Привет из Киева.

Здравствуйте мои дорогие и родненькие – Людмилка, Коля – твой муж, дети – Сережа и Наташа.

Прежде всего, спасибо, Люда, что не забываешь меня, даже тогда, когда я не пишу.

Да мне каждый раз стыдно становится, когда я вынимаю из почтового ящика твою открытку, а уж когда письмо пришло – ну прямо деваться от стыда некуда. Не смейся, я серьезно. И сейчас пишу и щеки горят от стыда. Фу, какая я невежда. Ты молодец, Людмилка, даешь почувствовать мне себя еще человеком, хотя и не в лучшем виде.

Ты извиняешься, что не поздравила меня с Новым годом. Люда, я получала твою открытку, спасибо большое тебе за нее, ты просто забыла, что отослала мне ее.

А теперь я от себя и от своих детей, пусть и поздно, но тоже поздравляю всех вас с этим наступившим таким нелегким, но и обнадеживающим, раза три с утра до вечера каждый день кидающим нас то в жар то в холод своими неожиданностями, подстерегающими нас на каждом шагу, да еще и высокосным Новым годом – годом обезьяны. Так же и со всеми другими, следующими за Новым годом, праздниками – Рождеством, Крещением. Желаю вам всем всяческих благ, успехов в работе – она нас еще кормит пока, в семейной жизни – это наша крепость, здоровья всем крепкого, счастья и радости.

Немного о себе. Мы пока еще живы, почти здоровы. У нас тоже был грипп. Оля только после каникул вышла с больничного, а Коля и Юля пошли в садик. В школе Олю после каникул первые два дня не кормили, в связзи с резким подорожанием, а с третьего дня стали давать обеды и объявили, что 1-4 классы обедать будут бесплатно. За садик пока что молчат, но если нам придется платить, то, как я подсчитала, нам тоже лучше (т.е. не лучше, а дешевле) будет дома Юлю и Колю оставить. Тогда я буду до 13:00 дома, а после, до 21:00 на работе, а Оля с Юлей и Колей дома будет, пока я с работы не приеду. Может соседка поможет в это время присмотреть, чтоб хоть Олины друзья не беспокоили, пока меня не будет дома. Хотя это тоже даром не обойдется. Поживем – увидим.

На работе у нас грызня. А я, как более-менее “социально-защищенная”, всем как кость в горле. Но пока терпится потерпим. Платят нам очень мало. С 10-го числа перешли на купоны. Мне всего 200 купонов выплатили, на детей еще не выплатили, обещают только с 21-го числа, и то, дают по 200 купонов на ребенка. На детей платят еще по 85 р. на младших. На Олю на работе денег я не получаю. Значит, на детей у меня 170 р. Денег. 170 купонов я за эти деньги беру, а остальные из 600 купонов я должна выкупить из своей зарплаты, т.е. внести еще 430 р. и забрать все 600 купонов. Но мне, как и всем сейчас, платят минимум, т.е. всего 420 р. из них 120 рублями и 300 купонами. Значит, для того, чтоб выкупить минимум, полагающийся нам, купонов, я должна внести деньги из сбережений, но откуда они у меня?

Как видишь, нам “весело”.

Оля занимается на пианино, и за уроки надо платить по 55 р. в месяц, но говорят, что с февраля подорожает.

Мы прошли в музыкальную школу и занимались бы бесплатно сейчас, но было очень много претендентов на бесплатное обучение и решили на собрании решить, кому же заниматься бесплатно, а кому платно. Я в то время была у мамы, картошку копала, и просила отца подвезти к автостанции, чтоб успеть на собрание. Но перед самым выездом он чего-то заспешил, а мои как раз перед дорогой в туалет побежали. Он не захотел ждать. И мы поехали рейсовым автобусом. Я с сумками (я же не стала разгружаться, времени не было), с детьми... В общем, уморилась... , и опоздала на собрание. Ну, и, естественно, кто не присутствовал на собрании, тот в первую очередь и стал заниматься платно.

Так что дедушкин каприз обошелся мне уже почти в 350 р. и не известно еще сколько надо будет заплатить. И забирать не охота. Мне на работе пианино продали чисто за символическую плату (за 250 р.) не новое, но я бы и такого (за более высокую цену) не нашла бы, чтоб купить. А из дому мне некому помогать. Ни картошки не подвезут, ни деньгами. Мои считают, раз мы еще живы – значит все нормально.

Я не обижаюсь, потому, помогать я ездить не могу, а если случайно и помогла, вот, картошку убраь, то это не так много, чтоб за это требовать помощи себе.

Да на наши денежные доходы не очень то и раньше можно было ехать, с пустыми руками ведь тоже не поедешь, а теперь и подавно. Потому и не просила ничего, даже когда в институте занималась.

Кстати, из института (КПИ) на работу мне пришел вызов для сдачи сессии (я думаю, на работу потому, что один из зам. декана работает у нас, наверное по совместительству, и, ему показалось проще вызов занести в отдел кадров, чем высылать по почте мне домой).

Так моему начальнику это как нож в сердце, самолюбство его убито наповал. Он ведь пытался доказать мне, что я (простыми словами это выглядит как недоучка, что держусь в институте только благодаря своей обаятельности и глазам, что у меня хватает наглости занимать чье-то место и т.д.), но ему это не мешало давать мне работу сложнее, чем того стоит моя зарплата и т.д. Людмила, я ведь говорила (кажется, что говорила) тебе, кто у меня начальник. Это, конечно, приятно, что до сих пор ревнует и злится, но мне от этого почему-то только хуже. А эта бумажка – лишнее доказательство в мою пользу, и она его разозлила. Вот, я, после разговора с ним, села и обдумываю свои дела текущие. Но чтоб от мыслей голова не лопнула, решила отвлечь себя письмом к тебе. Так что из любого “худа”.....

Считай тебе повезло. А я, как бы теперь не было трудно, появлюсь пред очи декана и отчитаюсь за свое отсутствие и неучастие, и дам клятву, что больше никогда и никого... и что буду теперь только … и... на... - назло своему начальству. Странно, когда-то он не был для меня начальством, а для него я была повелительницей. Какая я, все-таки, черствятина.

И еще, тут, понимаешь, один противник чуть было не переступил границ моего спокойствия, который был бы хорошим, возможно, другом, если бы... но... Меня не переделаешь. Я уже сама себе надоела до тошноты, веду себя как на ярмарке, только непонятно – выбираю или демонстрируюсь.

Что-то я последнее время (это наверное мои последние вздохи перед окончательным выдохом) часто оказываюсь как перед замерзшей речкой, боюсь шаг ступить, а вдруг лед тонкий, вот и остаюсь на своем берегу. Люда, это на меня наплыло, ты извини. Я очень, очень давно с тобой не виделась и принимаю тебя прежней, а ты изменилась, как я заметила по нашей встрече, и в лучшую сторону. Но мне надо к тебе привыкнуть такой. Я тут вспомнила наши с тобой разговоры, когда ты в последний раз, до замужества, приезжала и рада, что тогда я тебя угадала и... после все удивлялись что ты так поступила, а я подумала, что ты молодец, а я, вот, не решилась, не смогла.

Издому никаких сообщений. Лариса обещала когда-то навестить, но она Андрея очень ухаживает, куда уж нас ей вспомнить. Еще чего-то обижается на меня. Я думаю, за то, что я накричала на нее, когда она ни за что шлепала Колю. Он проголодался и раньше времени со стола кусочек чего-то стянул, окгда смотрел, как Лариса стол накрывает, а она его нашлепала. Конечно, это мелочи, но мне неприятно.

А еще, когда у Тани (нашей невестки) крестили Славика, то приготовили всего, как на свадьбу, а людей меньше пришло. Тут Лариса и говорит, при маме, Ане, и всех, кто был на кухне, чтоб я своих тоже сейчас покрестила. Вот, и продуктов разошлось бы в норму. Мои ведь еще не крещеные. Я никак не соберу денег хотя бы просто на ужин с кумовьями, не говоря уже о празднике крестин. Представь мое состояние. Мне стыдно стало, а еще разве это так делают. Что же мне идти за столом выбирать кумовей? Если бы мне мама хоть намекнула, - я бы не противилась, а наоборот, такая экономия средств и продуктов, да и без хлопот. А так мама промолчала, а Аня еще и высказалась, что при чем тут я. Вот я и ответила, чтоб она не сунула свой нос куда не надо.

Вот так, Людмилка, я бываю в гостях у мамы. Еще ни разу со спокойной душой не уехала и не приехала. Но пусть. Жить будем – наладится все. А сейчас не хочу быть нахлебником. И не представляю, как мы будем, если придется идти и проситься в нахлебники. Потому, что у нас сколько не работай, а считается, что ты не заработал, а на подачках живешь. Не дай бог дожить до такого. Съедят.

Людмилка, что-то я сильно задумалась? Уже 7-ю страничку думаю. Пора за работу. С непривычки письма писать, я уже беседую с тобою будто ты рядом.

Людмилка, напиши, как у вас дела? Как живете? Я очень давно ничего про Олю не знаю. Напиши, как она, и мама твоя, и отец, что у них нового. Напиши что у вас витает в воздухе из политики. Пиши обо всем.

