Дмитро Мирон-„Орлик”
Ідея і Чин України
УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ ТА СВІТОГЛЯД НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ
Світогляд націоналізму ідеєю й чином має розбудити всі дрімаючі утаєні психоволеві енергії, всі скарби духа, що енергію волі й чину, ентузіазм та героїзм, що проявлялися колись стихійно в добі княжій, козаччини, визвольних змагань 1917-20 років, оформити їх і скристалізувати в одну монолітну духовність та перетворити в державотворчість, видобути всі скарби української землі і перетворити їх на добро українського народу. Велич і органічно-творча сила українського націоналізму полягає в тому, що він повертає до глибин українського духу, до праджерел українства, до духовно-вольової субстанції української нації і має на меті її добро, а не як демолібералізм, соціалізм чи комунізм, що є штучно створеними, нанесеними ззовні чужими доктринами і не є витвором українського духу, української дійсності і потреб.
Який зміст і форма українства, яка істота української духовності? Духовність народу формується протягом віків. На формування духовності впливають внутрішні і зовнішні чинники. На формування духовності складаються вроджені психічні й біологічні властивості даного народу, який ті свої вроджені властивості проявляє у ставленні до світу й життя, в опануванні і перетворюванні природи, в боротьбі, праці та творчості, у тому, як організує своє внутрішнє й зовнішнє життя. На розвиток духовності складаються: надбання минулих поколінь, пориви волі, душі, серця, думки й уяви, пережиття історичної долі і змагання за майбутнє. На стиль і зміст духовності мають величезний вплив великі постаті, що, з одного боку, висловлюють найглибші засади духовності даного народу, а з другого – своєю творчістю, ідеями і чинами потрясають, надають нового змісту й напряму, як наприклад Володимир Великий, Тарас Шевченко. Крім того, на формування духовності мають великий вплив історичні події, глибокі переживання, як війни, революції, лихоліття, а також панівні ідеї, як прийняття християнства, соціалістичний дурман, націоналістичні ідеї.
Духовність даного народу не можна легко змінити. Надбання минулого, історичні переживання стають нахилами й навиками, переходять у підсвідомість; вони творять історичну та культурно-суспільну спадщину. Тому, щоби змінити дану духовність та наново її формувати в одну органічну цілість, треба глибокого потрясіння та ідейного зриву, щоби зрушити підставові підсвідомі психо-вольові енергії та духово-суспільні засади, треба великих ідей, щоб увійшли у кров і кість та переорали і обновили душі й серця людей. Треба наново відсвіжити і відкрити здорові історично-творчі вартості і сили минулого, як розкривається історичні пам'ятки, а також треба викорінювати всі розкладаючі, шкідливі, негативні риси.
Розвиток духовності в дану добу залежить від того, які духовні, моральні, культурні і суспільні основи та вартості задають тон і напрям усьому життю. Погляньмо, як розвивалася і формувалася на протязі віків українська духовність. Наведемо описи про давні племена словен і антів, які мають бути давніми предками нашого народу. Візантійські народи так описують вдачу й життя словен і антів. Прокопій Кесарійський пише: «Словенами і антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони громадоправством і тому спільно цікавляться всім, що для них приємне або прикре. Вірять, що є один Бог, володар грому, і йому жертвують воли та всяку жертвенну тварину. Всі вони помітно рослі та сміливі». Інший грецький письменник, цісар Маврикій, оповідає так про побут словен: «Словени й анти мають однаковий спосіб життя і однакові нахили: вони вільні і ніколи не даються наломити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато, і вони витривалі, легко зносять спеку й холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві і зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. . . Дуже зручно вживають засідок, нападів і підступів вдень і вночі, придумуючи над різними способами воювання».
Про полян пише літописець, що вони були «мудрі й підприємливі» та берегли «тихих і скромних обичаїв своїх предків».
Вже в заранні віків в українських племен виступає велика життєва сила й зв'язок з природою, культ бога сонця й грому, велика життєрадісність. Вони любили танці і «бісовські пісні», любили хліборобське життя, радо воювали і були підприємливими в торгівлі. Прихід варязьких здобичників вніс у формування української духовності великий фермент, немов подув бурі і приплив моря. . . Візантійський патріарх Фотій каже про походи українських варягів на Візантію: «Подуло на нас щось суворе, тверде, погибельне». Варяги внесли тверді, войовничі, здобувчі, владарні і організаційні засади. На українську духовність зложилися два підставові елементи: з одного боку оці підприємливі, будуючі, цивілізаторські прикмети староукраїнських племен, зокрема полян, а з другого – бурхливі, здобувчі і організаційні властивості варягів, це немов дріжджі, що витворили фермент; а дальші впливи грецько-візантійського світу. Висловом української духовності княжої доби є історичні дії і постаті Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого.
