Глава «Росспівробітництва» вважає статус російської мови в Україні на сьогоднішній день «цілком нетерпимим і неприйнятним, російська мова виявляється дискримінованою мовою в Україні». «Росспівробітництво» готує проект концепції державної підтримки російської мови за кордоном.

       Глава Федерального агентства у справах СНД Костянтин Косачев вважає, що російська мова в Україні дискримінується і її статус треба підвищувати.

       «Те, що стосується статусу російської мови в Україні, природно Росія зацікавлена в максимально високому статусі, але в кінцевому підсумку це суверенне питання для України», - сказав Косачев.

       «Якщо у цьому питанні не буде наведено порядку, а зараз його немає, і це очевидно тому, що у російської мови в принципі немає ніякого статусу, і це абсолютно точно не відповідає реальному стану справ, ми будемо пов'язувати цю позицію не стільки з мовою, скільки з державою », - підкреслив він.

       Він переконаний, що обов'язково потрібно приймати відповідні законодавчі рішення і максимально підвищувати статус російської мови - до регіонального або державного.

       Косачев вважає, що це рішення має бути вироблено з урахуванням усього українського суспільства, але, безсумнівно, має бути підвищення статусу в порівнянні із сьогоднішнім «цілком нетерпимим і не прийнятним, коли російська мова виявляється дискримінованою мовою в Україні».

       Глава «Росспівробітництва» зазначив, що на підтримку російської мови за кордоном Росія повинна виділяти «зовсім інші кошти». За його словами, зараз «Росспіробітництво» готує проект концепції державної підтримки російської мови за кордоном. Він сподівається, що цього року буде прийнято відповідні рішення і виділені необхідні фінанси, які дозволять розвинути діючу федеральну програму «Російська мова».

       Косачев повідомив, що треба налагодити координацію роботи багатьох російських структур, які працюють у цьому напрямку. «Потрібно посилювати нашу методологічну присутність, обов'язково повинні бути в російських центрах науки і культури, які діють в Україні, професійні русисти, які могли б займатися не тільки курсовою діяльністю, але й надавати методичне сприяння тим, хто займається розвитком та підтримкою російської мови в Україні », - сказав Косачев.

       В Україні створено «Всеукраїнську координаційну раду організацій російських співвітчизників» (ВКСОРС). ВКСОРС об'єднує 141 проросійську організацію. Створений він владою Російської Федерації для координації діяльності та упорядкування грошей, які їм виділяються Урядом Російської Федерації. Головою «Координаційної ради організацій російських співвітчизників» є народний депутат України Вадим Колесніченко.

Росія цьому ВКСОРС виділяє 85 мільйонів доларів. Це за офіційними даними. Реальна сума, яку російський уряд витрачає на дестабілізацію внутрішньої ситуації в Україні не піддається навіть приблизним підрахункам. Чого варті одні тільки газові війни, які серед інших цілей повинні були дискредитувати Україна в світі і позбавити її теперішніх та потенційних союзників.

Наводячи приклади Бельгії та Швейцарії прихильники двомовності чомусь «забувають» про ще одну європейську країну яка на неї «страждає». Це Ірландія. Треба сказати що «забувають» недарма. Мовна  ситуація в Ірландії схожа на мовну ситуацію в Україні а весь її  досвід свідчить аж ніяк не на користь двомовності.

       Ось посудіть самі; як і Україна Ірландія довгий час була під владою зовнішнього ворога – Британської імперії. Як  і  українську – ірландську мову забороняли, навчання в школах велося виключно на англійській, а дітей, що розмовляли ірландською між собою, карали за це. Як і українська ірландська мова стала «немодною». Далі був Великий Голод, причому найбільше від нього потерпало саме ірландськомовне населення. Хто не загинув, виїхав за океан. А хто залишився в Ірландії, почав відувати власну меншовартісність – і ось батьки вже благають шкільну адміністрацію, щоб школи переводили на англійську. Далі з’являються ідеалісти, які  відроджують майже вмерлу мову. Вони добиваються незалежності від Британії, але зразу ж пересварилися між собою. Далі починається «ірландизація» офіційних установ, чому активно супротивляться самі ж службовці, що незмінно лишаються на посадах з часів англійського панування. Ірландською насправді розмовляють лише на заході (!) острова – у найменш розвинутій його частині, яка, однак, стає П’ємонтом національного відродження країни (чи позиціонує себе як такий). Ірландську вивчають у школах, однак на перервах усі розмовляють англійською. З іншої сторони, ірландськомовні школи є найпрестижнішими в країні. Аж ось з’являється молоде покоління, для якого говорити ірландською – це престижно, і для бізнесу вести справи ірландською – прибутково.Чи не щось вам не нагадує шановні?  Може крім останніх двох речень на жаль?

