Господи! Врятуй нас від братів наших, а ворогів наших ми і самі зможемо перемогти!

Мертвецьки-чорно. Всюди жах незримий.
Танцюють тіні страту гопака.
Нічні мисливці скрипнули дверима
В панічну підсвідомість хробака.
І затрусило дух холодцюватий
Безкрилим шалом зляканого зла,
Мистецьким рвінням вмить відпрацювати
Безпеку ситу власного кубла
Де він живе, основи підгризає,
Переробляє міць на порохно,
Служіння - на кормління хробозграї,
Святе - в пусте, коріння - на лайно.
Його нора у затінку планети,
В родинному маєтку шкідників,
Де вкрито за броньовані ролети
Слизькі сліди пожуваних років.
Він цар нори. Та що ж його тривожить,
Щомиті трусить, мучить з року в рік?
В щілинну тишу плюнув перехожий?
Чи Ангел Божий кару передрік?
Там, нагорі - протести і майдани,
Незролумілий, непокірний люд.
Сопе хробак. Скриплять його кайдани
На ненадійних легіонах юд.

Ніч хробачні над нашою землею!
При владі - чужорідні гризуни.
Отруту називаючи єлеєм,
Простих людей задурюють вони.
Це перед ними повзають невдахи,
Слабенькі духом, бранці і ділки,
Голодним виєм стогнуть сіромахи,
І злидарі канючать копійки.
Та й в ніч сваволі, здирства, беззаконня
Їх, хазяїв, проймає жах і гнів:
Нічні мисливці привидом погоні
Вдираються до пітних хробоснів.
І не рятують вежі, огорожі,
Навколо страх, всевладний нещадин.
Статечні трупи знають, що не зможуть
Втекти від помсти в темряву щілин!

Друзі! Хворію, тому не можу бути з вами. Дописав вірша, який замислив ще влітку. Хоч щось...

Я їхав додому. За Доном кордон.
Вагони летіли крізь ніч, і крізь сон.
Хропіли купейні під стукіт коліс,
Скрипіли в плацкартах завали валіз.
Тікали за обрій мерянскі ліси.
І чулися звідкись дурні голоси.
Та ні, то не орки вертались з війни,
Не клан канібалів добув свіжини,
Не демони з пекла шукали утіх -
То гурт росіян розважався, як міг.
І звідти горлало, гриміло, гуло
Прадавнє, кондове чухонське мурло.
І був там один землячок-батрачок,
Від робства в тюменях сухий, як стручок,
На лестощі щедрий, на інше - скупий,
Для цілого світу покірно-тупий.
І був той земляк догоджати мастак,
Казав: "В Україні все гірше, не так..."
Підлещував п'яний задор москалів
В розмові про підлих, невдячних хохлів.
Казав, що подохнуть хохли без Москви,
Бо всі українці - то без голови,
Що за булаву один одного вбьють,
Що душу америкам запродають,
Що жертимуть скоро бадилля і гав.

Я їхав додому. Я чув. Я мовчав.
Чому? Бо позаду безумство років.
Я бачив багато таких байстрюків.
Пізнав, що образи відвертих розмов
Все ж краще брехні про братерську любов.
Бо знаю: ненавидять нас  москалі
Одколи Московія є на землі.
Та що вони люблять, москвинів сини?
З колисок ненависть плекають вони,
Бо в серці тримають пихатість і лють.
Брехнею годуються, нею живуть,
На захист гидоти виходять на бій.
Ненавистю дихають, моляться їй.
І так зачалося з прадавніх часів,
Коли вони вийшли з поганських лісів:
Одколи повстав на землі московіт,
Він люто ненавидів людство і світ!
І як зупинити таких без війни?
У злі їхнє серце, а з ним і вони.

