Профіль

Lost_paradise

Lost_paradise

Україна, Дніпро

Рейтинг в розділі:

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Вид:
короткий
повний

Замітки:

всі
у блог
у співтовариства

Lost_paradise

Lost_paradise

Технократична аполітизація і суспільство менеджерів

  • 20.11.13, 14:36
Всі ми чули старі добрі заїзжені фрази типу: "такі то відносини (скажімо релігія, етнічні взаємовідносини, сімейні і т.д.) мають бути поза політикою". Це старий добрий лозунг лібералів. Здається, що в цьому випадку все круто - ну чо там політиці лізти в сім'ю - свобода ж. Але це все поверхове враження. Відхід політичного зі певної сфери не значить, що цим виникає певна іррелевантність відносин. Це значить, що відхід політики, як за Шміттом відносин "ворог-друг" певних позицій закладає певну модель, яка закріплюється авторитарно і так, що не підлягає дискусії. Давайте візьмемо приклад - сім'я. Наприклад в Середньовіччі сім'я була політично значущим явищем, як ланка суспільства, котра є єдино вірним з точки зору релігії майданчиком відносин між чоловіком і жінкою. Наприклад в Третьому Рейху сім'я була також політичним явищем - сім'я є найважливішою ланкою суспільства, котра слугує збереженню чистоти раси. Наприклад в совку сім'я була політично значимим явищем - сім'я як важлива ланка суспільних відносин (те саме, що і в Рейху, але без прив'язки до раси). Ліберали кажуть - сім'ю поза політику. Що значить, що сім'я поза політикою? Якщо політично вона немає сенсу, то виходить важливий висновок - суспільство акцентує увагу на тому, що сім'я взагалі немає суттєвого значення, бо політика, як відомо займається всіма важливими сферами людського існування. Отже фактично ліберали нам кажуть не те, що сім'я така "сакральна" річ, з якої треба прибрати брудні ручонки політика (хоча так вони люблять жонглювати в дискусіях), а вони нам кажуть, що в ліберальному суспільстві сім'я втрачає будь-яке суспільно-значуще положення. Сім'я стає не важливим в соціальних відносинах, вона стає релявістською величиною (хочеш живи з мужиком, хочеш живи шведською сім'єю, хочеш взагалі користуйся послугами повій), але така релятивність і незначущість (звідси вже ультраліберали говорять, що "сім'я - це інститут, що віджив себе", але це логічно з того погляду, що якщо саме суспільство закріплює те, що в суспільних відносинах (політичних) воно не грає ніякої ролі, то навіщо хапатись за старі форми?) встановлює свій авторитарний контроль забороною на будь-яке втручання в приватно-сімейні відносини. Звідси лібералізм авторитарно закріплює свою модель суспільства і виводячи звідти політичне (тобто політичну боротьбу), воно фактично знищує в цьому питанні будь-яку плюральність, наголошую не приватну плюральність - приватно кожен може мати будь-яку думку, але саме політично-суспільну плюральність.

Таким чином ми бачимо, що відхід політичного зі сфери життя не значить зникнення одних тоталітарних форм на користь свободи, а лише зміна однієї тоталітарної політичної парадигми на іншу - скажімо християнського погляду на сім'ю на користь ліберального. Ліберали протягом цих 300-х років робили те, що звужували політичне до якоїсь дуже вузької і тонкої сфери, котру вони охрестили власне політичним. Виникає висновок, що відтепер політичним може бути тільки політика. Ліберальний абсурд - політична політика. Але що конкретно це за сфера політики? Якщо за дужки виведені всі суспльні відносини, тоді що лишається? Чим займається політика, якщо вона в найбільш вдалій для лібералів перспективі не має займатись: суспільними відносинами (цим займається громадянське суспільство), сімейними, релігійними, економіка також поза політикою і т.д. Що якісно в собі буде нести ліберальна політика? Напрошується висновок, що нічого, принаймні нічого суттєвого. Звідси політика стає симулякром. Це таке поле видовищнього шоу, котре має розважати громадян, як колись це робив Великий цирк у Римській імперії. Ліберальна політика перетворюється на такий аналог концерту Брітні Спірз.

Але що стає з полем відносин, з яких політика виведена? Вона стає свободною? Навряд чи. Це поле стає систематизованим, тобто вибудовується певна модель суспільних відносин, вона стає аполітичною і тим самим перетворюється на певний механізм самозабезпечення. Це абсолютно тоталітарний механізм, адже тут політична боротьба заборонена, а значить сама схема-модель недоторкана. Щоб забезпечувати таку систему потрібні оператори. Тому чиновник перетворюється з політичного індивіда в оперативного менеджера, який слідкує за безперебойною роботою механізма. Політичні відносини замінюються суто технократичними, тобто відносинами з побудови алгоритмів і логістики забезпечення механізму. 

А в чому полягає сам механізм? Механізм був закладений ще в часи буржуазний революцій - це механізм порочного кола "виробництво-споживання", те що сьогодні зветься економіка. Для цієї економіки важливі два типи людини: власне споживач і менеджер-оператор. Споживач це свинолюдина, для котрої все є релятивістичним в цьому житті, окрім звісно самого продукту. Продукт - це бог, споживання продукту - суспільний ритуал. Суспільство споживання не є суспільством де їсти є звичайною природною необхідністю. Суспільство споживання - це суспільство в якому споживається все: від їжі до культури і це набирає форму ритуала. Статус визначається наявністю гаджетів чи якихсь інших продуктів серійного виробництва. Саме виробництво стає серійним і шаблонним, тобто творчість-творіння вже зникає, як скажімо ледь помітно відійшло в небуддя скажімо мистецтво художнє (лишилось лише у вигляді нонкоформістського граффіті - граффіті цікаве суспільне явище, але це довга і окрема тема, з якої можна відіслати до праць Жана Бодрійяра) або розчинилася скажімо філософія (є звісно окремі філософи, Славой Жижек наприклад, але якби не його епатаж, його б і не помітили, тут ще дискусійне питання чи він є насправді філософом чи він є симулякром філософа, я все ж оптиміст і сподіваюсь він один з останніх могікан філософії, звісно матеріалістичної, лівацької, але хоч філософії) т.д., список того, що рзчинилось у небуття або перетворилось на симулякри (як сучасне так зване мистецтво, котре є голим епатажом, позбавленим сенсу) можна продовжувати довго. В суспільстві споживання речі які не можуть бути спожиті в широкому сенсі цього слова мають бути знищенні або відправлені в гетто, як скажімо релігії (знову ж таки дозволено існувати симулякрам релігії, наприклад Нью Ейдж, але справжня релігія або в гетто, або десь на Близькому сході максимум).

Але є певний фон цього суспільства, який і є крутить маховик - це медіа-сітка (піар-технології, реклама, маркетинг і т.д.), для того, щоб забезпечувати систему відповідним фоном потрібні менеджери і оператори. Це другий клас. Звісно менеджер є двоякою особою - він є споживачем безумовно, але з іншої сторони він є тим, хто розкурчує маховик, зачасту сам цього не знаючи. Оскільки в суспільстві споживання менеджер набирає більшої ваги за політика, він замінює останнього. Саме тому в ЄС зараз ведеться дискусія про "створення технократичних урядів" в суспільствах де розгорілася криза - Іспанії, Греції, Італії і т.д. Але це не аварійний вихід, це цілком природній процес розвитку ситуації - поступово технократи (тобто менеджери і оператори) мають замінити всіх політиків, можливо лишивши якусь ланку "видовищ", адже народам треба "хліба і видовищ", тому технократи поставлятимуть хліб (сортів не менше мільйона, треба ж "вибір"), а політик, вже не в традиційному сенсі, а політичний політик забезпечуватиме видовище.

Є ще звісно вищий клас (стан, страта суспільства називайте як хочете) - міжнародна олігархія, в інтересах якої і є якраз суспільство споживання. Звісно олігархія емансипована від суспільств менеджерів, але суспільства менеджерів не емансиповані від олігархії - це не бінарний зв'язок, це прямий причинно-наслідковий канал. Таке домінування олігархії на бюрократичними апаратами не є якоюсь "злою волею", а радше логічним завершенням ліберальної теорії - економіка вища за політику, а отже і клас, який забезпечує економіку (тобто крупний капітал) і має стояти вище за бюрократичний апарат, який забезпечує якісь залишки політичного. 

Отже технократична цивілізація менеджерів є логічним продвженням буржуазних революцій і "політики" аполітизації всіх сфер життя. А звідси доволі цікавий висновок - спроба побороти лібералів на "політичному полі", це як скажімо гладіатору воювати з Римською імперією на арені Колізею.


Lost_paradise

Lost_paradise

У США набирає популярності гра Нокаут або Вирубай білого

У США набирає популярності гра "Нокаут" або "вирубати білого". У мережі з'явилося відео, на якому стають зрозумілими правила гри "Нокаут".

Компанія темношкірих вибирає так званого ведучого, який має з одного удару відправити у нокаут першого-ліпшого "білого" перехожого.

У результаті "жорстоких ігор" вже загинули кілька людей у Сіракузах, Сент-Луїсі і Нью-Джерсі. Число жертв продовжує зростати. Один з нью-йоркських телеканалів оприлюднив кадри таких ігор компанії чорношкірих хлопців, в ефірі були показані кілька роликів.

На одному з них 46-річний Ральф Сантьяго Хобокен з Нью-Джерсі від отриманого удару помер на місці. Лікарі констатували у нього перелом шиї. Камера відеоспостереження зафіксувала, як Сантьяго йде по провулку, проходячи повз групу підлітків, він отримує найсильніший удар. Один з "геймерів" повідомив, що в такі ігри вони грають "заради втіхи". "Нам просто цікаво, чи вистачить у нас сил, щоб когось вирубати", - заявив хлопець.

Нью-Йорк новомодна гра не обійшла стороною. Жертвою подібних "забав" стала місцева мешканка. Група з восьми підлітків на велосипедах під'їхала до неї ззаду, і один з хлопців вдарив її по голові. Проте поліція кваліфікувала інцидент, як "простий напад". Жінка заявила виданню The Washington Post, що іншим "білим" мешканцям міста також слід побоюватися нападу.

http://molotoff.info/events/world/6299-u-ssha-nabira%D1%94-populjarnosti-gra-nokaut-abo-virubaj-bilogo.html




Lost_paradise

Lost_paradise

Логіка капіталу

  • 19.11.13, 15:18

На початку червня 2001 року Міхаель Роговскі, президент Союзу німецьких промисловців, висунув вимогу впустити до ФРН ще більшу кількість іммігрантів, більшу навіть, ніж це було передбачено імміграційною комісією німецького уряду. Він вважає за можливе щорічно приймати від 300 000 до 400 000 іноземних найманих робітників, заявив Роговскі в інтерв’ю „Берлінер Цайтунг”. Декілька тижнів перед цим президент Союзу роботодавців Дітер Гундт пояснив, що в майбутньому Німеччина все більше і більше залежатиме від іноземної робочої сили.