А я купила открытки, но не смогла подписать. Вы меня простите и при случае звони мне, и приезжайте в гости. Если у меня возникнет хоть маленькая возможность приехать – я приеду. Люда, сейчас ничего не готовь к моему приездуо, а то ты знаешь, что это будет не так скоро. Юмор?

Досвидания.

Передай привет маме и папе своим, Оле, а так же, Свете и дяде Коле, и тете Алле. Я, наверное, не скоро соберусь им написать.

Целую вас всех крепко, крепко.

С уважением, Люба 22.01.92 г.

• я б теж виклав/ла в блог, якби знайшов невідправленого листа: 29%, 2 голоса
• я б забив/ла і викинула листа: 0%, 0 голосов
• я б просто зберігав/ла на згадку, але не більше: 71%, 5 голосов

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

(того ж року)

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!

Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.

Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.

«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?»  - може виникнути здивування.

Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою.  Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.

 Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.

Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць  колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.

Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка.  Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали  на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.

 Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.

Світ лічив дні початку семидесятих років.

Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».

***

Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем  по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя  назавжди.

Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади.  А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.

***

«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.

Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.

Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?

Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.

ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала   найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.

Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще  й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.

Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).

 Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?

(далі буде)

1.    Ходи на уроки танців. Будь-де і за будь-яких умов знайди викладання. Ходи на уроки танців, роби все, що викладають, розтягуйся та формуй себе. Це можливо тільки з дитинства, потім - буде надто пізно. А ще це позбавить тебе хлопчакуватості у майбутньому.

2.   Не довіряй мамі. Ні в якому разі не слухайся. Краще, взагалі не роби нічого з того, що вона вимагає. Тримайся де завгодно, аби подалі.

3.   Здорова їжа – це білок та овочі з невеликою кількістю рослинних і тваринних жирів. Білок – це головне. Виймай білок з яєць і споживай мінімум 7 шт на день. А також за кожної можливості знімай шкіру з сала і також споживай – це колаген, він корисний для твоїх суставів.

4.    Клізма – це така гумова груша, в яку набирають воду, і вводять у задній прохід. Знайди можливість дістати грушу, і користуйся кожного разу, як тебе нагодують якоюсь гидотою до зупинки кишківника. В інакшому разі – тобі буде важко рухатись, і почнуть набрякати ноги. Люди ходять по великому кожного дня, а не раз на тиждень.

5.   Відмовлятися їсти жирну гидоту – це є добре, і не ведись на докори. Завчи здорові продукти, що описані тут в пункті 3. Небезпечні продукти для тебе – вершкове масло, хліб та мучне, жирне та смажене, молоко (бо в тебе природньо недостатня кількість ферментів, що перетравлюють молочні продукти). Прислухайся до себе, коли тобі бридке молоко, і не ведись на докори, не пий його через силу.

6.   Отримувати найвищі оцінки – не принизливо. Не вір всім дітям у школі, що створюють такий стереотип. Після школи подивишся, хто принижений непотріб, а хто куди поступив і ким по професії став.

7.   Не відмовляй тренеру з бойових мистецтв, який хотів, щоб ти навчалася. Навіть сама знайди таку секцію якомога раніше, і займайся.

8.   Не роби вибір на користь музичної школи заради мами, коли тебе змусять обирати щось одне між художньою і музичною школами, через відсутність можливості встигнути все. Думай в першу чергу про себе, і те, що любиш ти. На маму забий – вона в своєму житті розбереться.

9.   Не ведись на докори мами, що ти думаєш тільки про себе  - думати та піклуватись про себе це добре, а не погано. Повір, вона про себе піклуватиметься в першу чергу, а не про тебе.

10.         Не віддаляйся від найрозумніших хлопців, що намагаються спілкуватися з тобою. Ні, це не збочення. Вони просто відчувають розумну людину. Бо в тебе майже чоловіча логіка. (Але будь обережна про всяк випадок).

11.         Те, що з тобою спілкуються здебільшого хлопці – це не збочення, а тому, що ти мислиш майже по-чоловічому. Але не дозволяй їм нічого зайвого.

12.         Ні, - коли хлопець хапає між ніг, або за груди – це не дружній жест. Так – треба розізлитися і образитися . Так – це не варто ігнорувати і вважати, що це по-дружньому, це не по-дружньому, і від таких слід триматися подалі. Або розважатися, якщо хочеш, але ні в якому разі не дозволяй себе переконати, що то є нормою. Такі ніколи не поважатимуть тебе, і за твоєю спиною казатимуть про тебе погано, якщо будеш ігнорувати і дозволяти таку їхню поведінку.

13.         Добрих чужих дядь не буває.

14.         Коли чужий мужчина на вулиці щось хоче запитати – не ведись. Він не щось запитати хоче, а зробити тобі зле. Нормальний – запитає все у дорослої людини. І вже точно не серед парку або безлюдної вулиці. Найкраща поведінка для дівчинки в такій ситуації – проігнорувати, а якщо починає наближатися  - втекти чим скоріш. Якщо ж вирішила заговорити – тримай відстань від цього мужчини у кілька метрів, говори здалеку і відходь або тікай, навіть якщо він робить вигляд, що йому не чутно. Небезпечними можуть бути і не тільки чоловіки, а й жінки, і молоді люди теж. Не переживай – як виростеш, ще наспілкуєшся з незнайомцями.

15.         Коли від тебе силою вимагають якоїсь інформації – не вигадуй якісь фантазії тільки тому, що втомилася віднєкуватись. Краще продовжуй казати «ні» та «не знаю». Втома краще  за те, до яких наслідків можуть призвести вигадки.

16.         Не вір у те, що чорні цяточки на зубах дитини – то нормально. Змушуй себе переборювати страх і лікувати в стоматолога зрання будь-які потемніння на зубах. Молочні зуби – то не пусте. Якщо не лікувати молочні зуби – вони заражатимуть нові корінні, що поруч, і взагалі всю ротову порожнину. Тоді – все життя лікуватимешся, і вилікуєшся тільки якщо пощастить.

17.         Ніколи не зустрічайся з хлопцями тільки тому, що інші вже зустрічаються.

18.         Ніколи не бійся тих хлопців, що насправді подобаються, бо втратиш їх назавжди, і зустрічатимешся тільки з тими, хто не подобається заради того, щоб подружки не сміялися з тебе, що ти ні з ким не зустрічаєшся.

19.         Ніколи не говори хлопцю, що він тобі подобається, якщо сам не запитує про це. Найкращий вихід – робити  знаки уваги (посміхатися, дружити, кокетувати), але без зайвих слів. Поки він сам не зацікавиться. Якщо ж не зацікавиться – змирись, і знай, що зайві слова – не  вирішують нічого, а тільки гірше тобі ж.

20.         Запам’ятай – краса це абсолютно відносне поняття, і не комплексуй ні за якого приводу. Коли ти виростеш, і подивишся фотографії, то будеш сміятися над тим, кого в школі вважали супер-красотками. І зрозумієш, що люди до якогось віку (кожен по-різному) здатні бачити тільки обгортку – красивий одяг, прикраси, або фарби на волоссі – і не здатні бачити зовнішність за тим всим, а тим більше – людини. Ось чому більшість красунь у дитинстві не були примітними. Краса дитини та підлітка – це кропітка праця над його стилем і зовнішнім виглядом батьків (або тих, хто  піклується). І твоя мама не винувата, що їй не вистачає часу й коштів на ці «дрібниці».

21.         Пий чисту воду. Постійно пий воду, багато води. Не звертай уваги на дорікання «водохльоб». Ті, хто критикує чи висміює «водохльобство» – дурні.

22.         Слідкуй за своїми бажаннями, аналізуй, і роби те, до чого тягне. Нарікання «та ти робиш те, що хочеться» також тільки дурні кажуть. Можеш відповісти «так, я роблю те, що хочу я, а не те, що хочеш ти». Але слідкуй, щоб твої бажання були корисними тобі. Бажання проспати школу – тобі ж нашкодить. Краще наступного разу, коли мамі захочеться вночі з тобою гуляти – відмовся і ляж раніше спати.

23.         Завжди відмовляйся від всього, що тобі шкодить. Мама хоче всю ніч тобі розповідати про життя – не шкодуй її, відмовляйся, хай подружок шукає, їй же краще буде. Мама на тебе зпихує якусь провину, бо їй соромно від того, що то вона зробила -  не бери на себе ніяких чужих провин, бо потім тобі не довірятимуть, а не їй. Відмовляйся від всіх авантюр у які тебе втягують, навіть дуже близькі люди. Відчуваєш, що тобі це не подобається – прислухайся до себе, і не ведись.  Повір – це буде правильно, як би тебе не пресували чи не намагалися висміювати за це. Думай тільки про себе.

24.         Не слухай матір, коли вона перешкоджає тобі у спілкуванні з батьком і родичами, розповідаючи, що то дуже погані люди. В них свої відносини – в тебе мають вибудовуватись свої власні. Не відомо що між ними сталося і хто винний. Поки в тебе хороші відносини з людьми – концентруйся на саме на цьому, а не на розповідях того, чого ти не бачила на власні очі, і не знаєш правди. Якщо ж ти бачиш, що люди справді неприємні – тоді вже приймай рішення.