Українська духовність проявлялася не лише в чинах, в силі й організації держави, але і в літописах, в «Руській Правді», в «Слові о полку Ігоревім», в культурно-цивілізаційній праці.
Ідея першенства України, образ її величі й історичного покликання, знайшла свій вислів у легенді про благословенство св. Андрія на Київських горах: «Яко возсияет благодать на горах сих» (за «Київським літописом»). Яку силу, завзяття і розмах, яку мужність і любов трудів і небезпек представляли «хоробрі русичі», що прибивали щит на мурах Царгороду, грозили Візантії в походах Святослава Завойовника!
«Русь уважала за великий сором, якби перемогли Ромеї і позбавили слави, яку вона здобула у сусідів, що ніхто її перемогти не може», як пише Лев Діякон про похід Святослава. «Про них оповідають таке, - пише грецький письменник, - що вони навіть переможені не віддають себе у руки ворогів. Як не сподіваються вирятуватися, встромляють собі в нутро меч і так себе забивають. Про мужню і хоробру вдачу давніх українців свідчать не лише подвиги, але і характерні слова Святослава перед критичним боєм під Доростолом: «За нашим військом йшла така слава, що без труду підбивали ми сусідні народи і без проливу крові тримали у неволі цілі краї. . . від предків дістали ми мужність – пригадаймо ж, яка непереможна була до тих часів наша сила, і міцно биймося за своє спасіння. То не наш звичай втікачами йти додому! Нам або жити з перемогою, або славно полягти, як годиться хоробрим мужам». «Поляжемо, а не осоромимо землі нашої!» – це клич і заповіт Святослава Завойовника, що промовляє до нас з далини віків. А який він близький нашій сучасній духовності!
Українську духовність княжої доби характеризували такі елементи: велика життєва сила й енергія, мужність, хоробрість, войовничість, підприємливість, рухливість, почуття честі, слави, вірність Батьківщині і любов до руської землі, погорда смерті, любов ризику, небезпек і змагань. Стиль життя характеризували: боротьба, чин і труди, розмах і сила, велич і почуття культурно-цивілізаційної місії в суперництві з Візантією за першенство та державне будівництво в часах Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Життя було героїчне, озброєні княжі городи і дружини стояли на сторожі величі і могутності України.
Підставою і джерелом української духовності є синтез психічних, біологічних і культурних рис осілих українських племен, зокрема полян, органічно зіспоєних з войовничими первнями сили й боротьби варягів, що були побуджуючим ферментом, який приспішив кристалізаційний процес формування української державності й духовності. На процес формування цієї духовності мали свій вплив, з одного боку, грецько-візантійські основи, культурно-цивілізаційні впливи, торговельні і політичні зв'язки, прийняття християнства, а з другого – західно-римські впливи в добі галицько-волинського князівства. Одначе українська культура і духова сила були такі багаті й оригінальні, що змогли перетопити в горнилі свого духа сторонні впливи Візантії й Заходу і витворити одну з передових культур Європи, найвеличавішу на Сході Європи. Бо що собою в той час являла напівкультурна Польща, коли Україна вже суперничала з Візантією за політичний, культурно-цивілізаційний і господарський провід на Сході Європи? Чи Польща видала тоді такого лицаря-володаря, як Святослав, або чи мала таку багату і величаву державу та культуру, або чи видала такий монумент права, як «Руська Правда», або такий архитвір мистецтва, як «Слово о полку Ігоревім», що його можна поставити на рівні з архитворами світової слави, як «Пісня про Нібелунгів» чи «Пісня про Роланда»? А Москви ще тоді не було. «Слово о полку Ігоревім» – це українська «Іліада».
Величезний перелом в українській духовності викликало прийняття християнства: дикій, суворій, непогамованій, стихійній силі, молодечій буйності і лицарській войовничості християнство надало духовної глибини і оформленості, як це віддзеркалюється в постатях Святослава Завойовника - суворого, мужнього поганина і у маєстаті Володимира та його могутньої імперії. На щастя України, життєві сили і багатство української духової природи було таке велике, що християнство не перебрало до глибин української духовності, але мусило злитися з багатими звичаями, міфами, і сильною вдачею «хоробрих русичів», що виразно бачимо в «Слові о полку Ігоревім» та в різних народних звичаях, повір'ях і переказах. Українська духовність проявляється в таких великих і сильних постатях, як Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мстислав Сміливий – романтичний лицар-князь, Володимир Мономах.