мапа Ірландії

            Для початку трохи історії.Ірландська – єдина з кельтських мов, що її задекларовано як національну та першу офіційну мову незалежної держави. Це єдина кельтська мова з-поміж офіційних і робочих мов Європейського Союзу. Ще сто років тому про цю мову метафорично говорили, що вона стоїть «однією ногою в могилі», однак зараз вона розвивається і значення її зростає. Кельти вперше прибули до Ірландії близько 500років до нашої ери а може і раніше. А це  може означати, що ірландська є однією з найстаріших живих мов у Європі. Писемність її  сягає своїми початками V ст., після чого швидко розвиваються як її усна, так і письмова літературна традиції.

       Англо-нормани з’явилися в Ірландії у ХІІ ст., започаткувавши довгу й неспокійну історію взаємовідносин з народами сусіднього острова – [Великобританії]. Незважаючи на тривалі війни с англійсьцями,  ґельські вожді в більшій частині острова забезпечували необхідну інституційну підтримку ірландської мови впродовж XIII – XVII ст. Після поразки якобітських претендентів на британський трон, переважну більшість ірландців, що їх підтримували, було позбавлено громадянських прав. Закони проти ірланського населення дістали назву  Заборонних, або Каральних законів. Наприкінці XVIII ст., коли суворість Заборонних законів було суттєво пом’якшено,  з’явився клас дрібної буржуазії католицького віросповідання. Ці люди переважно розмовляли англійською і спричинилися до занепаду ірланської мови. Цей занепад посилився у ХІХ ст. У 1831 р. законодавчо були засновані т.зв. «національні школи». Звичайно, англійські. Англійська мова стала мовою викладання. Ірландську не тільки не викладали в школах – дітей карали за те, що вони розмовляли нею між собою. Як знаряддя такого покарання використовували різки, дерев’яні вуздечки для рота, дітей шмагали, принижували та насміхалися над ними. В тій чи іншій формі ця практика застосовувалась аж до поч. ХХст.      А потім сталося найжахливіше. Картоплю – головну їжу для переважної більшості народу – у 1845 р. вразила картопляна гниль. Пошесть тривала до 1851 р. Бідні були приречені. Великі ферми, власниками яких були англійці, продовжували виробляти зерно й фураж для худоби. Їх відправляли на експорт, незважаючи на те, що в країні люди гинули від голоду. Через 20 років населення острова зменшилося наполовину – в результаті мору й масової еміграції, переважно до Америки. З мовної точки зору, це також стало трагедією. Вчені вважають, що перед Великим Голодом 1845 – 1851 рр. число ірландськомовних мешканців острова було найвищим за всю історію: у 1800 р. менше третини населення (близько півтора мільйона людей) розмовляли лише англійською, близько 2 млн. – лише ірландською, і ще півмільйона людей були двомовними. Однак більшість з 4 млн. загиблих від голоду або ж тих, хто виїхав до Америки на «кораблях-трунах», названих так тому, що багато пасажирів помирало від голодного (висипного) тифу ще до того, як ступали на американську землю, в роки Голоду та після нього, були ірландськомовними монолінгвами. Голод залишив жахливий шрам на самому духові ірландців, прискоривши вплив уже діючих на той час негативних чинників – розчарування, почуття меншовартості, безпомічності та майже повної залежності від англійських властей. Люди стали відмовлялися від своєї ірландської мови, переконувати адміністрацію шкіл, щоб їхніх дітей примушували розмовляти виключно англійською. На 1890 р. ірландською мовою володіло лише 15% населення, що переважно представляли старші вікові групи, а також мешканців віддалених районів на Заході.

       Ірландська  згасала як жива мова, і фактично була приречена. Але сталося – ні, не щось неминуче, але насправді чудо.

       У 1876 р. було засноване Товариство збереження ірландської мови, від якого у 1880 р. відділилась Ґельська спілка. У 1893 р.у Дубліні було засновано Ґельську лігу. Метою цієї організації було збереження ірландської як живої мови. Ірландці проголошувалися великим народом, що мав гордитися своїм минулим. Вони мали багату, гарну й старовинну мову та культуру. Ірландці повинні були стати впевненими в собі, перестати бути рабами і відновити належне місце для своєї мови у житті нації. Відкривалися мовні класи, заохочувалися традиційні пісні, фольклор, музика й танці. Започатковувалися програми з уведення ірландської мови у щоденне життя. Ґельська ліга підтримувала ірландську промисловість, заохочувала громадян купувати ірландські вироби. Ліга була позапартійним об’єднанням, і її підтримували всі верстви ірландського суспільства, включно багатьох уніоністів Ольстера. 1916 р. розпочалася 4-річна партизанська війна, кульмінацією якої стало проголошення Ірландської Вільної Держави у 1922 р.  Після цього вибухнула громадянська війна, що тривала у 1922 – 1923 рр. Ірландську мову було запроваджено до всіх початкових шкіл як обов’язковий предмет. Були видані розпорядження про «ґелізацію» державної цивільної служби. Від державних службовців очікувалося знання ірландської мови. Вчителів і держслужбовців відправляли до гелтахтів – так називалися райони країни переважно на західному узбережжі, де населення продовжувало спілкуватися ірландською, – щоб вони там навчалися ірландської мови чи вдосконалювали її.

