Останні статті
- Пацифікація по-польськи
12.05.2026, 12:37 - Пекельні борошна та підлога країни
08.05.2026, 23:05 - Про оббріханий ворогами батальйон "Нахтіґаль"
06.05.2026, 11:18
Свіжі фотографії
Свіже відео
Сміття
- 05.08.22, 10:51
Може здатися, що ви бачите справжніх людей, які сидять, відпочивають, палять, щось п'ють, мають усередині якісь людські почуття...
Але насправді - це лише велика купа сміття.
Але насправді - це лише велика купа сміття.
Те саме відноситься і до будь-якого руского.
40 000
- 27.07.22, 17:16
Е-е, ЗСУ! Ви там палєхчє - вже 40070 орків наколошмалили, а я таку круглу цифру навіть відмітити не встиг.
Ну, і ви приєднуйтесь 
Енциклопедія тупикової гілки еволюції. Льодове побоїще.
- 26.07.22, 10:45
1995 року у країні Кікімерії було прийнято федеральний закон «О днях воинской славы и памятных датах России». Ним, зокрема, було встановлено « день воинской славы» 18 квітня яко «День победы русских воинов князя Александра Невского над немецкими рыцарями на Чудском озере (Ледовое побоище)». Післяприйняття закону деякі мудріші представники болотяного народу спохватилися і заголосили, що закон – повна хуйня, бо бій відбувся 5 квітня 1242 року за юліанським календарем. Оскільки григоріанський календар було введено лише 15 жовтня 1582 року, дати за юліанським календарем до цього часу не перераховуються. Але московська влада наказала історикам закрити їбала і святкувати так, як сказано в законі. Так і святкують. Усі, крім рускіх нациків, які вперто відзначають Льодове побоїще 5 квітня, називаючи його Дньом русской нації.
Але дата – насправді повна фігня. І клоунада, що створилася довкола неї, цілком відповідає буфонаді самого «героїчного чину» рускіх воінов. Отож, що ми маємо на вході, згідно з офіційною історіографією болотяного народу.
1242 року, скориставшись зрадою псковських бояр, лівонські лицарі пішли на Новгород. На Чудському озері їх перестріла рать Алєксандра Нєвского. Відбувся страшний махач, в якому, орієнтовно, брали участь 11-12 тисяч німецьких лицарів і 15-17 тисяч рускіх ратників. Новгородці, начебто, відвісили германцям нечуваних піздюлєй, і ті, одягнуті у важкі лати, пішли під лід Чудського озера. Епічна картина тисяч лицарів, котрі разом з конями верещать і топляться у крижаній воді надовго осідала в пам’яті радянських школярів, яким втокмачували цсю цю хуїтєнь.
Що ж відбулося насправді? Скомпоную версії рускіх істориків, аби не висловити непочтєнія до «дня воінской слави». Наперед зазначу, що поміж серйозних істориків панує саме такий критичний підхід до Льодового побоїща, а не той, героїчний, які по сей день викладають юним московітам.
Почнем зі зради псковських бояр. Ще 1228 року Псков, як самостійне князівство, уклав договір із Лівонським орденом. Злі загарбники-німці так знущалися з поневолених псковічів, що після підписання «кабальницької угоди» залишили в місті аж двох лицарів. Не інакше, що насправді це була просто дипломатична місія. І вже у 1242 році псковські, яких в корінь заграли сусіди-новгородські, вирішили схилятися до католицизму, аби тільки Алєксандр Нєвскій від них від’їбався.
На цьому історичному тлі і відбувалося побоїще. Інша річ, чи справді було воно льодовим. Зверніть увагу на дату – 5 квітня. Навіть якщо на Чудському озері ще й залишався лід, то треба було бути повним довбойобом, що пертися на нього у важкій амуніції та ще й на конях. До речі, не лише германці виступали у латах. Рускіє ратники теж не голими йшли.
У лівонських хроніках є така фраза: «з обох боків убиті падали на траву». І це виглядає цілком логічніше. Не виключено, що, відступаючи кілька лицарів потопилися у розталинах якихось водоймищ, але загалом вся історія – не більше, ніж традиційний московський припиздьож, який свідчить хоча би про те, що болотяний народ навіть не знає точного місця своєї такої пиздець-пиздець легендарної битви.