Чому не пішов, не заткнув земляка?
Бо марні зусилля - ментальність така.
Криваві шляхи... В м'ясорубці віків
Загинув уславлений рід козаків.
А вижив бур'ян плазунів і невдах,
Що впав на коліна, схилився в боргах.
В уклінах на північ розбивши лоби,
Плював на батьківське, блював на гроби.
Зневажив себе, свою віру і рід,
Хоч шкірився зрідка на регіт сусід.
Хоч гірко, та вижив на трупах слов'ян
Гнучкий, з порожниною в серці, буря'н.
І вимерти б їм, та не можуть ніяк.
Живе в тому серці козак Залізняк.
Живе там буремність, кохання, пісні,
І думи про славні, звитяжнії дні.
Живе втаємничена злість на кремлян.
Живуть Наливайко, Сірко і Богдан.
І рано чи пізно настане доба
Коли вони в душах придушать раба.

Бо скоро світання і рідний поріг.
Позаду блукання, чаклунство доріг.
За Доном чарівна своя сторона.
Позаду Росія, навіки, до дна!

До Дону, в нічній пристанційній імлі
Розтануть чванливі, гучні москалі,
А їхній попутник замовкне, засне.
Росія для нього, як сон, промине,
Й загубиться десь у жахах, що пройшли,
У спогадах прикрих, в лахміттях імли...

Він вийде в Полтаві, без друзів, один.
В минуле обтрусить паскудство чужин.
А потім, в труси заховавши рублі,
Як пес побіжить до своєї землі.
Туди, де хатинка - мала, та своя.
Туди, де чекає велика сім'я,
На рідні, величні чумацькі шляхи,
Щоб вдома забути образи, гріхи.
Щоб бути собою у колі своїх.
Щоб більше не чути принизливий сміх.
Щоб більше ніколи не вірити снам.
Щоб думи козацькі співати синам.

Мій сон - наче гілка, обтяжена снігом,
Як танці осик в льодовому  вбранні.
Повіки важкі неможливо підняти з-під криги.
В повітрі густому загрузли молитви, пісні.
То серце кричить, вибухає -  мені не почути.
То стогне народ, та я сплю уже стільки віків...
Змішалися ери: он знову на станції Крути
Іде на багнети загін юнаків.
Не їм зупинити мій сон віковий, незворушний.
Не їм розбудити мій сором і гнів.
Бо я - Україна, страшна, полонена, незрушна.
Я нишком закопую кращих синів.
Я їхні могили ховаю під шалом буранним,
А всім ворогам - монументів граніт.
Будую палаци своїм шкідникам і тиранам,
І вбогі оселі для власних сиріт.
Змішалися ери, пожежі і мори,
Ворожі побори, портрети вождів,
Засміяні вибори, месницькі гори..
Кому ж відкупити дрімоту дідів?

Такий снігопад не крутив споконвіку.
Так довго зима не водила полки.
Так, я Україна, байдужа каліка
Під снігом забулась і спала віки...

Здається весна починається нині.
Чому ж я і досі обтяжена сном?
Мовчу, а під прапор святий жовто-синій
Сповзається набрід, а діти мої під ярмом.
Невже я настільки продажна, безлика,
Що кари на мене не матимуть меж?
...Хитається важко обтяжена снігом осика.
Зламатись не хоче. Звільнитися теж?

Над мисом ліс стоїть дозором.
Бунтує світ холодний шквал.
Та сяє сонце, і на море
Як впало бите скло дзеркал.
А там,  де ліс припав до хвилі,
Стоять казкової краси
На квіти схожі вілли білі -
Райок духовної плебси.
Навколо них -  життя-болото:
Ридають, гинуть, п'ють гидоту,
Плазують на краю біди
Голодні діти і діди.
А у райку, за гарним муром,
Під охороною похмурих,
Жирує капище крутих.
А мимо них, байдужих, ситих,
Як крізь блискуче, хиже сито,
На дно часів летять світи .
Нещасні! Очі їм закрито
Примарним блиском золотим,
А то б побачили - над світом
Вогнем карбовано святим:
"Як смієш ти , дрібна людино,
Розбудувати власний двір,
Коли Господній Дім - руїна,
Коли братів шматує звір!
Де дух зневажено, розп'ято,
Гріх бути ситим і багатим,
Шукати замість неба крам.
Як смієш ти про розкіш дбати,
Коли в руїнах Божий Храм?"
Не утекти, не заховатись,
Бо хто пізнав свій час і строк ?
Христа удруге не розп'яти.
Не замовчить святий пророк.
І зважить Бог слова і діло,
І чорних душ брудні гроби ,
І  те, що їх благословили
Московські куплені попи!

