·
“На десятиліття можна засекретити архіви. Можна прикопати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочинів. Можна раз і вдруге, і втретє переписати історію – на догоду диктаторові чи скороминущому ідеологічному божкові. А з пам’яттю народу нічого не вдієш. Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується – що б там не було”.
23 роки тому, 15 червня 1992, обірвалося життя Володимира Антоновича Маняка, шукача правди про Голодомор.
"У своїй передмові до книги «Голод 33. Народна книга-меморіал» він попереджав, що «це видання особливе, не призначене для одноразового прочитання. Осягти в послідовному викладі, читаючи підряд сторінку за сторінкою, чорну хроніку голодомору на Україні в 1932-1933 роках — це непросто для нервів. Нелегко читати, але треба. Без повної правди про минуле, хоч би якою страшною вона була б, не мислиться процес оновлення та очищення, що відбувається в країні».
І ще одна цитата, яка навдивовижу актуально звучить сьогодні, хоча з великою відвагою та мужністю була написана ще 1988 року: «Не шукаймо слів-замінників, називаймо речі своїми іменами. Геноцид є геноцид. За нормами міжнародного права — один з найважчих злочинів проти людства… Геноцид — підсудний. Так було вчора. Так повинно бути сьогодні та завжди».
З такою шанобою й святістю, з якою ставилися до видання цієї по-справжньому великої книги всі без винятку, хто був причетний до неї — від коректорів, художників, лінотипістів, які за рахунок нічних змін і навіть власних відпусток робили набір, — я не стикалася ніколи протягом немалої редакторської практики у видавництві «Каменяр», потім в «Українському письменнику». Я була редактором цієї книги і скажу словами Екклезіаста: «Це було пекло і називалося воно повним знанням». Цю книгу неможливо просто прочитати, її треба пережити. А пережити її в тих умовах, коли вона започатковувалася, було непросто.
Сьогодні майже щотижня, якщо не частіше, з’являються в моїй квартирі різні видання про цю трагічну сторінку в історії України. Але Лідії Коваленко та Володимиру Маняку було найважче, на терені ще підрадянської України вони створили це видання, вони його видали, фактично, нелюдською працею, а потім одне за одним пішли з життя, з болем і мукою. Володимир Антонович загинув у дорожній аварії, пані Ліда спопеліла буквально через півроку від сердечного нападу на одній з конференцій. Вони були першими тут, на материковій Україні, й отримали за цю книгу звання лауреатів Шевченківської премії, але це визнання прийшло до них нехай ще за життя, але надто пізно.
Ця книга заповідалася як книга спогадів «Тисячі свідчень очевидців». Ще не було документів, які розсекречені сьогодні, але Володимир Маняк відзначався фантастичною інтуїцією, а його дружина Лідія Коваленко — великою інтелектуальною потужністю та неймовірною прискіпливістю. Як головний редактор престижних тоді українських журналів, вона добре володіла секретами редакторської праці, після її передруків не треба було шукати «блохи», тобто розставляти крапки й коми. Трудність була в іншому: в самій концепції книги, яка перебувала під пильним наглядом. І з повною відповідальністю можу стверджувати, що якби не колючий, іноді просто неможливий характер Володимира Маняка, який ніколи не чекав, коли на нього нападуть, до чогось прискіпаються, а завжди був у бойовій стійці й буквально виїдав голови партійним чиновникам, літературним босам, ця книга не мала б шансів побачити світ. Ми були з ним друзями, побратимами, але працювати з ним було настільки ж важко, наскільки цікаво. Я редагувала його книги оповідань і повістей, книги про проблеми села, він тоді уже бачив, що село падає в прірву, він цікавився життям простих людей, селян, гірників, працював з фантастичною енергією, звалюючи написане на свою дружину, вона з притаманним їй гумором і терплячістю передруковувала, перередаговувала, допомагала чим могла. Але ця книга-меморіал була винятком у їхній спільній праці. Її стаття «Духовна руїна» — молитва й прокляття. Це не просто розлога панорама трагедії, яку пережила Україна в ті чорні роки, це блискуча аналітика й сповідь на рівні прозріння.
І кажучи вже про спогади, вміщені тут. Про коментарі істориків, публіцистів. Про списки тих, хто загинув від голоду, від яких віє холодом. Від десятків папок з фотодокументами, рукописами, які звалилися на мій робочий стіл, не можна було відходити ані на мить, інакше вони неймовірним чином щезали. Якась чорна рука одного разу позрізала усі адреси від фотодокументів. На моє щастя, позвалювали все в сміттєвий кошик, я втекла в Ірпінський Будинок творчості з тим кошиком в обіймах і там по пам’яті усе відновлювала. На мій подив, нічого не переплутала. Була велика напруга й концентрація сил. За мене тоді вболівало все видавництво. Практично востаннє ми серйозно говорили з Володимиром Антоновичем під час ГКЧП, він тоді прийшов забрати увесь фотодокументальний матеріал, боявся, що книгу знищать, а документи будуть звіяні новими вітрами. Згодом ми ще стикалися на засіданнях «Меморіалу», асоціації по вивченню Голодомору, але в подальшому я бачила Володимира Маняка надзвичайно напруженим і стривоженим. І я не можу сказати, з чим це було пов’язане. Він був серед організаторів Першого Міжнародного симпозіуму, приу роченого 60-річчю Голодомору, але журналістів туди не допустили. У всякому разі, мене з групою тележурналістів просто виштовхали в спину. Я не впевнена, що було бодай декілька рядків у пресі.