Любецький з'їзд князів виявив почуття єдності українських земель, виявив потребу духового і політичного об'єднання. Про це пише літописець так: «Чого сваримося поміж собою і губимо українську землю? Користають з того половці і пустошать наші землі та радіють нашим розладдям. Відтепер будьмо однодушні і спільно боронімо та пильнуймо українські землі. З «Поучення дітям» Володимира Мономаха бачимо, яким мав бути український князь-володар: «Не позволяйте сильним нищити слабих. Самі розсудіть справу вдовиці. . . переїжджаючи по своїх землях, не позволяйте службі кривдити ні своїх, ні чужих, ні в селах, ні на полях. . . дома не лінуйтеся, але всього доглядайте, не покладайтеся на суддю ані на молодшого дружинника, щоб не насміхалися ті, що приходять до вас. . . на війні не здавайтеся на воєводів, сторожі самі наладнуйте, а вночі, не забезпечивши вояків, не лягайте спати і рано встаньте; смерті бо, діти, не бійтеся ні на раті, ні од звіра, но творіть мужеське діло, як вам Бог подасть». З тих слів бачимо образ справедливого, мудрого, відважного володаря-полководця і господаря на своїй землі.
Із «Слова о полку Ігоревім» пізнаємо мужню і героїчну духовність та світогляд «хоробрих русичів», лицарську вдачу, глибокий патріотизм, ідею єдності «руської землі» – української нації, велич Української держави і потребу соборності.
Як величаво змальовано картину повного розгрому половців: «Грізний великий київський князь Святослав прибув із своїми ситими полками та сталевими мечами, наступив на половецьку землю, притоптав холми і яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка наче буря вхопила з поміж залізних половецьких полків. Упав Кобяк навколішки в городі Києві у Святославовій гридниці. Німці й венеціани, греки й моравяни виспівують славу Святославу». Яка сила, яка велич, яка гроза, наче удар грому, пробивається із тих слів!
Мужня героїчна духовність пробивається зі слів князя Ігоря, немов биття хороброго серця з-під сталевого панцира лицаря: «КРАЩЕ НАМ ПОРУБАНИМ БУТИ, АНІЖ У НЕВОЛЮ ПОПАСТИ». Чи ж відгомін тих слів не дзвенить у наших серцях, немов клич бойової сурми і заграви великого минулого? «Хочу з вами надламати спис край поля половецького і або головою наложити, або води з Дону шоломом напитися». Чи ж не відчуваємо в тих словах жадоби чину і рішучості, немов вістря обосічного меча в боротьбі?!
Зловіщі знаки неба не стримали князя Ігоря, що «скріпив розум силою і нагострив завзяттям свого серця, духом лицарським пройнявся і повів своє військо на землю половецьку за землю українську». Неначе чуємо стукіт княжих дружинників під ритм хоробрих сердець лицарів, що рвалися до бою, щоби добути собі честі, а князеві слави. А ось як представляє нам геніальний автор українських лицарів: «Мої куряни-вояки сміливі, під трубами повивані, під шоломами колихані, кінцем списа годовані. Всі шляхи їм відомі, всі яруги їм знайомі, луки в них натягнені». Яка глибина любові до України, немов велич сходу сонця, визирає із слів: «О, українська земле! Вже за горою ти станула». По трагічному висліді невдалої боротьби з половцями автор закликав українських князів до відплати за честь і славу рідної землі: «В стремена ж! За руську землю! За наругу половчина і за рани Ігореві, Святославового сина!» Гостро засуджує княжі міжусобиці, що довели таку могучу грізну Україну до розбиття: «А князям не в гадці стати на спільного супостата. На мале казав велике. Брат на брата кув крамоли, а поганці йшли побідно в руську землю як ніколи».
Який вихід? Автор закликає громовим віщим голосом до спільного виступу проти зовнішніх ворогів і до внутрішньої єдності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо ти сидиш на свому золотокованому престолі. Підперши угорські гори своїми залізними полками, заступив шлях королеві, Дунаєві затворна ворота, судить сидячи по Дунаю. Грізний ти для всіх земель: відчиняєш київські ворота і з батьківського золотокованого стола стріляєш султанів у далеких землях! Стріляй же Тепер Кончака поганого, за рани Ігоря, сміливого Святославича!»
