Я іноді ненавиджу народ,
Який мені і доля, і святиня,
Бо вже втомився від отих гидот,
В яких живе він здавна і донині,
Бо вже не відчуваю хвилювань,
Як зустрічаю сироту чи злидні,
Бо змушений ставати без вагань
До різних зграй, бо кажуть, ніби рідні,
Бо знаю, як вмирають від ярма,
Бо замість Храму – банки і крамниці,
Бо ми давали стати до керма
Тим, хто повинні бути у в’язниці!
Гнів, як вогонь, вже огорнув з країв
Байдужість нашу, наче вибухівку.
Та поки що панують шахраї,
Гидкі істоти з нашої верхівки.
Цей – благодійник, меценат. Такі
Руйнують Храм, хоч і будують церкви.
Живцем з’їдять знедолених батьків,
А сироті заслиняні цукерки,
Як кістку кинуть: „На, жери небого!”
Та ще й примусять цілувати ноги.
Той так опух не з голоду чи відчаю,
А від „турбот” за долю України,
Що лик його планується увічнити
На баночці кошерної свинини.
Той – патріот, занадто патріот,
Психіатричний комікс про людину:
Як відкриває, щоб кричати, рот,
Під черепком всі бачать порожнину.
Той, навпаки, так любить цілий світ,
Що власне плем’я ладний затоптати,
Той – демократ, а той – палкий совіт.
Та всі воліють красти й грабувати!
От і тікають бідні земляки,
Як журавлі в чужини відлітають.
І я б утік подалі залюбки.
Господь і совість все не відпускають!

Не сади тополю на чужому полі –
За селом дитинства краще посади.
Може наблукаєшся, і, проклявши долю,
Наче випадково забредеш сюди,
Щоб струсити втому від чужого світу,
Щоб вклонитись низько рідній стороні.
І її побачиш, панну гордовиту,
Срібну королівну незабутніх днів.
Скільки ж пролетіло тих років порожніх,
Що твоя тополя дотяглась до хмар?
І в колодязь глянеш, в чистий, придорожній –
Звідти хмуро зиркне злидень, а не цар.
І тоді простогнуть древні поховання:
„Що, допомогли тобі янки, москалі?
Що знайшов ти, синку, в світі кегельбанів,
У блювоті барів іншої землі?”
І, почувши правду, скорчишся від болю,
Висвятиш сльозою корені свої.
Не сади тополю на чужому полі –
Краще в рідну землю посади її.

Дух поетичний, пустим не засмічений,
Рідко буває на ситість насадженим.
Він прокрадається, вільний чи мічений,
Вітром над прірвою, тінню за зрадженим,
Б’ється об серце шрапнеллю буранною,
Злом барикад у містах метрополії,
Він обертається гнівом і раною,
Криком конвойного, стукотом колії.
Лізе у зошит рукою тремтячою,
Жар лихоманки на душу навалює,
Душить в сльозах юнака нетерплячого,
Старця вогнем молодецьким запалює.
„Я за тобою !”- і наче приречений,
Вибраний ним побреде до незримого,
Дихати буде чи вітром, чи реченням,
Ритмом займатися, марити римою.
Зрадою буде розп’ятий, отруєний,
Бо як посвячений в сан немовчальників,
Хлібом гендлярським одвічно гидує він,
Йде незворушний крізь клекіт начальників.
Стане суддею між катом і жертвою,
Захистом віри слабких і заляканих,
І хоч комусь не дозволить зажертися,
Совістю стихнути, серцем заклякнути.

На місці храму – вбогий балаган,
Бар і більярд, шашлик, атракціони,
І колеться нахабний наркоман,
Де прадіди ставали під ікони.
Тут цвинтар був, і церква, і хрести.
В часи скорботи, втрати і зневіри
Поплакати збиралися сюди
Старі жінки і браві каноніри.
В алеях тихих, в заростях бузку,
В оплетених плющами огорожах
Спав дід-козак і жінка, за яку
Змагалися поети і вельможі.
Тут кожна мить мовчала про віки,
Вночі блукали привиди невтомні...

Хто ж знав, що танцювати, на кістки,
Занадяться нащадки безсоромні?
Парк Ілліча. Сортир і квітники.
В свята – концерти, оргії, змагання.
Увечері вульгарні нежінки
Сповзаються сюди на полювання.
І хоч давно не влада комуняк,
Але над цим диявольським сортиром
Стоять, живуть, не упадуть ніяк
Ні тінь, ні дух гаркавого кумира.