Сучасні історики спромоглися порахувати й орієнтовну кількість учасників битви. От тепер тільки не ржіть: 200-400 людей з німецького боку і 400-800 з новгородського. У знаданій лівонській хроніці сказано, що в бою загинуло «двадцять братів-лицарів, а шестеро було взято в полон». Російські проімперські історики Жуков і Данілєвскій з такою мізерною цифрою німецьких втрат категорично незгодні. За їхніми підрахунками, загинуло аж 35-40 лицарів!
Що тут скажеш? Сьогоднішні махачі футбольних ультра порівняно із Льодовим побоїщем виглядають, як Битви народів!
Однак московит з усією своєю баранячою впертістю продовжує наполягати на історичному значенні Льодового побоїща. Воно справді було і ще й яке! Наслідком бою стало таке бажане перемир’я Новгорода з Орденом, згідно з яким німці зобов’язувалися аж цілих 10 років не пиздити новгородських! До честі, пунктуальних германців, своє зобов’язання вони виконали і пиздження новгородських відновили тільки після завершення дії угоди.
Роман Онишкевич
Як утворюються міфи?..
- 24.07.22, 21:34
...А от так. За церковним календарем 23 липня відзначають день пам'яті преподобного Антонія Печерського. Який за переказами заснував Печерський монастир. Це дуже цікава людина. У жодній книжці вам цього не напишуть, але був він...
Був він візантійським шпигуном, членом чернечого ордену ісихастів, якого у 1013 році направили з ісихастського монастиря до Києва задля усунення від влади Володимира Великого. Після отруєння Володимира у 1015 році Антоній тікає з Києва бо йому загрожує розправа з боку нащадка великокнязівського престолу Святополка. З`являється Антоній у Києві лише після того як ставленик Константинополя князь Ярослав, повбивавши маже усіх своїх братів, захопив владу над Руссю.
Усе це було потрібно Константинополю аби досягти двох цілей: укріпити у Києві Церкву константинопольського зразка, поборюючи стару Церкву, що брала свій початок від апостола Андрія, а також знищити князів Бориса та Гліба, котрі як сини Анни Порфірородної, були законними й найближчими претендентами на візантійський престол, а відтак становили для Константинополя смертельну загрозу.
Візантійські шпигуни використали для цього молодшого сина Анна, каліку від народження Ярослава Кульгавого, пообіцявши йому константинопольський престол. Але коли роський флот під командування сина Ярослава - князя Володимира 1043 року прибув під стіни Константинополя за обіцяним - обманули й флот знищили.
Ярослав був у люті. Він виганяє з Києва грецького митрополита Феопемпта й домагається від єпископів, аби ті висвятили на кафедру першого митрополита з русинів - знаменитого Ілларіона. Що й було зроблено не пізніше 1051 року.
І, о, диво! Саме 1051 року у Києві знову з`явлється Антоній. Який тихенько собі оселяється біля одного з пагорбів і засновує там крихітну обитель. До якої нишком збирає найбільш фанатичних послушників. Ото і був Печерський монастир. Кубло ісихастів, які вели підривну роботу на користь Царгорода.
Дивно таке читати, правда, друзі? Незвично. Не такому нас вчили і вчать. Хтось навіть покрутить пальцем біля скроні: у "Повісті минулих літ" такого немає. Дійсно, немає.
Тому, що сей "документ" писався саме у Печерському монастирі і професійними істориками історичним джерелом не вважається, а лише "літературною пам'яткою". Через те, що в ньому надто багато брехні.
Автор цього допису спробував розібратися, що ж насправді відбувалося у Києві наприкінці Х-го та на початку ХІ століття.
Чому Володимира Великого ще у ХІІІ столітті зображали на іконах та фресках із символами насильницької смерті та зради.
Чому з Бориса, Гліба та Ярослава зробили синів Рогнеди, хоча дослідження кістяка Ярослава показало, що він був значно молодший.
І чому зі Святополка зробили чудовсько-братовбивцю, хоча практично усі історики неофіційно згодні, що таким був якраз Ярослав.
