Гримнуло десь уночі,
Передощило, а нині
Сонце сидить на плечі
Неговіркої хмарини.
Світить кульбабками путь,
Хвалиться маками нива,
Тихі хвилини пливуть
У дивину ясно-сиву.
Пагорб до пругу приріс.
Небо тримає черешня,
Там зачарований лис
Слухає літо прийдешнє.
Киплять акації в саду,
Тривожить небо птиця,
Ховає бджілка у меду
Солодкі таємниці.
А за туманністю сосни,
Де тихо ніч зомліла,
Десь у яру шукають сни
Свою забуту силу.
фото з мережі
Дві торби слів
І музики три жмені,
Дороги шмат
І часу дві доби
Туди, де села тануть безіменні
І небо перехрещують дуби.
Скажи, хіба потрібне щось
Для світу?
Для світу світла,
Світу воскресінь,
Окрім тих слів,
І музики,
І літа,
Де чорних днів
Не пробігає
Тінь?
Перечепитися і впасти
У ті поля і ниви, де
Перепілчаток зозулястих
Зоря туманами веде.
Де в небесах немає броду,
А у міста нема доріг,
Де не ховається свобода
І сяє сонця оберіг.
хіба забудеш Вас авжеж
та не забудеться й не треба
як ув очах стояло небо
у чорнім подиху пожеж
як у чаклунстві дивних див
тонула буднів звична проза
горіли сни і з ними розум
у тому полум’ї горів
червоні ружі білі ружі
розмита дійсності межа
велике небо око мружить
кудись поцокало лоша
можливо там де вечір гасне
і ліс у полі розтає
є загадки такі прекрасні
і чудеса і воля є
Коли світ розтирають жорна
І надія всього зреклась,
Коли в моді суцільне чорне,
А всім іншим до неба – зась,
І коли навіть Бог незримий
Цей вселенський не бачить гріх,
Всі дороги ведуть до рими
Крізь безмежжя пустель людських.
На блакитному березі
Голубої ріки,
Ходить втомлений березень,
Думи дума гіркі.
Тане в затінку паморозь.
Небо чистить крило.
Дива знову не трапилось –
Все у безвість пішло.
якщо я доживу до дати,
у якій вважатимусь дідом,
я скажу онукам: вчіться стріляти,
інакше вони знову прийдуть
ті потвори що лізуть у родичі
аби вигнати вас із дому
і не буде ніякої помочі
бо чуже не потрібне нікому
окрім тих хто прийде неодмінно
аби всістись на ваші шиї
вчіться стріляти бо це єдине
що потвора на жаль розуміє
Душа сказала літу: не іди,
Лишилась осінь та зима за нею,
Де крижані видзвонюють сади
І добрий сміх давно не панацея.
Не йди, від тебе я не відріклась,
Пощо мені пустиня несвятая,
Де дражнить снами тільки тінь чиясь,
Але чия – ніхто не пам’ятає.
