Богдан Гордасевич 65 - Дитинство: 1961 - 1971

Людина формується психічно в перші 5-ть років, як сказано у підручниках з педагогіки та психології. Немовля вбирає в себе як губка все, що відбуваєть навколо нього. Колись я писав про одну журналістку, яка розказувала про враження від ясел для покинутих немовлят і її найбільше здивувала тиша там. Чомусь жодне з коло півсотні немовлят не кричало. Потім зрозуміла, що якщо щось болить - тебе забирають до лікаря та ізолятора. Інші діти мовчать, бо кричи скільки хочеш, а до тебе підійдуть у чітко визначені години, щоб нагодувати і переповити. Немовлята то розуміли і просто аби чого не кричали. Коли після смерті мами я вирішив відсканувати її щоденники, навмання відкрив один з них і прочитав, як мама описала, що віддала мене дітбудинок для немовлят і загубила там, бо коли вона приходила мене провідати, то їй приносили іншу дитину і вона її бавила. Потім мама цієї дитини вийшла з тюрми і забрала свою дитину, аж тоді віднайшли мене і принесли мамі. Після цього я більше щоденники мами не читав, бо навіщо воно мені? Відсканував, записав на диск та виклав на сайті іо.uа, який чогось зник. Ну і Бог з тим.

Просто моє дитинство почалося у порожньому шахтарському бараці в Ханжонково, продовжилося у цілодобових яслах та дітячому садку, звідки мама мене забирала тільки на вихідні. Можливо саме тому я і вижив, бо перша дитина Галини Гордасевич син Сергій помер ще немовлям через дитячу дизентерію і мамин недогляд. Не знаю чого, але згадок про дитинство у мене обмаль. Барак відремонували, жінку з дитиною не вигнали, а затвердили житло за нею і мамі вдалося поміняти його в м. Донецьку на дві комунальні кімнати у майже підвальному приміщенні в досить цікавому будинку по вул. Макшосе, яка потім стала Іліча.

Будинок був дуже цікавий, тому що був такий один в стилі барокко та побілений вапном набіло, а вже поряд були звичайні стандартні також на 5-ть поверхів сірі коробки з цегли. Через дорогу була чимала запущена паркова зона - посадка і ми проводили свій час там. Звичайно, що була своя будинкова хлопчача банда, де ми були малеча і мало задіяні, але мені запам'яталось одне. Там неподалік був кінотеатр "Победа" з великим полотном параду перемоги, коли кидають прапори ворожі до стін кремля на Червоній площі. Мене малого картина вражала щоразу, коли там бував легально, тому що кіно ми дивилися переважно нелегально. Скидалися копійками на один квиток, а потім хто проходив - відкривав тихцем двері "на вихід" і ми прокрадалися в зал, сідали на вільні місця й дивилися кіно.

Одного разу ми проскочили навіть на фільм до 16-ти років і це був фільм "Генерали піщаних кар'єрів" про важке життя дітей у Південній Америці та підліткові кримінальні банди. Я дивився той фільм десь в 6-ть років з широко відкритими очима і дотепер ним вражений, тому що то був фільм про мене і про нас вцілому. Потрясіння неймовірне. Знайшов і купив цей фільм за багато років потім на диску, але вже сильно цензурований і без головних моментів. Він є моїм найяскравішим спогадом про дитинство.

Загалом усе, але хочу ще три спогади додати.

Одного разу мама закликала мене додому раніше звичного. Я зайшов до кімнати де сидів якийсь чодовік і мама сказала: - Ось це твій тато. Я сів, трохи посидів, мені стало нудно і я попросився: - Мам, а можна мені ще на вулицю? Отрим дозвол і побіг. Більше я цього чоловіка не бачив, а з часом мене обурювало, як це можна прийти до дитини без цукерок і подарунку?! Рідної дитини! Таким був мій тато - він міг. Тому в мене жодних сентиментів щодо нього.

Також мама згадувала, що якось я прибіг в сльозах додому, мама питає чогоя плачу, а я кажу, що мене Льошка вдарим, майже мій ровесник. Мама мені каже: -Іди і дай йому задачі. Я побіг, потім прибіг і кажу: - Дав здачі. Мама запитує: - Ну а що Льошка? Я відповідаю: - Він впав і плаче. Вже через роки мама коментувала, що мусіла змовчати, тому що з одного боку я виконав її вказівку і захистив себе, але з іншого боку когось побив і можуть бути неприємності з батьками... Тобто я не був вредною дитиною, але був дуже рухливою і мав чимало травм, чим дуже мамі створював проблеми. Вона хвалилася, що я маю гарне здоров'я і майже не хворів за винятком кору-вітрянки, але шрамів у мене від того часу дитинства є неміряно і як я жартую: - Травм і шрамів у мене назбиралось з часів дитинства на все подальше життя. Так воно і є.

Нарешті останній спогад, коли мамі донесли, що я почав палити цигарки. З того часу маю відповідь чи палив колись наступного змісту: - Так, палив: в першому класі почав і кинув. Насправді мама мене не сварила і не била, як це робило більшість батьків і про що опавідали хлопці, а вона просто серйозно мені сказала, що не забороняє мені палити, але хоче, щоб я сам для себе визначив чи це мені треба? Що в тому для мене корисного? Дотепер не палю саме тому, що то непотрібне мені, як і всілякі косячки тощо. Інша річ бухло-алкоголь, яким дещо зловживав, але тут коли хочу - п'ю, коли не хочу - не п'ю, що мене влаштовує. Переважно то був своєрідний комунікатор, анестезін і релакс, що не виправдовує зловживань, але якщо я ще живий і цілий - значить усе нормально. Вже не п'ю, хоч і можу, але навіщо воно мені? Непотрібно.

Ось таке дитинство в мене було і відгуло. Могло бути кращим. Я щиро радію, коли зараз бачу гарні родини, де всі разом, хоча ясно: у кожного є свої проблеми, проте це не огидна "чарівна радянська дійсність" подібна до буття "генералів піщаних кар'єрів", а наша реальність за Незалежної України в нашій державі. Нашій!

Щасти всім нам, а не ворогам!

Богдан Гордасевич

Своє Слово

Богдан Гордасевич 65 - Дитинство: 1961 - 1971

Останні статті

Коментарі