Богдан Гордасевич - особисте

Коли тобі ось-ось 65 років, то стає байдуже, що про тебе пліткують інші. Переважно говорять погане, тому що гарне про людину переповідати нецікаво. Знаю, що я людина непевна, але і знаю, що нікого не зрадив, просто тому що не мав можливостей. А ще я з малечку дотримувався науки для самітників, яким я постійно був у Донецьку: не наривайся, бо нарвешся. Тобто не ризикуй зайве, хіба що іноді трошки, коли все безпечно. Одною з головних моїх проблем в житті я важаю відсутність батька, або вітчима, або іншої вольової людини, яка б привчила мене до боротьби за життя. На тепер виникло гарне слово "ухилянт", яке цілком відповідає моїй натурі, але не принципам. Коли я їхав у грудні 2013 року на Євромайдан, я реально прощався з життям, хоча тоді ще там нікого не вбивали, але до того йшлося і розуму багато не треба, тому прощавай любий Львів. Хто зна?.. З щитом чи на щиті?..

На Євромайдані я пробув не довго, бо захворів, а ще приїхали сенатори зі США і беркут сховали, якраз відбувся концерт Вакарчука, який перекрив всю культурну програму Антимайдану і це єдине, за що поважаю Славка. Також саме тоді я навчився співати "Ще не вмерла Україна" і дуже вдячни Руслані Лижичко, яка пильнувала кожну годину аби весь майдан заспівав гімн України. Співаю дотепер щодня. Проте найголовніше я тоді зрозумів, що тут я заради того, щоб захистити впершу чергу себе! Захисти своє майбутнє! І майбутнє своїх рідних! А вже далі йшлося про Україну, Євросоюз, Світ тощо. Назад у тюрьму я не піду! В жодному разі, як хто був у полоні вдруге не здається. Я піду воювати у свої 65-ть, якщо треба буде. Інша річ, що вояка з мене такий собі вже і скорше проблема, аніж поміч. Мене дивують фахові військові, які в 50-т є ухилянти на пенсії, яку заслужили і крапка. Ви ж фахівці! Війна - ваше призначення, що гарно втілив генерал Юрій Кульчицький - честь і слава! Водночас в ЗСУ є визначення, що на фронті шмельцю не потрібно і я з тим згоден.

Повертаюсь до особистого: про свого батька Петра Амеліна я знаю тільки, що він був і що саме про нього мама написала в повісті "Двадцять років і один день". Знаю, що в шахтарському селищі Ханжонково він отримав двокімнатну квартиру, але ордер здав у комунальну контору, тому що йому краще жити у мами рідної. А моя мама поселилась самоселом у великому порожньому бараці на ремонті з маленькою дитиною - мною, бо такою примхливою також була і жити ніде було. Як я вижив тоді - це окрема розмова, але одне скажу, що всі оті фільми про кровне родство як щось вагоме для мене непереконливо. Немає батька - ну і нема, якось виживемо! І вижили, хоча було нелегко, проте весь цей абзац я написав заради того, щоб пояснити просту річ, що я не Олексійович, а мав би бути Богдан Петрович Амелін. Не судилося. Не жалкую. Просто було батька треба для нормального розвитку, але нікого не було. Нікого! Можливо саме тому я занадто сентиментальний і жорстокий, як це не дивно. Більше писати не хочу, тому що головним моїм вихователем була так звана "вулиця", ще той феномен для багатьох дітей серусеру. Саме на вулиці ми проводили більшість свого вільного часу поза контролем дорослих, а там було всього досить і такого, і сякого. Кримінальний Донецьк загартовує кожного, хто в ньому зумів вижити.

Богдан Гордасевич

Своє Слово

Богдан Гордасевич - особисте

Останні статті

Коментарі