25.         Не слухайся ніколи і не за яких умов, коли тобі матір (чи родичі) перешкоджають у спілкуванні з іншими людьми. Слухняність тут зовсім недоречна. Тікай з дому – це правильно. Слухатися і перетворюватися на одинака – не правильно. Деякі батьки хворобливо самотні, і намагаються зробити такими самими своїх дітей, щоб ті стали для них компанією. Не ведися – це прірва, крах. Ти все правильно робиш, коли тікаєш і гуляєш у компаніях. Тільки не дорікай собі за це, і не відчувай себе паскудно через це. Ти все правильно робиш, коли не слухаєшся.

26.         Ніколи не знайом друзів з батьками, якщо сумніваєшся в їх адекватності. Це може перетворитися на неприємність для тебе. А можеш навіть втратити цих людей. Більшості з дітей незрозумілі  неадекватні відносини у сім’ї. І коли мама починає наговорювати на тебе – вони більше схильні їй повірити, аніж у те, що у вас погані відносини, і можуть припинити спілкування. Запам’ятай – сумніваєшся в адекватності батьків – зроби так, щоб вони ніколи не могли дістатися твоїх друзів, і особливо – бачитися з ними. Кажи всім, що вони надто зайняті, і не мають часу.

27.         Якщо стикаєшся з протизаконною поведінкою дорослих або дітей у школі – найгірше рішення ігнорувати. Правильно – письмове звернення до керівництва з викладенням всього у заяві. Керівництво – це класні керівники, завучі, директор.  Якщо звернення усне – вони можуть це ігнорувати. Письмове (ще собі сфотографуй копію) змусить їх щось вирішувати. Якщо і письмове ігнорують – є вищі інстанції, у навчальних закладах це Міністерство освіти. Тощо. Ти все правильно робиш, що не вдаєшся до сварок. Сварки – не вирішення. Можна спокійно все вирішувати, просто робити правильно. Присікай будь-які намагання батьків, друзів чи родичів йти бити морди.  Бо твоя мама не боксер і не мужик, і все це буде тільки смішно, і тобі ж мінус в репутації. Навіть якщо знайдеться мужик, що піде всіх переламає – все одно це тільки тобі ж піде на гірше, бо то неадекватний варіант.

28.         Ніколи не слухай чиїхось сварок в свою сторону. Відгавкуватися – погана ідея. Ігнор – правильно. Людина, що свариться - для тебе не співрозмовник. Покидай такі розмови одразу ж. І припиняй спілкування з такими. «та ти не можеш відповісти» - не повинно бути для тебе приводом продовження розмови. Такі люди намагаються витягти з тебе енергію. Не піддавайся і просто покидай.

29.          Не дозволяй мамі жити з тобою в одній кімнаті. Якщо у квартирі є вільні кімнати – просто переходь туди жити, і не дозволяй їй жити із  тобою в одній кімнаті. Вона хворобливо самотня і має навчитися сама вирішити це. Якби ти так зробила – можливо, вона би образилася, психанула і на зло всім почала би жити нормальним життям і знайомитися та товаришувати з людьми.  Або й з родичами миритися.

30.         Не дозволяй нікому бити свого домашнього улюбленця. Перешкоджай насиллю. Якщо треба – хапай улюбленця і тікай з дому з ним, комусь про це розкажи, та знайди йому інших власників. Так ти збережеш життя тваринці, що ні в чому не винна, і тоді тобі не доведеться про це згадувати і шкодувати.

31.         Не погоджуйся, коли мама приводить додому цуцика. Вона все-рівно не буде за ним нормально дбати. Попроси її не робити цього, не брати цуценя.

32.         Якщо бачиш, що хтось у сім’ї хворіє, а дорослі це заперечують – не зупиняйся, навіть коли тобі кажуть, що без згоди дорослого нічого не поробиш. Шукай тих, хто може щось зробити, не покладаючи рук! Бо ігнорування хвороб може призвести до непоправимих наслідків. В майбутньому ти можеш опинитися під тягарем догляду за інвалідом. А може бути все інакше, і замість того, щоб стати інвалідом – людина могла би жити повноцінним життям бути твоїм повноцінним родичем.

33.  Ні за яких умов не вдавайся до поринення з головою в захоплення, які виконуються наодинці (читання, малювання, готування їжі, в'язання тощо) - хибна думка, що вміння готувати забезпечить щасливе сімейне майбутнє. Навпаки. Найшвидше вискокують заміж і нарождують ті, хто відзначився як місцева шалава, дівка легкої поведінки, або безповоротня гуляка. Таке життя - всі відомі мені хазяйновиті дівчата самотні й бездітні, всі шльондри - заміжні здебільшого за хорошим мужчиною і виховують красивих діточок.
Можливо, якщо приховувати свої хазяйновиті схильності - можна уникнути самотності.
А ще помітила - ті, хто разом з хазяйновитістю, ще й релігійні традиції підтримують, чи ходять до церкви - також лишаються самотніми й бездітними. А ще ті, хто зберігав цноту для одного єдиного.
Уникай всього, що лишає тебе наодинці - тримайся всього того, що забезпечує присутність у компанії одноліток. Обирай хоббі, що з'єднують з однолітками - групові види спорту , ансамблі, тощо.
А ще - хибна думка, що  потрібно розвивати розум. Світу не потрібні надто розумні люди. Головне - щоб не відставати від оточення. Просиджування за книжками зробить тебе настільки розумною людиною, що світ просто не здатен буде тебе осягнути, і лишишся на самоті. Або ще гірше - тебе намагатимуться знищити, як дещо неконтрольоване і підозріле.

Якщо не зациклюватися на словах, на мові – все відбувається швидше, і ми це називаємо «інтуїтивно».

Спостерігаючи український київський світ на відчуттях (у образах) мені вимальовується картинка, якої я довго не могла розгадати, і здається тільки тепер можу.

Хтось колись цікавився тваринним світом? Світом живої природи? Є приклади істот, які здатні перетворюватися з одних в інші, вбирати у себе середовище і розчинятися у середовищі.

Так на сприйнятті українського київського світу мені вимальовується якась жива істота, біленька з гладкою шкірою, яка потрапила до багна. Багно те навіть більше схоже до перегнію, що в селі стікає до спеціального місця з-під хліву. А істота ця на фоні цього багна виглядає блідою, навіть блакитнуватою кольором шкіри.

У дитинстві мені довелося бачити як одна з нашої компанії дитина впала до тієї ями. Можливо це стало прообразом того, що вимальовується в моїй уяві що до навколишнього українського київського світу тепер.

Та істота у багні увібрала в себе багато багна. Вона у ньому розчинилася майже. Наковталася того багна і пропустила через себе наскрізь. Але вона не стала багном. Вона просто сприймає багно як саму себе і не реагує на нього. Я бачу цю картину: біла-білісінька до непізнаваності розчинена у багні істота живе, я бачу як пульсує її серцебиття. А через її оболонку де-не-де просвічує багно, що вона увібрала.

І задаюсь постійно питанням – а чи можливе життя цієї істоти без багна? Чи не здише воно після повного очищення? Чи не мутувало воно вже до неповоротності?

А тепер перетранслюю все те у слова.

Люди розчинилися у обставинах, і вже не можуть здоровим чином реагувати на них. Люди «наковталися» всього того, чим кормить їх нездоровий світ, і вже не супротивляються, а навпаки – розчиняються, пропускають через себе, вбирають у себе.

Ось що є таке та байдужість про яку часто чутно.

Лишається лише оболонка. Всередині ж майже в усіх каша з багна світу цього. Кого не візьми. Прекрасних зовні багато – прекрасних всередині одиниці.

Передумовами того, що розповім, було багато що з минулого, та навіть генетична моя кров. Всім відомо, що художники – люди «трохи не з цього світу», але не всі розуміють що воно саме таке є, оте «не з цього світу». Насправді все можна пояснити – це підвищена чутливість. Ми відчуваємо все, і навіть більше, ніж можемо пояснити. Що саме оте малювання? Це не що інше, як відображення на папері увібраного зі світу. Або не на папері. Це можуть бути будь-які матеріали. Одна суть незмінна – художник ставить відбиток увібраного і перевареного.

Ми виховуємо змалку свою чуттєвість для успішної діяльності. Інколи перегибаємо палки й починаємо відчувати геть усе. Будь що. Має піти дощик – відчуваємо, скоро війна – починаємо заздалегідь втрачати глузд від передчуття, тощо.

Часто доходить до безглуздя. Ти можеш йти просто якоюсь вуличкою і раптом відчути, що в певній будівлі жив такий-то чоловічок колись давно. А нафіга оте відчуття – не відомо. Просто відчуваєш і все. І навіть бачиш його образи у своїй уяві. Починаєш знати, як він одягався і який в нього голос, що ходив з небритою щетиною, наприклад. Але нахріна ті знання – нікому не відомо))). Інколи навіть дратує.

