https://www.youtube.com/watch?v=wPo9Rp4tnPk

Сухе й не наділене доречними емоційними фарбниками повідомлення від 14-го липня про спільну операцію з затримання Службою Безпеки й Департаментом Внутрішньої Безпеки Управління Національної Поліції працівника карного розшуку Дніпровського Управління МВС в м. Києві, так і не опинилось в центрі уваги широкого загалу. «Пересічного українця» такою звісткою нині тяжко здивувати. Кілька слів про суть самої справи. Користуючись службовим становищем, офіцер правоохоронних органів вимагав 5 тис. доларів США неправомірної вигоди за вжиття заходів щодо закриття кримінального провадження, фігурантом якого є за дріб`язок втрапивший в поле зору дізнавачів звичайнісінький платник податків.

Старанне, кількахвилинне дослідження світлини зі статурою затриманого в часі отимання хабаря поліціянта та заретушованого обличчя дарувало мені можливість впізнати в ньому особу котра вчинила принаймні ще один злочин. 5-го січня, нині вже викритий хабарник, спільно з ще кількома десятками колег з Управління МВС м. Києва та Дніпровського Управління в якому він власне і працював, став на захист діяльності закладу в якому здійснювались заборонені «Законом України» від 15.05.2009.(№1334-VI) азартно-ігрові дії. Того дня, працівники МВС хвацько хизуючись звітували про затримання «прямо на місці скоєння злочину озброєного угрупування, котре здійснювало розбійні напади на заклади в яких здійснювались продажі державних лоторей». Проте фальш і нещирість речників силового міністерства в часі виголошення тріумфальних звітів про перемоги в царині боротьби зі злочинністю вже довгий час є причиною доречних кпин і насміхань. Забрехалися, панове фахові бюрократи. Зупиніться і покайтесь.

Пригадую, що факт захисту працівниками національної поліції закладу в якому чинилось беззаконня (попри часову близькість до всенародних святкувань Нового Року й Різдва), загал увагою не оминув. Судячи з коментарів читачів новинарних сайтів, українці відразу зрозуміли суть того, що відбулось насправді. «Озброєним злочинним угрупуванням» в дійсності був гурт громадських активістів, котрі найпримітивнішим, проте вкрай дієвим методом нищили заклади в котрих безвольний люд програвав зароблені гроші. Діяльність закладів «Лото-Маркет», «Золота підкова», «Українська національна лоторея» котрі насправді є не українськими і геть не лотореями уможливлюється ніде не зафіксованою, проте регулярною сплатою данини їх власниками керівникам регіональних управлінь МВС. Захисниками беззаконників виявились покликані до боротьби з ними.

Безкарність множить зло. Звиклий до здирництва й отримання неправомірних винагород працівник Дніпровського Управління поліції м. Києва поплатився за жадність і самовпевненість. Нехай суд належним чином оцінить його схильність до неналежного використання посвідчення офіцера поліції. Проте факт затримання одного з багатьох, насправді нічого не змінив.

Початок липня 2017-го року ознаменувався черговим "виходом з підпілля" азартно-ігрового гешефту. Духовно здеградований люд отримав нагоду позбуватись асигнацій в багатолюдних місцинах. Не дивуйтесь, якщо внаслідок програшу кількох сотень або навіть кількох тисяч гривень, оскаженілий внаслідок втрати деградант зірве свою злість на тих, хто випадково опиниться поруч. Підозрюю, що сумна статистика злочинів вчинених в стані озлоблення внаслідок програшу поповниться багатьма епізодами.

Прикро, соромно і боляче.

Олесь Вахній

Досліджуючи життя, буття і подальший шлях народів котрі спромоглись позбутися окупанта, політологи завжди знаходять логічне і не позбавлене глузду пояснення неспроможності здебільше етнічних спільнот впродовж довгого часу подолати притаманні цьому періоду виклики та перешкоди. Щойно звільнена з пут чужинського поневолення нація постає перед загрозою несвідомо залишитись спадкоємцем численних колоніальних стереотипів, практик і методів, котрі і надалі утримують її в ментальній, духовній, політичній та економічній залежностях від вчорашнього поневолювача. Прикро, але Україна в цій справі не стала приємним виключенням.

28-го червня нинішнього року (саме в день святкування постання Конституції), слідчий слідчого управління Національної поліції м. Києва, старший лейтенант поліції Павло Сухан особисто вручив мені повідомлення, що в період з 20.12.2016., мої конституційні права були тимчасово обмеженими з причини проведення стосовне мене негласних (розшукових) слідчих дій.

Суха і бездушна мова документу який складається всього з п`яти рядків, насправді лише зайвий раз засвідчила, що з проголошенням в серпні 1991-го року незалежності, Україна так і залишилась в багнюці практикованої ще в часи почилого (і геть не в Бозі) Савєтського Саюзу ненависті до кожного, хто наважився подати голос протесту проти свавілля узурпаторів влади.

Мені не вперше доводиться стикатись з надмірною увагою до своєї скромної персони з боку органів МВС, прокуратури та СБУ. Постколоніальна адміністрація скрегочучи зубами вже погоджується на показовий плюралізм (кажіть шановні платники податків все що вам заманеться, кінцеве рішення все одно буде не за вами). Але дієву протидію власному свавіллю нинішній режим боїться як лукавий свяченої води.

Причиною постання кримінальної справи №120161000116100 в рамках якої суд санкціонував  здійснення проти мене працівниками МВС слідкування, прослуховування засобів зв`язку (мобільних телефонів) й перегляд електронної пошти, є моя участь у протидії діяльності в м. Києві закладів де здійснюються азартно-ігрові дії. Що з того, що «Законом України» від 15-го травня 2009-го року, діяльність цих закладів є цілковито забороненою? Гроші для працівників органів МВС та прокуратури котрі їх «не помічають» жодним чином не смердять і не пахнуть. Дії громадських активістів котрі нищили ці заклади вже проголошені «розбійними нападами», а самі заклади де необачний і слабкий люд щодня залишає чималі гроші, в матеріалах кримінальної справи оголошено «розповсюджувачами кількох державних лоторей». 

