Станіслав Клих - ліворуч

Зізнаюсь, що переважна більшість власних думок з приводу нерадісних для всього українського загалу й незаздрісних для мене особисто фактів про котрі нижче йтиме мова, були викладені мною на папері ще восени 2015-го року. Єдиним стримуючим чинником в справіїх оприлюднення, було прохання адвоката Марини Дубровіної (котра здійснювала захист Станіслава Клиха в суді м. Грозний) не поспішати з цим. Проте невгамовний в своєму плинові час ставить власні вимоги і кидає щораз зухваліші виклики. Розпочаті 04.05.16. судові дебати в справі Карпюка-Клиха поклав край пошуку і збору доказів та свідчень як обвинуваченням, так і захистом. 19.05.16. суд присяжних (який складався з етнічних чеченців) визнав їх причетними до формувань збройних загонів з українців котрі в період 1994-го 1995-го воювали на боці чеченських бандформувань та вбивствах солдафонів москвинської армії. Стверджую, що чеснота совісті (котра для людей честі і гідності не є пустопорожнім дзвоном) не дозволяє мені зоставатись нехай і вимушено пасивним споглядачем несправедливості.

Звістка про арешт росіянським ФСБ Станіслава Клиха для більшості його знайомих викликала реакцію котра провокується гучним громом в погожу днину. Як так? За що і чому? Клих (на відміну від спільнообвинуваченогоКарпюка) ніколи вголос не засуджував нинішніх кремлівських верховодів, а регулярні відвідини базованих в Москві й Петербурзі шовіністичних й націоналістичних партій та організацій, тим паче особисте знайомство з багатьма очільниками й активістами імперського і правого руху, давали підстави підозрювати його у відсутності державницького патріотизму. В побуті він звичайно дозволяв собі лайливі вислови в бік комуністично-тоталітарного минулого (адепти тієї сатанинської системи репресували його предків), та жартівливі кпини з нинішнього москвинського буття. Але сповідником примітивних москвофобських поглядів і переконань Клих ніколи не був. Ну що ж… Підозрюю що доля (точніше вологі, холодні і смердючі камери слідчих ізоляторів) змусили його кардинально змінити думку.

Початок нашого знайомства припадає на літо-осінь 1991-го року. На той час ми обоє були членами Спілки Української Молоді. На відміну від мене, Станіслав не належав до активу й ніколи не виділявся схильністю до різкостей і радикальних вчинків. Єдине чим він врізався в мою пам’ять, був принесений ним в жовтні того року на агітаційний концерт котрий відбувався на Майдані Незалежності прапор УССР, за спалення якого мені довелось відбути сім діб адміністративного арешту.

Наше ближче знайомство розпочалось наприкінці 1993-го року. На той час Станіслав доволі часто відвідував офісні кімнати Української Національної Асамблеї та Української Народної Самооборони (УНА-УНСО) котрі винаймались в Товариства Української Мови в Музейному провулку, а згодом були перебазовані до провулку Тараса Шевченка м. Києва. Пригадую, що тогочасне керівництво УНА (в першу чергу в особі нині вже мало кому відомого Голови Виконкому Віктора Мельника) ставилось до Станіслава з поблажливістю, але без поваги. Його показова запопадливість й водночас нерішучість викликали зневагу не лише в Мельника, але й у більшості УНСОвців. Але то були проблеми виключно Клиха. Доречі, час засвідчив, що хамовитий в побуті Мельник таки мав рацію. Стас не завжди і не в усьому був щирим, а його дії і поведінка зрештою здобули логічне пояснення. Особи котрі збирали інформацію для спецслужб мало в кого викликали і викликають повагу, але нехай це поки-що лишиться в минулому, й не стане каменем спотикання в справі вирішення його долі. Ті, хто вдавався до його послуг (маю на увазі Службу Безпеки) виявились набагато підлішими, аніж це може охопити людська уява, й цинічно самоусунулись від допомоги несправедливо оббріханомуінформатору й арештованому громадянину України їхніми колегами з ФСБ.

До пам’яті приходять наполегливі спроби Станіслава зконтактувати мене з керівниками УНА (щоправда посада Голови Київського осередку Спілки Української Молоді (СУМ) давала мені цю змогу і без старань сторонніх осіб), рівно як і надмірна зацікавленість майже всим що відбувалось в націоналістичному середовищі. Нині, вже не є таємницею що це не було випадковістю. Ну і нехай. Я пробачаю, а Господь оцінить і воздасть.

