Зусиллями бездуховних матеріалістів, нинішній світ переживає неприродну “переоцінку вартостей”. Світогляди і форми поведінки котрі споконвіку засуджувались й вважались неприродними та аморальними, нині намагаються нібито “науково пояснити”, й дарувати їм не лише право на існування, а й можливість перетворитись в гегемона у взаємостосунках між людьми. Явище егоїзму (скрайня форма себелюбства, потурання примхам, ігнорування здорового глузду та потреб оточуючих), завжди викликало осуд й адекватний остракізм. Віднещодавна, збочений розум на жаль чисельної, випестуваної або й просто пригодованої когорти політологів, пустив гуляти світом новий “політологічний термін” “національний (або державний) егоїзм”. Таким чином, світовій спільноті намагаються пояснити причини нереагування на свавілля котре донині практикується деякими країнами або світоглядними потугами в стосунках з упереджено вибраними або й рештою світу.

Невблаганний в своєму плинові час нерідко ставить перед людством жорсткі й недвозначні виклики. Реагуючи на них, міжнародні інституції, в першу чергу ООН, запровадили в міждержавних стосунках низку норм та правил. На жаль, останні не завжди стають керунком до дій на практиці. Угоди та домовленості про заборону урядам країн самостійно втручатися у внутрішні справи інших, в дійсності не завжди стає керунком у діях. Чимало хто донині дотримується на перший погляд найлегшої “політики національного (або державного) егоїзму”.

Нинішній світ поділений на “терени впливу” між кількома національними та наднаціональними надпотугами. Посталий після Другої Світової війни стан речей влаштовував переможців, держав нейтралітету, і навіть переможених. Призвичаївшись до нинішньої стабільності як до абсолюту, більшість країн довколоатлантичного світу ще донедавна навіть найрадикальніші зміни сприймали тимчасовим відхиленням від вже звичного для них стану речей. Саме егоїстичними міркуваннями керувалися керівники західного світу, реагуючи на розпад СССР й з’яву нових країн в Східній Європі та Середній Азії. (Доречними будуть згадки про недружні щодо України висловлювання президентом США Бушем-старшим, канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер). В їхній уяві зміна політичного курсу комуністичної Москви в бік демократизації та запровадження ринкової економіки, повинна була вгамувати й змаг поневолених народів в справі боротьби за незалежність. Проте навіть після 1991-го року, в поведінці багатьох західних очільників відчувалося підсвідоме роздратування з’явою нових незалежних держав. Деякі з їхніх радників донині сповнені ностальгії за простими рішеннями, які практикувалися в часи існування “імперії зла”.

Ситій Європі потрібен прогнозований схід континенту, передбачуваний, такий, що не даватиме підстав для хвилювання. Віднещодавна, навіть попри власні небажання, їй довелося змінити риторику, й не лише на словах визнати право новопосталих країн брати участь у вирішенні проблем регіонального і навіть планетарного масштабу. Проте західний обиватель, а тим паче впливовий довколоатлантичний олігархат, продовжують трактувати українців навіть не різновидом москвинів, а саме москвинами. Національне самоусвідомлення українців та постання (нехай насправді і формально) незалежної України сприймається як фантом, а пояснення істориків, котрі науково заперечують брехливо-упереджену тезу про “єдине коріння трьох братніх східнослов’янських народів”, їх жодним чином не турбують. Існуванню такого ненормального стану речей, сприяла й неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація в Україні. Власною безхребено-підлабузницькою поведінкою та імітацією діяльності впродовж всих років формальної незалежності, вона лише законодавчо оформлювала стан справ який виникав і складався не за її участі, а тим паче усвідомлення та ініціативи.

Західний світ не лінується щодня в пресі, на радіо та телебаченні, а також вустами державних мужів стверджувати що прагне справедливості в цілому світі, обстоює свободу кожної людини й кожної нації. Насправді, майже вся політико-мілітарна стратегія Заходу спрямовується виключно на власний захист та експорт сповідуваного світосприйняття. Навіть у своїх доповідях про право на свободу решти світу й покривджені права людини, очільники Заходу посилаються в першу чергу на власну безпеку, але не на моральний християнський обов’язок протидіяти свавіллю окремих світових надпотуг. Нинішнє західне суспільство опановане релігійною індиферентністю й надмірною толерацією різних форм збочень. Ідеалом цього суспільства є виключно матеріальний добробут, який, на його думку, забезпечить безугавний технічний поступ.

