Треба знати, щоб зрозуміти

Відколи в інформаційному просторі України нарешті, почалось відверте обговорення теми Української Повстанської Армії (УПА), особливо з нагоди відзначення 60-ліття Перемоги у війні з нацистською Німеччиною і проголошеною Президентом України Віктором Ющенком потребою взаємопримирення ветеранів війни Радянської Армії з усіма іншими борцями за визволення України, що їх уособлюють ветеранів УПА та дивізії “Галичина”, - одразу стало зрозуміло: значна частина несприйняття  криється в площинні незнання реалій тогочасних подій і фактів. Зокрема, уже усталеним є вживання абревіатури ОУН-УПА, тоді як це далеко неправомірне об’єднання  двох різнопланових понять: Організація  Українських Націоналістів (ОУН) – це партія, а УПА – це армія, військова формація загальнодержавного рівня.
У автора цього матеріалу була щаслива нагода особистого спілкування з відомим діячем ОУН п. Миколою Лебедем, що очолював цю організацію в найважчий період 1941-1943 років  після арешту німцями   провідників ОУН Ярослава Стецька та Степана Бандери, одразу коли відбулось  проголошення у Львові Акту “Відновлення Української Держави” 30  червня 1941 р. Якраз від Миколи Лебедя я почув протест проти абревіатури ОУН-УПА, бо ОУН (революційна) була тільки ініціатором створення у 1943 р. Української Головної Визвольної Ради, що об’єднала на засадах демократії велику кількість різноманітних угрупувань та сил, що поставили собі завданням боротьбу за визволення України від будь-яких окупантів. Виразником цієї мети стала УПА, до  якої увійшли військові формування з людей різних політичних поглядів і навіть національностей. Зрозуміло, що вони жодним чином не могли всі бути членами ОУН.
Варто з цього приводу вказати на те, що тут є тотожність до ролі комуністів у Радянській Армії, де комуністи були керівниками, але основна маса солдат була безпартійною. І тут є кардинальна відмінність від побудови німецьких військ, де сили Вермахту складавсь  за позапартійним принципом, а члени Национал-соціалистичної робочої партії Германії об’єднувались у спеціальних збройних формуваннях військ СС, які юридично не підчинялись військовому керівництву Вермахту, а тільки партійному в особі Гімлера. Просто на найвищому рівні як у нас в СРСР уся влада в державі належала  одному Сталіну, так і в Німеччині всім керував тільки Гітлер.
Також окремої розмови потребує проблема  відомої дивізії СС “Галичина”, тому що вона була сформована зі слов’янського елементу, що, згідно расистській теорії Гітлера, є неповноцінним етносом. Водночас поступити в елітні війська СС могли тільки німці, члени партії НСРП і виключно “чистокровні арійці”. Самі німці називали дивізію “Галичина” і аналогічну дивізію у прибалтів як “ваффен-СС”, що означає: “зброя СС”.  Якщо ми поставимо знак рівняння між німецьким СС і українським, то як не пригадати, що проти Радянського Союзу на боці Німеччини брали повноцінну участь у війні армії Румунії, Угорщини, Хорватії, Італії, проте ставлення у нас до цих держав значно поблажливіше у порівнянні  як до німців.
Зате однозначно можна стверджувати, що ніхто в УПА чи дивізії “Галичина” не був “зрадником Батьківщини”, як їх рахували у СРСР, тому що територія Західної України була окупована і Польщею, і Німеччиною, і Радянським Союзом в супереч міжнародним правилам. Коли українське населення цих земель повстало із зброєю проти окупантів, то звинувачувати  когось за цей супротив як “за зраду Батьківщині” – верх цинізму і брехні. Про мільйонну “Русскую Освободительную Армію” (РОА) генерала Власова , яку сформували з полонених червоноармійців – то ще б куди не йшло так казати, але не про учасників західноукраїнського руху опору.
Усе вище сказане є тільки натяком на той величезний масив невідомого з української історії і тут вистачить багато роботи для молодих дослідників, які не будуть зашорені ідеологічними догматами з минулого. Вважаю, що передусім для становлення Української Держави треба висвітлити тему УГВР, як найбільш сучасної за ідеологічною і політичною державницькою ідеєю. Проведена 1994 р. в Києві науково-практична конференція з нагоди ювілею 50-річчя УГВР дала гарний початок, який, на жаль, не мав належного продовження., через що минулорічний 60-річний ювілей УГВР пройшов непоміченим. Щоб якось заповнити цю прогалину і надати поштовх для поновлення вивчення цього питання варто навести виступ на минулому ювілеї одного з учасників тих подій члена-засновника УГВР, заступника голови середовища УГВР п. Мирослава Прокопа.

УГВР як виразник народної влади в умовах окупації.  
(правопис оригіналу збережено).