Так само у Франції Паризька палата промисловості та торгівлі висловилася за те, щоб залучати робочу силу з-за кордону. У той час як Дені Готьє-Сованьяк, речник профспілки металообробної та гірничодобувної промисловості, вважає, „що було б розумно повернути міграційні потоки в протилежну сторону”, Жан-Луї Жіраль, уповноважений спілки підприємців Medef, проголошує: „Наш запас іноземних найманих робітників потребує поповнення”. Також і в Італії Спілка торгових палат виступає за те, щоб ширши відкрити кордони для „кваліфікованих іммігрантів” і збільшити квоти для видачі дозволів на роботу. Подібні речі чути також з Іспанії.

Ще донедавна мікроскопічні лівацькі групи та прихильники „світу без кордонів” були єдиними, хто відкрито висловлювалися за імміграцію. Сьогодні до них приєдналися й роботодавці. Таким чином ми повернулися до стану, який панував на початку 60-х років. Вже тоді роботодавці подбали про те, щоб перші масивні хвилі імміграції заполонили Європу. Цим вони хотіли пригальмувати необхідні збільшення зарплатні та покращення умов роботи у деяких галузях.

Сьогодні необхідність масової імміграції пояснюється з одного боку „браком робочої сили” у певних галузях, а з іншого станом демографічної кризи, яку в даний момент переживають більшість європейських країн.

Навіть якщо погодитися з тим, що не кожна людина може виконувати будь-яку роботу, то все одно перший аргумент з огляду на високий рівень безробіття є чистою маячнею. Уповільнення економічного росту постійно збільшує ряди безробітних. Хіба можна у такому випадку говорити про „брак робочої сили”? Хіба не було б кращим вирішенням даної проблеми підняти зарплати у менш привабливих професіях чи дати можливість перекваліфікації та навчання для людей, старших ніж 50 років (як для найманих робітників, так і для безробітних). Так можна було б вирішити цю проблему, поставивши на перше місце інтереси місцевих безробітних.

Те, що демографічний розвиток викликає занепокоєння, не заперечує ніхто. У більшості країн Європейського Союзу рівень народжуваності лежить нижче процентного рівня, необхідного для оновлення населення. Навіть в Іспанії та Італії, католицьких країнах з традиційно високим рівнем народжуваності, цей рівень впав на 1,2 дитини на жінку. При збереженні такого темпу Німеччина до 2050 року втратить 11 процентів свого населення, Австрія — 14 процентів, Іспанія — 24, а Італія — 28.

У самій Німеччині спад населення може досягти 20 млн. людей. В цілому Європа на протязі півстоліття втратить 40 млн. мешканців. Вже сьогодні ми на 70 відсотків завдячуємо зростанням населення імміграційному рухові. Разом з тим, що середня тривалість життя також зростає, це приведе до старіння населення: буде все менше працюючих, які мусітимуть забезпечувати життєві стандарти населення та покривати витрати старіючих пенсіонерів.

Вірити в те, що залучення іноземних найманих робітників може допомогти в даній ситуації, нема підстав. При цьому забувають, що іммігранти також старіють, і що раніше чи пізніше обов’язково виникне питання, хто платитиме пенсії новоприбулим, коли вони вже не зможуть більше працювати. Єдино можлива відповідь, яку на це питання можуть дати роботодавці, звучить так: прийняти в країну ще більше іммігрантів. Їхня кількість зростатиме і зростатиме, так що ми опинимося в безкінечній імміграційній спіралі.

Такими будуть наслідки сценарію, який опублікувала ООН у березні 2000 року. Щоб зберегти сучасне співвідношення чотири або п’ять працюючих на пенсіонера, згідно досліджень, Європейський Союз потребуватиме в найближчі 50 років 700 млн. додаткових імігрантів. Це означало б щорічний наплив 12,7 млн. людей. Для Франції ця потреба до 2050 року оцінюється в 91 млн. іммігрантів (1,7 млн. щорічно) — це більша кількість, ніж усе населення магрібського регіону! Ліволіберальний демограф Ерве Ле Бра навіть вирахував, що — якщо взяти за основу підрахунки ООН, які він сам вважає абсурдними — до кінця 21 століття до Франції муситимуть прибути більш ніж півмільярда людей, щоб зберегти сучасний рівень пенсій! Отже, ми маємо справу з повною маячнею.

Дійсність є набагато прозаїчніша. У той час як роботодавці б’ють в рекламні барабани за розширення імміграції, вони здобувають нові засоби, щоб чинити тиск на ринок праці. Вони хочуть зайняти погано оплачувані місця новоприбулими, оскільки останні не мають якихось особливих потреб: будучи більш беззахисними та не маючи якихось певних перспектив, вони ставлять набагато менші вимоги, ніж місцеві. Так як і сорок років тому роботодавці намагаються рекрутувати робочу силу за найнижчими розцінками та примусити іноземну робочу силу грати роль буфера. Одним словом, тут йдеться про те, щоб зробити ринок робочої сили „гнучкішим” та зекономити та зарплатнях.

Впадає в очі те, що роботодавців у їхніх розрахунках цікавить тільки одна єдина складова, а саме економічна. Вони взагалі не задумуються над комплексом проблем, які йдуть нога в ногу з імміграцією; такі фактори як культура, розвиток міст, суспільне життя, екологія чи внутрішня безпека їх не цікавлять.

Розгядати людські індивідууми лише як продуцентів та споживачів, а працездатне населення як „запас” робочих сил, який завжи можна поміняти; колективні інтереси суспільства звузити до економічного виміру — все це повністю відповідає капіталістичній логіці laisser faire, laisser passer та швидкої, недовгочасної вигоди. Ліберальний капіталізм вважає політичні та культурні границі несуттєвими за визначенням. У його розумінні люди є практично одинаково цінні продуктивні одиниці; його не цікавлять їхнє походження та соціокультурна приналежність. Його не цікавить ніщо, крім збільшення прибутку на світовому ринку, він намагається навіть суспільні звичаї зробити товаром.

У час зустрічі восьми в Генуї варто було б нагадати, що по відношенню до імміграції крайні ліві та прихильники економічного лібералізму дійшли до майже ідентичних висновків, таким чином радикальна лівиця віддає перевагу солідарності з роботодавцями, замість того щоб виражати волю народу.

Тому, хто говорить про імміграцію, не згадуючи при цьому логіки капіталу, — краще мовчати. І навпаки.

Ален де Бенуа

http://zentropa.net/teksty/logika-kapitalu.html


Lost_paradise

Lost_paradise

Карл Шмітт: поняття суверена, легітимності та політичного

  • 18.11.13, 12:24
"Поняття політичного складає не сама політична боротьба...але [вонo полягає] в ясному усвідомленні своєї власної ситуації 
і в завданні правильно розрізняти друга та ворога"

Карл Шмітт

Особисто для мене Карл Шмітт знаковий мислитель, що фактично в свій час поставив мій світогляд догори дригом. Ну погодьтеся, якщо я вчив юриспруденцію 7 років, а потім знадобилося лише декілька місяців усвідомленного розбору Шмітта для того, щоб усвідомити, що майже все чому вчився є повна херня і балабольство. Хоча вважати роки витрачиними я не буду, все ж бумажка потрібна була та й саме завдяки навчанню я все ж і ознайомився з Карлом Шміттом, котрого підсунула мені людина, яку я вважаю своїм вчителем в дуже широкому окресленні, який видресерував мене в історії, підсовував мені праці Ломброзо і консервативних революціонерів, загалом робив все, щоб знігілузавти вплив на мене нашої ліберальної освіти і я гордий тим, що з навчання виніс прямо протилежне тому, чому мене намагалась видресерувати система. І Карл Шмітт в цьому базовий теоретик, блискучий правник і політолог, і дуже гарний геополітик. Геополітичну сторону Карла Шмітта ми зачіпати не будемо, тим паче я про неї вже писав. Сьогодні більш казуїстична сторона справи, але не менш важлива. Особливо треба звернути увагу на праці Шмітта "Теорія партизана: проміжні тези з приводу розуміння політичного" (Theorie des Partisanen. Zwichenbemerkung zum Begriff des Politischen), "Політична теологія" (Politische Teologie) та "Поняття політичного" (Der Begriff des Politischen). 

Базове визначення суверена є визначення суверенна як того, що стоїть поза законом. Суверен завжди ширший за законні рамки (легальні). В праці "Політична теологія" Шмітт зазначає, що все секулярне право та секулярні ідеології виникли з теології і змінювались по мірі своєї секуляризації. В Середньовічних суспільствах на базі теології сувереном визнався Бог, звідси намісник Божий, будь-то монарх або Папа Римський був структурою суверенною і головне базою для легітимізації правових і політичних відносин. Саме слово "суверенітет" вперше застосував монархіст Жан Боден, де виводив права монарха і його необхідність саме з позиції необхідності суверена як легітимуючої системи політичних і правових відносин. В Новому часі суверенітетом заволоділа держава (Левіафан). Не дивлячись на часті посилання в різних конституціях на так званий "суверенітет народу", то це є лише правова фікція. Сувереном є той, хто за Максом Вебером має право на "легальне насильство" і звідси безумовно це держава, котра в Новому часі замінила Бога і його представників на землі у вигляді монарха чи клерікальної влади. В середині самої держави має бути той, хто є носієм суверенітету в прямому сенсі. Визначити носія суверенітету треба зважаючи на ту структуру або особу, яка є вищою за закон. Вищість за закон визначається тим, що існують часи, коли потрібно прийняти суверенне рішення у надзвичайній ситуації. Той хто бере на себе владу "прийняття рішення" (проблема деціонізма) є в повній мірі носієм суверенітету. Оскільки надзвичайна ситуація ніколи не може бути окреслена законними актами, то звісно й суверен котрий приймає рішення є вищим за закон. Суверен є силою, що легітимізує легальний закон, без суверена втрачається сам сенс існування легального закону.

Між легітимністю (Legalimitat) і легальністю (Legititat) є вагома різниця. Легальність є лише законне поле існвання певної системи, але воно лежить у легітимності і легитимізують її певні позазаконні речі - скажімо республіку легітімізують її демократичність, її парламентаризм, її лібералізм наприклад. Тобто теорема лежить в основі легальності. Наприклад певний рух (Шмітт приділяв увагу партизанам) може бути нелегальним, але легітимним. Легітімізує цей рух сам себе шляхом відсилання до певних позазаконних конструкцій такого філософського штибу. Наприклад партизани на Кубі були нелегальними для капіталістичного режиму Батісти, однак вони себе сами відсилали до коммуністичної легітимності - справедливості, більш праведного устрою і т.д. Або сьогоднішні ліберали нападаючи на суверенні держави (такі як Лівія) легітимізують себе шляхом відсилки до "прав людини" та "ідей демократії". В Лівії демократія була нелегальна, однак повстанці легітимізували себе шляхом відсилки до позазаконних "ідей демократії", котрі є легітимізуючим для зовсім іншої моделі суспільства - суспільств ліберальних.

