11.03.12, 13:52

Як відомо, російські царі додумалися назвати «Новоросією» край, що за тисячоліття до того входив до складу Київської Русі, а перед приєднанням до імперії належав до земель Війська Запорізького. Здавалося б, чергова недорога провокація. Ідеологи антиукраїнських провокацій регулярно в міру фінансування й фантазії намагаються «загадити» знакові, енергетичні місця України: Запоріжжя — пам’ятником Сталіну, Говерлу — наругою над гербом київських князів Рюриковичів.

Із цієї ж опери й плани передати у приватну власність українські святині Московському патріархатові. На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета «застовпити» Москвою місця найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви. Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом формування української солідарності. Це не що інше, як спроба не дати використати те колосальне моральне багатство, залишене предками, на благо української духовної (а отже, й політичної) єдності.

Проте навіть на цьому тлі Одеса виділяється. Вона є ключовим портом України, містом-мільйонником, розташованим до того ж на Правобережжі Дніпра, зрештою, центром Південного оперативного командування Збройних Сил. Крім того, Одеса є по суті єдиним справжнім містом Півдня України. Вона має певний історичний досвід урбаністичного життя. Треба сказати, лише лічені міста Півдня та Сходу України мають такий досвід, більшість із них виникли в новітній час як конгломерати робітничих поселень. Не дивно, що Одеса стала об’єктом посиленої уваги імперської пропаганди, що не шкодує коштів для провокацій.

За кількістю антиукраїнських провокацій Одеса, напевно, давно перевершила Крим. Дійшло до того, що мер цього українського міста забороняє вести документи українською, затираються написи «Слава Україні» тощо. В місті домінують відверто антиукраїнські ЗМІ, що поширюють стереотипи про нібито одвічно «неукраїнський характер» Одеси, її належність до «Новоросії» тощо.

Тому не зайвим буде згадати, що було на цих землях до того, як Російська імперія перейменувала загарбані підступом землі Запорізької Січі.

Починаючи з ІІІ—IV стст. н. е. навколо м. Тири (Білгород-Дністровський) і вгору по Дністру консолідувалося слов’янське плем’я. Отримавши за стародавньою назвою Дністра (Тивр) назву тиверців, це плем’я, крім слов’ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення, яке мешкало тут раніше. Тиверці брали участь у поході київських князів, зокрема в поході Олега на Візантію 907 р.

Уже в ХІІ ст. землі тиверців потрапили під владу Галицького князівства й залишалися в такому стані протягом перших чотирьох десятиліть XIII ст. Під натиском печенігів та інших кочовиків частина тиверців переселилася в сусідні землі Київської Русі.

1241 року район Одеси захопили монголо-татари. У вкрай неспокійних умовах частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько-Волинського князівства, однак Білгород зі слов’янсько-грецькою округою продовжував існувати.

Після 1362 року, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність від Київського князівства, яке тоді було васалом Великого Князівства Литовського.

Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на чорноморському узбережжі. За часів литовського князя Вітовта шляхтич Коцюб Якушинський заснував місто Хаджибей, уперше згадане 1415 року (майбутня Одеса), відновив фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудував фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на Чорноморському узбережжі та на Дніпрі. Тому вже через 4 роки можна буде святкувати справжній ювілей Одеси — 600 років.

У 1420-х рр. іноземні мандрівники повідомляли, що слов’янське населення нижнього Дніпра визнавало зверхність Вітовта.

Таким чином, безперервна слов’янська історія приморської Одещини тривала приблизно тисячоліття — з IV по XV століття.

1548 року Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді — Акерманський санджак. У регіон переселили ногайських татар.

Запорізькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали штурмом основні фортеці регіону — Акерман і Кілію, розглядаючи їх як форпости Туреччини та базу для набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків 1517, 1541, 1547, 1567, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 років. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортець, що вело до тимчасового послаблення набігів татар та работоргівлі.

Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорізького, тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення. Крім того, там було й багато українських селян, що втікали «на Ханську Україну» (як часто називали Одещину в період татаро-турецького панування) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні.

Після руйнування Московією Нової Січі й ліквідації Війська Запорізького 1775 року більша частина козаків таємно зібралася на байдаках і рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея (нині Одеса). Згодом більшість із них перебралася на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776—1828 рр.).

Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. Досі в околицях Одеси в найстаріших селах регіону (Усатовому та інших) є цвинтарі зі старовинними козацькими хрестами, старіші за перейменування Хаджибея на Одесу.

ДЖОН ПОЛЬ ДЖОНС

З початком нової російсько-турецької війни (1787—1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців під керівництвом запорізьких старшин Білого та Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького коша повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.

Козацькі чайки виявилися вкрай ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Тривалий час Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою російського флоту. В різні періоди вона налічувала від 50 до 200 чайок.

Запорожці відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота сходу оволоділа околицями Хаджибея, й після нетривалого, але запеклого штурму було взято фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород-Дністровський) і Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.

Українські козаки під керівництвом Антона Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань.

Загалом під час війни 1787—1791 років в операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Кілією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.

Приміром, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухи-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що 1788 року першим видерся на мури міста Очакова в складі Чорноморського козацького війська. За це його родові надали дворянське звання.

У грудні 1790 року українські козацькі загони під проводом Головатого й Чепіги відіграли ключову роль у штурмі Ізмаїлу.

У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. «Князь таврійський» Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: «Матросов набирать флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».

ФОТО З САЙТА ILOVEUKRAINE.COM.UA   ПАМ’ЯТНИК АНТОНУ ГОЛОВАТОМУ В ОДЕСІ

Більше того, усвідомлюючи відсталість імперії, російський уряд вдався до допомоги найманців із усієї Європи. Один із них — знаменитий Хосе де Рібас, до речі, посвячений козаками в запорожці.

Не менш показовою в цьому сенсі є доля шотландця Джона Поля Джонса, відомого на той час без перебільшення всьому світові за свою приватну війну з Англією. Джон Поль на кількох кораблях неодноразово атакував флот Британської імперії, яка тоді реально «правила морями», в серці самої Британії — в портах Британських островів, включно з Ліверпулем. Поль Джонс став фактичним засновником військово-морського флоту США, давши під перші американські кораблі свою флотилію. В американській військовій історії Поль Джонс уславився ще й своєю відповіддю на вимогу британців здатися. 1779 року сильніший англійський корабель біля узбережжя Англії артилерійським вогнем зніс палубу й убив половину команди Джонса, вимагаючи, щоб він здався. На що той відповів англійському капітанові: «Сер, я ще не починав битися», — й організував абордаж. За результатами цієї битви Франція вирішила підтримувати американські колонії в їхній боротьбі з метрополією.

Варто сказати, що Поль Джонс знав усіх перших президентів США, мав особисті аудієнції у французького короля Людовіка XVI й російської імператриці Катерини ІІ. В Україні його теж тепло зустріли та прийняли в запорожці під іменем «Павло» та нагородили кунтушем, шароварами, пістолями і шаблею.

У такому вигляді, в шароварах, шотландець проходжав по палубі свого флагманського корабля. Англійці, котрі служили в турків, сплутали його козацькі шаровари з турецькими й передали в Лондон, що Поль Джонс прийняв іслам.