Майже сто років тому, а саме у 1897 р., Леся Українка вела дискусію з Іваном Франком про шляхи й перспективи розвитку українського народу на Наддніпрянщині під царською владою, у Галичині, в Австро-Угорщині. У висновку вона писала: "Одно з найповажніших питань - як зробити Україну вже тепер політичною силою". (Леся Українка, Твори. - Київ: "Дніпро", 1965., т8.-С. 21).
Я думаю, що по суті така проблема стояла перед провідними діячами всіх українських поколінь від часу упадку української держави в 14 столітті. Бо завжди тоді йшлося про те, щоби в умовах поневолення мобілізувати такі фізичні й духовні сили українського народу, які з успіхом могли б протиставитися переважаючим силам ворогів і зберегти живою саму ідею державної незалежности. Коли ж цього спротиву і самооборони не було, - Україна залишалася погноєм для чужинців і ніхто з нею не числився. Так було впродовж століть нашого поневолення.
І тому зрозуміло, що свідомість цієї страшної дилеми протиставлятися - або капітулювати - існувала в того покоління, яке в умовах Другої світової війни і після неї організувало визвольну боротьбу проти німецьких і московських окупантів. Ця свідомість унапрямлювала, зокрема, діяльність таких формацій як Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська Армія і Українська Головна Визвольна Рада, якої 50-і роковини тепер відзначаємо.
Умови, в яких ця боротьба розгорталася, були дуже несприятливі. Диспропорція між силами ворога і спроможностями українського організованого визвольного руху була вражаюча. Народні маси, які мали ставити спротив окупантам, були до краю скривавлені відносно недавнім голодомором, терором 1930-х років, грабунками і насильствами німецьких окупантів, врешті, війною, яка точилася передусім на території Україн й і несла Україні величезні знищення її матеріяльної і духовної культури, смерть і каліцтво мільйонів.
Рівночасно Україна як політична проблема знаходилася тоді в повній ізоляції від стороннього світу. Німеччина дивилася на Україну як на терен своїх колоніяльних завоювань, а Москва ніколи не плянувала резигнувати з України як частини імперії. А західні демократії, що були в союзі з Москвою, про Україну мовчали або повторяли московські наклепи про здогадне українське вислужництво нацистам.
Як, отже, в таких умовах можна було - перефразуючи слова Лесі Українки - зробити вже тоді Україну політичною силою, здобути для неї визволення як підмету в міжнародній спільноті, або принаймні визнання її самостійницьких прагнень.
Для тих, хто тоді ставив перед собою таке завдання, залишалася тільки одна відповідь, а саме самооборона і організована боротьба народу з виразною метою здобути державну незалежність України. Ми бачили, що тільки проповідуючи вимогу відвертої боротьби проти обох окупантів можна було, по-перше, приєднати до неї тисячі громадян України, які розглядали німецький нацизм і московський комунізм як зло, і що, по-друге, тільки завдяки тій боротьбі можна було засвідчити перед рештою світу, що Україна - це живий організм, який прагне бути сувереном свого життя.
Тепер - питання: хто, які сили тодішньої України могли таку боротьбу ініціювати?
На Наддніпрянщині організовані українські самостійницькі кадри були знищені в 1930-х рр., а мільйони молодих українців були змобілізовані до Червоної армії. А в Західній Україні довоєнні українські легальні політичні партії себе розв'язали вже на початку німецько-совєтської війни. У таких умовах під час німецької окупації України, від 1941 р. починаючи, одиноким тривалим діючим ядром, довкола якого могла народитися і виявлялася впродовж наступних трьох років ширша організована протинімецька підпільна боротьба народу, була Організація Українських Націоналістів, точніше, та її частина, яку в результаті розколу в ОУН у 1940 р. очолив Степан Бандера. А тому, що вже у вересні того ж року німці Бандеру заарештували і тримали в концтаборі аж до осени 1944 р. і він не міг керувати протинімецькою боротьбою, то його обов'язки виконував від літа 1941 до травня 1943 р. Микола Лебедь, а в серпні того року III Надзвичайний Великий Збір ОУН вибрав головою Проводу ОУН Романа Шухевича. Він залишався на цьому посту до 5 березня 1950 р., коли згинув у зударі з відділом КГБ.
Якщо йдеться про другу частину розколеної ОУН, яку очолював полковник Андрій Мельник, то окремі її члени були також у протинімецькому підпіллі вже від грудня 1941 р. і мали згодом чималі втрати в людях, але їхній Провід Українських Націоналістів (ПУН) не зважився на таку відверту поставу проти німців і намагався засобами петицій до німецького уряду впливати на пом'якшення німецької колоніяльної політики в Україні.
У другій половині 1942 р. у зв'язку з посиленням німецького терору, зокрема, грабунків і насильницьких вивозів людей на невільничу працю в Німеччину, на Волині й Поліссі почався самооборонний повстанський рух, що став основою постання Української Повстанської Армії (УПА), яка могла швидко рости і поширюватися завдяки ініціятиві ОУН і передусім на базі розбудованої до того часу підпільної мережі ОУН. Але від свого народження УПА була армією загально національного характеру, збройним рам'ям народу в боротьбі за державну незалежність, що й зрозуміле, бо до УПА йшли українські патріоти незалежно від партійних поглядів чи до них байдужі. Я не говорю тут про формацію "Поліська Січ-УПА" під керівництвом Тараса Бульби, бо це окрема тема.
А у зв'язку з загальнонаціональним характером УПА логічно поставало питання верховного загальнонаціонального політичного керівництва цією всенародною боротьбою, якому могла б підпорядковуватися УПА як мілітарна формація. Такого завдання не могла взяти на себе ані ОУН як політична організація, ані сама УПА. І, власне, вони найбільше відчували потребу такої загальнонаціональної репрезентації в роді того, що в тому часі творили підпільні протинімецькі уряди і парляменти Польщі, Франції чи Бельгії. Поскільки, як я вже згадував, у нас не було таких організованих підпільних партій під час німецької і згодом більшовицької окупації, то такий верховний політичний центр могли творити в першу чергу активні учасники підпільної і збройної боротьби. І мусів цей центр творитися на плятформі ясної, відкритої боротьби проти німецьких і більшовицьких окупантів.
Таким чином, ініціятиву для створення УГВР дали, з одного боку, керівники ОУН і УПА, з другого - окремі громадські й політичні діячі, які активно співпрацювали з протинімецьким підпіллям. Дозвольте назвати тут принаймні декого з них, насамперед із Наддніпрянщини: киянин Кирило Осьмак, вибраний на Великому Зборі УГВР її президентом, киянин Василь Потішко, Петро Чуйко з Житомира, Іван Вовчук із Мелітополя, Йосип Позичанюк із Вінниці, Катерина Мешко з Дніпропетровська, волиняки Павло Шумовський і Ростислав Волошин, голова найсильнішої української демократичної партії Галичини Василь Мудрий, літературознавець Ярослав Біленький, Павло Турула, який як керівник фармацевтичної фірми поставляв ліками учасників організованого визвольного руху.
Створення УГВР відкривало новий етап у розвитку й укладі сил організованого українського визвольного руху того часу, створювало в ньому нову ієрархічну структуру і забезпечувало гармонійну співпрацю, з одного боку, провідної, але не монопольної політичної організації, себто ОУН, і з другого - мілітарної загальнонаціональної формації УПА, врешті, верховного політичного центру як народної влади в умовах окупації. І була це в тих виняткових умовах війни і в перших повоєнних роках реальна влада на місцях, хай тільки на частинах української території, передусім на Волині і в Галичині, себто влада, яку населення визнавало і підтримувало морально й матеріяльно, без чого, як відомо, ніяке підпілля і повстанські формації не можуть втриматися в терені.
Свідченням про цю підтримку народу неодноразово давав генерал Тарас Чупринка. Ось так у своїй статті п. н. "До генези Української Головної Визвольної Ради", писаній у 1948 р., отже після чотирьох років організованої боротьби проти окупантів, він писав:
