Навіть короткий проміжок часу здатний спричинити
(або й навпаки, внаслідок певного осмислення та оприлюднення спочатку невідомої
інформації) змінити сприйняття й трактування подій нещодавньої минувшини.
Пригадую, що початок так званого «Євромайдану»,
котрий з часом переріс в так само так звану «Революцію Гідності» (донині не
можу второпати чиєї), від самих початків сприймався в патріотичних (а тим паче
націоналістичних) середовищах неоднозначно. Репетуючий про «необхідність
влитись в Європу» люд не обтяжував себе роздумами над мораллю, реальними
потребами і здоровим глуздом. Ідеї побудови національної держави для більшості
учасників того дійства були незрозумілими і навіть чужими.
Споглядаючи за встановленням наметів на проїжжій
частині Хрещатику й Майдану Незалежності, а також першими сутичками з
«Беркутом» в принципі справедливо обурених свавіллям режиму й паразитуючих на
патріотичній фразеології раніше не помітних і нікому не відомих «радикалів», я
розумів, що вся ця біганина й жорстка вовтузня, в кінцевому результаті
приречена лише на заміну однієї постколоніальної і постокупаційної
адміністрації іншою. Час засвідчив, що передбачення мене не зрадили.
Єдиним приємним враженням і спогадом початків
«Майдану», є щира (навіть не показова) доброзичливість учасників у перші його
дні. Проте, за досить короткий проміжок часу, на зміну їм прийшли розгубленість
та підозра у нещирості тих, хто самовільно наділив себе правом керувати та
ставити вимоги тогочасній владі.
Ще на початках дійства про котре пишу цей спогад, в
кількох блогах котрі вів на інтернет-варіантах деяких газет та інтернет-сайтах,
я оприлюднив статті «Приреченість
чергового бидламу» й «Дещо
прогресивна трансформація бидламу». В першій я виклав теоретичне
обгрунтування причин існування держави (як суспільної інституції) й пояснив
приреченість тогочасних подій котрі розгортались і відбувались в кількох містах
України. Головний посил полягав в тім, що протест проти окремих посадовців або
їхніх дій нічим не зашкодить тому ненормальному і неприродньому станові речей,
котрий Україна успадкувала від почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Сав`єтського
Саюзу. Стаття «Дещо прогресивна
трансформація бидламу» окрім аналізу й оцінки подій, торкалась й факту присутності
на Майдані Незалежності клириків діючих церков, котрі переймаючись рятунком
душ, закликали до осмислення причин протесту його учасників, та покаяння й
незастосування насилля наділених посадами.
Значний відсоток учасників «Євромайдану» становив
злюмпенізований і неналаштований на конструктивну працю люд. Такі мало не щодня
горлопанили нашіптувані їм гасла, але жодним чином не поспішали вдаватись до
конструктивного протесту. Єдиним позитивом тих подій, було постання «Правого Сектору» й структуризація осередків
політичної партії «Свобода». Саме «Правий Сектор» й «Свобода» на початках задавали радикальний тон й мали більш менш
чіткі вимоги до постокупаційного режиму чужинців Азарова й Януковича.
Період так званої «Революції Гідності» вилонив цілу
когорту політиків. Подальша діяльність кількох з них (як на громадській, так і
в законотворчій царинах) є природньою формою очищення українського політикуму
від морально розкладеного й духовно здеградованого елементу, але наплив немалої
кількості майданівських вискочок в політичне життя України нині стала
деструктивним чинником й великою перешкодою в справі побудови національної
держави. Ну що ж… Україні не вперше довелось зіткнутись з ситуацією, коли
голосисті себелюбці власним вереском глушать голос мудрих й прагнучих реальних
змін та покращень.
Ще одним реальним позитивом подій Майдану, став
демонтаж боввана Володимиру Ульянову (Леніну) та подальший розпад (щоправда
обійшлось це за активного втручання в цей процес СБУ) фракції Компартії у
Верховній Раді. Прикро, що пертурбації відбуваються в Україні не в наслідок
усвідомлення їх необхідності та доречності, а лише під тиском розлюченого
натовпу та конфлікту псевдоеліт.
В часі самого «Майдану» довелось побачити чимало. П`яних
біля наметів довгий час було більше ніж достатньо, значний відсоток
перебуваючого в наметах люду вживали наркотичні препарати, між самими
«майданівцями» з різних угрупувань («сотень») виникали сутички, когось ловили і
били, інших зв`язаними водили від намету до намету, деяких скаліченими вивозили
за місто і навіть намагались втопити. Випало мені бути свідком п`яної
стрілянини, й обтяжитись вмовлянням одного з уламків «Правого Сектору» утриматись від застосовування зброї і сили
стосовно інших. Окрім жертовності прихильників «Майдану» (харч й значний
відсоток амуніції та інвентарю дарували кияни й співчуваючі з інших міст)
траплялись й випадки крадіжок і навіть здирництва. Що поробиш, таким є наше
постколоніальне суспільство.