Або, ось, випадок – довелося працювати якось у старенькій будівлі неподалік історичних місць. Сидиш в офісі, а в уяві раз за разом постає натовп людей одітих дуже по-старовинному, сіро й непримітно, жінки у хустках, чоловіки у кашкєтах, всі у коротких і довгих старих сірих й коричневих пальтах, всі жінки у довгих вовняних спідницях, всі у стоптаних черевиках. Чомусь темно, чомусь мовчазні, чомусь рухаються квапливо. А куди вони йдуть, чому вони йшли цією вулицею – зрозуміти не можеш. Тільки відчуваєш, що колись тут таке було.

Чим більше «торкаєшся» якоїсь теми, тим більше тих відчуттів. Ось, наприклад, була нагода ретельно вивчати старокиївський стиль. І на тобі – тепер ці відчуття. Чим більше ти думаєш про якийсь період часу й певне місце – тим більш певно ти ніби переносишся у часі й просторі. І найнеприємніше – що довгий час ти ніби живеш однією ногою у тому часі. А переключитися на інший час і інший стиль стає складно.

Так, одного разу трапилася нагода вивчати Київ, історію й стиль старих його часів. І знаєте що?! Краще б мені підфартило працювати з історією яких небуть там казкових єдинорогів!!!!! Бо Київ це тяжко. Коли відкриєш у душі двері для Києва – він опановує тобою, селиться у тобі, живе у тобі, розповідає свою історію видіннями, й вже мови бути не може про шлях назад. Бо дороги назад не було на самому початку. 

Можу вас познайомити. Київ це «мужик»  Він суворий й твердий характером. Саркастичний й за потреби хитрий. Гумористий, але гумор його здебільшого суворий й чорний. Старий вояка. Він виглядає просто, але сильніший за всі ваші уявлення про нього. Він може довго сидіти тихо, займатися буденними справами, але вибухає неосяжною міццю коли має місце потреба захисту. Він може виглядати сіро і не показувати своєї приналежності до блакитних кровей. Він один із тих, хто втомився і живе «на раслабоні», не показуючи свого арсеналу зброї, та свого багатства нікому. Йому потрібен спокій та простір. Він не любить клоунських маскарадів й надто яскравих барв. Йому дуже багато віків, але він не сивий, досвід його тільки зміцнив. Він не соромиться, коли десь облупилась фарба, чи щось трохи потерте, навпаки – він любить всі свої якісні старі речі, бо вони цінні і значно коштовніші за китайське дешеве яскраве фуфло. А ще він дуже спокійний. Навіть коли йому неприємно. Бо він  Київ і він великий вже тільки цим.

Одна моя близька людина має таку цілеспрямованість, якій би могли всі позаздрити. Вона пройшла роки відстоювання свого, і отримала результат до якого йшла. А ми всі критикували.

От, як це можливо, ви мені поясніть, що людина змолоду хапається за те, що їй потрібно й міцно тримається цього? А як вона знала попередньо, що саме це їй потрібне, що саме воно є її ціллю? Це ж неможливо передбачити, правильно? Як воно далі буде.

Зрештою поясню про що я.

Дівчина побачила хлопця десь у якійсь компанії, вхопилася за нього, і вже не відпускала, навіть супротив його волі. Пропрацювала зв’язки з його родиною (з його матір’ю). Яка й посприяла у подальшому, коли дівчина «залетіла». Він її намагався відшити, намагався позбавити себе відповідальності мати дитину, і тим паче, продовжувати стосунки. Але її не зупиняло. Матір хлопця поселила дівчину у його кімнаті разом з ним. І він не зміг чинити опір цьому.

Спочатку він просто покинув батьківський дім. Багато років був де завгодно тільки не вдома. З’являючись зрідка, на день – два раз чи два на рік. Дівчина старанно прочитала кіпи психологічних книжок, пройшла безліч консультацій, тренінгів. Ходила до ворожок й екстрасенсів. І все, що отримував з її боку хлопець – це не докори, і не сварки, а дуже стабільні слова «Я тебе кохаю» навіть коли намагався підсрачниками викинути її зі своєї домівки.

Дитину також ненавидів, всіляко обзивав, і намагався позбутися їх обох, коли приїжджав, стверджуючи, що йому це все не потрібно.

Але у відповідь тільки «Я тебе кохаю» і прохання хоча б казати слова «Я тебе теж кохаю», навіть коли це не правда.

Не знаю як вони домовилися, але він погодився просто казати ці слова, але попереджав, що це не правда.

Йшли роки. Повернення з відрядженнь мужчини перетворювалося в пекло для неї і її дитини. Але вона просто догоджала йому, прибирала, кормила, робила масажі, змовчувала на всі знущання, тощо. І будь що казала ті самі слова про кохання, і благала його повторювати те саме.

Пройшло ще кілька років. Ми всі, хто її знає, просили її не мучити себе й дитини, а піти від цього пекла, кожного разу, як вона зривалася в істерики й сльози перед нами (але уникаючи хоча б крихту розпачу показувати йому).

Зрештою, їй разом з його сім’єю вдалося переконати його, що необхідно розписатися, заради майбутнього дитини. Десь два роки вмовляннь його переконали. Але він позбувся білого плаття, яке вона собі придбала (весільне пишне), і купив їй чорне звичайне, як на корпоративи ділові одягають.

Їй вдалося переконати його влаштувати банкет. Хитрість була в тому, що це був його ювілей. Всі родичі прийшли на весілля, і тільки він вважав, що це його ювілей, і постійно це повторював у мікрофон на святі, але натовп вперто кричав «гірко», і він цілував наречену.

Пройшли роки. Мужчина перетворився за абсолютно звичайнісінького мужика. Праця й генетичні хвороби зробили його зовсім не приглядним на вигляд. Звичайнісінький, ще й алкоголік, як і всі.

Мужик приїжджаючи додому почав помічати переваги чемної дружини, яка зустрічає дуже тепло, готує, прибирає, пестить, тощо. І вредний веселий хлопчак вилитий він як дві каплі, вже не дратує. Відчув, наскільки потрібний він цим двом. Вона як і завжди «Я тебе кохаю», і він вже відповідає не силоміць.

Мужику вже багато років. Ну, кому б він знадобився, якби не вона??? Тільки завдяки цій жінці він отримав майбутнє не самотнє, як, наприклад, в його рідного брата.

Якщо чесно, то я, особисто, у шоці, що так буває. І абсолютно не схвалювала її тактики на самому початку. Але. Всі знайомі мені жінки, які поважають рішення інших людей – самотні й бездітні. А у них – теплий охайний дім, сім’я, весело й все, загалом, дуже нормально.

Невже, щоби все було добре, треба рвати своє з м’ясом і кров’ю???? Це по-перше. А по-друге, не розумію – як зрозуміти, що потрібне саме те, а не інакше? Що веде таких жінок? Чим вона керується, визначаючи, за кого вхопиться і триматиметься? Я б на її місці взагалі не звернула би уваги на якогось придуркуватого хлопця, що полюбляє пити й захоплюється авіа-конструкціями. А може це і є кохання? Якого не всім фартує у житті відчути. Можливо, якби мною опанувало таке відчуття – може й я би йшла напролом до своєї цілі, як вона. Але не йду, бо не відчула такого. Кого не візьми – усі придурки якісь, і нафіг те треба?))) І тим більш, я би не стерпіла тих принижень, через які мужчина з цієї історії проводив свою другу половинку.

Виходить, жінки, сімейне щастя полягає у самопожертві, приниженнях, тяжкій праці зрання і допізна з недосипаннями, інколи навіть фізичних розправах. І тільки пройшовши через таке жінка отримує чоловіка, який забезпечує сім’ю, і дитину, і сім’ю і затишний дім і слова кохання, і пишне весілля, і подарунки-прикраси-квіти.

Виходить так?

Беріть, короче, своє за барки, і буде твоє.

А я так ніколи не робитиму))) І пофіг мені те сімейне життя)))

Після поїздки на дачу на світанку вєліками 50 км в один бік, поїздка маршруткою у звичайний час доби почала здаватись чимсь оригінальним.

Ми якісь схожі з Владіком – обидва відчуваємо ностальгічну радість збираючи ранці в дорогу; натягаючи на себе хоч одне щось старе, потерте, «дачне», так би мовити, за традицією всіх дачників – аби не шкода було зіпсувати нове. Але ми такі шопоголіки, що все старе в нас все одно в тренді.

Село зустрічає нас пташиним співом і свіжістю щойно окропленої дощем весняної зелені. Від зупинки чимчикуємо на самоті. Тут ніколи ніхто не виходить, бо решта мешканців добираються автівками, як і всі родичі, та й не багато їх тут є. А нам прикольніше веліками. Або громадським транспортом. Бо цікаво і пройтись теж, і в очікуванні на автовокзалі – є в цьому свій шарм. Я особисто, обожнюю, коли кремезний спортивний Владік вигукує чистою українською «на зупинці», навмисно роблячи голос бойовим, як на татамі в себе в залі.  Як подає мені ручку завжди виходячи з транспорту. Або як турбується про ближніх – то місце вступить старенькій людині, то комусь щось помагає підняти на сходинку тяжке. Такі собі дрібниці-дурниці, але щось в цьому є.