На планеті жадоби, де гучно жують
І шкребуться до влади, як миші,
Я згадав про нездійснену мрію свою:
Усамітнитись десь серед тиші,
І дивитись, як зорі над світом встають,
Як доріжка на річці іскриться,
І як вітер полів, український баюн,
Непомітно колише пшениці...

Над Україною небо захмарене,
Стогне і б'ється об скелі лиман,
Вітер жене по степах може марева,
Може пилюку, а може туман.
Серцю миліше ця велич сувора,
Рипи, поля, що не мають межі.
Горя  людського нескорене море
Тут руйнувало фортеці чужі.
Горем засіяна, горем замішена,
Смертю, що йшла од села до села,
Палена ворогом, стріляна, вішана,
Вижити силу де ж ти знайшла?
Може то горе одвічне спалило
Голі степи, де одна бузина?
Грізна земля - все могили, могили.
Тільки для серця миліше вона!
Хто ж зберігає в серцях наших грубих
Вічну любов до цієї землі?
Може той предок, чий череп розрубаний
Плугом відритий лежить на ріллі.

Як страшно небо червоніє!  Яке напружене мовчання!
Затихла стомлена земля.
Вмирає день у темряві. Останні
Холодні промені лягають на поля.
Як сонце згасне - що тоді настане?
Які страхіття виповзуть вночі?
В курганах сплять минулого тирани
І мріють знов схопитись за мечі.
Як згасне сонце - що настане далі?
Адже на перший заклик сил нічних
Хоробрі блазні вогнища запалять
З таких для них нестерпних книг.
Та може все примарилось в дорозі
На цих кістками всіяних полях?
Звичайний вечір. Хмари у знемозі.
Останнє світло заливає шлях.
Та ні - не забуваються ні рани,
Ні досвід закатованих сторіч.
Тирани сплять поховані в кургани -
Та з тих курганів й виповзає ніч!
І треба ще до ночі зрозуміти,
Навіщо вбитим пізні каяття,
Що первородне - темрява чи світло,
І чи пішли тирани в небуття.

Цей сплячий сад, засипаний снігами,
Де всі дерева мріють розцвісти,
Де кожна гілка прагне до нестями
До сонця горде листя піднести...
Цей дивний сад, що бурі пропололи,
З чиїх дерев, рипучих, крижаних,
Зостанеться багато мертвих, голих
І навесні, коли розтане сніг...
Чого ж нам сняться у теплиці міста
Укритий міцно панциром скляним
Цей сад маленький і степи іскристі,
Цей грубий сніг і яблуні під ним?
Бо ми колись намріялись, як діти,
Про велич діла і зорю мети.
Та наша доля - сад, снігами вкритий,
Де всім деревам вже не розцвісти!

