Кремль витрачає мільйони доларів на дестабілізіцію ситуації в Україні.Хто ж отримує ці гроші?Автори цього сайту зробили припущення.Перелік, правда, неповний поки що напевно у чомусь невірний але все одно вражає.Подається мовою оригіналу.

У кого немає TVI раджу подивитися. Учасники програми Доній,Кармазін,Стецьків,Шевченко. Особливо мене здивувало те що у Стецьківа у своєму окрузі у Львові рейтинг менший ніж у брата Васюника, якого у нас не знає ніхто.

Рішення політради партії "Фронт змін" щодо другого туру виборів 2010.

  Літак "Боїнг"- 757" злітає в аєропорту Манчестера.При зльоті в один двигунів літака випадково потрапляє птаха.Це добре видно приблизно на 10секунді відео.При потраплянні птаха на лопатки турбіни двигун починає захлинатися від недостачі кисню і стріляти вогнем.Це явище в авіації  дістало назву помпаж двигуна.Помпаж супроводжується великою вібрацією і є дуже небезпечний.Якщо не прийняти міри - він може розрушити двигун і весь літак.Пасажирам цього рейсу пощастило - пілотам вдалося розвернути і посадити аварійну машину.

Львівські альпіністи клубу "Екстрім" розпочали акцію "Герої України - на вершинах світу", в рамках якої вони називатимуть іменами видатних українців гірські вершини.Акція розпочалася 19 липня, коли учасники експедиції вирушили у місячну експедицію у район "Казбегі" що на Кавказі.У пошуках безіменної вершини українцям допомагали їхні грузинські колеги.Саме вони, користуючись старими картами, відшукали потрібну вершину у горах Центрального Кавказу.Досі у Грузії залишається велика кількість безіменних гір.У радянський період їм давали імена Сталіна, Кірова, Павлика Морозова, інших радянських "героїв".Тепер усі ці вершини потрохи переіменовують.Як розповів керівник групи альпіністів Мар*ян Нищук, присвоїти ім*я горі - доволі просто.Тернопільська та Львівська обласні ради мають звернулися з листом до Грузинського географічного товариства, після їхньої згоди гору наносять на карту.З грузинського боку було отримано повне сприяння.Якщо там і не кожен знає про Степана Бандеру - то хто такі бандерівці і за що вони боролися знають усі.Наприклад, коли один з грузинських учасників експедиції почув ім*я Степан Бандера - одразу ж почав наспівувати "Лента за лентою".

Я ішов на з'їзд опозиції зі сподіваннями, що помилки минулого чогось їх навчать. Не можна проводити вибори в 2012 році за канонами 1990-их. Сьогодні інформація поширюється в десятки разів швидше, ніж це було на зорі політичної кар"єри Тимошенко і Турчинова. Це тоді можна було непомітно зробити родича депутатом. Зараз це – неминучий скандал. Перше. Наприклад, за прохідним округом у Львові опозиція в рамках квоти партії "Фронт змін" висуває молодшого брата екс-віце-прем'єра Іван Васюника. В чому полягає внесок Васюника-молодшого у опозиційну діяльність, для мене загадка. Знаю лише, що він був заступником одіозного Олексія Івченка в НАК "Нафтогаз України". За цим же округом буде балотуватися самовисуванець Тарас Стецьків. У підсумку, два кандидати будуть нищити один одного. Друге. Ірина Луценко – дружина Юрія Луценка – отримала 18 номер у списку. Я розумію, що у них родинна драма, але Верховна Рада – це не Палата лордів, тут крісла в спадок не передаються. Що зробила для опозиційного руху Ірина Луценко? Якби депутатом зробили старшого брата Луценка Сергія, це було би більш зрозуміло – Сергій Луценко принаймні займався політикою. А Ірина Луценка до посадки його чоловіка була відома лише як директор телекомунікаційної фірми, на обслуговування якої міністр внутрішніх справ Луценко хотів перевести весь мобільний зв'язок міліції. Я не розумію, чому тоді депутатом не роблять Євгенію Тимошенко? Чим вона гірша? Чому принцип не брати родичів поширюється на Тимошенко – її тітка Антоніна Ульяхіна так і не стала депутатом – але не поширюється на Луценка. Третє. Я не можу зрозуміти, навіщо у новій Верховній Раді нова "Ірина Бережна". На прохідну позицію до списку включено Тетяну Донець – екс-дівчину регіонала Василя Горбаля, чиє обличчя не так давно прикрашало лайт-бокси вздовж київських вулиць.