Пам’ятаю, колись ми пробиралися до будинку на дачі бійкою з місцевою зграєю собацюр. Єдиний сусід, що мешкає постійно тут і часто лишається один з сім’єю на краю села під лісом, розвів собі на захист численну зграю якихось велетнів. Ще й натренував бути дуже злими. Бо злодії сюди частенько навідуються, знаючи про безлюдні дачі міських. Ті телята кидалися ватагою на будь-яке наближення живої істоти. Ми тоді приїжджали зі своїм Тайгером – кубинським пітбультер’єром. Тайгер завжди когось рвав з тих собак, а щоб інші не зачепили його з боків, ми мусили камінням з дороги і ногами теж допомагати. Це були серйозні бійки з криками, кров’ю, тощо.

Наша перемагала – і ми таки діставалися хати.

Ці собаки постійно когось задирали в лісі, і край ліса ближче до сусіда наповнювали чиїсь кістки (черепа були схожі на кіз, можливо то були інші собаки). Та одного разу знайшли з’їдений труп людини. Відкрили гучну кримінальну справу. З того часу собаки прив’язані. Лишили без прив’язі тільки найстарішу суку, бо вона найрозумніша. Теперки відв’язали ще одного, бо поновили візити злодії.

Добре, що родичі Влада придумали пригощати собак недоїдками шашликів. Це ідея Владиної мами – щоб заохотити собак поновити мешкання на цій дачі для охорони від злодіїв, бо після візитів Тайгера вони припинили сюди заходити. Тож, вони нас більше не чіпають, тільки погрозливо гарчать коли ще не внюхають хто саме йде.

Навіть місцеві комунальні служби уникають цієї частини села. Тому скрізь вже і дороги поробили, і ліхтарі нові яскраві поставили. Скрізь, окрім цього п’ятачку. Тут все відстає за комунальним розвитком на десятки років, від решти села.

Наступні два дні вихідних пройшли у приготуваннях шашликів-машликів й у різних дачних справах; як то – кошення трави Владіком, і мої невимовні відчуття від перебування серед свіжозкошених збризнутих дощиком трав. Просто прекрасно валятися на величезній галявині двору серед свіжої зкошеної пахнючої трави, слухати співи пташок і читати, або в’язати…

Землі тут величенько. Колись це було завбільшки гектара. Але вони мусили продати трохи одним, трохи другим. Тепер ще й треті відгризаюсь кусник, бо нема огорожі. І все одно землі багато. Вона дуже красива. Це пагорбиста місцевість, величезний горОд розділяє джерело з копанкою, і навіть через дорогу теж їхній горОд.

Сусід-собачник теж через дорогу поряд з другим городом, його від села теж відділяють просторі городи. По дорозі їздять тільки свої, тому вона занедбана. Другі сусіди за хатою, - аж через два величезні городи. З третього боку дві чиїсь занедбані нежитлові ділянки, і тільки потім – починаються паркани модних котеджів і звичайного села далі. З четвертої сторони – ліс, який являє собою пагорбисту місцевість з глибокими ярами, високою горою, озером (ставок), за лісом далі простягається маленьке місто зі старовинною назвою Лукавиця (його нині ніхто так не називає), луки, а далі – Стугна і ще далі Дніпро. У центрі села – красивий собор, з жартівливими радісними попами, красивим краєвидом (бо собор зведено на схилі), та дуже охайним хазяйством – видно, що попи дуже добре розбираються в агрономії, бо все довкола професійно доглянуто, і всі прихожани можуть поласувати добрими виведеними і доглянутими фруктами-ягодами, милуватися квітами.

Дуже красиве місце. Ще й тому, що у дачі по старовинному немає ніякої огорожі, а хата – за старовинними звичаями білена і глиняна зсередини. Ти ніби на краю світу. І навіть в іншому часовому просторі, десь років двісті назад, коли ще були солом’яні дахи (хоч дах і не солом’яний). І навіть те, що за водою треба ходити далеко з відрами – теж на цьому акцентує.

Коротше, все таке зелене-зелене, багато квітів, багато простору, красивий вид на далечінь низовини, де городи і село за ними, і така біла хатка серед всього цього, і з одного боку підпирає ліс. А Владік як той котигорошко. Один в один. Чи якийсь козаченько, як написано в Енеїді – ходить блищить сталевими м’язами і голеним чолом. Ще й постійно вмикає українські пісні – підкреслюючи  загальне враження.

А я ніби якась там Наталка-Полтавка, чи Галя з коромислом, чи хтось ще. Тільки десь загубила свою косу нерозплетену.

Того дня мені закортіло приготувати щось особливе. Вирішила зробити стейк за рецептом відомого Ектора. Стейк тре було купляти, тож ми зібралися, і сходили до міста за стейком.

Потім тре було ще продивитися відео Ектора, аби нічого не наплутати. Довелося вперше у житті залізти на дуже високе дерево. Давно хотілося туди вилізти, але не було нагоди. Тож, сиділа як особливий вид приматів на дереві, ловила інтернет, дивилась відео.

Увечері почали готувати. Владік – мою рибу і печену картоплю на кострі, а я на плиті – його стейк. Вже було дуже темно і холодно, тож натягла свій старий білий пуховик (спеціально привезений з Києва). Чую – якийсь безлад за вікнами. Собаки бісяться, гарчать, рвуться з ланцюгів по всьому селі. Ті, що відв’язані – гарчать і бігають місцевістю, ніби когось ганяють. Стейк вже був готовий, я вийшла до вогнища, де Владік слухав українські пісні. Але побачила, що нікого нема. Потім він звідкись прибіг, схопив сапу, якою поправляв костер, і знов побіг, нічого не сказавши. Побіг до лісу. І тут чую – десь далеко верещить жінка. Та так, що моторошно стає. Невідомо, що робилося. Я на автоматі знімаю білого пуховика, і відкладаю кудись, щоби мене не було видно у темряві. Беру телефон, починаю задкувати зі світла у тінь, та до дерева, - єдиного місця де ловить мобільний, і думаю вже викликати міліцію. Якраз нещодавно вже кричала жінка одна – її чоловік вбивав і ми тоді вже викликали міліцію. Розмірковую чи варто робити це знов.

Владіка не було десь хвилин двадцять. Я нікуди не телефонувала, тільки сіла у темряві за хатою, щоб мене ніхто не бачив на світлі, і прислухаюся у жаху. Крики припинилися. Я намагалася визначити за звуками що там відбувається. Чутно було щось, але не зрозуміло що саме. Було враження, що людину, яка так моторошно кричала вже вбили.

Сиджу, думаю, що робити.

Прибігає Владік, забігає в хату, бере якусь свою професійну палицю, якою б’ються на татамі, до кишені кладе ножика, хапає ліхтар-прожектор, на лице дуже дивний

-        Можеш зі мною, якщо хочеш, думаю, когось пи*дять, треба піти розібратися в чому річ!

-        Все, я викликаю міліцію!

-        …ну, не знаю. А що вони зроблять!…

-        Чекай, я візьму чорну куртку. Зачиняй хату!

Ми, два герої, спішимо на порятунок добитої чи не добитої людини. Але криків вже не було, дощ теж заважав прислухатися, ми навіть не знаємо куди бігти. Владік впевнений де саме він чув крик. Біжимо туди. Намагаємось просуватися тихіше, бо не знаємо скільки там людей та й взагалі що там.

Блукали тим лісом десь годину. Світло включали тільки роздивлятися, чи щось є – щоби нас не було видно злодіям. Але нікого не знайшли, і ніяких звуків більше не чули. Прислухалися дуже пильно, чи десь не схлипує хтось – марно. Тиша.

Повернулися розчавлені. Намагалися відволіктись вечерею. Музики вже не могли слухати, і тим більш – співати. Стейк вийшов добрий, риба, поки ми бігали, тільки ще краще підпеклася на вугіллі. Провели вечір у роздумах – чи викликати може міліцію, чи може там просто хтось дурачився і вже розійшлись. «Це можуть бути довбані нарики – каже Влад – чворять хто зна що, аби тільки людей налякати, і пішли собі». Я теж розповіла якісь історії, як на жінок нападали в лісі, і як вони кричали. Обоє не можемо забути нажаханий крик людини, який могла видавати тільки дуже сильно налякана людина. Намагаємось аналізувати той крик. Визначаємо, що крик був рівномірний, і не було чути якихось ударів у ньому. Припускаємо, що кричала жінка, на очах якої билися чоловіки.

Владік вийшов зі столу з очима, які можуть заплакати пішов з веранди до хати. Вийшов з горілкою. Напився.

Полягали спати не спокійно. Хату замкнули на всі замки. Всю ніч прислухалися до того, як бісяться й гасають навколо хати собаки. Я кілька разів прокидалася від сну, в якому Влад йде серед ночі знов почувши той самий крик. Але прокидаючись знаходила його коло себе. Всю ніч тулилися одне до одного дуже міцно. А одного разу відчула, як прокинувся він, намацав мене поруч рукою, заспокоївся і знов заснув не відпускаючи з рук.

