Змія шипіла, лежачи в багні:
"Мій родовід у сивій давнині!
Там велетні, володарі землі,
Там динозаври, звірі не малі,
Тирани і володарі тиранів,
Там ящери з прадавніх океанів!
Мої діди над світом царювали!"

Одне забула - ті не плазували.

Це марійці - маленький народ, який був майже повністю винищений московитами в 16-му столітті, але все ж таки вижив, і досі намагається зберегти свою національну самобутність:

Не все, народе, втрачено
Допоки в Недочуєві
Сліпий кричить: "Побачимо!"
А дурень: "Розбудуємо!"

Степ на кордоні між містом і тишею.
Глибшає небо. Крізь стрій лісосмуг
Вітер крадеться лякливою мишею,
Мирно колише не взяте під плуг,
Не перем'яте, не перепаскуджене
Жадібним наступом мідних голів,
Ними не страчене, хоч і засуджене,
Срібне, живе хвилювання полів.

Мирне повстання на тихих кордонах.
Білий кульбабчий десант від степів.
Квіти оточують ноги бетонних,
Засланих людством агентів-стовпів.
Божа природа збирається хмарами,
Наче свинцевий тягар над людьми.
Поле парує, розбовтує в маревах
Їхні маленькі, далекі доми.
Їхній асфальт - у облозі бур'янній,
Їхні старання - під обстрілом злив,
Б'є їх у серце росисте світання,
Ранить у душу презирство кропив.

Тут, при кордоні - траншеї, помиї,
Згарища свіжі, сміття на землі.
В матір-природу зайшли лиходії,
Спротив її не відчули, бо злі.
Чим відповість вона, мудрість творіння?
Сила і зброя у неї одна:
Щільне сплетіння енергій, коріння,
Вітру і тиші, небес і багна.
От її воїни - злаки ласкаві
Ворога мануть вклонитися ниць,
Злитися з травнем під співи лукаві
Горлиць його, горобців і синиць.
Війни святі не для крові і жаху -
Ворога мусить здолати життя:
Ями закопують дощ і комахи,
Глід і гладушник ховають сміття.
Сльози в очах у світів, що над нами.
Шлях через небо - не злий поводир.
Щастя дає тільки храм під зірками,
Там, де панують надія і мир.
Там, де нарешті згадають про душу,
Віддану зраді, неживі, війні,
Щоб над могилою людства гладушник
Жовтим хрестом не зацвів навесні.

На Коричневу площу виходять вони,
Хоч давно у комуну не вірять,
І виводять нащадків-злодюг до стіни,
Де могили коричневих звірів.
Знову брешуть, розводять ненависть і страх,
І не зміняться їхні святині,
Бо на їхніх обличчях, ділах, прапорах
Невідмивні коричневі тіні!

Провулками жаху я біг до вокзалу.
Хиталися тіні безглуздих споруд.
Безжальні потвори мене доганяли:
Тупе Лицемір'я, Жорстокість і Бруд.
Я кинув бажання, забув про розваги,
Про дім, де лишилася юність моя.
Я біг через місто біди і зневаги
Туди, де експрес у майбутнє стояв .
От-от він відійде - подалі від горя,
В країну любові, добра, чистоти.
Я біг, та мене доганяли потвори,
Народжені злом стародавні кати.

Вмирали вогні. Я ховався за рогом, як злодій.
З руїн виповзала смердюча імла.
Я біг, захлинався, дерева хапали мій одяг,
Провулками жаху котилися випари зла.
Добіг я. І раптом - страшне і трагічне:
Порожні перони, і тільки одна
Сувора  Вітчизна, прекрасна і вічна,
Стояла заплювана, п'яна, брудна.
Я впав їй під ноги знесиленим птахом.
"Де поїзд ?"- хрипів. Заревіла пітьма,
Земля затремтіла, повіяло жахом -
Потвори все ближче, рятунку нема .
Та голос з небес пролунав, як гармата:
"З безодні піднімуться сили народні!
Немає, немає дороги тікати,
Бо поїзд до щастя пішов не сьогодні.
Тепер повертайся лицем до погоні.
Готуйся до бою. Пощади не буде.
Не сам ти лишився на цьому пероні
Віч-на-віч з тупим лицемір'ям і брудом!