В січні 2015-го року, доля дарувала мені тріумфальне відчуття перемоги в судовій залі над працівниками прокуратури котрі виконуючи замовлення москвинських власників ігрових мереж намагались будь-що визнати мене злочинцем і ув`язнити. Радіючи «Ухвалі» котра звела нанівець працю проплачених прокурорів, слідчих й працівників карного розшуку Головного Управління МВС в м. Києві (останні почали «потерпати» найбільше внаслідок зменшення кількості закладів котрі щомісяця сплачували їм «данину») я розумів, що війна на ниві захисту моралі й протидії корумпованості ще не скінчилась. Радію, що передчуття мене не зрадили.

Водночас, як практикуючий християнин, вважаю своїм обов`язком застерегти звиклих до безкарності працівників МВС та прокуратури.

Панове! Не ви перші, хто паразитуючи на дочасних бідах й негараздах українського народу намагається заткнути рота або фізично знищити захисників щирості і правди. Згадайте незаздрісну долю своїх попередників. Зупиніться і покайтесь! Зло не вічне, а ваша брехня не всесильна. З Божою допомогою й небайдужістю ближніх ми вас здолаємо.

Слава Україні!

                                                                            Олесь Вахній  

Геть не темної (оскільки подія відбулась у центрі української столиці на непогано освітлюваній вулиці) і ще не теплої ніченьки з 20-го на 21-ше березня 2017-го року, донині «не встановленими слідством особами» (навряд чи цю дію міг вчинити одинак), від нижньої частини бронзового пам`ятника Миколі Щорсу по самісіньке коняче коліно було від`єднано одну з передніх кінцівок. Падіння з кількаметрової висоти геть не легкої вагою залізяки та спричинений контактом з підмурівком гуркіт жодним чином не став причиною уваги новітньої поліції. Що їй до подій на вулицях міста? Але мова не про самозакоханих поліцаїв, а про не позбавлений натяку на естетику бовван одному з ворогів української державності (котрий постав ще в часи окупації) й демонтаж якого (байдуже, чи з причини прийнятого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу.

Пам’ятник харизматичному, проте обділеному чітким усвідомленням причин бутя людини в цьому світі Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської Ради (тяжко зрозуміти, яке він до неї мав відношення) 30-го квітня 1954-го року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виник ще в 1936-му. Роком раніше (в 1935-му) кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін запропонував (альтернативи цій пропозиції зрозуміло що не існувало) Олександру Довженко створити фільм про «українського Чапаєва», що останнім і було запопадливо втілено в життя. Ось так маловідомий виходець з Чернігівщини і перетворився в народного героя. Роботи зі встановлення монументу розпочалися 1940-го року, однак з причини початку бойових дій Другої Світової Війни на теренах України і втечі комуністично-окупаційних зграй з Києва восени 1941-го, реалізацію сталінського проекту було відтерміновано на кілька років.

Монумент про який іде мова, являє собою композицію коня з припіднятим у стременах вершником загальною висотою 13,8 метрів. Статую виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті висотою 6,5 метрів. Вгорі постамент прикрашений карнизом та барельєфами із зображеннями, котрі упереджено трактують сав’єтсько-українську війну 1918-21років. Фігуру Щорса за проектом було запропоновано зобразити з піднятою рукою, у якій він тримає картуз. Однак, цю ідею адепти сталінської інтерпретації марксового вчення потрактували надто вульгарною (розмахувати призначеним для покриття маківки предметом гардеробу дозволялося лише Володимиру Уль`янову, на псевдо Ленін), тому справу тримання кашкета (а заодно й вуздечки) передали іншій кінцівці. Авторами монументу є скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.

Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силует дійсно є витвором мистецтва. Бронзове лиття досить правдоподібно передають форми тіла, риси обличчя та частини одягу. Зайве дивуватись, що замилувані в творіння людських рук зарахували його до числа об`єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнаним одним з найкращих в світі.

Нинішні заклики патріотично налаштованої громадськості демонтувати гранітно-бронзову суміш мають глузд, чітке пояснення і логіку. І саме вони, в часі процесу відродження нації й збройного спротиву войовничому та водночас злодійкуватому зовнішньому чиннику, котрий прагне втягти Україну до антицивілізаційного й згубного москвинського світу («русскага міра»), мають стати мірилом в справі вирішення його подальшої долі. Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність.

Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, внаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні в справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на бутя. Супутний соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував і українські революційні та культурологічні середовища. В подальшому, байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917-го року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання української держави. Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий, і зрештою й сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей й практиками механічної зрійняйлівки, котрі аж ніяк не приховували своєї ненависті до України й українців.

Невблаганий в своєму плинові час жорстоко покарав марновірів в байки і побрехеньки про всезагальну рівність. Незаздрісна доля згаданих вище є яскравим тому доказом. Прагнучи полегшити справу утримання українців в стані поневолення, окупаційний режим заходився створювати нову, нічим не пов`язану з національними традиціями «пролетарську культуру». Особа Миколи Щорса виявилась для архітекторів «безнаціонального й безкласового суспільства» вкрай доречною, оскільки згідно офіційного повідомлення він загинув в бою з антагоністами «пролетарського інтернаціоналізму» й прихильниками національної незалежності. (Правдоподібну версію вбивства Щорса троцькістами згадували лише лічені особи і в геть не велелюдних місцинах.)

На жаль, проголошена в 1991-му році насадженою москвинами в часи поневолення адміністрацією псевдонезалежність й привласнення нею собі владних повноважень унеможливили початок процесу донесення до загалу правдивої історії. Неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація жодним чином не прагнула реальних змін в звичній для неї, проте збоченій в дійсності системі координат. Так і не покарана УССРівська верхівка залишила за собою домінування в економічній царині. Формально незалежна Україна продовжувала (і продовжує нині) жити згідно унормованих в часи поневолення правил. Щорічні показово-помпезні псевдопрощі 9-го травня до місцин в яких вже давно зітліли рештки нікчемних садистів і вандалів зі злочинної Савєцкої Армії, святкування запровадженого в часи комуністичного свавілля 8-го березня, збереження пільг тим хто мотивувався злочинними ідейками Маркса, Леніна і Сталіна й відмовляв українцям не лише у власній державі, а й в праві на існування. Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку стосовно себе, поневолена нація визнає власну безсилість й неспроможність бути господарем на власній землі. Хіба факт дотеперішнього вшанування зрадника не є проявом стану духовного рабства й моральної деградації? Якщо ми кращі, мусимо довести це чином.