Але жіноча краса – це недостатня умова для потрапляння в депутати. З таким же успіхом "Батьківщина" могла включити до свого списку Дашу Астаф'єву, яка здобула визнання на міжнародній арені – у журналі Playboy. Жодних заслуг перед суспільством, які робили Донець гідною включення до списку опозиції, не існує. Так, шість років тому вона була депутатом районної ради в Києві, але БЮТ мав десятки тисяч депутатів місцевих рад. Іншого пояснення, крім як гроші та зв'язки, не існує. Мама Тетяни Донець – Наталія Донець – в 1998 році разом з Юлією Тимошенко та Олександром Турчиновим обралася народним депутатом за списком "Громади". А ще мама і тато Тетяни Донець були близькими друзями Павла Лазаренка, на них були оформлені активи засудженого екс-прем'єра. Зокрема, вони фігурували у фірмах, які від імені Лазаренка володіли мобільним оператором "Київстар". Тато Тетяни Донець товаришував з Лазаренком ще з часів його колгоспної молодості. Щоправда, все змінилося, коли стало відомо, що Лазаренко буде змушений ще не один рік провести у американській тюрмі. Родина Донець за допомогою відомого "конфліктолога" Геннадія Корбана залишила Лазаренка без частини власності, яку він вважав своєю. А тепер молодша Донець отримує естафету від матері – так в Україні виявиться ще одна депутатська династія. Я не розумію, якими словами Турчинов і Яценюк будуть захищати цей список. Зате я розумію, чому опозиція не надала його для попереднього ознайомлення громадськості – тому що присутність деяких кандидатів, окрім як грошима, пояснити неможливо. Особисто для мене цей список – персональне розчарування. Це – не нова політика.

 Соціологічна кампанія "Рейтинг" 14 – 27 липня 2012 року провела опитування 2000 респондентів щодо їх ставлення до мовного питання. Похибка дослідження становила 2,2%. Отримані результати вбивчі для Партії регіонів, яка розраховувала з допомогою антиукраїнського мовного закону підняти свій рейтинг та відволікти увагу суспільства від соціально-економічних негараздів. Регіонали потрапили у мовний цугцванг – будь-які їх подальші дії можуть призвести до рейтингових втрат. На чому базується такий висновок? По-перше, наш народ мудрий і розуміє, де справжня піклування про виборців, а де банальний піар. Абсолютна більшість опитаних (74%) вважає, що політики використовують питання мови лише для здобуття додаткових голосів виборців. У цьому твердженні об'єдналися мешканці усіх регіонів України. По-друге, громадяни України впевнені, що, насамперед, необхідно захищати українську мову (37%)! Вдвічі менше опитуваних (18%) вважають, що такого захисту потребує російська мова. І для 34% обидві мови потребують захисту. Навіть 16% прихильників Партії регіонів, переконані, що саме українська мова потребує захисту, 36% вважають, що захисту потребують як українська, так і російська мова. Тобто, як не крути технологи ПР, напевне помилилися з точкою, до якої потрібно прикладати надзусилля. А нинішня влада не розуміє взагалі, що таке гуманітарна політика. По-третє, майже за 3 роки (з жовтня 2009 року по липень 20121 року) кількість прихильників надання російській мові статусу державної зменшилася на 11% (з 52% до 41%). При чому відчутні зміни відбулися за червень цього року: кількість прихильників російської мови як державної зменшилися з 45% до 41%, а кількість противників цього навпаки збільшилася – з 48% до 51%. Тобто педалюванням мовного питанням та внесенням мовного закону регіонали навпаки знизили підтримку ідеї російської мови як другої державної. А всеукраїнський референдум би програли. І на останок. Сухий залишок з результатів соцдосліджень групи "Рейтинг": абсолютна більшість опитаних вважають, що мовне питання актуалізовано з метою заробляння додаткових виборчих рейтингів, відносна більшість громадян переконані, що більшого захисту потребує саме українська мова, кількість прихильників державної двомовності суттєво зменшилася та сьогодні на 11% менше, ніж прихильників статус кво.