Я скрикнув, прокинувся. Маревом чорним
Розвіялись сни, чи можливо не сни.
Я був у хатині. За вікнами - море,
Де тоскно щоночі кричать ревуни.
Всю осінь затоку штурмують шторми,
І хвилі страшні набігають з пітьми.
.......

Місто зловісне під чадом тонуло.
Хиже мовчали могили дворів .
Через смердіння забруднених вулиць
Натовп похмурий приречено брів .
Місто - Єгипет безбожний, облудний.
Місто - духовний Содом на землі.
Спробуй втекти, і побачиш - повсюди
Очі жахливі і щупальця злі.
Спробуй повстати, і чорна громада,
Як  Колізей, оточивши кільцем,
Вивільнить звірів підлоти і зради,
Щоб   розтерзали сміливця живцем .
Чорні потвори таїлись за рогом.
Люди залякані. Раптом згори,
Ніби набат, що здіймає тривогу,
Прогуркотіло: " Іди! Говори!"

Опам'ятайтеся, люди колишні!
Нащо створили ви місто страхіть?
Зелень рясніє, і вітер колише
Цілі моря ароматних суцвіть.
Нащо вам каша отруйних припливів,
Сморід споруджених вами цехів?
Радість пізнайте від свіжої ниви,
Гуркіт забудьте під щебет птахів.
Хто вас забрав з польової дороги,
І не пустив у тінисті сади?
Хто вас тримає подалі від Бога,
Щоб не напились живої води?
Хто вас навчив продавати безцінне -
Нелюд сучасний чи мічений змій?
Хто з вас зліпив королів на годину,
Жадібних вісників ідола "мій"?
А чий журливий пташиний спів,
Плесо надвечір під плеск коропів?
А злива чия, а світанок, а ліс -
Сором'язлива молитва беріз?
Ви підкорились розпусті, зневірі
І осквернили козацькі степи.
Ви наплодили юрбу лицемірів,
Що обібрали калік і сліпих!"
"Як він посмів !"- навкруги закричали
Кат і священник, гендляр і жебрак
В руки каміння! Хай знає зухвалий -
Ми монолитно-щасливі, отак !"
Чорна юрба накотилась на жертву,
Зграя обурених, зморених, злих.
Той, хто посмів говорити до них -
Мертвий !

Тут я прокинувся. Марево-диво
Раптом розтало, як сніг на руці.
Тихо світало. Внизу, під обривом,
Впертий прибій голтував камінці.
Всі ми обтерті життям, як прибоєм,
Волею хвиль і безсиллям потуг.
Гострі колись, ми ставали юрбою
Гнутих і тупообкатаних слуг.
Скільки було молодих і гарячих?
Скільки було наговорено слів?
Нині одних підкорили невдачі,
Спилися інші, а треті в землі.
Хтось став багатим і дуже поганим.
Доля ж у всіх - це і сором, і жах:
Наше життя - незализані рани,
Всі ми герої, та тільки у снах.
Та як таланить за гроші продати
Серце байдуже і чесність голодну,
Всі ми радіємо не помічати
Сльози сирітські і муку народну.
І неважливі масштаби падіння:
Хтось на палацах мурує каміння,
Хтось вихваляє накази злочинні -
Всі перед Богом однаково винні!
Нами керують чужинці, бандити,
Наша земля - полігон гендлярів.
Ми ж - як наївні, розгублені діти
Робимо з себе священних корів.
От нас і доять, женуть до неволі,
Хвилі стирають ущент камінці.
Тільки у снах ми господарі долі,
Тільки у мріях - високі творці!

