Теряясь в свете городском

Луна молчала,

Шуршали тени под окном,

Им было мало

Меня. Но только почему –

Не говорили,

Возможно, судя по всему,

Они решили

Меня проверить. Просто так.

Им скучно было.

Быть может, подавали знак

Огромной силы.

Но я опять не понимал

Того посланья,

Был только свет. Души накал.

Луны молчанье.

Світанок, милий мій світанок,

Тебе чекаю стільки років,

Що подаруєш наостанок?

Якими будуть твої кроки?

Відмиєш душу білосніжну?

Залляєш всесвіт красотою?

А, може, посміхнувшись ніжно,

Покличеш просто за собою?

Шумела ночь за окнами машинами,

Не громко, так, чтоб было только слышно,

И отмерялось прошлое аршинами,

Да, впрочем, отмерялось никудышно.

Ведь что прошедшее? Дела, причём успешные,

Не важно, с пользой, или нет, итоговой,

И всё-таки дела, не тьма кромешная,

Что в сказанных словах скрывает логово.

Автобус ползёт, как корабль в фарватере,

Корявой и узкой дорогою,

Играется жизнь на коленях у матери,

На время оставлено строгое.

Считая колёсами тени ветвистые,

Задорно и с мыслями чистыми,

За окнами светят сады золотистые

С ещё не опавшими листьями.

Я Вами не зумів перегоріти,

Хоча на це і витратив роки,

Мабуть, це кара – світлим смутком жити

Відведені години та віки.

Сміється мовчки доля вередлива,

Є я, є Ви, але немає «нас»,

І якщо так, то будьте ж Ви щасливі,

А я тихцем порадуюсь за Вас.

Здавалось, що кохання – модне

У всі часи, хоч і незримо,

Та скільки образи холодні

З поетів висмоктали рими?

Та скільки кинуто під ноги

Задля нечуваної власті?

Важкі над словом перемоги,

За це розплачуються щастям…

Уходят мысли дружные,

Спокойствием блиставшие,

И сказано всё нужное,

Да только запоздавшее.

И сделано всё чистое,

На зависть поколениям,

Хорошее, лучистое,

Но поздно, к сожалению.

И понято всё странное,

Что было так существенно,

Хранимое, желанное…

Не вовремя, естественно.

Коли до мене сонце неласкаве

І день бажає казна-що зліпити,

Я згадую про Вас і вже цікаво

Мені на цьому світі трохи жити.

Коли я для людей чергова страва,

Хоч їх волів ніколи і не знати,

Я згадую про Вас і вже цікаво

Мені в цім світі ще чогось бажати.

Коли буяє почуттів заграва,

Яких Ви доторкнутись н е бажали,

Я згадую про Вас і вже цікаво

Дізнатися, що станеться надалі.

Я Вам слова свої приносив

І дарував, неначе квіти,

Та Ви умієте мовчати,

Як я умію говорити.

Я намагався погляд ніжний

Хоч на хвилину ухопити,

Та Ви умієте мовчати,

Як я умію Вами жити.

Як я умію Вас кохати,

Як Вами душу свою краю,

Навчіть і мене так мовчати,

Як самі вмієте, благаю!