Некоторое время назад были проведены исследования одного из самых опасных канцерогенов, известных на сегодняшний день, – бензопирена.

Когда канцероген освещали ультрафиолетовым светом – он поглощал свет, а затем испускал его обратно с абсолютно другой длиной волны и частотой. Немецким биофизиком из университета в Марбурге Ф.А. Поппом было изучено более тридцати различных химических веществ, причём некоторые были канцерогенами, и выяснилось, что каждое вещество, вызывающее рак, преобразует ультрафиолетовый свет длиной 380 нанометров в другую длину волны и частоту.
Получается, что связь между разными канцерогенами состоит в том, что все они берут свет с длиной волны 380 нанометров и преобразовывали его в какую-то другую длину волны. Это означает, что 380-нанометровый свет является очень важным для жизни. Затем выяснилось, что во многих биохимических экспериментах просходит ещё один интересный эффект: можно разрушить ультрафиолетовым светом 99% клетки, но если затем дать ей очень слабый импульс той же длины волны, клетка практически полностью восстанавливается за один день. Этот процесс известен как “фотовосстановление”, и никто не понимает, как он работает. И самые лучшие результаты фотовосстановления осуществляются на длине волны (угадайте с трёх раз!) 380 нанометров.
Были проведены дополнительные исследования среди растительных и животных клеток и обнаружено, что все живые существа непрерывно испускают фотоны – от небольшого числа до многих сотен. Интересно, что низшие животные или растения испускали значительно больше света, некоторые до сотни фотонов на квадратный сантиметр в секунду, чем люди, лишь 10 фотонов на кв. см. Это высокочастотный свет с длиной волны от 200-т до 800-т нанометров – выше видимого спектра. И вновь, свет был гармоничным, как луч лазера.
Кроме того, если освещать светом живые клетки, сначала они его поглощают, а затем, через небольшой промежуток времени, испускают в виде интенсивной вспышки нового света. Этот эффект назвали “замедленной фотолюминесценцией”. Очевидно, ДНК что-то делает со светом, а не просто безразлично его хранит. Получается, что наша ДНК хранит свет и он является непосредственным источником энергии и жизнеспособности. Если ДНК получает слишком много света, она посылает его назад. Эти обратные посылы света служат очень полезной цели – переносят информацию. А именно, световые пульсации несут коды восстановления порядка и равновесия всему телу.
Также Попп обнаружил, что, пребывая в стрессе, мы испускаем значительно больше фотонов, чем получаем. Как известно, многие болезни усугубляются или даже вызываются стрессом. Пребывая в стрессе или проходя через негативные эмоции, мы отдаем часть своей жизнеспособности, теряя свет, хранящийся в ДНК, из всех клеток. Так происходит потому, что дополнительные вспышки света содержат информацию, необходимую нашим клеткам для исцеления себя от всех разрушений, которые мы причиняем им негативными эмоциями
ВИДЕО http://www.youtube.com/watch?v=_K0HL34slQ4#t=14

В Україну гратися не можна! 
Україну треба розуміть» — 
Гучно, плачно і пересторожно 
Голос наших пращурів звучить. 
В Україну гратися не можна! 
Україну треба відчувать... 
А щоб так відверто, так безбожно 
Зраджувать її і продавать?., 
Їй би розуміння хоч краплину, 
Їй плеча б надійного й добра... 
Гратися не можна в Україну, 
В Україну — небезпечна гра! 
В Україну гратися не можна, 
Незважаючи на чин і ранг. 
Той, хто зваживсь на цю гру — 
то кожний 
Врешті-решт пізнає бумеранг! 
Україна все іще спроможна 
Прояснити штучну каламуть. 
В Україну гратися не можна. 
Нею дихають. 
Нею живуть. 

Людмила Гнатюк
17.VI.2001р.

http://www.facenews.ua/news/2014/192438/

Опубліковано – 10 бер. 2014

Легенда спецподразделения «Альфа» Василий Крутов обратился к российским спецназовцам. К военнослужащим российского спецназа обратился первый руководитель спецподразделения Службы безопасности Украины «Альфа», генерал - лейтенант СБУ в запасе Василий Крутов.

«Как бывший командир подразделения украинского спецназа я обращаюсь к моим коллегам из России, к которым я испытываю теплые чувства и среди которых у меня много друзей и боевых товарищей. Мои боевые друзья, я призываю Вас не допустить роковой исторической ошибки и сделать все, чтобы не перейти последнюю черту.

Кто, как не вы, понимает пагубность этого шага, кто, как не вы, понимаете, что ожидает всех нас в результате именно такого кровавого сценария. Кто, как не вы, способны придать новый смысл словам известной песни «Хотят ли русские войны?» Поэтому прошу вас, мои дорогие друзья, приложить все усилия для предотвращения катастрофы, чтобы всем нам потом не пришлось горько страдать от ужасных последствий, в случае, если все-таки катастрофа случится.

Я не являюсь членом ни одной политической партии и обращаюсь к Вам как патриот своего Отечества и человек, который любит Россию. Уверен, что те проблемы, которые возникли, возможно не так быстро как хотелось бы, но все же могут быть решены путем политического диалога и переговоров. Поэтому призываю обе стороны противостояния к сдержанности и максимальной выдержке».

Василий Васильевич Крутов - Почётный президент Международного антитеррористического единства, доктор юридических наук, профессор, генерал-лейтенант СБУ в запасе.В органах государственной безопасности — с 1977-го. В 1990 г. был назначен заместителем руководителя одного из подразделений спецназа КГБ СССР - группы «Альфа», а в 1994 г. — первым руководителем спецназа СБУ — Управления «А», которое пришлось создавать на основе существовавших ранее спецподразделений. В начале 90-х годов — также советник главы СБУ по вопросам борьбы с терроризмом, впоследствии — руководитель Аппарата Председателя Службы безопасности Украины. Принимал непосредственное участие в проведении ряда оперативно-боевых операций и специальных мероприятий в Украине и за рубежом.

Как ребёнку объяснить революцию.

Я внезапно понял кого мне украинцы напоминают.
Они-как ПЧЁЛЫ.
Так же летают себе мирно,работают,пыльцу собирают,мёд производят,малышей растят.
С цветка на цветок-собрал - и домой понёс.
Мирные и пассивные такие. Никого никогда не трогают...
Пока в ИХ улей не полезешь за ИХ добром.
Они превращаются из пахарей в воинов.
И каждый-по своему - боевая единица. И чем больше их атакуешь-те больше они объединяются и защищают своих.
Начинаешь резиновой палкой их бить-они начинают жалить по одному.
Начинаешь их газом пытаться разогнать - они объединяются в "сотни".
Ющенко-пытался пчел просто "разводить"
Янукович-вор-пытался воровать мёд-рой поднялся.
Путин-большой российский медведь (хотя-какой он большой) пытался улей на пасеке перевёрнуть и на себя этих "мелко-жужжащих " заставить мёд носить. Поднялись сотни со всей пасеки.
И ведь не прекратят же жалить пока справедливость на пасеке не восстановится-до последней живой сердитой пчелы.
Так уж у них заведено.
Они жалят за своих беззаветно, мчатся туда где терпят потери -сотнями,тысячами,миллионами. Они отдают жала при одном лишь укусе- не задумываясь что погибнут после укуса.
А когда враг отходит весь опухший и озадаченный их единством-так же мирно продолжают своё мирное дело.
Не верите,-посмотрите видео -сотня пчел тружеников с Коломыи во время затишья не могла сидеть без дела-начали копошиться в их повседневном миролюбивом жужжании.

Я обожаю наш народ .
Горжусь тем что я - украинец, маленькая пчела из нашей пасеки-Украины.
(с)Pavel Belokopytov

"Русский Крым"? Національний склад регіону у 1897, 1926, 2001 рр.
20.11.2011 _ pollotenchegg.livejournal.com
Версія для друку Коментарі 12

Українці у першій чверті ХХ ст. проживали в основному у Джанкойському, Євпаторійському, Керченському повітах, становили більшість населення м. Армянськ. Найменше їх було у "татарських" повітах. 98% євреїв жили у містах, понад 90% німців - у селах.

 

Взяв перепис 1926 р. Він цікавий тим, що вперше фіксує національність, а не релігію-мову, як було до цього.

Отже, населення Криму (разом з Севастополем) складало 713,8 тис. У три рази менше, ніж зараз.

"Подарунок" Хрущова. Як Україна відбудовувала Крим

Розподіл по національностях був таким:

Росіяни - 301,4 тис. (42.2%)
Татари - 179,1 тис (25.1%)
Українці - 77,4 тис. (10.8%)
Німці - 43,6 тис.(6.1%)
Євреї - 39,9 тис. (5.6%)
Греки - 16,0 тис. (2.3%)
Болгари - 11,4 тис. (1.6%)
Вірмени - 10,7 тис. (1.5%)
Кримські євреї - 6,0 тис. (0.8%)
Караїми - 4,2 тис.(0.6%)

Крим тоді був одним з найбільш урбанізованих регіонів СРСР. Навіть більш урбанізованим ніж Донбас. Міське населення складало аж 46%. В УРСР тоді урбанізація складала 18%.