Тверезий аналіз явища “національного (державного) егоїзму” засвідчує, що його кінцевий результат є згубним. Він не толерує навіть здоровий змаг (який в свою чергу є джерелом і натхненником поступу), оскільки це загрожує втратою вже наявної стабільності. Саме гін Заходу за насправді дочасними ситістю і навіть перенасиченістю, уможливив постання і зміцнення на світовій арені сповідників далеких від нині визнаних цивілізованими вартостями й стосунками більш ніж півторамільярдної Африки, майже трьохмльярдної Азії, та вкрай агресивної ісламсько-арабської спілки. Таким чином, практикований західним світом “національний (державний) егоїзм” започатковує кінець позитивній першочерговості витворених європейцями вартостей з усіма випливаючими з цього факту економічними і культурними наслідками. Замість того, щоб підтримати новопосталі держави Східної Європи, котрі стали б заборолом азіятській експансії (зокрема й шовіністично-агресивному наступу китайського комунізму), Захід їх руйнує, чим риє могилу на лише новопосталим державам, а й всьому людству.

Нерішучістю, безугавним перейманням фальшивим розумінням стабільності та страхом Заходу перед змінами, нині вдало користуються й маніпулюють прагнучі домінування не лише на євразійському просторі кремлівські чинники. Відомо, що навіть попри розпад СССР та підконтрольного йому соціалістичного табору”, Москва продовжує вірити у свою високу місію надлюдського масштабу, претендує на монополію в царині духовності й не відреклася від мети опанувати світ. Головним аргументом нинішньої кремлівської камарильї є твердження про необхідність втримати мир і порядок на території де проживає “понад сто народів”. Чи можете, кажуть великодержавники, уявити собі хаос і ту боротьбу та різанину, якби не стало впорядковуючої сили Росії? Ви, західні народи, не обтяжитеся вгамуванням розбурханого Сходу Європи, тож не перешкоджайте країні, котра є членом Ради Безпеки ООН. Прагматичний західний матеріаліст, не бажаючи ускладнень, розмірковує приблизно так: сто народів, великих і малих, боротьба всих проти всих... Хто тут може дати раду? Яка мілітарна потуга з Заходу опанує незрозумілий і неспокійний простір Східної Європи? Дідько з ним. Московщина впродовж століть претендувала на гегемонію в цьому регіоні. Нехай тримає це в своїх лапах і в подальшому.

Вимушене застосування Заходом методів “психологічної війни” відносно Московії внаслідок її озброєних інтервенцій на терени вже незалежних Грузії в 2008-му й України нині, насправді є лише формою самозахисту. Західні очільники чудово поінформовані, що соціальним та політичним устроєм Московії є тоталітарна тиранія з необмеженою владою над всіма регіонами, проте продовжують вірити, що наслідком “експорту західних вартостей в Росію” з часом буде прихід до влади суттєво демократичнішого очільника, свавілля якого в свою чергу обмежить демократичний парламент. Час засвідчує, що ці сподівання є помилковими, марними, і дуже шкідливими.

Теза про необхідність законсервувати існуючу систему рівноваги між кількома світовими надпотугами, й таким чином зберігати мир і спокій в світі, насправді не витримує критики. ХХ-те століття, якщо дивитися з точки зору військової стратегії, було побудоване на двох принципах: “стіні” й “діалогах”. (Згадка про Берлінський МУР та “залізну заслону” (себто унеможливлення контактів з рештою світу), будуть доречними.) Військові дії в Криму та в окремих регіонах Східної України є поверненням до ідеології “стіни”. Мета Москви – спочатку розділити людей, а штучна “стіна” з часом зіштовхне їх лобами.

Нинішні усні звернення Заходу до Москви з приводу окупації Криму насправді є малоефективним методом стримання. Дії тих, хто шукає діалогу з Москвою, з погляду на ті чи інші меркантильні або політичні міркування, доречно наректи злочинною бездіяльністю. Практикуючі їх, змушені будуть найближчим часом заплатити набагато більшу ціну. В данім випадку, мова не йде навіть про співчуття несправедливо покривдженій Україні. Знахабніла від безкарності Московія ставить під загрозу безпеку самих Сполучених Штатів та країн Європи. Поки що, представники світових надпотуг вимушені декларувати своє обурення свавіллям кремлівської хунти, співчувати Україні, навіть натякати на прихильність, але в суті речі, реальна свобода ще три десятки років тому поневолених народів їх жодним чином не турбує. Логіка підказує, що їм варто проявити далекоглядність саме з точки зору власної безпеки в майбутньому.