Павло Бондаренко, по матеріалам з його книги "Володимир. Хрещення брехнею"
Антонівський міст
- 20.07.22, 22:01
А кучность поражает, правда? Ну, что, Вова, мечтал повоевать с НАТО? Ну, ок. На, держи. В обе руки. Древнее советское говно мамонта с разлетом в полкилометра, против новейших систем с кучностью - ну, сколько здесь, пара метров. Думал, что войны все еще, как полвека назад, выигрывает толпа железа в тыщи штук? А их выигрывают маленькие чипы в ограниченных количетсвах. Которые все твои гигантские запасы древнего железа сводят на нет просто тринадцатью установками. Тринадцатью!
Судя по фотографиям - еще несколько залпов, и Антоновскому мосту кранты.
Остается еще один мост в Новой Каховке. Думаю, с ним будет такая же история.
И тогда российская группировка в Херсоне оказывается отрезанной от поставок.
Как они умеют наводить понтонные переправы мы видели. А это даже не Северский Донец. Это Днепр. Нижний. В самом узком месте - 317 метров по карте.
И в этот момент Херсонская группировка автоматически переименовывается в Сталинградскую. Со сбрасыванием боеприпасов с самолетов на парашютах.
Ну или не знаю там - на лодках будут по два ящика снарядов перевозить. В темноте. Ночами.
У украинской армии появляются все шансы взять Херсон.
Слава ЗСУ!
Бабченко(с)
Як український поручик бив пику харошому рускому. Трохи історії.
- 06.07.22, 10:41
А ви знали, що поручник армії УНР Сергій Нагнибіда у 1920 році начистив мордяку харошому рускому, знаменитому шансоньє Алєксандру Вєртінскому просто під час концерту?
Трапилося це в польському Ланцуті у таборі для інтернованих, в який багато українських військових потрапило після поразки УНР. Якось у табір з концертом приїхав неймовірно популярний тоді Вєртінскій. Очевидно, що як колишній киянин вирішив якось підбадьорити людей, серед яких було багато його земляків. Співаку можна було б поаплодувати, якби у нього було адекватне уявлення про українське військо. А так Вєртінскій з якогось переляку вирішив, що під час концерту йому дуже пасує насміхатися з Петлюри та кидати кпини на адресу УНР.
Після якогось жарту на сцену мовчки вийшов молодий офіцер, пильно поглянув на співака, після чого промовив: "Це тобі за образу Петлюри"! Не встиг шансоньє допетрити, що відбувається, як міцний кулак поручника Нагнибіда хвацько розсік повітря і зупинив свій політ на пиці Вєртінского.
Поручника заарештували. Суворе польське правосуддя протримало його за гратами... аж дві доби. Як же ж далі склалася доля уродженця Кременчуцького повіту Сергія Лукича Нагнибіди?
1923 року він отримав у Польщі статус політичного біженця і до початку Другої світової блискуче служив у різних авіаційних полках польського війська.
1939 року через Румунією та Францію врешті добрався до Великої Британії, де служив у польському авіазагоні, який діяв у складі Королівських ВПС. По закінченні війни пішов у відставку в званні майора і присвятив свою діяльність громадській роботі при уряді УНР в екзилі.
Помер у 89-річному віці в Дербі. Його тіло було кремовано та поховано на українському цвинтарі в американському Саунт-Бравн-Бруці, штат Нью-Джерсі
Гляньте на рідкісну збережену фотографію. Це не просто вольове обличчя поручника Нагнибіди. Це обличчя честі українського офіцера.
Роман Онишкевич
Енциклопедія тупикової гілки еволюції. Смертні колибєльні.
- 19.06.22, 11:25
Не буду лякати товариство вампірами, вурдалаками та іншою нечистю, бо в російській культурі є щось набагато страшніше. Тому застережу від подальшого читання матусь, які мають малих дітей. Мені й самому уперше за час написання Енциклопедії зробилося не смішно, а моторошно.
Кожна мама у кожній країні співає своїй малечі колискові. Добрі, ніжні, інколи жартівливо-лякливі. Але в жодному фольклорі ваш покірний слуга не зустрів такого підвиду колискових, як «смертні». Саме так. Інакше, як ментальним пиздецем це і не назвеш. Тут очевидний збій на хромосомному рівні.
Бай-бай да люли!
Хоть сегодня умри.
Завтра мороз,
Снесут на погост.