Національний склад міського і сільського населення дуже відрізнявся.

Серед міського населення було:

Росіян - 55,4%
Татар - 11,9%
Євреїв - 11,0%
Українців - 8,8%
Греків - 2,9%
Вірмен - 2,2%
Кримських євреїв - 1,8%
Німців - 1,3%
Караїмів - 1,2%
Болгар - 0,4%

Серед сільського населення:

Татар - 36,8%
Росіян - 31,8%
Українців - 12,8%
Німців - 10,3%
Болгар - 2,6%
Греків - 1,7%
Євреїв - 1,1%
Вірмен - 1,0%
Караїмів - 0,07%
Крим.євреїв - 0,03%

Тобто найбільш представлені у міському населенні були іудейські народи євреї, караїми та кримські євреї. На них приходилось 14,0% міського населення та всього 1,2% сільського населення.

Найменш представленими були німці, болгари та татари. На них приходилось 49,7% сільського населення і 13,6% міського.

"Немецкая оккупационная политика на территории Крыма и национальный вопрос (1941-1944)"

Ось якими були показники урбанізації серед народів Криму у 1926 р.

1.Кримські євреї - 98,4%
2.Караїми - 93,2%
3.Євреї (ашкенази) - 89,8%
4.Вірмени - 65,7%
5.Росіяни - 59,8%
6.Греки - 58,9%
Крим (середній покажчик) - 46,0%
7.Українці - 36,9%
8.Кримські атари - 21,6%
9.Болгари - 12,1%
10.Німці - 9,9%.

А тепер детальніше.

Крим поділявся на 10 повітів.

Росіяни (42.2%) складали більшість у 6 повітах: Джанкойському (39.3%), Євпаторійському (32.9%), Керченському (48.7%), Севастопольському (60.1%), Сімферопольському (43.2%) та Феодосійському (54.5%).

У містах росіяни складали більшість населення (абсолютну або відносну) у всіх містах Криму, крім Бахчисарая, Армянська, Карасубазара (зараз - Білогірськ), Алушти та Гурзуфа.

Татари (25,1%) складали більшість у 4 повітах: Бахчисарайському (76.7%), Карасубазарському (43.9%), Судацькому (81.7%) та Ялтинському (42.2%).

Частка татар суттєво знизилась порівняно з 1897 р. Тоді вони складали відносну більшість населення півострову - 35,6% (росіяни 33,1%).

У містах татари складали більшість населення у Бахчисараї (72.1%, у 1897 було 86%), Карасубазарі (33,7%, у 1897 - 64,0%), Алушті (38,2%) та Гурзуфі (49,9%).

Крім того, багато татар було у Євпаторії (20,2%, у 1897 р. - 49,4%), Сімферополі (12.6%, у 1897 р. - 19.7%). Якщо серед сільського населення частка татар ще тримались на рівні, то у містах росіяни їх швидко витісняли на другі ролі.

Особливо показовою є ситуація з Карасубазаром і Євпаторією. У Карасубазарі 1897 р. пропорція між татарами і росіянами становила 64:16, через 30 років вже 34:32. У Євпаторії 49:26 у 1897 і 20:44 у 1926 р.

Та ж ситуація і з невеликими селищами на південному берегу. Судячи з усього, ще у 1897 р.. Алупка, Алушта, Гурзуф мали стійку татарську більшість.

У 1926 р. невелику відносну татарську більшість зберегли Гурзуф (49,9% татар і 33,5% росіян) та Алушта (38,2% татар і 33,0% росіян), а Алупка втратила (29,8% татар, 49,4% росіян).

Українці (10,8%) проживали в основному у Джанкойському (17,5%), Євпаторійському (17,8%), Керченському (20,0%) повітах. 10-11% вони складали у Сімферопольському та Севастопольському повітах.

Крім того, українці становили відносну більшість населення м.Армянськ (43,6%).

Найменше було українців у південних "татарських" повітах - Карасубазарському, Бахчисарайському, Судацькому (2-3%).
Німці (6.1%) займали чисте четверте місце по населенню, випереджаючи євреїв, та п'яте якщо враховувати всі групи євреїв разом. Зважаючи на дуже низький рівень їх урбанізації (90% німців жили у сільських колоніях), їх частка у сільському населенні (10,3%) майже дорівнювала українській (12,8%).

Німці складали 18,1% населення Джанкойського повіту (20,7% серед сільського населення і 5,7% у Джанкої), 11,2% Євпаторійського повіту (15,7% серед с.н. і 3,7% у Євпаторії), 9,1% Сімферопольського повіту (18.7% серед с.н. і 1.7% у Сімферополі). У містах німців взагалі було дуже мало 0,5 - 1,5%.

Крім Джанкою, про який я вже згадував, їх чомусь було багато у Судаку (5,4%).

П'ятою за чисельністю національністю були євреї.

Євреї-ашкенази жили майже виключно у містах. З 4 тис. євреїв-селян 2,4 тис. проживали у Джанкойському повіті, де вони складали 4,1% сільського населення. В решті повітів частка сільських євреїв мало незначною - менше 1%.

У містах присутність євреїв була дуже нерівномірною. У Бахчисараї, Саках, Карасубазарі, Балаклаві, Судаку, Старому Криму, Алупці та Гурзуфі їх було мало 1 - 3%. А найбільший відсоток євреї складали у населенні Сімферополя - 19,7%, Феодосії, Джанкоя - 11,3%, Євпаторії - 10,2%.

Греки (2,3%) були шостим за чисельністю народом Криму. В основному греки жили у передгірних районах Криму і на південному узбережжі. Найбільш відомим місцем концентрації греків була Балаклава. Енциклопедія Брокгауза-Єфрона давала грекам 75% населення Балаклави станом на 80-і роки 19 ст.


Перепис 1897 р. зафіксував у Балаклаві 51,4% грекомовного населення. У 1926 р. греки становили тільки 20,7% населення Балаклави. Враховуючи, що не всі греки вже у 1897 р. були грекомовні і їх було більше ніж 51,4%, то їх частка за 30 років зменшилась десь у 3 рази.

Другим місцем концентрації грецького населення було м.Старий Крим. Зважаючи на його глухувате місце розташування і відсутність стратегічного значення, тут не було такого припливу росіян і частка греків впала не так сильно - з 24,4% грекомовних у 1897 р. до 20,7% греків у 1926 р.

Ще греки жили у Карасубазарі (5,6%), Ялті (6,2%), Алушті (5,2%) У більшості інших міст частка греків коливалась у діапазоні 1,3%. Сільські греки проживали у Феодосійському (4,2% с.н.), Севастопольському (4,8% с.н.), Карасубазарському (3,9% с.н.) повітах.


Кримські євреї (кримчаки) (0,8%) жили майже виключно в містах. Великий відсоток населення вони складали тільки у Карасубазарі - 13.7%. Крім того, у Сімферополі - 2,8% населення, у Феодосії 2,0%. Загалом, з 6 тис. кримчаків 2,5 тис. жили у Сімферополі, 1 тис. у Карасубазарі, 0.8 тис. у Севастополі, по 0.6 тис. у Керчі та Феодосії. Тобто 92% кримських євреїв проживали всього у 5 містах.

По караїмах, на жаль, немає детальних даних, але схоже їх географія їх розселення нагадувала географію кримських євреїв - Сімферополь, Євпаторія, Феодосія, Карасубазар.
http://www.istpravda.com.ua/blogs/2011/11/20/62567/

27.02.2014 _ Валерій Кравченко
Із секретної інструкції Потьомкіна: "Не допустити до нових виборів. Підготувати людей до прийняття російського підданства. Противників ліквідувати, якщо треба - то й військовою силою". Історичні паралелі додумайте самі. (рос)

В 1777 в cуверенном Крымском ханстве вспыхнул мятеж против ставленника Российской империи - только что избранного хана Шагин-Гирея (оказавшемся на крымском троне благодаря щедрому подкупу российской резидентурой в Крыму местных беев-выборщиков).

В ответ на революцию со стороны Российской империи - "гаранта крымской независимости и суверенитета" (в соответствии с Кючук-Кайнарджийским мирным договором 1774 года между Российской и Османской империями) подоспела экстренная скорая помощь.

Помощь сия представляла собою "знатный отряд" под командованием генерал-поручика Александра Прозоровского, в заместителях которого значился отличившийся в подавлении пугачевского восстания генерал-поручик Александр Суворов.

Но эта помощь была квалифицирована мировым сообществом как грубое вмешательство в дела "суверенного" Крымского государства.

Поэтому российскому "знатному" (а по сути - карательному) отряду довелось в 1779 году покинуть Крым, спровоцировав перед своим уходом около 30 тысяч крымских греков, армян и татар-христиан переселиться из Крыма в Северное Приазовье.

ГЕТЬ ШАХИН-ГЕРАЯ!