Українські козаки й Поль Джонс відіграли вирішальну роль у головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, поразка в якій фактично призвела до вигнання турків з Півдня України.

Цю епічну картину — шотландець у запорозьких шароварах на чолі флагманського корабля флоту — згадували в Севастополі ще й під час Кримської війни 1853—1856 років.

Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість частину козаків фактично депортували за межі України — на Кубань. Хоча ще 1790 року фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом та Дністром до Чорного моря.

Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах як «гарматне м’ясо» та загарбати й колонізувати південні землі, в тому числі одвічні козацькі.

Сама ж «засновниця Одеси» Катерина ІІ відзначилася виключно тим, що, ніколи не бувши в Одесі, видала указ «Про вільний вхід у Хаджибейську гавань». Ні про яке заснування Одеси в указі не йшлося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії.

Отже, факти свідчать, що Одеса як місто з’явилася завдяки рукам і шаблям запорожців. Територія Одещини входила до Галицького князівства (ХІІ—ХІІІ стст.), Київського князівства (XIV—XV стст.), на її території розташовувалися поселення запорожців та козаків Задунайської Січі, Чорноморське козацьке військо відіграло вирішальну роль у відвоюванні цих земель у Туреччини. Фактично від самого перейменування Хаджибея на Одесу українці становили більшість у місті (за винятком невеликого проміжку на межі XVIII і XIX століть, коли більшість становили греки), і так є до цього часу. Місто розквітло й досягло того, що має, на вивезенні української пшениці в Європу.

Одеса — українське місто на українській землі.

Це аж ніяк не заперечує величезного внеску представників усіх етнічних груп в історію краю, його економічні й культурні досягнення чи, тим більше, його етнічну строкатість.

Зайве підтвердження того — вибір 52% батьків першокласників Одеси для своїх дітей української мови навчання. Хтось скаже — мало. А можна інакше: попри зусилля «видатних одеситів» — вихідця з узбережжя Японського моря Олексія Костусєва та уродженця Молдови Сергія Ківалова, більшість одеситів обрали для своїх дітей українську.

Тому сучасне дурноцвіття українофобії в Одесі — наносне й минуще.

http://www.day.kiev.ua/224846

Шкода, що український політикум не вшановує день 5 березня. Дуже шкода, адже цей день є для багатьох з них особливим. 5 березня 1861 року, у Прощену неділю, по всіх російських церквах було прочитано маніфест Олександра ІІ про звільнення селян від кріпацтва . 5 березня 1933 року нацистська НСДАП у Німеччині перемогла на парламентських виборах. 5 березня 1950 року був убитий Роман Шухевич. 5 березня 1953 року помер Йосип Сталін.

Фото: school.xvatit.com

Усі ці дати об’єднані трагедіями, які почалися або завершилися цього дня. Саме цього дня чекали покоління українських селян, яких явочним порядком, після змови української ж шляхти і російського самодержавства, було перетворено на рабів. На жаль, ні відміна кріпацтва, ні розвал через 130 років після цього Радянського Союзу вже не здатний змінити ту рабську і зґвалтовану свідомість українців, які тепер заважають нам нормально жити і розвиватися, а нашим політикам – мислити загальносвітовими стандартами свободи і прогресу.

Знаменним цей день, упевнений, за кілька років зроблять наші доблесні політики, адже саме цього дня у далекому 1933, коли українські селяни методично винищувалися сталінським голодомором, на виборах у Німеччині перемагає повністю популістична і тиранічна партія Гітлера – НСДАП. Причому, перемагає із результатом, до якого нині прагнуть і розбита наголову опозиція, і «деградована перемогами» Партія Регіонів – 44%. Що зробила після перемоги партія демагогів і соціальних націоналістів – відомо усьому світові. Виникає закономірне питання: чи готові ми віддавати таку кількість голосів за таких самих популістів, які потім доведуть нас до приниження, злиднів та огиди, з яким не зрівняється жодне правління жодного президента.

1950 рік став трагічним і в історії українського національного визвольного руху, адже саме цього дня було вбито головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Можна по-різному ставитися до цієї історичної постаті, проте не можна відняти одного – Роман Йосипович Шухевич такий самий військовий герой, як і Петлюра, Тютюнник, Коновалець і Степан Бандера; маршали Жуков і Малиновський, генерал Ватутін і Сидір Ковпак. Усі вони боролися за народ, за вигнання чужинців з їхньої землі. І для того, щоб осягнути постаті Бандери і Шухевича, не обов’язково бути апологетом ВО «Свобода», можна не читати кон’юнктурних підручників. Для того, щоб зрозуміти внесок Романа Шухевича у становлення української свідомості, достатньо поїхати до перлини Галичини – Львова, і погуляти вулицями, почути їх, прочитати їх історії та оповіді.

Однак, найважливішою датою для українців, усього Радянського Союзу та майбутнього стала смерть чи не найстрашнішого диктатора ХХ сторіччя – Йосипа Сталіна, який віддав чортові душу саме 5 березня у 1953 році. На жаль, ніхто не оцінює зараз уроків авторитаризму Гітлера і Сталіна, ані влада, ні опозиція. Пані Королевська сліпо копіює гасла своїх «грантодавців» - Партії регіонів («почую кожного» - «захистимо кожного»), партійці «Батьківщини» й інших опозиційних сил заграються у кулуарні ігрища, забуваючи про свою основну місію, а народ продовжує зубожіти. За такої ситуації для нового Гітлера просто ідеальні умови для приходу до влади. Опозиція слабка, влада дискредитована, лідера немає…

Так само можна провести і аналогію зі Сталіним. За історією, Йосип Віссаріонович намагався здаватися усім лише «тінню Леніна», до його смерті не виступаючи публічно. Але після смерті «кремлівського мрійника», Сталін вийшов на першу роль і на 30 років встановив у державі режим «єжових рукавиць» за прізвищем одного із своїх соратників. За правління тирана загинули мільйони українців, зруйновано десятки тисяч сімей, насаджено страх, параною і рабську покірність партії. Одночасно були побудовані тисячі заводів, перевершити масштаби будівництва яких не може ніхто; було створено надпотужний економічний комплекс, зменшено безробіття, ліквідовано неписьменність і безпритульність. Але тепер нам здається, що жодні економічні здобутки не можуть виправдати смерть і катування мільйонів своїх громадян.

Я умисно не проводитиму аналогій із біографіями керівників України і СРСР тих часів. І я умисно промовчу про те, яким чином можна навести лад в державі, адже за це треба заплатити надмірну ціну. Проте занадто багато аналогій прослідковується, але вже значно у менших масштабах.

Звісно, опозиція – теж далеко не янголи, але зараз у владі корупціонерів значно більше, ніж було до 2010 року. І тому дивний характер встановлення законності і правопорядку з боку правоохоронних органів виглядає більше схожим на показові процеси 1929-1930 років, аніж на встановлення істини. Працівники культури, які спочатку «хором» безкоштовно агітували і співали за Тимошенко, зараз так само «хором» прославляють Президента України. На жаль, жоден з українських політиків не може нашим «зіркам» вказати на їх продажність так само, як Жириновський вказав Пугачовій.

