Допоки існує світ,

І зорі цвітуть охайні,

Для щастя потрібен кіт,

Щоб мріяти з ним про файне.

Потрібна іще луна,

Та щирі нові ідеї.

І миша, хоча б одна,

Бо як то коту без неї?

Чомусь згадалось як давно,

заради інтересу,

Знімалась мишка у кіно,

і грала там принцесу.

Не шкодувала теплих слів,

не вимагала трону,

А кіт принцесі тій служив –

відлякував дракона.

Вечоріє. Жнива, жнива.

Поле золотом щедро вмите.

Підбирає душа слова,

що зуміють її зігріти.

Сонцем дивиться небокрай.

Ліс в потертій стоїть сукенці.

І заварює осінь чай,

та варення кладе на денце.

Зваблива нічка у воротях.

Піднявся місяць-самоцвіт.

Вже скоро прийде кіт в чоботях,

А може й навіть без чобіт.

Обтрусить від росинок лапи,

Покличе свідком табір снів,

І промуркоче, де на мапі

Сліди учора залишив.

мал. Юрія Прядка

Співай! Кричи!

Біжи щодуху!

У небо весело

дивись!

Тут навіть камінь

має вуха,

Я не кажу уже

про ліс.

Живи піднесено,

неначе

неспокій –

то звичайний дим.

І край оцей

тобі віддячить,

і точно визнає

своїм.

Завороженим світом,

що уже онімів,

Ходить втомлене літо

з оберемком скарбів.

Тихо довшають ночі,

пишуть смутку ескіз,

І ожинові очі

вже не стримують сліз.

фото автора

Жовті дні уже близько.

Тліє літечка трут.

В небесах боцюнисько

прокладає маршрут.

Водить полем дорога.

Десь гукає село.

Все на місці у Бога,

як і вчора було.

Боцюн – лелека.

фото автора

А уже за дванадцяту. Глухо.

Світить місяця в небі клейнод.

Ходить тінь опівнічного духу,

І шукає якихось пригод.

Щось за думку несміло тримає,

Може, вигадка дивна, чи згад.

Чай парує, бо кави немає,

І гірчить не лише шоколад.

День спрацьований. Сиро.

На душі – самота.

Підгодовую сиром

Золотого кота.

Кілька кроків до ночі.

Небо тане бліде.

Кіт тихенько муркоче,

А до рук не іде.

Кіт із мишкою гуляли,

І плиту охороняли,

І старались, як могли,

Щоб сардельки не втекли.