Междоусобная же борьба в Крыму тем временем разгоралась. На крымский престол продолжали претендовать братья Шахин-Гирея - Бахадыр-Гирей и Арслан-Гирей, которые упорно не желали терпеть присутствие российских гарнизонов в Керчи и Еникале [османская крепость в Керчи] и отдавать Ахтиарскую [Ак-Ярскую, ныне в Севастополе] бухту под базу Российского военного флота на Черном море.

Отчасти такое нежелание и несговорчивость крымско-ханских "солтанов" Бахадыр-Гирея и Арслан-Гирея  объяснялось отсутствием у них долгов и "особых обязательств" перед российским императорским двором.

И вот наступила весна 1782 года. Крым с новой силой охватили антишахингиреевские волнения.

Крайнее беспокойство и возмущение крымчан вызвали, в частности, ханские реформы усиления государственной вертикали на российский манер - отмена выборов хана, сокращение полномочий государственного совета (Дивана), конфискация земли у крымской знати.

Была также перспектива рекрутских наборов в регулярную армию, которую вздумал завести у себя по имперскому образцу новопожалованный "ея Императорским Высочеством Екатериной II в капитаны гвардіи Преображенского полка" крымский суверен - хан Шахин-Гирей.

Отдельное непонимание населения вызывало увлечение правителя европейским стилем жизни (театр, пышные каретные кортежи вместо обычных лошадей, мода, застолья). На этом фоне даже необходимые реформы воспринимались крымчанами как попрание старых дедовских устоев.

Но хан не умел идти на уступки и не хотел объяснять свои действия.

Крымского муфтия [высшее духовное лицо в исламе], не сумевшего обеспечить всенародную поддержку ханским реформаторским затеям и осмелившегося посоветовать хану с большим уважением относиться к законам и традициям предков, Шахин-гирей... повесил.

Столь привычный и вполне естественный для российских самодержцев поступок впечатлительные граждане Крымского ханства расценили как тяжкое злодейство! И местный люд поднялся на антиханский мятеж.

БЕГСТВО ПРОРОССИЙСКОГО ХАНА

Не надеясь в этот раз особо на приход закордонных суворовских карателей-спасателей, российской гвардии капитан Шахин-Гирей в мае 1782 года кинулся морем из своей ханской резиденции в Кафе [ныне Феодосия] в Керчь.

С 1470-х годов Кафа вместе с бывшими государствами и колониями Южного берега Крыма контролировалась турками, как и ключевая крепость в Керчи. Кючук-Кайнарджийский мирный договор 1774 года поменял власть - теперь вместо Османской империи пришла Российская. В Керчи разместился российский "миротворческий" гарнизон, под чью защиту и бежал хан.

За керченскими крепостными стенами вместе с Шахин-Гиреем прибежище нашел и российский резидент при ханском дворе - полномочный министр Петр Веселицкий-Божидарович.

Он получил известность как создатель сети информаторов в Османской империи на юго-западных рубежах Украины - с основными базами в Очакове, Бендерах, Могилеве-Подольском и Яссах.

С 1772 года Веселицкий был чрезвычайным посланником при дворе Гиреев, создав в Крымском ханстве  разветвленную шпионскую сеть.

Комендант Керчи и Еникале генерал-майор Федор Филисов устроил Шахин-Гирею пышную встречу с пушечной пальбой и строевыми представлениями. Тем временем в Петербург из Крыма рванули гонцы с тревожными вестями и призывами спасти Хана-капитана.

Эти призывы были услышаны на далеких берегах Невы. Шахин-Гирей получает вскоре предписание (рескрипт) самодержицы Екатерины II эвакуироваться из Керчи в Петровскую крепость [ныне - село Новопетровка близ Бердянска на Азовском море], а уже оттуда проследовать в сопровождении бравого войска в Крым, чтобы свою низвергнутую ханскую светлость с помощью российских штыков "восстановить в прежнем звании":

Из рескрипта Екатерины II Шахин-Гирею (3 августа 1782 года):

"Светлейшій ханъ крымскій и всехъ ордъ татарскихъ Шагинъ-Гирей!

...Мы по непременному нашему къ вамъ благоволенію решилися обратить военныя наши силы на укрощеніе мятежа въ народахъ татарскихъ продолжающагося и на утвержденіе вашей безопасности и вашего спокойнаго обладанія теми народами...

Для удобнейшаго произведенія въ действіе сего намеренія нашего нужно есть, чтобъ ваша светлость съ министромъ нашимъ и съ чинами правительства, при васъ находящимися, поспешили переехать въ Петровскую крепость, откуда войскамъ нашимъ велено васъ паки ввести въ Крымъ.

Мы уверены, что вы сей советъ нашъ примете за благо, какъ основанный на истинномъ нашемъ къ вамъ доброхотстве, съ которымъ пребываемъ вамъ благосклонны".

6 сентября 1782 года в Керченскую бухту входит эскадра российского Азовского флота в составе шести кораблей.

А спустя два дня Шахин-Гирей, сопровождающие его члены крымского правительства и свита министра Веселицкого-Божидаровича отплывают на четырех кораблях этой эскадры из Керчи в направлении Петровской крепости на северном берегу Азова, куда прибывают только 14 сентября, преодолев за шесть дней плавания по Азовскому морю расстояние немногим более... 150 км.

ВЗЯТКА ХАНУ: 50 ТЫСЯЧ ИЗ УКРАИНСКОЙ КАЗНЫ

Хан и его свита шли в Петровск на корабле "Хотын". Министр-шпион Веселицкий находился на борту судна "Таганрог".

За два дня до прибытия специальный курьер, плывший на транспортном галиоте встречным курсом со стороны Петровской крепости, доставил министру Веселицкому 50 000 рублей золотом, предназначенных для вручения Шахин-Гирею.

Эти деньги, вероятнее всего, по повелению Екатерины II были изъяты из казны...  Малороссийской коллегии - правительства Украины, созданного императрицей вместо упраздненного гетьманского уряда. Согласно разработанному сценарию, взятку предполагалось вручить Шахин-Гирею еще до его прибытия в Петровскую крепость.

Из донесения Петра Веселицкаго в Петербург (17 сентября 1782 года):

"Выбираясь по непогоде изъ пролива Чернаго въ Азовское море, на плывшемъ изъ сей крепости транспортномъ галіоте, на 12-е сего прибылъ ко мне на корабль "Таганрогъ" курьеръ. Отъ него имевъ счастіе получить высочайшее отъ 9-го августа повеленіе и 50,000 золота.

Не отдавъ онаго на море его светлости хану, по прибыли 14-го сего въ Петровскую, я прежде сошедъ для заготовленія квартиры ему и ради другихъ распоряженій.

На другой день ожидая его въ ней и къ коей онъ съ наилучшею изъ здесь состоящихъ полковъ церемоніею провождаемъ былъ въ своей карете, встретя на крыльце съ поздравленіемъ о счастливомъ его въ безопасное место прибытіи, а проведя до половины залы, говорилъ ему пословицею, что въ монархіи вашей, всемилостивейшая государыня, есть обыкновеніе всякаго дорогаго гостя встречать съ хлебомъ и солью, то и ваше величество творя тамо великость делъ и великость распоряженій, не забывая оныя, прислать благоволили на то самое отъ благостыни, которою Всевышный вашу особу благословилъ, для него 50,000.

Вошедши въ другую горницу, при приставе его, генералъ-маіор и кавалере Самойлове [генерал-майор Самойлов - племянник "светлейшего князя" Потемкина], куда и золото внесено, читано ему письмо; по прочтеніи я опять сказалъ, приметя чувства его движеній: "Вотъ прямая мать!"

Онъ отвечалъ съ исполненными слезъ очима: "И подлинно яко родная!" - продолжавъ, сжавши руки: "Боже мой! еслибъ-де я счастливъ былъ въ жизни хотя мало за все то отслужить!"

Напоследки я дополнилъ тако: "Его святая воля сильна; въ ней ничто столько не начертано, какъ къ помнящимъ Его величественное милосердіе! Можетъ Онъ, при пособіи вашемъ, вашемъ покровительстве и милостяхъ и сниспошлетъ и то, что и чувства благодарности удовлетворятся ею"; съ чемъ и разстались"...

Вечером 23 cентября 1782 года в Петровскую крепость для тайных переговоров с ханом прибывает фаворит императрицы, генерал и князь Григорий Потемкин.

A уже на другой день Шахин-Гирей в препровождении двух пехотных полков и части донских казаков, вместе с начальником шпионов Веселицким и под общим командованием упомянутого выше генерала Самойлова отправляется вдоль Днепровской (Бердянской) оборонительной линии в сторону Перекопа, чтобы оттуда вступить в Крым.

РОССИЙСКИЕ ШТЫКИ И ХАНСКИЙ ТЕРРОР

Спустя три недели - в первой половине октября 1782 года - преодолев в общей сложности около 200 км, сопровождающий Шахин-Гирея российский военный обоз без сопротивления достигает Перекопа и входит в Крым.

Почти одновременно - 17 ноября 1783 года - в незамерзающую крымскую Ахтиарскую бухту входят и остаются там на зимовку (под предлогом промеров морских глубин и составления карты) фрегаты Российской империи "Одиннацатый" ("Храбрый") и "Восьмой" ("Осторожный").