Насправді, Станіслав цікавився не лише діяльністю «скрайньоправих». З цього приводу доводилось чути різні думки, нерідко з кардинально протилежними висновками, але факт лишається фактом: саме з вуст Клиха (можливо це було свідоме нашіптування, оскільки не тяжко передбачити якою буде реакція) ще в 1996-98рр. я довідувався про деструктивну діяльність об`єднання гомосексуалістів «Ганімед». Силовими зусиллями київських скінхедів та активістів нині вже неіснуючої Соціал-Національної Партії, переважна більшість заходів неприхильних до традиційного і природного співіснування й співжиття унеможливлювалась ще на самих початках. Дозволю собі не вдаватись з цього приводу в деталі, не конкретизовувати методи й не перераховувати заходи котрими це середовище ослаблювалось. Доречі, боротьба з содомітським світоглядом зобов`язувала поборювати й його носіїв. Розгін «тематичних» дискотек, фізичний вплив на оплачуваних наднаціональними масонськими організаціями функціонерів «Ганімеду», відвідини редакції содомітського журнали «Один из нас» з вимогою припинити діяльність (внаслідок нашого з Станіславом візиту, котрий спричинив приїзд підрозділу спецпризначенців) один з меценатів друкованого видання (громадянин Польщі) просто втік з України), нерідко супроводжувався й конфіскацією грошових асигнацій. Революціонери також люди, а природніх потреб харчуватись, одягатись, відпочивати й допомагати потребуючим ніхто для нас не скасовував. Неприємним спогадом про Стаса є його ставлення до грошей. Він завжди хотів мати більше. Навіть ціною втрати поваги до себе з боку тих, з ким кілька годин до цього «йшов на справу». Нині, має час в тім покаятись.

Біблійні заклики співчувати тим хто завдає прикрощі, мають глузд й пояснення. Гріховні схильності й негідні вчинки людини ще не є доказом її остаточної нікчемності. Життя нерідко змушує покаятись навіть найостаннішого розбишаку. Іноді, ще до каяття він наважиться на вчинок котрий зможе приємно вразити і неабияк допомогти. Після зорганізованого Службою Безпеки мого арешту в липні 1998-го року, саме Клих відшукав мого колишнього однокурсника, й умовив його відвідати мене в ув’язненні. Подарований ними адміністрації так званої «виправної установи» комп’ютер, в подальшому суттєво полегшив мій побут.

Звільнившись весною 2003-го року, я поставив за мету унапрямити неконтрольовані системою й націоналістичним рухом вуличні середовища в здорове русло. На той час я вже не мав сумніві в тім, що показова доброта Станіслава (він надавав мені можливість ночувати у власному помешканні) також була часткою плану СБУ по нагляду за мною. Журюсь, що не зміг здійснити все заплановане, але совість моя чиста. Я не мовчав а діяв.

Станом справ на час мого звільнення, Станіслав очолював молодіжний підрозділ «Громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону». Фінансування (щоправда вкрай скудне) надходило з бюджету м. Києва, проте посвідчення давали право безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Вкладені в шкіряні чохли на котрих було викарбувано «МВС» картонні папірці з світлиною й гербовою печаткою дарували чимало можливостей. Збитий мною і Станіславом гурт патріотів, допомагав нам використовував їх за належним призначенням. Зазвичай, об’єктами нашої уваги ставали вихідці з країн Азії та Африки, більшість з котрих перебували в Україні без жодного дозволу. Пригадую, що присутністькількох міцних хлопців пробуджувала в Клиху раніше малопомітну хоробрість. Мені не соромно зізнатись в тім, що перед тим як передати затриманих нелегалів міліціонерам, ми позбавляли їх наявних в кишенях українських й іноземних грошових знаків. Частина вилучених в азіятів і хамітів коштів йшли на підтримку політв’язнів.

Востаннє я спілкувався з Станіславом влітку 2014-го. Наші стосунки на той час вже були натягнутими. Понад рік (ще до дійства котре нарекли Революцією Гідності) він очолював осередок Партії Регіонів в одному з районів Києва, й певно уявивши себе непохитним, спробував вдатись до шантажу, вимагаючи з мене чималу суму за мовчанку про дії котрі Карний Кодекс трактує розбійним нападом, і котрі ми разом вчинили ще до мого першого арешту. Нині, я не шкодую що стримав друзів котрі за цей вчинок планували забити йому пару цвяхів в голову. Шкодую за втраченими нервовими клітинами, але нехай і те лишається в минулому. Йому нині набагато гірше. Зайвий доказ на користь того, що справу кари за деякі злочини краще віддати в руки Творцеві.

Восени того ж 2014-го, з газет та публікацій в мережі Інтернет, я довідався про арешт Станіслава Клиха в Орлі, куди він поїхав нібито на запрошення блудниці з котрою влітку того ж року мав гріховні чуттєві насолоди на нічних пляжах поблизу Коктебеля. Від кари за гріх ще ніхто не тікав. Тому і прикрість в котру він втрапив, трактую належною, передбаченою Біблією карою за не практикований праведниками триб життя.