Гелгахти в Ірландії

Звичайно, не все йшло гладко – були і помилки. Державна мовна політика базувалася на вірі, що єдиною причиною того, що ірландською мовою більшість населення не користувалась, було незнання ним цієї мови, і що якщо ірландську вивчатимуть у школах одне-два покоління ірландців, відродження рідної мови станеться майже автоматично. «Ґелізації» держслужбовців чинився тихий, але вельми успішний опір тими держслужбовцями, хто ледве або й зовсім не володів ірландською, і хто не мав жодних намірів створювати якісь внутрішні адміністративні перешкоди чи ставити самим собі перепони на шляху до кар’єрного росту. Публіцист і колишній революціонер Мартін О’Кадген описував ситуацію так: «В Ірландії уряд ґарантує право і запроваджує можливості для навчання ірландської мови. Однак, поза школою цей самий уряд робить функціонування цієї мови, у будь-якій практичній формі, неможливим».

       Райони Ґелтахту лишалися недорозвинутим маргінесом, з яких тривала масова еміграція. Політики закликали мешканців Ґелтахту продовжувати розмовляти ірландською зі своїми дітьми і плекати свою давню культуру. Прекрасна порада, та самі політики не мали жодного наміру її дотримуватися! А дрібні фермери та рибалки з Ґелтахту слушно міркували, що потреби в ірландській мові немає, бо ж доля їхніх дітей – в емігруванні за межі країни. Тому сам ірландськомовний реґіон – Ґелтахт – постійно звужувався як у географічному, так і в мовному плані. Така ситуація тривала приблизно до середини  80-х років минулого століття. А далі відбувся прорив. У доросле життя вступали діти тих, хто першим народився у незалежній Ірландії. Це були впевнена у собі, добре освічена й амбіційна молодь. Однією з основних галузей її спеціалізації були інформаційні технології. У них були свої мрії та надії. Це було покоління, що дало початок стрибкові Кельтського Тигра, за одне десятиліття повернувши ірландську економіку. Ірландська мова була частиною світогляду цієї молоді. Не такою, як у їхніх батьків – емоційною, «патріотичною», але невід’ємною частиною їх самоідентифікації у новій Європі. Вони заснували мережу ірландськомовних шкіл по всій країні і послали своїх дітей учитися в них. Студії та ретранслятори ірландськомовних радіо- та телеканалів були модерніші, ніж у традиційних англомовних. І транслювалися передачі ірландською цілодобово!

       Зараз важко сказати чи виживе ірландська. Чи зможе ірландський Давид вижити у двобої з англійським Голіафом? Чи, як писав канадський соціолінгвіст Вільям Мекей, «ірландська є однією з тих давніх європейських мов, яка впродовж століть змогла вижити для нації, що не мала державності, але опинилася перед імовірним вимиранням у країні, що не має нації».

       Але ірландська не вмерла. Нині це вже не рідна мова тих здеморалізованих селян, якою вона була наприкінці ХІХ ст., але мова впевнених у собі добре освічених молодих людей, які за 10 років перетворили ірландську економіку в таку, що найшвидше розвивається з-поміж усіх країн ЄС. Сучасний ірландець каже, що це мова, від якої відмовилися його діди, але яка, парадоксальним чином, є рідною для його дітей. Це – мова країни, імміграція в яку вдвічі перевищує цифри еміграції з неї. Навіть для багатьох з тих, хто не знає ірландської, вона лишається мовою їхнього серця.

       За переписом 2006 р., населення Ірландської Республіки становить 4.057.646 осіб. З них ірландською мовою володіють 1.656.790 осіб (прибл. 42%). Ще вищі відсотки серед молоді. У віковій групі 10-14 років 72,5% володіють ірландською, а серед молоді 15-19 років 64,7%

             Публікується за матеріалами.

            Швейцарія

  Багатомовність в Швейцарії має глибокі історичні корені. Як свідчать перші письмові джерела, що відносяться до II ст. до н.е., більшу частину території країни займало в цей період кельтське плем'я гельветів,на сході проживали рети. Таким чином, кельтська і ретійська мови, які знаходяться біля витоків етнолінгвістичної ситуації в Швейцарії,вважаються мовами-предками даного ареалу. Хоча тут, як зазначалося, в даний час переважає німецький елемент, романізація на цій території почалася значно раніше її германізації: вона охоплює період з кінця I ст. до н.е. до IV ст. н.е. Гельвети та інші кельтські племена, розбиті Цезарем при Бібракті в 58 р . до н.е.,потрапляють в залежність від Риму. Спочатку вони стають його федерацією, а пізніше змушені повністю підкоритися Риму. У 15 р . до н.е. римлянами були підкорені  рети. Тут з'являються зачатки сучасної культури Швейцарії. Вже в цей період були відомі такі міста, як Аванш, який тривалий час був столицею, Гельвеція, Женева, Лозанна, Золотурн, Цюрих, Вінтертур і ін. Другим компонентом мовної основи Швейцарії, таким чином, став римо-романський елемент у його поєднанні з древнім кельтським і ретійським. З розпадом Римської імперії починається процес германізації Швейцарії (V-VI ст.) У 406-407 рр.. велика частина території нинішньої Швейцарії була завойована алеманами. З захопленням алеманами частини країни тут стали затверджуватися суспільний лад і мова, що існували у германців.