Вранці знов озброїлися і пішли до лісу. Цього разу вже шукати труп, над яким, на нашу думку, вночі хтось познущався. Ще й по телеку, як навмисне, розповіли у новинах як нелюд познущався над дівчинкою десяти років, вбивши її і кинувши у лісі.

Прочесали все, що є у тому місці, звідки чули крик. Знайшли багато ям, передивилися. Знайшли якісь нори величенькі. Владік каже, що це лисиці живуть. Дощ не припинявся. Ми все прочесали. Пройшли до закинутої підземної труби (яку хтось вже вирив і здав на метал), мені з вечора чомусь здавалося, що якщо щось і відбувалося погане, то тільки у тій трубі (там така величенька – навприсядки можна проходити нею), я не знала, що її вже викопали і лишили тільки бетонний колодязь від неї, засипаний.

Повернулися обоє у думках, що вчора могли зарадити лиху, але не зарадили. І у підозрі бовдурів, які могли навмисне імітувати нажаханий крик заради розваги лякаючи сусідів.

Навмисне уникали розмов з цього приводу дорогою до Києва. Обом було не по собі. Я для себе вирішила, що зателефоную до міліції зі словами: «якщо раптом в районі Лукавиці є зниклі безвісті люди, то, ось, ми чули, як з лісу лунали нажахані людські крики».

Щоправда, в криках не було жодних слів. «Що, як маніяк відрізав людині язика, і знущається там далі над нею» - пам’ятаю своє припущення, як ми після блукання лісом сиділи біля костра вночі. «Нє. Коли відрізають язика, людина не може кричати, тільки мичить» - заперечив тоді Владік.

Коротше, вже вдома з цікавості вирішила подивитись в інеті як розмовляють лисиці, пам’ятаючи знайдені нори. Перше ж посилання розгортає мені на екран відео, де лисиця в лісі спокійнісінько так сидить собі на горбку, ще й за вушком чухає…. І видає ті самі крики.

Нещодавно прочитала статтю хорошого вченого – «Неотенія» (http://www.faleev.com/about_health/health/2011-12-23_11.html). Чолов’яга нічогенький такий – спортсмен-важковаговик, чемпіон, батько чотирьох дітей, підприємець, красень, ще й науковець. Навмисне не писатиму прізвища, бо він з РФ. В нас є власний успішний красень-спортсмен-науковець, шкода, що його статей я не знаю, але впевнена, що вони є, просто не афішуються.

На сайті наукового форуму (автором і засновником якого він же й є), цей науковець у спортивному костюмчку «адідас». Дуже такі суперечливі відчуття. Я спочатку читала його статті, що мені попадалися через гугл-пошук, і тільки після зацікавилася автором, і була шокована. Якби було навпаки – спочатку побачила автора – то навряд чи читала би статті. Якось широкоплечий кремезний амбал у костюмчику з синьої синтетики оздобленому трьома смужечками на кожному рукаві не надто привертає уваги і довіри. Може то не його статті? Може в нього у підвалі сидить раб-науковець прикутий ланцюгами до стіни і за кусень хліба видає сильні статті??!! Ой, аж страшно. Доста розгулу уяви – ближче до справи.

Неотенія.

Неотенія (від грецького nos — незрілий, молодий, та tino — розтягую, подовжую) — затримка онтогенезу у деяких видів організмів із надбанням здатності до статевого розмноження на стадії, що передує дорослому стану. У тварин при повній неотенії лише статева система личинок досягає рівня розвитку, який характерний для дорослих організмів, а інші системи органів зберігаються в личинковому стані. (https://uk.wikipedia.org/wiki/Неотенія)

За дослідженнями вищезгаданого вченого, людина homo sapiens виникла внаслідок неотенії приматів. Один з виду з якоїсь причини відгалузився від всіх інших приматів; з якоїсь причини цей вид не доживав до дорослого віку. З огляду на те, що всі інші види приматів вільно доживали до зрілості, можна припустити, що цей окремий вид з якихось причин потерпав від винищення. Можливо, це було витіснення їх іншими видами. Дивно, бо не зрозуміло, чому всі інші види згуртувалися проти цього окремого. Отже, всі дорослі особини одного відокремленого виду приматів, з якоїсь причини гинули. Саме так діє неотенія – дане природою непоборне прагнення до життя – починають знаходити можливість виживати змалку, і змалку розмножуватись.

Також, десь вичитала про неотенічне плем’я бушменів. Виявляється, вони мають генетичну приналежність до азійської раси, і є найдревнішим з відомих племен, представниками найдавніших видів людських генів (що характерно всім азійцям). Яким чином в Африці могли опинитися азійці? Тільки, якщо їх дуже агресивно витісняли з Азії. Їхня неотенічність свідчить про те, що «включився» механізм до виживання даний природою, тож на якомусь етапі їхнього існування дорослі особини не мали можливості розмножуватись, і це почали робити діти. Яка ще може бути причина неможливості розмножуватись серед дорослих, як не смерть? Можливо, вони гинули у війні, що скоріш за все. Можливо, бушмени – це дивом не зтерті часом з лиця землі сліди якоїсь стародавньої величезної людської потасовки. А можливо – всього лиш нащадки диваків, що непомітно відщепилися від незадовільного грішного суспільства і подалися, світ за очі, шукати спокою і раю. Доречі, друге припущення має сенс з огляду на низький iq бушменів (iq бушменів найнижчий серед представників homo sapiens), і їхню відсутність розвитку за весь цей час.

Трохи не зрозуміло, чому неотенія на різних етапах еволюції дала різний результат. Неотенічні примати розвинулися аж до людей над всіми іншими приматами, а неотенічні азійці стали найдурнішими людьми цього світу. Не зрозуміло!

Дивлюся я соціальний проект «МастерШеф». У таких проектах дуже зручно і дуже цікаво спостерігати за поведінкою людей. «МастерШеф діти» ще більше доповнив цікаві спостереження.

Дорослі люди ніби чимсь паралізовані. Чимсь таким, чого немає в дітях, і воно їм не заважає розвиватись. Саме цю цікаву особливість дуже яскраво видно, порівнявши поведінку дорослих і дітей проекту. А автори ще й ніби спеціально інколи показують поруч дві серії різних сезонів: спочатку про дорослих, потім – про дітей. Тож теж бачать різницю й дивуються).

Діти з якоїсь причини більш згуртовані, працюють не як окремі одиниці, а як суцільний механізм, коли виконують задачі. Працюють швидше, більш зосереджені.

Дорослі. Я би порівняла їх з напів-засохшим деревом. Воно вже висохло, і більшу частину часу зайнято тим, що нічим не зайнято – просто сохне, і решту часу (дрібку часу) може жити, коли мізер води доходить до листячка. От таке склалося враження від порівняння.

Я б не хотіла приплетати сюди Фрейда, і робити припущення, що вся суть у статевому житті, і на зацикленості на ньому. Припускати, що дорослі, такі тільки через те, що дуже зайняті тим, щоби вирисуватися найпривабливішою самицею, чи найпривабливішим самцем. Що всі дії дорослих зосереджені на здобичі пари для сексу, і саме через це дорослі втрачають у зосередженності і працездатності. Не хотіла би я дійти до таких висновків. Бо навряд чи всі поголовно дорослі незадоволені в інтимному плані і тільки цим й переймаються.

Через свою допитливість я робила невеличкі опитування. Багато хто жаліється на незрозумілий їм самим «параліч свідомості» як я це назвала умовно. Щось є таке, що находить на людину й паралізує всі її дані природою здібності і таланти. Людина перетворюється на інтелектуальний овоч.

На днях розбирала свою папку уподобаних зображень на сайті vk.com. Назбиралося їх  там майже дві тисячі. Це різні картинки, схеми, фотографії, влучні написи, які мені за всі роки користування сайтом сподобалися і я натискала «зберегти собі» для подальшого перегляду у своєму альбомі. Там я збирала оригінальні моделі суконь й одягу, рецепти з фото для майбутнього приготування страв, тощо. Назбиралося майже дві тисячі яскравих і привабливих планів. Їх можна було б усі вже реалізувати. Оце перебирала і пройнялася повторно захватом і запалом реалізовувати. І думаю – що мене може спинити? Що може паралізувати мою свідомість? Що може зробити так, що знов зникне радість і завзятість?

Конфлікти.  Підозрюю, що саме це може бути причиною паралічі свідомості більшості людей. І багато людей ніби за гроші працюють в якійсь армії з розповсюдження конфліктів по світі. Навіщо це їм? Якби це було правдою, що працюють за гроші – в них би принаймні водилися ці гроші! Тож, це не так.

Впевнена, що конфлікти саме розповсюджуються спеціально, бо у переважній більшості вони безглузді, і накручуються з боку агресора на пустому місці. Ці люди ніби запрограмовані своїм існуванням паралізувати інших людей, які трапляються їм поруч.

Не розумію, поки що, навіщо певні люди це роблять, але ідентичні ситуації спостерігаю у житті багатьох, і в своєму також.