З цього архітвору, немов із величавого храму святої Софії і Золотих Воріт, немов із київських гір встає перед нами могутність і велич України, глибока державницька думка, героїчна мужня духовність, немов княжі лицарі, закуті в сталь, розуміння життя як чину, боротьби й героїчного змагу. До тих праджерел українського духа треба й нам докопатися, як докопується до підземних багатств української землі. Треба вчутися в духа історії України, в її трагічні змагання і могутні пориви, в її велику державницьку силу і цивілізаторську працю.
Яке велике почуття честі, глибокого патріотизму і власної сили пробивається із слів митрополита Іларіона, з княжих літописів, із «Слова о погибелі руської землі», з «Моленія Данила Паломника». В київському літописі читаємо: «Бог синов руских в безчестіє не положил єсть. Дай нам, Боже, честь свою взяти, а нам дай, боже, за крестяни і за руську землю голови свої зложити. . . ». Про Романа Мстиславовича пише галицько-волинський літописець: «Кидався на Поганих як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур». Героїчна погорда смерті і мужнє сприймання боротьби пробивається зі слів короля Данила до своїх відділів (за галицько-волинським літописом): «Пощо ужасиваєтеся? Не вісте ли, яко война без падших мертвих не биваєт? Не вісте ли, яко мужи єсте, а не жени? Аще муж убо єсть на рати, то коє чудо єсть? Інії же дома умирают без слави, сії же со славою умроша.
Укріпіте сердца свої і підніміте оружиє на рать». Де ж поділася сила і велич княжої держави?! Чи не відродимо в наших душах і серцях давню силу, героїчну мужню духовність, як стараємося розкопати старі храми і переховати стару зброю і прапори? Чи ж не маємо бути з цього горді, що ми є спадкоємцями слави й величі Володимирового Тризуба?! Чи ж княжа держава не впала тому, що ослабла і розбилася давня героїчна духовність «хоробрих русичів», їх владарність і войовничість, їхня державницька сила і спільна керуюча воля?! Чи княжа держава не впала тому, що ослабла верховна сильна влада одного володаря, як за Святослава, Володимира, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха і Романа Мстиславовича, а одноціла українська великодержава роздробилася на цілий ряд удільних князиків, що вели між собою братовбивчі війни? Княжа держава впала, бо здеморалізувалася і замкнулася в класовому егоїзмі – провідна боярська верства повстала проти своїх володарів і утискала нижчі верстви. Княжа держава впала, бо ослаб Культурно-цивілізаційний і державно-політичний центр – Київ, а ззовні спричинилися до остаточного занепаду постійні удари диких орд, наїзд А. Боголюбського і зрадливі напади Польщі із заходу. Тому, що княжа держава переходила період своєї культурно-цивілізаційної і державно-національної кристалізації, мусила створити сильний центр, сильну верховну владу й провідну верству, щоби опанувати і зорганізувати великі простори, загрожені нападами кочових орд, та перетопити різноплемінний склад української імперії.
Давня сила й мужність, героїчна лицарська вдача відродилися в козацтві, що перейняло прапор боротьби за українську землю і віру предків. Козацтво було свідоме того, чим воно є. Козаки були свідомі того, що вони є нащадками тих «хоробрих русичів», які Царгород воювали: «Того же дерева есте вітви і храбрих воїнів синове. Покажте мужество» (з літопису Величка). З універсалу Хмельницького вичитуємо подібні слова, як із княжих літописів: «Лучше же би і благополучніше нам на пляцу воєнном от оружа бранного полегти, нежели в домах своїх яко невестюхом побідимим бути». Або такі рішучі слова, немов удари козацької шаблі: «Хай одна стіна зудариться з другою, одна впаде, друга останеться». При огляданні польської охоронної твердині Кодака сказав Хмельницький: «Одні людські руки робили, а другі можуть це знищити». Чи такі слова з «Милости Божої» – «желізо доброє важче і над злато» – не нагадують Святослава Завойовника, який відкинув багаті дарунки, а радо прийняв зброю?!
Про наставлення українців козацької доби свідчать дух і слова драматичного твору «Милость Божая»: «Не тот славен, котрий многі лічит стада, но же многих врагов своїх шлет до ада».