Що стосується західної частини Швейцарії,завойованої бургундами (бл. 450 р ), і південно-східної частини , під кореної остготами ( 493 г .), то вони залишилися романськими по мові і культурі. Тут культура місцевого населення сама зробила вплив на завойовників, піддавши їх романізації.Верхні долини Ретії (Реції) і Тессін (Тічино) уникли німецьких навал і зберегли діалекти, що походять від латинського. У наступні століття події політичного характеру не призвели до істотних змін мовних кордонів,які сформувалися  тут з V-V1 ст…

       Коли в 1291 році три центральні швейцарські кантони Урі, Швіц і Унтервальден з'єдналися для спільної боротьби проти Габсбургів, то зробили це добровільно,як рівні з рівними.Власне цей «клятвенний союз» і вважається початком незалежності Швейцарії. Швейцарська прафедерація гарантувала кожному недоторканність його культури,менталітету чи самобутності.Цю ідею остаточно було закріплено в 1815 році, коли країна ухвалила конституційний статус так званої збройної нейтральності. Тому й понині кожен кантон – це держава в державі з власною конституцією, податковою системою, парламентом, поліцією тощо.  Навіть кожне місто чи село, тобто кожна адміністративна громада, має таку саму систему.

       За Конституцією, 1848 р ., Швейцарія є єдиною союзною державою з централізованим управлінням. Національними мовами Швейцарської конфедерації були визнані три головні мови - німецька, французька,італійська. Ретороманська була визнана четвертою національною мовою республіки лише в 1938 році, коли в результаті проведеного плебісциту була прийнята відповідна поправка до Конституції країни.

       Кожен швейцарець – це потрійний громадянин: спочатку своєї гміни (громади), потім кантону і так – конфедерації. Столицею для нього є не Берн, а тільки головне місто кантону.

       Із мовами в Швейцарії справа виглядає так: німецькою розмовляє 17 кантонів, тобто 63,7% швейцарців. Чотири кантони користуються французькою мовою (20,4%), по одному – італійською (6,5%) та ретороманською (0,5%). Три кантони двомовні – з німецькою і французькою мовами.Феномен чотирьох мов доповнюється ще й феноменом численних діалектів, передусім у німецькомовних кантонах. Німецькомовний швейцарець не думає і не розмовляє класичною німецькою, тільки на швайцердойч. Скільки німецьких кантонів, стільки й діалектів. Наприклад, кажуть, що валлісійський діалект (кантон Валліс) такий"закручений", що іноді німецькомовні швейцарці з інших кантонів змушені переходити на англійську, щоб порозумітися. Швіцертююч не має правописучи граматики, і все ж це – рідна мова німецькомовних швейцарців.Офіційною ж мовою медіа та 17 кантонів є звичайно гохдойч, тобто мова німецька. Але локальні радіостанції чи телебачення, як, наприклад, "Теле Цюрі", передають тільки на швіцертююч. Хто хоче прижитися в німецькій Швейцарії, мусить навчитися локальної німецької мови.Німецькомовні швейцарці неохоче переходять на німецьку, багато з них знають її заслабо, а гірські селяни часто-густо не знають взагалі.До речі, ставлення німецькомовних швейцарців до північного"брата" – німців змішане. З одного боку, в пошані німецькі працьовитість, точність і потуга. А з другого, "малий" швейцарець противиться зарозумілості велико-німців. Північному сусідові як авторові двох світових воєн не цілком довіряють, та й територіальні зазіхання ще з цісарських часів прилучити до райху "братній" народ – справжні паралелі до України – не забулися. З цього погляду швіцертююч відіграє роль духовного бар'єра щодо німецькості, ним підкреслюється власна національна самобутність.Якщо 17 кантонів країни населяють Tutschschwyzer (німецькомовні швейцарці), то франкомовні громадяни живуть в Suisse romande, у Вельшлянд, у Романдії. Це все територія "французької" Швейцарії. Розмовляють найчистішою французькою мовою без жодних діалектів. Тісіпо (німецькою Tessin), або Svizzeraitaliana, називається найбільш південний кантон країни, в якому офіційна мова –італійська.

