Фетиш перед масою

  • 07.06.13, 17:11
Ми йменуємо себе націоналістами і не маємо страху перед ненавистю до нас неосвіченої чи освіченої черні, всіх цих опортуністів духу і матерії. Те, що вони ненавидять, йде проти гнилих течій прогресу, лібералізму і демократії, має явну перевагу — воно не є всезагальним.  Ми не вимагаємо всього загального.
Ернст Юнгер
Здавна взагалі і традиційно в усіх народів світу є стале протиставлення між "якісним" та "кількісним". Кількість завжди була апріорі неякісною. Сучасні егалітарні традиції породжують інший імператив - профанаційне і дещо блюзнірське преклоніння перед аморфною масою, начеб то щось безформене має якісь прагнення, окрім хіба що вбирати форму посудини, в якій вона перебуває. Тобто не дивлячись на ліберальні синтенції про "індивідуальність", фетиш направлений лише на її атомарний аспект, суто біологічні властивості стадної тварини. Для справжніх "індивідуальностей" вигадали інший термін - не соціалізована особа. Тобто ту, яку не підігнали під аспекти "споживача", таку собі худобу в загоні, вищою мрією якої є Лексус і погріти брюхо на Балі.  Тобто коли ліберасти кажуть про "права особистості", честь і гідність тої "особистості", вони мають на увазі саме ту "абстрактну" людину французької революції, котрої ніколи не існувало, а звідки в неї може взятись честь і гідність не зрозуміло. Так само можна казати про честь і гідність їжака або гадюки. А ще ліпше про худобу, у яку перетворює сучасна цивілізація особистість, яка колись існувала. В цьому є щось радянське, коли партноменклатура діяла ім'ям і волею радянського народу, сама ж формуючи світогляд цього народу. Не більш ніж фетиш, котрий звучав у лозунгах: "на прохання трудового колективу".

Це показує преклоніння пере різними соцопитуваннями, коли кожний показує різний результат, наче в народу існує 5 - 10 різних і протилежних воль. Не маючи національної ідеї та ідеології (котру так вдало охаяли нацдеми у 90-х, не надавши нічого взамін, окрім лозунгу "жити добре"), виступати від імені народу - це фарс. Причому не важливо які барви партійного прапору натягає той, хто виголошує промови на "прохання трудового колективу". Але ж нація, за висловом Алана Бадью, це радше питання метаполітичне, ніж біологічне, територіальне чи фетишованого поняття маси.  Але сучасні політики всіх мастей вирішили брати масою, а не якістю. Це як при комунізмі, коли всіх без розбору включали в партію, наче всі були комуністами.  Це як один знайомий розказував, як його діда в партію брали. Коли він сказав: "хлопці я ж віруючий", йому відповіли: "можеш бути віруючим, але з партбілетом". 

В сучасну епоху "медіократії" формувати суспільну думку - раз плюнути. Ще у 60-х відомий рекламщик Росер Рівз казав: "для мене вибори, це як продати тюбик зубної пасти. Яку краще розрекламують - того кандидата і куплять". А пан Рівз добре знав, що казав, адже "продав" американцям Дуайта Ейзенхауера.  Звідси вся ота хрінь повилазила типу "іміджмейкерів", "стилістів" і т.д. Чи потрібна справжньому лідеру "іміджмейкер"? Навряд, але, як вірно зауважив Корчинський, більшість сучасних політиків опідарасилися до рівня, де потрібні "іміджмейкери" та "стилісти". І оці викидні іміджмейкерів формують суспільну думку. І перед нею треба преклонятись? Тома власне і вся "боротьба" про яку йде мова виглядає, як профанація. Як боротьба з російськомовною ковбасою, котра не стільки є абсурдною, скільки принижує саме українську мову. 

Як вірно писав Ернст Юнгер (переклад звідси):

Визнавати себе частиною маси означає ставити собі у досягнення чисто фізичну властивість маси, а звеличувати поняття людства означає вважати чимось значним саму належність до якогось виду ссавців. Загальне зважують, вимірюють і обчислюють. Особливе оцінюють і цінять. Бажати загального – означає не бачити в себе ніякої особливої цінності, тобто бути в кращому разі «об’єктивним, розсудливим, науково справедливим». Бажати особливого означає задавати міру, відчувати відповідальність перед Кров’ю, слідувати за духовними поривами.
Сучасний націоналізм прагне особливого – таке головне відчуття нового покоління, яке до нудоти переситилося прісними фразами Просвітництва. Сучасний націоналізм не бажає вимірюватися загальною міркою, він хоче сам задавати міру, звертатися до духовної сили...

Націоналізм не бажає миритися з пануванням маси, а вимагає панування особи, перевага якої створюється за рахунок внутрішнього змісту і живої енергії. Він не бажає ні рівності, ні справедливості, ні свободи, які зводяться до пустопорожньої демагогіїВін бажає упиватися щастям, яке полягає у тому, щоб бути собою, а не кимось іншим. Сучасний націоналізм не бажає вітати у хмарах теорій, не прагне «вільнодумства», але хоче закріпити міцні зв’язки, порядок, вкорінитися в суспільстві, Крові та Грунту. Він не хоче соціалізму можливостей, але бажає соціалізму обов’язків, жорсткого стоїчного світу, якому окрема людина повинна принести жертву.

Питання нації зводиться з питання якісного на рівень кількісного. Тож абсолютно неправильного є ідея надати руху вимір масовості, бо масова людина це "споживач", зачепити струни душі якого можна лише пообіцявши йому "ковбаси подешевше". Якщо хтось ще вірить у масову "націю", сходіть на антифашистський мітинг Партії Регіонів, там також "нація". І не треба їх принижувати і лаяти, вони люди і вони такі як є. Якщо хтось думає насильно всіх "конформістів" вислати, то в Україні залишиться Люксембург. Але якщо хтось думає, що з тих конфмормістів, котрі бояться втратити посаду у дельфінарії і насильно йде на нерзозумілий йому мітинг проти незрозумілого йому фашизму, визріє масовий рух...Ви бачили повстання на фермі?

Як в свій час вірно зауважив Салазар: "Моя перше завдання було сформувати якісну національну еліту, а лише потім я навчив народ читати". В той же час думається багатьма, що здатна щось зробити маса. Коли політик, що має виміри вищі за ковбасу починає заради демагогії говорити про ковбасу, кінець кінцем він і сам повірить, що питання лише в цьому. В цьому вимірі питання "честі", "гідності", "нації" існують лише на бумазі в деклараціях ООН. Тому аспект мав би бути повернути у питання "якості", менше та краще. В цьому плані показовою була іспанська фаланга. Під час правління Франко, на відміну від комуністів, в іспанську фалангу не приймали всіх підряд, всіх гамузом, а участь у фаланзі треба було заслужити. Це різко відразняло іспанську Фалангу від фашистської партії в Італії і НСДАП в Німеччині, куди часто також записували як в колгосп.

Тому змістовніше було б набагато створення організацій не у вигляді сучасних популістських партій, котрі волають лозунги, а створення Фаланги, де буде меншість, але якісна меншість. Те що було б щось на кшталт ордену, куди входили б люди, котрі були б здатні в часи перелому стати елітою і авангардом змін саме своєю внутрішньою суттю, а не масовістю. Це було б всеціло в дусі української традиції, бо українська нація колись зуміла сегрегувати свій активний, формуючий початок у орден, братство козаків, навколо яких формувалася національна ідея, котрі стали центром формування націонтворення і державності, надали безформеній масі форму.  І до речі Руїна та занепад в Україні почалися саме з Чорної ради, де аспект державотворення отримав характер масовості (адже право голосу мали всі, а не тільки козаки) і до влади прийшов перший популіст Брюховецький. Так масовість вже губила Україну.

Тому краще було б, відкинувши фетиш перед масовкою, зібратися людям, котрі є нацією саме в тому метаполітичному значенні, для котрих девізом життя був би вислів Сенеки: Vita militare est (жити значить боротися), для котрих це б стало не звичайним бажанням "взяти участь у формуванні влади", а було б обов'язком творити історію і долю нації. І це було б набагато дієвіше, ніж ходити з плакатами і кричати "Зека геть".