Французький інженер Боплан у своєму «Описі України» (1630 до 1640р. р. ) пише таке про козаків: «В них немає нічого простацького, крім одежі. Вони дотепні, проникливі, вибачливі й щедрі, не ласі на велике багатство, а зате божевільне закохані в свободі; без неї в них життя не життя, задля неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть. Козаки дуже міцні тілом, легко зносять жар і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, відважні, сміливі, а навіть одчайдушні, бо не цінять свого життя».
Інший автор, Папроцький, пише про козаків, що коли вони знаходяться в небезпеці, то так говорять: «Не годиться тікати нам, людям, що про них усі народи знають, що у хоробрості не дорівняє нам ніхто у світі». «Козаки добрії мисли мали і ворога воювали» – співається в пісні. Свідомість основ козацької сили видно із слів думи Мазепи: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права». Тим-то й була колись страшна козацька сила, що були в нас «ВОЛЯ І ДУМА ЄДИНА», як читаємо в козацькій думі. Про потребу одного сильного проводу, одного володаря-вождя вказують такі слова П. Дорошенка: «АБИ БУЛО ЄДИНЕ СТАДО І ЄДИН ПАСТИР». Мазепа так говорить про потребу сильного вождя-провідника нації: «САМ КЕРУЄТЬ СТЕРНИК І САМ УПРАВУЄТЬ».
В суворій постаті останнього кошового Січі Кальнишевського, який впродовж 25 літ непохитно і твердо переживав в Соловецькому монастирі трагічну долю України, бачимо постать незламного вождя. Героїчну смерть П. Полуботка оповив народ багряницею легенди. Під його портретом збереглися слова, які він мав кинути у вічі гнобителеві України Петрові Першому: «ЗАСТУПАЮЧИСЬ ЗА БАТЬКІВЩИНУ, Я НЕ ЛЯКАЮСЯ НІ КАЙДАН, НІ ТЮРМИ, І КРАЩЕ МЕНІ НАЙГІРШОЮ СМЕРТЮ ВМЕРТИ, АНІЖ ДИВИТИСЯ НА ЗАГИБЕЛЬ МОЇХ ЗЕМЛЯКІВ. . . ». Автор «Історії Русів», яка продовжувала державницьку традицію і підкреслювала потребу боротьби за права України, вкладає в уста Полуботка такі полум'яні слова: «КОЛИ ЗА ВСЯКУ КРОВ, ПРОЛИТУ НА ЗЕМЛІ, ВПІМНЕТЬСЯ ЇЇ РІД, ТО ЯКА ПОМСТА БУДЕ ЗА КРОВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ПРОЛИТУ ВІД КРОВИ ГЕТЬМАНА НАЛИВАЙКА ДО СЬОГОДНІ, ПРОЛИТУ ВЕЛИКИМИ ПОТОКАМИ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ВІН ШУКАВ ВОЛІ І КРАЩОГО ЖИТТЯ НА СВОЇЙ ВЛАСНІЙ ЗЕМЛІ І ДУМАВ ДУМКАМИ, ВРОДЖЕНИМИ ВСІЙ ЛЮДСЬКОСТІ?!»
Мимо упадку козацької держави козацька традиція жевріла в багатій народній словесності. В народних піснях, переказах, козацьких думах і в свідомості патріотичної української аристократії, як, наприклад, у гуртку Василя Лукашевича. Про настрої українського громадянства напередодні повстання «декабристів» свідчить лист історика Маркевича: «Ми ще не загубили з очей подвигів великих мужів українців; в багатьох серцях не погасла ще давня сила почувань і любові до батьківщини. Ви ще знайдете у нас живим дух Полуботка».
Українська духовність і світогляд у добі козаччини проявлялися у стихійному вияві сили і боротьби, в героїзмі, хоробрості й мужності, в твердому простому спартанському житті серед трудів і небезпек, у величезній живучості й буйності, але бракувало тим виявам стихійної сили – сили виразно означеної державотворчої мети, точки, куди ті сили треба було спрямувати, що й старалися зробити великі гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Дорошенко, Мазепа.
Але тому, що ідею власної державності народ ще не повністю засвоїв, та через відсутність сильної зверхньої влади, однієї керуючої волі, «аби був один пастир і одно стадо», як казав П. Дорошенко, і тому, що ще не укріпилася остаточно і не оформилася козацька провідна верства, тому, що духовність і світогляд козацтва були ще в стадії кристалізації, козацька держава впала внаслідок внутрішнього розбиття і наступу ворожих сил ззовні.