Згадані вище здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу є символом брехливо-тенденційної інтерпретації змагу українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адепти комуністичного псевдовчення апелюють нині навіть не до «доказової бази» котра постала на брутальних фактах савєцької дезинформації. Єдиним аргументом прихильників його збереження є скигління про художню вартість. Про злочинну практику руйнування більшовиками храмів (а Щорс воював саме на їхньому боці) незгідні скромно замовчують. Така поведінка є маніпулятивним використанням подій української минувшини й унеможливлює здоровий поступ.

В часі ініційованих активістами патріотичних середовищ дискусій, посадовці Київської міської державної адміністрації навіть не позичивши в Сірка очей, спочатку посилались на його культурну вартість, а нині цинічно брешуть про відсутність коштів в міськомубюджеті. Гроші.Ось тут доля й екзаменує українців на усвідомлення першочерговості й національну свідомість. Що є головнішим в справі вирішення долі прикріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття? Нещире скигління про високі тарифи й малі пенсії, і як наслідок «потребау державним коштом компенсовувати витрати незахищеним верствам» чи гідність, вшанування знищенних оккупантами українців й історична справедливість? Зрештою, суспільство вже поінформоване про започаткування музею тоталітаризму. Чому без сумніву що чудовий експонат для його фонду донині не доправлений до місця призначення?

Під сучасну пору, травмована війною Україна стоїть перед колосальними викликами, спричиненими зовнішньою агресією та необхідністю здійснення докорінних реформ. Великим гальмом в справі їх реалізації, є зріст політичного популізму. (Це я про бюрократів, котрі практикуючи «доплати за високу продуктивність праці» верещать про відсутність в бюджеті коштів.) Мусимо зрозуміти, що інституція з атрибутами державності котра є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяє зневагу гідності автохтонів, є цинічною профанацією національної держави.

Цього року, зусиллями небайдужих до доліУкраїни, вдалось призупинити фінансування державним коштом значної частини так званих «ветеранських організацій», керівництво й членство яких відверто декларувало свою антинаціональну і антидержавну суть. 23-го травня, з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у Верховній Раді було ліквідовано комісію у справах «колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни». Непотрачених на українофобську орду більше ніж 20 мільйонів гривень достатньо для демонтажу пам`яника котрий вихваляє зрадника й період окупації. Відмовляючись від виконання власних обов`язків, влада провокує патріотів до радикальних дій. Мовчанка на зло, робить споглядача співучасником злочину. На щастя, відпиляна нога щорсового жеребця (а можливо і кобили) засвідчила, що окрім збайдужілого обивателя й самозакоханих кар`єристів в Україні наявний і духовно здоровий люд.

Нинішні посадовці-управлінці є гідними продовжувачами лихих комуністичних традицій й духовними (а нерідко і фізичними) нащадками тих, хто разом зі Щорсом допомагав поневолювати Україну. Прагнення і болі українців для них є чужими і незрозумілими. Лицемірне скигління про відсутність коштів або необхідність узгодити демонтаж з одним або і кількома міністерствами є проявом небажання здійснювати оновлення й гоном за легким політичним зиском. Посада для них стала методом визиску українців, формою задоволення нездорових забаганок й просто заробітку. Практикований нинішньою бюрократією цинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним.

Історія знає приклади, коли патріотично налаштований люд змушував владу йти на поступки. Під тиском патріотів Київська міська рада ухвалила перейменувати значний відсоток вулиць й демонтувати кілька псевдоісторичних монументів котрі возвеличували поневолювачів. До переліку несумісних з ідеєю української державності «архітектурних витворів» потрапив і негарцюючий кінь з вершником Щорсом. Так само, і геть не з власної ініціативи, на діяльність москвинських банків в Україні Президентом були накладені обмеження й застосовані санкції. Час минув, і про вкрай доречну (хоча і запізнілу) ухвалу, рівно як і про необхідність закрити фінансову резидентуру хижої Москви в Україні починають забувати. Це влаштовує і владу, і сповідників ідеї комуністичного реваншу. Але зло не вічне. Здолаємо.

                                                                                                       Олесь Вахній

Забиваючи осикові кілки в тіло комуністичної імперії зла (себто переможеного і знищеного Савєцкаго Саюзу), політв`язні часів кацапського поневолення й активісти націоналістичних організацій застерігали український загал від участі в побудові української держави неочікувано для самої себе суверенізованої окупаційної адміністрації. Виродки котрі в часі бездержавності українського народу обіймали в насаджених Москвою органах влади посади, ідеєю державності автохтонів (а тим паче їх історичними болями та нагальними потребами) ніколи не переймалась. Показовою в цій справі є поведінка вчорашніх компартійних номенклатурників. Позбувшись кремлівського контролю, адепти фальшивої ідейки «братства радянських народів» були першими, хто використовуючи корупційні схеми розпочав злочинну справу привласнення майна українського народу. Вихована і випестувана ними зміна (нерідко з числа прямих нащадків) є в тисячу крат цинічнішою, підлішою, й схильною до найаморальніших злочинів.