Шахин-Гирей утверждается с помощью российских штыков в своем прежнем ханском звании и без промедления - под улюлюканье черни, традиционно жаждущей жестоких зрелищ - приступает к кровавой, бессудной, дикой расправе над своими политическими оппонентами.

Имперский дипломат, харьковчанин Иван Цебриков в записках "Справедливыя действы при возврате Крыма в Таврике 1783 года" описывает, как хан организовал массовое судилище. Цитируется по: РГАДА (Российский государственный архив древних актов). Ф-1261. Оп. 1, д.2789, л.2-15. Подлинник:

"...Хан, пребывая в Катаршасарае, в декабре [1782 года] послал по всей области повелении, о прибытии от каждой деревни по два человека старшин мулл и из других лутчих людей для обличения преступников в их противу него и области поступке, что все делано секретнее...

25-го сказано, что хан Шагин Гирей, их государь, будет судить собственно законом Бога и народним правосудием тех преступников за изгнание его, и за то, что область ими приведена к крайнейшему раззорению, чрез что принужден он паки ["паки" = снова] просить российской помощи для усмирения бунтующих...

...Затем по порядку касалось о мятежниках. Из них в первой день обвинены и присуждены к смерти, в том числе и Керченской округи Халым Гирей султан.

Цебриков описывает, как Шагин пытался снять с себя ответственность за убийства, возложив исполнение приговора на участников согнанного народного собрания. И как толпа отказывалась убивать ханских противников, пока отряд донских казаков не принудил их линчевать "врагов народа":

...28-го [декабря 1782 года] народ подтверждал, что все мятежники повинны смерти, о чем и приговор читан, но в тот день по нежеланию собрания не выполнен, ибо прилежно наблюдаемо было, дабы выполнение приговора показалось от собрания, а хан с намерениями явился б чуждым казни, зделанной старшинам [уроженец Слобожанщины, Цебриков использует для крымской знати украинскую казацкую терминологию - ИП].

Собрание, хотя из некоторых потакав, что мятежники доcтойны по закону смерти, к коей присудил из духовенства главной начальник кадиаскер [верховный судья] Абсюют, но не один человек не дерзнул бить, а только всех связали. После чего, расходясь, собрание предавало все на волю хана.

29-го декабря собрание стеклось. Говорено о приговоре и винах. Тут вскоре увертливо привмещены в собрание ханской службы бешлеи [ханские конные гвардейцы], предварительно настроенные к начальному поводу в побитии преступников.

И так поведши из двора старшин, осужденных преступниками, а именно cалтана Халыма... мурз и мулл 10 человек, и вне домыка, где хан пребывал, на прямом месте всех раздели. Халым и все другия убеждали чернь о прощении, особливо Халым неробко выгаваривал, дабы опомнились, и из черни многия их из рук в руки перехватывали, не смея никто приступить к начальному убийству.

Но когда адним штапом велено к зборищу приступить 30-ти донским казакам, то по долгом смятении, адин из бешлеев, взявши камень, сперва бросил в голову Халыма, а потом и зборище, тем поощрясь, в 12 часу днем всех 11-ти человек насмерть побили. Халымов труп публично татары похоронили в городе Карасубазаре.

Российские чиновники демонстративно не замечали происходящего в ханстве политического террора.

...Судопроизводство не умолкало и в 31 день декабря три мурзы таким же образом убиты. ...Таманских 18 человек узденей [дворян], все они в генваре месяце наказаны в Катарша-сараи, и многим уши отрезаны. Бахчеcарайского и Кефинского каймаканов [местных чиновников] по воле хана задавлено, а министру [шпиону Веселицкому - ?] сказано, что услышавши экзекуцию, cпугалcя и умре. Да и протчия каймаканы отдаваны на суд и волю хана.

Более того, из записок Цебрикова следует, что подготовкой к жестокому судилищу занимался имперский секретный агент Яков Рудзиевич (Якуб-ага), бывший при хане:

"...Во многом числе явилось чиновников, прося у Шагина помилования, но он лично ни с адним не говорил, не допущая их к себе, а всех, равно и чернь, отсылал на распоряжение к вышепомянутому советнику Рудзевичу, в чаянии, как он давней его друг, существом при разбирательстве людей попечетца о его пользе, и ни чего и из чести не уронит.

Тамо господин Рудзевич каждаго дня окружен был множеством крымцов, распоряжая ими; распоряжал он и политическими делами..."

ДЕЙСТВИЯ РОССИЙСКИХ ШПИОНОВ В КРЫМУ

Осуждая татар за выступления против "законной власти", Россия тайно вела подготовку к свержению этой же власти.

Выполняя секретный приказ Потемкина, Рудзиевич зондировал общественное мнение на предмет присоединения "независимого" Крыма к империи. В том числе он вел переговоры с четырьмя взятыми под российскую стражу мурзами [принцами] из старинного тюркского рода Ширинов (первый среди дворянских родов Крымского ханства, именно они в XV веке привели к власти династию Гиреев).

Российская власть помогла Шахин-Гирею расправиться с этими представителями высшей татарской аристократии. Рудзиевич дал ширинским принцам cлово, что Россия не даст хану их убить. И отправил прямо в руки палачей:

...При взятьи в Карасубазаре в повозку [мурзы] просили господина Рудзевича о неотправлении к хану, а сокрыть их под тем покровительством, которое им не адиножды обещано.

Господин Рудзевич и тогда не оставлял уверять, что живы будут, что посылка их в Катаршасарай единственно для народа, что, дав слово, граф и он не вредны будут; при всем том с российской стороны и политика де требует, чтоб они все на время к хану явились.

В такой суспиции духа и те 4-ре человека из-под стражи российской отвезены, и лишь из города выехав, взяты под татарской караул.

Хан не предал своих высокопоставленных врагов публичной казни. Официально он сослал ширинских принцев в ссылку в Бахчисарай, "куда следуя, на дороге Сеит Шах задавлен, другой в крепости умре, два же содержались тамо живы..."

При этом Шахин-Гирей подкупал российских чиновников, чтобы они не сообщали в Петербург о его жестокости:

"...Уповал он, что высочайший двор о подробности произшествия не будет сведом, а, хотя бы о чем и уведал, надеялся, что Рудзевич все загладит. Приезжавших же к нему из генералов, штап и протчих офицеров изрядными вещьми дарил, и все хана Шагина и в такой его строгости оправдывали".

Но имперская власть прекрасно знала о политическом терроре в Крыму, который частично был ею же и подготовлен. Собственно, безумное кровопролитие было на руку империи - хан уничтожал политически активную знать, одновременно уничтожая собственное политическое будущее.

Неразумные репрессивные действия Шахин-Гирея приводят в конечном итоге к полной утрате ханом авторитета и влияния в крымском обществе.

Поэтому не удивительно, что последовавшее под давлением российских благодетелей "добровольное" отречение Шахин-Гирея от ханской власти и "добровольное" присоединение Крыма к империи татары воспринимают как избавление от мучений.

8 апреля 1873 года императрица Екатерина II издает манифест "О принятии полуострова Крымского, острова Тамань и всей Кубанской стороны под Российскую державу".

"...НЕ ДОПУСТИТЬ ВЫБОРОВ НОВОГО ХАНА"

В документе аннексия Крыма обосновывается денежными потерями и действиями турецких экстремистов - а именно неназванных османских чиновников, которые будто бы рубят головы неназванным дипломатам:

"...С одной стороны приемлем в уважение употребленные до сего времени на Татар и для Татар знатные издержки, простирающиеся по верному исчислению за двенадцать миллионов рублей; с другой же, когда известно Нам учинилось, что Порта Оттоманская начинает исправлять верховную власть на землях Татарских, и именно:

На острове Тамане, где чиновник ее, с войском прибывший, присланному к нему от Шагин-Гирея Хана с вопрошением о причине его прибытия, публично голову отрубить велел и жителей тамошних объявил Турецкими подданными;

То поступок сей уничтожает прежние Наши взаимные обязательства о вольности и независимости Татарских народов".

После присоединения ханства шпион Рудзиевич был официально введен в состав местного правительства.

В секретных инструкциях Потемкина руководителю экспедиционного армейского корпуса в Крыму Антону де Бальмену сообщалось:

"Не допускать... народ выбрать нового хана. Запретить правительству вступать в связи с Портой [Османской империей]... иметь правительство Крымское при себе, и если между ними кто-то вызывает сомнение, того отрешить.

Поручено также приготовить умы народные к принятию подданства, а если же усмотриться замысел противный, то оный уничтожить, буде нужно - и военною рукою".

1 мая 1783 года в Ахтиарскую бухту входит Днепровская флотилия в составе 17 кораблей под командованием атамана украинских казаков - подполковника имперской армии Сидора Гнатовича Белого. Через пять лет Белый погибнет в сражении с турками в Днепровском лимане, а его войско переселится на Кубань, положив начало украинской колонизации бывшей части Крымского ханства.