Наступає період ослаблення національної волі, волі могутності і влади, ослаблення волі до боротьби за незалежність. Частина провідної верстви переходить в дворянство ради «панства великого і лакомства нещасного», частина захоплюється всесвітянськими ідеалами про вселюдську справедливість, гуманність, братерство, поступ, пацифізм, безвольне мрійництво про всеслов`янське об'єднання; наступає період розпорошення національної енергії, послаблення вольово-чинних основ, період племінного провансальства, етнографічного культурництва, козакофільства, хлопоманства, романтичної туги за минулим, хуторянства, народництва, сентименталізму, інтелектуалізму, квієтизму і пасивного метикування над недолею, жалем за минулим і тугою за кращим вселюдським життям без жорстокої боротьби, трудів, небезпек і зусиль.
На місце суворих мужніх лицарів - козаків, які вміли боротися й панувати, прийшли козакофіли та хлопомани, які вміли лише захоплюватися українською ношею, списувати народні звичаї і пісні і вигідно уживати. Грізно і понуро мовчав простий народ, прив'язаний до рідної землі немов той плуг. Час до часу вибухав гнівом бунту проти закріпачення («київська козаччина» 1884 - 1856), бо у простолюддя ще жили козацькі традиції і традиції гайдамаччини. Одначе брак було політичного проводу. Саме український народ, позбавлений своєї провідної верстви, заховав живучість і силу мимо страшного лихоліття. З душі і серця простолюддя, з народних пісень, переказів і звичаїв випливає національно-культурне відродження. В добі страшного гніту і закріпачення народ промовив полум’яним словом Т. Шевченка, як вияв своєї незнищенної живучості, революційної сили і духової творчості. В духовності і творчості Шевченка зливається духовність і світогляд козаччини, характер і світогляд простолюддя і його незнищенна життєва сила з новою духовністю і з новими революційними ідеями, які започаткували добу відродження української нації.
Т. Шевченко є найкращим і найповнішим виразником глибин українського національного духа, національної волі та ідеї. В його праці і творчості виявилися воля та ідея нації. Т. Шевченко приносить нову героїчну прометеївську духовність мужнього серця, яке постійно оживає («Кавказ», «Великий Льох»): «КАРАЮСЬ, МУЧУСЬ, АЛЕ НЕ КАЮСЬ». Т. Шевченко започатковує революцію духа, закликає розпанахати «ГНИЛЕ СЕРЦЕ ТРУДНЕ». . . Великий геній України приносить новий героїчно-ідеалістичний світогляд і новий стиль життя, нав’язуючи до минулого і до змагань за майбутнє. Життя розуміє як постійне ставання і оновлення, як чин, як боротьбу за правду, честь і свободу, за Україну. «БОРІТЕСЯ – ПОБОРЕТЕ!». «ТЯЖКО ЖИТИ У КАЙДАНАХ, УМИРАТЬ В НЕВОЛІ, А ЩЕ ГІРШЕ СПАТИ, СПАТИ і СПАТИ НА ВОЛІ». «ДЕ СИЛА, ТАМ ВОЛЯ ВІТАЄ». Шевченко приносить не лише нову героїчну духовність і новий стиль життя, але вказує на потребу нових людей та нових ідей, національно-державницької ідеї, етичних і суспільних ідей. Шевченківські люди - це мужні, сильні, тверді люди, це Алкиди - сини сили, як Іван Підкова, Гамалія, Семен Палій, «Юродивий», Галайда, Гонта, «Неофіти», мученики і борці за правду та свободу, які караються по тюрмах, каторгах і Сибіру. Шевченко п'ятнує і осуджує «лакеїв з кокардою на лобі», «овечі натури», «грязь Москви і варшавське сміття». «Люди гнуться, як ті лози, куди вітер віє». «Дрібніють люди на землі» – нарікав. Сам Шевченко своїм життям є втіленням нової людини, людини чину, Ідеї і боротьби. В духовності і творчості Шевченка бачимо елементи прометеївства, фаустівства і дантейства і незнищиму силу народної стихії. Шевченко дає найглибше розуміння України з її минулим, сучасними переживаннями і потребами та змаганнями на будуче, зі своєрідністю української землі: «НЕМА НА СВІТІ УКРАЇНИ, НЕМАЄ ДРУГОГО ДНІПРА», «НЕ ГРІЄ СОНЦЕ НА ЧУЖИНІ», з «КОЗАЦЬКИМИ МОГИЛАМИ» - свідками слави дідівщини, синіми горами, із селами та степами, з життям українського народу і його змаганнями.