"На заклик не скоритися московсько-большевицьким окупантам, так як раніше гітлерівським, - український народ відповів завзятою героїчною боротьбою проти більшовицьких гнобителів і експлуататорів України. Український народ, керований УГВР, свою визвольну боротьбу веде далі й сьогодні, тобто вже впродовж чотирьох років, і рішений її вести й далі аж до переможного закінчення - до побудови Української Самостійної Держави". (Літопис Української Повстанської Армії.- Т. 9. - С. 404).
Народні маси України виявили солідарність зі своєю народною владою також у 1946 і 1947 роках, коли на заклик УГВР бойкотувало т. зв. вибори до Верховних Рад СРСР і УРСР, врешті, самим фактом співпраці зі збройним підпіллям аж до початку 1950-х рр., чим український народ рівночасно документував своє тверде "ні" владі окупантів і колоніяльному урядові УРСР. Це давало також свідчення для стороннього світу, що Україна - це не сам лиш об'єкт чужої імперіялістичної політики, але що Україна - це визнавана і підтримувана народом політична сила, окремий суб'єкт у спільності народів світу.
Чинником великої сили УГВР і всього організованого визвольного руху воєнного і післявоєнного періодів були їх програмові позиції, зокрема, програма ОУН, схвалена на її III Надзвичайному Великому Зборі в серпні 1943 р., політична деклярація УПА з того ж року, Плятформа і устрій УГВР, словом, політичні позиції, які знаменували зворот українського націоналістичного руху від принципів монократизму до джерел демократії і політичного плюралізму, що сталося передусім у результаті зустрічі галицьких націоналістів з українцями Наддніпрянщини і в рамках поступового процесу розвитку української політичної думки. Таким чином, мобілізуюча для народу сила політичної програми організованого визвольного руху була не тільки в тому, що ми проповідували й вели боротьбу проти німецьких і більшовицьких окупантів, але також проти ідеологічних засад німецького нацизму і російського комунізму як чужих українському народові доктрин. У цій новій програмі українського визвольного руху багато уваги присвячено також питанням соціяльного ладу, трудового землекористування, державної і суспільної власности, правам людини як громадянина незалежно від національности, охороні прав меншостей, питанням державного устрою, про який в "Плятформі" УГВР м. ін. читаємо, що вона бореться "за забезпечення народно-демократичного способу визначення устрою в українській державі шляхом загального народного представництва" (Літопис УПА. - 1980 р. - Т. 8, книга перша, - С. 37,).
Як верховне політичне керівництво організованого українського визвольного руху у 1940-х і початку 1950-х рр., УГВР була унікальним феноменом української визвольної політики двадцятого століття. Річ у тому, що ані під час війни між Німеччиною і СРСР, ані після неї не було в тому часі по одній або другій стороні фронту ніяких інших організованих українських верховних політичних самостійницьких центрів, які одверто деклярували б свою плятформу боротьби проти обох окупантів і закликали б народ вести її під гаслом державної незалежности України, і які самі могли б тривало виконувати функції такого центру. Державне Правління, яке 30 червня 1941 р. у Львові очолив Ярослав Стецько, не могло розбудувати своєї діяльности, бо Стецька і його співробітників німці швидко ув'язнили на наступні три роки в концтаборах. Знову ж Українську Національну Раду, яку 5 жовтня 1941 р. створив у Києві гурт місцевих українських патріотів при співучасті представників ОУН під проводом полковника Мельника, німці вже 17 листопада того ж року розв’язали, а окремих діячів цієї Ради, зокрема Олену Телігу та її чоловіка, ОрестаЧемеринського з дружиною та інших розстріляли. Це сталося незалежно від того, що ані київська УНРада, ані відновлена і поширена в квітні 1944 р. у Львові її спадкоємниця Українська Національна Рада не деклярувала плятформи протинімецької боротьби і до такої боротьби не закликали народу. Також екзильний уряд УНР не міг стати керівним центром визвольної боротьби в Україні.
5 березня 1950 р. загинув, як уже згадано, Роман Шухевич, голова Генерального секретаріяту УГВР, а 16 травня 1960 р. помер у Володимирській тюрмі президент УГВР Кирило Осьмак. Останній випуск офіційного органу УГВР в Україні "Бюро інформації УГВР" має дату травня 1951 р.. Не тільки дати смерти тих провідних діячів УГВР, але й зменшення підпільної й повстанської активности на переломі 1940-х і 1950-х рр. знаменували процес закінчення того етапу і засобів організованої визвольної боротьби на українських землях. Проте на цьому її роль не вичерпувалася.
Це  є питання спадщини УГВР і всього організованого підпільного і повстанського руху воєнного і післявоєнного періоду і їхнього місця в найновішій нашій історії, отже також в існуючій сьогодні незалежній українській державі. Ось декілька елементів тієї спадщини.
По-перше, на даному історичному етапі організований український визвольний рух 1940-х і початку 50-х рр. показав Україну, точніше, її боротьбу, як справжню політичну силу народу, за якою так тужила Леся Українка. Очевидно, в умовах царської імперії, в яких Леся Українка жила, політичною силою вона вважала в першу духовне відродження народних мас, а передусім "привернення українській нації її інтелігенції", яку вона називала "мозком нації" - що, до речі, в сучасній зрусифікованій частині провідної верстви України не менше актуальне, як було при кінці минулого століття.
По-друге, організований український визвольний рух сорокових і початку 50-х рр. нашого століття виявляв надзвичайну тугість, хоробрість і жертвенність провідних і низових кадрів, і це забезпечувало його довготривалість у зударі з переважаючими силами ворогів. Коли б у тих роках такої сили не було, коли б не було УГВР, отже й ОУН та УПА, тоді у війні між Німеччиною і СРСР Україна як самостійний політичний чинник не існувала б, на її місці була б порожнеча, а сторонній історик міг би реєструвати тільки такі колоніяльні покручі як "райхскомісаріят Україна" і "навіки з'єдинена з Росією УРСР". Такій містифікації загородив дорогу організований визвольний рух. Правда, ця боротьба спричинила чимало жертв у людях, бували в ній напевно також прорахунки і помилки, але історія України повчає, що найбільших утрат народ зазнає тоді, коли він виснажений і безборонний, як було в голодоморі 1933 р.
По-третє, УГВР, УПА і ОУН не починали історії від себе. Вони не були відірвані від попередніх ланок визвольної боротьби народу. У першому реченні Універсалу УГВР є покликання на революційні події в Україні 1917 і наступних років, на побудову тодішньої самостійної української держави. Таким чином, збереглася тяглість у розвитку української політичної думки і дії.
По-четверте, УГВР і організований український визвольний рух того періоду перекидали ідейні мости до пізніших етапів українського культурного і політичного відродження, отже до шістдесятників, до руху опору, самвидаву, Гельсінської Спілки, - незалежно від того, що вони репрезентували зовсім інші форми боротьби. І співдія була тут взаємна. Найкраще свідчить про це дружба українських політичних в'язнів обох наборів у совєтських концтаборах і місце, яке в літературній творчості шістдесятників чи авторів самвидаву має визвольна боротьба сорокових і п'ятдесятих років. Згадати б Василя Симоненка, інших.
По-п'яте, УГВР - це не тільки історія. Вона, як згадано, має своє пряме відношення також до сучасної дійсности в Україні. І сучасна українська держава може чимало користуватися надбанням організованого українського визвольного руху воєнного і післявоєнного періоду - так само як ідейною і програмовою спадщиною самвидаву чи Гельсінської Спілки. І ті, і ці, кожні на свій лад, допомагали робити Україну політичною силою, і їхня праця лежить в основі нашого державного відродження, а їхні ідеали, їхня моральна наснага і мужність могли б служити прикладом також теперішнім керівникам української держави і взагалі народові.