Мы поплачем-повоем,
В могилу зароем.
- співала московитка своїй дитинці.
Спи, дитя моё мило,
Будет к осени друго,
К именинам третьё,
Седни Ванюшка помрет,
Завтра похороны,
Будем Ваню хоронить,
В большой колокол звонить.
– наспівував Ванюші його тятя.
Не мав ані часу, ані бажання занурюватися у глибини болотного фольклору, однак з’ясував, що у фольклористів не існує остаточної версії походження такої дитячої чорнухи. Одні твердять, що в такий спосіб від дитини намагалися відігнати нечисту силу, обдуривши її. Страшніше, але переконливіше виглядає друга версія. У бідній родині зайвий рот був дуже накладний, і тому добра матуся щиро хотіла його позбутися. На цю версію опосередковано працює ось така колибєльная.
Ой, люли, люли, люли,
Ты сегодня умри,
Завтра похороны,
На погост понесём,
Пирогов напекём,
Со малиной,
Со гречневым крупам,
Будем Шуру поминать,
Себе брюхо набивать.
Бай да бай,
поскорее помирай!
Помри скорее!
Буде хоронить веселее!
Ото празднік у родітєлєй, єтіть їх! Гляди, бражкою на славу відзначали!
Не думайте лишень, що всю цю моторошну хуїтєнь маленьким москалятам співали у темні часи Івана Грозного чи Боріса Годунова. Хрен там. У тамтешніх дєрєвнях такого штибу колибєльниє фіксували до кінця ХХ століття. Існує навіть точна дата фіксації: 1997 рік, села Нікола і Лядіне Архангельської області.
І ще – увага! «Смертні колибєльні», за даними їхніх же дослідників, фіксували по всій росії – в центрі, в Сибіру, на Уралі. Усюди, крім «южних рєгіонов», тобто… крім етнічних українських земель.
Роман Онишкевич
Енциклопедія тупикової гілки еволюції. Царь-пушка.
- 14.06.22, 10:02
1909 року в Петербурзі встановлюють кінний пам’ятник Алєксандру ІІІ із напрочуд здоровенними сраками, що в імператора, що в його коня. На це поет Рославлєв відгукується епіграмою:
Для российского холопа:
Был царь-колокол, царь-пушка,
А теперь ещё царь-жопа.
Про царь-жопу обов’язково поговоримо наступним разом, а наразі зосередимося на згаданій Царь-пушці.
Здавалося б, а що тут скажеш, бо хто не чув про знаковий зразок московських довбоєбізму та гігантоманії. Повірте, не всі чули не все. Бо дурнуваті розміри гармати – це не найсмішніше в цій історії. Отож, про історію створення Царь-пушки. Коротко, без заглиблення в технічні деталі.
1586 року майстер Андрєй Чохов виливає з бронзи гігантську гармату за наказом царя Фьодора Івановіча. Більшість істориків важають, що насправді це була ідея Боріса Годунова, швагра государя-батюшки, який де-факто керував на той час московією. Але суті це не міняє.
Калібр Царь-пушки – 890 мм, довжина ствола – 5,345 м, вага – 39,312 тон, вага кам’яного ядра – 819 кг (50 пудів). Зрозуміло, що чавунні ядра були ефективніші, однак їх і не подумували виготовляти. Чавунне ядро такого ж розміру важило б 120 пудів і щоб ним бабахнути потрібен був нєвїбатільський пороховий заряд, який до чортової матері розірвав би ствол. Від гріха подалі, з пушки вирішили взагалі не стріляти. Московити вважали, що вона відлякуватиме ворогів лише одним своїм виглядом.
Головним ворогом на той час, до речі, були кримські татари. 1571 року вони спалили москву і з того часу періодично обіцяли дочекатися, поки її відбудують, аби прийти і дати повторної пизди. На жаль, не прийшли. Але не через Царь-пушку, а через свої внутрішні срачі.
А тепер про найцікавіше. Створюючи пушку, московіти, очевидно, не підозрювали, що їбатимуться з нею століттями. Головна проблема, де вона мала стояти. Де б не запиздячили пекельну гармату, через якийсь час з’ясовувалося, що вона там нафіг не потрібна і її перетягували на нове місце. Проблема була в тому, що пушка була фактично нетранспортабельна. З місця на місце її тягнуло на катках 200 коней. Отож, щоразу перетягування гармати обходилося в чималу копійчину.