       Тессін– це не тільки швейцарський кантон, а також республіка.Graubunden, Bundnerland, Grischuna – це все назви кантону з найдивнішою мовою країни –ретороманською. Тільки 32 тисячі людей користуються нею. Мова гарна, дуже мелодійна й приємна для вуха. Щось подібне до італійської. Попри те, що швейцарські купюри прикрашає також напис ретороманською мовою – Banca Naziunala Svizra, цій мові загрожує повільна смерть. Щораз менше людей розмовляють нею, всюди замінює її мова німецька. І це попри те, що швейцарська федерація докладає багато зусиль, у тому числі фінансових, щоб її рятувати. Та марно, оскільки проблема не в тому, що німецькі швейцарці навмисне мають на меті викоренити цю архаїчну культуру. Тут діють чисто економічні механізми і практичність окремих ретороманців. Знаючи мову домінантної в країні німецької більшості, легше знайти працю, а завдяки цьому й влаштувати собі гідне життя. На стику німецької та французької мов ситуація виглядає складніше.

       Три кантони Берн, Фрібург і Валліс – двомовні. І, як всюди на світі, тут спостерігається зудар двох різних культур і менталітетів. Деколи для конфлікту не треба багато. Коли,наприклад, в кантоні Валліс було вирішено всі інформації для туристів подавати французькою - це викликало неминучий спротив німецькомовних валлісійців.

       Мовні негаразди між франкофонами і німецькими швейцарцями в кантоні Берн у 1960-1970-х роках дійшли майже до стану громадянської війни – до бомбових замахів і терактів, доконаних войовничою організацією "Bйliers". Юраські сепаратисти вимагали відділення франкомовної частини бернського кантону під назвою Юра від Берна. У разі відмови носилися з думкою про прилучення Юри до Франції. Щоб задовольнити їхні вимоги, в країні провели народний референдум, який відбувся на користь сепаратистів, – ті отримали свій окремий кантон Юра. Варто нагадати, що юрасці,так само, як і інші етнічні групи Швейцарії, не приблукали звідкись на ці терени,а завжди були їхнім корінним населенням.Подібні конфлікти траплялися і раніше.Хоча розумна і зважена мовна політика Швейцарії шліфувалася століттями, швейцарці і донині залишаються неоднорідною нацією з великою ймовірністю конфліктів а досвід Швейцарії свідчить про те що федералізм не є досконалим інструментом.Також щороку Швейцарія змушена витрачати чималі кошти з бюджету на підтримку немалого інституту перекладачів.

P.S.  Цікавою особливістю швейцарців є їхня любов до зброї.У будинках 8 мільйонів швейцарців зберігається майже 2,3 мільйони автоматів,гвинтівок,пістолетів та іншої вогнепальної зброї.13 лютого 2011 року було проведено референдум з метою обмеження прав володіння зброєю.Зокрема ініціатори пропонували заборонити солдатам після проходження строкової служби забирати свою зброю додому.Але швейцарці більшістю голосів відмінили усі пропозиції.

  (Далі буде)

У зв’язку зі спробами введення двомовності в Україні на інтернет-форумах загострилися суперечки між прихильниками і противниками різних видів  двомовності.У якості доводів прихильники багатомовності часто наводять приклади Швейцарії та Бельгії як країн, у яких власне та багатомовність і зреалізована.Передивившись чимало матеріалів я прийшов до висновку що далеко не все у тих країнах так гладко,як малюють нам прихильники російської мови.

       І так розпочнемо з Бельгії.

Червоний-Валлонія   

Жовте-Фландрія

Помаранчеве-Брюссель, столичний регіон

Синє-німецькомовна комуна.

 У Бельгії прийняті три офіційні мови. Французька мова поширена в південній частині країни, в провінціях Ено, Намюр, Льєж і Люксембург, фламандський варіант нідерландської мови - в Західній і Східній Фландрії, Антверпені і Лімбургу. Центральна провінція Брабант із столичним Брюсселем двомовна і поділяється на північну фламандську і південну французьку частини. Франкомовні райони країни об'єднані під загальною назвою Валлонський регіон, а північ країни, де панує фламандська мова, прийнято називати Фландрійським регіоном. У Фландрії проживають біля 58% бельгійців, у Валлонії - 33%, в Брюсселі - 9% і в районі поширення німецької мови, який відійшов до Бельгії після Першої світовоївійни, - менше 1%.Після здобуття країною незалежності постійно виникали тертя між фламандцями і валлонами, що ускладнювало суспільне і політичне життякраїни. В результаті революції 1830, завданням якої було відділення Бельгії від Нідерландів, французька мова стала державною. У наступні десятиліття бельгійська культура перебувала під переважаючим впливом Франції. Франкофонія посилила соціальну і економічну роль валлонів, і це призвело до нового підйому націоналізму серед фламандців, які вимагали зрівняти їхню мову в статусі з французькою. Ця мета була досягнута тільки в 1930-х роках після прийняття низки законів,які надали статус державної нідерландській мові, яка стала використовуватися в адміністративних справах, судочинстві та викладанні.Однак багато фламандців продовжували відчувати себе людьми другого сорту в своїй країні, де вони не тільки чисельно переважали, але в післявоєнний час досягли більш високого рівня добробуту в порівнянні з валлонами. Антагонізм між двома спільнотами посилився, і в 1971, 1980 і 1993 вносилися поправки в конституцію,що надали кожному з них велику культурну та політичну автономію.Проблема,яка  довгий час не давала спокою фламандським націоналістам, полягала в тому, що їх власну мову перетворили на хаотичнийнабір діалектів, які склалися протягом тривалого періоду франкофонії в освітіта культурі. Проте після Першої світової війни фламандська мова поступово наблизився до літературної норми сучасної нідерландської мови. У 1973 році Фламандська рада з культури прийняла рішення, що ця мова має офіційно називатися нідерландською, а не фламандською.Ситуацію не виправила і нова конституція 2001 року згідно якої Бельгія стала едерацією.Як пише у своєму блозі очевидець. – «2001року, відразу після федералізації, я побачив розділену країну. Бельгія існує офіційно, на папері, і єдине, що її об"єднує-король Альберт.Французи та фламандці в побуті не спілкуються, а по країні іде невидима лінія,що розділяє людей, інколи-по два боки вулиці.