Який результат створення такими людьми конфліктів?

Наприклад, дві знайомі мені дівчини, що потерпають від подібного – закинули займатися професійною діяльністю у якій колись мали талант, і змінили діяльність на більш «безмозклу» роботу. Одна – продавчиня-робітниця залу, друга – якийсь сумнівний працівник офісу. О, так, і третю пригадала – та взагалі не працює і живе на невідомо які кошти (живе з батьками). Всі три дівчини мають дипломи про вищу освіту.

Ну, не знаю, у собі я не відчуваю паралічі свідомості поки що. Можливо, вона теж присутня, бо колись, коли Янукович почав репресії української культури, то після нападу на офіс, де я працювала художником – я більше не можу малювати фарбами. Можу малювати чим завгодно іншим, але не фарбами. Бо коли переді мною тринога-планшет зі тлом і фарби – я у ступорі і завжди думаю про той напад, про тих людей, і про все, що пов’язане з репресіями. Стає не до малювання.

Але безліч прикладів людей, що «варяться у вареві» страшних ситуацій і не припиняють при цьому свою діяльність за покликанням.

Тож, як висновок. Навряд чи «параліч свідомості» відбувається через якісь зовнішні події. Скоріш за все секрет енергійних дітей з проекту «МастерШеф» у тому, що їх люблять батьки, і передають позитивну енергію наповнюючи їх бажанням діяти. І їм байдуже що відбувається навколо – вони роблять своє, - те, що внутрішньо хочеться робити найбільше.

Блаженним сонячним днем ми мирно неслися містечком на вєліках майже на холостому ходу – такий легкий був настрій. Між ярами на схилах гори край Лукавиці розмістилися новенькі котеджі. Обожнюю такі місця. Як немовля щойно народжені – такі ще невинні, чисті, де-не-де недобудовані, так, ніби пуповини ще навіть не відрізано. І скрізь «пахне» радістю новосілля, дружністю. І пахне будівельним матеріалом – десь деревиною, а десь фарбою. А відсутні майже скрізь огорожі, які хазяїни ще не встигли повибудовувати у височенні паркани з відеонаглядом, доповнюють асоціацію з немовлям – воно ще «в чому матір народила» не прикрите.

Та прокрутивши педалі кількома вулицями раптом помічаєш, що все це світло й радість – саме у твоїй уяві, породжене саме спогляданням. Насправді ж – якщо оговтатись від власних відчуттів – починаєш бачити пусті двори й пусті тераси, хоч припарковано не одне авто, а значить – хазяї присутні. А далі стежкою натрапляєш на алкаша у траві, що плентався додому й не осилив. «Стоп! Звідки тут алкаш?» - думки. І одразу ж  бачиш безпризорне товсте лабрадореня шоколадного кольору в дорогому ошийнику, що не знає куди себе притулити, бігає навколо хазяїна. А алкаш у брендових джинсах останньої моделі і в хорошому взутті. Біля нього – симпатичний рюкзак й якісь пакети.

Ми бачили його трохи раніше у місті, тож точно знаємо, що він напився й спить, а не непритомний з іншої причини. Ще й хропе. І що йому за радість ото валятися?!?!?

Цікаво, чи влаштовано тут хоч одну вечірку з барбекю, на отій терасі величезній одного з будинків? Навряд. Скоріш за все хазяї пилинки здувають зі свого майна й навіть самі соромляться користуватись своєю розкішною терасою.

Жодної дружньої сім’ї весело відпочиваючої ми так і не побачили. Скоріш за все, те майно і будівельні роботи так виснажують цих людей, що вони просто не можуть отримувати насолоду. Бо завжди щось не  так, як хотілось би. Чи то відтінок фарби стелі не  той, чи меблі не з тієї провінції Італії, чи замість семи кімнат архітектор спромігся лише на п’ять, бо не вистачило грошей на більшу площу; чи місце не те, бо в сусіда кращий вид з вікна, бо раніше встиг вхопити кращий шмат землі.

А одним щасливцям скоро хтось перекриє вид з гори на простори левад й Дніпра новою будівлею. І вони навіть знаючи це не поспішають намилуватися шикарними видами зі своїх балкончиків.

Коротше, судячи зі всього, найбільше задоволення отримують ті, хто споглядає, милується й заздрить. А в нас з дитинства така причуда – мандрувати котеджними містечками, роздивлятися виверти фантазії архітекторів, та обирати собі будиночки-улюбленці.

Так само й біля нашої дачі дивують оці модні будинки. Чомусь завжди мовчазні, пусті, й похмурі. І чомусь чим більший й дорожчий будинок – тим самотніший й похмуріший хазяїн. Хазяїн-привид, якого ніхто ніколи не бачить й  не чує, але всі знають, що він є.

В одному з таких дворів є баскетбольний майданчик на який я особисто постійно «пускаю слину». Бо де в селі на дачі пограєш в баскетбол!? Ніде, звісно. І тим сумніше, що хазяї ніколи не грають в баскетбол. То на**ена ж ви його будували, ви мені поясніть? Той майданчик. Всі роки поїздок на дачу у всі сезони «пролітаю» повз вєліком і витягуюсь у струну, намагаючись вловити поглядом двометрового баскетболіста-красеня з двометровою баскетболісткою-красунею на тому майданчику, мрію познайомитись, аби зіграти сім’ями у баскетбол, наприклад. Чи ба просто їх побачити, аби впевнитися, що вони існують. Ба ні! Нікого! Пусто! Постійно пустий баскетбольний майданчик вибудований, судячи зі всього, для духів померлих предків. А що!? Хто зна! Може то син відомого баскетболіста там живе, і вибудував на честь славетного батька. Такий собі баскетбольний майданчик – постамент. А під покриттям мабуть зарита урна з попілом батька. От і не грають ніхто. Тільки моляться за здравіє померлого славетного предка, проходячи повз двором. А що! Може ж і таке бути, маємо розуміти…

В одного знайомого власника маєточка довелося споглядати у свій час сімейний устрій, що може багато що пояснювати. Він – людина середнього віку, що страждає на життєво-небезпечні проблеми з вагою, інколи навіть пересуватися самотужки не може. Але навіть при тому всьому добре тримається «на ногах» у бізнесі, тримає авторитет міцно. Така людина природою влаштована все контролювати. Поруч із ним ти постійно відчуваєш себе намистиною нанизаною на нитку. Нитка – це він, а всі навколо - намистини. Він ніби тримає всіх в залежності від себе. Часто самим тільки поглядом. Без його контролю ти й не перднеш, чесно. Живе з племінниками й іншими родичами. Всіх контролює. От з  такими людьми важко жити. Ти нічого не можеш зробити з власної волі, бо вони контролюють кожен твій подих. Від того контролю хочеться втекти. Якщо не фізично, то у віртуальний світ – замкнутися у своїй кімнаті, у собі, врешті решт (як і роблять його близькі). Яке там гратися у дворі! Коли він буде контролювати кожен твій рух – не хочеться й висовуватися. Будь-яка дія – тільки з дозволу. Якби захотілося посидіти у дворі й скористатися мангалом (наприклад), то тільки з дозволу, і тільки якщо маєш заслуги. Відчуваєш себе як підприємець у Києві – за кожен «чих» мусиш пройти мільйон кабінетів і поставити трильйон підписів.

Чесно! Навіть при спілкуванні, він за кожну твою міміку й поворот голови карає тебе допитом: «чому ти зробив/ла таке обличчя, чому повернув/ла голову»... зрештою сидиш смирно й боїшся допустити зайвого руху недобритої волосини на нозі, аби знов не почалося.

Ось воно що може бути причиною спустошених мовчазних двориків величезних будинків.

Колись ми з моїм бувшим вешталися Києвом й околицями на подарованому кимсь «запорожці». Завантажували у нещасну автівцю по п’ять «биків» разом із собою, тіснилися, реготали, пікніки-шашлики-машлики… Одні з найвеселіших й найрадісніших днів життя. Зрештою на п’яну голову бувший перетворив ту автівку у грудку зім’ятого паперу, але то вже не важливо – головне, що всі живі, всі здорові, й весело було.

А нещодавно довелося бути при спілкуванні з людиною, що «носить гузду» в шкіряному салоні позашляховика «повний фарш». Було величезним здивуванням моїм, коли причиною смутку цієї людини виявилося те, що в іншого товариша позашляховик моднішої марки. І цього достатньо людині, аби вже не поважати те, що він має, і для того, щоби відчувати себе, як він сам каже, лохом. Цікаво, що такі люди ніколи не отримують того, що хочуть, бо навіть якби отримали все, що є у світі – засмучувались би від того, що не є Богом.

Дивовижні речі, правда?!

На початку дев’яностих один родич вибудував собі двоповерхову хату з модної цегли та з усіма зручностями всередині, з каналізацією, поставив нові модні меблі, тощо. В них вже у 91-му був комп’ютер! А кухня у тій хаті розміром як мої київські дві  (чи три навіть), і обставлена як на картинці глянцевого журналу вже тоді була. Тоді ні в кого на селі такого ще не було. Про комп’ютер ніхто ще й не чув, і сприймали його як іграшку-тетріс для дітей.