Провладні «політологи» та «політичні експерти» донині не пояснили причини масової згоди (точніше нестримного бажання) змінити українське громадянство на кацапське посадовцями різних рівнів та рангів Криму та частини Донбасу після окупації цих теренів весною 2014-го року. Час від часу, новинарні сайти «оновлюють» інформацію про кількість, і навіть викладають персональні дані працівників прокуратури, КГБ-СБУ, МВС й колишніх формально українських військовиків котрі опинившись на тимчасово непідконтрольних теренах заходились «розбудовувати суверенні республіки». Загал змушують повірити в «активність ФСБ» й «низькі в порівнянні з російськими» зарплати формально українських посадовців. Поза увагою як правило проплачених пустомель (згаданих вище «політологів» й «політичних експертів») залишається етнічна приналежність особового складу структур котрі без найменших вагань стали під москвинський триколор, їхнє минуле та біографія їхніх предків. Тяжко зрозуміти, яку відданість українському народові очікували від аморальної адептки останнього москвинського імператора Миколи ІІ Наталії Поклонської. Для слов`янізованої угро-фінки, предки якої були цілеспрямовано оселені в Україні в часи окупації, прагнення, а тим паче потреби українського народу є не лише незрозумілими, а й цілковито чужими. В цивілізованій країні, посадовця котрий ототожнює себе з чужинською історією просто звільняють й позбавляють змоги посідати відповідальні посади в майбутньому. На жаль, здоровий глузд в Україні застосування на практиці не знаходить. Трагічні наслідки такого геть не державницького підходу в кадровім питанні донині не стали причиною відповідної реакції. Теза згідно якої найголовнішим гальмом в справі поступу українців є нинішня номенклатура, значний відсоток якої становлять етнічні чужинці та випестуваний постколоніальною адміністрацією безідейний, проте матеріалістичний за трибом життя люд, є такою що цілковито відповідає дійсності. Очистити Україну від бруду і намулу є найголовнішою потребою сьогодення.

Ім`я нинішнього очільника Ради Прокурорів України, прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні прокуратури міста Києва Валентина Брянцева, вже неодноразово ставало причиною збурення і протестів в патріотичному середовищі. Власник двох квартир (одна з яких завбачливо оформлена на його батька), земельної ділянки в Ленінському районі Криму, «скромного» рахунку в банку з іноземним походженням статутного капіталу й акцій в ПАТ «АК Сатер» (це все про Валентина Брянцева) розпочинав прокурорську кар`єру водієм «вищестоячого» колеги (нині вже покійного внаслідок непомірного вжиття алкоголю) Едуарда Спатара. Автівку, котрою доводилось «підвозити» керівника, Брянцев заправляв власним коштом. Цього вимагають незадекларовані на папері, проте активно практиковані взаємостосунки в прокурорському середовищі. Нижчий рангом зобов`язаний слугувати наділеному вищим. Про мораль тут згадувати не прийнято. Інакше, «просування службовими щаблями» урветься рівнем помічника прокурора району. Кріпацька запопадливість Брянцева була поміченою, тож кар`єра підлабузника ще в часи Кучми розпочалась відразу з Генеральної Прокуратури. Нащадок болотяної мордви і мокші ніколи не обтяжувався роздумами над мораллю, й з цієї причини погоджувався на роль виконавця найбруднішої і найпідлішої роботи. «Державне обвинувачення» в часі судових розглядів (здебільше це були замовні й політично мотивовані справи) Брянцев підтримував справно і без найменших докорів сумління. Зрештою, не є таємницею той факт, що людські почуття і чесноти кацапському людиноподібному гумусу не є притаманними.

http://bandavzakone.byethost12.com/p0259.htm?i=1

http://zdravo.in.ua/ru/o-kompanii/press-tsentr/item/692-vdkritiy-list-zvernennya-do-prezidenta-ukrayini-vd-kolektivu-kompanyi-farmarketingu-zdravo

http://lustraciya.org/publikacii/kievskij-uboz-pod-kryshej-gpu-vypolnyaet-rossijskij-zakaz.html

http://tyzhden.ua/Society/76993

В часі судової розправи над учасниками громадянської кампанії «Україна без Кучми», Брянцев, як один з прокурорів обвинувачення хвацько роздавав інтерв`ю журналістам, в яких найостаннішими словами обзивав українських патріотів. Міжнародні правозахисні організації визнали засуджених за участі Брянцева особами котрі переслідувались з політичних мотивацій. Внаслідок тюремного ув`язнення, здоров`я більшості засуджених за цією справою суттєво погіршилось. Нині, трьох з них вже немає серед живих, але що до того прокуророві-вбивці? Ненависть до українців котрі не хочуть жити часткою рідної йому Московщини глушить в Брянцева навіть найбезневинніші прояви співчуття до упереджено і брехливо обвинувачених.

Восени 2014-го, вже після перемоги Майдану, виконуючи замовлення представників московських фармацевтичних кіл, Брянцев ініціював накладення арешту на майно київського підприємства «Здраво», власники якого кілька разів жертвували власну продукцію для потреб учасників нинішньої війни на сході. Згідно розповідей працівників українського фармацевтичного підприємства, кожну свою дію Брянцев в телефонному режимі узгоджував з замовником, й щоразу навіть не соромлячись запрошував більшу оплату за свої рейдерські дії.

https://www.youtube.com/watch?v=XTP0gKm3CTA

Згодом, українське фармацевтичне підприємство довело в суді першої інстанції, в Апеляційному суді й Вищому Спеціалізованому Суді абсурдність та упередженість дій Брянцева. Але україноненависник так і не отримав належної кари, хоча і збагатився на десять тисяч умовних одиниць заокеанського походження. Більше того: старанне виконання непогано оплаченого замовлення, стало причиною чергового кар`єрного зросту.

Навесні 2012-го року, особисто мені довелось познайомитись з Брянцевим безпосередньо. Причина знайомства булла геть не прозаїчною. Генетично підлий москвин фабрикував проти мене кримінальну справу в якій протидію незаконному гральному бізнесу намагався подати «цинічним хуліганством» й грабунком. На мою спробу побалакати й з`ясувати причину упередженості, Брянцев цинічно порадив псячою кацапською мовою «сушити сухарі або вішатись». Причину показової люті й зверхнього ставлення я довідався двома роками пізніше. Мережа вже неіснуючих гральних закладів «Євролот» знищення майна якої було ініційовано мною, насправді мала московських власників. Прагнучи узабезпечити себе від протидії з боку патріотів, київське представництво московської мережі гральних закладів «Євролот» винагородило Брянцева одноразовим траншем розміром у вісімдесят тисяч гривень. Єдиною умовою в часі передачі коштів, було доведення у суді вчинення мною злочину. На щастя, суддя наважилась бути чесною і неупередженою. Але невідроблені гроші Брянцеву кишеню не муляють.