Іде політична гризня, щодо статусу Брюсселя(франкомовнемісто, оточене территорією Фландрії, до того ж-столиця Європи), а також кількохприкордонних районів, що залишились поза своєю комуною, на ворожій території,так би мовити.»Більше про мовні війни можна знайти на сайті Euronews.Так що як приклад федерації за національною згодою Бельгія – далеко не найкращий приклад.

             (Далібуде)

Якщо ми всі почали зустрічати в рекламі, на мітингах, у ЗМІ чи й на порозі власної оселі камарилью, вертеп чи й сміх крізь сльози – значить, скоро вибори!

Тут ви можете зустріти "ряжених": вони поскидають дорогі костюми, повилазять з автівок вартістю в 200-300 тисяч доларів, відхрестяться від усіх своїх мільйонних статків, понадягають бідні "овечі шкури" і заради голосів будуть прикидатися ким завгодно. Але тільки до дня виборів. Або "дідів Морозів" серед літа: вони принесуть вам гречку, олію, петрушку, ліки – замість етикетки буде їх портрет з "сальною" посмішкою. Але тільки до дня виборів!

А якщо вже й блазні з усіх шпарин повилазили – виборча компанія в самому розпалі! Ці блазні розкажуть виборцям зі Сходу й Півдня, що вкотре насувається "українська національна загроза". І що всім треба негайно проголосувати за Партію регіонів, інакше "ця загроза" прийде в кожен дім!

Від попередніх парламентських виборів минуло вже 5 років, коли регіонали також розповідали страшні міфи; а ще задовго до ПР ці міфи розповідали й комуністи. Проте ні до кого ця "страшна загроза" так і не прийшла: телебачення здебільшого російськомовне, преса й книговидання – переважно російськомовні, кожен, хто хоче говорити російською – говорить, і його не утискають.

Отже, проблема в іншому.

Протягом 5-ти років політики ділять бюджетні гроші між власними фірмами, розбирають і приватизують майно, збільшують податки, аби було потім що ділити, збільшують пенсійний вік тощо, а коли приходять вибори – прикриваються "фіговим листком"! Мовляв, ви в Донецьку чи Криму стали значно гірше жити за час нашого правління не через нашу недолугу роботу та тотальну корупцію, а тому, що є "якісь там міфічні україномовні українці", які псують вам життя своєю мовою.

Почувши знову "стару шарманку" регіоналів у день розгляду мовного проекту, прийшла на згадку одна мить мого життя з 1989 року. Тоді я працював молодим спеціалістом на заводі "Квазар", і саме в той час брав активну участь у створенні Народного Руху. То були часи, коли комуністи вели таку ж пропагандистську роботу, як регіонали сьогодні. До мене підійшла співробітниця і запитала: " А правда, что вы, руховцы, будете на улицах бить каждого, кто разговаривает на русском?" Тоді мене дуже обурило таке дрімуче мислення.

А цього разу просто згадалась собачка Павлова.

Пам'ятаєте: у школі з курсу біології ми всі вчили про умовний рефлекс – великий учений Павлов вмикав лампочку й давав собачці їсти. Із часом, коли вмикалося світло, а їжі навіть не було, – шлунковий сік виділявся.

Гарна штука, цей умовний рефлекс! Так і із цими комуно-регіональними страшилками "языкового вопроса" спрацьовує у виборців умовний рефлекс: хоч наслідків не бува – лампочка ж увімкнулась!

Нижче кілька спостережень, які хоча б частково розвінчали ті міфи, які регіонали, як лампочку, вмикають напередодні кожних виборів.