Уніфікація versus свобода

  • 06.06.13, 15:29

Свобода — это роскошь, которую не каждый может себе позволить.

Отто фон Бісмарк

Парадоксально я сьогодні підмінюються поняття. Як один персонаж Харукі Муракамі запитував: "І що ми отримали? Вирвалися з клітки, щоб отримати таку ж, але ширшу"? Але парадокс в тому, що трапилось навпаки - нації, як той Аомаме у Муракамі, вирвалися з широкої клітини у вузьку, ще й заповнену іншими птахами. Парадокс в тому, що королівство Баварія або вільне місто Гамбург в Другій Германській імперії, котру побудував Бісмарк, мали більше прав і свободи, ніж сьогодні має Польща в Євросоюзі, побудованому єврокомісарами. В глобалізованому світі вже не залишилось "широких клітин" і Україна має в раз десять менше свободи ніж Ганзейській союз у Великий римській імперії германської нації. Жодне місто місто в світі сьогодні не має Магдебургського права, котрі колись мали європейські міста. О часи, о нрави жахливих королів та імператорів всупереч добрим єврокомісарам і президентам.

Імперіалізм на ряду з фашизмом став лякалкою суспільства, коли треба полякати обивателя. Хоча він не зник нікуди, просто імпералізм змінив форму - форму французького етатичного імпералізму замінив економічний уніфікаційний імперілізм капіталізму. Імперії в історії були різні і парадоксально те, що римське слово "imperium" виникло у республіканські часи Рима, воно навіть не передбачало власне імператора - це був механізм взаємодії різніх "nation" з римським "populi". Римляни керувались тим же принципом, що і жемайти (сучасні литовці) при створенні своєї імперії-князівства: "старого не чипаємо". Так само поступала Велика Британія у Індії. Так само до речі і Середньовічна ідея Карла Великого "imperium" значила лише духовну єдність християнської ойкумени при залишенні етнічної самобутності народам (за виключенням звісно релігійних моментів, що не є позитивним, але такі часи були). Всупереч тим уява має малювати нам Росію, котра імперією стала тільки з 18 століття і ввела в себе інститути європейського імперіалізму лише завдяки зусиллям деяких німців, поляків, тих же українців. Хоча власне вона залишилась в суті своїй уніфікаційним деспотичним режимом Орди.

Хоча варто зазначити, що цей уніфікаціонізм притаманний був не тільки Східним деспотичним режимам, ідея імперії як тотальної уніфікації всіх і вся є ідеєю чисто французького масштабу. Добре це описано у Алена де Бенуа "Ідея імперії". Починаючи з Людовіка XIV, "короля Сонця", з'являється термін "абсолютної монархії", котра не була відома ніколи ані Великобританії з її давніми традиціями Habeas corpus act, ані Германським утворенням, де імператор обирався голоуванням і довге пануванням там Габсбургів буле лише даниною традиції, але все ж мало бути затверджено всіма королями, графами і курфюрстами імперії. Французький імпераліазм та французький колоніалізм завжди був нігілістичним по своїй суті. Як казав Артур Меллер ван ден Брук: "Франція не зуміла зробити нічого кращого, ніж просто вижимати соки зі своїх колоній". І ще я б додав своєю уніфікацією. Інститути і особливо французька мова для Франції стали не засобом панування, вірніше не стільки засобом панування, а скільки засобом уніфікації і переварення в котлі всіх рас, етносів та націй між собою. 

Ця французька ідея мені нагадує мій особистий випадок, котрий я бачив у модерновій Франції, коли негр відвертався від мене не бажаючи говорити англійською. Любов до державної мови це звісно добре, але така примітивна і уніфікована викликає питання. Для мене білий німець із Страсбурга, що каже "Данке шон" більший француз, ніж негр, що каже "Сіль ву пле". Та і така мова, що має традицію і свій дух, в такий егалітарний і нігілістичний манері втрачає будь-яку цінність, як знецінення англійської мови американським діалектом. Це вже не англійська мова, це есперанто - механічне, уніфіковане і бездуховне.

Колоніалізм французького манеру був не стільки британським вілношенням "колонія-метрополія", а скільки звичайною експансією і розширенням державних кордонів. Та сама ідея лягла і в базис Російської імперії, де всі нації, етноси і раси переварювалися в котлі загального закабаління народів і уніфікацією їх єдиними цінностями: "отєчєчство, вєра і цар". Цікаво, що в цій триаді звучить саме слово цар, а не імператор, бо російський монарх так ніколи і не став імператором, а завжди був царем. Ну звісно як і у французів, засобом експансії на зовні у Російській імперії була мова. Тобто навіть не прямо руська мова, а насправді російська - космополітичне есперанто для всіх народів імперії. 

Але ідея французького імперіалізму не зникла з падінням французької монархії, вона радше знайшла свій вихід, бо монархія її не породила, а тільки обмежувала. Добре зрозуміло, що Велика французька революція була не стільки французькою, скільки ідеєю на експорт, як і Жовтнева в свій час. Саме тому традиційним монархіям довелося об'єднуватись в Свячений союз проти ідей революції, бо вони зачіпали вже не тільки власне Францію, а всю Європу. По під лозунгом Свободи революція ховала ідею уніфікації, а не як не свободи. Бо як казав Микола Бердяєв: "Свобода - є право на нерівність". Французька революція знищила це право, оголосивши принципи, які начеб то пасують всьому людству, хоча як казав Де Местр: "Дивно, я ніколи не бачив людини, я бачив французів, італійців, навіть чув про персів, а людини ніколи не зустрічав". Але революція породила абстрактну, "голу" людину, без врахування її ментальності, культури, вірувань і сказала, що цій "абстракції" пасують певні "принципи". Всіх гамузом уніфікували - негра з білим, француза з німцем, китайця з індусом. Безумовно не дивлячись на те, що Французька революція кричала про "націю" і "націоналізм", зрозуміло що така "нація" не здатна була довго прожити в світі глобалістського розуміння людини і існування такої "абстракції". Потім з'явився Карл Маркс, котрий ніколи не приховував, що його ідеї є лише логічним продовженням ідей 1789 року, адже якщо існує "абстрактна людина", без раси, нації, культури, то ідея має полягати саме в цій людині, а нація лише перешкода для цієї ідеї.

Так і сталося зараз. Логічним продовження французького і російського імперіалізму, став імперіалізм глобальної економіки, котра хоче все нації, етноси і раси уніфікувати до єдиного абстрактного "споживача" на вільному ринку. Показовий в цьому плані плакат проти расизму, що був вивішений в Дюссельдорфі недавно на одному підприємстві. Він гласив: "Ми проти расизму. Расизм гальмує економічний розвиток, а нам потрібні інвестиції". Саме в точку потрапили автори цього плакату. Саме тому РФ, Китайська держава або ЄС це уніфікаційні, централістські та унітарні механізми з уніфікації народів Європи і світу. Бо уніфікація і свобода несумісні. Проте свобода, як казав Камю, це не права, а обов'язки. І тому правий був Бісмарк, котрий створив імперію, в якій свободи було більше ніж в сучасному ЄС, коли казав, що не кожен може її собі дозволити. Споживач не може. Свобода виборюється, але в світі зараз залишилось занадто мало людей, котрі здатні безпеку і комфорт проміняти на свободу. Хоча, як вірно підмітив Бенджамін Франклін, кінець кінцем вони втратять і те, і те.

ЛГБТ – це ВКП(б) сьогодні!

Розчулює те, як наші рішучі гетеросексуали, услід (як завжди) за такими різкими москалями, фейсбучно зневажають підарастичну Європу.

Справді, гоміки з Верховної Ради поки що не приймуть закону про усиновлення дітей гомосексуальними подружжями. Проте, коли такий закон проголосували підари з французької Національної Асамблеї, це спричинило бунти в Парижі, в яких взяло участь більше мільйона обурених громадян. Тривали такі бійки з поліцією, на які ми тут ніколи не були спроможні, навіть коли приймали закон за довічне усиновлення Чорноморського флоту РФ.

500 мерів французьких міст висловили протест. І крапка ще не поставлена.

Як ви гадаєте, скільки з нас вийде побитися з мєнтами, коли в Україні гомосексуалістам забезпечать преференції при усиновленні дітей? Чоловік двісті?