Шевченко дає повне розуміння нації як духово-ідейної спільноти «ЖИВИХ, МЕРТВИХ І НЕНАРОДЖЕНИХ» і внутрісуспільно об'єднаної в одну сім'ю вольну, нову. Шевченко дає не лише ідею нації, державності, але також ідею української соціальності: «УКРАЇНИ БЕЗ ХОЛОПА І БЕЗ ПАНА». Шевченко висуває потребу сильних індивідуальностей та сильних провідників (І. Підкова, Гамалія, Гонта, Іван з «Великого Льоху», Іван Гус). «КОЛИ ДІЖДЕМОСЬ ВАШИНГТОНА З НОВИМ І ПРАВЕДНИМ ЗАКОНОМ?». Титан України дає нові основи національно-державницького світогляду, що виростає з національного духу й традиції, а не з чужого поля, та опирається на глибокій любові до України й посвяті: «Я ТАК ЛЮБЛЮ СВОЮ УКРАЇНУ УБОГУ, ЩО ПРОКЛЯНУ СВЯТОГО БОГА, ЗА НЕЇ ДУШУ ПОГУБЛЮ. . . ». «МЕНІ ОДНАКОВО. . . », «СВОЮ УКРАЇНУ ЛЮБІТЬ - ЛЮБІТЬ ЇЇ ВО ВРЕМЯ ЛЮТЕ. . . » чином, а не словами. Тому бойовим гаслом сурми кличе: «ВСТАВАЙТЕ! КАЙДАНИ ПОРВІТЕ!». Шевченко приносить нові засади й вартості національної моралі. У «Великому Льосі» душі караються й по смерті за те, що сприяли і усміхались до ворогів України, часом і несвідомо. Суворий закон революції наказує Ґонті не пощадити навіть власних дітей. «Не я вбиваю, а присяга». За Україну готові душу погубити. Шевченко закликає поклонятися «БОГОВІ ОДНОМУ, ПРАВДІ НА ЗЕМЛІ», своїй ідеї а не кумирам - царям, чужим богам.
Тарас Шевченко приносить нову героїчну духовність, національно-державницький, ідеалістично-активістичний світогляд, новий стиль життя, чину й боротьби, дає найповніше розуміння змісту й форми українства як поетичної та історичної творчої сили, вказує на потребу нових людей та нових ідей, ідеї нації, власної державності, ідеї української соціальності і нових провідних людей. Український націоналізм нав'язує до духовності й творчості Тараса Шевченка і УВАЖАЄ ЙОГО СВОЇМ БАТЬКОМ І ВОЖДЕМ.
Одначе дрібні душі і вузькі серця не вміли відчути революційної сили і величі духа та ідей Шевченка. Літературний курник і сорочинський ярмарок українофілів і слов`янофілів не міг відчути лету, поривів орла.
Бачимо послаблення мужньої колись української духовності в творчості українських письменників і поетів етнографічного культурництва, як Квітка-Основ'яненко, Артемовський-Гулак, А. Метлинський та інші. В неспокійній вдачі і творчості П. Куліша бачимо роздвоєння душі: з одної сторони проблиски сили й захоплення величчю чинів і боротьби, немов відблиски далеких заграв, а з другої - або закохання у веселковій красі природи й мрій, або жаль і біль песимізму, пасивного сентименталізму та засуджування жорстокості боротьби і власних національно-державних ідеалів. Таке роздвоєння душі й хитання між власним і чужим світом, між життям чину і пасивним жалем і тугою видно також у духовності й творчості Руданського, Франка («Мойсей», «Іван Вишенський»), Олеся та інших.
Новим героїчним духом і світоглядом чину й боротьби є натхненна на правду мужеська духовність і творчість Лесі Українки, до якої нав'язує духовність і світогляд націоналізму. На місце розхлябаного сентименталізму і холодного інтелектуалізму вона висуває потребу нового вольового життя, волюнтаризму і героїзму, висуває потребу нових, сильних, мужніх людей: «коли ж я крицею зроблюсь на тім вогні, кажіть, нова людина народилась, коли ж зломлюсь, не плачте по мені, пожалуйте, чому раніше не зломилась».