Звідси базове для Шмітта розуміння політичного - політичне є система "друг-ворог". Шмітт зазначав, що не треба зводити систему "друг-ворог" до поняття опонентів. Опоненти існують в самій системі, а коли входять у протиріччя дві системи (наприклад фашизм і лібералізм), то відбувається боротьба на винищення - друг-ворог є завжди антагоністами повними, без жодних компромісів. В праці "Поняття політичного" Шмітт пише:

"Поняття "друг" і "ворог" варто брати в їх конкретному екзистенційному сенсі, а не як метафори та символи; до них не треба підмішувати і їх послаблювати економічні, моральні чи інші уявлення і менш всього їх треба розуміти психологічно, в приватно-індивідуалістичному сенсі, як вираз приватних почуттів та тенденцій.  Друг і ворог - протилежності не нормативні і не просто духовні. Лібералізм для якого типова система "дух -економіка", спробував розчинити ворога зі сторони торгівельно-ділової у конкуренті, а зі сторони духовної у дискутивному опоненті...Не важливо як ми до цього відносимось, але є факт - в світі люди поділені на групи "друг" - "ворог" і заперечувати це є дурістю...Отже ворог не конкурент і не противник в загальному сенсі...Ворог по меншій мірі евентуально, тобто по реальній можливості сукупність людей, що протистоїть точно такій же сукупності...Політична протилежність - це протилежність сама інтенсивна, сама крайня і усіляка конрента протилежність, політична тим паче, чим більш вона політизується, тим більше розділяється на групи "друг" - "ворог".

Не дивлячись на те, що ліберали люблять пускати лайно у вуха про свою миролюбність і "соціальний консенсус" діють суто в рамках системи "друг" - "ворог". Яскрава тут праця ліберала Карла Поппера, про котру я вже неодноразово казав, "Відкрите суспільство і його вороги". Тут яскраво є поділ друг -ворог. З однієї сторони різні спектри центру, які говорять про "відкрите суспільство", а всі хто не визнають "відкритого суспільства" є однозначно його ворогами. Отже одна з базовим думок Шмітта - оппоненти існують лише в рамках легітимуючої системи. Наприклад якщо ти визнаєш ліберальні цінності, бажаєш відкритого суспільства, то ти можеш бути оппонентом в тому, яким чином "трактувати" ліберальні "цінності" і як саме "відкривати" суспільство. Але якщо ти заперечуєш повністю ліберальну систему, то ліберали стають не оппонентами, а ворогами. Не в такому "хмарному сенсі", а в конкретному як вороги, яких треба прибрати зі шляху. Не треба питати ілюзій, ліберали діятимуть так само, якщо хтось посягає на "демократичній устрій" і "ліберальні цінності". 

Звідси випливає важливий висновок - ліберальна легальність (тобто закондавство) для тих, хто легітимізують себе іншою матрицею не ліберальною, є для таких груп системою, котра ні до чого їх не зобов'язує, а більш того ліберальне законодавство є нелегальним для тих, хто вважає себе антилібералом. Приклад з життя - ісламські фундаменталісти. Вони не визнають ліберального суверена (скажімо міжнародну організацію ООН), для них сувереном лишається Аллах. Вони не визнають ліберальної легальності у вигляді "прав людини", для них легальним є шаріат. Отже в країнах, які легітимізують себе ліберальними законами, вони нелегальні. Але коли фундаменталісти захоплюють владу в якійсь країни, вони легітимізують Аллаха і легальними стають закони Шаріата, а вже закони "прав людини" стають нелегальними. І ложили вони на "права людини". Безумовно тут чітке протистояння "друг" - "ворог", причому для кожної сторони інша є нелегальною, скажімо "террористом", але точок дотику в них немає і не може бути - це антагоністичні системи.

Сучасна бельгійська дослідниця Карла Шмітта Шанталь Муфф в працях "The return of the political" та "The democratic paradox" дослідила сучасну структуру так званих "демократичих суспільств" з точки зору системи Шмітта і зробила висновок. Отже сьогодні сувереном є капітал. Капітал легалізує себе системою лібералізму (лівого чи правого), який створює певне поле легальності. Лібералізм підмінює поняття створюючи вигляд "конкурентої бооротьби", але ця "боротьба" йде суто в рамках системи лібералізму. Систему "друг" - "ворог" підмінюють конкуренцією партій, котрі функціонують як важлива легітимізуюча частина лібералізму і через різні рекламні піар-технології створюється вигляд якоїсь "політичної боротьби", хоча в раховуючи поняття політичного насправді існує лише диктатура лібеоралізму і ліберальних еліт. Більш того лібералізм зводе політичне суто в сферу "політики публічної", тобто виборів, ток-шоу і прочої демагогії, в той час як політичною сферою є абсолютно будь-яка сфера - економічна, релігійна, приватна, юридична і т.д. Таким чином, доходить висновку пані Муфф, виганяючи політичне з усіх інших сфер життя, вже навіть з самої політики (чиновники перетворюються на менеджерів), лібералізм тим сами встановлює свій власний неплюральний авторитаризм до всіх сфер життя, де певна думка є пануючою і всі інші подавлюються. Прикриваючись цирковим шоу у вигляді "демократичних виборів", як єдиної сфери політичного, система заганяє всіх в своє гетто розуміння публічних і приватних відносин і в той же час нівелює розуміння політики в її сутності, як відносин "друг" - "ворог".

Висновок в тому, що треба погодитись з пані Шанталь Муфф в тезі, що настав час повернення політичного, як глобальної сфери життя, а не окремих мапет-шоу у вигляді виборів та референдумів. А також важливо поставити під питання саму легальність ліберальної системи та ті принципи на яких вона себе легітимізує. Ну звісно ж зробити висновок - ліберал це не оппонент, ліберал це ворог, як і вся система і з нею треба поводитись як з ворогом.


Lost_paradise

Lost_paradise

Буржуазність: критика з права

  • 15.11.13, 11:00

Юліус Евола в книзі "Люди і руїни" пише:

"Звісно прагнення до подолання буржуазності як таке має повне право на існування. Щоправда в даному випадку під буржуазністю слід розуміти не приватний економічний клас, а особливий інтелектуальний світ, особливий напрям в мистецтві, спосіб життя, загальну концепцію існування, котре отрмало свій вигляд в кінці XVIII століття, одночасно з революцією третього стану...".

З цієї формули Еволи ми і визначаємо розуміння буржуазності як такої. Ми не можемо окреслити буржуазію, як це робив Маркс рамками "економічного класу". Протиріччя Маркса почалося з самого Маркса, бо сам Маркс був буржуазією. Це протиріччя Маркс намагався подолати своєю формулою, що "пролетарем є той, хто себе таким вважає". Це розумно з однієї сторони, але вся подальша діяльність Маркса поверталася суто в рамки економічних відносин, а не ментального стану. Ленін, "філософія" якого нагадує радше анекдот (чого вартують тільки його помітки на полях Гегеля типу "что-то ви батенька намудрілі"), взагалі порвав це порочне коло закликом "бити буржуя", що виражалося у масових зачистках і терорі. У випадку Леніна буржуєм був той, кого Ленін називав буржуєм. Звичайна історична ретроспектива дає нам уявлення, що формальне належання до певного класу ніколи не є визначенням свідомості людини. Прикладів безліч: наприклад аристократ Тюрго мав явно буржуазну свідомість, а буржуа Енгельс явно не мав буржуазної свідомості, соціальну державу будував юнкер Бісмарк, за права робітників виступали князь Кропоткін і граф Толстой. Чи можна порівняти короля Людовіка Благочестивого, котрий більшість життя провів в аскезі і військових походах в Палестину і короля Людовіка XIV, котрий тонув в розкоші? Чи можна порівняти вихідців з аристократичної сім'ї Сен-Жюста та Наполеона? Чи можна порівняти мілких буржуа Робесп'єра і Дантона?

З цього можна сказати, що буржуазність не є прерогативою якогось класу, а лише певною ментальною матрицею. Фрідріх Енгельс в праці "Мілка буржуазія" писав: 

"Мілка буржуазія, велика у хвастовстві, зовсім не здатна до дій і трусливо боїться ризикувати чим би то не було. Мілочна природа її торгівельних угод і кредитних операцій здатна наложити відбиток на весь її характер..."

Інша справа що треба задуматись, що накладається на що: трусливість самої мілкої буржуазії до дій на її торгашеські операції, чи навпаки мілочність самого способу життя на характер людини. Тут не можна відповідати так однозначно, як Енгельс. Якщо ми говоримо про певну "буржуазну ментальну матрицю", то вона радше утворює симбіоз обох факторів. Так звані "буржуазні революції" сталися не просто як "зміна економічних відносин" у Маркса, це було би пів біди, в часи буржуазних революцій сталася докорінна зміна парадигм усього суспільного життя, це і вводить нас в оману, що ми можемо вичлинувати якийсь фактор, скажімо "економічні відносини" полишаючи в стороні скажімо "суспільні відносини" або навіть взагалі людську природу як таку. Як показуав Рене Генон, лишаючись в системі координат, ідеологічній базі Просвітництва, вся критика дійсності, буде бігом за своїм хвостом. Визнати треба інше - буржуазні революції були переворотом світогляду, а "економічні відносини" це причеп, який потягнув за собою цей переворот.

Якщо ми подивимось на структуру Середньовічних суспільств, то ми побачимо, що суспільство існувало в рамках певних перегородок, де в кожного стану був свій замкнутий світ - в духівництва свій, в аристократії свій, в третього стану свій, а в масі народу свій. І отже коли сталися буржуазні революції це був злам цих перегородок, але не так як скажімо у Ханни Арендт, коли "все змішалося у домі Облонських", ні, це було фактично захоплення третім станом всього суспільного дискурсу, тоталітарне нав'язування всім іншим станам своєї ментальної породи, свого способу життя, котрий до того був чітко замкнутий в кордонах стану. Це як певне слизьке желе мілкобуржуазної свідомості, котре дрейфувало лише в межах свого стану і підкорювалось певним законам, але не тільки своїм внутрішнім, але й зовнішнім. І от в часи буржуазних революцій це желе всмоктало в себе все навколо і вже почало підкорюватись лише своїм власним законам, а не загальносуспільним потребам. І тут треба визнати, що в суті всі ми стали буржуазією, що саме сумне.

Тут напршуються висновок, що якби Леніну треба було насправді фізично знищити всю буржуазію, йому треба було знищити всю Європу, почавши з себе. Тому варіант фізичного винищення буржуазії це завдання нереальне, а от винищення ментальної буржуазної свідомості - так. Отже тут напршується висновок, що знищенню підлягає не якийсь примарний буржуазний клас (хто досі хоче "бий буржуя", може підти і повіситься - одним буржуєм менше буде), а знищенню підлягає буржуазний дискурс, нав'язаний ліберально-капіталістичною системою, знищення всіх ментальних установок починаючи від Монтеск'є та інших просвітників закінчуючи постмодерністами. 

Отже якщо ми відмовимось визнавати буржуазність суто "еконмічним класом", а визнаємо його станом ментальності, ми повертаємось з матеріалістичної діалектики до чистої діалектики Гегеля, атже тут ми згадаємо фразу Гегеля, що "мислення відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення...". Отже тут ментальна система породжує матеріальних носіїв, те що я попередньо згадав про парадокс Енгельса, коли не зрозуміло "чи то торгаш породжує торгашеську свідомість, чи торгашеська свідомість породжує торгаша", але діалектика Гегеля знімає це питання. Тут можна згадати концепцію Жильбера Дюрана про імажинер, згідно з якою людську психику можна сконструювати у вигляді дробі: знаменник - міфос, числівник - логос. Логос у Дюрана є штучно сконструйована ідеологема з частини міфоса, але така, яка подавлює усі інші аспекти міфоса або словами учителя Дюрана Карла Юнга, Его та Супер-Его подавлюють колективне несвідоме. І ось коли в Середньовіччі не було чіткої пануючої тоталітарної ідеології, яка подавлювала всі інші, а кожен стан жив грубо кажучи в своєму світі по своїм законам, колективного психозу, як називав події першої половини ХХ століття Юнг, не було, але коли одна частина суспільства, тобто буржуазія, тоталітарно спробувала нав'язати всім пануючу ідеологію - і з'явилося розділення логоса і міфоса, а звідси і колективні психози.