Міф перший: Європейська хартія регіональних мов або мов меншин

Хартія передбачає захист мов тих національних меншин, яким загрожує вимирання під тиском потужних мов і в яких немає своєї держави. В Україні до таких мов можна віднести, у першу чергу, кримськотатарську та гагаузьку. А запропонований регіоналами закон по-справжньому обстоює права лише однієї мови – російської.

То що, Росія як держава вже зникла, чи як? Абсурд.

Нагадаємо, що в Росії, де українців живе не менше ніж росіян у нас, – їхня влада закрила навіть українське товариство та єдину українську бібліотеку! І російська сторона у своїх коментарях посилається саме на Хартію, мовляв, для української мови є держава Україна, нехай вона й дбає про українську.

Чи ви чули, щоб регіонали бодай заїкнулися про права українців у Росії? Ні! А живуть вони з наших, українських податків, їдять український хліб.

Так от і думайте: чиї ж насправді інтереси вони захищають на наші гроші?

Міф другий: російська мова – найактуальніше питання для російськомовних регіонів

Політики з висоти маніпуляційного пафосу ділять нашу державу то на такі регіони, то на сякі: як їм зручно на даний момент – так і ділять. Можливо, для маленького відсотка шовіністів та українофобів це й важливо. Проте за словом "регіон" стоять сотні тисяч, а то й мільйони простих громадян. Серед них учителі, лікарі, пенсіонери, селяни, робітники, малі підприємці...

Якщо вже йдеться про актуальність російської мови в повсякденному житті, то згадайте хоча б нещодавній "сирний" конфлікт із Росією, який триває й досі. Він безпосередньо торкнувся кожної селянської родини, яка тримає корів як основне джерело доходу сім'ї, – і на Заході, і на Сході – бо ціни на молоко різко впали, і праця їх знецінилась.

Але особливої ефективності у вирішенні цієї проблеми ані з боку наших урядовців, ані бажання з боку "такої дружньої російської сторони" ми не помітили. Російська влада публічно, на увесь світ витерла ноги об наших людей і підприємців, як об шмату, оббрехала з ніг до голови.

І що?!.. Хтось із можновладців хоча б уголос висловив протест? Ні. Їм у той час відібрало і мову, і "язик".

Як думаєте, після всього цього, повідомлення російською мовою про те, що вони збідніли через "такі братні стосунки", для селян і підприємців буде менш болючим?

Ще кілька років тому назад ПР гарантувала, що, через таку надмірну її любов до всього російського, Росія одразу нам видасть зовсім дешевий газ, як тільки регіонали прийдуть до влади. Тепер вони при владі, а газ для населення, як і інші комунальні тарифи, тільки дорожчає. І про їх подальше підвищення ми чуємо від урядовців щодня.

Думаєте, мешканцям Донецька чи Луганська стане легше, якщо платіжку за квартплату з непідйомними тарифами надрукують російською? Чи, може, жінкам російськомовних регіонів легше буде прочитати про настання їхнього пенсійного віку в 60 років саме російською мовою?

Чи хтось вірить у міф, що саме російською мовою людині вдасться відстояти права в суді? Та в це не вірять навіть діти! Розмовляй там хоч російською, хоч китайською – правосуддя в Україні нема.

Підійдіть до будь-кого на вулиці в будь-який області, і вони продовжать цей ряд прикладів:що саме для них є сьогодні актуальним.

Тому, перш ніж ділити нас на "регіони" та "електорати", нехай спочатку ці ініціатори закону вирішать бодай одну з вищеперерахованих проблем.

І, до речі, вони ж про це клялися перед виборами.

Міф третій: хто ж оплатить цей "расєйській банкєт"?

Якби за усіма депутатами, які перед виборами намагаються проштовхнути абсурдні популістські закони, ходив робот із калькулятором і підраховував збитки та оголошував людям, наскільки знову спорожніє кишеня кожного українця, – таких депутатів ми б давно позбулися. Проте живемо ми в реаліях сьогодення.

Принагідно виникла ідея звернутися до фахівців, аби вони об'єктивно підрахували: скільки ж насправді коштів із кишень українців треба викачати, щоб запровадити російську як фактично другу державну? Адже треба оплатити величезний об'єм перекладу всіх державних актів, законів, документів тощо. Створити цілі системи управління та комунікації російською мовою між регіоном і державою.

Держава – це складний управлінський механізм, розбалансувати його легко – налагодити важко! І потім, оцю інформацію – скільки коштів для цього потрібно – донести до кожного громадянина України.

Підкреслимо – до кожного!

А потім нехай можновладці пояснять, чому в бюджеті постійно немає коштів на сільські клуби й школи, лікарні, бібліотеки, на дороги, на ремонт ліфтів у багатоповерхівках, на медицину, на пенсії чорнобильцям і афганцям, на розвиток вітчизняного кіно, але при цьому приймається такий законопроект, який, окрім передвиборчої маніпуляції та налаштовування людей один проти одного за мовним принципом, нічого в собі не несе.

