Карл Шмітт: поняття суверена, легітимності та політичного

Карл Шмітт

Особисто для мене Карл Шмітт знаковий мислитель, що фактично в свій час поставив мій світогляд догори дригом. Ну погодьтеся, якщо я вчив юриспруденцію 7 років, а потім знадобилося лише декілька місяців усвідомленного розбору Шмітта для того, щоб усвідомити, що майже все чому вчився є повна херня і балабольство. Хоча вважати роки витрачиними я не буду, все ж бумажка потрібна була та й саме завдяки навчанню я все ж і ознайомився з Карлом Шміттом, котрого підсунула мені людина, яку я вважаю своїм вчителем в дуже широкому окресленні, який видресерував мене в історії, підсовував мені праці Ломброзо і консервативних революціонерів, загалом робив все, щоб знігілузавти вплив на мене нашої ліберальної освіти і я гордий тим, що з навчання виніс прямо протилежне тому, чому мене намагалась видресерувати система. І Карл Шмітт в цьому базовий теоретик, блискучий правник і політолог, і дуже гарний геополітик. Геополітичну сторону Карла Шмітта ми зачіпати не будемо, тим паче я про неї вже писав. Сьогодні більш казуїстична сторона справи, але не менш важлива. Особливо треба звернути увагу на праці Шмітта "Теорія партизана: проміжні тези з приводу розуміння політичного" (Theorie des Partisanen. Zwichenbemerkung zum Begriff des Politischen), "Політична теологія" (Politische Teologie) та "Поняття політичного" (Der Begriff des Politischen). 

Базове визначення суверена є визначення суверенна як того, що стоїть поза законом. Суверен завжди ширший за законні рамки (легальні). В праці "Політична теологія" Шмітт зазначає, що все секулярне право та секулярні ідеології виникли з теології і змінювались по мірі своєї секуляризації. В Середньовічних суспільствах на базі теології сувереном визнався Бог, звідси намісник Божий, будь-то монарх або Папа Римський був структурою суверенною і головне базою для легітимізації правових і політичних відносин. Саме слово "суверенітет" вперше застосував монархіст Жан Боден, де виводив права монарха і його необхідність саме з позиції необхідності суверена як легітимуючої системи політичних і правових відносин. В Новому часі суверенітетом заволоділа держава (Левіафан). Не дивлячись на часті посилання в різних конституціях на так званий "суверенітет народу", то це є лише правова фікція. Сувереном є той, хто за Максом Вебером має право на "легальне насильство" і звідси безумовно це держава, котра в Новому часі замінила Бога і його представників на землі у вигляді монарха чи клерікальної влади. В середині самої держави має бути той, хто є носієм суверенітету в прямому сенсі. Визначити носія суверенітету треба зважаючи на ту структуру або особу, яка є вищою за закон. Вищість за закон визначається тим, що існують часи, коли потрібно прийняти суверенне рішення у надзвичайній ситуації. Той хто бере на себе владу "прийняття рішення" (проблема деціонізма) є в повній мірі носієм суверенітету. Оскільки надзвичайна ситуація ніколи не може бути окреслена законними актами, то звісно й суверен котрий приймає рішення є вищим за закон. Суверен є силою, що легітимізує легальний закон, без суверена втрачається сам сенс існування легального закону.

Між легітимністю (Legalimitat) і легальністю (Legititat) є вагома різниця. Легальність є лише законне поле існвання певної системи, але воно лежить у легітимності і легитимізують її певні позазаконні речі - скажімо республіку легітімізують її демократичність, її парламентаризм, її лібералізм наприклад. Тобто теорема лежить в основі легальності. Наприклад певний рух (Шмітт приділяв увагу партизанам) може бути нелегальним, але легітимним. Легітімізує цей рух сам себе шляхом відсилання до певних позазаконних конструкцій такого філософського штибу. Наприклад партизани на Кубі були нелегальними для капіталістичного режиму Батісти, однак вони себе сами відсилали до коммуністичної легітимності - справедливості, більш праведного устрою і т.д. Або сьогоднішні ліберали нападаючи на суверенні держави (такі як Лівія) легітимізують себе шляхом відсилки до "прав людини" та "ідей демократії". В Лівії демократія була нелегальна, однак повстанці легітимізували себе шляхом відсилки до позазаконних "ідей демократії", котрі є легітимізуючим для зовсім іншої моделі суспільства - суспільств ліберальних.

