Я Вам слова свої приносив

І дарував, неначе квіти,

Та Ви умієте мовчати,

Як я умію говорити.

Я намагався погляд ніжний

Хоч на хвилину ухопити,

Та Ви умієте мовчати,

Як я умію Вами жити.

Як я умію Вас кохати,

Як Вами душу свою краю,

Навчіть і мене так мовчати,

Як самі вмієте, благаю!

Лякає майбуття невідворотністю

Та сумніви швартують свого човника,

І розмовляє серце із самотністю,

Бо іншого немає співрозмовника.

І зміст шукають новий старі символи,

Та він не кращій за печалі зашморгу,

Стискає горло так, що навіть янголи

Сюди летять нерадо, як на каторгу.

Все против всех,

Скоблящий смех

И жизнь – улитка,

Холодный душ

Холодных душ

Не лучше пытки.

Кто не поёт –

Тому почёт

И смычку с властью,

Но я – не рвусь,

Я – обойдусь

Одной лишь страстью.

И кто

В итоге

Не будет

Проклят?

И кто

В итоге

Получит

Вечность?

Не будет

Слышать

Подземных

Воплей,

А только небо.

За человечность.

Як пишуть вірші? В серці заметіль,

І стогне ніч, неначе породілля,

Хитає простір гіркуватий хміль

Та виграє на нервах божевілля.

Минуле та майбутнє у одне

Сіамськими рідняться близнюками,

Й нема надії, що усе мине,

Не штрикатиме душу будяками.

І груди наливаються свинцем,

І затісно стає в світах широких.

Якщо ти можеш витримати це,

Запрошую до лав на спокій вбогих.

Скребётся сердце, просится: «Пора!

Туда, где нет ни славы, ни желания»,

Но здесь моя не кончена игра,

Не все ещё померкли ожидания.

Подыскивает жизнь сама причал

Воспетой мною некогда обители,

Но глупости не все ещё сказал,

Ещё не все меня возненавидели.

Ещё не брошен небом к алтарю,

Не стал героем жертвоприношения,

И потому свечусь и говорю

Нелёгкие даруя впечатления.

Подорожником вишиті

Візерунки доріг,

В них життя моє криється,

Що прожити не зміг.

І у осені заспаній,

І у жвавій весні,

Я був щастям не кликаний

Навіть в доброму сні.

Від людей не ховаючись,

Не цураючись справ,

Світлим мріям не зраджував,

І горів, і бажав.

Я був щиро упевнений

У всесиллі добра,

І незвичне вирізьблював

Гострим вістрям пера.

Та в мовчанні оглухлому

Маю пустку та сніг,

Що вкриває, як ковдрою,

Візерунки доріг.

Нема поетам спокою у мирі,

Та є у цьому користь все одно:

Словами торувати шлях у вирій

Для тих, кому злетіти не дано.

Там, тільки там омріяна домівка,

Обіцяні пророками краї,

І я стелю слова, немов бруківку,

Та чи підуть по них людей рої?

Не любиш. Знаю. Що іще сказати?

Не купиш серце і не продаси,

Та почуття продовжують хитати

Жаданого покою терези.

Та почуття продовжують кричати,

Шукати те, що викликало їх,

Бажаючи на мить заколисати,

Та радощів почути тихий сміх.

Та якщо доля – мачуха, не мати,

Її здолати неможливо гнів.

Не любиш. Знаю. Що іще сказати,

Коли уже немає навіть слів?

Ночь. Ломает. Несёт

Из ничто. В никуда.

Непонятная, странная сила.

Я люблю – вот и всё,

Остальное – вода.

Не смешно. Примитивно. Не мило.

Вроде бы не дурак,

Не хулитель всего,

Не диктатор, затёртый веками.

Я люблю. Как же так?

Почему? Для чего?

И зачем я был избран богами?

Где же край колдовству?

Где же нужный ответ?

У тебя и спросить-то робею.

Я люблю и живу,

А иного и нет,

Молчаливой загадкой твоею.

Глухої ночі звістка чорнокрила

Встромляє в спокій пам’яті ножі,

І вітром осінь знов заголосила,

Й заплакала віршами від душі.

Думки ламають всесвіту основу –

Така за чисті помисли платня…

Я осінь цю переживаю знову

Вже майже рік. Щотижня. І щодня.