Водночас добре було б, якби громадські активісти з усіх областей нашої України об'єдналися й провели б серед людей опитування: чи готові вони збідніти на таку суму, заплатити ще більше податків, отримати ще вищу інфляцію та підвищення цін заради введення фактично другої державної мови?

Оце й була б справжня відповідь та оцінка громадян таких авральних передвиборчих ініціатив від ПР.

"Фіговим листком" голу правду не прикриєш. Це вже зрозуміли українські громадяни всіх областей: і україномовних, і російськомовних.

*   *   *

...Розмаїтим був цей вівторок 5-го червня: хто плакав, у кого юшилась кров із носа – міліція так захищала громадян, що мало не повбивала та потруїла газом, – а хто за гроші ПРпобував на екскурсії у Маріїнському, з'їв морозива і випив пива; і добре, бо забрані ці гроші у тих же людей, тільки значно більше.

А дві бабусі витанцьовували під дощем від радості після слів Калашнікова: "Мы их победили!" Ці кадри облетіли усі випуски новин...

Так, черговий раз ми самі себе звоювали. Тільки лишилось кілька питань.

Хто "побєділ" – Калашніков, який серед білого дня б'є по обличчю журналістів?

Кого "побєділ" – український народ, що живе вдома на своїй рідній землі?

То це слід сприймати як офіційну публічну заяву ПР, що вони – влада окупантів? Бо, зі слів Калашникова – нас "побєділі"?

...І нагадувало це все свято на чумному дворі. Та й фінал цієї печальної п'єси повністю відповідав задуму автора: поки одні витирали носи, а інші святкували невідомо що, провладна більшість похапцем під вечір провела закон, за яким суттєво урізаються пільги для афганців та інших категорій. Щоправда, з 2013 року, бо ще ж не всі маніпуляції з виборами пройшли.

От і добре: якраз "опікуни" свого електорату надрукують вам усе це російською мовою, що пільг у вас нема й права судитися з державою вже також нема!

Тепер російською мовою ви остаточно й правильно зрозумієте, що й ВАС для НИХ нема!

Видно, що депутати від більшості добре підготувалися до Євро-2012, бо провели день у кращих традиціях футбольного матчу: уранці щось там таке дали, а ввечері, як і годиться в них, рахунок зрівняли. А потім ще й реванш взяли, бо з пільг забрали грішми – значно більше й із кожного.

І все б нічого... Та знову згадалась собачка Павлова, у якої так швидко виробився умовний рефлекс.

От тільки біда з нами: ніяк не усвідомимо, що ми – люди! А той сумнозвісний "языковой вопрос" – то лише умовний рефлекс напередодні виборів...

Валерій Лебедівський, спеціально для УП 

http://www.pravda.com.ua/articles/2012/06/12/6966485/

Сутичок під час голосування за "мовний" законопроект між народними депутатами не було, бо існували домовленості між коаліцією та опозицією.

Про це заявив позафракційний депутат Тарас Чорновіл, якого цитуєGazeta.ua.

"Тупо здали це голосування, воно всім вигідне. І опозиціонерам політично воно вигідне, і владі. Вони нічого не прогавили, в них так все і було задумане. Вони збиралися тихенько все це допустити, щоб все так і відбулося. Там подвійне дно", - заявив він.

"Зараз будуть показувати, як "регіонали" пруть, як Україну зраджують. Який тиск, Україну русифікують, голосуйте за нас. До цього відчуття загрози було менше, а зараз дивіться - це реальна загроза, хто ж, крім нас, може протистояти цьому. Хоча вони й не дуже протистоять. Про Яценюка "регіонали" кажуть, що "він договороспособний", - сказав депутат.

За його словами, зараз важко сказати, чи проголосують за законопроект у другому читанні.

"Не знаю, про що там домовлявся Яценюк із керівництвом держави. Як на мене, там за загальною нормальною логікою їм ліпше тепер цей законопроект тягнути до осені, потім знову затягувати. Перед виборами знову показувати, що вони найбільше хочуть його відстояти, але це їм не вдається і на цьому будувати виборчу кампанію. Але логіка там сьогодні не діє", - додав він.

Також Чорновіл зазначив, що опозиція легко могла протистояти голосуванню.

"У принципі, протистояти цьому голосуванню можна було. У сусідньому секторі з опозицією, у тій глухій кутовій ложі десь 18 карточок, які належать позафракційним депутатам чи тим, які взагалі не ходять до Ради. Там можна було заблокувати і не дати можливості проголосувати", - зазначив він.

"Плюс теж на стику бютівського сектора - два десятки колишніх бютівців та їхні карточки. Це позафракційні, які те ж зараз не ходять на засідання. На них було накинуто кілька "регіоналів", які натискали кнопки... Там спокійно можна було повисмиктувати ці карточки. Але вони домовилися і відверто продали цей закон", - зауважив депутат.

Джерело

P.S.  До речі Тимошенко перебуваючи у в*язниці недавно повідомила що закон про мови неодмінно буде скасовано. Так що шоу триває.