Колегою Брянцева в справі показового україноненависництва є і слідчий прокуратури м. Києва Максим Кокоша. Останній, спромігся кілька разів уславитись своєю показовою зневагою до носіїв української мови, хабарництвом й свідомим порушенням вимог Кримінального Процесуального Кодексу. В часі подій котрі вже ввійшли в історію як Революція Гідності, Кокоша не менше п`яти разів «підтримував» в Святошинському суді м. Києва клопотання про взяття під варту затриманих спецпризначенцями спецпідрозділу «Беркут» громадян котрі вийшли на мирний протест. Трьох з них, затриманих ще 18.02.2014. (в день, коли прихильні Януковичу силовики розпочали цілеспрямований розстріл учасників «Євромайдану») за наполяганням Кокоші арештували наступного ж дня. Серед «доказів вини» арештованих, окрім брехливих «рапортів» садистів з «Беркуту», були й «Протоколи огляду місця події». Сіра речовина котра симулює розум в генетично дурнуватій голові кацапа Кокоші навіть не обтяжила свого володаря роздумами над правдивістю оперованих в суді документів. Який огляд місця події може відбуватись під прицільним вогнем снайперів та автоматників?

Змаг за побудову Української Самостійної Соборної Держави зобов`язує кожного свідомого українця до протидії свавільній ході вже розгромленого, але ще недобитого комуністичного атавізму. Боротьба з підлістю, брехнею і несправедливістю не обмежується лише скасуванням недолугих постанов та законів й запровадженням нових. Носієм сатанинської антинаціональної системи є морально розкладений і духовно здеградований людиноподібний елемент. Земне воїнство лукавого складається з погані котра має імена, обіймає посади, й нерідко виряжається в шати «потерпілого». Дарма стараєтесь, покидьки. Ми здолали москвинську імперію, її комуністичну наступницю і вигнали з України вашого співплемінника Януковича. Від кари вам не втекти. Кайтесь, оскільки час розплати вже не за горами.

                                                                                   Олесь Вахній

Пісні у виконанні Олега Скрипки вперше в своєму житті довелось почути ще в середині 80-их вже минулого ХХ-го століття. На "українському" (савєцькому ж звичайно) телебаченні, раз в тиждень здійснювався показ молодіжної програми "Гарт". Манера виконання пісень, неприродні (себто невживані) але показово перекручені і гіперболізовані діалектизми видавали в Скрипці україноненависника. Певно в той час він таким і був, і я не соромлюсь зізнатись, що мріяв фізично знищити його за першої ж нагоди.

На щастя, невгамовний в своєму плинові час ставить свої умови. Процес відродження нації впевненою і переможною ходою йде до кожного українця, і жодна лиха сила його вже не в спромозі зупинити.

14-го березня, з нагоди Дня Добровольця, Вже давно і не українофоб Олег Скрипка, разом з Ансамблем пісні та танцю Збройних Сил України, у присутності студентів та викладачів Києво-Могилянській Академії виконав Гімн Організації Українських Націоналістів, й запропонував зробити його гімном української армії.

Ідея була б вартою уваги, якби існувала УКРАЇНСЬКА АРМІЯ. Нинішню постсавєцьку зграю недолугого і несвідомого люду навіть армією назвати тяжко. Тож не їм, донині святкуючим 9-те травня й 23-тє лютого паразитувати на славних сторінках української минувшини.

Непогане оранжування гімну приховує примітивне, і геть не художнє виконання. Але дух все одно захоплює. От що значить сила слова й генетично закладений гук крові.

Мине час, й нашарування з недолугого й паразитуючого на українській національній ідеї елементу впаде і згине. Лишаться усвідомлення необхідності,непідробна щирість й нелицемірна любов до ближнього. З тим і переможемо.

Слава Україні!

                                                                                                                    Олесь Вахній 

https://www.youtube.com/watch?v=qfgVmSv7mlU

Щораз, коли незаздрісний побут змушує стати свідком нарікання недолугого люду на злочинну бездіяльність й злодійську суть нинішніх посадовців (в Києві зокрема і в Україні вцілому), згадую пророчі застереження колишніх сов`єтських політв`язнів щодо віри, а тим паче співпраці з компартійними номенклатурниками. Останні, не з причини усвідомлення необхідності, а під тиском посталих всупереч їхнім забаганкам обставин, в серпні 1991-го цілковито «змінили» своє ставлення до ідеї державності українського народу. Насправді чужинців, рівно як й морально здеградованих та духовно розкладених зрадників, доля окраденого і зневаженого люду ніколи не цікавила. Справедливо критикований принцип накопичення статків і влади був для них (а там паче до виплеканої ними зміни) єдиним керунком дій і вчинків.  

Методи, якими послуговуються в своїй діяльності київський міський голова Віталій Кличко та його злодійкувате оточення, не є новими. В другій половині вже минулого століття їх апробували і певний час використовували мафіозні структури. Нині, жахіття котрих зрештою позбулись мешканці Апенінського півострова та північної частки американського континенту із заздрісними для його винахідників темпами практикують в Києві.

Вісімнадцятого лютого кілька українських новинарних сайтів повідомили громадськість про затримання в попередній день співробітниками Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України та Головного управління «К» Служби Безпеки України очільника об'єднання вільних профспілок «Солідарність» Станіслава Вітковського за вимагання. Вилучені в часі затримання документи свідчили, що Вітковський є членом Консультативної ради при Генеральній Прокуратурі України та помічником-консультантом народного депутата від «Блоку Петра Порошенка» Дмитра Білоцерківця. Запозичена у мафії схема здирництва виглядала наступним чином: Вітковський, відрекомендовуючись працівником Генеральної прокуратури України та помічником народного депутата з президентської фракції діючи за попередньою змовою з невстановленою слідством особою (не тяжко здогадатись що цією «невстановленою особою» є сам Білоцерківець), шляхом направлення в КМДА, правоохоронні та контролюючі органи скарг на нібито неправомірні дії директора Комунального Підприємства «Лісове господарство Конча-Заспа» Боярчука В.Б., вимагав у нього неправомірну вигоду в розмірі 10 000 доларів США за подальше неперешкоджання здійснення діяльності державного підприємства. Ні більше, ні менше. Або плати, або шляхом зведення на тебе наклепів (непричетність до яких шантажованому доведеться доводити у суді) буде створено чимало проблем і незручностей. В день затримання пану Вітковському було повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.189 (здирництво) КК України. До Печерського суду м. Києва було подано клопотання про обрання затриманому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. До речі, про схильність затриманого до криміналу свідчить і така деталь. На сайті формально очолюваної ним профспілки (членство якої складається з самого Вітковського та оплачуваної секретарки) відверто пропонується послуга з повернення невиплаченої зарплати або боргів. Повідомляється і про помірковану плату за цю «юридичну дію».