Травень 2005 р.                            Богдан Гордасевич
м. Львів

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонич.
У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.
Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. 22 січня об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» ускладі УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.
Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.
У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням».
Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.
У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність — слов'янська філологія);
З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».
У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».
Видужування після операції у 1937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.
Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.
«Зелена євангелія» — це книга природи «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури — лінії і кола. Лінійний час — ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час — це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі, що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета. Тому не варто думати, що написавши:
      Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
      на вишнях тих. що їх оспівував Шевченко —
      («Вишні»)
він пожартував або впав у якусь хворобливу уяву. Для Антонича — це досить серйозна світоглядна заява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам'ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Те, що бачить Антонич у вірші «Вишні» стосується і минулого, і майбутнього. Поет применшує власні амбіції (всього лиш «хрущ» на «Шевченкових вишнях»), а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення, що навіть через сто років після Шевченка він як поет ще має що сказати.
Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.
      
      Прокотяться, як лава, тисячні століття,
      де ми жили, ростимуть без наймення пальми
       і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям,
       задзвонять в моє серце джагани в копальні.
      («Пісня про незнищенність матерії»)
      
Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням.
Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:
      Я жив тут. В неоліті...
      може, ще давніше...
       Мої малюнки буйволів
      замазав місяць.
      («Праліто»)
 В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело усіх слов'янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля і небо — фундамент і дах світового дому. Земля у своїх розмаїтих подобах близька й вічна, вона ховає таємний глузд існування, а небо, цей світ над нами, холодне й неживе. Нам не збагнути його у всій його досконалій блакиті, але й небесна перспектива не дає зрозуміти світ унизу: земля для цієї «блакитної вілли» назавжди залишиться закритою книжкою:
      Стіл ясеновий, на столі
       слов'янський дзбан, у дзбані сонце.
       Ти поклоняйся лиш землі,
       землі стобарвній, наче сон цей!
       («Зелена євангелія»)
Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою.
Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.
У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого — це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» — абсолютну істину.
Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.
Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.
      
ОСНОВНІ ТВОРИ: Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».
     