На щастя, реалії життя, незважаючи на штучні рамки, доводять, що в світі існують сили, котрі не бажають миритися з існуючою несправедливістю. Ідеалістичне світосприйняття впродовж століть або й тисячоліть покривджених, насправді є великою зброєю. Новітні технології (зброя Заходу, яку до речі активно скуповують або й просто викрадають країни Азії) не завжди здатні здолати винахідливість і завзяття (себто зброю зневажених і покривджених). Окрім віри в Господа, великою силою й невичерпним джерелом натхнення та енергії є Ідея Нації. Націоналізм ставить постулат власної національної держави як найвищої форми організації нації. Головним призначенням держави є захист автохтонів (державотворчої етнічної спільноти) від проявів зовнішньої агресії, унормування між ними стосунків, та уможливлення реалізації закладених (дарованих) Творцем талантів.

Обов’язком українських націоналістів є змаг проти наступу нівелюючих людську гідність й національну ідентичність підлості, брехні й несправедливості. Матеріалістичному егоїзмові ми протиставимо ідеалістичний фронт духовно здорових ідеалістів самого Заходу та Східної Європи. Наша боротьба не є примітивним протестом проти утисків і зневаги. Ми прагнемо суттєво більшого. Усвідомлення, якою має бути кінцева мета, відчутно зміцнює сили. З тим і переможемо.

Олесь Вахній

Притаманні менталітетові москвинів зухвале, ігноруюче загальноприйняті норми моралі хамство та брехливо-упереджене трактування дійсності, сприяли постанню фальшивого міфа про “російську міць і богообраність”. Насправді, позірна хвалькуватість й брутально-галаслива претензійність є астрономічно далекою від дійсності. Черговий зудар українців з слов`янізованою алтайсько-угро-фінсько-татарською сумішшю уявно могутніх ординців, засвідчив, що останні насправді є геть не такими, як це подає на кожному кроці кремлівська пропаганда. Прагнення українців стати повновласними господарями на рідній землі вилонило притаманну періоду стагнації хвилю ентузіазму серед не наділених посадами й мільйонними статками. Нинішні події засвідчили, що навіть попри ослаблення злочинними діями постколоніальної адміністрації, наший нарід всеодно виявився сильнішим.

Так і не розпочатий після задекларування челядниками окупаційної адміністрації на папері незалежності процес принципових і докорінних змін та категоричного заперечення практикованого в часи поневолення, з часом всеодно поставив свої вимоги. Зрозуміло, що справа усунення чинників залежності від Московії є важкоздійсненною і довготривалою. Вона не повинна обмежуватись примітивною декларативністю й малоефективними поверховими змінами. Процес усунення вже зненавиджених мільйонами, проте донині практикованих відносин й запровадження базованих на Божих Заповідях й наших національних традиціях, вимагає принциповості від наділених вмінням відрізняти полову від пшениці. Штучне відтермінування процесу десовєтизації та дерусифікації України, загрожує згубою.

На жаль, практикована окупаційним, бездуховним за змістом і суттю, матеріалістично-комуністичним режимом нівеляція людської гідності та ідеалістичного світосприйняття, і нині не позбулась цинічних адептів. Протидія злочинній системі вцілому, зобовязує до поборення і конкретних її репрезентантів зокрема.

Власником лотореї “Патріот” яку використовують в мережах азартно-ігрових закладів “КІНГ”, “ЄВРОЛОТ” та “ЛОТОСТАР” є громадянин нашого формально федералізованого північно-східного сусіда Олег Бойко. Останьому належить й інвестиційний холдинг “Finstar”, до якого входить зареєстрована на Кіпрі кампанія “Cehriba Investments Limited”, котра в свою чергу є власником згаданої вище лотореї “Патріот” та її аналогу в Московії “Побєда”. Таким чином, левова частка втрачених лудоманами (себто закоханими до безтями в нездорові і неприродні почуття, котрі виникають в часі азартно-ігрових дій) коштів, через кіпрські офшори потрапляють на банківські рахунки москвинського мільярдера. Згідно оприлюднених Олегом Бойко звітів, він щороку добровільно (інша справа чи дійсно добрвільно) офірує чималі суми в справу “зміцнення обороноздатності російської армії”. Таким чином, лишені українськими деградантами в купюроприймальних щілинах “одноруких бандитів” асигнації, йшли на купівлю зброї яку використовують нині для вбивств українців. Зміна політичного керівництва в Україні після (поки-що ще не цілковитої) перемоги Майдану, цей ненормальний стан речей жодним чином не змінив.