Не можна вірити побрехенькам. Коли сьогодні кажуть, що так звані "демократичні суспільства" не мають ідеології, це розраховано максимум на посереднього виборця, бо будь-кому, хто хоч трохи думав, зрозуміло, що і капіталізм, і ліберальна система, і кінець кінцем демократія є ідеологією. Не буває нічого, що не має своєї іделогії, словами Жижека, навіть форма унітазу може сказати про ідеологію суб'єкта. Якщо ви дивитесь американський фільм і думаєте це просто фільм, то "просто" не існує нічого, будь-яка, навіть сама тупа американська комедія, є носієм певного додатку, а саме ідеологічного меседжу. Не існує нічого "просто так" - просто фільма, просто телешоу, незалежного науковця і незалежного експерта, неупередженого журналіста - все носить свій "маленький додаток а", як казав Лакан. Річ завжди несе в собі символ, котрий відсилає до чогось іншого, як показував Юнг. Славой Жижек в книзі "Чума фантазій" показує, що ідеологія існує завжди і усюди, інша річ, що крах ідеології наступає тоді, коли вона показує себе занадто явно. Жижек пише:

"Мораль тут очевидна: ідеологічна ідентифікація найбільше впливає на нас, саме тоді, коли ми повністю усвідомлюємо, що ми не ідентичні з нею, що "під маскою" прихована людська сутність з багатим внутрішнім світом: "не все є ідеологія, під цією ідеологічною маскою - я теж людина"; це саме та форма ідеології, котра найбільш ефективна на практиці...В самій ідеологічній структурі є свого роду "транс-ідеологічне ядро", так як, для того, щоб ідеологія стала дієвою і заволоділа думками людей, вона повинна "годуватись" і маніпулювати якимись транс-ідеологічними уявленнями, котрі неможливо звести тільки до простих претензій на владу (поняття та почуття солідарності, справедливості, приналежності до суспільства і так далі)...Таким чином суть не в тому, що не існує ідеологій без транс-ідеологічного ядра істин, але скоріше в тому, що тільки звернення до цього транс-ідеологічного ядра і робить ідеологію життєспроможною".

Який ідеологічний базис буржуазної свідомості? Це утвердження системи торгівлі у всі сфери життя (так зване домінування економіки над політичним), матеріалістичний світогляд та заперечення колективних ідентичностей. Тут відбувається протиріччя вибудуваного буржуазією логоса з національним міфосом. Найбільш яскраво це виражено у ХХ столітті на прикладі нацизму. До нацизму треба підійти з точки зору, яку висказав Юнг. Я не вірю у холокст і мільйони жертв, у плани по винищенню євреїв і т.д., це радше свідчення юнгівського колективного психозу. Інша річ, що антисемітизм існував у німецькому суспільстві. Де ж він взявся на Батьківщині Гьоте (так люблять питати інтилігенти, хоча парадокс в тому, що Гьоте сам був антисемітом - порочне коло)? Гітлер змусив всіх нелюбити євреїв? Маю сусмнів. Тут треба задатись питанням з точки зору, не хто був конкретний єврей, конкретний єврей міг бути ким завгодно, а що ніс собою символ єврея? Давайте не будемо звертатись до праць антисемітів, а звернемось до праці єврея. Маркс в праці "До єврейського питання" пише:

"Гроші - це ревнивий бог Ізраїля, перед лицем якого не має бути ніяких інших богів. Гроші низводять всіх інших богів з висоти і перетворюють їх на товар...Бог євреїв зробився мирським, став світовим богом. Вексель - це дійсний бог єврея. Його бог - це тільки ілюзорний вексель...Химерна національність єврея є національність купця, загалом грошової людини".

З цього ми бачемо приклад того, ким в очах німецької нації був єврей - він був не євреєм, як таким - людиною з плоті і крові, він був символом торгаша. І ось коли німецьку націю, котра всіма фібрами ненавиділа все, що пов'язане з капіталізмом в його чистому вигляді, варто лише більш уважно читати Шиллера, Гьоте, Гегеля, коли німців змусили десяток років терпіти все їм ненависне, коли лібералізм і капіталізм виставляв себе як переможця і володаря на кожному кроці у Веймарській республіці, антисемітизм, словами Юнга, був вторгненням колективного несвідомого, повстанням міфоса проти ліберально-буржуазного логоса і символом ненависті до торгаша став єврей, котрий завжди протягом століть в Європі був символом лихварства і спекуляцій. Це і був за Юнгом колективний психоз, але хто винний в ньому? Винне в ньому тоталітарне ідеологічне нав'язування ліберальної ідеології. Таким чином, за Юнгом, подавлення колективного несвідомого, протистояння логоса і міфоса за Дюраном, призводить до таких наслідків. Перефразуючи відому фразу, "те що єврею добре, європейцю смерть". Ми зараз не будемо копатись глибше в єврейському питанні, я лише ілюструю що відбувається, коли логос і міфос або в термінах Юнга колективне несвідоме і супер-его вступають в протиборства і які наслідки з цього.

Той би хто проаналізував німецьку історію з точки зору аналітичної психології міг би здогадатись до чого призведе "щастя" Веймарської республіки. Тут можна брати не тільки євреїв, скажімо коли католицька церква перетворилася на клуб спекулянтів індульгенціями, то це призвело до всеєвропейської війни. І Лютер, якщо читати його уважно, в першу чергу, на відміну від Кальвіна чи Цвіглі, критикує не якісь догматичні аспекти релігій, а саме занадту комерційність церкви, тут відчувається вся ненависть простого німця до спекулянта і торгаша. І євреям дійстається (праця Лютера "Про євреїв і їхню брехню"), але у Лютера, теолога, євреїв критикують не з точки зору релігії, Лютер би змирився з вірою євреїв, але Лютер ненавидить єврея знову ж як символ, символ торгаша і спекулянта. Тобто в обличчі єврея Лютер не любить не релігійного опонента, а його буржуазність. Саме тому прав був Черчилль, коли казав, що британці не антисеміти, саме так, але не тому що німці вважають євреїв "розумнішими за себе", а тому що британці самі були торгашами і нормально відносились до них, а в німців колективна несвідомість просто волала проти єврея в образі торгаша. Варто лише навести цитату Лютера:

"Вони злодії і грабіжники, у яких немає ані крихти у роті, ані нитки на тілі, котру вони б не вкрали і не відняли б в нас шляхом свого клятого лихварства...Лихвар - це вкорінілий злодій і окупант, котрий має висіти на шибениці в сім разів вище за інших злодіїв".

І той же Гьоте, про якого люблять згадувати інтилігенти, в своєму "Фаусті" ілюструє цікавий епізод, коли мати Маргарити дарує капеллану сундук з драгоцінностями, а свяченик радо їх приймає, Фауст бросає репліку, що ви, отче, ну прямо як "всеядний єврей-лихвар". І знову ми бачимо, що Гьоте, котрий був доволі релігійною людиною, першу претензію єврею кидає не у релігійному мотиві, а саме у його лихварстві.

Я б тут не впадав у банальність і не казав би про "заздрість до грошей" у багатих. Заздрість до накопичення багатств виникає тоді, коли сам заздрячий знаходиться у системи координат буржуазної ментальності. Мартін Лютер вів аскетичне життя, хоч міг в повній мірі бути багатим і успішним, оскільки водив дружбу з усіма князями Східної Німеччини, більш того він міг би підти шляхом Кальвіна і узаконити спекуляції і лихварство у самій релігії, але Лютер навпаки - радикалізує релігійну доктрину проти торгашества, спекуляцій і лихварства порівняно з католицькою. Йоганн фон Гьоте був аристократом і потреби в грошах не мав. Тут можна звісно покопатись в "фрейдівських перверсіях", але я б не радив, оскільки сам фрейдизм доволі буржуазна наука. Я б тут казав краще про "відторгнення абсолютно Іншого" у Лакана, коли Лакан показує, що коли абсолюнто інший переходить певну символічну межу ми його починаємо ненавидіти. Грубо кажучи, коли сьогодні ми бачемо священника-торгаша ми його таємно або явно ненавидимо, але зачасту не тому, що ми проти торгашества, ненависник може бути сам торгашем, але в цьому випадку священник ставши торгашем переходить певну символічну межу, котра встановилася у колективному несвідомому ще з індоєвропейського кастового розділу. І якщо для кальвіністів і особливо американців це нормально, бо американці це скупчення організмів, що не мають ані традиції, ані тяглості історії, а так різна шантропа з усього світу, котра бігла у Новий світ, то для Європи священник-торгаш, для більшості, це табу. Тут же і питання єврея у Лютера і Гьоте - єврей пересікає символічну межу гетто, де лихварство можливе як "терпиме зло" і стає "володарем спекуляцій" на абсолютно законних основах.

І хто думав, що Європа, котра увела заборону на лихварство ще у часі Римської імперії, раптом "мирно" прийме систему, побудовану суто на лихварстві? Коли буржуазія піщла проти культурної традиції, вона і наділа на себе зашморг, а заразом і на євреїв, спекуляцію котрих могли терпіти, коли вона була чимось таємним і брудним, але коли в Берліні зассяли вивіски банків і по вулицям побігли біржові спекулянти, саме тоді можна було передбачити усі наступні події.

Історію Європи ХХ століття не дарма Юнг називав домінуванням колективного психозу. Це був психоз, як бунт проти нав'язування країнам ідеології лібералізму і комунізму, котрі зі своїми ідеями економіки вищої за культуру, інтернаціоналізму, державного чи ринкового капіталізму і цей "бунт" призвів до чисельних жертв - так званої "буржуазії", євреїв, простих людей, загалом колективний психоз перетворив ХХ століття у криваве місиво, але замість усвідомлення цього система і досі нарощує нав'язування буржуазної іделогії ще дужче і інтенсивніше, що звісно призводить до протилежних наслідків у вигляді наприклад тероризму і всплесків політичного насильства. І це буде продовжуватись чим більше буржуазна ідеологія буде вдаватись до подавлення усієї іншої думки і нав'язувати свої нарративи, такі як гіперіндивідуалізм, мультикультуралізм, толерантність та турбокапіталізм.

Що стосується боротьби проти ліберальної системи, то тут треба чітко розрізняти, коли критично-опозиційній дискурс має сутність "недовольства мілкої буржуазії", коли сам протест проти буржуазної системи носить буржуазну ментальність і коли він антисистемний. Вся сьогоднішня політично-опозиційна боротьба носить явно мілкобуржуазний характер, а ніяк не революційний. Всі лозунги і тяга "протесту" носять на собі відбиток "гламуру", коли бажанням протесту є не буржуазний лад, а навпаки протест проти не надто буржуазності суспільства, нестача буржуазності і тяга до блиску "цивілізованого" супермаркета. Відстоювання не права нації або прав людини як такі, вони лише розуміються в контексті права споживача, бажання власної капіталізації. Лише розрив з буржуазним дискурсом здатен привести до зміни системи. Боротись з системою засобами, які пропонує система - це те саме, що перемогти карточного шулера, граючи з ним у покер. Звідси треба намагатись вирвати право критики з рук лібералів, бо, як писав Енгельс:

"Увесь протестний рух, що попав до рук мілкої буржуазії, з самого почтаку приречений на загибель".