Загальновідомий невідомий класик андеграунду Жорж Дикий має об’явитись на Форумі видавців у Львові з 11 по 13 вересні, де представить повне видання своїх поезій у альбомі "МОТЛОХ" - ШУКАЙТЕ І ЗНАЙДЕТЕ! ХТО НЕ ЗНАЙШОВ, ПРОШУ СЮДИ http://together.lviv.ua/index.php?id=739#c714

Приєднатися до події

Сьогодні я б мав привітати свого віртуального дуга та однодумця з молодої генерації українців "Друга Шелеста", але вчора несподівано виявив, що він зник з цього співтовариства "i.ua".
Я дуже прикро вражений!
Часом людина тривалий час відсутня, але є її блог і матеріали, а тут просто все зникло в один момент. Чому? Для чого?
Якщо це його особисте рішення знищити образ "Друга Шелеста" - не розумію навіщо?
Якщо це модератори сайту вчинили - не розумію, для чого? За що?
Мені часто прикро від думки, що наше людське життя таке миттєве, хистке і часом нагадує мильні бульбашки, що запускають, бавлячись, діти: різні розміри і по-різному переливаються, всі по-різному летять і всі рано чи пізніше - зникають, але коли яка лусне - невідомо! І ти кожної миті чекаєш, споглядаючи на лет мильних бульбашок: яка? Яка лусне наступною? Чекаєш, а все одно це стається несподівано!
Всі віртуальні образи, що існують у сайті співтовариства "i.ua" - це ті самі бульбашки, що запускають люди у невідомість...
Єдина втіха для людей, що коли хтось з них помирає, то полишається його особистий спадок з справ та надбань, які утримують якийсь час спогад про людину.
А зараз я був вражений тим, що хлопчина той десь і далі живе у Києві, але ось його виразник у віртуальному просторі "i.ua" "Друг Шелест" - зник разом з усім своїм
духовним надбанням! Наче і не було!
Просто клацнули клавішею клавіатури - і нема "Друга Шелеста"! Його не існувало!


Шкода, дуже шкода.
Я буду пам’ятати гарного хлопця "Друга Шелеста" і прощаючись з ним у день його народження, бажаю успіхів і мужності. Бажаю йому, що коли він приведе своїх онуків до пам’ятника Олени Теліги на урочистості, то йому сподобається все, що там відбудеться, а найбільше - українці! І тоді відчує гордість за своє життя і свою державу Україну!
З днем народження "Друже Шелест"

Богдна Гордасевич, м. Львів
 

Завтра одна з найкращих дат в житті батьків і їх дітей: 1 вересня - початок нового навчального року.
Щиро вітаю усіх з цим святом, у тому числі й себе,- і бажаю всього самого доброго!
Проте 1 вересня світ буде відзначати одну з найтрагічніших річниць в світовій історії: 70-річчя Другої світової війни.
Не маю бажання розписувати, що таке війна і яке це зло, а скажу
простіше: колись в молодості я навіть хотів стати військовим, але після
служби в Радянській Армій взірця 1980-1982 років у ракетних військах
Стратегічного призначення, я назавжди зненавидів все, що стосується
армій і війни.
Війна для мене однозначно є безумством, глобальним безумством!
Звичайне людське життя ніколи не було і не буде легким, тому що для
свого існування і добробуту людина повинна тяжко працювати. І при тому
велику частину праці кожної людини примусово віднімають від людей, щоб
творити зброю, яка вбиватиме тих самих людей і руйнуватиме творіння їх
рук. Хіба це не безумство!
Відколи я на власні очі побачив і зрозумів, які дико величезні ресурси
йдуть на те, щоб нищити життя і надбання людей, причому це йшло
споконвіку з прадавніх часів - тоді я відчув сумнів щодо розумової
повноцінності людської цивілізації.
Існує навіть теорія, що людство завдячує своєму прогресу виробництва
завдяки виключно розвитку зброї, необхідності постійно її покращувати,
вдосконалювати і робити нові винаходи тощо. Якщо це так - людство
приречено.
З іншого боку хоч 70 років і не є надто тривалим часовим проміжком, але
вже є надія, що люди сучасності більше схильні жити в мирі і
якій-не-якій злагоді, чим займатись самознищення на полях битв
численних воєн.
Глобальність жертв і руйнувань Другої світової війни постало жахаючим
свідченням для людства, що воно є на межі повного самознищення.
І коли 1 вересня ми всі радіємо, дивлячись на галасливо-щасливі юрми
школярів, то чи не варто одночасно задуматись: чи належно ми убезпечили
їх майбутнє життя від безумства війни?

Богдан Гордасевич, м. Львів

ІВАН  ФРАНКО

Із збірки «Мій  Ізмарагд»

І. Поет мовить:

Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,
Літа на душу накладають пута.
Вже не мені в нові світи летіти!
Війну з життям програв я, любі діти!
Cosa perduta!

З яким же запалом я йшов до бою!
Як рвалася вперед душа вітхнута!
Горіло серце чистою любвою!..
І що ж здобув? Лишив що за собою?
Cosa perduta!

Не дав мороз моїм листкам розвиться,
Квітки мої побила буря люта!
Не довелось геройським боєм биться,
Ламаться звільна мусив, ржою вкриться
Cosa perduta!

З дрібних шпигань мої повстали рани,
Частками жерла моє серце скрута...
Я й сам не знав, де ті мої тирани?
З дрібних огнив сплелись мої кайдани!
Cosa perduta!

Україно, моя сердечна нене!
Не лай мене, стражденна, незабута,
Що не дало моє життя злиденне
Того, що ждати ти могла від мене!
Cosa perduta!

(Cosa perduta! - (лат.) пропаща справа).