Європа – земля сміливих людей: сміливих підарів і сміливих християн, які все ще здатні на повстання.

Нас тут наразі не трахають в дупу лише з тієї причини, що наші підари такі ж делікатні, як гетеросексуали боязкі.

Перш ніж виливати презирство на Європу, любі друзі, помацайте себе за гузицю, може ви чогось не помітили.

Гадаю, "новий" час (той, у якому ми все ще живемо й завершення якого так часто передрікаємо) почався не з Французької революції, а трохи раніше – з Семилітньої війни. Учасники цієї війни вже були дуже подібні до нас, бомбардували один одного не тільки гранатами, але й маніфестами.

Чи не вперше тоді в урядів виникла потреба пояснювати й виправдовувати свої дії, апелювати до народів своїх і чужих.
Для того, щоб зрозуміти нинішню Європу ми повинні усвідомити, як довго культивується європейська грядка. У знайомому нам вигляді саме з вісімнадцятого століття. Коли якомусь селянину здалося, що Фрідріх Великий будуючи Сан-Сусі зачепив кілька вершків його грядки, цей селянин став брутально погрожувати королю, що подасть на нього до суду. Нещасний Фрідріх, переможець в десятках битв, Ді Гроссе Кьоніг, поет, філософ і музикант, змушений був принизливо виправдовуватися, замість того, щоб дати батогів й запроторити до Сибіру.
Ми ще й понині не розуміємо цих патерн оф біхейвор.

Кастл пише, що у вісімнадцятому ст. після кількох боїв учень полишав фехтувальну школу в черевиках на високих підборах, в не більше скуйовдженій перуці, ніж якби танцював мінует. Освічений фехтувальник мав відповідати тільки тоді, коли супротивник повернувся у свою позицію, щоб випадково не поранити його обличчя.

Це як нині тореадор. Не штука вбити бика. Це треба зробити якомога більш вишукано, галантно, перед тим має бути танець із биком, де чим ближче ти підходиш до смерті, тим тебе більше люблять. Тореадор цілком перебуває у стилістиці вісімнадцятого століття, одягнутий майже по-жіночому, в рожевих панчохах, з тоненькою шпажкою, яку він утримує, перекинувши два пальці за гарду.
Вся ця стилістика вісімнадцятого століття, навіть якщо дивитися на неї з нашої педерастичної доби, здалася б нам занадто гомосексуальною, якби не тогочасне панування жінок у салонах і кабінетах. Чоловіки пудрилися й підфарбовували собі обличчя, широко застосовували мережива й нехтували церквою.

Фон Архенгольц пише за початок семилітньої війни: Фрідріх Великий навіть відвідав, всупереч власним звичкам, церкву й подарував проповіднику кілька пляшок шампанського.

Король грав на флейті, підозріло прохолодно ставився до жінок й згаданий вище палац Сан-Сусі – шедевр рококо – збудував дуже подібним на жіночий будуар.

Якось, я мав можливість погратися кількома французькими й німецькими цивільними шпагами XVIII ст. Вони подібні на жіночі заколки й дуже легкі (аби, згідно французької системи, фехтувати кистю). Попри те, ними легше вбити, ніж, скажімо, сокирою. Більше того, коли береш їх до рук, вони зроджують неймовірне бажання вколоти. Мені, попри мою природну відразу до насильства, коштувало величезних зусиль утриматися від того, щоб не проштрикнути сусіда.

Рококо віддавало перевагу блакитному та рожевому, s-подібній лінії й легкості стосунків, всупереч родинним вартостям. Проте, в цілому та доба нагадувала тоненьку шпажку – досконале знаряддя захисту честі.

Ті люди могли дозволити собі найризикованіші й дуже підозрілі експерименти з формою, бо суть лишалася незмінною: кавалер в мереживах суттєво не відрізнявся від лицаря в броні.

Нині, в суспільстві, де не має місця честі, позбавлена будь-якого сенсу і цнота. Наші діти черпають поведінкові стереотипи не в учасників гей-парадів, але в телевізійних персонажів. Всі вони поводять себе огидніше, ніж трансвестити. Коли пристарілі отці сімейств, якими є багато хто з поп-зірок, кривляються перед телекамерами, мов їхні п'ятирічні чада, сімейні вартості поступаються місцем радощам перверсійного сексу.

У дев'ятнадцятому столітті посполиті вирішили обрати собі в авторитети не тих, хто здатен на вчинок, не кавалерів, але тих хто здатний ОПИСУВАТИ чужі вчинки – письменників. Письменник, митець – істота, хоч талановита, але часто жалюгідна, невротична. Хвороблива поведінка передувала в моді поведінці перверсійній. У двадцятому столітті останньою армією, яка ґрунтувалася на честі, був Вермахт (там практикувалися дуелі). Після другої світової війни приклади для наслідування вже постачали ті, хто вмів ЗОБРАЖУВАТИ чужі вчинки – артисти. Серед чоловіків-акторів дуже багато гомосексуалістів, бо актор визискує жіночій бік своєї натури. Актриси бувають сильними особистостями, актори – ніколи.

Сучасні політики функціонально – актори. Тому український політик з найсильнішим характером – жінка.

З'їзди Компартії, на яких виступав Брежнєв, завершувалися урочистими концертами, на яких виступав Кобзон. Брежнєв був політиком, а поп-зіркою був Кобзон. Функції все ще були розділені.

В Україні поп-зірок, окрім політиків нема. І вже не буде, бо політика – більш досконала поп-індустрія. Політики, які прагнуть сподобатися телеглядачам, дуже подібні на гомосексуалістів, які залицяються.

Чому гомосексуалісти перемагають у Європі та США, й чому вони обов'язково переможуть у нас? Бо традиційна мораль – є продукт християнства й феодалізму. Криза християнства й крах феодалізму занурили світ у темряву.

Сексуальна революція – прямий наслідок соціальної революції. Сексуальна переможе так само, як перемогла соціальна. Вам усім доведеться стати гомосексуалістами. В цьому суть прогресу. Колись були пани й бидло. Нині всі – бидло.

Нині є чоловіки й жінки, але незабаром всі чоловіки будуть жінки.

Cпеціально для ТСН

Дмитро Корчинський

Майбутнє європейських народів. Ч.1.

Уривки зі лекції Томіслава Суніча "Майбутнє європейських народів". Сам Томіслав Суніч громадянин США хорватського походження, профессор політології Каліфорнійського університету, колишній посол Хорватії в Лондоні, Копенгагені та Брюсселі.

Переклад мій:

З лекції, прочитаної в академії Саарбрюкена, Німеччина, 23 липня 2012 року

"Я хотів би звернути вашу увагу на деякі парадоксальні події, що отримали свій розвиток в нашій недавній історії. На початку 90-х років минулого сторіччя комуністичні режими в країнах Східної Європи згинули. Комунізм рухнув, тому що більшість з його ідеалів, хай і під іншими назвами, були реалізовані в Західній Європі. Такі палео-комуністичні ідеї російських більшовиків та європейських інтелектуалів-марксистів як: егалітаризм, інтелектуально-ідейне "вирівнування і встрювання" (Gleichschaftung), можливість постійного економічного зростання в деякій уявній мультикультурній системі - все це з більшим успіхом було реалізовано на Заході. Саме тому доволі очікуваним стало витончене перетворення європейських інтелектуалів і політиків, що до того стояли на марксистських позиціях, в затятих лібералів і захисників ідеї "свободного ринку".

Другий химерний вигин історії в тому, що ми маємо апостеріорі бути вдячними окремим проявам комуністичного минулого, а саме - майже повній відсутності мігрантів не-європейців у Східній Європі. Завдяки досить скромному рівню життя при комуністах, Східна Європа ніколи не була приваблива для мігрантів з "третього світу". Не дивлячись на те, що комуністична система відкидала будь-які прояви націоналізму і прагнула до побудови мультикультурної системи, всі зусилля в цьому напрямку не увінчалися успіхом. Іммігранти не були наївними і розуміли, що умови життя кращі в колишніх метрополіях та екс-фашистських країнах. Франкфурт-на-Майні був для них привабливішим ніж Франкфурт-на-Одері.