Подальші події засвідчили наявність певного глузду в тезі про неабиякі можливості нинішнього українського криміналітету. Інформацію про затримання Станіслава Вітковського власники (або редактори) кількох (але на щастя не всих) новинарних сайтів чомусь видалили. Можемо лише здогадуватись скількома асигнаціями заокеанського походження вони збагатились внаслідок цієї геть не демократичної і цілком безвідповідальної дії. Зникло ім`я Станіслава Вітковського і на сайті Верховної Ради. Кількома годинами після того, як на зап`ястках затриманого зімкнулись кайдани, його кар`єра помічника народного депутата різко увірвалась. Не повідомили засоби інформації і про подальшу долю головного героя геть не кіношного детективу. Довідатись про нинішній статус Вітковського (себто заарештований він чи ні) виявляється просто неможливо. Ані повідомлення у ЗМІ, ані чіткої відповіді з Генеральної прокуратури.

Спроможні відрізняти полову від пшениці чудово розуміють, що в цій підлій грі злодійкуватому шантажію Вітковському відведено незаздрісну роль виконавця чужих задумок і геть не хитрих, проте вкрай підлих комбінацій.

Згаданий вище (так тягне наголосити на тім що поки-що) народний депутат Дмитро Білоцерківець здирницько-шантажувального досвіду набрався в Криму, де в період з 2006-го по 2012-ий роки очолював виконком громадської організації «Севастополь без корупції». Перебираючись в березні 2014-го до Києва, він не йшов на пусте місце. Тут його чекали, й відразу запропонували місце в київській міській державній адміністрації. Мафія вміє подбати про тих, хто здатний на цинізм і підлість. Призначення Віталієм Кличком без проведення передбаченого в таких випадках конкурсу й на безальтернативній основі Дмитра Білоцерківця Директором Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища Київської Міської Державної Адміністрації та комунального підприємства «Київблагоустрій» донині в багатьох викликають справедливе обурення і логічний в таких випадках подив. Цілковито поділяючи почуття зневажених киян, мушу констатувати і без нагадування відомий факт, що самого Білоцерківця (а разом з ним і київського міського голову Віталія Кличка) думка платників податків жодним чином не цікавить. Не вони перші плюють на громаду, здоровий глузд й чесноту моралі.

Досвід Білоцерківця в справі шантажування посадовців і підприємців виявився вкрай доречним після розпродажу комунальної власності одним з попередників Кличка Леонідом Чернівецьким. Останній, зібравши зграйку однодумців (котрі як і Білоцерківець виявились геть нічим не пов`язаними з Києвом та киянами) уславився вмінням без зайвого розголосу й недотриманням передбачених в цій справі формальностей продати київські землі та заклади котрі підпадають під визначення «нерухомість». Поживившись, Чернівецький придбав собі громадянство Грузії, куди перевів більше двох мільярдів доларів. Формально гроші були його власністю, тож жодних претензій країна, котра надала йому громадянство й дозволила збудувати там кілька палаців, не мала. Нині вже протоптаним Чернівецьким шляхом вирушають і його наступники.

 Справу гону за особистим зиском (прикриваючись благородними гаслами необхідності навести лад в столиці України) Кличко й Білоцерківець спромоглись налагодити з гідним подиву розмахом. Уявіть собі ситуацію, коли до підприємця, котрий власними податками наповнює державну казну, приходить один з підлеглих Білоцерківця й повідомивши  про отриману від якихось «обурених громадян» письмову скаргу (проте не показуючи її шантажованому) пропонує два варіанти: або заклад, в якому здійснюється підприємницька діяльність рішенням міськвиконкому знищується, або підприємець сплачує «за нереагування на скаргу». В переважній більшості випадків, руйнуючи комунальними тракторами заклади харчування, продажу, знищуючи торгові ятки і навіть окремі виробничі цехи, підлеглі  Білоцерківця вже мали на ці ділянки замовників. Відразу після вивезення решток зруйнованих бульдозерами малих архітектурних форм, на їх місці поставали споруди, в яких вихідці з Кавказу пропонували сумнівної якості шаурму або такого ж ґатунку «східні солодощі». Не гребує «команда Кличка» й розчищенням ділянок задля подальшого продажу їх забудовникам.

Сумно, соромно і боляче. Нечисельна (нехай навіть і сотня тисяч їх набереться разом з родинами) зграя посадовців грабує чотири десятки мільйонів українців. Прикро, що злодії забувають історію. В Україні до тих, хто показово зневажав загал, ставлення було адекватним.

Панове посадовці! Вас набагато менше, ніж нас. Не провокуйте нову Коліївщину.

                                                                                                  Олесь Вахній

Навіть короткий проміжок часу здатний спричинити (або й навпаки, внаслідок певного осмислення та оприлюднення спочатку невідомої інформації) змінити сприйняття й трактування подій нещодавньої минувшини.

Пригадую, що початок так званого «Євромайдану», котрий з часом переріс в так само так звану «Революцію Гідності» (донині не можу второпати чиєї), від самих початків сприймався в патріотичних (а тим паче націоналістичних) середовищах неоднозначно. Репетуючий про «необхідність влитись в Європу» люд не обтяжував себе роздумами над мораллю, реальними потребами і здоровим глуздом. Ідеї побудови національної держави для більшості учасників того дійства були незрозумілими і навіть чужими.