Поетка хоче таких сильних, активних, бойових людей як Прометей, Роберт Брюс, як герой драми «У пущі» і «Оргії», як «Руфін і Прісцілла», як «Грішниця», як Кассандра та Іфігенія, як діти Адвоката Мартіяна, які хочуть чинів і боротьби, а не тихої пасивної жертви. Поетка кидає виклик життю: «Контра спем сперо», проти надії буду сподіватись, немов відгук на Шевченківське: «А я, брате, таки буду сподіватись».
Поетка хоче не сну, а життя, її героїня «Грішниця» кидає рішуче, немов на вістрі меча: «Не ти уб'єш, то нас уб'ють!», «Або загибель, або перемога», як колись казали козаки: «Здобути або дома не бути!» «Любов ненависті навчила, що нищили її любов», - каже «Грішниця». «Любов без крові визволить не зуміє», - промовляє поетка устами Христа до Єхидної. Ідея потребує сили та крови, щоби встати, немов фенікс із попелу – каже поетка. Леся Українка висуває потребу нової героїчної духовності й нового активного життя, нових сильних бойових людей, нових Ідей, які мають відродити і оновити життя й людей. Леся Українка своєю духовністю та світоглядом близька духовності і світоглядові українського націоналізму.
Мимо віщих бойових покликів Лесі Українки, немов її героїчної Касандри, над Україною залягла глуха ніч культурницького українофільства і напливали хмари чужих впливів, які закрили далекі історичні обрії України і перші промені світанку нової доби. Український грунт замулили саджавки й багна чужих течій, «великих слів велика сила», нанесені з чужого поля. «Заснула Україна, бур'яном вкрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, болоті серце прогноїла, а в дупло холодне гадюк напустила», З одної сторони процвітало етнографічне культурництво, українофільство і народництво, а з другої - політичне задурманення чужими впливами за посередництвом Драгоманова. Тільки на дні душі простолюддя й горстки молоді дрімала незнищенна сила національної стихії, «Іскра вогню великого», немов закляті лицарі, що чекали на своє пробудження, драгоманівщина затруїла й розклала українську духовність впливами московського духа, культурним і політичним москвофільством, соціалізмом, анархічним громадівством, інтернаціоналізмом, пацифізмом, вірою в механічний поступ і холодний розум, антидержавництвом. Тому нові національні течії мусили протиставитися аполітичному українофільству, як і політичній соціалістично-ліберальній драгоманівщині та впливам офіціальної Москви, і оперти свої ідеї на сили національної стихії, які треба було розбудити й оформити. Серед української студентської молоді постало 1891 року «Братство Тарасівців», яке є першою спробою організованого самостійницького руху. «ТАРАСІВЦІ» вважають Шевченка своїм духовим вождем і прапором, їхньою метою були сепаратизм, самостійність України. Мета - самостійна Україна, свідомо національна, вільний народ, як німці, французи, англійці та інші, уявлялася Тарасівцям не завтра і не з якоюсь конституцією в Росії, а тільки завдяки національній пропаганді по селах на протязі довгих літ, – пише Іван Липа, один з чільних членів «Братства».
Ідеї «Братства Тарасівців» оформлено в «Визнанні віри молодих українців»: «Людськість поділяється на раси, народності, нації. . . Життя українського народу доводить нам, що Україна була, є й буде завжди окремою нацією, і, як кожна нація, так і вона потребує національної волі. . . Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був вільний розвій і цілковите задоволення моральних, соціальних і політичних потреб українського народу».
З кола «Тарасівців» виходить почин заснувати першу українську революційну політичну партію, сперту на національному принципі «РУП» в 1899р. «РУП, різко рвучи з культурництвом, стала на грунт революційно-політичної боротьби і покликала молодь до праці серед селянських і робітничих мас», як пише про РУП В. Садовський. Програмовим маніфестом РУП є «Самостійна Україна» пера Миколи Міхновського, першого творця модерного українського націоналізму. Метою РУП є: «Хай навпаки логіці подій ми виписали на своєму прапорі: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі». «Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин. . . ». Міхновський дає волюнтаристичне розуміння нації: «Відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися своїм правом сильного», «Ми виголошуємо, що ми візьмем силою те, що нам належиться. . . ». «Ми виходимо на історичну арену і або побідимо, або умремо. Ми не хочемо бути довше євнухами, не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо довше зневаги нашої землі». «УСІ, ХТО НА ЦІЛІЙ УКРАЇНІ НЕ З НАМИ, ТОЙ ПРОТИ НАС! УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ!»
Чи подібні гасла не виписує на своїх прапорах сучасний організований націоналізм? РУП політично кермувала великими стихійними, аграрними рухами українських селян під Росією.