А днем спустя - 2 мая в Ахтиарской бухте бросает якорь прибывшая из Керчи Азовская флотилия из одиннацати кораблей под флагом вице-адмирала Федота Клокачёва - первого командующего Черноморским флотом.

КОНЕЦ ПОСЛЕДНЕГО ХАНА

10 февраля 1784 года российская императрица Екатерина II своим указом повелевает впредь называть татарский Ахтиар (Ахтяр) Севастополем ("Городом Славы").

После смерти Екатерины II новый император Павел I в 1797 году велел вернуть Севастополю прежнее название - Ахтиар. Но в 1801 году преемник Павла Александр I узаконил нынешнее название.

Хан Шахин-Гирей, получив от российского правительства гарантии личной безопасности, отправился в 1783 году на жительство в российский Воронеж, а спустя три года переехал в соседнюю Калугу.

В 1787 году царское правительство позволяет ему эмигрировать в Османскую империю, где по повелению турецкого султана Абдул-Хамида I его сразу же задушили удавкой в тюрьме на острове Родос.
http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/02/27/141669/

"Подарунок Хрущова". Як Україна відбудувала Крим
21.02.2011 _ Петро Вольвач
ua.vlasenko.net

Жодного "подарунка Хрущова" не було. 19 лютого 1954 року на прохання Кремля Україна взялася рятувати украй занедбаний Російською РФСР Крим - із розваленою економікою і депортованим населенням. Ось що писала "Крымская Правда" того часу...

"Нерушимая дружба, коммунистическое отношение колхозников к труду в артели им. Калинина видны везде и всюду. Ранним утром по улице прошумели колхозные автомашины: шоферы, а среди них - половина переселенцев с Украины, отправилась в Симферополь за удобрениями.

Спешит на работу в семенной склад бригадир по техническим и масличным культурам Григорий Александрович Шевченко. Он из Канева, с родины великого кобзаря Украины - Тараса Шевченко. В прошлом году его бригада собрала по 34 центнера шалфея с гектара, намного перевыполнив плановое задание.

Сейчас бригада готовит к весне семена. С утра до вечера стучат сортировки и триера. Члены бригады переселенки с Черниговщины - Вера Доля и Софья Сумко показывают пример высокопроизводительного труда всем колхозникам: ежедневно они выполняют почти по полторы нормы.

Колхоз полностью обеспечил себя семенами всех культур для весеннего сева, завершил их очистку, проверил на всхожесть. Семена хранятся в сухом и чистом помещении.

Несмотря на это, агроном МТС в колхозе т. Редько, прибывший в Крым с Киевщины, напоминает заведующему складом переселенцу с Черниговщины т. Гапоненко:
- Посматривай хорошенько, Евгений Михайлович, не сыреют ли, не греются ли семена.

В прошлом году овощеводческая бригада, которой руководит украинец с Умани Павел Криничный, собрала с каждого гектара по 465 центнеров поздней капусты, бригада Савелия Логвинова немного меньше - по 445 центнеров. Это задело самолюбие коренного жителя Краснокрымки, и он решил в этом году во что бы то ни стало обогнать своего товарища.

В этом социалистическом соревновании крепнет дружба бригад, состоящих наполовину из переселенцев с Украины...

И. Поляков. Колхоз им. Калинина Зуйского района.
"Крымская правда", №12 (9417) за 17.01 1954 г.

Здавалося б, політичні діячі, які не мають ніяких стосунків зі спеціалістами з психіатрії, не повинні серйозно перейматися проблемами, на яких історія і саме життя вже давно поставили крапку.

У таких випадках люди зважають на нову історичну ситуацію. З врахуванням її вони і намагаються опікуватися реальними земними справами, перш за все дбати про добробут та благополуччя у своїх оселі, селі, місті і загалом у державі.

Незважаючи на юридичну бездоганність оформлення передачі в 1954 році Кримської області Україні та цілу низку міждержавних і міжнародних угод та експертиз, питання про легітимність цього акту продовжує хвилювати російських політиків.

Викликає подив, що деякі проросійськи налаштовані депутати кримського парламенту (а вони, до речі, є теж громадянами України і мали б опікуватися інтересами держави, у якій вони живуть і яка їх годує), аби підняти свій підупалий політичний рейтинг у суспільстві, продовжують експлуатувати акт приєднання Криму до України у 1954 році.

Намагаючись посіяти розбрат та неспокій у суспільстві, збурити кримське населення, яке тільки почало оговтуватися від політичних і етнічних протистоянь, вони знову нав'язують своїм виборцям думку про неправомочність рішень вищих законодавчих органів СРСР, РРФСР та УРСР стосовно приєднання Кримської області, називають це "подарком Хрущёва", якого виставляють не те що симпатиком, а затятим українським націоналістом.

Аби внести певну ясність у це питання і покласти край політичним провокаціям, інсинуаціям, спекуляціям і пліткам ще раз повернемося до визначної події, яка відбулася у лютому 1954 року - прийняття рішення про введення Кримської області до складу Української РСР.

Ми свідомо не використовуємо авторитетні джерела, вирішивши поглянути на проблему зсередини, тобто із самого Криму. Для цього нам довелося вдатися до вивчення регіональних статистичних матеріалів та проглянути кримську пресу, що видавалася напередодні передачі області, тобто упродовж всього 1953 року і з початку наступного 1954-го до самого травня.

Опрацювавши ці джерела, дійшли висновку, що витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році.

Для Криму Велика Вітчизняна війна скінчилася весною 1944-го. Безперечно, упродовж 1941 - 1944 років народне господарство країни зазнало величезних збитків, оскільки півостровом двічі прокочувалися руйнівні хвилі війни.

Руйнівні наслідки війни як в Криму, так і в інших регіонах України, Білорусії та в окупованих областях Росії істотно не відрізнялися. Всім їм протягом тривалого часу не вдавалося досягти довоєнного рівня виробництва. Але в Криму економічна та соціальна ситуація у повоєнну добу виявилася надзвичайно складною, навіть катастрофічною.

Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів та болгар. А в перші дні війни з Криму було вивезено ще й понад 50 тисяч німців, які мешкал тут ще з часів Катерини II.

Отже, загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж урахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів практично обезлюднів.

Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч.

Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії.

Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Сталінсько-беріївські опричники, ніби навмисне, приурочили виселення кримських татар до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю.

У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. По моторошно безлюдних, понищених та пограбованих татарських селищах та садибах бродили лише зголоднілі коти та собаки.

Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевості.

Ще важче переселенцям давалася вельми складна й специфічна землеробська культура. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті.

Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів, то у 1950-му вона зменшилась майже на 100 тисяч (881,9 тис. га).

До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році складала 447,5 тис. га, а в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур (72,9 тис. га в 1940 році і 53,6 тис. га в 1950 році).

У вельми занедбаному стані опинилися і такі провідні галузі кримської економіки, як садівництво, виноградарство та виноробство.

Порівняно з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів і становила в 1950 році 20 тис. га. На присадибних ділянках фруктові дерева вирубали через непомірні податки, які запровадив батько Сталін, а в колгоспах і радгоспах їх використали на дрова.

Ще невтішніша картина стану сільськогосподарського виробництва Криму у післявоєнні роки вимальовується при знайомстві з офіційними статистичними матеріалами щодо врожайності провідних культур.

Навіть досить побіжне ознайомлення зі статистикою для кожної неупередженої людини переконливо покаже справжню причину "щедрого дарунку Хрущова".

Отже, наберімося терпіння, аби осмислити ці унікальні статистичні дані:

В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі складав 11,2 ц/га, в 1940-му - 10,7, а в 1950 році - 3,9 ц/га. Відповідно, врожайність провідної зернової культури - озимої пшениці становила 13,1 ц/га в 1913 році, 11,5 ц/га в 1940-му і 4,4 ц/га в 1950 році.

Ще до революції кримські селяни в середньому по регіону в посушливому степу одержували по 5 ц/га соняшнику. В 1940 році, за колгоспно-радгоспної системи господарювання, спромоглися підвищити цей показник лише на 0,8 ц/га. А в 1950 році врожайність соняшнику в Криму становила 1,7 ц/га.

Порівняно з довоєнним періодом вдвічі зменшилась урожайність тютюнових плантацій (з 7 ц/га до 3,3 ц/га), картоплі (з 68 ц/га до 35 ц/га), овочів (з 120 ц/га до 61 ц/га) і в 2,5 раза - винограду (з 26,1 ц/га до 11,5 ц/га).

Істотно знизилась і врожайність садів. У сприятливому для садівництва 1950 році середня врожайність кримського саду становила 42,7 ц/га, а в 1940-му цей показник складав 53,6 ц/га. В наступні роки врожай фруктів у кримських садах зменшився майже вдвічі і варіював у межах 20 - 22 ц/га. В дореволюційні часи майже такий урожай у приватних садах збирали з одного - двох дерев кримських Синапів.

За кількістю поголів'я великої рогатої худоби у всіх категоріях господарств в Криму на початку 50-х років спостерігалось різке відставання від довоєнних показників. Якщо в 1940 році поголів'я великої рогатої худоби сягало 244,8 тисячі голів, то в 1950 році воно зменшилось до 215,9 тисячі голів.