Система нав'язала правила гри, йти проти системи - це від початку не визнавати правил системи. Це значить, що шулеру треба дати в пику, замість того, щоб грати з ним в карти.


Пейнар Ле Перьє "Буржуазія"

Lost_paradise

Lost_paradise

Бідний, бідний Віктор Фьодорич

  • 14.11.13, 12:26
"Бюрократія зростає для того, щоб встигнути за зростом потреб зростаючої бюрократії"
Айзек Азімов


А мені шкода Віктора Фьодорича. Його ж біда лише в тому що він народився не тоді й не там. Якби він народився у 70-ті десь в ЦАФ, він міг би так же успішно, як і його Величність Імператор Африки Бокасса І, грабувати підданих, лише відстьогоючи долю міжнародним смотрящим, якимсь там ООНам, МВФам і прочій лабуді. Тоді все було по-понятіям, запустив міжнародну корпорацію в країну - можеш бути шахом. Продав душу Леніну - можеш бути "великим батьком нації". Славні добрі часи, але вони минули. Сьогодні грабувати свої країни власноруч, суверенно - не можна, система міжнародного права передбачає, що грабувати треба скопом і кидати  лавешку на общак. Віктор Фьодорич так хотів бути "суверенним" експлуататором, а тут не получається - міжнародна бюрократія також хоче їсти. І Віктор Фьодорич став перед непростим питанням - кому здатись. Здатись треба тому, хто забезпечить комфортніше існування. Звісно Янукович з таким талантом вибудовув свій аппарат і безумовно східна бюрократія для нього краще за західну, бо принаймні передбачає режим контрольованого суверенитету - як з Лукашенко. На заході вони всі радикали - як тільки, так і зразу хотять. Але ж випилянні бабки з України партаппарат хранить то на Заході і невірний крок, ще й лапу накладуть. Вони це легко - як зтирили бабки Кадаффі та Мубарака, євроамериканська бюрократія також вправна в розпилюванні чужих грошей. Чисто коммуністи - граблять награбоване. А не дай Боже, ще вкрадуть гроші нашого батька нації? І все "нажитоє непосильним трудом" піде в общак на "міжнародні програми", два копья на шмотки для "голодаючих дітей Африки", три - на підтримку прав гомосєків, все інше - інвестують в заводи Філліпінах, щоб тамтешні оборванці клепали айпади для зажирілих міщан простору золотого мілліарда. З іншої сторони путінська контора "заготовки рогов і копит" теж створювалась не для "дружби народів" і Віктор Фьодорич знає, що й там його обворують. Куди подітись чесному жигану? А ще є місцева олігархія, їх також шкода. Хтось з них обов'язково збанкрутує. Бідолашний Ахмет - вони ж можуть забрати квартиру в Лондоні, а це див. пункт "про нажитоє непосільним трудом". А цукерки Порошенка? Та я вмерти за Рошен готовий і щоб Петро, бідолаха, не схуднув. А Фірташ - це що все дарма оборутки з газом були?А Пінчук? Якщо бідолашний Пінчук збанкрутує, хто нам Елтона Джона привезе і буде рекламувати презервативи по тєлєку? Ох, ця економіка, складна вона річ.

Я звісно ж тепло відношусь і до міжнародної бюрократії. Їх теж треба розуміти. Ну треба ж Пан Гі Муну їсти добре, літати з міжнародними рейсами на приватних літаках - ну не завод же відправити голову ООН, дійсно абсурд. А МВФ - їм же також треба жити на свої спекуляції, ну не вулиці ж підмітати поважним панам з оксфордськими освітами, які знають як зробити гешефт на котировках по біржам і коливанні індекса Доу-Джонсона. А європарламент - там же поважні люди сидять, яких треба годувати, поки вони вичисляють де ще в світі порушують права гомосєків. А Путіну треба ж годувати розбухаючись аппарат Митного союзу? Один Глазьєв на свої перельоти з Москви у Київ скільки зжирає. А скільки ще економістів, експертів, спеціалістів треба годувати? Хто нам розповість як треба жити, якщо зникнуть експерти? Треба співчутливо, ніжно і трепетно відноситись до цих тунеядців, бо хто як не вони подадуть нам приклад, як можна жити так, щоб в нас було все і нам за це не було нічого. 

Але зараз перед Україною епохальний момент - яку бюрократію ми будем годувати. Я за вітчизняну, кінець кінцем це патріотично. А для Віктора Фьодорича є остання надія - чучхе, тобто грабувати націю в оперативному порядку. І вже час розіврати цей гордієв вузел - йому треба оголосити себе батьком нації Вік-Фед-Януком і повести нарешті в світле майбутнє. Віктор Федорович помер, хай живе Вік-Фед-Янук!

Lost_paradise

Lost_paradise

Гегель проти просвітництва і лібералізма

  • 13.11.13, 12:47
Чиста розсудливість (Vernunft) відноситься до абсолютної сутності (absolutee Seiende) віруючої свідомості негативно. Ця сутність є чисте мислення (das reine Denken) і чисте мислення всередені самого себе встановлено як предмет або сутність (Seiende); в той же час у вірючий свідомості це в-собі-буття (in-sich-Sein) мислення набуває для того, хто володіє для-себе-буттям свідомості форму, проте лише порожню форму предметності (Objektivitat); воно виступає у визначенні чогось  репрезентованого (eingereicht). Але так як зі сторони для себе сущої самості (entdecken schiere Selbst) чиста розсудливість є чиста свідомість, то для неї "інше" (andere) виступає як певна "негативна" самосвідомість (negative Bewusstsein). Його можна було сприйняти або за чисте в-собі-буття мислення або ж за буття чуттєвої достовірності. Проте так як воно в той же час існує для самості (Selbst), а ця остання як самість, що володіє предметом, є дійсна свідомість, то специфічний предмет чистої розсудливості як такий є деяка суща звичайна річ чуттєвої достовірності. Цей предмет його являється в явленні (Darstellung) віри. Вона [чиста розсудливість як Vernunft] засуджує це уявлення і в ньому - свій власний предмет. Але по своєму відношенню до віри вона не права вже тим, що осягає її предмет так, як начебто він був би її [Vernuft] предметом. Вона говорить тому про віру, що її абсолютна сутність є шматок каменню, кусень деревини, у якого є очі, але він не бачить, або вона є шматок тіста, що отримане від вирощенних в полі злаків, що перероблені людьми і відправляєме назад в поле, чи якби ще віра не антропоморфізувала сутність, як би вона ще не робила її собі предметною і явленною.

Просвітництво, яке видає саме себе за чистоту, робить тут з того, що для духа є вічне життя і дух святий, деяку дійсну минаючу річ (vorubergehende Sache) і зпоганює це нищучим в собі споглядальництвом чуттєвої дійсності - споглядальництвом, котрого для благовійної віри взагалі не існує, так що просвітництво просто брехливо приписує їй ці уявлення. Те що шанує віра, для неї зовсім не каміння чи дерево чи тісто і не яка небудь інша минаюча, чуттєва річ. Якщо просвітництву заманеться сказати, що начебто предмет віри все ж таки є також і це, або що вона така в собі і по-істині, то з однієї сторони віра рівним чином знає  це "також", проте воно для віри - поза її благоволінням; а з іншої сторони, для віри взагалі не існує в-собі чогось такого, як камінь і т.п., а в собі є для неї лише сутність чистого мислення (Sinen).

Другий момент є відношенням віри як знающої (wissend) свідомості до цієї сущності. Для віри як мислячої чистої свідомості ця сутність неопосередкована (dierekheit), але чиста свідомість є так само опосередковане (vermittelte) відношення достовірності до істини - деяке відношення, котре складає сутність віри. Ця основа для просвітництва так само перетворюється у випадкове знання про випадкові події. Але ж основа знання є знаюче всезагальне і в своїй істині - абсолютний дух (absolutee Geist), котрий в абстрактній чистій свідомості чи в мисленні як такому є тільки абсолютна сущність (Seinde), а як самопізнання є знанням про себе. Чиста розсудливість встановлює це знаюче всезагальне, простий себе самого знаючий дух, точно так же як і негативну самосвідомість. Вона сама щоправда є чисте опосередковане мислення, тобто опосередковуюче себе з самим собою, воно є чисте знання, проте так як воно є чистий розсудок, тобто чисте знання, яке само себе ще не знає, тобто таке для котрого воно ще не є те, що воно є - чистий опосередкований рух, то останнє здається йому - як і все інше, що є воно саме - деяким "іншим". Зрозуміле в своєму втіленні в дійсність, розсудливість розвиває цей свій суттєвий момент, однак їй здається, що останній належить вірі і що в своїй визначенності - бути зовнішнім для розсудливості - воно є випадкове знання таких же звичайних дійсних історій. Звідси витікає, що вона [Vernunft] брехливо приписує релігійній вірі начебто її достовірність заснована на деяких одиничних історичних свідотцтвах, котрі розглянуті як історичні свідоцтва, звісно ж, не гарантують тої ступені достовірності відносно свого змісту, з яким нам повідомляють газетні новини про яку-небудь подію; - начебто її достовірність заснована на випадковості збереження цих свідоцтв - збереження з однієї сторони зобов'язане бумазі, а з іншої мистецтву і чесності при перенесенні з одного паперу на інший - і нарешті, начебто ця достовірність полягає на правильному засвоєнні мертвих літер і слів. Однак на справді релігійна віра і не думає пов'язувати себе з такими свідоцтвами і випадковостями; в своїй достовірності віра є наївне відношення до свого абсолютного предмета, тобто чисте знання його, котре до своєї свідомості абсолютної сущності не примішує ніяких літер, паперу чи переписчиків і навіть не опосередковується з нею через такі речі. Навпаки ця свідомість є сама себе опосередковуюча основа свого знання; вона є сам дух, котрий свідчить сам про себе і у "внутрішньому" одиничної свідомості і всезагальною наявністю віри усіх в нього. Якщо віра, виходячи з історичного, хоче повідомити собі також і той спосіб обгрунтування (Rechtfertigung) або принаймні підтвердження свого змісту, про яке говорить просвітництво, і серйозно уявляє і діє так, наче це було справді важливо - то це значить лише те, що вона [Glauben-віра] вже сьогодні дозволила просвітництву збити себе з пантелику; і її старання обоснувати себе чи укріпити себе таким способом свідчить тільки про одне - в неї проникла зараза просвітництва.