Споглядаючи за встановленням наметів на проїжжій частині Хрещатику й Майдану Незалежності, а також першими сутичками з «Беркутом» в принципі справедливо обурених свавіллям режиму й паразитуючих на патріотичній фразеології раніше не помітних і нікому не відомих «радикалів», я розумів, що вся ця біганина й жорстка вовтузня, в кінцевому результаті приречена лише на заміну однієї постколоніальної і постокупаційної адміністрації іншою. Час засвідчив, що передбачення мене не зрадили.

Єдиним приємним враженням і спогадом початків «Майдану», є щира (навіть не показова) доброзичливість учасників у перші його дні. Проте, за досить короткий проміжок часу, на зміну їм прийшли розгубленість та підозра у нещирості тих, хто самовільно наділив себе правом керувати та ставити вимоги тогочасній владі.

Ще на початках дійства про котре пишу цей спогад, в кількох блогах котрі вів на інтернет-варіантах деяких газет та інтернет-сайтах, я оприлюднив статті «Приреченість чергового бидламу» й «Дещо прогресивна трансформація бидламу». В першій я виклав теоретичне обгрунтування причин існування держави (як суспільної інституції) й пояснив приреченість тогочасних подій котрі розгортались і відбувались в кількох містах України. Головний посил полягав в тім, що протест проти окремих посадовців або їхніх дій нічим не зашкодить тому ненормальному і неприродньому станові речей, котрий Україна успадкувала від почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Сав`єтського Саюзу. Стаття «Дещо прогресивна трансформація бидламу» окрім аналізу й оцінки подій, торкалась й факту присутності на Майдані Незалежності клириків діючих церков, котрі переймаючись рятунком душ, закликали до осмислення причин протесту його учасників, та покаяння й незастосування насилля наділених посадами.

Значний відсоток учасників «Євромайдану» становив злюмпенізований і неналаштований на конструктивну працю люд. Такі мало не щодня горлопанили нашіптувані їм гасла, але жодним чином не поспішали вдаватись до конструктивного протесту. Єдиним позитивом тих подій, було постання «Правого Сектору» й структуризація осередків політичної партії «Свобода». Саме «Правий Сектор» й «Свобода» на початках задавали радикальний тон й мали більш менш чіткі вимоги до постокупаційного режиму чужинців Азарова й Януковича.

Період так званої «Революції Гідності» вилонив цілу когорту політиків. Подальша діяльність кількох з них (як на громадській, так і в законотворчій царинах) є природньою формою очищення українського політикуму від морально розкладеного й духовно здеградованого елементу, але наплив немалої кількості майданівських вискочок в політичне життя України нині стала деструктивним чинником й великою перешкодою в справі побудови національної держави. Ну що ж… Україні не вперше довелось зіткнутись з ситуацією, коли голосисті себелюбці власним вереском глушать голос мудрих й прагнучих реальних змін та покращень.

Ще одним реальним позитивом подій Майдану, став демонтаж боввана Володимиру Ульянову (Леніну) та подальший розпад (щоправда обійшлось це за активного втручання в цей процес СБУ) фракції Компартії у Верховній Раді. Прикро, що пертурбації відбуваються в Україні не в наслідок усвідомлення їх необхідності та доречності, а лише під тиском розлюченого натовпу та конфлікту псевдоеліт.

В часі самого «Майдану» довелось побачити чимало. П`яних біля наметів довгий час було більше ніж достатньо, значний відсоток перебуваючого в наметах люду вживали наркотичні препарати, між самими «майданівцями» з різних угрупувань («сотень») виникали сутички, когось ловили і били, інших зв`язаними водили від намету до намету, деяких скаліченими вивозили за місто і навіть намагались втопити. Випало мені бути свідком п`яної стрілянини, й обтяжитись вмовлянням одного з уламків «Правого Сектору» утриматись від застосовування зброї і сили стосовно інших. Окрім жертовності прихильників «Майдану» (харч й значний відсоток амуніції та інвентарю дарували кияни й співчуваючі з інших міст) траплялись й випадки крадіжок і навіть здирництва. Що поробиш, таким є наше постколоніальне суспільство.

17-го лютого, мені зателефонував один з очільників здається Дніпровського осередку Партії Регіонів на прізвище Пономарьов, який окрім того ще й очолював осередок дружинників мікрорайону Троєщина. Посвідчення дружинника давало змогу безкоштовного проїзду в громадському транспорті й формально узаконювало перевірку документів і затримання вихідців з Азії та Африки, котрі незаконно перетнули кордон і зграями вештались Києвом. Пономарьов запросив на мітинг в підтримку Азарова, який начебто мав відбутись біля стін Верховної Ради 18.02.14. Порадившись з друзями котрі перебували в «Комендатурі Майдану» (містилась вона на той час в приміщенні Київської міської ради і Київської міської адміністрації по вул. Хрещатик), я вирішив відвідати дійство на яке запрошував Пономарьов й довідатись про плани прихильників вже мало що контролюючого Януковича.

Просуваючись вул. Інституцькою до Будинку Офіцерів, я кілька разів натикався на сліди бійки. Спалені автівки, биті шибки, розкидане каміння… На той час це не було чимось новим, але видовище було вражаючим.

Біля входу в Мар`їнінський Парк з боку згаданого Будинку Офіцерів, я відразу побачив Пономарьова й кількох знайомих дружинників. Останні криком кричали на якихось осіб в цивільному. Зміст більш ніж емоційної лайки зводився до наступного: представників «Громадського формування з охорони правопорядку» запросили на провладний мітинг, але замість участі в ньому запропонували взяти до рук дерев`янні кийки і долучитись до побиття «майданівців» міліціонерами й найнятими злочинцями (яких вже на той час нарекли терміном «тітушки»).

-Ми не будемо людей бити, - верещав Пономарьов. -Ми це не підтримуємо.

За кілька хвилин, очолювані Пономарьовим дружинники пішли з парку, а я (оскільки був одягнутим в цивільне) отримав змогу пройтись поміж наметами найманців-«тітушок». В цей час, хтось подав команду сідати в автобуси, й майже всі хто був в парку кинулись до автобусів з номерами чорного кольору. Ця обставина дала мені змогу ідентифікувати транспорт як такий, що приналежний Міністерству Оборони. Біля одного з наметів я бачив тіло чоловіка. Я не бачив на ньому крові, але неприродньо білий колір рук й обличчя давали підстави вважати що він мертвий. Певно, це був один з «майданівців», котрого затримали самі «тітушки» й протримавши його певний час в полоні просто забили бідолаху до смерті.