Майже на 50 тисяч зменшилося поголів'я корів (121,2 тис. в 1940-му і 86,3 тисячі в 1950 році), свиней відповідно з 127 тисяч до 84,3 тисячі, овець та кіз - з 961,4 тисячі до 556,7 тисячі голів.

Кримська область у післявоєнну пору з року в рік не виконувала плани державної закупівлі всіх видів сільськогосподарської продукції. В 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна (з 425,7 тисячі тонн у 1940 році до 92,9 тисячі тонн у 1950-му), в три рази - тютюну (відповідно з 5,9 до 1,8 тис. тонн), вдвічі - овочів (з 60,3 до 31,1 тисячі тонн), майже в 5,5 раза - картоплі (з 22,7 до 4 тисяч тонн), в 5 разів - ефіроолійних культур (з 9,1 до 1,8 тис. тонн), майже вдвічі - винограду (з 9,8 тисячі тонн до 6,5 тисячі тонн), в 2,5 раза - шерсті.

Значно зменшилась також в області і закупівля худоби у живій вазі - 10,9 тисячі тонн у 1940-му і 8,1 тисячі тонн у 1950 році.

Аби можливі опоненти не звинуватили нас у перебільшенні господарських негараздів Криму, спробуємо на економічний стан регіону у післявоєнні роки подивитися очима самих мешканців області. Для цього погортаємо пожовтілі від часу сторінки "Крымской правды" - органу Кримського обкому КПРС.

Не будемо аналізувати весь період, а зосередимо увагу лише на 1953 році, що віддзеркалює стан економіки, зокрема сільськогосподарського виробництва, напередодні передачі області до складу України.

І зупинимося лише на деяких галузях: виноградарстві, садівництві та овочівництві...

Перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов у газеті "Крымская правда" від 1 вересня 1953 року повідомляє:

"Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі "Гурзуф" 80 га виноградників закладено 80 - 100 років тому, а в радгоспі "Гірський" - 60 - 70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені.

Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйована лише десята частина площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі уражені мільдью та оїдіумом".

Про рівень догляду за виноградниками свідчить і професор П. Т. Болгарєв: "Після садіння рослини лишаються беззахисними від худоби та сільськогосподарських шкідників. Не приділяли належної уваги і догляду за ними. Тому посаджені рослини гинули, державі і колгоспам завдавалося великої шкоди. Темпи посадки попередніх років не можна визнати задовільними" ("Крымская правда", 8 жовтня 1953 рік).

Дуже занедбаною виявилася ця важлива галузь не лише в рядових колгоспах та радгоспах області, але й у спеціалізованих господарствах Кримського виноробного тресту.

За повідомленням кореспондентів "Крымской правды" Г. Тетєнкова і В. Дюніна, навіть у фірмових магазинах не можна було придбати марочні вина "Сонячна долина", "Судак", "Кагор", "Ташли".

Майже половину продукції заводи Кримського винтресту змушені були виготовляти з привізного виноматеріалу, оскільки власного винограду в господарствах вирощували дуже мало.

Зазначені автори пишуть:

"Упродовж останніх років радгоспи збирають вельми низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зріджуються.

Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі "Сонячна долина" списано 30 га виноградників, у радгоспі "Феодосійський" заплановано списати 24 га занедбаних плантацій.

Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. У радгоспі "Сонячна долина" одержали лише 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. У господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються" ("Крымская правда" від 7 червня 1953 р.).

До війни алуштинські виноградники славилися високими врожаями і забезпечували виробництво унікальних марочних вин. Проте упродовж десяти післявоєнних років нові господарі так і не спромоглися відродити цю галузь.

Науковий співробітник інституту "Магарач" П. Кібалов у газеті "Крымская правда" за 11 вересня 1953 року писав:

"Незважаючи на сприятливі природні умови і забезпеченість Алуштинської МТС тракторами, машинами і землеобробною технікою, а також потужну енергетичну базу, урожай винограду в останні роки лишається досить низьким. Головна причина - систематичне невиконання або неякісне проведення агротехнічних заходів. У колгоспах майже не впроваджуються нові досягнення науки та передового досвіду".

Про катастрофічний стан садівничої галузі у післявоєнні роки свідчить інформація Т. Григор'єва з Кіровського району:

"Минулої осені, як і раніше, виноградарі та садівники району не порадували Батьківщину й себе достатком винограду і фруктів. Майже всюди урожай був досить низький...

В колгоспі ім. Маленкова сад посаджено давно. Минулої осені мали б зібрати перші плоди, а їх зовсім не було. Та й чи можна сподіватися на виконання плану і тепер, якщо сад перетворено у випас для худоби" ("Крымская правда", 16 січня 1954 р.).

Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Газета "Крымская правда" у передовій статті 14 серпня 1953 року, аналізуючи стан галузі, писала:

"На жаль, сучасний стан овочівництва у нашій області не задовольняє потреби населення у свіжих овочах у зимовий та весняний періоди. І в цьому році багато колгоспів незадовільно впоралися з посівом насіння і посадкою розсади, несвоєчасно і на низькому рівні провадять догляд за рослинами.

Городи поросли бур'янами, ґрунт своєчасно не розпушується, несвоєчасно проводять поливи. Ранніх овочів колгоспи і радгоспи здали до смішного мало. Масовий збір і здача овочів розпочалися лише в червні.

Усього в Криму на кінець 1953 року нараховувалося лише шість теплиць. У квітні 1953 року облвиконком прийняв постанову про будівництво теплиць в Алуштинському, Бахчисарайському, Євпаторійському, Зуйському, Сакському і Старокримському районах. Проте ця постанова так і лишилася не виконаною ("Крымская правда", 14 серпня 1953 року).

Як же оцінювала стан сільського господарства області в перші післявоєнні роки обласна партійна організація і яку роль відігравала вона у відродженні галузі?

Якщо оцінювати діяльність партійних і господарських органів за кінцевими результатами, то слід визнати, що внесок обласної "керівної і спрямовуючої сили" у той час у розбудову сільського господарства був досить низьким, а діяльність її - малоефективною.

Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону лише за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому вельми складному і примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди з степовою землеробською культурою.

Сьогодні нинішній головний редактор незалежної від совісті та історичної правди газети "Крымская правда" Михайло Бахарєв та його "боевая подруга" Тетяна Рябчикова, безнадійно хворі на українофобію, намагаються переконати довірливого читача в тому, що "украинское нашествие на Крым" започаткував 1954 рік.

Про історичні українські корені на цій землі не варто дискутувати з фахівцями такого ґатунку. Але ж теперішній шеф "Крымской правды" мав би читати видання своїх попередників. Їх рідна "Крымская правда" 12 січня 1954 року - ще до передачі Криму Україні - писала:

"Глибокої осені 1952 року в колгосп ім. Калініна Зуйського району прибули переселенці. Їх було 86 сімей, всі з України, з Чернігівщини. Тривалий час у колгоспі не ладилося з тваринництвом. Для худоби не вистачало приміщень, кормів, на фермі дуже низькою була трудова дисципліна. Потрібно було вживати рішучих заходів".

Найрішучішим заходом, виявляється, стало переселення у Крим працьовитих українських селян.

"За два роки, - пише кореспондент цієї газети І. Поляков, - у колгоспі здали в експлуатацію свинарник та телятник, кожний на 100 голів, і корівник на 120 голів". "Тепер корівники колгоспу, - захоплюється кореспондент, - являють собою світлі теплі приміщення. На фермах діють підвісна дорога, автопоїлки, працює кормокухня".

На жаль, така ідилічна картина спостерігалася не на всіх фермах і не в кожне кримське село в 1952 році переселяли сотні сімей українських селян. Цей процес значно пожвавішає впродовж весни 1954 року і триватиме в 60 - 70-ті роки.

Якщо бути об'єктивним, то питання про зміну перепідпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов.

Саме тоді його і було обрано першим секретарем ЦК КПРС, головою ж Президії ЦК та головою Ради міністрів поки що залишився Г. М. Маленков. На рішення вересневого пленуму ЦК Кримський обком відреагував лише наприкінці жовтня, тобто майже через 1,5 місяця.

Збори партгоспактиву в Криму провели без серйозного аналізу стану сільськогосподарської галузі, без пошуків і нищівної критики винуватців - так би мовити, по-домашньому.

Головний доповідач - перший секретар П. І. Титов, що і як фахівець відповідав за цю галузь, досить лояльно покритикував апарати обкому і райкомів за недостатнє керівництво сільським господарством. Оратори, переважно секретарі райкомів, наголошували головним чином на похибках обласного управління сільського господарства, керівництва МТС та водогосподарських організацій. Критики на адресу перших осіб області не було.

Першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, який добре знав ситуацію в Криму, така самозаспокоєність кримського керівництва прийшлася дуже не до смаку. Оскільки офіційна звітність та численні скарги переконували у протилежному. Мабуть, саме це й спричинило його таємну появу в Криму глибокої осені 1953 року.

