Ще один день з хворобою боремось -
Нитку життя не порвати б лишень.
Багато років смерті не коримось,
Щоби прожити ще один день.

Ще один день молитва й прогулянка,
Свіже повітря й пташиний спів,
Квітка й листок, що з'являються з пуп'янка -
Барви природи кращі від слів.

Спокоєм стреси і тиск проганяємо,
Щоб рівновагу якось віднайти.
Що буде завтра ніколи не знаємо,
Нам якось нинішній день би пройти.

Ще один день би пройти з перемогою
Розмір якої - одна мить життя
Та скористатися чудовою змогою -
Цінне щось внести туди, не сміття.

Ми не воюєм з людьми і народами,
Інших вбивати не хочеться нам.
Ми просто шлях свій життєвий проходимо,
Щоб менше злого й добро було там.

Ні місяця вгорі на небі, ні зорі,
Безодня темна дрібні краплі трусить,
Дерева мокрі й голі в світлі ліхтарів
Вдячно блистять й води скидають буси.

У цього лютого плаксива якась лють,
Він не морозом - сирістю лютує,
Земля й калюжі неохоче її п'ють -
Стоїть в повітрі й в душу шлях торує.

Ця сирість не вбиває, бере за живе,
Обмиє, холодом їдким остудить,
Від мрій про щастя брутально відірве,
ОгОрне дрожжю і тремтінням все та всюди.

Та темна й сира ніч колись таки мине,
Проллє усюди світло день прийдешній.
Хай ще зима та й лютий скоро промайне,
Цвістимуть первоцвіти, яблуні й черешні.

Все закінчиться рано чи пізно -
В цьому світі Вічний лиш Бог.
Війни, сльози та всі біди різні -
Людських справ розвіється смог.

Задихалися ми у ньому,
Отруївши сенси життя:
Щоб добра ні собі, ні нікому,
Лиш зіпсованості відчуття.

Нам вдихнути би Божу пораду -
Як себе своїх ближніх любити,
Не псувати брехнею правду,
У гармонії й мирі жити...

Нам від щирості свіжість відчути б
Без отрути ненависті й злоби,
Іншим - світлом й теплом побути,
Що лікують душевні хвороби.

Ми б до Бога подібні стали
Й цілу вічність життю би раділи
Та щось інше для себе обрали,
В божевіллі свому зачаділи.

Це закінчиться рано чи пізно,
Коли вирішить Вічний Бог.
Війни, сльози та всі біди різні -
Він розвіє, як зайвий смог.

Сьогодні прочитав дещо в Біблії в посланні апостола Павла до Колосян:
"Над усе це вдягніть любов, зв'язок досконалости..."

І пригадалось мені моє римоване трактування іншого послання того ж апостола Павла:
Поможуть незримі сили іти -
Це віра, любов та надія.
Найбільша Любов між ними завжди -
Єднати часткове вміє.

Останній рядок я сам дописав. Але ж як він перегукується з тим, на що я звернув увагу сьогодні, що любов - зв'язок досконалості.

Покоління з відкритими ранами
Та розбитим війною життям,
Воно вміє жити оманами
Та швидким помилок забуттям.

В покоління наскрізь скалічені
Думки, душі, тіла та долі.
Часто в виборі недосвідчені
Й нешкодуєм на рани солі.

Покоління героїв й хабарників,
Покоління сволоти й святих,
Нам би мудрість собі в напарники,
Щоб не пхати на верх не тих.

В покоління розбиті ворогом
Мова, дух, оселі й міста,
Щось обманом, а щось порохом -
Тож дорога в нас непроста.

Нам вперед йти із нашими болями,
Увімкнувши інстинкт виживання,
Та з сталевою жити волею
Все недобре змести без вагання.

Під колискову вітру гойдаються дерева,
Кружляє листя в танці листопаду,
Знімає свій барвистий одяг осінь-королева,
Щоб в милих снах знайти собі відраду.

Лиш спогад збереже її яскраві миті
Про теплих та барвистих кольорів палітру,
На згадку вогником в душі буде горіти
Й не гаснути від сирості, ані від вітру.

Осінь - завмираюча весна,
Стає менше, а не більше гріти,
Спів птахів міняє тишина,
Й дощ щось може тихо шепотіти.

Довші ночі і коротші дні
Дають змогу трохи відпочити,
Сни дивитись гарні й чарівні
І так швидко жити не спішити.

Менше сонця, більше теплих барв,
Квітне все не квітами, а листям,
На деревах жовтий та багряний жар -
В карнавальний одяг одяглися.

Кожне дерево, немов букет
Кольорів кохання і прощання:
Облетить і як барвистий плед
Берегтиме землю від змерзання.