І, нарешті, третій історичний парадокс. Ті з нас, кому довелося провести більш-менш довгий час в країнах "третього світу", добре знають, що з себе уявляє расова дискримінація або іншими словами соціо-культурна ексклюзія Іншого. Метис, що живе у Мехіко або турок-вихідець із Східної Туреччини, що живе у Стамбулі, добре уявляє собі кордони того расового та культурного шару, до якого вони належать в себе на Батьківщині. Жебрак турок з азійськими рисами обличчя ніколи не буде допущений у вищі кола заможніх білошкірих турків, що пишаються своїм "європейським" (албанським або боснійським) походженням. Нелегальний мігрант-мексиканець, ледве опинившись в США, вже майже не на пам'ять знає свої права. Про такі права вони можуть лише мріяти в себе вдома, інакше вони б ніколи не перебралися в "расистські" США. Тепер же, знаходячись на території США, він може беззастережно розраховувати на підтримку зі сторони лівих інтелектуалів. І Німеччина, і США надають такі соціальні можливості, котрі були наглухо зачинені на Батьківщині мігрантів у "третьому світі".

Давайте підведемо проміжний підсумок. Вибір Історією того чи іншого напряму завжди залишається відкритим. Треба бути обережними, коли передрікаєш апокаліптичний кінець білим європейцям. Історія не запрограмована і до кінцевої зупинки ще далеко. Потік Історії не терпить штучно збудованих обмежень і, перефразовуючи Ернста Юнгера, може легко зруйнувати будь-які стіни часу, що встають в неї на шляху. Ліберальна стіна нашого часу може обрушитись в будь-який момент, тому буде помилковим створювати сценарії в жанрі фільмів жаху, передрікаючи неминуче вимирання європейців. 

       Що рухає Східними і Західними європейцями?

Ми маємо чітко розрізняти самоідентефікації західно- та східноєвропейців. Що рухає ними? Які міфи є домінуючими? Тридцять-сорок років тому західноєвропейські націоналісти обговорювали зовсім не питання міграції. Головною їхньою темою був комунізм, загрози, що йшли від нього і можливі способи захисту від них. Питання національного самовизначення європейських націй не входило в повістку дня, якщо не враховувати повільно тліючих конфліктів в Південному Тіролі, Північній Ірландії та Країні Басків.  Західноєвропейські націоналісти та їхні політичні інституції бачили свого головного ворога в образі коміссара-комуніста, а не в образі імігранта-неєвропейця. В нас час коміссар-комуніст абсолютно забутий націоналістами, оскільки всі західноєвропейські народи, без виключення, піддаються масовому притоку імігрантів-неєвропейців. При вигляді цієї нескінченної хвилі іміграції, озираючись назад, мимоволі задаєшься питанням, чи дійсно погрожував комунізм самому існуванню європейців? Можливо при комунізмі ідентичність європейців була б краще збережена, ніж при капіталізмі?

Адже саме так вийшло в країнах Східної Європи. В наш час національна самосвідомість у східноєвропейців виражена яскравіще та рельєфніше, ніж у західноєвропейців. Частково це можна пояснити жорстким подавленням будь-яких націоналістичних проявів, що мали місце при комуністичному режимі, що завжди боровся з так званою "загрозою фашизму".

Страх перед нескінченним потоком мігрантів, реальна чи навіть тільки уявна загроза розпаду етнічних серцевин держав-націй змушують багатьох європейських націоналістів переосмислити такі поняття, як "народ", "національна свідомість", "національний дух".  Колись західноєвропейські націоналісти самоідентефікувались шляхом очернення націоналістів з країн-сусідів. На щастя, ті часи минули. Зараз на перший план для всіх західноєвропейських націоналістів і їх представників вийшла проблема виживання і збереження спільної (для всіх) біокультурної унікальності. І ми зіткаємось з черговим історичним парадоксом, що виявляється в тому що ймовірність конфлікту між колись ворогувавшими західноєвропейськими народами обратно пропорційна кількості не-європейців, що прибули. Погодьтеся, що важко уявити фламандців, що оголошують війну сусідам валлонцям або австрійський уряд, що підбурює південнотирольців до відділення від Італії.

Представники східноєвропейських народів практично ніколи не відчувають історичної вини або зневаги до самих себе, на відміну від західноєвропейських народів, в особливості німців, котрі вже ледь не звикли до подібних почуттів. Національна самосвідомість усіх громадян і усіх політиків Східної Європи все ще в значній мірі визначається почуттям національної гордості. Наприклад, звичайним людям в Хорватії чи Угорщині не потрібно читати наукові статті про небезпеку мультикультурності або обговорювати змісти національної душі. Вони і без цього знають, що вони Білі, Європейці і Християни.

Тим не менш, не дивлячись на всі переваги, що зумовлені національною однорідністю, взаємовідносини між східноєвропейськими народами виглядають не так вже й райдужно, як хотілось би. Всі східноєвропейці демонструють високу ступінь "негативності" або іншими словами "реактивності" національної самосвідомості, що виражається в ексклюзії Іншого сусіда-європейця. Не можна недооцінювати міжетнічну та міжкраїнову напругу, що існує в Східній Європі, котра в будь-який момент може стати джерелом нового конфлікту в регіоні. Не дивлячись на те, що країни Східної Європи залишились в стороні від проблем масової міграції, для них залишаються гострими внутрішні проблеми міжетнічних образ та взаємної неприязні.

Наведу декілька прикладів згаданої мною "негативної чи реактивної" національної самосвідомості, оскільки воно викликає нерозуміння зі сторони французького чи американського націоналіста. Візьмемо для прикладу польського націоналіста. Він може погодитись з націоналістом-німцем в усьому, що стосуєься критики процесів глобалізації, в нього будуть також антикомуністичні та антикапіталістичні погляди, але його національна самосвідомість вкорінена в яскраво виражених в анти-німецьких почуттях. Далі, третина етнічних угорців - більш як 2 мільйони - живуть під юрисдикцією іншоетнічних держав - Словаччини, Сербії, Румунії, але їх самосвідомість здебільшого визначається тісними відносинами з родичами, що живуть переважно в Угорщині. Або візьмемо Сербію та Хорватію. Не дивлячись на офіційно укладений мирний договір між цими країнами, їх самосвідомість і сприйняття один одного просто-напросто несумісне. У народів цих країн протилежні погляди на історичні події і взаємно непримиримі оцінки принесених жертв. Коротше кажучи, не дивлячись на разючу расову ідентичність, серби та хорвати володіють такими національними самосвідомістями, що взаємно виключають один одну, причому самим радикальним чином. Тобто хорватський націоналіст самоідентифікує себе в першу чергу, як затятий "анти-серб", щоб мати можливість подальшої самоідентефікації себе як "доброго хорвата". 

Хто винен в тому, що серед народів Східної Європи і між ними, все ще жевріють подібні уявлення, настільки взаємно непремеренні, настільки ж і шкідливі? Велику долю відповідальності за негативне сприйняття народами один одного несе сучасна історіографія, усілякого штибу "придворні" історики і сучасна "медіократія". Східноєвропейцям вдалося позбавитись комуністичних режимів, однак загальноприйнята в кожній окремій країні інтерпретація історії майже не змінилася з 1945 року. В основі національних міфів і взаємновиключних сприйнять лежать неповні і, зачасту, помилкові дані з історії Другої світової війни. Наведу яскравий приклад.

Початкові передумови розпаду пост-комуністичної Югославії і війни, що послідувала у 1991 році, лежать в офіційно прийнятій югославськими комуністами історіографії. Десятиліттями пропаганда твердила про 600 тисяч сербів, євреїв та комуністів, що нібито були знищенні у Другу світову війну хорватами-усташами. В часи правління комуністів в Югославії, образ хорватів-усташей, а також багатослівне вихваляння антифашиської боротьби стали не тільки основними маркерами пануючого режиму, але й лягли в основу негативізуючих міфів самосвідомості етносів, що явилося двома "символами віри" громадянської релігії, що колись скріплювала в єдине комуністичну Югославію. У 1991 році в центрі уваги опинився Франьо Туджман, історик і майбутній президент Хорватії. В своїх працях, написаних в кінці 80-х, він переглянув загальноприйняті історичні факти і оцінив загальну кількість сербів, євреїв та комуністів, що загинули в лагерях усташів, в 60 тисяч людей. Наслідки цього незвичного історичного нарратива, що з'явився в новонародженій Хорватії, скоро прогреміли в усьому світі. Серби в уламках Югославії, що розвалювалась та сербська етнічна меньшість у Хорватії, буквально впали в паніку.  І розверзлося пекло.