Лідія Коваленко після смерті свого чоловіка надала зовсім інший формат дослідженню Голодомору. Це були великі зали з сотнями й сотнями людей, які хотіли висповідатися, розповісти. Вона мала багато планів, ми часто з нею розмовляли, її енергія викликала захоплення. Вона була природженим лідером і чарівною жінкою.
Лідія писала: «А хліб же був. Посеред сіл, охоплених голодом, стояли церкви з позабиваними вікнами, повні зерна. Хліб гнив у тисячотонних буртах на залізничних станціях. Здавалося, варто лиш простягнути руку — і ось він, порятунок… Порятунку не було».
Якось так уже складається, що чимало моїх друзів — художників, поетів, письменників, журналістів — ідуть з життя, як казав колись В’ячеслав Чорновіл, «швидко. На бігу». Очевидно, крім чийогось злого умислу туди додається й великий ризик такого прискореного життя. Володимир Маняк і Лідія Коваленко згоріли в неймовірному тиглі такого прискорення. І можна лише попросити в Господа, щоб він про них потурбувався, а люди про них пам’ятали.
І нарешті, в мене є декілька запитань: куди поділися оті великі мішки із спогадами очевидців, плівки з відеозаписами, які Коваленко й Маняк збирали по всій Україні? Чому на титулі книги з цих свідчень, виданої французькою мовою, стоїть ім’я якогось Данілова, який вирішив, що не зовсім компетентна передмова дає йому право поставити підпис на чужій книзі та видати її за свою. І знову запитання: куди поділася книга-меморіал Володимира Маняка «Спалені села», про кожне село, спалене на Україні в роки Другої світової війни? Я тримала в руках прекрасно виданий сигнальний том, але потім на жодному прилавку, в жодній бібліотеці я ніколи більше його не бачила.
Практично одночасно з книгою свідчень вийшла книга «Очима істориків, мовою документів», і ці дві книги стали першою джерельною базою, від якої можна відштовхуватися. З одного боку, потужне виверження народної пам’яті, з іншого — залізна логіка документів, які не спишеш на емоції чи неточність спогадів. Зрештою, загальноприйняте «жертви не говорять неправду». Народна пам’ять — найдостовірніше історичне джерело. Ця книга стала першим поверненням самих до себе, поверненням себе собі. Ми згадали. Ми захотіли, щоб світ дізнався, що по відношенню до українців були порушені дві найголовніші Божі заповіді: «Не убий! Не вкради!» Голод 32-33-го років став зброєю масового знищення для нас, українців. І нам ще довго шукати відповіді: «За що?» Спільно з прекрасною газетою «День», яка вже сама по собі може видати якщо не том, то бодай бібліографічний покажчик статей, надрукованих на цю тему.Чимала частина праці журналістів газети, сконцентрованість лише на емігрантських дослідженнях, навіть на таких, як праці Роберта Конквеста, Джеймса Мейса та ін. — це важливо. Але поки що найголовніше робиться тут. Саме на Україні в ці часи, коли ми схиляємо поминальні свічки до братських могил своїх предків, ми, можливо, нарешті й виходимо з довгої історичної коми, повертаємо собі історію й своє майбутнє."
Народився Володимир Антонович у селі Криштопівка, що неподалік Волочиська на Хмельниччині. 1956 року закінчив факультет журналістики Львівського університету.
Працював у шахті, на заводі, у пресі, у видавництві «Молодь», на радіо. Свої перші спроби у літературній творчості зробив у рідному селі, яке назавжди залишилося для нього найкращим місцем на Землі. Саме у Криштопівці були написані й надруковані у районній газеті «Зоря» його перші вірші, що пізніше побачили світ у поетичній збірці «Повноліття» (1957). У зрілому віці він повернувся в рідне село. Саме у цей час виходять друком його книжки «І зійшов день», «Колиска вітрів», «Море Дірака», «Проспект імені людей» та інші.
1988 року під редакцією Володимира Маняка та Володимира Замлинського вийшла з друку книга-меморіал «Вінок безсмертя».
Володимир Маняк — один з організаторів, співголова товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. Очолював організаційний комітет зі створення «Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932–1933 років в Україні» (нині Асоціація дослідників голодоморів в Україні).
За чесну й мужню працю з підготовки книги пам'яті Володимирові Маняку посмертно присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка (1993). За вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932—33 в УСРР актом геноциду українського народу, активну громадську діяльність щодо вшанування пам'яті жертв трагедії. посмертно нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2005).
Загинув у автокатастрофі поблизу селища Глеваха на Київщині. У листопаді цього року йому виповнилося б 81...