17-го лютого, мені зателефонував один з очільників
здається Дніпровського осередку Партії Регіонів на прізвище Пономарьов, який
окрім того ще й очолював осередок дружинників мікрорайону Троєщина. Посвідчення
дружинника давало змогу безкоштовного проїзду в громадському транспорті й
формально узаконювало перевірку документів і затримання вихідців з Азії та
Африки, котрі незаконно перетнули кордон і зграями вештались Києвом. Пономарьов
запросив на мітинг в підтримку Азарова, який начебто мав відбутись біля стін
Верховної Ради 18.02.14. Порадившись з друзями котрі перебували в «Комендатурі
Майдану» (містилась вона на той час в приміщенні Київської міської ради і
Київської міської адміністрації по вул. Хрещатик), я вирішив відвідати дійство
на яке запрошував Пономарьов й довідатись про плани прихильників вже мало що
контролюючого Януковича.
Просуваючись вул. Інституцькою до Будинку Офіцерів,
я кілька разів натикався на сліди бійки. Спалені автівки, биті шибки, розкидане
каміння… На той час це не було чимось новим, але видовище було вражаючим.
Біля входу в Мар`їнінський Парк з боку згаданого
Будинку Офіцерів, я відразу побачив Пономарьова й кількох знайомих дружинників.
Останні криком кричали на якихось осіб в цивільному. Зміст більш ніж емоційної
лайки зводився до наступного: представників «Громадського формування з охорони
правопорядку» запросили на провладний мітинг, але замість участі в ньому
запропонували взяти до рук дерев`янні кийки і долучитись до побиття «майданівців»
міліціонерами й найнятими злочинцями (яких вже на той час нарекли терміном «тітушки»).
-Ми не будемо людей бити, - верещав Пономарьов. -Ми
це не підтримуємо.
За кілька хвилин, очолювані Пономарьовим дружинники
пішли з парку, а я (оскільки був одягнутим в цивільне) отримав змогу пройтись
поміж наметами найманців-«тітушок». В цей час, хтось подав команду сідати в
автобуси, й майже всі хто був в парку кинулись до автобусів з номерами чорного
кольору. Ця обставина дала мені змогу ідентифікувати транспорт як такий, що
приналежний Міністерству Оборони. Біля одного з наметів я бачив тіло чоловіка.
Я не бачив на ньому крові, але неприродньо білий колір рук й обличчя давали
підстави вважати що він мертвий. Певно, це був один з «майданівців», котрого
затримали самі «тітушки» й протримавши його певний час в полоні просто забили
бідолаху до смерті.
Повертаючись до Майдану, я знову вийшов на вул.
Інституцьку. В районі Національного Банку вже було чітко чути постріли. За
газетною крамничкою котра стояла і нині стоїть на розі вул. Інституцька і
Банківська, я бачив двох осіб в чорній формі без жодних розпізнавальних знаків.
Один з них лежав на матрасі й з рушниці з оптичним прицілом цілився (або
дивився) в бік Майдану, а інший з автоматом в руках стояв за ним спиною до
нього й обличчям до нас. Відстань між мною й ще кількома особами котрі теж
перебували на вулиці з одного боку й снайпером та його напарником з іншого,
становила трохи більше ста метрів. Автоматник до когось звертався по рації й
дивився в наш бік. За хвилину, з боку вул. Банківська, до нас підбіг невисокого
зросту чоловік, також в чорній уніформі без розпізнавальних знаків, з великим,
з білого металу пістолетом в кобурі котра висіла на поясі , але не з боку, а
попереду.
-Пожалуйста, уйдітє, ето в вашіх інтересах.
Нам не лишалось іншого виходу як розвернутись і
піти.
Про побачене я менше ніж за годину вже розповів
друзям в «Комендатурі Майдану»
Той факт, що виголошувані на встановленій на Майдані
сцені гасла були астрономічно далекими від здорового глузду й реальних потреб
українського народу, давав мені підстави передбачати незаздрісну приреченість
емоційного зриву. Нині, до числа «Героїв
Майдану» зарахували злодійкуватого вірмена Нігояна, батьки якого втекли з
Нагірного Карабаху й заробляли собі в Україні на прожиття гендлярством
вирощених на хімікатах кавунами. Хіба це героїзм, випадково потрапити під кулю?
Позитивним наслідком так званої «Революції Гідності» є вимушена (на жаль не усвідомлена
необхідністю а вимушена) декомунізація частини суспільного життя України, а
також усвідомлення частиною українців того, що хижа Московщина є головним
ворогом України під сучасну пору. Прикро і боляче, що це доходить до загалу
після смерті кількох тисяч а можливо і десятків тисяч здатних до праці, але
такою є кара за бездуховність і обмеженість. Там, де ігноруються глузд і розум,
до голосу приходять обставини. Прикро, що українці пізно пробудились, боляче за
кожного загиблого, але життя вимагає поступу. Без нього – занидіння і смерть.
Олесь Вахній