Тут можна провести певну паралель з Німеччиною. Передбачалося, що Єврокомісія критично висловиться з приводу дій, що зробила Чехословаччина у відповідності з так званими "декретами Бенеша", в тому числі з приводу виселення в 1945 році, 3,5 млн. судетських німців. Якби це трапилось, можна було б з легкістю передрікти не тільки серйозний зріст напруги у відносинах між Чехією та Німеччиною, але і виникнення серйозних проблем по всій Європі.

Коротше кажучи, помилкові, перебільшені, сюрреалістичні, брехливі і навіть романтично історичні нарративи, в особливості ті з них, що намагаються невміло переглядати кількість жертв Другої світової - ось головні чинники підспудно тліючий міжетнічній ненависті і взаємного страху серед народів Центральної та Східної Європи.

Можлива війна у майбутньому в Європі

Які б надії не мали більшість націоналістів в Європі та США у війні, що цілком можлива на європейському континенті, не буде чітко розиежованої лінії між "хорошими білими європейцями" і "поганими небілими європейцями". Майбутня війна може продемонструвати риси війни класової змішаної з расовою війною і безладними міжетнічними зіткненнями між і в середені самих європейських народів. В цьому світлі, жоден із згаданих мною історичних нарративів, політично вмотивованих і таких, що викривляють дійсність, не може служити виправданням для замшілих містечкових націоналізмів європейців. Вузько окреслені націоналізми німецького, хорватського, американського, французького чи англійського розливу вже принесли немало бід європейським народам.  За останні двісті років ми зіткнулися з спустошливими релігійними війнами, з безперервними територіальними спорами і з фальсифікацією історичної пам'яті. І нарешті головне питання, яке нам необхідно задати самим собі і на який дуже важко відповісти. Сьогодні, коли 10% громадян Німеччини, 15% громадян Франції і 30% громадян США є не-європейцями за походженням, що сьогодні значить вислів: "Я пишаюся тим, що я - німець (або фламандець, або француз, або американець)?".

Предметом нашої турботи не має бути вирішення питань можливості, бажання чи обов'язкової інтеграції імігрантів не-європейців, а також питання о ступіні та кордонах подібної інтеграції. Про початкові системні протиріччя мультикультуралізму, так само як і про його небезпеку, сказано вже досить. Нашим головним завданням має стати повернення величезній масі німців ясної усвідомленності своєї "німецькості" і повернення величезної маси європейців до ясного усвідомлення своєї "європейськості". Мільйони німців, хорватів, американців, французів, що вважають себе "Білими апріорі", но такі що ведуть рослинне життя пасивних споживачів, що не пам'ятають власної історії і не задумуються про власну долю, являють собою набагато більш серйозну проблему, ніж продовження притоку мілйона нових мігрантів з "третього світу".

"Бути німцем значить не тільки говорити по-німецьки або бути родом з Німеччини, чи володіти громадянством Німеччини. Країна і мова є природньою основою нації, але свою історичну самобутність нація набуває тільки через здатність своєї духовної основи визначати повсякденне життя людей одної крові. Жити з усвідомленням своєї нації означає жити всередені свідомих (і визнаних) нацією цінностей" (Артур Меллер ван ден Брук).

Говорячи про іміграцію не-європейців ми часто плутаємо причини із наслідками. Ми шукаємо цапа-відбувайла не там де треба. Давайте спробуємо розібратись. Найчастіше всього мігрантів не-європейців занадто узагальнуючим образом іменують "мусульманами" чи "ісламістами", начеб то в Європу прибувають тільки мігранти-мусульмани. Треба відрізняти людей від їхньої релігії. Наприклад на Балканах проживає близько 10 мільйонів європейців-мусульман, причому багато з них насправді Білі. Хіба цих людей також треба вигнати з Європи? З іншої сторони, навіть якщо завтра усі 4 мільйони турок з Німеччини приймуть християнство, для мене це абсолютно нічого не змінить. Наше відчуття національного, так само як і моє відчуття приналежності до історично складеного народу залежать не тільки і не стільки від мого віросповідання, скільки від нашого укоріненого специфічного відчуття трагедійності буття, від нашого спільного та унікального сприйняття історії і звісно ж від наших біологічних властивостей. В Америці 50 мільйонів метисів-латиносів, котрі вірують в Ісуса Христа і вважають себе істинними католиками, але вони не є частиною мого народу і моєї культури. І я, в свою чергу, не чекаю від них якого-небудь співчуття до себе, свого народу чи своєї долі.

Далі, багато наших колег роблять концептуальну помилку. В наш час вираження антиісламських та антифашистських поглядів вважається безпечною інтелектуальною пригодою, що не є порушенням закону. Безсумнівно треба розуміти, що подобний дискурс, підпитується представниками вищих урядових кіл, деякими власниками ЗМІ, а в США - "неоконами". За збігом обставин анти-ісламізм є добрим прикриттям для вираження неприйняття мультикультурної системи. Якщо ви відкрито не критикуєте європейський та американський олігархат (наприклад за підтримку мультикультурності), то можете на законних підставах і без наслідків для професійної кар'єри в своїх промовах кидати грім та блискавку на не-білих мігрантів.  Таким положенням речей не оминули скористатися європейські та американські націоналісти, намагаючись приховати за критикою ісламу своє критичне відношення до мультикультуралізму. Деякі відомі фігури пішли ще далі - вони перемішують рішучу антиісламську риторику з обов'язковими спокутними візитами до Ізраїлю, наївно віруючи в те, що їм вдасться виторгувати на майбутнє можливість безперешкодної критики мультикультуралізму.

Далі буде...


Джованні Джентиле

30 травня 1875 року в містечку Кастельветрано народився автор найбільш форседного мему сучасності - автор фашиської концепції Джованні Джентиле. Коли Джентиле сформував свою концепцію Гітлер виглядав ще так:


Чому девайси Джентиле і Муссоліні приписують Алоїзичу знає напевно тільки Дельфінарій. 

І уривок з праці Джовані Джентиле "Філосовські основи фашизму" для "дельфінів":

Напротив, для Фашизма Государство – всецело духовное образование. Это Национальное Государство, поскольку, с Фашистской точки зрения, сама Нация является плодом разума, а не материальной предпосылкой, заданной природой. Процесс создания Нации, - говорит Фашист, - никогда не завершится; следовательно, и Государство не достигнет абсолютной формы, раз это всего лишь Нация в её конкретном, политическом выражении. Для Фашиста Государство всегда in fieri. Оно в наших руках, без изъятия; отсюда и наша самая серьёзная ответственность по отношению к нему...

Стоит коротко упомянуть о Фашистской концепции Свободы. Вождь Фашизма однажды избрал для дискуссии тему: «Сила или согласие?» И он пришёл к выводу, что два эти понятия неразделимы, что одно подразумевает другое и не может существовать независимо от него. Другими словами, власть Государства и свобода Гражданина составляют неразрывный круг, где власть предполагает свободу, а свобода – власть. Ибо свобода возможна лишь в Государстве, а Государство означает власть. Однако Государство не нависает над головами граждан, оно составляет целое с личностью Гражданина. Фашизм видит разногласие не между свободой и властью, а между настоящей, конкретной свободой, которая есть, и абстрактной, иллюзорной свободой, которой не существует.



Чурбани влаштували безлади в Швеції

Из-за иммигрантов в усиленном режиме работает полиция Швеции. В Стокгольме с новой силой вспыхнули беспорядки, в которых участвуют в основном выходцы из бедных семей приезжих. Они развернули настоящую партизанскую войну - бьют витрины, десятками сжигают машины, нападают на стражей порядка. Взять ситуацию под контроль не удается.

Такую картину можно сейчас наблюдать по ночам в 11 пригородах шведской столицы. С наступлением сумерек география погромов расширяется. Полиция и пожарные, поначалу пытавшиеся успокоить банды подростков, теперь решили сменить тактику.