Тому те що стосується доцільності (Durchfurbarkeit), то як ми бачемо, прсвітництво вважає дурістю, коли віруючий індивід повідомляє собі більш високу свідомість - не бути прикутим до природнього споживацтва і задоволення - повідомляє себе тим, що дійсно відмовляється від природнього споживацтва і насолоди і доводить це справою, що призирство до цього всього є не притворним, а справжнім. Так саме вважає воно дурістю те, що індивідід відмовляється від своєї визначенності - бути абсолютно одиничним, все інше виключающим і таким що володіє власністю - відмежовується (verzichtet) тим, що сам відмовляється від своєї власності і цим по-істині виказує, що своїй ізоляції не надає великої ваги, але те, що він піднявся вище природньої необхідності відокремлення і в цьому абсолютному відокремленні для-себе-буття заперечує нетотожність інших з собою. Чиста розсудливість вважає і те, і інше недоцільним і несправедливим - недоцільно відмовляти собі у задоволенні і віддавати власність для того, щоб показати себе свободним від задоволень і власності; воно [просвітництво] оголошує звідси дурнем навіть того, хто для того щоб поїсти приймає міри для того, щоб справді поїсти. Воно насправді вважає несправедливим відмовляти собі в їжі і віддавати масло, яйця не за гроші або гроші не за масло і яйця, коли ти нічого не отримуєш натомість; воно оголошує іжу чи володіння подібними речами самоціллю і тим самим виказує себе м'яко кажучи не самим чистим наміром, котре надає абсолютно істотне значення такого роду насолодам і володінню. Як чистий намір воно стверджує знову ж таки необхідність піднесення над природнім існуванням і над жадібністю та її засобами; ось тільки воно вважає дурістю і несправедливістю, що це піднесення треба доводити справою, іншими словами цей чистий намір насправді є брехнею, котрий закликає (vorgibt) до внутрішнього піднесення і вимагає його, але сприйняти його насправді, дійсно привести його у виконання і довести його істинність - це все називає (ausgibt) воно зайвим, дурним і навіть несправедливим. Воно таким чином заперечує саме себе і в якості чистої розсудливості, оскільки воно заперечує безпосередньо доцільну дію і в якості чистого умислу, адже воно заперечує намір показати себе свободним від цілей одиничного існування (der Einzelheit). 

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель  "Phanomenologie des Geistes"

Побіжні зауваження

Я відмовився викладати відомі переклади Шпета, Сергеєва чи Слініна, оскільки це марксистський переклад, а треба читати не Маркса про Гегеля, а Гегеля про самого себе. Видання 1913 року Радлова значно краще, але там складінсть, що він писаний до реформ Луначарського. Також в тексті викорастано багато не літературних слів, а також штучно сконструйованих, але це спеціальна жертва формами, заради сенсу. 

Актуальність Гегеля видна з цього уривку, адже нічого не змінилося. Але Гегель перший так масштабно поставив питання - сама філософська парадигма просвітництва є хибною, брехливою і шкідливою, щоправда Гегель не був би Гегелем якби не знайшов в ньому і позитив, але це вже інша тема. Але зрозуміло, що без філософської деконструкції апріорій просвітництва, якась іша модель суспільства неможлива, бо спідоносний вірус лібералізма і капіталізма закладений саме там. Оскільки всі інтерпретації Гегеля, як з права, так і з ліва зайшли в кут, а лише гегельянство виявилося здатним щось протиставити цьому смердючому лібералізму, щоб задушити гідру треба знову осягнути Гегеля.


Lost_paradise

Lost_paradise

Боротьба системи та антисистеми як сенс 21 століття

  • 09.11.13, 15:41
У 1974 році в рамках Трьохсторонньої комісії (це така дуже елітарна організація, де збираються елітарні кола з Європи, США та Японії) Семюел Хантінгтон, Мішель Крозьє та Джоджі Ватанукі склали звіт з назвою "Криза демократії" (він є на офіційному сайті комісії). Основний сенс доповіді, що демократична модель, як певна легітимуюча система зайшла в кут. Зокрема в доповіді зазначається:

"Демократичний дух - індивідуалістичний, популістськитй, зрівняльний і нетерплячий до відмирання класів. З однієї сторони цей дух послаблює традиційні загрози для демократії, що походять від церкви, аристократії та армії. З іншої сторони він здатен формувати внутрішню загрозу і підривати всі форми об'єднань, послаблюючи соціальні зв'язки, котрі з'єднують в собі сім'ю, бізнес та співтовариства. Будь-яка соціальна організація потребує, в якійсь мірі, нерівності і різниці у функціях. В тій мірі, в якій зростання нравів демократії роз'їдає це все, вирівнюючи вплив в цих групах, вони руйнують основи довіри і кооперації між жителями і створюють перепони для об'єднання з будь-якої спільною метою."

Також звіт вираховує в скільки грошей обходиться демократія і робить висновок, що ця іграшка занадто дорога. Індивідуалізм і все більше споживацтво відповідно формуюють все більші запити, вважають Хантінгтон, Крозьє і Ватанукі, а політичні лідери змушені йти на повідку у запитів зажирілих мас. Запити мас все більше фрагментуються по політичному полю, демократія дезорінтується, не маючи ніяких змог в самій собі знайти якогось стимула, що здатен був би мобілізувати розніжені та індівудуалізовані маси.

Безумовно не треба вважати, що звіти таких серйозних людей в таких серйозних організаціях є якимись жопоголічними стенаннями, це ж не демагоги Карасьови якісь, це фактично аналітично-прогностичні плани. В період з 1974 року втекло багато води і ми мало помітили створення доволі активного і впливого класу на політичній арені світу, який грубо кажучи можна назвати міжнародною бюрократією. Міжнародна бюрократія все більше емансиповується від отих вимогливих національних мас і так само відмежовується від національних бюрократій. Це бюрократія ООН, МАГАТЕ, ЮНЕСКО, ЄС, Ліги арабських держав (яка часто останнім часом має окрему думку навіть від країн, що її створювали, таких як Саудівська Аравія) і т.д. Ця прослойка міжнародної бюрократії входить у все більшу взаємодію з транснаціональними кампаніями, котрі все більше об'єднуються в єдину структуру і згідно з цюрихським університетом їх вже лише 130, але вони володіють 50% ресурсів світу.

Всі міжнародні події останнім часом мають один ледь помітний вектор, а саме оппозицію і конфронтацію міжнародної глобальної бюрократії та бюрократій національних. Як казав у 2011 році у Франкфурті-на-Майні Вольфганг Шойбле, міністр фінансів Німеччини, в глобальному світі термін суверенітет втрачає свій сенс, як такий суверенітет національної бюрократії над масами народу. Але лишаються скажімо островки таких суверенних бюрократій, як скажімо був Ірак Саддама Хусейна, як є Сирія Башара Асада, є скажімо Іран з міцною владою клерікальних кругів, Білорусія Лукашенко, Венесуела Чавеса донедавна. Міжнародна бюрократія звинувачує національні бюрократії у непрозорості, а фактично в суверенній владі над своєю країною, що вважається в сьогоденні фактично диктатурою. Наприклад в Китаї пройшла доволі непомітна подія, а саме з приходом до влади Си Цзиньпіня відбулася масштабна чистка бюрократичного апарату, деяких саджали до в'язниць чи навіть страчували. Під банальною тезою "нової мітли" є більш глибоке підгрунтя для цієї події - Си Цзинпінь це виразник нового класу китайського бізнесу, космополітичного крупного капіталу в той час як ним чистилася бюрократія так званої "шанхайської групи", лідером котрої був Цзянь Цземінь, це група китайської партократії, котра керувала в оперативному режимі китайським бізнесом з такої "суверенної" точки зору, що виражалося у визиску цієї прослойки багатих шанхайців. Період Ху Цзінтао був періодом міжцарства, коли відхід Цзян Цземіня супроводжувался гарантіями йому збереження влади для його групи, але вже новий генсек остаточно вичищає апарат від такої доморощенної квазібуржуазної групи на користь групи, що ЗМІ охрестили "група Тайцзидан", тобто чиновникі залежні вже від транснаціональних китайських груп. Сам Си, за данними західних журналістів агентсва Bloomberg, через свою родину має вкладень у транснаціональний бізнес у розмірі 20 мільярдів доларів.

Тут варто звернутись до футурулогічного прогнозу ще однієї серйозної людини - Жака Атталі. Французький єврей Жак Атталі є доволі впливовим гравцем тої таки міжнародної бюрократії, він був радником президента Франсуа Міттерана, є постійним членом Більдербергського клубу, засновник і перший голова Європейського банку реконструкції та розвитку в 91-93 роках. Він написав книгу "Millenium. Winners and Losers in the coming World Order". Жак Атталі починає з історії становлення, причому робить це на диво в традиціоналістському руслі, чим показує, що розуміє справжній сенс подій, однак на відміну від традиціоналістів - для нього позитив те, що для традиціоналістів негатив. Існувало на його думку три форми правління - сакральний порядок, порядок сили і порядок грошей. В часи сакрального порядку заправляли священника-жреці, в порядку сили заправляли - королі, князі, царі, а в новому світовому порядку правлять ринок і капіталізм, що возводе на п'єдестал гроші. Гроші володарь сьогодення вважає Атталі і як традиціоналіст з ним в цьому не сперечаюсь, щоправда для Атталі, на відміну від мене, це абсолютний позитив. 

Отже проаналізувавши історію, Атталі заглядає у майбутнє. Атталі каже, що формується новий клас, який він називає Global nomad - глобальний кочівник, причому цей кочівник має дві ієрархічних позиції - це гіперкочівник та інфракочівник. Гіперкочівник - це олігархія, котра поступово емансипується від національної бюрократії і стає таким космополітичним гравцем, що не прив'язанний до будь-якого національного утворення - в них активи в усіх куточках світу, капітал розподілений в різних банках світу, вони живуть в деяких містах одночасно. Як наприклад наш Коломойський живе в Швейцарії, активи в нього є навіть в Австралії або Фірташ, який працює через швейцарські кантони і має бізнес наприклад в Росії. Ці кочівники вже не залежать від якихось національних інститутів, а прив'язані до глобального ринку і міжнародного капіталу більше ніж до свого паспорту (паспорта може бути і декілька, як у того ж Коломойського, паспорт України, Ізраїля, вид на мешкання у Швейцарії або у Ахметова, в якого син якщо не помиляюсь вже громадянин Великобританії). Безумовно така емансипація гіперкочівників потребує винайдення ними певної легітимізуючої системи, яким і є стає ота розпухаюча міжнародна бюрократія, що подавлює бюрократії національні на користь певних міжнародних структур - ООН, ЄС, Ліга арабських держав, Тихоокенський самміт, Євразійський союз і т.д.

З іншої сторони виникають цілі маси інфракочівників - це маси людей, котрі стають відірваними від національних територій і національних культур і кочують по світу в пошуках більш вдалої пропозиції на ринку праці. Це переважно кольорові з Третього світу, але не тільки - ті самі українці або поляки на заробітках в Росії чи ЄС ті самі інфракочівники за Атталі. Це еластична робоча сила, котра здатна замінити оті індивідуалізовані маси, котрі потребують вже занадто багато, але в той же час якийсь французький міщанин не бажає йти мити туалети, що будуть робити інфракочівники, однак поступово з розвитком їхньої інформаційної освіти заміщуватимуть мілких буржуа в містах і в середніх ланках оперативної роботи, бо для гіперкочівників безумвоно така еластична робоча сила "понаєхалі" більш рентабельна за місцевих, котрі вимагають дуже вагомих соцпакетів. Це не дивина сьогодні, скажімо в Нью-Йорку 60% мешканців мігранти, в Абу-Дабі - 80%, в Москві - по різним оцінками від 30% до 70%. Безумовно такі інфракочівники перевторяться на остаточну безлику масу без роду і племені, якими дуже легко маніпулювати. Врховуючи демографічну кризу білої раси, кольорові інфракочівники будуть все більше окуповувати європейські землі. Фактично інфракочівники - це орда, котра захоплює європейські землі і має сприйяння міжнародного олігархату.