Тим не менш. Наша задача – не проводити паралелі між Йосипом Сталіним і Віктором Януковичем, позаяк це – покликання істориків. Наше завдання – не допустити тиранії і встановити такий лад із такими керманичами, в якому було б затишно жити нашим дітям.

Шкода, що в Україні немає політиків, які б вчилися не на своїх помилках, а на помилках минулого. Тирани ніколи не бувають вічними, хоча би тому, що людство ще не вигадало засобів для вічного життя. І шкода, що цього не розуміла свого часу Юлія Тимошенко, як тепер не розуміє Віктор Янукович. 5 березня 1953 року стало історичним днем, який довів, що на цьому світі немає вічних тортур, катів і таборів. В’язниці колись падуть, репресії скінчаться, однак допоки рабська свідомість, цинізм і апатія будуть панувати в голова і душах українців, доки політики будуть боротися за шматок хліба біля трону володаря – доти ми заслуговуємо на тирана. І не важливо, як звуть цього «сталіна» - він все одно піде.

«…Влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя. Розважність, звичайно, підказує не змінювати здавна встановлені уряди з дрібних і минущих причин; згідно з цим цілий досвід свідчить, що людство воліє радше терпіти, поки лихо стерпне, ніж виправляти лихо скасуванням звичних форм. Проте, коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно спрямована на досягнення тієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право та обов’язок повалити такий уряд і встановити нову форму убезпечення народу в майбутньому». (Декларація Незалежності США).

http://lb.ua/blog/anton_dmitriev/139740_kinets_i_pochatok_tragediy_chi_buti.html

У середмісті Коломиї, на будинку №1, з якого починається площа Шевченка, 6 листопада 2008 року урочисто відкрили пам’ятну дош­ку (автори Богдан Гладкий та Віталій Городецький) на честь, як стверджують організатори, першовідкривача Америки українського походження.

Те, що Іван на прізвище Богдан (наголос, за покутською традицією, ставиться на першому складі) в 1608 році ступив на узбережжя Північної Вірджинії, — історичний факт, що не викликає дискусій. Його підтвердив у своїй книжці спогадів, написаній у 1630 році, сам капітан Джон Сміт — відома постать англійської та американської історії. До заснування Джемстауна, першого в Америці укріплення європейців, цей любитель пригод устиг зі зброєю в руках послужити при дворах багатьох монархів та вельмож Старого Світу і навіть побував бранцем турецького султана. Шлях Сміта з османського полону проліг через Коломию, де він, імовірно, й загітував підкорювати «дикий Захід» тутешнього умільця Богдана, котрий, як написано в мемуарах, добре знався на виробництві скла і дьогтю — дуже цінної тогочасної мануфактури. І перша за океаном скляна гута була заснована саме в Джемстауні. Подальша доля вихідця з українського Покуття невідома.

Окрім Джона Сміта, про Богдана як поважного фахівця із джемстаунською пропискою, згадує і всесвітньо відомий англійський історик Норман Дейвіс. Щоправда, в англійських та польських хроніках Богдан зветься не Іваном, а Яном, до того ж поляки впродовж цілого століття називають його своїм одноплемінником.

— Ні в кого немає сумнівів, що він був коломийцем, і ніхто нині не може однозначно підтвердити Богданову національність, — переконує «УМ» один з ініціаторів увічнення його пам’яті в Коломиї Микола Савчук. — Поляки називають його своїм, а ми — першим українцем, котрий ступив на американську землю. У нас і нині на Прикарпатті мешкає чимало українців з ім’ям і прізвищем Іван Богдан. На пошанування славного земляка чоловічий клуб «Коломийці», який я очолюю, вже видав чотири листівки накладом по 1000 примірників, а щойно побачила світ моя книжка «Колумб з Коломиї».

Поки що жодного вагомого слова щодо цікавої постаті Івана Богдана не сказала офіційна вітчизняна історіографія, хоча українська діаспора у США віддавна вважає його першим українцем Америки і навіть підтвердила це поштовою маркою, випущеною ще в середині сімдесятих років минулого століття.

Джерела            http://www.umoloda.kiev.ua/number/1284/164/45438/                                         Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа,  2000.Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.Рад. енциклопедія історії України.- К., 1971.- т.3.

По ма­те­ринсь­кий лі­нії те­о­ре­тик кос­мо­нав­ти­ки є на­щад­ком ліф­ляндсь­ко­го ге­не­ра­ла Воль­ма­ра Ан­то­на фон Шліп­пен­ба­ха,  не­до­лу­го­го ко­ман­ду­ю­чо­го шведсь­ким аван­гар­дом у Пол­тавсь­кій бит­ві  і неп­ря­мо­го приз­від­ни­ка ка­тас­тро­фи, яко­го обез­смер­тив Олек­сандр Пуш­кін: "…ухо­дит Ро­зин сквозь тес­нины, сда­ет­ся пылкий Шлип­пен­бах". Пет­ро І по­ми­лу­вав і об­лас­кав по­ло­не­но­го при­бал­та, на­дав­ши йо­му зван­ня ба­ро­на. Ба­рон ще встиг по­ко­ман­ду­ва­ти Ря­зансь­ким пі­хот­ним пол­ком на служ­бі в ро­сійсь­кої ко­ро­ни. Біль­шість на­щад­ків ге­не­ра­ла та­кож слу­жи­ли у ім­пе­ра­торсь­ко­му війсь­ку. Про пра­ді­да на­шо­го ге­роя Ан­то­на Ан­дрі­йо­ви­ча ві­до­мо, що був ка­пі­та­ном ар­ти­ле­рії. Піс­ля від­став­ки пра­цю­вав пош­то­вим ін­спек­то­ром і скін­чив свої дні зму­че­ний бо­же­віл­лям. Це не ос­тан­ній ви­па­док ду­шев­ної хво­ро­би в ро­ди­ні Шліп­пен­ба­хів. Йо­го внуч­ка, Люд­ми­ла Львів­на, вик­ла­да­ла ге­ог­ра­фію і фран­цузь­ку мо­ву в Ки­є­во-Пе­черсь­кий жі­но­чій шко­лі. Са­ме в Ки­є­ві во­на поз­на­йо­ми­ла­ся і од­ру­жи­лась з Гна­том Шар­ге­єм, сту­ден­том міс­це­во­го уні­вер­си­те­ту. Він був, як то­ді ка­за­ли, "віч­ним сту­ден­том", нав­чав­ся в трьох уні­вер­си­те­тах, у то­му чис­лі і в Дарм­штадтсь­кий ви­щій шко­лі тех­ніч­них на­ук. Гнат на­ро­див­ся в Бер­ди­че­ві, як ви здо­га­да­ли­ся, в єв­рейсь­кий ро­ди­ні. Йо­го та­то – Бен­дит (не Бе­не­дикт) Сру­ле­вич Шар­гей по­хо­див з-під Ка­у­на­са. Пріз­ви­ще Шар­гей з ара­мейсь­кої оз­на­чає "сві­точ", на ів­ри­ті її си­но­нім Ме­йер. Дід май­бу­тньо­го ви­на­хід­ни­ка ра­но по­мер і йо­го ба­бу­ся Фрі­да (у ді­воц­тві Ро­зен­фельд) вий­шла за­між за земсь­ко­го лі­ка­ря Яки­ма Ми­ки­то­ви­ча Да­цен­ка. Во­на то­ді ж хрес­ти­лась в пра­вос­лав­ну ві­ру під іме­нем Ка­те­ри­ни Ки­ри­лів­ни.