"Мы сначала пытались договориться, остановить их, но они ведут себя как дикари - сразу хватаются за камни и забрасывают нас. Теперь мы сразу арестовываем хулиганов", - говорит офицер полиции.

"Действуют они крайне просто - поджигают что-то - на место прибывают пожарные, мы их сопровождаем - толпа кидает в нас камни, и так может продолжаться очень долго", - говорит пресс-секретарь полиции Хюсбю Диана Сундин.

За несколько дней погромов толпе хулиганов, в которой самому младшему 14, а самый старший едва закончил школу, удалось сжечь более ста автомобилей. Некоторым этого показалось мало и особо агрессивные преступники решили забросать бутылками с зажигательной смесью детский сад и полицейский участок. Полиции удалось поймать восьмерых наиболее активных поджигателей. В результате столкновений пострадали десять стражей порядка.

Беспорядки начались в одном из самых бедных пригородов Стокгольма - Хюсбю. Здесь в основном проживают выходцы из Сомали, Турции и стран Ближнего Востока. Акцию протеста банды малолетних хулиганов устроили якобы в ответ на действия столичных полицейских. Около недели назад наряд, патрулировавший улицы района, застрелил 69-летнего жителя Хюсбю, который пытался наброситься на стражей порядка с мачете. За несколько часов в пригород съехалось более 200 человек, которых до сих пор отлавливают вокруг Стокгольма. После инцидента местные жители задались вопросом: неужели полиция не могла обойтись без убийства.

"Да они постоянно бряцают оружием, угрожают, подбрасывают наркотики. Я не удивлен, что это произошло. Они нас за людей вообще не считают. Люди устали от этого - вот в чем причина всего", - считает Артур, местный житель.

Спустя три дня погромов сами жители пригородов теперь уже выступили на стороне полиции.

"Я вообще никого из них не узнаю. Откуда они все приехали? Я попытался их остановить, но они сказали мне, чтобы я не мешал им развлекаться", - рассказывает Мишель Эрсой, местный житель.

"Я думаю, люди, живущие здесь, сами устали от этих банд. Они хотят мира и спокойной жизни", - считает комиссар полиции Стокгольма Матс Ловенг.

В конфликт пришлось вмешаться премьер-министру Швеции, что, без сомнения, вывело столкновения на политический уровень, но, по мнению простых граждан, мало повлияет на толпы необразованных подростков, большая часть которых не знает шведского языка.

"Группка молодчиков нам не указ. Они думают, что могут все, могут изменить положение с помощью насилия. Они очень сильно ошибаются. Закон един для всех", - подчеркнул премьер-министр Швеции Фредерик Реинфельд.

Положение эмигрантов в одной из самых экономически стабильных стран действительно хуже некуда. Почти 15% населения страны - приезжие. Половина из них безработные и не собираются работать - живут на пособия. Уровень насилия растет с каждым годом. Многие считают это провалом иммиграционной политики страны. Согласно последним опросам, в преддверии всеобщих выборов партия "Демократы Швеции", известная своими резкими высказываниям в отношении иммигрантов, заняла третье место. 

Смотрите оригинал материала наhttp://www.1tv.ru/news/world/233619




Ку-Клукс-Клан. Тепер і в Європі

В германском городе Швебиш-Халль, расположенном на юго-западе страны, появилась ячейка американской организации Ку-клукс-клан, преследовавшей идеи превосходства белой расы. Об этом сообщил председатель Управления уголовной полиции земли Баден-Вюртемберг Дитер Шнайдер.

"Эта группировка является малочисленной и насчитывает менее десяти членов", — заявил он, добавив, что руководит ячейкой 45-летний мужчина, называющий себя Диди Уайт.

Деятельность последователей идей американской экстремистской организации, которая в ФРГ официально не запрещена, ограничивается Интернетом, однако в отношении них ведется постоянное наблюдение.

Аналогичные объединения появлялись в Германии и раньше. Летом 2012 года стало известно, что в одной из таких группировок около 10 лет назад состояли двое полицейских, а также члены неонацистской группировки "Национал-социалистическое подполье" (НСП).

В этой связи спецслужбы проверяют возможные связи между НСП и последователями ККК. Это особенно важно для следствия в преддверии стартующего 6 мая судебного процесса над единственной выжившей участницей НСП Беатой Чепе.

Ку-клукс-клан был основан в американском штате Теннесси в 1865 году как тайное общество, и лишь впоследствии его деятельность получила расистский подтекст.

Так называемый первый клан был распущен в 1871 году, однако в 1915 организация получила второе рождение. На пике своей "популярности" в 20-х годах XX века организация, по разным данным, насчитывала до 6 миллионов последователей.

В 2011 году в США казнили одного из членов Ку-клукс-клана за убийство 13-летней давности.



200 років Великому

  • 22.05.13, 11:05
22 травня 1813 року, 200 років тому, народився один з найвизначніших композиторів в історії цивілізації - Ріхард Вагнер. Автор визначних опер "Трістан та Ізольда", "Лоенгрін", "Кільце Нібелунга", "Парцифаль" і багатьох інших. Старий європейській епос отримав нове життя в дійсно Божественній музиці Ріхарда. Вклад його важко переоцінити, говорити можна багато ,а краще просто насолоджуватись мелодіями. Це справжня європейська, не побоюсь цього слова, арійська музика. 

P.S. Ну і не можу втриматись, щоб не похуліганити, оскільки в багатьох країнах, зокрема в Німеччині, Росії та деяких інших країнах стаття Вагнера "Єврейство в музиці" заборонена, посилання на статтю суворо обов'язково http://www.lebed.com/2002/art3056.htm





Брехунець Візенталь і його бізнес організація

  • 20.05.13, 19:00
В зв'язку з тим, що антифашистики з ПР, комі і прочих люблять посилатись на висновки Центра Візенталя, щодо "фашизму" в Україні, варто придивитись до цієї брехливої організації і її засновника брехунця та провокатора Сімона Візенталя, який зробив з холокоста "шоах бізнес"

Марк Вебер

Симон Визенталь - это живая легенда. На одной торжественной церемонии, прошедшей в августе 1980 года, президент Картер со слезами на глазах вручил самому знаменитому охотнику на нацистов во всем мире золотую медаль от имени Конгресса. 3 ноября 1988. президент Рейган отозвался о нем как об "истинном герое" этого столетия.

Ему был вручен высший орден Германии, одна из важнейших организаций мира, занимающаяся холокостом, носит его имя - "Центр Симона Визенталя" в Лос-Анджелесе. В 1976 году в фильме "Парни из Бразилии" с вымышленным сюжетом его сыграл покойный Лоренс Оливье. 3 апреле 1989 года его сыграл в фильме, заказанном телевидением, "Убийцы среди нас .История Симона Визенталя" актер Бен Кигсли.

Слава Визенталя незаслуженная. Этот человек, известный как "Ангел мщения за холокост", зарекомендовал себя и как беспардонный попиратель правды. Он лгал о собственных переживаниях во время войны, лгал о своей послевоенной "охоте на нацистов" и распространял отвратительные инсинуации о якобы имевших место страшных зверствах немцев. Он никак не пример моральной чистоты.

"Охотник на нацистов" - простой обманщик

Визенталь получил незаслуженную славу самого известного "охотника на нацистов" в мире. Венцом его тридцатилетней деятельности по поиску "нацистских военных преступников" стало якобы имевшее место участие в установлении местонахождения и захвате Адольфа Эйхмана. (Во время войны Эйхман руководил отделом СС по еврейскому вопросу.) В 1960 году в Буэнос-Айресе его похитили агенты израильской разведки и переправили для суда в Иерусалим. Этот судебный процесс получил мировую известность. По приговору суда Эйхман был повешен.

Однако, Иссер Харель, израильский офицер, руководивший этой операцией, заявил, что Визенталь "не был никак связан" с захватом Эйхмана.