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія
 
Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

З нагоди 18-ї річниці Незалежності України

Взагалі повноліття держави вимірюється не роками, а віками. Проте парадокс Держави України у тому, що ця країна існує вже понад тисячу років від часів Київської Русі, але після навали монголів у ХІІІ столітті наша державна незалежність була втрачена на майже 7 віків. Щоправда були певні епізодичні намагання відновлення державного суверенітету за часи Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, у буремні 1917-1920 та 1941-1944 роки, проте то були короткочасні моменти, які не стали реальним утвердженням України як суверенної держави.
Тільки 24 серпня 1991 року проголошення Незалежності України стало актом утвердження дійсно незалежної світової держави, суверенітет якої визнано всіма іншими країнами.
Звичайно, що ми повинні враховувати всі минулі форми нашої державності у тому числі й Української радянської соціалістичної республіки (УРСР), коли було усталено територію і кордони, які успадкувала сучасна Українська Держава.
Звичайно, що нам доводиться погодитись на визнання державних кордонів за станом на 1991 рік, хоча Україна втрачає від того значну кількість своїх історичних земель, які їй належали у часи Великих Князів Київських: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, а  також короля Данила Галицького.
Звичайно, що сучасна Україна мусить погодитись на входження її історичних та етнічних територій до значно пізніших державних утворень, якими є Росія, Білорусія, Молдова і навіть Польща.
Нарешті, звичайно, що Україні, як світовій державі з величезним історичним минулим, варто багато в чому ідентифікувати свій державний суверенітет. В першу чергу це стосується питання чи повинна Україна і надалі домагатись свого входження у різні союзи, блоки та об’єднання, чи, може, навпаки варто нарешті нам визнати Україну як цілком самодостатню державу, що сама може стати центром світового єднання!
Сподіваюсь, що молоде покоління українців, які досягли разом з своєю державою цього року повноліття в якості політично активних і повночинних громадян, скажуть своє вагоме слово, бо, щиро кажучи, тільки вони і є дійсно повноправними вершителями Української Державності, з чим всіх і вітаю!
Прийшов той знаменний час, за який боролось стільки поколінь українських патріотів: є Соборна Самостіна Українська Держава в політикум якої входить покоління власної генерації української молоді! З повноліттям, Україно!
Вітаємо весь народ України з Святом Незалежності. Вітаємо з залежністю від незалежності, бо від кожного з нас залежить незалежність нашої держави, її сила, слава, честь і могутність.
Слава Україні!   Слава Героям!

Богдан Гордасевич і друзі
21 серпня 2009 р
м. Львів
 

Слухав декілька передач про річницю подій військового конфлікту Грузії і Росії, а тепер пішли заяви про всілякі незадоволення з боку Росії щодо України і продажу нею зброї зокрема Грузії.
Скажу відверто: ДІСТАЛО!  Просто дика наглість Росії Медвєдєва-Путіна вже не знає меж: ми продавали і продаємо зброю Грузії згідно всім міжнародним умовам і стандартам, а Росія таємно, незаконно, безоплатно передавала сепаратистам Осетії та Абхазії зброю аж до танків і важкої артилерії й ракетних комплексів включно - це все нормально?!
Російські війська проводили повномаштабні військові операції із застосуванням всіх видів озброєння (окрім ядерного) в Чечні, де знищили десятки тисяч громадян Російської Федерації - це теж нормально і не є геноцидом?!  То росіяни "відновлювали конституційний лад"! А зробити Грузії подібне на виключно своїй території вже є злочин по відношенню... до Росії - що це, як не дика міжнародна брутальність?!
Грузія нічим не зачипила сувернітет Росії! Нічим! А Росія навпаки грубо втрутилась у сувернітет Грузії. Росія є агресором, що анексував територію іншої держави! І як може Україна бути дружньою до агресора?
Росія брутально не виконує міжнародних домовленостей: спершу її "миротворці" в Абхазії та Осетії стали ширмою для переведення місцевого населення в статус громадян Російської Федерації, щоб потім анексувати ці території і при тому нагло не виконується "договір Саркозі"! А тепер якісь постійні притензії до України за допомогу Грузії.
Україна - суверенна держава! З ким хочемо - з тими і дружимо. Кому хочемо - тому і помагаємо! Тим більше, що Грузія  є наш союзник і партнер по ГУАМ! Це, фактично, наш міжнародний обов’язок і гідність!
У військовому конфлікті з Грузією агресором однозначно є Росія! Тільки це є головною причиною, чому Україна і українці хочуть увійти до НАТО.
Особисто я був і є проти воєн і військових блоків, у тому числі і НАТО, але я не бачу іншого виходу від загроз з боку Росії, як шукати могутньої міжнародної підтримки і захисту в першу чергу в НАТО. Бо вибору нема! Або знову "братня" окупація Росією, або Євросоюз і НАТО.  
Бавитись у нейтралітет небезпечно, тому що керівництво Росії завжди порушувало і буде порушувати всі міжнародні угоди і домовленості. Нема кому вірити і з ким домовлятись в Росії - це країна агресії, шовінізму і мілітаризму.
Громадяни України - небезпека вже поряд! Задумайтесь над цим!

Зустріч Патріарха Московського Кирила з інтелігенцією в Києві

 (промову і виступи слухав під час прямої радіотрансляції 29 липня 2009 р.)

Буде доволі цікаво прочитати відгуки на цю зустріч, а з свого боку відгукнусь такими своїми враженнями.

Патріарх Московський Кирил є людиною значною за інтелектуальними здібностями - це однозначно. Це людина нової формації та мислення, отож від нього можна очікувати створення потужної хвилі оновлення православ'я як в Росії, так і за її межами. 

Багато з сказаного Патріархом Кирилом є дуже актуальним, особливо тема захаращення релігійних постулатів світською дійсністю, спотворення меж розрізнення ДОБРА і ЗЛА під личиною «толерантності» і ще багато чого розумного, що дасть можливість оживити дискусію на цю тему в Україні.