По­вер­не­мо­ся до бать­ків, які за­хо­пи­ли­ся мод­ни­ми  в ті ча­си ре­во­лю­цій­ни­ми іде­я­ми. В бе­рез­ні 1897 ро­ку Люд­ми­ла бе­ре участь у сту­дентсь­кій де­монс­тра­ції про­тес­ту з при­во­ду са­мос­па­лен­ня вчи­тель­ки з ор­га­ні­за­ції "На­род­на  Во­ля" Ма­рії Вєт­ро­вої в Пет­ро­пав­лівсь­ких ка­зе­ма­тах.

Ре­во­лю­ці­о­нер­ка об­ли­ла­ся га­сом з лам­пи і ско­на­ла в страш­них му­ках. По­лі­ція ро­зіг­на­ла про­тес­ту­ю­чих, ба­га­тьох ареш­ту­ва­ла, в то­му чис­лі і ва­гіт­ну вчи­тель­ку Шліп­пен­бах. Май­бут­ній про­рок кос­мо­нав­ти­ки на­ро­див­ся 21 чер­вня. Нер­во­вий стрес від ареш­ту приз­вів до бо­же­віл­ля ма­те­рі. Люд­ми­ла Львів­на по­мер­ла в при­тул­ку для ду­шев­нох­во­рих  десь близь­ко 1910 ро­ку. В то­му ж ро­ці по­мер у Пол­та­ві від за­ра­жен­ня кро­ві й Гнат Шар­гей, який при­ї­хав ту­ди з 13-річ­ним Олек­сан­дром, гро­ма­дянсь­кою дру­жи­ною Оле­ною Гі­бер­ман та ма­лень­кою Ні­ною, доч­кою від но­во­го шлю­бу. Піс­ля смер­ті бать­ка Саш­ком опі­ку­ва­ли­ся ба­бу­ся і її чо­ло­вік Яким Да­цен­ко, до то­го ж, хрес­ний круг­ло­го си­ро­ти. Хо­ча ма­ти Саш­ка по­мер­ла, ко­ли йо­му бу­ло шість ро­ків, але він на все жит­тя за­пам­'я­тав її каз­ки і опо­від­ки про да­ле­кі кра­ї­ни та іноп­ла­не­тян. І тех­ні­кою за­ці­ка­вив­ся вже змал­ку. Наз­ва­ний ді­до-хрес­ний пос­та­чав під­літ­ка різ­но­ма­ніт­ни­ми книж­ка­ми і юний  ме­ха­нік уже в гім­на­зії не тіль­ки ре­мон­ту­вав прас­ки, ве­ло­си­пе­ди та ін­ший до­маш­ній ре­ма­нент, а й майс­тру­вав ма­лень­кі ді­ю­чі па­роп­ла­ви, мли­ни, па­ро­во­зи. Нав­ча­ю­чись в Дру­гій пол­тавсь­кий чо­ло­ві­чій гім­на­зії, са­мо­ро­док змо­де­лю­вав  гу­се­нич­ний трак­тор, без­пру­жин­ні від­цен­тро­ві ре­со­ри, ва­ку­ум-на­сос, ба­ро­метр, го­дин­ник із ду­же три­ва­лим за­во­дом, ви­со­ко­по­туж­ну  елек­трич­ну ма­ши­ну  пе­ре­мін­но­го стру­му, па­ро-ртут­ну тур­бі­ну і ку­пу ін­шо­го.

Піс­ля за­кін­чен­ня Ки­ївсь­кої гім­на­зії зі сріб­ною ме­дал­лю, у 1916 ро­ці  Олек­сандр Шар­гей стає сту­ден­том ме­ха­ніч­но­го від­ді­лен­ня Пе­тер­бурзь­ко­го По­лі­тех­ніч­но­го Ін­сти­ту­ту. У квіт­ні 1917 ро­ку сту­дент-по­чат­кі­вець за­вер­шив ру­ко­пис "Тим, хто бу­де чи­та­ти, щоб бу­ду­ва­ти" (до­оп­ра­цьо­ва­но цю на­у­ко­ву ре­во­лю­цій­ну річ у 1919). Йшло­ся в ній про май­бут­ні по­до­ро­жі до зі­рок. Ав­тор зап­ро­по­ну­вав по­бо­ро­ти гра­ві­та­цію з до­по­мо­гою ра­ке­ти з ре­ак­тив­ним дви­гу­ном, кот­ра по­е­тап­но ски­дає ба­ки з-під вит­ра­че­но­го па­ли­ва. Ним бу­ло опи­са­но схе­му чо­ти­рис­ту­пін­ча­тої ра­ке­ти на кис­не-вод­не­вій су­мі­ші, як па­ли­ві. Та­кож опи­су­ва­лась мож­ли­вість ви­ко­рис­то­ву­ва­ти опір ат­мос­фе­ри для галь­му­ван­ня ра­ке­ти при спус­кан­ні на Зем­лю, при по­льо­тах до ін­ших пла­нет ви­во­ди­ти ко­ра­бель на ор­бі­ту її штуч­но­го су­пут­ни­ка, а для по­сад­ки на них лю­ди­ни і по­вер­нен­ня на ко­ра­бель зас­то­су­ва­ти літ­но-по­са­доч­ний ко­ра­бель, роз­та­шо­ву­ва­ти ба­зи пос­та­чан­ня кос­міч­них ко­раб­лів на ор­бі­ті су­пут­ни­ка Мі­ся­ця і, ви­ко­рис­то­ву­ю­чи со­няч­ну енер­гію, до­бу­ва­ти па­ли­во з мі­сяч­них по­рід. У цій же ро­бо­ті роз­гля­да­в ймо­вір­ність ви­ко­рис­тан­ня со­няч­ної енер­гії для енер­го­за­без­пе­чен­ня бор­то­вих сис­тем кос­міч­них апа­ра­тів.  Але роз­ви­ну­ти­ся та­лан­ту, впер­ше, але не вос­тан­нє, за­ва­ди­ла сві­то­ва і гро­ма­дянсь­ка вій­ни. Піс­ля кур­сів пра­пор­щи­ків у юн­керсь­ко­му учи­ли­щі він по­трапляє на ту­рець­кий фронт. Гря­ну­ла ре­во­лю­ція. На­ща­док ге­не­ра­ла і Сру­ля Шар­гея  дві­чі де­зер­ти­рує від бі­лог­вар­дій­ців –  "я від Кор­ні­ло­ва утік, як від Де­ні­кі­на утік…". Та від Ле­ні­на з Троць­ким ті­ка­ти бу­ло ні­ку­ди. До­по­міг ви­па­док. Вда­ло­ся роз­до­бу­ти до­ку­мен­ти на чу­же ім­'я. Олек­сандр Гна­то­вич Шар­гей стає Юрі­єм Ва­си­льо­ви­чем Кон­дра­тю­ком. Ось, що ві­до­мо про "спра­вжньо­го" Кон­дра­тю­ка – 1900 р., 26 сер­пня – на­род­жен­ня в міс­ті Луць­ку Во­линсь­кої гу­бер­нії. Сту­дент Ки­ївсь­ко­го уні­вер­си­те­ту. 1921 р., 1 бе­рез­ня – смерть від ту­бер­ку­льо­зу ле­ге­нів. Йо­го рід­ний брат Во­ло­ди­мир Ва­си­льо­вич Кон­дра­тюк вик­ла­дав в од­ній з ки­ївсь­ких шкіл. Ма­чу­ха ге­роя Оле­на Пет­рів­на Гі­бер­ман-Ка­рє­є­ва умо­ви­ла йо­го пе­ре­да­ти (про­да­ти?) до­ку­мен­ти. Цю та­єм­ни­цю, крім са­мо­го Олек­сан­дра, зна­ли кіль­ка осіб і всі во­ни збе­рі­га­ли її дов­гі ро­ки. Оле­на Пет­рів­на по­ві­до­ми­ла її доч­ці Ні­ні ли­ше пе­ред смер­тю. У 1977 ро­ці Ні­на Гна­тів­на Шар­гей да­ла пись­мо­ві по­ка­зан­ня Спе­ці­аль­ній ко­мі­сії ЦК КПУ.