джерело

Офіційні дані групи "Рейтинг"

У роки національно-визвольної війни українського народу проти польського поневолення (1648 – 1654 рр.) під проводом Богдана Хмельницького було сформовано розгалужену розвідувальну мережу, яку складали підрозділи козацької розвідувально-дозорної служби, військові розвідувальні загони, дипломатичні місії, резидентури та окремі емісари на території інших країн. Серед тогочасних українських розвідників, які добували особливо цінні відомості, найколоритнішою є постать Верещаки.

Під час зустрічі Б. Хмельницького з польським посольством

Василь Верещака (за іншими відомостями – Верещага) народився на початку ХVІ століття в Україні. У наукових дослідженнях зустрічається лише одна згадка про його службу вже у зрілому віці у брацлавського воєводи Адама Кисіля. Не всі, хто був тоді поряд з Адамом Киселем, поділяли його погляди на розвиток українсько-польських стосунків. Були й такі, хто більше дбав про інтереси України. Таких козаків брали на замітку представники розвідки Богдана Хмельницького і вміло використовували у своїх цілях. Так, у польських архівних джерелах є згадки про те, що з обозу А. Кисіля, який на чолі однієї з комісій вів переговори з Б. Хмельницьким, у серпні 1648 року повідомляли, що гетьманові "завжди дає знати один якийсь пан про те, що тут пан воєвода брацлавський обіцяє козакам, а щось інше чинить проти Війська Запорозького у Варшаві". Цим паном цілком міг бути і Василь Верещака.

Не виключено, що майбутній розвідник у цей період познайомився  з високопосадовими польськими шляхтичами, які були частими гостями у воєводи, або зав’язав контакти з поляками під час спільних походів українського і польського війська проти турок чи при відвідинах Варшави. Принаймні історики точно не описують, як саме Верещака опинився на території Речі Посполитої і став служити при дворі польського короля. Можна лише здогадуватися, що цьому передували якісь особливі обставини. Не останню роль тут зіграли особисті риси характеру козака.

Василь досить швидко навчився гарним манерам, показав себе здібним молодиком, який розбирався у державних справах, швидко орієнтувався у будь-якій ситуації, умів чітко й зрозуміло викладати свої думки. Він став вхожий у світське товариство і згодом отримав чин камергера короля. За родом своєї діяльності мав причетність до складання листів та інших документів за результатами засідань сейму і різних нарад, іноді особисто був присутній при обговоренні деяких питань. Особливо його цікавило все, що стосувалося України. Ці ж питання цікавили і Богдана Хмельницького, який встановив таємне листування з Верещакою.

Обмін інформацією активізувався під час масштабних бойових дій з польською армією у період національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. Після перемог козацьких військ над поляками на річці Жовті Води і під Корсунем практично жодне засідання сейму не обходилося без розгляду українського питання. Зі змішаними почуттями сприймав інформацію Василь Верещака. З одного боку, він усім серцем прагнув, щоб поляки й українці жили в мирі й злагоді, як брати, з іншого – душа боліла за численні кривди, які польське панство завдавало українцям на їхніх землях. Особливо жорстокими стали розправи в останні кілька років, коли селяни перестали миритися з сваволею і ставали на захист своїх прав і власного життя. Він не міг спокійно слухати розповіді при королівському дворі, як катували захоплених козацьких ватажків, пекли розпеченим залізом, спалювали живцем або садили їх на палі.

Тому він з подвоєною енергією намагався виконувати таємну місію, надсилаючи Хмельницькому свіжу інформацію про наміри польського уряду. Для цього були ретельно продумані способи передачі і доставки письмових послань, маршрути, підібрані надійні люди. Щоб убезпечити самого Верещаку, максимально звузили коло осіб, які могли з’являтися у нього вдома, забирати листи і передавати звістки від самого Хмельницького.

У той час лише об’єктивна інформація із безпосереднього оточення польського короля могла прояснити заплутану картину українсько-польських стосунків. Адже на словах сенатори нібито заявляли про готовність до переговорів і задоволення козацьких вимог, але паралельно вели підготовку до воєнних дій, щоб узяти реванш. Серед правлячої верхівки Речі Посполитої більш помірковану позицію щодо козацьких проблем займав канцлер Оссолінський. А от магнат Вишневецький гуртував навколо себе прихильників вирішення проблем лише вогнем і мечем. Він пропонував підкупити татар і переманити їх на свій бік, щоб спільно вдарити на козаків. Також велися переговори з кардиналом Франції Мазаріні з метою одержання військової допомоги. А в польських воєводствах формувалися загони у 1500 – 2000 жовнірів, які згодом мали об’єднатися і вирушити в Україну.

