Розплутую нитку самотності,

Ховаюсь у коконі віри,

Я знову у хвилях непевності

Шукаю закономірність.

Чи сльози і розпач заслужені,

Чи може то помилка неба,

В хаосі обману спустошені

Забули духовні потреби.

Прокльони на кожному кроці,

А ненависть душить кохання,

І заздрість, як більмо на оці,

Світ робить лиш місцем ридання.

Уміло в туман безнадії

Затягують сильні і хижі,

Їм вигідний розбрат в країні

Регочуть над розпачем сиріт.

То може вже досить боятись

Час правді поглянути в вічі

Ніхто нашу долю не змінить

Поки не поборемо відчай.

Вже час перестати шукати

Хто створює наші проблеми

Почати вже час будувати

Майбутнє своїми руками.

-        -  Послухай, Смерть, чи не могла б ти кілька років погуляти і не приходити до тих кого я знаю і люблю?

-         -  Чому ж ні? Можу, але потім доведеться забрати кількох разом. Оптом, як то кажуть.

-          - Так теж не добре. А може ти б не забирала їх взагалі?

-          - Ти ж знаєш, що це неможливо.

-          - Знаю. Але ти хоч попереджай, ну щоб трохи підготуватись до твоїх візитів.

-         -  Хіба я тебе не попереджала щоразу?

-          - Так.  Дійсно. Але…

-          - У тих випадках я не попереджала аби в тебе не було спокуси втрутитись і попередити. А навіть якби не намагалась, то потім би мучила себе, що не спробувала. Я ж тебе знаю.

-          - І тут ти права. Як з тобою сперечатись?

-          - Не сперечайся, прийми як є. Як необхідність, як шлях до іншого життя.

-          - Знаю.  Розумію. Але прийняти не можу. Поки…  Може колись доросту.

-         -  Доростеш. Обов’язково доростеш.