Але це бу­де по­тім… Вер­ні­мо­ся до ста­нов­лен­ня пол­тавсь­ко­го ви­на­хід­ни­ка. Вже як Юрій Кон­дра­тюк, він до 1925 ро­ку жив в Ук­ра­ї­ні. Спо­чат­ку пра­цю­вав у Пол­та­ві на різ­но­ма­ніт­них ро­бо­тах, зго­дом – у міс­ті Смі­ла ро­біт­ни­ком олій­ни­ці, з вес­ни 1921р. – у Ма­лій Вис­ці (ни­ні міс­то Кі­ро­вог­радсь­кої  об­лас­ті) на мли­ні, по­тім від лис­то­па­да 1922 р. до сер­пня 1925 р. – на цук­ро­во­му за­во­ді на різ­них по­са­дах. Від жов­тня 1925 р. уп­ро­довж ро­ку пра­цю­вав ме­ха­ні­ком на бу­дів­ниц­тві зер­но­во­го еле­ва­то­ра в ста­ни­ці Кри­ловсь­ка на Ку­ба­ні, а з жов­тня 1926 до квіт­ня 1927 р. – ме­ха­ні­ком на бу­дів­ниц­тві еле­ва­то­ра в Осе­тії. По­тім зай­мав­ся екс­плу­а­та­ці­єю, ре­мон­том, бу­дів­ниц­твом зер­нос­хо­вищ і еле­ва­то­рів у Си­бі­ру та на Ал­таї. Від 1928 р. він – зас­туп­ник го­лов­но­го ін­же­не­ра Си­бірсь­кої край­кон­то­ри "Хлі­боп­ро­дукт". "Па­хав", не пок­ла­да­ю­чи рук, на "строй­ках со­ци­а­лиз­ма". У 1929 ро­ці в Но­во­си­бірсь­ку під ре­дак­ці­єю та з пе­ред­мо­вою про­фе­со­ра Во­ло­ди­ми­ра Вєт­чін­кі­на (по­тім от­ри­мав  Ста­лінсь­ку пре­мію під час вій­ни) Кон­дра­тюк пуб­лі­кує пра­цю "За­во­ю­ван­ня між­пла­нет­них прос­то­рів". Це був пе­ре­роб­ле­ний і до­пов­не­ний ва­рі­ант йо­го по­пе­ре­дньої кни­ги "Тим, хто бу­де чи­та­ти, щоб бу­ду­ва­ти". У ній сис­те­ма­ти­зо­ва­но, тех­ніч­но й ма­те­ма­тич­но об­ґрун­то­ва­но ідеї кос­мо­нав­ти­ки, роз­гля­ну­то мож­ли­вос­ті ство­рен­ня про­між­них баз на штуч­них, або при­род­них су­пут­ни­ках ма­лої ма­си для до­зап­рав­ки кос­міч­них ко­раб­лів, опи­са­но конс­трук­ції спус­ко­во­го апа­ра­та з ае­ро­ди­на­міч­ним галь­му­ван­ням, роз­гля­ну­то мож­ли­вос­ті ви­ко­рис­тан­ня кри­ла­тих ра­кет. Зок­ре­ма, у кни­зі бу­ло зап­ро­по­но­ва­но ви­ко­рис­то­ву­ва­ти для пос­та­чан­ня су­пут­ни­ків на нав­ко­ло­зем­ній ор­бі­ті ра­кет­но-ар­ти­ле­рійсь­кі сис­те­ми (в да­ний час ця про­по­зи­ція ре­а­лі­зо­ва­на у виг­ля­ді тран­спор­тної сис­те­ми "Прог­рес"). Та­кож прог­но­зо­ва­но по­е­тап­ність ос­во­єн­ня Кос­мо­су лю­ди­ною. Ці­ка­во, що в ос­тан­ній мо­мент ав­тор не вклю­чив до кни­ги гла­ву, де йшло­ся, що в май­бу­тньо­му ко­жен член сус­піль­ства ма­ти­ме влас­ний кос­мо­літ. Ма­буть Кон­дра­тюк ба­наль­но по­бо­яв­ся  зви­ну­ва­чен­ня у "бур­жу­аз­нос­ті". Книж­ка вий­шла за влас­ні кош­ти ав­то­ра ти­ра­жем всьо­го 2 000 примірників. Дум­ки ге­нія вміс­ти­ли­ся на 79-ти сто­рін­ках. Це ра­зом зі схе­ма­ми і крес­лен­ня­ми. Всіх ідей тут не пе­ре­лі­чи­ти… Біль­шість з них вже вті­ле­на в жит­тя. Та­кі  за­ду­ми, як і кос­міч­на гар­ма­та, що "розс­трі­лює" ас­те­ро­ї­ди, а та­кож мож­ли­вість роз­мі­щен­ня на нав­ко­ло­зем­ній ор­бі­ті ве­ли­ких дзер­кал для ос­віт­лен­ня по­вер­хні Зем­лі – по­ки в про­ек­тах. "Ав­тор спо­ді­ва­єть­ся, що йо­му вда­ло­ся пред­ста­ви­ти за­да­чу за­во­ю­ван­ня Со­няч­ної сис­те­ми не у виг­ля­ді те­о­ре­тич­них ос­нов ..., а у виг­ля­ді про­ек­ту, не де­та­лі­зо­ва­но­го, але вже з кон­крет­ни­ми циф­ра­ми", – пи­сав Юрій Ва­си­льо­вич.