Про Хрущовський візит немає жодної згадки у тогочасній всезнаючій кримській пресі. Лише спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував Першого секретаря в інспекторській поїздці до Криму, свідчать про реальність цього факту.

На початку 90-х років, коли розбурхані Москвою сепаратистські пристрасті досягли апогею, а Крим став яблуком розбрату між Україною і Росією, знаного журналіста Олексія Аджубея певні шовіністичні сили намагалися використати в обґрунтуванні вигадок про "хрущовський дарунок Україні".

На їхнє замовлення в часописі "Новое время" № 6 за 1992 рік він видрукував статтю з тенденційною назвою "Как Хрущёв Крым Украине отдал". Правда, досвідчений журналіст увів ще й другу назву - "Воспоминания на заданную тему".

Олексій Аджубей цією публікацією, на мій погляд, зробив ведмежу послугу замовникам, оскільки в ній фактично підтверджує економічну вимушеність передачі Криму. Кримська дійсність 1953 року, зображена ним, просто вражає своєю безнадійністю.

За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги.

"Це зараз я пишу: приїхали, - зазначає Аджубей, - а вони кричали: "Нас пригнали". З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: "Картопля тут не росте, капуста в'яне". Або раптом вкрай сумне: "Блощиці заїли".

"Чого ж ви їхали у Крим?" - питав Хрущов. - І натовп заволав: "Нас обманули".

За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день терміново виїхав до Києва. По приїзді у Маріїнському палаці він мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Головною темою її стало кримське питання та неприємні враження від поїздки.

Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. "Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку", - переконував він.

Безперечно, рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося.

Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. А тому намагання деяких російських політиків і місцевих кримських сепаратистів перекласти відповідальність на Микиту Хрущова з наукової точки зору не витримують критики і є кон'юнктурно-спекулятивними.

Не існує жодного документа, який би підтверджував вирішальну роль Хрущова у кримському питанні 1954 року, а тим більше намагання зробити якусь послугу Україні. Все це брутальні шовіністичні вигадки.

Як людина, що найбільше зналася на сільському господарстві і відповідала за його стан, він справді міг запропонувати шляхи виходу Криму з економічної кризи. В Кремлі добре знали про тісну інтеграцію Криму з економікою України.

Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними.

Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Це сьогодні керована україноненависником Михайлом Бахарєвим "Крымская правда" галасує про утиски та жахливе пограбування Криму київськими "дядьками". Але ж були часи, коли ще до передачі області Україні та ж "Крымская правда" постійно вшановувала український народ за його величезну допомогу півострову.

Ось що писала ця газета 17 січня 1954 року:

"Не остаются в долгу и украинцы. Они деятельно помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование.

Столица Украины - Киев шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы; Николаев - транспортеры для бетонных заводов, бульдозеры; Днепропетровск и Дебальцево - корытные мойки для предприятий, производящих флюсовый известняк; Осипенко (Бердянск) - дорожные машины; Кременчуг - асфальтно-бетонные смесители; Прилуки - раствороносы для механизации штукатурных робот; Мелитополь присылает компрессоры последних выпусков".

На підставі вивчення наявних матеріалів доходимо висновку, що рішення про передачу Кримської області Україні у вищого керівництва СРСР визріло наприкінці 1953 - на початку 1954 року. Впродовж цього періоду велася напружена підготовча робота. Проводилася також інтенсивна ідеологічна робота з підготовки кримчан до перемін.

Саме в цей час на сторінках кримської преси замайоріла й українська тематика. Так, тільки в січні 1954 року "Крымская правда" присвячує українській темі такі матеріали, як "Торжество дружбы народов великой Родины", "Нерушимое братство", "Навеки вместе", "Советский Киев" (подається світлина Хрещатика).

А в номерах за 17 та 19 січня газета подає спеціальні добірки під рубрикою "Цвети, Советская Украина". Зазначені публікації в друкованому органі іншої республіки переконливо засвідчують про початок підготовки громадської думки.

Січневий пленум Кримського обкому теж був складовою частиною розробленої в Кремлі програми вирішення кримської проблеми. Ще в 1953 році одна із престижних центральних вулиць міста була перейменована у бульвар Івана Франка.

Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом "Секретно" "О состоянии сельського хозяйства Крымской области" від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. Її порівняно недавно знайдено у Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України. Ф-1-ОПЗО. Спр. 3590. Арк. 109 - 110).

Вже сама назва, а тим більше зміст цього надзвичайно цінного документа переконливо засвідчують справжню причину перепідпорядкування Криму.

Дата надходження доповідної записки першій особі в республіці є доказом серйозного підходу керівництва СРСР до вирішення кримської економічної проблеми. Тому про якісь спонтанні рішення однієї, хоч і досить високої посадової особи у державі не може бути й мови.

Шкода, що цей важливий документ до цього часу лишається маловідомим. Запитаймо у нинішніх недолугих кримських політичних крикунів та розповсюджувачів міфу про "подарок
Хрущёва": для чого б це першому секретарю ЦК КПУ забивати голову інформацією про ганебний стан сільського господарства у Кримській області, яка підпорядкована Російській РФСР?

Навіщо Олексію Кириченку опікуватися чужою бідою, коли й у власній хаті проблем було достатньо? У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні.

Загалом довідка підтверджує всі раніше названі кризові проблеми кримської економіки.

Тож на підставі цього документа маємо можливість з'ясувати, що ж "дарувало", а точніше, нав'язувало кремлівське керівництво Україні та яким, за висловом сучасних політиків, був цей "орден на грудях планети" у 1954 році?

З довідки дізнаємося, що в 1954 році порівняно з 1940-м площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише три спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня.

За станом на 1 січня 1954 року площа садів складала лише 87 відсотків, а виноградників - 79 відсотків рівня 1940 року.

Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 відсотка, а пташників - на 43 відсотки.

В області не вистачало понад 1 100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. За станом на січень 1954 року в господарствах Криму зрошувалося лише 40,9 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь.

У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців.

Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали всі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб.

Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області.

Сьогодні ніхто не повірить у те, що в Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць.

Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі" (ЦДАГО: Ф-1-ОП 52. Спр. 490. Ар. 9. Цит. за Василем Чумаком, 1993). Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій.

"Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?

В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями - Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. Але..." (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125).

"Хто відбудовує Кіровський район Керчі - центральну частину міста? - запитував з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін і сам же відповідав: - Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста...".

Відповідні рішення (доповідач наводить конкретні приклади) були прийняті урядами РРСФР та СРСР ще в 1952 - 1953 рр., та ось "уже 1954 рік", а будівництво багатьох об'єктів, зокрема "морського вокзалу, молокозаводу та ін. так і не розпочато" (там же. Арк. 115 - 116). (Цитата з книги М. Лукінюка, с. 193).

Ознайомившись із цими приголомшливими документами, добре поміркуймо ось над чим: є передача Кримської області до складу УРСР "щедрим дарунком" чи накинутим економічним ярмом?

Досвідчені політичні шулери й інтригани, які пройшли багатолітній вишкіл у "сталінських університетах", добре розуміли, що під передачу Криму необхідно було підвести надійне ідеологічне підґрунтя. Ним став досить вигідний і зрозумілий радянським масам ювілей - 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз'єднання України з Росією.

Цю дату вирішили гучно і широко відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята "вечной дружбы двух братских народов" чудово вписувалася в добре підготовлений кремлівський сценарій.

Подальші події показали, що такого гучного пропагандистського шоу, влаштованого в Криму в другій половині травня 1954 року з нагоди 300-ліття возз'єднання, мабуть, не було в жодній з українських областей, навіть у Переяславі.

16 травня 1954 року, згідно з постановою виконкому Кримської обласної і Сімферопольської міської Рад депутатів трудящих, відбулася об'єднана ювілейна сесія, присвячена 300-літтю возз'єднання України з Росією.

Засідання відбувалося в обласному театрі ім. Горького. 24 травня 1954 року "Крымская правда" писала: "Как большой радостный праздник встречают трудящиеся Крыма знаменательную дату - 300-летие воссоединения Украины с Россией".

В обласному театрі впродовж травня - червня з величезним успіхом йшла п'єса О. Корнійчука "Богдан Хмельницький". 23 травня на центральній площі міста відбувся багатотисячний мітинг.

Після цього грандіозне дійство було перенесене на стадіон "Харчовик". Про його масштаби можна судити з того, що лише чисельність зведеного хору міста Сімферополя та Таврійського військового округу складала 1000 осіб. Ця потужна громада співаків серед інших пісень виконала і "Реве та стогне Дніпр широкий" на слова Тараса Шевченка.

Не менш урочисто відзначали свято і в інших кримських містах та селищах, у тому числі і в Севастополі. Немає сумніву, що такий розмах і пишноти, влаштовані на півострові, водночас були і святкуванням офіційної передачі Криму Україні.

Як відомо, з юридичної точки зору передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР здійснена бездоганно. Сьогодні на підставі наявних матеріалів є можливість простежити процедуру вирішення цього питання, яке деякі російські політики, позбавлені історичної пам'яті, піддають ще й нині сумніву.