Раз, на межі між пітьмою і ранком,
Був мені сон, як казкове видіння :
Вийшла на поле прекрасна селянка,
Кинула в землю чудесне насіння.
З нього зійшли золоті вогнецвіти,
Щоб освітити степи неозорі.
Та ось підкрались брудні паразити,
Щоб найсвятіше підгризти під корінь.
А господиня спокійно дрімала .
Морок зійшов на поля і долини.
Раптом згори, наче грім, пролунало:
"Це - Україна !"
Це Україна, голодна і боса,
Спить, а свою срамоту не прикрила .
Голос сказав: "Добре виспалась. Досить
Час повертатись до Божого діла!
Годі шляхи прокладати чужинцям!"
Вдарили дзвони. Запалені свічі.
Час Повертання - для всіх українців,
Храм, не збудований предками, кличе .

........

Хмара туману накрила Одесу.
Знов заволав надоїда-ревун.
Хвилі гуляють до стін Херсонесу,
Котяться далі, на Карабурун.
Знов на уламках забутого штилю
Шторм вибудовує маревні гори,
Справжню красу, нагромадження чорне,
Де перемішані скелі і хвилі.
Хмари, розбиті об пірсові плити,
Чадом вулканним до неба злітають.
Море вирує, і не зрозуміти,
Чи засміється, чи знов заридає.
Хто ми у цьому поваленні світу?
Краплі великого шторму чи жертви?
Власним народом покинуті діти?
Паростки дикі на попелі мертвих?
Хто ми у череві міста-капкану?
Люд кочовий, наче звір, войовничий?
Голодом гнані сюди хуторяни?
Ні, ми нащадки святих будівничих!
Потом козацьким муровано стіни,
А не на слині гендлярського сина.
Ми і в біді тут зостались, а піна
Відкочувала у ситі країни.
Світлим колись будувалося місто,
Хоч воно зараз і брудом залите.
Тільки не вічне гидке і нечисте -
Злива очищення ходить над світом!
Хай гендлярівна ще носить корону,
А паразит перелічує гроші.
Всі вони, навіть накравши мільйони -
Воші!

І знов над Україною загроза.
Та спить народ, чи може він німій?
Хоч і сліпий побачить власні сльози,
Хоч і глухий почує стогін свій!

Чи хтось в кайдани закував наш розум?
Чи стогін Батьківщини нам чужий?

Гендлярське плем'я владарює нами,
Жиріє на біді, допоки час.
Та схаменіться! Ми народ - не хами,
Ми спалах, що попалить нас і вас!

Так, ми до нереального терплячі,
Як вибухівка, кинута на шлях.
Хто спробує зухвалість і удачу,
Танцюючи на наших мозолях?

Безкарність - то омана. І не бізнес
Кров бідних сиріт пити, наче  квас.
Тікайте, падли! Годі, ще не пізно!
Бо божий гнів готується на вас!

Бруківка, стерта ще у давнині.
Старі двори. Криничка мармурова.
Які скарби у темряві, на дні,
Втопила панна сонна і безброва?
Цей барельєф, що бачив стільки втрат,
Пошарпаний, ув’язнений в білило –
Її  Колись, розп’яте на фасад,
Останній свідок доль, що відлетіли.
Ці дні – живим, для неї ж – тільки сни
І шепотіння вітру на алеї.
Он збіг юнак по сходах до весни –
Вогонь в очах, та квіти не для неї.
Для неї дім, де статуї бліді,
Де дах старий приховує примари,
Провулки, де велично, як тоді
На мить, здається, виїдуть гусари.
А поруч дім, де графські вензелі,
Вогні у вікнах, танці і шпалери...
Ні, там пустир сьогодні. У землі
Минулого блискучі кавалери.
Ця вулиця – чужа і не чужа,
На ній вона раділа і любила.
Чи тут живе сумна її душа,
Чи тільки профіль, наче з-над могили?
Чуже життя. Потік незнаних лиць –
Чужих жильців її старого дому.
І душі їхні – темрява криниць:
Чи є там скарб, лиш Богові відомо!