Маючи об’єктивну інформацію від Верещаки та інших джерел про  наміри Польщі, Богдан Хмельницький після козацької ради, скликаної у Чигирині, написав до сенату листа. У ньому він недвозначно застерігав Річ Посполиту, щоб розмови про замирення не робилися заради зради, бо він має відомості про збирання військ і стягування їх поближче до українських земель. Щоб не дати застати себе зненацька, гетьман почав скликати до себе козацькі загони. І зробив це дуже вчасно, бо поляки вже перейшли з великим військом на східний бік річки Случ. Згодом вони розташувалися табором на берегах річки Пиляви.  Хмельницький, вийшовши назустріч ворогу, не квапився нападати. Він сподівався на допомогу татар і хотів разом з ними оточити поляків з усіх боків, як було під Корсунем. Проте поляки самі прискорили свою поразку. Вони першими почали наступ і з кількома полками підступили через греблі та броди за Пиляву аж до козацького табору.

Хмельницький тільки цього й чекав. Він так ударив усім військом, що поляки кинулися назад, але шлях їм був уже перекритий. Більшість нападників посікли на місці або потопили в річці та болотах. Ця пригода так налякала польське панство, що воно, разом зі шляхтою, покидало обози і кинулося тікати. Відступ відбувався в такому безладі, що під час переправи через Случ поляки завалили міст і у великій кількості потонули в річці.

У цей час королем став Ян Казимир, який спочатку обіцяв шляхом переговорів домовитися з козаками про мирне врегулювання усіх проблем і за обрання якого на престол виступав сам Богдан Хмельницький.  Та він фактично нічого не зробив з того, що наобіцяв, і на початку літа 1649 року під тиском прихильників "жорсткої руки" почав збирати військо, щоб рушити на Україну. Одержавши від своїх інформаторів з Варшави звістку про це, гетьман також почав скликати козаків, запросив запорожців із Січі і домовився про допомогу кримського хана.

Для короля була цілковитою несподіванкою поява великого козацького війська там, де його взагалі не очікували. Половину польських полків вдалося оточити у Збаражі, а другу, під проводом короля, вщент розбили біля міста Зборова. Козаки мало не взяли в полон самого Яна Казимира, але Хмельницький зупинив їх, бо все ж мав короля за свого державця. Він звелів козакам припинити бій і дати йому можливість неушкодженим залишити польський табір.

Після повернення до Варшави король зібрав таємну раду, на якій довго аналізували причини останніх невдач. Була дана вказівка спрямувати дипломатичні зусилля в бік Туреччини і шляхом переговорів, уступок, обіцянок чи навіть підкупів спробувати схилити султана на свій бік до союзу проти Хмельницького. Особлива політика вироблялася і стосовно переговорів з козацькою старшиною, спрямована на внесення розбрату в її лави. Наостанок він висловив підозру, що про рішення сейму і про всі потаємні плани відразу стає відомо Хмельницькому, і в цьому також слід шукати причину останніх невдач.

На одному із засідань сейму було звернуто увагу на той факт, що "під Берестечком, по втечі козаків, знайшовся між паперами Хмельницького щоденник сейму 1649 р. після Зборова, де всіх по імені і прізвищах названо, що хто говорив на сеймі, хоча в цілому хотіли те у таємниці тримати". Крім цього, польські гусари захопили в полон татарського мурзу, який на допиті розповів, що чув "про одну високопоставлену особу, ім’я котрої ніколи не називають і котра перебуває при королі та (коронних) гетьманах; радами цієї особи Хмельницький керується в усьому, без них він нічого не розпочинає".

Ян Казимир поставив особливе завдання: негайно встановити, хто в близькому оточенні став очима і вухами козацького гетьмана. У першу чергу необхідно було організувати стеження за тими, хто співчутливо ставиться до українців, до вихідців з українських земель, підіслати до них своїх людей, підкупити слуг, знайомих. Під підозру з-поміж інших потрапив і Верещака.