Проте було досить цікаво спостерігати, як говорячи розумні речі, сам Патріарх Кирило їх трактував. Особливо стосовно церковного розколу: сказав, що не можна вести діалог, коли одна сторона ставить свої однозначні вимоги, зокрема, або автокефалія, або нічого, але при тому опускаючи позицію іншої сторони теж однозначно категоричну: тільки повна підлеглість Московському Патріархату. Інших варіантів Патріарх Кирило не оголосив - їх нема. Виходить, що всі визнають з його подачі неможливість діалогу через впертість українців-розкольників, але не їх опонентів, які просто дотримуються принципових істин: визнайте нас своїми владиками і ми ласкаво дозволимо стати вам нашою паствою.

Ніяких пропозицій по примиренню Патріарх Кирил не озвучив - їх нема. Проте озвучив дуже дивну конструкцію логічних доказів, чому в Україні неможливо встановити Патріархат в рамках єдиної держави, бо, по-перше, ніде такого нема: всі існуючі давні Патріархати Ірусалимський, Антіохійський та інші не мають державних меж, а, по-друге, хоча в ХІХ ст. з'явилось кілька національних Патріархатів: в Болгарії, Чехії, але ж їх не можна порівняти з Києвом - цим другим Ірусалимом!

І автоматично виникає ряд запитань: якщо у ХІХ столітті могли виникнути нові Патріархати, то чому вони не можуть виникнути у ХХІ столітті?

Так само стає незрозумілим: якщо Патріарх Кирило сам визнає древню релігійну вищість Києва, то чому і за якою логікою Київська Митрополія має бути складовою Московського Патріархату? Як відомо Папи Римські теж не завжди були у Римі, а переселялись в силу історичних причин в інші місцевості, зокрема у Авіньон. Але і там вони були Папами Римськими і з часом повернулись до Риму.

Тобто якщо в силу історичних негараздів найвищі церковні повноваження перемістились з Києва до Москви, потім з Москви до Пітербургу і назад до Москви, то ніщо не заважає зараз (окрім політичних інтересів!) повернути Патріархат Православної Церкви знову до Києва і зробити його справді центром православ'я. Початковий крок зроблено: проведено Синод у Києві, що є першим випадком проведення Синоду за межами Росії.

Питання розколу чи якоїсь автокефалії відпало б автоматично. Але щиросердечний «ляп» Патріарха Кирила все розставив на свої місця, коли він відверто дивувався, чому українські розкольники запобігають ласки у Патріарха Вселенського (Константинопільського), а ось Московському Патріархові підчинитись не хочуть. Що називається: злазьте, бо приїхали. Сам тільки перед тим розписував всі історичні градації, щоб потім таке ляпнути. Зрозуміло, що 80% світового православ'я контролюється Московським Патріархатом, але влада не є, не була і ніколи не буде замінником святості.

Хто мав щастя в червні 2001 року бути свідком прибуття в Україну Папи Римського Івана-Павла ІІ, той не пригадає повідомлень про кількість територій та світової пастви підвладної цьому їєрарху, але кожен пригадає те неймовірне духовне піднесення, яке навіювала ця особа. Кожна людина, віруюча чи ні, незалежно від конфесійної приналежності, - відчувала нас собі дію того, що називається піднесено - благодаттю. 

Розум, воля, влада у Патріарха Московського Кирила є, а ось саме духовної благодаті - немає.

Особисто я був прикро вражений розповіддю Патріарха Кирила про «чорну касу» в період його перебування на посаді митрополита Смоленського: як можна церковному ієрарху з бравадою в голосі (а не безмежною печаллю за цей гріх!) оповідати, як він зумів таємно збирати і переподіляти гроші поміж приходами в обхід діючого закону. Чим ви пишаєтесь, отче? Що на вас ніхто не доніс? І вам не соромно це привселюдно казати? Знаєте добре, що доносили! І не один, бо всі ці доноси підшито до вашої особистої справи у КДБ і ви з ними ознайомлені. Я в цьому переконаний повністю, бо як онук православного священика з Волині Леоніда Гардасевича, якого засудили 1947 р. до 10 років каторжних робіт на Колимі за відмову співпрацювати з «органами» і доносити про почуте на сповіді, можу точно стверджувати - на той радянсько-кегебіський час іншого шляху не було: або - або....

І Патріарх Кирило опосередковано це визнав, коли переповідаючи розмову за кордоном з церковними ієрархами, він відповів на їх підбурювання до антидержавних дій проти радянської влади, що він надає перевагу не бунту з наперед визначеним результатом, а щоб церкви працювали і прихожани могли доторкнутись до священних таїнств. Правильно - і мій дід так казав. Просто гріх «чорної каси» - він і є гріх, хоч і з благими побудженями, тому не потрібно лукавити: всі знали, кому це треба було знати. А що вас не зачепили - то окрема розмова.

Вона в руслі нагородження Патріархом Кирилом академіка Толочка не знати за які перед Московською церквою заслуги. Якось одразу спало на думку нагородження Сергія Ківалова - невже ці люди думають, що подібні брязкальця прикриють від людей їх душевну підступність і гидь. А те, з яким «пиитетом» український академік Толочко цитував слова Карамзина про «пленительные воспоминания» - викликає таку огиду: він полонений від приємних вражень під час свого перебування у спільному полоні...