Згідно оприлюднених звітів, в період двох з половиною останніх років, азартно-ігрові заклади ““КІНГ”, “ЄВРОЛОТ” та “ЛОТОСТАР” заробили” більше трьох мільярдів гривень, з яких лише 720 мільйонів були передані державі як податок. Цифри не на користь України й її мало не стагнуючої нині економіки. Ось так. Доки Україна витрачає сили на боротьбу з ворогом назовні, зсередини її точить підлий хробак. Окрім того, москвинський товаровиробник непогано заробляє на поставці в Україну й самих ігрових автоматів, які згідно висновків експертів (доречним буде запитання про ціну цих висновків) нарекли лотоматами.

Формальним регулятором діяльності мереж з поширення всих видів лотерей є Міністерство фінансів. Його товстозаді челядники за останні два роки не ініціювали жодних змін в існуючому стані речей, й не запропонували Верховній Раді для розгляду жодних унормовуючих пропозицій та документів. Доречним буде запитання й про причини (а можливо і ціну) безініціативності. Військові дії на Сході України та рокіровки в депутатських фракціях Верховної Ради, уможливили лишити поза увагою той факт, що згідно “Закону про державні лотереї” від 2012-го року, відсутність (внаслідок неприйняття) нових нормативно-правових актів, не є підставою для припинення діяльності. На жаль, відтермінування (підозрюю що зумисне) прийняття закону, не є підставою для припинення діяльності мереж які “надають послуги в розіграші моментальних лотерей”. Таким чином, з березня нинішнього року, заклади в яких-здійснюються азартно-ігрові дії припинили сплату податків. Згідно пояснень аморальних власників мереж “КІНГ”, “ЄВРОЛОТ” та “ЛОТОСТАР”, винними в цій ситуації є не вони, а депутати ВР, котрі замість того аби працювати, товчуть один одному пики біля трибуни.

Відверто кажучи, я не в захваті від щойнорозпущеного складу українських парламентарів. Підозрюю, що не набагато кращим він буде й після чергових виборів. Але не цинічним розбещувачам душ й грабіжникам, котрі на справедливий закид про аморальність такого методу заробітку відповідають, що до ігрових зал ніхто й нікого силоміць не заганяє, про це заявляти.

Зло підлягає знищенню.

Олесь Вахній

Для спостережливих і спроможних відрізнити полову від пшениці, процеси, котрі нині відбуваються на українському політичному Олімпі, не видаються чимось нелогічним і незрозумілим. Прагнення певних політико-економічних угруповань цілковито узурпувати владу в Україні й контролювати суспільні процеси помітне навіть неозброєним оком. Формальна (оскільки задекларована на папері але не наповнена реальним змістом) незалежність, ще донедавна під тиском світової спільноти та вимог й ініціативи громадськості, зобов'язувала постколоніальну, постокупаційну й посткомуністичну адміністрацію (котра не маючи на те жодного морального й юридичного права нареклась “економічною й політичною елітою”) до певних державотворчих кроків. Саме цим чинникам і завдячуємо з'яві Конституції (нехай і вкрай недосконалої) та законодавчим декларуванням прав і свобод громадянина у царині стосунків із владою.

Нині, навіть на ці незначні здобутки й права розпочато брутальний наступ. Практикована модель державної влади створила оптимальні умови для приходу в неї олігархів та підконтрольних політиканів. Прикро визнавати, проте альтернативи зухвалому наступові воїнів лукавого в Україні донині так і не постало. Чільники й активісти подрібнених на немалу кількість (а з цієї причини й малопомітних в суспільному житті) партій та організацій патріотичного та націоналістичного спрямувань, здається, несамовито закохались в показові голосіння з причини браку єдності та порозуміння. Споглядаючи їхню примітивну вовтузню, гублячись в назвах й забуваючи імена “вождів” та “голів”, зайвий раз пересвідчуюсь у наявності великої прірви між виголошуваними закликами та реальними вчинками. Значний відсоток претендентів на “національну еліту” є звичайнісінькими пройдисвітами, себелюбцями, кар'єристами та цинічними гравцями на патріотичній фразеології. Про потребу “єднатись в ім'я України” нині не говорить хіба-що ледачий. Проте далі гучних заяв та підписань немалої кількості “угод” і “меморандумів”, справа ніколи не заходила. Політичні пігмеї та паразитуючий на ідеях елемент з найрізноманітніших довколаполітичних утворень, хизуються знайомством з політологами, депутатами або міністрами, полюбляють виголошувати довжелезні монологи, переконуючи оточуючих у власній вагомості. Водночас, ганебні взаємопоборення та взаємозвинувачення у найрізноманітніших гріхах і злочинах вже давно перетворились в трагічну норму. Відсутність чітко окресленої національної стратегії й єдиного, авторитетного керівного штабу обеззброїла патріотично налаштовану громадськість й прирекла її на вислуховування мітингових та телевізійних солоспівів так званої “опозиції”. Остання, боячись втратити посади й нагоду муляти очі телеглядачам, скніє в тенетах “толерантщини” й критики виключно Януковича та його оточення.