2-га чоловіча гімназія в Полтаві

"Він (Кон­дра­тюк) при­ї­хав до Си­бі­ру і не­гай­но взяв­ся за ви­на­хід тех­ні­ки, яка хоч якось мо­же по­лег­ши­ти жит­тя чор­но­ро­бам. От­ри­мав 8 па­тен­тів на ви­на­хо­ди, ре­а­лі­зо­ва­них ще до се­ре­ди­ни 80-х ро­ків. "Мас­то­донт" був по­бу­до­ва­ний, як скла­до­ва час­ти­на ком­плек­су зі збе­рі­ган­ня зер­на в міс­ті Ка­мінь-на-Обі. Але він вий­шов прос­то ве­ли­чез­ним – ні в Єв­ро­пі, ні в Аме­ри­ці ні­чо­го по­діб­но­го не бу­ду­ва­ли. Без єди­но­го цвя­ха, "Мас­то­донт" був по­бу­до­ва­ний за прин­ци­пом зру­бу – в се­лах, зви­чай­но, був де­фі­цит ме­та­лу, цей факт теж важ­ли­вий. Еле­ва­тор вит­ри­мав усі прим­хи при­ро­ди, але не лю­ди­ни. У 80-і ро­ки ста­ла­ся страш­на по­же­жа, "су­шар­ка" зго­рі­ла від­ра­зу, за­лиш­ки ком­плек­су, який міг би ста­ти ко­ло­саль­ним ту­рис­тич­ним об'єк­том, лю­ди ро­зіб­ра­ли, роз­пи­ля­ли і от­ри­ма­ли хо­ро­ші су­хі дро­ва. Час­ти­ну йо­го вда­ло­ся збе­рег­ти – ми при­вез­ли йо­го сю­ди. Він зав­жди ке­ру­вав­ся сво­їм ро­зу­мом, ад­же у ньо­го на­віть не бу­ло се­ре­дньої спе­ці­аль­ної ос­ві­ти. Але ори­гі­наль­ність дум­ки доз­во­ли­ла йо­му ви­най­ти де­сят­ки тех­ніч­них спо­руд, у то­му чис­лі під­віс­ний міст у нас в Си­бі­ру", – роз­по­ві­дає ди­рек­тор Му­зею міс­та Но­во­си­бірсь­ка Єле­на Щу­кі­на га­зе­ті "Мо­ло­дость Си­би­ри".

Експерементальна вітроелектростанція в Балаклаві

Та за­мість от­ри­ман­ня по­чес­тей і на­го­род 31 лип­ня 1930 ро­ку но­ва­тор був за­а­реш­то­ва­ний і за­суд­же­ний на три ро­ки за "врє­ді­тєль­ство". Ін­кри­мі­ну­ва­ли ви­на­хід­ни­ку те, що спро­ек­то­ва­ний ним еле­ва­тор "Мас­то­донт" по­бу­до­ва­но на хлопсь­кий ро­зум без жод­но­го крес­лен­ня і цвя­ха (їх прос­то не бу­ло), отож, на дум­ку ор­га­нів, зер­нос­хо­ви­ще мо­же рух­ну­ти, що спри­чи­нить втра­ту 10 000 тон зер­на.  Зго­дом ви­рок са­мо­у­ку бу­ло пом­'як­ше­но. Він пра­цю­вав  у так зва­ній "ша­раш­ці". Це сек­рет­ні на­у­ко­во-дос­лід­ні і конс­трук­торсь­кі струк­ту­ри НКВД-МГБ, де ви­ко­рис­то­ву­ва­ла­ся пра­ця ув­'яз­не­них ін­же­не­рів. У1932 ро­ці на про­хан­ня нар­ко­ма важ­кої про­мис­ло­вос­ті Сер­го Ор­джо­ні­кід­зе йо­го дос­тро­ко­во звіль­ни­ли, і він на ви­ко­нан­ня роз­по­ряд­жен­ня Нар­ком­тех­про­му СРСР по­чав пра­цю­ва­ти над про­ек­том над­по­туж­ної віт­ро­е­лек­трос­тан­ції (ВЕС) в Кри­му, який за­вер­шив у квіт­ні 1934-го. У 1934-1938 ро­ках тру­див­ся у Хар­ківсь­ко­му ін­сти­ту­ті про­мис­ло­вої енер­ге­ти­ки над роз­роб­кою вже ро­бо­чо­го про­ек­ту Кримсь­кої ВЕС. Піс­ля та­єм­ни­чої смер­ті Ор­джо­ні­кід­зе бу­дів­ниц­тво ВЕС бу­ло зу­пи­не­но. А роз­роб­ки Кон­дра­тю­ка що­до за­лі­зо­бе­тон­них веж зго­дом ви­ко­рис­та­ні при спо­руд­жен­ні те­ле­ві­зій­ної баш­ти в Ос­тан­кі­но (Мос­ква). У трид­ця­ті ро­ки, піс­ля ви­хо­ду кни­ги,  Кон­дра­тюк не­од­но­ра­зо­во от­ри­му­вав про­по­зи­ції від Сер­гія Ко­ро­льо­ва про спів­пра­цю в Гру­пі з вив­чен­ня ре­ак­тив­но­го ру­ху, але зав­жди де­лі­кат­но від­мов­ляв­ся, не­без­під­став­но по­бо­ю­ю­чись, що йо­го ре­аль­на бі­ог­ра­фія ви­лі­зе на­зов­ні під до­пит­ли­вим оком пра­ців­ни­ків НКВД, які без­по­се­ре­дньо ку­ру­ва­ли кос­міч­ний про­ект.

У Но­во­си­бірсь­ку ви­на­хід­ник ак­тив­но лис­ту­єть­ся з ба­гать­ма те­о­ре­ти­ка­ми кос­мо­нав­ти­ки і ра­ке­то­бу­ду­ван­ня. Зок­ре­ма, по­ле­мі­зує з офі­цій­но виз­на­ним ра­дянсь­кою вла­дою ге­ні­єм Кос­тян­ти­ном Ці­ол­ковсь­ким. За­раз ба­га­то іс­то­ри­ків на­у­ки кри­тич­но під­хо­дять до зас­луг Кос­тян­ти­на Еду­ар­до­ви­ча. (На­шо­му чи­та­че­ві, ма­буть, бу­де ці­ка­во до­ві­да­ти­ся, що те­о­ре­тик кос­мо­су ЗАВ­ЖДИ за­яв­ляв, що є на­щад­ком ко­заць­ко­го ва­таж­ка Се­ве­ри­на На­ли­вай­ка). Глу­хий ек­сцен­трич­ний про­фе­сор був хво­роб­ли­во об­раз­ли­вий, у них бу­ли неп­рос­ті сто­сун­ки з пол­тав­ча­ни­ном. У Кон­дра­тю­ка  якось зір­ва­ло­ся про опо­нен­та –  "над­то ба­га­то по­чес­тей і ма­ло ді­ла".  По­за­тим, Юрій Кон­дра­тюк не тіль­ки ме­ха­нік і фі­зик, а й лі­рик. Пи­сав ці­ка­ві вір­ші і епіг­ра­ми.     

                  "Жен­щин я не приз­наю, С детс­тва я Лу­ну люб­лю, О сви­да­нье с ней меч­таю, Эки­паж изоб­ре­таю… Ле­чу я к ней в ра­ке­те, Как в собс­твен­ной ка­ре­те!"