Вона любила щиро, як дитина,
Раділа жити, мріяла про шлюб.
Та не оцінить вірність немужчина,
Холодний і ледачий себелюб,
Нездатний стати другом у дорозі
І затулити серцем від біди...

Була війна. Одеса у облозі.
І жовтень йшов, підпалював сади.
А він лежав поранений чи хворий,
Про щось скавчав, трусився і благав.
Вона могла ще виїхати морем,
Та відійшов без неї пароплав.
Минали дні. І біль його, і рани
Своїм теплом загоїла вона.
І він одужав. Тільки це омана –
Взаємність боягуза-плазуна.
Бо час настав кохану рятувати,
І вже вона над прірвою життя:
„Таких, як я, наказано зібрати.
Замучили страшні передчуття.”
В її очах надія дотлівала,
Душа кричала: „Милий, не пусти!”
Він позіхнув: „Іди, якщо сказали.”
Вона пішла і щезла назавжди.
Її дорога пролягла до гетто,
Вона брела голодна крізь вітри,
Її чекав спокійний кулеметник
І кулями здірявлені яри.
Мільйони раз скалічену, убиту
Закопано у тисячі ровів
І попелом розвіяно над світом
На білосніжність хмарних островів.
Її благання Всесвіт полонили,
На всіх шляхах сльоза її і кров,
Ніхто не знає, де її могила,
Ім’я у неї – Зраджена Любов!

А він все жив на святкуванні плоті,
Гуляв і пив. Давно пройшла війна.
І раптом він прокинувся самотній
І на весь Всесвіт крикнув: „Де вона?”
Та світ мовчав. Схилилися в знемозі
Над плесом верболози молоді.
Мовчали медоноси при дорозі
І надмогильні насипи руді.
Він кинувся шукати – тільки марно.
Були німі тополі на межі,
Мовчали кладовища, і примари,
І випалені смертю рубежі.
Всі у вогні згоріли, з ким дружив.
А він все жив, занадто довго жив.

        2.

Ведмежий ліс. Околиця Росії.
Глухий куток прадавніх чаклунів.
Безмежжя. Тиша. Борошна насіяв
Мороз-мірошник з маревних млинів.
Нам до весни на сплячку, до барлогу,
Як в цих лісах дороги занесе,
Бо тут нудьга доб’є і домового:
Гітара, карти, самогон – і все!
До нас прибився спитий і похмурий
Старий бродяга, сивий, як зима.
Йому налили повну стаканюру,
Дід випив і в куточку задрімав.
А поміж нас розмова йшла тягуча,
Ціничний брех – хто і скількох любив.
Один сказав: «Жінки – то плем’я  суче!»

Старий схопився й ледь його не вбив:
„Я все життя самотній і проклятий,
Бо вірну душу кинув у біді.
Як смієте про Неї так казати,
Мерзотники і дурні молоді!
Хто вам сказав, що старість за горами,
Що кинеш цю й зустрінеш ще одну?
Не встигнете відмитися від страму,
А вже ногами станете в труну,
Тож їх не витирайте об коханих,
Бо за сльозинку з їхнього лиця
Понесете ви найстрашніші рани,
Щоб виплакати очі до кінця,
Захлинетеся соромом неволі,
Страшним ярмом затягнуті в борги...”
І впав додолу, скорчився від болю,
І ангел смерті вийшов від тайги.

        3.

Старий бродяга відійшов до ранку.
Коли розтали залишки імли,
Загомоніло птаство на ділянках,
І від морозу сосни загули.
Старого ми поклали у могилу,
Яку забудуть через рік чи три,
Та вірили, що він зустріне милу
На тому небі, де не б’ють вітри,
Де зорі сяють і дощі не плачуть,
Де під шатром одвічної весни,
Як Вищий Суд, вона його пробачить.
І плакали за себе і за них.

Зірка покотилася і впала,
Світла діамантова сльоза.
Темрява здригнулася, і спалах
Менше миті був на небесах.

Та чи справді марний і невдалий
Шлях-вогонь, що небо розписав?
Що дорожче – млява і зів’яла,
Чи раптово спалена краса?