"Все сведения, которые Визенталь давал до и во время подготовки операции, были совершенно ненужными, а иногда даже просто дезинформацией", - говорил Харель. (Харель - руководящее лицо не только в Моссаде, но и в Шин-Бет - израильской внешней и внутренней службе безопасности.) Арнольд Форстер, генеральный прокурор "Антидиффамационной лиги Б'най Б'рит, влиятельной сионистской организации, писал в своей книге "Площадь номер один", что незадолго до того, как израильтяне захватили Эйхмана в Аргентине, Визенталь предполагал, что он находится где-то в Японии, либо в Саудовской Аравии.

Одной из жертв неслыханных злодеяний Визенталя стал один житель Чикаго по имени Фрэнк Валус. В своём письме, датированном декабрём 1974 года, Визенталь обвинил Валуса в том, что во время войны в Польше в местечках Честокова и Кильче тот выдавал евреев в руки гестапо. Это письмо побудило американское правительство начать расследование и судебный процесс против Валуса.

Газета "Вашингтон пост" в связи с этим делом опубликовала в мае 1981 года статью под заголовком "Нацист, который не был нацистом". Статья была о том, как "судьи, пресса и полицейские затравили невиновного человека и наклеили на него ярлык "военного преступника". Эта длинная статья, которую американская адвокатура разрешила к свободной публикации, содержала следующую информацию:

В январе 1977 года правительство США обвинило жителя Чикаго Фрэнка Валуса в том, что тот во время войны в Польше совершал преступления против человечности. В течение последующих лет этот рабочий-пенсионер влез в долги для того, чтобы заплатить за свою защиту более 60 000 американских долларов. На него одного в зале суда ополчились 11 евреев, выживших в холокосте. Они утверждали, что во время нацистской оккупации Польши они были свидетелями того, как он убивал детей, одну старуху, одну молодую женщину, горбуна и прочих. Однако, есть неоспоримые доказательства непричастности Валуса к военным преступлениям нацистов, а также того, что во время 2-й мировой войны его вообще не было в Польше... В атмосфере ненависти и отвращения, граничащего с истерией, правительство преследовало невиновного человека.

В 1974 году Симон Визенталь, этот знаменитый "охотник на нацистов" из Вены заявил о Валусе, что этот поляк, живущий теперь в Чикаго, был направлен по заданию гестапо в гетто Честокова и Кильче и выдал там в руки нацистов боьльшое количество евреев." Другими словами, хоть "сведения" Визенталя о Валусе были на деле пустыми бабьими сплетнями, он продолжал поливать грязью невиновного человека.

В апреле 1978 года, когда это дело находилось в центре внимания, Визенталь приехал в Чикаго и дал ряд интервью, в которых он дал понять, что "честь" нагнетания обстановки вокруг дела Валуса принадлежит ему. Один из заголовков газеты "Сан таймс" гласил: "Как охотник на нацистов помог найти Валуса". Визенталь сказал в своём интервью этой газете, что он ни разу не ошибался и добавил: "Я знаю, что есть тысячи людей, которые ждут хотя бы одной ошибки".

Лишь после изматывающего процесса и многочисленных нападков человек, которого прозвали "палачём из Кильче" получил возможность доказать, что во время войны он был мирным рабочим на одной ферме в Германии. По идее безответственное и беспардонное поведение Визенталя только в деле Валуса должно было в корне подорвать доверие к нему как к надёжному свидетелю. Но его "железобетонная репутация" выдержала и этот удар.

Несправедливость в деле Менгеле

Миф о Визентале во многом основан на его охоте за Йозефом Менгеле, враче, работавшем во время войны в Освенциме и получившем там прозвище "Ангел смерти". Визенталь многократно утверждал, что идёт по следу Менгеле. Он говорил, что его информант видел неуловимого доктора в Перу, Чили, Бразилии, Испании, Греции, в полудюжине мест в Парагвае. Но ведь он мог и ошибиться. Летом 1960 года Менгеле удалось унести оттуда ноги, как заявил Визенталь. Затем Визенталь заявил, что Менгеле нащел прибежище на одном греческом острове, откуда бывшему врачу удалось непостижимым образом убраться. А Визенталь продолжал распускать свои истории, снабжёнными всеми подробностями даже тогда, когда журналист, которому он поручил перепроверить всё это, сказал ему, что вся эта история является сплошной инсинуацией.

В 1977 году Визенталь утверждал, чт Менгеле регулярно появляется в престижнейших ресторанах столицы Парагвая Асунсьоне и, возможно, вместе с ним в его чёрном "мерседесе" по городу разъезжает целая куча до зубов вооружённых телохранителей; в 1985 году Визенталь поведал миру, что он "уверен на сто процентов" в том, что как минимум до 1984 года Менгеле скрывался в Парагвае и заявил, что семья Менгеле, живущая в Западной Германии, точно знает его местонахождение.

Как позднее выяснилось, Визенталь нёс полную околесицу. Спустя некоторое время было доказано, что Менгеле умер в Бразилии в 1979 году, где он жил в течение многих лет под чужим именем и в жуткой бедности. Таким образом, на деле оказалось, что толстая папка с делом Менгеле, находящаяся в венском "документационном центре" Визенталя, являлась сосредоточением бесполезных сведений, которые по словам лондонской газеты "Таймс", лишь содержали доказательства его (Визенталя) мифа и никак не могли помочь человеку, желающему разобраться в судьбе Менгеле".

Даже бывший посол Израиля в Парагвае Беньямин Варон подверг в 1983 году лживую кампанию по поимке Менгеле осторожной критике:

"Визенталь постоянно заявляет, что вот-вот он поймает Менгеле. Возможно Визенталю нужно для своей деятельности больше денег. А Менгеле подходит для того, чтобы ликвидировать этот денежный дефицит".

Мыло из людей

Визенталь распустил по свету также одну из самых гнусных баек о холокосте - утверждение о том, будто немцы варили мыло из трупов убитых евреев. Согласно этой истории, буквы "RIF", стоящие на кусках немецкого мыла, означали чистый еврейский жир (Rein judishes Fett). На самом деле эти буквы обозначали "отдел по снабжению промышленным жиром" (Reichsstelle fr industrielle Fettversorgung).

Эту легенду о "человеческом мыле" Визенталь выдал миру в 1946 году в австрийско-немецкой газете "Дер нойе вег" ("Новый путь"). В статье под заголовком "RIF" он писал страшные вещи:

"Впервые слухи о "мыльных вагонах" стали распространяться в 1942 году. Дело происходило в (польском) генерал-губернаторстве, а эта фабрика находилась в Галиции, в местечке Бельцеч. С апреля 1942 по май 1943 г.г. в качестве сырья для производства мыла там было использовано 900.000 евреев."

Далее Визенталь продолжает: "После разделки тел для различных нужд жировой остаток использовали для производства мыла..." После 1942 года люди уже хорошо знали, что означали буквы "RIF" на кусках мыла. Возможно цивилизованный мир не поверит, с какой радостью нацисты и их прихвостни в генерал-губернаторстве восприняли идею такого мыла. Каждый кусок такого мыла означал для них одного еврея, как бы колдовством посаженного в этот кусок, и тем самым было предотвращено появление второго Фрейда, Эрлиха, Эйнштейна."

В другой статье, кишащей подобными фантазиями, озаглавленной "Мыловаренная фабрика в Бельцече" (опубликована в 1946 году) Визенталь утверждал, что якобы евреев массами уничтожали электрическим душем:

"Людей, сбившихся в кучу, эсэсовцы, литовцы и украинцы теснят к "ванной комнате" и заталкивают туда в открытую дверь. Пол "ванной комнаты" металлический, на потолке установлены смесители воды. После того, как помещение было заполнено, эсэсовец подавал к полу электрический ток в 5.000 вольт. Одновременно из смесителей подавалась вода. Короткий вскрик, и всё кончено. Главный врач, эсэсовец по фамилии Шмидт, через глазок проверял, мертвы ли жертвы. Открывалась вторая дверь и "команда трупоносов" быстро убирала трупы. Всё было готово для следующей партии в 500 человек."

Сегодня ни один уважающий себя историк не верит историям о еврейских трупах в Бельцече или где-то ещё, которые варили на мыло или же о том, что евреев казнили электрическим током.

Совершенно разные рассказы

Несмотря на всё то, что было написано о Визентале, всё ещё не ясно, что делал Визенталь во время войны и немецкой оккупации. О своей деятельности во время войны он рассказывал три версии, которые поразительно отличаются друг от друга, и это наводит на размышления.