Спершу пушку встановили у «лобного мєста» біля Спаських воріт кремля. Ну як встановили… Просто кинули на землю, і аж через 40 років під неї сотворили дерев’яний зруб (так званий «раскат»), який для міцності наповнили грунтом. Ще через 10 років якийсь хитрюган зметикував, що гармату може втримати і полий із середини кам’яний раскат. Задум реалізували і він виявився просто прекрасним. У середині «раската» під пушкою облаштували… винну лавку. Щасливий люд міг милуватися творінням майстра Чохова, благовійно заливаючи собі їбала.
Ще через півстоліття для пушки міг настати каюк. Пьотр І 1701 року, після того, як під Нарвою шведи розхерачили ледь не всю його артилерію, вирішив оновлювати арсенал. Вроджений ідіотом Пьотр, усе ж часом включав здоровий глузд. Включив і тут. Глянув Пьотр на Царь-пушку, пометикував разом з інженерами і охуїв. Виявляється, замість Царь-пушки можна будо б зробити 20 менших гармат, які б реально стріляли і приносили користь. Гармату Чохова мали переплавляти, але забили на цей прожект. Враховуючи, що і майстер Чохов і його патрони-замовники вже давно гнили в землі, пиздити за розсирання казни не було кого, а значить Пєтру далі займатися проблемою пушки стало нецікаво.
Але все ж, щоби не муляла государеві очі, гармату перетягнули подалі від «лобного мєста», у двір тодішнього арсенала. 1812 року французи, відступаючи з москви, підірвали арсенал. Пушка вціліла, але її дерев’яний лафет згорів наніц. Новий лафет сподобилися виготовити аж через 5 років і тут же вирішили перетягнути пушку з двору до воріт, під що списали ще купу грошей.
1835 року у Петербурзі на заводі Чарльза Берда виготовили новий, того разу вже добротний лафет і чотири декоративних, порожніх усередині ядра. Курчий син англієць зробив такий файний лафет, що московити вирішили перетягнути пушку вже до головних воріт арсенала. Перед тим, щоправда, серйозно поїбалися, як таке одоробло на той лафет витягнути. Оголосили навіть конкурс, який виграла фірма якогось Міхаіла Васільєва. За нечувану на ті часи суму у 1400 рублів Васільєв витарабанив гармату на її місце. Суми відкату ми вже не взнамо ніколи.
Здавалося б, нарешті Царь-пушка отримала довгожданний спокій. Але хрен там, не з московською невгамовною душею. Не минуло й восьми років, як 1843-го її з якогось перепою потягли до тодішньої Оружейной палати. Швидше за все, комусь захотілося освоїти чергові грошики, адже, пам’ятаємо, що волочіння одоробла коштувало чималу суму.
Понад сто років простояла пушка біля казарм, в які була преобладнана палата. Аж поки вже за совєтів, у 1960 році, московитам акурат на місті історичних казарм не приспічило будувати Дворєц сєздов. Царь-пушку похуячили на Івановську площу, де вона і стоїть. Дотепер.
Але повернемося у 1610 рік. Тоді у москві гостював литовський шляхтич Самуїл Маскевич, який залишив такий спогад: «Среди рынка я видел еще мортиру, вылитую кажется только для показа: сев в нее, я на целую пядень не доставал головою до верхней стороны канала. А пахолики наши обыкновенно влезали в это орудие человека по три, и там играли в карты, под запалом, который служил им вместо окна…»
Тобто якусь користь, будемо об’єктивними Царь-пушка принесла. Можемо спробувати собі уявити несухих «пахолків», які в її «череві» рубляться в карти, час від часу виставляючи пісюна чи сраку, аби справити потреби, не відриваючись від гри.
І на завершення ще один цікавий факт. 2001 року на «Іжсталі» було виготовлено дві копії Царь-пушки. Одну залишили на підприємстві, а другу подарували… Донецьку у відповідь на подаровану іжевцям пальму Мєрцалова. До речі, якось треба поцікавитися чи «ополчєнци» її ще не здали в пункт металобрухту.
Роман Онишкевич