Він був на­ді­ле­ний прек­рас­ним по­чут­тям гу­мо­ру. За­роб­ляв на той час ве­ли­чез­ні гро­ші, витрачав їх на дру­зів, а от із жі­ноц­твом сто­сун­ки фа­таль­но не скла­да­ли­ся. Мо­же, то­му, що вза­га­лі не вжи­вав ал­ко­голь, ані шам­пансь­ко­го, ані пи­ва? Це був жарт. За­ко­хав­ся ли­ше раз по ву­ха в пи­са­ну кра­су­ню Зою Це­ні­ну. Він у неї ку­пу­вав квар­ти­ру. Під час ґе­шеф­ту пі­о­нер ра­ке­то­бу­ду­ван­ня  зап­ро­по­ну­вав да­мі ру­ку і сер­це. От­ри­мав­ши по­гор­дли­ву від­мо­ву від па­нян­ки, яка ма­ла без­ліч ша­ну­валь­ни­ків, Юрій не за­пив з го­ря, а  втік на мис Че­люс­кін­ців. По­тім пе­ре­ї­хав до Мос­кви на зап­ро­шен­ня Вєт­чін­кі­на, де жив з Га­ли­ною Пле­тньо­вою, яка збе­рег­ла всі йо­го фрон­то­ві лис­ти. З по­чат­ком ін­ва­зії нім­ців на Мос­кву  те­о­ре­тик кос­мо­су пі­шов доб­ро­воль­цем(?) на фронт. Во­ю­вав  по­міч­ни­ком зі зв'яз­ку ко­ман­ди­ра взво­ду. Ря­до­вий Кон­дра­тюк про­пав без­віс­ти взимку 1942 ро­ку. Та­кий вис­но­вок мож­на зро­би­ти на ос­но­ві то­го, що йо­го пріз­ви­ще вос­тан­нє записано у ві­до­мос­тях на от­ри­ман­ня гро­шо­во­го за­без­пе­чен­ня за сі­чень 1942 ро­ку. Ін­ших до­ка­зів смер­ті, як і слі­дів по­хо­ван­ня у якійсь братсь­кий мо­ги­лі не­має до сих пір. Ті, хто во­ю­вав, з ним пліч-о-пліч, по­тім да­ли по­ка­зи, що: "Чу­ли, як го­во­ри­ли, що він за­ги­нув".   Час від ча­су на сто­рін­ках таб­ло­ї­дів ви­ни­ка­ють вер­сії, що Кон­дра­тюк – Шар­гей втік з ра­йо­ну бо­йо­вих дій (дос­від ж був). І, ні­би, ство­рю­вав ра­зом з ні­мець­ко-аме­ри­кансь­ким конс­трук­то­ром Вер­не­ром  фон Бра­у­ном ФАУ (Vergeltungswaffe) – дос­лів­но "зброя від­пла­ти", од­нос­ту­пін­ча­та ба­ліс­тич­на ра­ке­та з рі­дин­ним ра­кет­ним дви­гу­ном і ав­то­ном­ним уп­рав­лін­ням на ак­тив­ній ді­лян­ці тра­єк­то­рії), а по­тім був ви­ве­зе­ний ра­зом зі сла­вет­ним нім­цем аме­ри­кансь­ки­ми спец­служ­ба­ми за оке­ан, де ще дов­гі ро­ки тру­див­ся на бла­го аме­ри­кансь­кої ас­тро­нав­ти­ки. По жов­тих га­зе­тах у 90-х на­віть гу­ля­ла вер­сія, що пруссь­кий арис­ток­рат фон Бра­ун і Шар­гей-Кон­дра­тюк – од­на осо­ба. Ад­же ко­лиш­ній член NSDAP є твор­цем кос­міч­ної прог­ра­ми США, був ди­рек­то­ром  Цен­тру кос­міч­них по­льо­тів NASA. Не зна­ти, як во­но бу­ло, а от да­ле­ко­го ро­ди­ча пол­тав­ча­ни­на аме­ри­кан­ці точ­но пій­ма­ли. Ка­пі­тан 3-го ран­гу, під­вод­ник Эгон-Рей­нер фон Шліп­пен­бах, пот­ра­пив у по­лон у 1945 ро­ці. До цьо­го встиг от­ри­ма­ти Ри­царсь­кий хрест за 332 дні вда­ло про­ве­де­них у мо­рях на бор­ту під­вод­ки U-453. Всьо­го за час війсь­ко­вих дій Шліп­пен­бах по­то­пив 6 во­ро­жих су­ден. Ко­му оке­ан…, ко­му не­бо.

У 1969 ро­ці кос­міч­ний ко­ра­бель Apollo при­зем­лив­ся-при­мі­ся­чив­ся на Мі­сяць. Джордж Лоу, аме­ри­кансь­кий уче­ний, за­ді­я­ний у мі­сяч­ній прог­ра­мі NАSА, піс­ля ус­піш­но­го за­вер­шен­ня її, чес­но оголосив жур­на­лу "Лайф": "Ми роз­шу­ка­ли ма­лень­ку неп­ри­міт­ну кни­жеч­ку, ви­да­ну в Ро­сії від­ра­зу піс­ля ре­во­лю­ції. Ав­тор її, Юрій Кон­дра­тюк, об­ґрун­ту­вав і роз­ра­ху­вав енер­ге­тич­ну ви­гід­ність по­сад­ки на Мі­сяць за схе­мою: по­літ на ор­бі­ту Мі­ся­ця – старт на Мі­сяць з ор­бі­ти – по­вер­нен­ня на ор­бі­ту і сти­ков­ка з ос­нов­ним ко­раб­лем – по­літ на Зем­лю". У 1970 ро­ці ле­ген­дар­ний аме­ри­кансь­кий "мі­сяч­ний ас­тро­навт" Ніл Армс­тронг по­бу­вав у Но­во­си­бірсь­ку, щоб взя­ти гру­доч­ку зем­лі бі­ля бу­дин­ку по ву­ли­ці Со­вет­ская, 24, де пра­цю­вав ге­ній. Зго­дом Армс­тронг за­я­вив: "Ця зем­ля для ме­не має не мен­шу цін­ність, ніж мі­сяч­ний ґрунт". На кос­мод­ро­мі Ка­на­ве­рал  Кон­дра­тю­ку вста­нов­ле­но пам­'ят­ник. Йо­го пріз­ви­щем наз­ва­но кра­тер на зво­рот­ній сто­ро­ні Мі­ся­ця.

Пам*ятник Кондратюку в Полтаві.

Пам*ятник Кондратюку на території полку Дальньої авіації

У зв'яз­ку з ві­зи­том гру­пи аме­ри­кансь­ких вче­них і фа­хів­ців в об­лас­ті кос­мо­нав­ти­ки в Но­во­си­бірськ, у квар­ти­рі, де про­жи­вав Кон­дра­тюк, був екс­тре­но ство­ре­ний му­зей Ю. Кон­дра­тю­ка. Те­пер це На­у­ко­во-ме­мо­рі­аль­ний центр. У ста­ни­ці Ок­тябрсь­ка Крас­но­дарсь­ко­го краю є "Ме­мо­рі­аль­ний му­зей Ю. В. Кон­дра­тю­ка". У Пол­та­ві те­о­ре­ти­ку за­во­ю­ван­ня кос­мо­су встановили пам'ят­ник.  У 1997 ро­ці ім­'я сво­го зем­ля­ка пол­тав­ча­ни прис­во­ї­ли Пол­тавсь­ко­му тех­ніч­но­му уні­вер­си­те­ту (ко­ли­шньо­му до 1995 ро­ку Пол­тавсь­ко­му ін­же­нер­но-бу­ді­вель­но­му ін­сти­ту­ту), ни­ні це Пол­тавсь­кий на­ці­о­наль­ний тех­ніч­ний уні­вер­си­тет ім. Ю. Кон­дра­тю­ка. В Ук­ра­ї­ні бу­ли ви­пу­ще­ні юві­лей­на мо­не­та "Юрій Кон­дра­тюк" і дві пош­то­ві мар­ки (1997 і 2002 р. ) йо­го пам­'я­ті.