Наслідком дезорганізованості українського руху є постання цілої когорти відверто українофобських та паразитуючих на патріотичних гаслах середовищ. Попри їхню формальну полярність і навіть показове протистояння, факт скоординованості і наявність логіки в діях, заявах й оприлюднюваних вимогах, не помічають лише екзальтовано-упереджені. Під сучасну пору, дві потуги, які маючи спільну мету діють в справі її досягнення різними методами, узурпували право репрезентувати політичні уподобання загалу, монополізували політичне поле, й почергово здійснюють акт цілеспрямованого винародовлення українців. Привладні й об'єднані членством в Партії Регіонів поки-що вдало жонглюють соціальними та популістськими гаслами. Вони не цураються слухати козацьких пісень і навіть одягати вишиванку, проте апелювання до історичної справедливості нічого окрім роздратування в них не викликає. Аналогічно реагують вони й на застереження економістів, оскільки соціальний популізм з часом дорого обійдеться стабільності національної валюти. Імітуючі їм опозиційність опоненти, нерідко маніпулюючи патріотичною фразеологією й граючи на національних та духовних почуттях, без найменшого докору сумління дискредитують національну ідею. Кілька років тому, маючи реальну владу в руках, вони спромоглись зовнішніми запозиченнями й однобічними поступками на певний час приховати окремі проблеми. Їх цікавив виключно політичний ефект, але не здоровий глузд й усвідомлення відповідальності. Переважна більшість почергово привладних та опозиційних є вихідцями з окупаційної номенклатури, а виплекана нею зміна характеризується безпринципністю, надмірною самозакоханістю, й здатністю до найаморальніших вчинків. Терміном “українець” вони окреслюють всих без виключення наділених громадянством, а заклики до збереження етнічності трактують “расизмом” й нещодно поборюють. Період перебування при владі засвідчив, що і одні й інші здійснюють політику неконкурентної економіки, сприяння імпорту, використання адмінресурсу та дискримінації малого бізнесу. Нібито опозиційні “Батьківщина” та “Фронт Змін”, а тим паче привладна “Партія Регіонів” ніколи не погодяться визнати окупантами вбивць з Совєцької Армії, які в часі Другої Сітової війни здійснювали грабунки, вбивства, руйнацію та гвалтування. Не погодяться вони й на люстрацію та справедливу кару осіб які в період російської окупації працювали в каральних та адміністративних органах. Їх не турбує, що прийнятий ними закон про продаж землі в дійсності є актом привласнення чужинцями майна українців на формально законних підставах. Часта зміна фракцій їхніми репрезентантами у Верховній Раді, є зайвим свідченням відсутності стійких принципів й сталих переконань. Критика ж політики суперників є виключно персоніфікованою, й не спрямована на цілковиту зміну антинаціональної системи.

Замах на право народу самостійно вирішувати власну долю дарував чергову нагоду переконатись у потребі витворення нарешті єдиного й чітко скоординованого фронту націоналістичних та патріотичних середовищ. Покладатись на “прозріння й розуміння” посадовців і підконтрольних магнатам та наднаціональним потугам депутатів, рівно як і загравання з окремими політико-фінансовими угрупованнями або й самими політиками – справа згубна й недоречна. Україні потребує силу котра б принципово й послідовно відстоювала потреби українського народу. Нинішній наступ на здобутки, попри всю трагічну його суть, насправді є скороминучим – хоча й ганебним та болючим – рядочком (навіть не сторінкою) в новітній історії України. Коаліції, партії та політики, рівно як і їхні забаганки та амбіції – явища дочасні. Вже завтра вони підуть у небуття, чільники та активісти знову розбіжаться по взаємопоборюючих партіях і блоках, а їхні такі бучні й гучні (з погляду сьогодення) заяви викликатимуть нерозуміння, осуд і навіть огиду в нащадків. Метушня затягує необачних цупко й надовго. Але чи варто погоджуватися грати за правилами, котрі нав'язує безпринципний й аморальний суперник?

Олесь Вахній