Советский инженер или механик на фабрике?

На допросе, проведённом в 1948 году, Визенталь подтвердил под присягой, что "между 1939 и 1941 г.г. он работал советским главным инженером во Львове и Одессе." В своей автобиографии "Убийцы находятся среди нас", написанной в 1967 году, Визенталь утверждал, что 1939-1941 г.г. он провёл, работая механиком на мебельной фабрике в оккупированном советами Львове. После того, как в июне 1941 года немцы взяли провинцию Галиция под свой контроль, Визенталя отправили в концлагерь Яновска под Львовым. Спустя несколько месяцев его перевели в лагерь, связанный с ремонтными мастерскими (OAW) "Восточной железной дороги" и расположенный во Львове в оккупированной немцами Польше.

Боец партизанского отряда?

Последующий отрезок жизни Визенталя - с октября 1943 по июнь 19944 г.г. - самый запутанный, собственные его воспоминания об этом времени весьма противоречивы. На своём допросе в 1948 году он сказал, что бежал из лагеря во Львове и "присоединился к партизанскому отряду, действующего в районе Тарнополя-Каменоподольска", он также сказал, что с "шестого октября 1943 по середину февраля 1944 он был партизаном". Он объяснил, что его отряд сражался против украинских вооружённых формирований - как против дивизии СС "Галиция" (14-я пехотная дивизия полевых войск СС, набиравшаяся преимущественно из добровольцев-украинцев), так и против независимых партизанских отрядов, боровшихся против коммунистов.

Визенталь утверждает, что он был лейтенантом, а затем дослужился до майора, что он отвечал за строительство бункеров и оборонительных позиций. Он намекает, что этот партизанский отряд (существование которого не доказано документально) был частью Армии Людовы ("Народной Армии"), коммунистической польской армии, снабжавшейся и контролировавшейся Советами. Он утверждает, что он и другие партизаны в феврале 1944 года пробрались во Львов, где их спрятали сторонники Армии Людовы. По его словам, 13 июня 1944 года его группа попалась в руки немецкой полевой жандармерии.

Почти такую же историю Визенталь рассказал в январе 1949 года под присягой . Он рассказал, что в октябре 1943 года совершил побег и затем в течение восьми месяцев вёл вооружённую борьбу против немцев в лесах вместе с партизанами. Так было со второго октября по март 1944 г.г. После того, с марта по июнь 1944 года, его прятали во Львове.

В своей автобиографии 1967 года он поведал совершенно другую историю. Он в частности пишет, что после побега из ремонтных мастерских Восточного пути со второго октября 1943 по 13 июня 1944 г.г. он прятался у разных друзей, где его в конце концов и обнаружили польские и немецкие полицейские и вернули в концлагерь. Он ни словом не обмолвился в своей автобиографии о какой-либо партизанской деятельности или о борьбе в составе партизанского отряда.

Как и на допросе в 1948 году, так и в своей автобиографии 1967 года он говорил о попытке самоубийства, которую он совершил 15 июня 1944 года, вскрыв себе вены. Обращает на себя внимание тот факт, что жизнь ему спас врач-эсэсовец и после этого Визенталя лечили также в госпитале для эсэсовцев. Затем его некоторое время держали на "двойном пайке" в концлагере под Львовым, а затем, как пишет он в своей автобиографии, его переправляли из лагеря в лагерь. Последние месяцы войны - месяцы хаоса и агонии - он провёл в разных трудовых лагерях, в конце концов 5 мая 1945 года его освободили американские войска в концлагере Маутхаузен (под Линцем).

Было ли прошлое Визенталя прошлым героя-партизана? Или же он пытался скрыть своё прошлое? Или же подлинная биография Визенталя совсем иная, слишком пикантная, чтобы выставлять её наружу?

Работал ли Визенталь во время войны добровольно на своих тюремщиков? Так считает бывший федеральный канцлер Австрии Бруно Крайзки, который сам частично еврей и долгое время руководит социалистической партией своей страны.

В одном своём интервью иностранным журналистам, данном в 1977 году, Крайзки обвинил Визенталя в применении "мафиозных методов работы" и подверг резкой критике претензии последнего на "моральный авторитет", указав на то, что во время войны Визенталь служил немцам.

Миф о Маутхаузене

До того, как начать карьеру "охотника за нацистами", Визенталь был беспардонным пропагандистом. В своей сенсационной книге "Концлагерь Маутхаузен", вышедшей в 1946 году, он цитирует якобы "предсмертную исповедь" коменданта Маутхаузена Франца Цирайза, в которой последний поведал об уничтожении в соседнем лагере Хартхайм четырёх миллионов человек угарным газом. Это утверждение полностью абсурдно, и ни один уважающий себя историк холокоста не признает его. Согласно процитированной Визенталем "исповеди" Цирайза, немцы уничтожили в Польше, Латвии и Литве ещё 10 миллионов человек. На деле эта исповедь - чистейшей воды инсинуация.

И годы спустя Визенталь продолжал всё также врать о Маутхаузене. В интервью, данном им в апреле 1983 года газете "США сегодня", он поведал о своих собственных воспоминаниях о Маутхаузене:

"Я был в группе из 34 человек, а вообще нас было 150.000, прошедших через это и выживших."

Это - явная ложь. Ясно, что годы немилосердно расправились с извилинами Визенталя. Он сам писал в собственной автобиографии, что после освобождения лагеря американцами 5 мая 1945 года "там умерли почти 3 тысячи заключённых". Согласно "Еврейской Энциклопедии", в Маутхаузене было освобождено как минимумс 312.000 человек.

Коммерциализация холокоста

Как заявил директор "Центра холокоста Яд Вашем", Симон Визенталь и центр, находящийся в Лос-Анджелесе и носящий его имя, "коммерциализируют" и "тривиализируют" холокост. Такое обвинение было опубликовано в декабре 1988 года в израильской газете "Хааретц".

Бруклинская еженедельная газета "Дживиш пресс" так прокомментировала это обвинение: "Недовольство руководства "Яд Вашема" тем, что оно считает "коммерциализацией" холокоста, является давней проблемой, но этот вопрос всё ещё остаётся открытым."

Центр в Лос-Анджелесе ежегодно платит Визенталю 75 000 долларов за использование его имени", - сказал директор Яд Вашема, - еврейский народ делает много беспардонных вещей, но Центр Визенталя довёл эту практику до высочайшего уровня превращения подобных тем в деньги, причём самым оптимальным образом.

Выводы Крайзки

Разумеется, Визенталь не всегда неправ. В 1975 году в письме, опубликованном в британском журнале "Букс энд букмен", он признал тот факт, "что на немецкой земле не было лагерей уничтожения". Тем самым он косвенно подтвердил, что выводы Нюрнбергского суда, будь то Дахау, Бухенвальд, и прочие немецкие лагеря были "лагерями уничтожения", в принципе неверны.

В конце концов Бруно Крайзки сформировал следующее мнение об "охотнике за нацистами", которое невозможно оспорить.

Инженер Визенталь, или какой там его настоящий статус, ненавидит меня за то, что знает о том, что я презираю его деятельность.

Группа Визенталя - это своего рода мафия, ведущая борьбу всякими низменными средствами против Австрии. Визенталь известен своим весьма вольным обращением с исторической правдой. Для него цель оправдывает средства, он часто прибегает к различного рода уловкам. Он выдает себя за "охотника на Эйхмана", хотя все знают, что поимка Эйхмана была делом спецслужб. Визенталь всеми силами стремится к достижению славы.

Трудно сказать, что движет этим странным человеком. Стремление к славе и признанию? Или же он хочет таким образом скрыть от других нежелательные моменты своей биографии? Ясно, что Визенталю нравится слава, которой он пользуется. Как писала газета "Лос-Анджелес таймс", "это - человек, страдающий ярко выраженным эгоизмом и стремлением к знакам почтения и уважения".

Крайзки дал более простое объяснение. Он сказал, что "Визенталем движет ненависть". В свете его документально подтвержденных ошибок, инсинуаций вместо обласканного славой человека нашему взгляду предстал человек, погрязший в продажности и болезненном стремлении к самоутверждению.

http://hedrook.vho.org/library/weber.htm