Можна згадати, як одна жінка на передачі «Чекай на мене» оповідала про своє життя і що в ньому найкращі часи належать періоду, коли їх під час війни вивезли до Німеччини на примусові роботи і вона працювала у господарстві німецького бауера, де закохалась і була щаслива, як ніколи потім. Інша жінка пригадувала, як їх вивезли з Західної України на Далекий Схід, і які вони там українці були щасливі, згуртовані, дружні, не те що на теперішній час в Україні. Дисиденти-«шестидесятники» в своїх розповідях часто згадують, як здорово було їм в тюрмі і на «зоні» у дружньому середовищі однодумців, об'єднаних однією долею і метою. Українцям подібні «пленительные воспоминания» можна навести безмір! Хоча у Толочка вони скоріше іншого порядку...

І на завершення своїх вражень хочу навести момент, коли хтось з виступаючих від Київської богословської академії заявив, що всі вони щасливі від того, що Патріарх Кирил зробив їм таку честь і став доктором богослів'я. Ця фраза прозвучала настільки багатозначною, що я не берусь переповідати, але стати спершу Патріархом, а вже потім - доктором богослів'я...

Звичайно, що я знаю про освіченість та велику ерудицію Патріарха Московського Кирила, але так прозвучало.

огдан Гордасевич

31.07.2009 р., 12:00

Нещодавно у мене проскочила така фраза: "На мою думку президенти повинні бути або такі, як Володимир Путін, або такі, як Віктор Ющенко"
Вважаю, що у цій фразі сказано досить багато: розумний авторитаризм або проблемний демократизм.
Правильно сказано: "Кожен народ вартий своєї влади". Росії, з її органічним прагненням мати царя-батюшку,  дуже повезло, що знайшовся Володимир Путін, який зумів її ухопити, обхопити і захопити. І сам Путін дав собі точне визначення "державного менеджера",  аби не користуватись іншим давнішим терміном - "диктатор", тобто тимчасовий (!) правитель з надзвичайними повноваженнями. Щоправда ці повноваження Путін надав собі сам і дійсно врятував Росію, а те, що він добровільно поділився владою з Медведєвим - робить авторитет Путіна як державника ще більшим: держава не повинна бути залежною від життя однієї людини!
А Україна не захотіла мати у себе царя-батюшку Путин-2 в образі Віктора Януковича! І народ, саме народ обрав до влади Віктора Ющенка. Не схотів народ України, щоб ним хтось одноосібно керував. Ну а потім, як годиться у нас, всі, у тому числі й автор цих рядків, починають ремствувати, що Ющенко поганий президент, бо слабо керує державою. І водночас, я певен, дуже багато людей знову віддадуть свої голоси за  Віктора Ющенка саме за цю його рису - не бажання централізувати під себе державний устрій в Україні. І навпаки ця риса притаманна Віктору Януковичу і ще більше - Юлії Тимошенко, тому всі їх теперішні рейтинги ніщо в порівнянні з мізерним рейтингом Віктора Ющенка, який саме тому і мізерний, що Ющенко його не "надуває".
Одночасно не можна закинути Віктору Ющенку повну відсутність волі чи характеру, бо він добився перемоги у дуже важкій і небезпечній боротьбі за посаду Президента України і переміг! Потім було теж чимало складних подій, як конфліктна відставка Юлії Тимошенко,  меморандуми з Віктором Януковичем та "Національної довіри", розпуск Верховної Ради, припинення кількох спроб "повзучого державного перевороту", особливо в часи небезпечного тандему Януковича-Мороза. Все це говорить, що Віктор Ющенко далеко не слабохарактерна людина. Але і явно не диктатор.
Найбільшою вадою Віктора Ющенка є, на мою думку, дуже слабка кадрова політика, або якщо точніше - повна її відсутність. Якщо в часи Кучми кожне призначення та звільнення держслужбовця, силовиків рівня офіцера чи суддів, голів сільрад - буквально все контролювалось президентською адміністрацією і особисто Кучмою, то за Ющенка тут пішла повна анархїя, де кожен держкерівник робив що йому заманеться: своя рука - владика. Дуже частим стали випадки призначення на значні посади людей без жодного фахового досвіду, належної освіти та знань, але ж то "перевірений партійний товариш"!
Також прикро, що відсутній належний поступ та опіка з боку президента Ющенка в питаннях молодіжної політики, а це є  майбутнє нації! Майбутнє Української Держави! Молоді спеціалісти буквально пролазять в державне управління і то завдяки різним закулісним зв’язкам, а не по справедливому конкурсу. Міг би тут існувати патронат президента Ющенка? Міг, але, на жаль, його нема. Пам’ятники - це добре, дуже добре, але важить, щоб було покоління, яке б їх вшанувувало.
Я вже не берусь за зовнішню політику, бо не фахівець, але й там втішного маємо не багато. Навіть Польша втратила всяку цікавість до нас, а Євросоюз - і того більше! Всі блоки і співдружності у летаргійному стані. Ну а Росія - як Росія: з нею дружба, що служба. Такі ось зовнішні справи.
Але є дві речі, які є найважливішими в позитивних здобутках Віктора Ющенка: він зберіг цілістність України і зберіг демократію. Те що загроза відходу Сходу України у варіант "Придністров’я", а за ними і Криму існував - засвідчує зібрання у Сіверодонецьку! Справився. Зараз ці тенденції значно ослабли. А чергова загроза демократії в Україні минулась зовсім недавно з невдалої спроби узурпувати владу "широкою коаліцією ПРіБЮТ" депутатами ВРУ. Знову ж відверта розмова двох Вікторів повернула Україні демократію, коли вибори - дійсно вибори і ніхто не знає наперед можливих результатів! Це і є основний показник демократії, а не формальна наявність виборів з так званою системою "вибору без вибору".
Не знаю, як кому, але для мене саме ці дві речі були найважливішими 2004 року в боротьбі за Президента України Віктора Ющенка: Україна і свобода!
Зараз Україна є Суверенною Унітарною Демократичною Державою де мої свободі держава (!) не загрожує, тому я продовжую казати: "Ющенко - так!"