Повертаючись до Майдану, я знову вийшов на вул. Інституцьку. В районі Національного Банку вже було чітко чути постріли. За газетною крамничкою котра стояла і нині стоїть на розі вул. Інституцька і Банківська, я бачив двох осіб в чорній формі без жодних розпізнавальних знаків. Один з них лежав на матрасі й з рушниці з оптичним прицілом цілився (або дивився) в бік Майдану, а інший з автоматом в руках стояв за ним спиною до нього й обличчям до нас. Відстань між мною й ще кількома особами котрі теж перебували на вулиці з одного боку й снайпером та його напарником з іншого, становила трохи більше ста метрів. Автоматник до когось звертався по рації й дивився в наш бік. За хвилину, з боку вул. Банківська, до нас підбіг невисокого зросту чоловік, також в чорній уніформі без розпізнавальних знаків, з великим, з білого металу пістолетом в кобурі котра висіла на поясі , але не з боку, а попереду.

-Пожалуйста, уйдітє, ето в вашіх інтересах.

Нам не лишалось іншого виходу як розвернутись і піти.

Про побачене я менше ніж за годину вже розповів друзям в «Комендатурі Майдану»

Той факт, що виголошувані на встановленій на Майдані сцені гасла були астрономічно далекими від здорового глузду й реальних потреб українського народу, давав мені підстави передбачати незаздрісну приреченість емоційного зриву. Нині, до числа «Героїв Майдану» зарахували злодійкуватого вірмена Нігояна, батьки якого втекли з Нагірного Карабаху й заробляли собі в Україні на прожиття гендлярством вирощених на хімікатах кавунами. Хіба це героїзм, випадково потрапити під кулю?

Позитивним наслідком так званої «Революції Гідності» є вимушена (на жаль не усвідомлена необхідністю а вимушена) декомунізація частини суспільного життя України, а також усвідомлення частиною українців того, що хижа Московщина є головним ворогом України під сучасну пору. Прикро і боляче, що це доходить до загалу після смерті кількох тисяч а можливо і десятків тисяч здатних до праці, але такою є кара за бездуховність і обмеженість. Там, де ігноруються глузд і розум, до голосу приходять обставини. Прикро, що українці пізно пробудились, боляче за кожного загиблого, але життя вимагає поступу. Без нього – занидіння і смерть.

                                                                                          Олесь Вахній

15-го травня 2009-го року, "Законом" Верховної Ради України №1334-VI було запроваджено заборону на діяльність будь-яких закладів де здійснюються азартно-ігрові дії. Прийняттю закону передували звернення небайдужих до долі Батьківщини громадян, церков й громадських організацій. Показово, що власниками азартно-ігрового бізнесу в Україні були москвинські підприємства. Окремі з них (а згодом і геть всі) для прикриття мали рестрацію в офшорних зонах. Бездушних виродків ніколи не цікавила мораль і здоровий глузд. Гін за прибутком позбавляв їх навіть роздумів з приводу подальшої долі узалежнених фальшивою вірою в прибуток шляхом натиску на клавішу комп'ютерного симулятора. Наслідком легкодоступності закладів де здійснювалась чорна справа морального розкладу й духовного розбещення, стало погіршення криміногенної ситуації й виведення без перебільшення кількох мільярдів гривень за межі України.

Практика паразитування на гостинності, рівно як і зловживання негараздами та скрутою, не належить до числа винаходів новітнього часу. Історія дала тверезу оцінку явищу як такому, а європейська спільнота спромоглась законодавчо узабезпечити себе від проявів фінансового та політичного гендлярства й нав`язування безальтернативних «проектів». Прикро визнавати, проте зусиллями і стараннями теоретиків створення неприродньої «сірої раси», в Україні буйним квітом квітне процес морального розкладу та деградації автохтонів й заселення її теренів нічим не поєднаним з історією та минулим етнічно та расово чужим елементом. Репрезентанти останнього, без найменшого докору сумління вимагають для себе зиску на призначених Творцем для українців теренах.

21-го вересня 2016-го року, в часі засідання парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, наділена постколоніальною, постокупаційною, посткомуністичною і постсав`єтською адміністрацією громадянством України Хатія Деканоїдзе (грузинка, для котрої посада є лише нагодою особистої наживи та знаряддям запровадження й реалізації вимог і вказівок зовнішніх наднаціональних і сатанинських за суттю потуг) вдалась до показової істерики. Причиною нещирого проте екзальтованого вибрику, слугувало запитання народного депутата Андрія Лозового, котрий вказавши їй на відверту українофобію, поцікавився наявністю або відсутністю бажання припинити злочинну діяльність й залишити терени України. Нагадаю, що вказівкою Петра Порошенко (доречі з процесуальним порушенням всих передбачених в такій ситуації вимог) Деканоїдзе отримала громадянство України й посаду очільника національної поліції.

Відразу після її втечі з зали в котрій відбувалось засідання, я поцікавився причиною бездіяльності очолюваної нею структури в справі боротьби з етнічною злочинністю. Відповідь злодійкуватої грузинки особисто для мене була передбачуваною. Досвід спілкування з ментально азійським кавказьким людом засвідчив, що цивілізована дискусія для них є чужою і незрозумілою. В пошані вміння обдурити («розвести») й скористатись хвилинною слабістю.

https://www.youtube.com/watch?v=XIg0pMJNmqg

Зізнаюсь, що зафіксована оператором телеканалу розмова з Деканоїдзе є неповною. Хвилиною пізніше (знаючи що розмову вже ніхто не фіксує), на пропозицію зібрати докупи (байдуже яким чином) співплемінників й залишити Україну, Деканоїдзе відповіла лайкою й невживаними в храмі та освічених колах термінами і словами. Дідько з нею (це я про лайку). Іншого від злодійкуватої чужинки я і не чекав. Але повернути награбоване в мого народу, відмовитись від громадянства й дати звіт за злочини їй таки доведеться.

Україна для українців!

В Україні по українському!
Олесь Вахній