Затрималось літо в гостях у осені
Та гріло її більше тижня теплом,
А зараз дощами дерева зрошені
За літом сумують там за вікном.

За руку літнє тепло би вхопити -
Не хочеться зовсім його відпускати
Та час невблаганний не зупинити,
До зустрічі нової треба чекати.

Не спиться. Тиша. Ніч. Молитва "Отче наш".
Десь там на Небесах й в душі Отець Небесний
Й прохання, щоб отримати сім чаш
Для себе й світу, для душі та тіла дар чудесний.

Нехай святиться, Отче наш, Ім'я Твоє,
Хай світ і кожну душу Твоя святість очищає,
Хай Дух Святий, що ясність розуму дає,
Думки й серця очистить й жити помагає.

Хай прийде Царство Твоє, де нема гріха,
Там, де Любов, Добро та Істина панує,
Відсутні зло, брехня, страждання та пиха,
Де ближній ближньому тепло душі дарує.

Хай буде Твоя Воля - Ти ж бо знаєш краще всіх,
Що треба всім та кожному для щастя,
Щоб кожен у добрі лише зростати міг,
Не падав сам та іншим не дав впасти.

Щоденний хліб - поживу душам та тілам
Давай нам, щоб могли ми укріплятись:
Хай не забракне сили та снаги ніколи нам,
Як добрим задумам ми будем віддаватись.

Прости провини нам, як іншим ми прощаєм,
Від Тебе нас провини хай не віддаляють,
Бо часом ми у власній темряві блукаєм,
Тих не відкинь, хто світла Твоєго шукають.

Ще не давай ніколи нам в спокусу впасти
До хибних власних задумів й бажань,
Не дай на плечі їх тягар собі та іншим класти,
Бо обіцяють щастя, а приводять до страждань.

Ще від лукавого завжди нас визволяй:
Людей лукавих та думок лукавих.
Від всього злого нас, як Батько вберігай -
Навіки бо є Твоє Царство, Сила й Слава.

Місяць старий тепло-жовтий
У ніч спекотну серпневу
Вийшов з-за горизонту,
Щоб прогулятись по небу.

Поміж зірками гуляє,
Що в темряві мерехтять,
В кожне вікно зазирає:
Люди там сплять чи не сплять.

Хтось спить і сни споглядає,
А хтось не може заснути
Та дивиться в небо безкрає -
В світи, до котрих не сягнути.

Місяць по небу гуляє
Та бачить людей і зорі,
Як кожен ліхтар сіяє...
Й себе також бачить в морі.

Гуляє по небу віками,
Багато він всього бачив
Й людей пихатих думками,
Що більші за зорі наче.

Та гаснуть вони дуже швидко
І світла від них небагато,
Буває в душі в них так плитко,
Що зовсім нема там що взяти.

Хоча трапляються люди,
Що вміють світити та гріти
Любов'ю й добром всім і всюди...
Вони певно зоряні діти.

Яким поганим міг би стати рай,
Якби людей не виганяли звідти.
На землю став би схожий Божий край,
Де люди зовсім не як Божі діти.

Їм дай пізнати крім добра ще зла,
Зрівнятись з Богом при душі убогій,
Щоби дорога їх до смерті привела,
А на шляху були ридання, біль та стогін.

Там Каїн через заздрість Авеля би вбив,
Там би брехня і лицемірство панували,
Якийсь тиран би кров чужу, як воду лив,
Бо скільки вбогому не дай - йому замало.

Йому б землі побільше, влади і грошей,
Щоби гнобити, панувати та вбивати,
Щоб в ад перетворити світ весь цей,
Щоб ближнього і Бога розіп'яти.

Яким поганим міг би стати рай,
Якби людей не виганяли звідти.
На землю став би схожий Божий край,
Де люди зовсім не як Божі діти.

Де кожен хоче стати вище всіх,
В болото ближніх з головою умокнути -
Яким страшним той рай все ж стати міг
Якщо у нього з серця зло втягнути.

Ми не туди йдемо і робимо не те,
Відкинули добро, любов і справедливість,
Стоптали в душах світле та святе,
Та пізнавати зло у нас сміливість.

Ногою б'єм колючку, щоб до крові аж
Й чекаєм задоволення від цього...
Колись щось помутило розум наш
І з раю в пекло повела наша дорога.

Заплутались в складних своїх шляхах,
Орієнтири геть не хочем помічати
Та не вчимось й на власних помилкАх
І світло в тьмі нам може заважати.

Хто від самих себе врятує нас
І чи пройде похмілля від свавілля,
Щоб на добро ми витрачали час
Та вирвались з абсурду й божевілля?