Всіх їх відсилаємо, аби подолали історичну безграмотність, до відповідних документів, а "гаспадина" Бахарєва - до архівних підшивок, зокрема до газети "Крымская правда" від 19 лютого 1954 року. Нехай випускник київської ВПШ надолужує змарнований там час та виправдовує гроші українських платників податків.

Після належного проходження "кримського питання" по всіх інстанціях в РРФСР та в УРСР і ретельного обговорення його на засіданні Верховної Ради СРСР Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року одноголосно ухвалила Указ "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР".

"Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики".

У пресі, в тому числі і кримській, його було опубліковано 27 лютого. Наступного дня, 28 лютого 1954 року, газета "Крымская правда" вже вийшла як орган Кримського обкому КПУ.

Проте остаточна законодавча ухвала Указу про передачу Криму Україні відбулася лише через два місяці, 26 квітня 1954 року. Згідно з існуючим законодавством, рішення про зміну існуючих кордонів між республіками за їхньою згодою могла ухвалити лише Верховна Рада СРСР. Закон було прийнято у такій редакції:

"О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР.
ЗАКОН ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР

Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета ССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР".

Наприкінці березня 1954 року в Києві відбувся XVIII з'їзд КПУ. Виступаючи на ньому, перший секретар Кримського обкому Д. С. Полянський зазначив:

"Сегодня на съезде мне хотелось бы кратко доложить вам о самой молодой области Украинской республики - Крыме. Решение Верховного Совета СССР о передаче Крымской области в состав Украинской республики является свидетельством дальнейшего укрепления единства и нерушимой дружбы русского и украинского народов в великой и могучей семье народов Советского Союза.
Крым и Украину роднит, помимо общности экономики, территориальной близости, тесных хозяйственных и культурных связей, еще и общность многовекового исторического развития.

Передача Крыма в состав Украинской республики, безусловно, положительно скажется на всестороннем и более быстром развитии Крымской области и будет содействовать дальнейшему развитию экономики Украины.

Трудящиеся Крымской области с исключительным удовлетворением встретили заявление секретаря Центрального Комитета Коммунистической партии Украины тов. Кириченко о том, что со стороны правительства Украинской республики и Центрального Комитета Коммунистической партии Украины будет уделено должное внимание дальнейшему развитию народного хозяйства Крыма и повышению материального благосостояния трудящихся области. В этом трудящиеся Крымской области убеждены".

Безперечно, Дмитро Полянський не помилився, сподіваючись на економічну підтримку Кримської області Україною. Треба відверто визнати, що вона, за рахунок зменшення фінансування інших областей та капіталовкладень в інші регіони України, була всебічною і величезною.

Якщо говорити образно, у 1954 році на зруйновану війною Україну Кремль накинув, повторюся, ще одне економічне ярмо, змусивши відбудовувати ще й вкрай занедбаний Російською РФСР Крим.

Швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва вже в перше десятиліття після передачі Криму Україні - найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова.

Тож орденом "на грудях планети", за висловом Пабло Неруди, він став уже в складі України.

http://www.istpravda.com.ua/articles/4d61ab91438ae/

Одним воскресным утром проповедник пытался в трудных условиях подготовиться к проповеди. Жена его ушла за покупками. День был дождливый, и маленькому сыну проповедника было скучно, потому что нечем было заняться. И он капризничал, мешая отцу сосредоточиться.

Наконец отец в отчаянии схватил старый журнал, полистал его и нашел большую ярко раскрашенную страницу. Это была карта мира. Проповедник вырвал карту из журнала, разорвал на клочки и бросил их на пол со словами:
— Джонни, если сумеешь собрать карту, я тебе дам тебе денег на мороженое.

Он решил, что дал Джонни занятие на все утро. Однако не прошло и десяти минут, как в дверь его кабинета постучали. Это был сын с собранной картой. Отец удивился такому быстрому завершению, увидев, что все кусочки точно расставлены по местам.

— Сынок, как ты сумел это сделать так быстро? — спросил проповедник.
— О, — ответил Джонни, — это было легко. На другой стороне рисунок человека. Я просто перевернул клочки, собрал портрет человека, положил его на лист бумаги и снова перевернул. Я решил, что если человек правильный, то и мир будет правильный.

Отец улыбнулся и протянул сыну деньги на мороженое.
— «Если человек правильный, то и мир будет правильный»,- размышлял отец, понимая, что теперь название доклада у него определённо есть.

В этой истории заключен ценный урок. Если вам не нравится ваш мир и вы хотите изменить его, начните с себя самого. Если вы в порядке, ваш мир тоже будет в порядке.........

http://ogsystem-s.com/wp-content/uploads/2014/01/Napoleon-Hill-Think-Grow-Rich.pdf

В один прекрасный день мастер привел своего ученика в парк, расположенный у подножия горы. В парке находился сложный лабиринт с очень высокими и гладкими стенами. Крыша у лабиринта отсутствовала, и его переходы освещались солнечным светом.

Мастер подвел ученика ко входу в лабиринт и велел ему отыскать выход. Ученик плутал в лабиринте целый день и целую ночь, но раз за разом неизменно заходил в тупик. Отчаявшись выбраться наружу, он упал на землю и заснул.

Почувствовав, как кто-то трясет его за плечо, ученик открыл глаза. Над ним стоял мастер.

- Иди за мной, – сказал он.

Выйдя из лабиринта, даос, не оборачиваясь, стал подниматься на гору. Взобравшись на вершину, он сказал:

- Посмотри вниз!

С места, на котором они стояли, лабиринт был виден как на ладони.

- Глядя отсюда, ты можешь отыскать путь, ведущий к выходу из лабиринта? – спросил даос.

- Это несложно, – сказал ученик. – Нужно только внимательно присмотреться.

- Найди его и хорошенько запомни, – сказал учитель.

Через некоторое время они спустились с горы, ученик вошел в лабиринт и уверенно миновал его, ни разу не сбившись и не заплутав.

- Чем дальше ты отстраняешься от ситуации, чем выше над ней поднимаешься, чем большую поверхность охватывает твой взгляд, тем проще отыскать правильное решение!(c)

Ребенок, чьи родители его любят, принимает их любовь как закон природы. Он об этом не думает, хотя это – самое важное для его счастья. Он думает о мире, о приключениях, выпавших на его долю, а тем более о тех, которые ждут его, когда он вырастет. Но в основе всех этих внешних интересов лежит чувство, что он будет защищен от несчастий родительской любовью. Ребенок, который по разным причинам был лишен родительской любви, скорее всего, будет робким и несмелым, исполненным страхов и жалости к себе, и уже не способным знакомиться с миром в духе весёлого исследования. Такой ребенок в поразительно раннем возрасте может начать размышлять о жизни, смерти и человеческом жребии. Сначала он становится сосредоточенным на самом себе, меланхоличным, а в итоге взыскивающим фальшивого утешения в каких-либо философских или теологических системах. Мир – сумбурное и беспорядочное место, состоящее из случайного сочетания приятного и неприятного. Желание вывести из него вразумительную и четкую систему или образец – это, по сути, следствие страха, особый вид агорафобии (боязнь пространства, открытой площади или толпы). В четырех стенах своей библиотеки робкий ученик чувствует безопасность. Если ему удается убедить себя, что мироздание столь же упорядочено и опрятно, он может даже почувствовать себя в безопасности, отважившись пройтись по улицам. Такой человек, получи он больше любви, гораздо менее страшился бы реального мира, ему не пришлось бы выдумывать идеальный мир, заменяющий в системе его убеждений реальность.

Робкая мать или нянька, непрерывно предостерегающая детей относительно возможных катастроф, уверенная, что каждая собака укусит, а каждая корова это бык, – способна вызвать в детях робость и нерешительность подобную её собственной, а также заставить детей чувствовать, что им повсюду, кроме непосредственной близости, грозит опасность.
Для чрезмерно собственнической матери это чувство в ребенке может быть вполне приемлемым: его зависимости она хочет больше, чем его способности справляться с этим миром. В этом случае ребенку в перспективе будет даже хуже, чем если бы его не любили вовсе. Склад ума, выработанный в раннем возрасте, как правило, сохраняется на всю жизнь.

Многие люди, влюбившись, ищут маленькую гавань или укрытие от мира, где, они уверены, ими восхитятся, когда они не восхитительны, и похвалят, когда они похвалы не достойны. Для многих людей дом – убежище от истины, заключенной в том, что их страхи и робость заставляют радоваться дружескому общению, при котором эти чувства отдыхают. Такие люди ожидают от своих жен того, что ранее получали от своих неблагоразумных матерей, и одновременно удивляются, если жены обращаются с ними как с детьми.

Боязнь других ненамного лучше, чем боязнь себя самого. Более того, очень часто это маскировка для собственнического инстинкта. Это, несомненно, одна из причин, почему мужчины так любят робких женщин: защищая, мужчины добиваются власти над ними.

Из всех форм осмотрительности осторожность в любви, наверное, наиболее губительна для подлинного счастья.

Бертран Рассел, «Завоевание счастья»
https://archive.org/details/TheConquestOfHappiness