Звідси базове для Шмітта розуміння політичного - політичне є система "друг-ворог". Шмітт зазначав, що не треба зводити систему "друг-ворог" до поняття опонентів. Опоненти існують в самій системі, а коли входять у протиріччя дві системи (наприклад фашизм і лібералізм), то відбувається боротьба на винищення - друг-ворог є завжди антагоністами повними, без жодних компромісів. В праці "Поняття політичного" Шмітт пише:

Не дивлячись на те, що ліберали люблять пускати лайно у вуха про свою миролюбність і "соціальний консенсус" діють суто в рамках системи "друг" - "ворог". Яскрава тут праця ліберала Карла Поппера, про котру я вже неодноразово казав, "Відкрите суспільство і його вороги". Тут яскраво є поділ друг -ворог. З однієї сторони різні спектри центру, які говорять про "відкрите суспільство", а всі хто не визнають "відкритого суспільства" є однозначно його ворогами. Отже одна з базовим думок Шмітта - оппоненти існують лише в рамках легітимуючої системи. Наприклад якщо ти визнаєш ліберальні цінності, бажаєш відкритого суспільства, то ти можеш бути оппонентом в тому, яким чином "трактувати" ліберальні "цінності" і як саме "відкривати" суспільство. Але якщо ти заперечуєш повністю ліберальну систему, то ліберали стають не оппонентами, а ворогами. Не в такому "хмарному сенсі", а в конкретному як вороги, яких треба прибрати зі шляху. Не треба питати ілюзій, ліберали діятимуть так само, якщо хтось посягає на "демократичній устрій" і "ліберальні цінності". 

Звідси випливає важливий висновок - ліберальна легальність (тобто закондавство) для тих, хто легітимізують себе іншою матрицею не ліберальною, є для таких груп системою, котра ні до чого їх не зобов'язує, а більш того ліберальне законодавство є нелегальним для тих, хто вважає себе антилібералом. Приклад з життя - ісламські фундаменталісти. Вони не визнають ліберального суверена (скажімо міжнародну організацію ООН), для них сувереном лишається Аллах. Вони не визнають ліберальної легальності у вигляді "прав людини", для них легальним є шаріат. Отже в країнах, які легітимізують себе ліберальними законами, вони нелегальні. Але коли фундаменталісти захоплюють владу в якійсь країни, вони легітимізують Аллаха і легальними стають закони Шаріата, а вже закони "прав людини" стають нелегальними. І ложили вони на "права людини". Безумовно тут чітке протистояння "друг" - "ворог", причому для кожної сторони інша є нелегальною, скажімо "террористом", але точок дотику в них немає і не може бути - це антагоністичні системи.

Сучасна бельгійська дослідниця Карла Шмітта Шанталь Муфф в працях "The return of the political" та "The democratic paradox" дослідила сучасну структуру так званих "демократичих суспільств" з точки зору системи Шмітта і зробила висновок. Отже сьогодні сувереном є капітал. Капітал легалізує себе системою лібералізму (лівого чи правого), який створює певне поле легальності. Лібералізм підмінює поняття створюючи вигляд "конкурентої бооротьби", але ця "боротьба" йде суто в рамках системи лібералізму. Систему "друг" - "ворог" підмінюють конкуренцією партій, котрі функціонують як важлива легітимізуюча частина лібералізму і через різні рекламні піар-технології створюється вигляд якоїсь "політичної боротьби", хоча в раховуючи поняття політичного насправді існує лише диктатура лібеоралізму і ліберальних еліт. Більш того лібералізм зводе політичне суто в сферу "політики публічної", тобто виборів, ток-шоу і прочої демагогії, в той час як політичною сферою є абсолютно будь-яка сфера - економічна, релігійна, приватна, юридична і т.д. Таким чином, доходить висновку пані Муфф, виганяючи політичне з усіх інших сфер життя, вже навіть з самої політики (чиновники перетворюються на менеджерів), лібералізм тим сами встановлює свій власний неплюральний авторитаризм до всіх сфер життя, де певна думка є пануючою і всі інші подавлюються. Прикриваючись цирковим шоу у вигляді "демократичних виборів", як єдиної сфери політичного, система заганяє всіх в своє гетто розуміння публічних і приватних відносин і в той же час нівелює розуміння політики в її сутності, як відносин "друг" - "ворог".

Висновок в тому, що треба погодитись з пані Шанталь Муфф в тезі, що настав час повернення політичного, як глобальної сфери життя, а не окремих мапет-шоу у вигляді виборів та референдумів. А також важливо поставити під питання саму легальність ліберальної системи та ті принципи на яких вона себе легітимізує. Ну звісно ж зробити висновок - ліберал це не оппонент, ліберал це ворог, як і вся система і з нею треба поводитись як з ворогом.