Майбутнє перевториться в нову систему - фактично мегаполіс-периферія. Мегаполіси це будуть крупні ділові бізнес-центри з повною анаціоналізацією, такі як Нью-Йорк, Лондон, Париж, Берлін, Абу-Дабі і т.д., з іншої сторони периферія де будуть лишаться певні маси, котрі на відміну від мас мегаполісів, лишатимуть якусь етнічну і культурну ідентичність, але якогось серйозного тону в глобальній політиці задавати не будуть, лишаючись таким сировинним додатком до мегаполісів.

Нещодавно відбулась доволі цікава подія, також мало помічена ЗМІ - це промова нового короля Нідерландів Віллема-Олександра. Фактично король оголосив смерть держави соціального благоденства і перехід на модель, яку він охрестив держава соціальної участі, в якому держава більше не має дбати про людей, а лише люди самі повинні дбати про свої соціально-економічні потреби. Безумовно Віллем-Олександр з династії Оранських, "славної" династії, що стояла в авангарді буржуазних революцій у Нідерландах та Великобританії і є одним з членів елітарного клубу Європи (династія Оранських наприклад заснувала Більдербергський клуб), знає про що він говорить. 

Рене Генон в книзі "Царство кількості і знаки часу" казав, що в майбутньому суспільство повернеться до квазітрадиційного устрою, але який матиме тільки зовнішні ознаки традиційності, а в суті своїй буде ще більше антитрадиційним ніж секулярний модерн. Становлення цієї квазітрадиційності можна бачити. Жреців замінює глобальна сітка медіократії, яка формує суспільний дискурс. Національна буржуазія емансиповується від національного бюрократичного апарату і перевторюється на квазіаристократію, котра вже не залежить від мас. Політична буржуазна еліта перетворюється на обслуговуючий персонал нової аристократії. Масам починають втокмачувати, що час "свободи, рівності і братерства" закінчується. Старий ліберальний дискурс про "світле майбутнє" де держава має померти або хоча б відійти в тінь закінчується, натомість говориться, тим же Жаком Атталі, що нові виклики потребують глобального контролю за безпекою громадян і фактично держави об'єднуються в крупні блоки, такі квазіімперії, котрі мають слідкувати за кожним кроком громадянина - камери повсюди, системи слідкування, глобальний іфнормаційни контроль (зараз чув, що наш уряд запускає проект, що кожний новонароджений має бути внесений в спеціальну іннформаційну базу, де будуть біометрічні дані, зокрема відбитки пальців). І маси кричать ура, бо масам треба комфорту і безпеки проти "загроз".

Але в цьому всьому я бачу і позитив. Позитив в тому, що розчинення нпаціональних бюрократій, котрі завжди є буржуазним класом, створює у мас вакуум самоідентичності, котрий треба заповнити чимсь новим, ніж застарілим відношенням до бюрократичного державного апарату. І тут два варіатна - або індивідуум розчиняється у космполітичній мегаполісній постлюдині без роду і племені, або починає себе самоіндифікувати з більш традиційними самоіндентифікаторами, насамперед культурою, етносом і расою, котра вже не залежить від бюрократичних механізмів. Цим самим відбувається отаке передбачене Ніцще розділення на надлюдей і недолюдей, тобто недолюди як космполітична маса, загублена в своїй жадобі до комфорту і грошей, і надлюди, котрі відкривають для себе інші виміри Буття. Розідлення на недолюдей і надлюдей чітко окреслює контури ворога - систему в цілому, а не як скажімо якась конкретна держава, конкретний чиновник, конкретний олігарх - система вимальовується більш чітко як глобальна система і вибір стає перед кожним ким бути системним чи антисистемним. Нарешті окреслюється такий глобальний фронт, є чіткі виразники ворогів у кожної з груп - або скажімо для постлюдей це терористи-радикали ,які заважають "мирному і комфортному" співжиттю в єдиному світі, або система в цілому, її обслуговуючий персонал і постлюди, які стоять на сторожі цієї системи для умовно кажучи надлюдей, для яких є цінності вищі за суто людські і обивательські. В політичний дискурс 21 століття безумовно вийде на перші плани теологічний аспект, аспект расовий та аспект соціальний і кінець кінцем це призведе до розділення світу на два табори системний і атнисистемний. Кожен буде робити свій вибір. Я згоден в цьому плані з Дмитром Корчинським, що в 21 столітті опозиційна боротьба можлива лише в форматі Хізболли, тобто такий рух антисистемних бойових груп носіїв надлюдських цінностей в теологічному, расовому і соціальному аспектах як боротьбу за міфічну (в доброму сенсі цього слова) соціальну справедливість проти глобальної системи. 

Lost_paradise

Lost_paradise

Постідеалізм як відповідь на виклики постмодерна

  • 06.11.13, 15:46
Макс Вебер в своєму творі "Протестантська етика і дух капіталізму" окреслив процес модернізації як "Enztauberung der Welt", тобто "розколдовування світу". Вебер окреслював цей процес як заміна спочатку міфа філософією, а потім філософії емпіричним природознавством. Цей процес був фактично обірванням зв'язків між коннотатом і деннотатом, як сказали б постструктуралісти. Денотат як наявне і коннотат, як те до чого це наявне відсилає. Заколдований світ був тотальною коннотацією, коли річ була одночасно і символом чогось іншого. Але з процесом "розколдовування" річ схлопувалась сама в себе, але дійшло до Кантового парадокса, коли вже зовсім зачинилася сама в собі. Грубо кажучи, якщо в Середньовіччі сказати світ це значило фактично непроголошено відіслати до Бога, який творить його ex nihilo (з ніщо) у монотеїзмі або в політеїзмі ex deus (з самого себе) (хоча варто зазначити, що межа між цими що і ніщо доволі умовна, як показував Хайдеггер стосовно Буття, яке конституйоване з ніщо в такому суто неопалтонічному сенсі і тут філософія неоплатонізму, особливо в інтерпретації Плотіна та теологія грецьких отців церкви, зокрема Діонісія Ареопагіта та Орігена майже ідентичні, але це тема окремого тексту), то сказати світ в модерні вже майже нічого не значить, окрім якоїсь доволі абстрактної консрукції коннотата до всього і до нічого і вже Мартін Хайдеггер розкладав цей феномен на складові частини для окреслення, що власне значить світ в росколдованному світі і дійшов висновку, що якогось самостійного значення, відірваного від внутрішньомирного сущого як In-der-Welt-Sein (Буття-в -світі), сам світ не має.

А що таке в цьому контексті постмодерн? Словами Жана-Франсуа Ліотара це розпад метанарративу. Метанарратив це певна розповідь, що нам розказав модерн, це універсальна модель пояснення такого тотального сенсу світу, буття і т.д. Модерн розказав свою історію, пафос царства розуму, володарювання природознавства над "заколдованим світом", політичні інституції і єдина программа освіти - все це розповідь модерну про саме себе. Але він у постмодерні піддається еррозії, словами Ліотара: "спростивши до крайності, ми вважаємо постмодерном недовіру до метанарративів". Соціум скочується у анархічну ентропію мікронарративів, тепер "кожен розповідає свою історію", тепер існує не просто плюралізм, а тотальний плюралізм думок. Ідеологія прав людини якраз вияв такого яскравого володарювання мікронарративу, як власної свободи людини від будь-якого метанарративу будь-то релігія, держава, політична ідеологія. Та навіть політика змінюється, на це звертав увагу Френсіс Фукуяма. Політика як його означення скажімо у ХХ столітті більше немає, як певного транслятора сенсу і носія месседжу, політик стає чиновником, як певним обслуговуючим оператором. Соціум стає ентропійним полем мікронарративів, вивільнення абсолютно будь-ких перверсій (гомо яскраве тому свідчення). Навіть наука стає поступово на шлях "плюралізму" від кістного метанарративу природознавства попередніх століть, про це свдчать праці філософів науки Томаса Куна, Пола Фейерабенда, Томаса Рокмора та інших. Суспільний дискурс заповнюють не тільки скажімо власне сексуальні перверсії, а навіть перверсії релігійні чи філософські, reality shaw transform to freak shaw, скажімо Нью Ейдж, як реально шизофренічна доктрина в сенсі окреслення шизофренії Дельозом, як доктрина складена з купи профанізованих релігій, природознавства і реально просто божевільних думок різних сумнівних осіб. І це виповзає з маргінеса у медійний простір як ще може і не володар, але як певна сторона суспільного дискурсу. Більш того в просторі ентропії піддється еррозії і сам сенс, не просто, який відноситься до чогоь, скажімо сенс життя, сенс світу, а сенс як окреслення буттєвої категорії, який максимум зводиться до примітивний тваринних утилітарних вимог - пожрать і комфорту - все, що треба споживачу.

Про "вхід в постмодерн" писали не тільки власне постмодерністи. В цьому питанні займати позицію жопоголіка, який кричить "люди добрі, що ж це коїться" або ж позицію страуса, тобто втечі у іллюзію модерна не рекомендується в тому плані, що тікати нікуди, а в страуса дупа завжди на ззовні, що в сучасному світі дуже небезпечно. Про "віхд в постмодерн" писав наприклад традиціоналіст Юліус Евола в книзі "Осідлати тигра", яка фактично є філософською інструкцією для традиціоналіста, як жити в постмодерні. Для Юліуса процес історії має доволі чітке метафізичне окреслення, як деградація суспільства в зв'язку з етапами захоплення дискурсу все нижчими кастами. Спочатку суспільний дискурс визначали брахмани-жерці, потім влада перейшла до кшатріїв-аристократів, потім дискурс захопили вайшії-буржуазія в якої вихватили позицію шудри-пролетаріат з успіхами соціалізму, але найгіршк попереду. Це захоплення дискурсу чандалами, це вже істоти поза кастами, це біомаси. Влада чандал про про неї писав Ніцще, як стадо без пастуха, хаотичний рух однорідних атомарних тіл в розколдованому просторі. Всі грані скинуті - ієрархія опрокинута навіть у її найбільш примітивному виразі класової градації, а всі поступово перетворюютья у таких собі "менеджерів". Зараз всі "менеджери", синонімом менеджера я думаю є чандала. Ось це і є постмодерн - повне заволодіння дискурсом безликих, аморфних мас чандал-менеджерів.

Безумовно таким рессентимантним бунтом-відповіддю на постмодерн особистостей, котрі ще мають певний запал пассіонарності і не перетворились на чандалу, буде такий реакційний стрибок-занурення у модерн з його цінностями раціональності, якобінського етатичного націоналізму, диктатури певних модерних метанарративів, однак як показує історія реакційність завжди є програшною позицією - скажімо реакціонери роялісти програли революціонерам лібералам, реакціонери ліберали в Росії програли революціонерам більшовикам, реакціонери фашисти і націонал-соціалісти програли революційним комуно-лібералам, реакціонери-соціалісти програли холодну війну постмодерновим неолібералам. Як казав Ернст Юнгер, новий тип людини від виклику не втікає, а приймає його і кидається у стихію боротьби. Треба розуміти, що основний дискурс модерну - це дискурс матеріалістичний з його цінностями буржуазного капіталістичного ладу, мілкобуржуазного моралізму, секулярної етатичної держави - цей дискурс завідомо програшний, бо він вже деконструйований і пафос модерну не діє на спільноти. Якийсь успіх модерновий дискурс може мати в таких державах як Україна, з її постбездержавним синдромом, хоч саме відношення пересічного українця до цього механізму має явно когнитивно-диссонансну природу з такою поміссю ненависті і фетишиської захопленності модерновими цінностями. 