Дощ, мовчазний як хворий чоловік,
Зринає з неба павутинням срібним.
Навколо порожнеча і тупик.
Мовчить годинник, ставши непотрібним.
Мовчать книжки, портрети чужаків –
Немов поснули, витягнуті скопом.
Сон досягає безвісті віків,
Всесвітній сон, прийдешній за потопом.
Ми всі під ним - за їжу, і за страх,
Всі служимо державі чи персоні.
Радіємо топтати, як комах,
Обранців долі мучитись безсонням.
Радіємо дрібницям золотим,
Звичайним вдачам вивченого хама,
Блудницям  неумитим, і святим,
Які не докучають балачками.
Гадаємо: „Коли ж старі помруть,
Звільнивши нам дорогу і маєтність?”
Хіба ж не всі народи так живуть?
А перші ті, хто преться у шляхетність.
Що взяти з нас? Чи є у нас закон?
Ім’я, і те забрало зло сусіднє!
Зруйновано і храм, і пантеон.
Чужинці вкрали навіть наші злидні!
То що ж нам залишається в житті?
Найлегше зло – ховатися в наївні,
За пасочку, за ложечку куті,
За свічку, за пожертвувані гривні,
За давній сон, де осені мовчать,
Де весни не розквітчують рівнини...

Межа епох. Наплакано проклять
Над темними шляхами Батьківщини,
Над гордим і безславним давнини,
Над тужним скрипом отчого порога.
А дощ іде, холодний, мовчазний,
Чи він  очистить серце і дорогу?

Тут дехто образився на окремі рядки мого вірша про країну щедрих матюків. У мене є ще декілька не зовсім компліментарних рядків і про нашу країну, і про наш народ, і я не збираюся закривати очі на наші недоліки. Але зараз хочу запропонувати шановній спільноті ось цей вірш:

Ці прийшли від скорботи великої,
У безбожному світі народжені.
Їхня  доля була без’язикою,
Їхні предки – раби за походженням.
Їхні вчинки бували бездарними,
А думки і пісні – незбагненними,
Їхні зрадники – вічно безкарними,
А герої завжди безіменними.
Їхні голови вічно над плахою,
А пророки замучені, страчені.
Їхні кривди завжди неоплакані,
А рахунки завжди неоплачені.
Не ставали поразки уроками,
Переможні атаки - проривами.
Замінялись діяння мороками,
А портрети князів – негативами.

Та дарма їх ганьбили, калічили –
Навіть впавши на здобич для ворона,
Ці здіймаються зорями вічними
У світах, недосяжних для ворога.
Не могли вони бути найкращими,
Та лишилися Богові вірними,
Відторгали усе занапащене
Самозванцями, в люті настирними:
„Краще смерть, та не їхня провінція!
Краще бути безсилими, босими!”
Бог назвав цих людей українцями.                                  
А лукавий хотів - малоросами.

В країні щедрих матюків
Нажив років і тумаків,
І зрозумів: з часів древлян
Народ країни матюків
То не спільнота громадян,
А гурт сумних одинаків,
Рід збирачів подій страшних,
Юрба окремих, мовчазних.
Їх всіх несе брудний потік
Нужди, сваволі, лихварів
З орди в орду, і з року в рік,
Від народивсь до постарів,
З тюрми народів до тюрми,
З пітьми до іншої пітьми.
Бо це народ не боротьби,
А самоїдства і журби.
Він не господар власних днів,
Ні сараїв своїх, ні снів,
Ні слів, ні радощів, ні бід,
І вічна здобич злих сусід.
У нього завше ні гроша,
І пошрамована душа.
Та спить в облозі хижаків
Країна щедрих матюків!

Прожив багато злих років
І зрозумів: вони такі,
Бо тут від батька чує син:
"Народ наш є, та ти - один!"
Один з мільйонів байстрюків
Країни щедрих матюків!
Бо кожна мати каже: "Стій!
Не лізь! Не ризикуй! Не смій!
Хоч як живи, хоч як працюй,
Борися, борсайся в багні,
Хоч плач, хоч смійся, хоч наплюй
На світ жадоби й маячні,
А все одно шляхи твої
Спланують спритні шахраї,
Бо спить в тенетах павуків
Країна щедрих матюків!"

А дідусі, трухляві пні,
Співають жалісні пісні:
"Ой все, за чим ти сумував,
Чиї глибини відчував -
Твою любов, твою сльозу,
Твої степи, твою грозу,
Затопчуть, висміють, вкрадуть,
Змарнують і запродадуть.
Бо наплодила гівнюків
Країна щедрих матюків!"

І спить під цей сумлінний спів
Країна щедрих матюків...