О ті, хто будуть після нас,

Кого на світі ще немає,

Хто подолає смерть і час,

Шляхи небесні подолає,

Хто міркувати про святе

Буде із Богом наодинці,

Чи ви згадаєте про те,

Як предки тішились росинці?

Ну і де та зима?

Помилились синоптики,

Світ оцей мов родивсь

Для заплаканих зим.

Сонце чистить вікна

Незашторену оптику,

І пускає зайців

Золотавих у дім.

Ну яка ж то зима?

То весняна фантастика,

У якій не живуть

Ані сніг, ані лід.

На підлозі моїй

Золотаві пухнастики,

На колінах моїх

Тихий сонячний кіт.

Одиноко і прісно.

В музи – повно боргів.

Небо хмарами висне,

Серце – хоче снігів.

Пам’ять мрякою вкрита,

Що за ній – все одно,

І четвер дощовитий

Бубонить у вікно.

Той світ на клапті не роздертий,

У нього дивна сила є,

Там ходить білий сніг за смертю,

І слід лишати не дає.

Там сльози є – та не солоні,

Там думи є – та не гіркі,

І місяць гріє у долонях

Новонароджені зірки.

А вечір був мов писаний у Книзі,

В якій казалось, що усе мине,

На обрії сиділи хмари сизі,

Пришестя виглядаючи нічне.

Зірок у небі вже було чимало,

Якесь у серці тануло ім’я,

Й мені минало, все мені минало:

І видане, і віддане, і я.

І от зима… Подвір’я оніміло

(навіщо слів порожня метушня?)

Виблискують сніжинки білі-білі

У срібній гриві хмарного коня.

Якесь тепло розлито понад світом,

Хоча морозом світиться блакить,

І огортає душу оксамитом,

Та чайник розтривожений кипить.

Учора хвилювалися сичі,

У темряві котилось «пугу-пугу»,

Дрімало небо в часу на плечі

І марення дивилося про тугу.

Холодний місяць дерся через ліс,

Зірки неквапом малювали коло,

І обережно вітер хмару ніс,

Немов боявся кинути додолу.

Зима іде, напевне, пішки,

Ще й зупиняється щомиті,

Гризе цукерки та горішки

І розглядає все на світі.

А потім до самого ранку

Лягає під кущем безсила.

Уже приходила Маланка,

Та снігу так і не зустріла.

У війська мишиного

Слави немало,

І служать там майже

Самі генерали.

Була б невідомою

Армія та,

Якби не труди

Рядового Кота.

мал. Рини Зенюк

Конкістадоре! Тут тобі не раді:

Ніхто ще не любив скажених псів.

Іди своє шукати Ельдорадо

В любові, а не в плетиві лісів.

Ти ж пропадеш у просторах Вест-Інду

На п’ять, на десять чи на двадцять літ,

Твоя зів’яне з горя Розалінда,

І у сльозах покине білий світ.

Ти ж крові тут залишиш ціле море!

Держави перетвориш на сміття!

Не раді тут тобі, конкістадоре.

Іди додому і плоди життя.