Справжньою відповіддю на постмодерн буде лише постідеалізм. Треба спочатку сказати що є ідеалізм, бо отруєні марксистько-ленінськими тезами вважаємо, що ідеалізм є такою магічно-теологічною доктриною. Ідеалізм виник зі спору грецьких неоплатоників з матеріалістами. Грецькі матеріалісти до речі це не марксисти, грецьки матеріалісти вірили, що Боги існують, існує душа, всесвітній дух і т.д. Так в чому ж спір, адже думається часто, що матеріаліста від ідеаліста відрізняє лише віра/невіра в Бога чи душу. Матеріалісти вважали, що душа, Боги складені з матерії, з атомів, тільки більш "тонкої" матерії, як виразились би неоспірітуалісти. Неоплатоніки вважали, що Боги, душа, дух взагалі не є субстанціональними. Тепер розумієте, що ці всі нью-ейдж спірітуалісти, котрі вимірюють вагу душі, фотографують ауру чи займаються іншою лабудою, є лише такими рафінованими матеріалістами для інтелігентного бомонду. А до ідеалізма це не має ніякого відношення. Ідеалізм вважає, що лише позасубстанціональні сутності є буттєво первинними і є визначальними в Бутті людини. "Буття і є ідеєю" - казав Платон. Отже ідея первинна за матерію. Символ є лише матеріальним носієм коннотату до певної вищої ідеї. Міф є метанарративом, як розповіддю про світ ідей.

Оскільки у філософії термін ідеалізм визначає доволі широке явище (наприклад Канта або Декарта), то я окреслення ідеалізму звужу до платонізму та неоплатонізму. Помилково вважати, що платонізм і неоплатонізм є визначальними тільки для Греції і Риму, бо Середньовічна схоластична філософія, включаючи сюди і писання отців церкви теж є осмисленням платонізму і оце розколдовування світу є насамперед боротьбою проти всіх форм платонізму, як окресленної ідеалістичної доктрини. Це до речі не тільки моя думка. Це прямо каже наприклад диякон Кураєв, міссіонер РПЦ в лекції "Рождение науки, инквизиция и охота на ведьм", щоправда виявляється для Кураєва це було благом оця боротьба з платонізмом. Доволі дивна позиція "міссіонера", хоча Кураєв вже неодноразово виказує доволі таки дивні речі, прикриваючись тим, щодля нього, як православного, є одна догма - Нікейський символ віри, а все інше є так би мовити дискусійним, чим він мені нагадує типового протестанта. Те саме казав і Макс Вебер, зазначаючи що протестантизм якраз і боровся з платонізмом, котрий покривала католицька церква. В цьому плані дискурс протестантів про язичництво католицької і православної церкви, яким підгавкують мусульмани, не новий. Завершенням платонічної філософії був Гегель, такий окреслювач палтонізму в раціональні форми філософії. На Гегелі я думаю феномен неоплатонізму підходить до завершення. Логоцетнричний платонізм Гегеля ліг в основу багатьох ідеологій ХХ століття, але всі вони зазнали поразки в боротьбі з лібералізмом. Тому постає питання виведення як концепту нової ідеологічної доктрини саме постідеалізма, як Гегелівської теорії, взятої з тезами Мартіна Хайдеггера, філософами консервативної революції та традиціоналістами, яка має працювати у просторі хаотичної ентропії мікронарративів постмодерна.

Постідеалізм відрізняється від неоідеалізму Гегеля тим, що він не логоцентричний, тобто побудований на базі такої важкої метафізичної моделі, а він екзистенціональний ідеалізм. У розколдованому світі єдиною справжнім простором ідеального може буде людина, але не просто людина, das Man, а особлива людина, словами Юліуса Еволи "та що пройшла внутрішню трансцедентну ініціацію" або словами Ернста Юнгера це новий тип людини. Людини яка народжує в собі сенс, коли навколо його ніде немає. І для такої людини розпад модерну носить позитив в тому, що він емансипує його волю від прив'язки до модернового метанарративу, абсолютно матеріалістичного і профанного. Грубо кажучи в цьому хаосі істот, для котрих головною цінністю буде пожрать і притулити м'якіше дупу, мають виникати осередки людей,для котрих будуть вищі виміри існування і котрі у суспільний дискурс будуть здатні повернути сенс - теологічний сенс. Фактично це завдання на рівні ранніх общин християн, котрі саме таким чином перевернули суспільний дискурс. Це мають бути певні ордени, як казав Юліус Евола, на кшталт Тевтонського ордену або братства козаків, котрі влаштовують собі острів абслютно іншого життя в океані свинопасів і гречкосіїв. Це словами Юнгера будуть "чоловіки, які є небезпечними, тому що бажають бути небезпечними". Тільки такі об'єднання маргіналів, для котрих вищою цінністю буде релігія, раса, етнічна самоідентифікація, сенси, загалом Ідея, який вищий вимір за матерію здатні будуть якщо не перемогти, то хоча б сколихнути суспільство. Ті які будуть емансипуватись від зовнішніх інститутів, створювати свої і бажати не еволюції, а лише революції проти усіх базових дискурсів постмодерна - толерантості, глобалізації, уніфікації, атеїзації і матеріалізації і які, що важливо, будуть самоототожнювати себе не з зовнішними атрибутами якоїсь постави, а лише з внутрішніми вимірами та своєю символічною групою. На українських теренах це вже було і старий добрий український лозунг "Воля або смерть" має бути наповнений новим змістом, як боротьба за емансипацію від цього тоталітарного нав'язування ліберальної ідеології в постмодерній обгортці, що абсолютно позбавлена будь-якої високої ідеї або сенсу.

Lost_paradise

Lost_paradise

"Золота Заря" як фронтмен нового націоналізму

  • 05.11.13, 13:50
Близько 4 тисяч років тому Еллада засяяла світлом думки та духу таким чином, що протягом наступних тисячьолітть визначала філософський і політичний дискурс всієї Європи, а потім всього світу. Будь-яке ототожнення Європи не можливе без відсилки до грецького спадку. Філософія, політика, демократія - це все суто грецьки слова. Потім Еллада, наче виконавши свою місію, тихенько виродилась і зникла, передавши свій прометеївський вогонь іншим білим народам. І ось сьогодні вогонь Європи здається гасне, як той нефартовий смолоскип сочінської олімпіади - як не підпалюють, результат все той же.

Однак маленький промінь надії виринає там, де він згас тисячоліття тому - в Елладі. Сьогодні Греція нам подарувала доволі таки цікаву річ, на яку ми поки що мало звертаємо уваги і не мислимо в нових категоріях - це новий націоналізм. Партія "Золота заря" це не просто партія плеяди європейських націоналізмів в їх модернових якобінських означяеннях, типу австрійської "Свободи", скакндинавських "Народних партій" і навіть не "Нацфронт Франції чи НДПН Німечини. Окреслюючи себе, "Золота заря" навмисно відмовляється від означення себе як "грецьких націоналістів" - вони кажуть ми "еллінські безкомпромісні націоналісти". Це не гра слів, а це світоглядна композиція. Золота заря не позиціонує себе як "грецьку націю", як сукупність модерних якобінських означень якоїсь спільноти мовної чи об'єднаної територією, релігією чи якимись іншими психологізмами. Вони звертаються до базової самих-себе характеристики - еллінства, як націоналізму міфологічного та архаїчного. Це глибше, це коріння. Вони не хочуть "брати владу в Греції", вони не ототожнюють себе з таким модерновим апаратом, як "Грецька республіка", вони мешканці Еллади. Греція для них не більш ніж філіал системи міжнарождних корпорацій, а Еллада це духовний географічний простір. Дискурс, який був заданий французькими націоналістичними інтелектуалами у 60-х роках, нарешті отримав доволі чітко політичне утворення, цілком завершене в самій своїй світоглядній позиції. 

Не можна сказати, що не було політиків з такою позицією. Праве крило Нацфронту у Франції наприклад (французькі інтеграли-роялісти) або певний період діяльності НДПН в Німеччині (імперські націоналісти), однак всі вони завжди змушені були скочуватись у масовість і популізм, соціальну демагогію і звертання до звичного європейцу якобінського пафосу часів національно-визвольних змагань. Це з однієї сторони мало своїх адептів, але через реакційність і явну гротескність таких лозунгів у новому ландшафті явного успіху ніколи не мало, дозволяючи лишати собі певну кількість адептів, як "стабільний електорат" і поступово вони всі деградували до рівня "цивілізованих парламентських партій". А от Золота Заря вийшла на політичну арену саме з такою концепцією нового націоналізму вперше - позбавившись реакційного фашизму, якобінського націоналізму, мало звертаючись до соціальної демагогії, натомість звертаючись до таких, як вони казали "спартанських цінностей нації", до еллінського міфу, до грецької архаїки і повністю відмежувавшись від "Республіки Греція", як чуждої їм категорії. Вони вийшли дійсно зі справжньою революційним дискурсом в політичне поле, відкинувши всі породження модернового пафосу про "республіку", "про демократію і парламентаризм" і бездумний патріотизм, замішаний на демагогії крайне примітивного масштабу. І така далеко не популярна позиція отримала 7% у тотальному просторі диктатури медіократії, ліберальної пропаганди, спотвореного Новим часом світогляду греків, що звісно повергло в шок багатьох - маргінали і в парламенті.

Звісно маргіналами вони лишились, бо щоб стати "популярною" партією треба змінювати концепцію в звичне русло політичного кидання лозунгів, демагогії і грання на примітивних інстинктах мас або продовжувати гнути свою лінію і лишатись "маргіналами". І тут на допомогу прийшов грецький уряд - слава йому! Він їх намагається заборонити. Уряд розуміє, що Золота заря грає на іншому полі, уряд і Заря між собою не сумісні як дві суперечні один одному системи. Але цим самим грецький уряд робить еллінським націоналістам послугу - він не дозволяє їм скотитись в болото "цивілізованої парламентської партії", навмисно їх витісняючи в поле революційне. Грецький уряд, сам того не розуміючи, робить еллінським націоналістам послугу ставлячи їх у безвихідне становлення пораненого ведмедя. І за це я йому вдячний - він де допустив деградації націоналістичного руху у націоналістичну партію. Він вивів їх зі свого поля симуляції, не лишивши нічого іншого, як намагатись їм і далі бути послідовними. Сподіваюсь грецький уряд і надалі продовжить свою самозгубну тактику.

А Європа дивиться на Елладу, де народжується щось нове і можливо перетвориться на щось величне. Де новий націоналізм остаточно порве всі свої зв'язку зі старими установками доби Модерну, знищить "республіку Грецію" на користь Еллади і видасть нам на гора новий вогонь Прометея, як маяк, за яким нам треба буде знову підти, як і 4 тисячі років тому.


Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
…
46
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more