Розмовляв якось з одним землячком, який живе в Росії, десь в Тюмені. Господи, я ще ніколи не чув, щоб хтось так люто лаяв так званих "кацапів". Справжній вибух ненависті! Очі налиті кровью, губи трусяться. Я спитав людину, а за що він так ненавидить своїх сусідів, колег, товаришів? У відповідь - справжня злива, ураган люті. Питаю: "Ну якщо ти так ненавидиш те місце, де живеш, і людей, які живуть поруч з тобою, то навіщо ти там живеш? Маєш гроші, за які можеш купити будинок десь в Україні. Повертайся додому."  У відповідь - ще більша злива люті і ненависті, та вже на адресу "хахлів", "бандер", "говноненьки Украіни" і т.п. Чоловік ненавидів Україну, свою історичну Батьківщину, ще більше, ніж ту землю, яка сьогодні дала йому дім і хліб.
Ця людина - людина ненависті - зовсім не винятковий персонаж.
Тисячі людей, пересичених ненавистю, живуть і в Україні, живуть між нами і нас ненавидять. Дехто з них каже, що любить "єдіную родіну", дехто любить "Россію-мать", дехто на словах розпинається за "счастье трудящихся". А Україну вони не люблять, тому що вона дуже ... (список знаєте самі). Або кажуть, що люблять Україну, але без "западенців" ("бандерлогів", "нациків", "свідомітів" і т.п.). Насправді вони не люблять нікого. Вони нездатні любити зовсім. Бо якщо людина хоч щось або когось любить, вона любить не вибірково, вона мислить і відчуває любов'ю. Не ненавистю.
Колись я багато їздив "от Москви до самих до окраін". Якось на Вологодчині довелося зупинитися в занедбаному селищі, де вже тоді, при "совєтах", повність владарювали жорстокі рабовласники з Кавказу. А колись цей край був квітучим, багатим. Чудова, корінна Россія! Край церков і різних хат, край чистих озер і працьовитих людей. Потім прийшли більшовики. Ні, вони не робили тут голодоморів, і розкулачка тут була зовсім помірною. Але більшовикам були потрібні люди на переселення - когось треба було поселити на південь замість знищених донських і кубанських козаків, когось в Україну, потім пішло переселення в Прибалтику і т. д. І збезлюднів чудовий край. Була постанова "партіі і правітєльства" про відродження сільського Нечорнозем'я. Тисячі будівельників приїхали сюди звідусіль. Тільки одеський "Чорноморгідрострой" мав збудувати тут сотні нових будинків. І збудував. Але жити там було нікому. Почали заохочувати переселення вже в зворотньому напрямку. Понаїхало чимало родин з Середньої Азії, але потім ці люди почали тікати, бо (казали) не витримували морозів. Збирались якісь бродяги і нероби звідусіль, але не для чесної праці на землі.
Готелів в тому селищі не було. Я жив у хаті, господарем якої був добрий старий чоловік з корінних, не з нових переселенців. Жив він самотньо. На стінах його оселі висіли фотокартки. Він казав: "Це донька. Живе в Ризі. Знаєш, як ці прибалти ненавидять нас? А це син. Живе в Казахстані. В общєжитіі. Казахи такі сволочі" і т.д. Я спитав його, чому ж всі його родичі не повертаються додому, адже держава безкоштовно дасть їм досить пристойні на ті часи будинки. "Нє хотят. Да і нєльзя уступіть ЄТІМ наши завоєванія!" Господи, діду! Які такі завоювання! Твою рідну землю вже давно окупували чужинські рабовласники, угіддя твоїх предків занедбані, чоловіків твого народу пиячать на радість спекулянтам-забродам. А твої діти живуть по чужинах, щоб допомагати владній сволоті не давати встати з колін чесним людям з інших народів? Скільки ж отрути треба було вилити в серця цим природньо добрим людям, щоб так занапастити їхній розум?
Нам нема чого ділити окрім наших кайданів. І у нас єдині вороги, які хочуть нас стравити друг проти друга.
Всі ми знаємо, хто керує Україною зараз. Вони - люди ненависті, люди руйнування. Вони нездатні творити і любити. Всі ми бачимо, як послідовно вони розпалюють внутрішню ворожнечу, як апелюють до найгірших почуттів, до людей ненависті. Розділяй і владарюй! І це їм вдається. Вдається, тому що ми дозволяємо їм це робити.
От, наприклад, тут, в блогах. Скільки помиїв виливається людьми ненависті на кожну замітку, де є хоч якийсь натяк на любов до України.  Хочу спитати цих людей: "Ви не любите Україну? То кого або що ви любите? То й любіть те, що любите на здоров'я, хто вам заважає? Ми вам заважаємо? Чим? Тим, що ми є на цьому світі? Тим, що любимо не те, що ви хотіли б нам нав'язати? Чи насправді ви не любите нікого і нічого?"
Хочу звернутися до людей добрих, мудрих, поміркованих. Не відповідайте ненавистю на ненависть, злістю на злість. Творіть заради любові і добра, не звертайте увагу на скрегіт зубів собачого війська. Не кидайтеся, як вони, на кинуту їм зверху кістку розбрату. Нехай захлинуться слиною своєї злості. Разом з тими, хто кидає цю кістку!