Олег Ра­дик

Пулікації по темі

http://pohlyad.com/index.php?id=30&tx_ttnews[tt_news]=4024&tx_ttnews[backPid]=16&cHash=9d77b40854

http://www.ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/e47a3c15c3a04965/

Відео фільм «Українці в авіації та космонавтиці».

ФОТО З САЙТУ XA.YIMG.COM

25 років тому пішов із життя всесвітньо відомий правозахисник і громадський діяч. Сьогодні, о 12.00, у Володимирському соборі відбудеться поминальна служба за Петром Григоренком, на якій будуть присутні і представники кримськотатарського народу.

У добу найгострішого дефіциту моральних авторитетів в українському суспільстві не тільки можна, а й абсолютно необхідно віднаходити еталони громадянської, духовної, просто суто людської позиції в минулому: адже такі високі приклади лише примножують свою цінність через ту сумну обставину, що сьогодні таких людей трагічно обмаль (або, що ймовірніше, ми про них не знаємо).

Генерал Петро Григорович Григоренко (1907 — 1987), 25 років від дня смерті якого ми відзначаємо сьогодні, є саме тією особистістю, чий життєвий шлях, вчинки та діяння неспростовно доводять: справжня Людина завжди здатна на подвиг подолання. Подолання слабкості, конформізму, ба навіть симптомів рабства в самому собі, подолання байдужості до страждань інших — іншої людини, яка страждає за свої переконання, іншого народу, який зазнає гонінь, бо хоче реалізувати споконвічне, природне право — вільно жити на своїй землі, звідки свого часу був у геноцидно-терористичний спосіб депортований сталінським наказом. Той вибір, що його 1961 року зробив «цілком благополучний» генерал Радянської армії, учасник війни, завідувач кафедри Військової академії ім. М. Фрунзе — і то зробив, сягнувши 54 років, — назавжди увічнив його ім’я.

Він (спочатку сам-один) розпочав двобій з колосальною державною машиною СРСР, бо не міг і не бажав терпіти тотального насильства та брехні. Почалося все з гострої критики, що пролунала з вуст Григоренка на адресу вищого парткерівництва Союзу та особисто Хрущова за обмеженість, непослідовність і навіть фарисейство «десталінізації», — це було заявлено цілком легально, на районній партконференції в Москві. Не почули, стали давати жорсткі сигнали: припини «вільнодумні» виступи, а то гірко пошкодуєш. Григоренко не побажав «отямитися», навпаки, його публічні виступи з критикою режиму ставали дедалі голоснішими. Кара не забарилася — в лютому 1964 року Григоренка вперше заарештовують і запроторюють у «спеціальну» психлікарню, де він пробув більше року.

Але генерал не капітулював: вийшовши на волю, йому, немолодій уже людині, довелося працювати і вантажником у магазині, і сторожем, і майстром-будівельником — іншої роботи не міг мати, а, навпаки, продовжив боротьбу.

1967 — 1969-ті роки стали доленосними в житті Петра Григоренка: саме тоді він розпочав потужну публічну правозахисну кампанію проти переслідувань правлячим тоталітарним режимом народів СРСР. Передусім ішлося про захист прав кримськотатарського народу, насильницьки позбавленого злочинною волею Сталіна своєї Вітчизни. Саме ця діяльність принесла Петрові Григоровичу заслужене визнання в усьому світі. Він був на десятках судових процесів, інспірованих владою проти активістів національного кримськотатарського руху; він казав цим людям: «Вам треба твердо засвоїти: того, що належить по праву, не просять а вимагають! Починайте вимагати — і вимагайте не частину, не шматочок, а все, що у вас незаконно віднято — вимагайте відновлення Кримської Автономної Республіки, яку було брутально знищено Сталіним. Своїх вимог не обмежуйте писанням петицій. Підкріплюйте їх усіма тими засобами, які вам надає Конституція: використовуйте свободу слова і друку, мітингів, зборів, вуличних ходів та демонстрацій». Саме генерал Григоренко, як ніхто інший, доклав колосальних зусиль задля того, аби привернути увагу світу до трагедії кримськотатарського народу. Цей народ законно вважає його своїм національним героєм.

У 1969 — 1974 рр. Петро Григорович перебував у закритому психіатричному закладі в Калінінградській області, де зазнав психічних та фізичних знущань. 1977 р. під тиском світової громадськості йому було надано дозвіл на виїзд до США. Там генерал брав активну участь у національних та правозахисних заходах української діаспори, не забуваючи водночас і про трагедію кримськотатарського народу. Помер Петро Григорович рівно 25 років тому, 21 лютого 1987 р., його було поховано на українському кладовищі в Баунд-Бруку (США). Такі люди (а Григоренко завжди пам’ятав, що він — українець!) належать до нашої національної «золотої спадщини».

КОМЕНТАР

Зевджет КУРТУМЕРОВ, учасник національного руху кримських татар:

— Вперше я зустрівся з генералом Петром Григоренком 1968 року, коли він у серпні нелегально приїжджав до Криму під виглядом відпочинку для вивчення ситуації та зустрічей з тими кримськими татарами, яким уже вдалося закріпитися на Батьківщині. Саме в цей приїзд до Криму Петро Григорович написав свою відому статтю «Звернення до кримськотатарського народу», в якій говорив про потребу створення спеціальних органів самоорганізації народу для успішної протидії тому режимові, який порушив і не збирався відновлювати наші національні права. Таким чином, можна сказати, що вже тоді Петро Григоренко вбачав необхідність створення системи меджлісів нашого народу, яка, будучи створеною 1991 року, вже показала свою ефективність і дієвість. Копії цієї статті ми нелегально розповсюджували серед наших співвітчизників як у Криму, так і в Узбекистані.

Уже багато років ветерани кримськотатарського національного руху з вдячністю згадують Петра Григоренка. Щороку в Сімферополі в храмі Рівноапостольних князів Володимира та Ольги УПЦ КП групою ветеранів кримськотатарського національного руху проводяться громадянські панахиди пам’яті Петра Григоренка. У них, як правило, беруть участь ветерани кримськотатарського національного руху Зампіра Асанова, Веджіє Кашка, Айдер Зейтуллаєв, Едіє Джемільова, Фатма Язиджієва, Енвер Муслядінов, Фікрет Халілов, Іззет Хаїров, Зевіт Газієв, Ельдар Шабанов, Ферат Усєїнов, Зевджет Куртумеров. Кримськотатарський народ сумує за одним із наймужніших синів братнього українського народу, який свідомо пожертвував перспективами блискучої кар’єри військового та вченого, благополучним, забезпеченим життям у боротьбі за справедливість, за громадянські та людські права.

Публікується за матеріалами http://www.day.kiev.ua/223964                    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87