Але він, нічого не підозрюючи, продовжував у своєму помешканні приймати посланців з України. З його вірним слугою, який багато років вірою і правдою прислуговував, зустрівся представник таємної канцелярії, який дав вказівку збирати інформацію про всіх, з ким його господар спілкується вдома. Той спочатку категорично заперечував проти цього і навіть намагався довести, що його пан нічого лихого не робить, він усією душею вболіває за Польщу і процвітання його королівської величності. Але у відповідь почув, що проти самого Верещаки ніхто нічого й не має, він віддано служить королю. Але можуть бути погані люди, які спробують скористатися його добротою на шкоду інтересів Речі Посполитої.

Зрештою, на підставі одержаної  інформації у покоях Верещаки зробили обшук і виявили "чорні грамоти" Хмельницького і якісь зашифровані записи. У грудні 1650 року це питання було спеціально винесено на засідання польського сейму, де фігурувало як розгляд "справи Верещаки". Розвідник виправдовувався тим, що до знайдених документів не має ніякого відношення, мовляв, їх просто забули київські ченці, які перебували у Варшаві під час обговорення умов Зборовської угоди.

Йому нібито повірили і залишили на деякий час у спокої. Принаймні ще понад шість місяців він працював, як і раніше, передаючи інформацію про плани і наміри поляків. Щоб відвернути від себе підозри й поновити дещо втрачену довіру, Верещака незадовго до битви під Берестечком представив Яну Казимиру грамоту Хмельницького до семиградського князя Ракоці, яку йому нібито вдалося перехопити. Проте через підкупленого слугу прибічникам короля вдалося дізнатися, що цю грамоту підробив сам розвідник, а свої таємні папери він зберігає у власному ліжку.

Після нового обшуку Верещака схопили і ув’язнили у фортецю Мальборк. Але й тут своєї провини він не визнавав. Достовірних документальних свідчень про подальшу його долю не збереглося. Дійшли лише окремі згадки в архівних джерелах, перекази й легенди. За одними –  козацький розвідник був страчений. Згідно з польськими джерелами, Верещаці вдалося уникнути кари і втекти з королівської в’язниці. Якщо це так, то тоді саме про нього пише Самійло Величко у "Сказанні про війну казацьку з поляками", описуючи виступ гетьмана Івана Виговського проти Московії у 1657 році. У літописі Величко поряд з найближчими соратниками повсталого гетьмана Юрієм Немировичем і Сулимою згадує і козака Верещагу. 

Джерело

Бувають події в житті народів, які негайно після того, як вони стануться, стають подіями всенаціонального значення і входять, так би мовити, у національний пантеон. Не має значення, чи події ці мають позитивні чи неґативні безпосередні наслідки, чи вони позначають похід уперед, чи відступ - вони відзначаються як національні річниці - радости чи трагедії, вони входять в історію, їх святкують, про них пишуть, їх славлять і їм поклоняються. До таких подій, звичайно, належать великі політичні зміни, здобуття або втрата державної незалежності, великі і малі війни, великі і малі битви. Та не всі з них попадають у пантеон або, бодай, попадають не швидко.

Одною з таких подій у житті українського народу, одною з таких "непопулярних" битв - битв без леґенди - стала битва, що її вела в липні 1944 року, перша від часу закінчення Визвольних Змагань 1917-1921 року, українська реґулярна військова частина - Перша Українська Дивізія під Бродами. Ця битва, найбільша з тих, яку вели українські збройні відділи у другій світовій війні, закінчилася нашою невдачею. Дивізію, яка входила тоді в склад німецької армії, нагальним ударом набагато переважаючих сил ворога було розбито. Але напевно це не значить що усі ми повинні забути свою власну історію — тим більше що фальсифікацій,перекручень а іноді і відвертої брехні на цю тему було чимало. Тема дивізії “Галичина” багато років перебувала під найжорсткішим табу а за саме її згадування можна було нажити собі чималі неприємності у роках не дуже далеких від сьогоднішніх.На сьогодні чи не найбільш повно бойовий шлях дивізій описав у свої спогадах начальник штабу дивізії майор Вольф Гайдке.Це людина яка пройшла з дивізією увесь бойовий шлях. і що немало важливо, чудово володіла усією інформацією.Спогади Гайдке вийшли німецькою мовою під під назвою "Вони хотіли волі..."  і на українській мові "Українська Дивізія "Галичина" .Стаття “Бій під Бродами”на основі спогадів Гайдке розміщена тут.