Жінка його людина проста. Таке враження, що молилася на свою хату як на ідола, і боялася у ній спокійно жити. Як не зайду – вона постійно рачкує пилинки здуває, розводи на глянцевій підлозі натирає. Реально важко було запам’ятати яка вона на обличчя, бо бачили завжди її в образі чотириногої істоти, обтягнутою вовняною сірою довгою спідницею, задницею догори. Думаю, вона дуже була вдячна богу за хорошого мужа, за хорошу хату, і щохвилини намагалася спокутувати, оплатити працею все те, що має.

У дворі в них ще є сарайчик з худобою до якого пристроєна кухонька звичайна сільська. Призначення – варити свиням. А по факту – варила тітка все у тій кухонці, і собі, і свиням, і на свята гостям. Бо шикарна кухня у хаті існує тільки для справлення враження від споглядання для гостей, як музей.

Доречі, другий поверх будівлі з повноцінними оздобленими кімнатами, й досі використовується в них як горище, для висушування цибулі, трав, тощо. Гірко, але насмілюсь виразити думку – не дивно, що її чоловік почав бухати колись, на певному етапі сімейного життя, а дім почали наповнювати сварки між подружжям. Я чула постійне його дорікання «та сядь ти, посидь спокійно!», а вона плакала від образи за невдячність до її праці й стараннь.

Одна пані придбала собі цуценятко найрозумнішої породи. Радість? Радість! Але ним же треба займатися! Поряд з тим, що постійно жаліється на свій жирніючий зад, який возить приватним авто з приватним водієм, вона все рівно не гуляє зі своїм ідеальним цуценятком. Наняла для цього ліву людину, а сама продовжує вирощувати жирний зад, замість того, щоб отримувати задоволення від ігор з улюбленцем, більше рухатись при цьому. І в чому логіка?

От чому закордонні приватні сектори інакші? Як не подивишся – вони постійно щось роблять цікаве, їхні подвір’я не пустують, вони часто бісяться, влаштовують вечірки, граються… Власноруч косять свої подвір’я, а не наймають для цього якогось лєвого дядьку, що ходить по їхньому подвір’ю, а вони так і не ходять. Ну, може хтось і наймає… але не в тому річ. Вони якісь живіші, чи що. Енергійніші і радісніші.

Може справді, допоки отримаєш те майно, - проходиш через такий ад, що потім воно все не в радість? Може вони не сидять на своїх терасах, бо ті тераси зроблені чучмеками по-китайськи задешево і можуть рухнути? Чи навпаки – з таких дорогоцінних матеріалів, що хазяї вважають свої ступні надто грішними, аби ступати на ці святі речі…))) Чи може все дуже просто, так просто, що аж смішно – все тільки через заздрість, що хтось вже зробив кращу терасу чи кращий балкон і воно вже не радує хазяїна?

У вас теж в кожного є щось таке, що мало б приносити більше радості, але недооцінене, «закинуте», наприклад, пилиться десь в коморі чи просто безпричинно не використовується.

Я от, по роздумах, нарила у собі подібний недолік. Звісно, не порівняти з маєтками і авто, але. Маю доста красивого взуття на підборах і якісь платтячка-спіднички, замість яких ношу постійно одне й те саме, зазвичай, спортивне. От тепер думаю – чи може мені виходити в магазин і у парк з собакою на підборах вечірнього взуття, чи хай краще далі припадає пилом й чекає нагоди. І чи ідентична ця ситуація до тих, які описала – чи це вже я докопуюся до дрібниць у собі.

Нет, это не деградация личности, и не нарушения в здоровье, нет. Дело все в том, что человек на некотором этапе жизни просто перерастает все существующие ритмы, мотивы и композиции. И логично, что они перестают устраивать потребности вкуса данного человека.

Кажется, вот, я на этом этапе нахожусь теперь). Любая музыка о том, что у меня уже было вчера, о том, что в прошлом, что уже пройденный этап, о том, что устарело в своей сути в принципе для меня и к чему не комильфо возвращаться. Что ни возьми – все уже не то и не о том.

А все потому, что люди, находящиеся на этом этапе, не пишут музыку. Так бы они создали то, что так необходимо, и этого пробела не существовало бы, но нет – эти люди очень заняты и им не до того, чтоб рассказывать о себе и своей жизни в ритмах и звуках.

Все без исключения музыканты привыкают еще смолоду писать и петь о проблемах сексуального плана, о проблемах личной жизни, о «соплях» одним словом. Взрослея, они не могут создать ничего нового, когда уже все проблемы решены, любовь найдена, секса предостаточно, мир изучен, люди поняты. Потому, что они просто привыкли петь именно так. Это как привычка.

Да, есть джаз. Но. В джаз приходят уже старея. Когда уже нечего делать просто в принципе. Джаз это музыка людей на отдыхе, которые уже всего добились и достигли, которые уже «износились» и расслаблено издают шедевральные сочетания ритма и звука со всем своим багажом знаний.

Но нет ничего промежуточного. Между молодежью и старостью. И все только потому, что этот период у людей слишком насыщен делами. Некогда им рассказывать о себе. Даже взять музыкальный инструмент в руки некогда, и даже некогда распеться. Да что там – и подумать даже о подобном некогда)))

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.

Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.

Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.

Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

І я здивована. Давно вже не потрапляло до рук щось, що не розчарувало б. Після підручника з програмування javascript всі книжки відштовхували своєю недалекістю, безглуздістю, або ж застарілістю світогляду. «Батьки і діти» книга що справедливо має вагу. Вона містить у собі зазначення проблем, які досі у світі актуальні, багато з яких не вирішені досі. І цим книга цікава.

Це саме той твір, читаючи який в тебе ніби відкривається додаткове око, що починає бачити інший світ навколо, інший вимір світу. Тургенєв багато що не втлумачує – воно саме по собі розвивається в уяві, а Тургенєв дає цьому тільки поштовх. І саме такі твори я обожнюю – ті, що не тлумачать «в лоб» а дають правильний поштовх для «включення» можливостей уяви. Я би сказала, що він талановитий майстер, один з унікалів, - вміє грати на рідкісному інструменті, вихопити потрібні ноти, і музика лине. А інструмент цей – це мозок читача, уява читача, читачеві творчі здібності.

Дивно. Бо «включивши» глузд ти бачиш просто літери, просто текст, і сюжет не надто високий – просто собі походеньки молодиків, та маса спілкування. Я би сказала, що книга про спілкування, ця книга і є суцільне спілкування. По простому кажуть – шлятися. Чим саме й займаються герої безкінечно.

Але подяка таланту автора давати красиві описи. Описи місцин, описи всього, що бачить герой, описи того, як у ті часи в них там все відбувається, як вони живуть, устрій тощо.

А ще відчуваєш постійне якесь батьківське тепло від автора. Книга просякнута цими відчуттями і вони передаються читачеві. Дещо, правда, збочене якесь тремтіння перед юними дітьми, але то пусте, - можна не помічати.

Якось так масу всього книга ставить по своїх місцях. Читаючи, починаєш розуміти причини сьогодення. Наприклад, можна розгледіти передумови більшовицьких революцій. Починаєш розуміти що призвело до масових розстрілів тих, хто був економічною основою Русі, України. Розуміти, чому так завзято свої ж бралися ставати чекістами та розкуркулювати своїх же.

Тургенєв цього не каже, але показує, як сильно втратили реальні віжки життя ті, хто зобов’язаний їх тримати міцно.

А ще стає зрозумілим романтизм, та те, що настало після нього – категорично протилежне заперечення романтизму. Здавалося б, - 19 століття, це так давно було! Але ми й досі з цього не вийшли. І тепер я це ясно розумію і бачу. Такі книжки потрібно читати для того, щоб розуміти хто ми є, з чого ми є, які ми є, і чому ми такі, які ми є, що призвело до того, що ми такі які ми є (я про суспільство України та росіян).

Тургенєв, це помітно, дуже ревно відхрещується від злиття росіян зі сходом, з монголами. Але якщо читати і аналізувати – то він сам же й показує це проникнення одна в одну цих двох культур.

А якщо коротко – вельможі тих часів анічогісіньки не робили по справі, ніфіга не розвивали й не намагалися розвивати у державі, а тільки, вибачте, єблися, витрачали по пів-життя на дорогу до друга в інше місто, щоби потусити, й байдикували у гостях тижнями, бо витрачати одразу стільки ж часу й сил на дорогу назад було ліньки. Коротше, правильно зробила революція, що знищила їх всіх. Але не правильно, що не розсортувала їх на ледарів, та тих, хто справді старався. Хто давав роботу людям і робив цю роботу улюбленою, хто розповсюджував знання й науку поміж людей, хто піклувався й обробляв володіння, хто розвивав економіку. Таких було мало, але вони були – знаю з розповідей бабусь й дідусей. Одних гноїли рабами на панщинах, а у рідкісних панів люди ходили щасливі й ситі, села охайні, землі оброблені, садки доглянуті тощо.

Читайте Тургенєва. Але читайте думаючи.