В часі спілкування з його вбитою горем матір’ю й правозахисниками (котрі зрештою і познайомили мене зі згаданим вище захисником Мариною Дубровіною) довідався і про «дані ним покази», в котрих він «свідчить» що разом зі мною в грудні 1994-го та січні-лютому 1995рр. воював на боці чеченців проти штурмуючих Грозний Збройних Сил Російської Федерації. Стверджую, що за час нашого знайомства і наших стосунків, це перший випадок коли я не ображаюсь на нього за брехню. Зрештою, за що? Ознайомившись з копією (вона також була викладена в мережу Інтернет) його скарги до міжнародних правозахисних інституцій в якій він оповідав про методи отримання від нього свідчень, я постановив собі щодня молитись за того, хто можливо і без докору сумління інформував формально українські спецслужби про відомі йому мої дії та вчинки. Як християнин, я пробачаю йому негідну й непорядну поведінку.

Роздуми з приводу становища в котрому опинився Станіслав Клих, а також про можливі для мене наслідки катуванням вибитих з нього свідчень, на даний час не дарують жодної втіхи. Прагнучи захистити себе й допомогти упереджено оббреханому, я змушений був потратити кілька днів задля отримання копії власної залікової книжки. Це напевно єдиний поки-що задокументований доказ, котрий свідчить що в період грудня 1994-го й січня 1995-го рр., особисто я за межі України не виїжджав, й участі в збройному конфлікті на боці чеченських бандформувань не брав. Нині мені відомо, що в той час (бурхливі 90-ті вже минулого століття), нишпорками з МВС та перейменованого в СБУ КГБ за мною (й за кількома активістами націоналістичного руху також) здійснювався нагляд. Даю згоду на оприлюднення звітів. Можливо вони допоможуть упередженооббреханому ворогами інформатору Служби Безпеки.

Мені не тяжко здогадатись, чому Клиха силоміць змусили до самообмови та до надання брехливо обтяжуючих мене свідчень. В тогочасну пору, я належав до ще не чисельної когорти українських націоналістів, котрі в часи свавілля режимів Кравчука і Кучми відверто заявляли, що кольорові забарвлення москвинського шовінізму насправді не мають жодного значення. Москва (байдуже, монархічна, комуністична чи нинішня диктаторсько-«демократична») від самих початків свого постання є ворогом всього що не вкладається в витворені куцим розумом її керманичів штучні рамки. Зміні підлягає не її владна верхівка, а фальшива шкала вартостей, котра за будь-якого правління штовхає москвинів та підвладні їм народи до конфлікту з рештою світу. Здогадуюсь, що спалені мною у вересні 1991-го року саморобні триколори в часі конференції «Общіє істокі васточнаславянскай культури», мої публікації в газетах і журналах, виступи на мітингах, телебаченні й зібраннях, ініціатива виносу на Всеукраїнське Віче (вересень 1991-го) гасла «Київ проти Москви», унеможливлення «Імперскава марша» (листопад 2006-го) й  ходи адептів москвинського православ`я до місцини де зариті окупанти (так званий «пагорб слави») (червень 2014-го), рівно як і побиття підконтрольних їм адептів «рускава міра» в Києві, для ФСБ є достатнім доказом моєї ненависті до державного утворення під назвою Росія. Про це доречі йдеться і у вибитих в Клиха «свідченнях». Згідно цих«показів», моя нелицемірна любов до України є «протиправною екстремісткою діяльністю» й змушувала бути «націоналістом, ненавидіти москвинів й прагнути вбивати їх». В данім випадку, логічним буде запитання до вже колишнього прем`єра Яценюка, адже в цих же показах (ці кілька сторінок також оприлюднені) було й згадане його ім`я, як учасника бойових зіткнень в Грозному в новорічну ніч з 1994-го на 95-ий. Оприлюднення цієї частини показів Клиха в Яценюка викликало сміх, а його запопадливі секретарі й секретарки дозволили собі з цього приводу вкрай примітивні спроби зімітувати жарт. Мені тяжко зрозуміти ці дешеві кпини. Невже показані Клихом в клітці шрами на тілі від кілька добового стояння на колінях й так само кілька добового перебування в кайданах є чимось кумедним і смішним? Невже нешановному пану Арсенію тяжко взяти власну залікову й завіривши в нотаріуса копії довести що принаймні в цій частині покази є такими що не відповідають дійсності? Я не маю жодного сумніву в упередженості росіянських судів й прокуратури, але для світової спільноти це вагомий доказ на користь абсурдності всієї справи. Не гоже сміятися з людини котра втрапила в халепу. Навіть якщо вона і не гідна побутової поваги.

На жаль, доля не звела мене віч-на-віч з поганцям икотрі ще кілька років тому, отримуючи оплату відз овнішніх потуг звинувачували мене, Станіслава Клиха й голову політичної партії СПАС Едуарда Коваленка в співпраці з москвинськими  спецслужбами. З цього приводу, грантоїди-антифашисти навіть склали листа й розіслали його до посольств кількох західних країн з проханням не надавати нам в'їздних віз. Ну що панове, ви отримали доказ того що плід вашої хворобливої уяви є астрономічно далеким від дійсності? Вибачення було б вкрай доречним. Але ви на нього навряд чи наважитесь. І ця обставина є підставою для цілковитої зневаги вас і вашого матеріалістичного світогляду.

Здійнятий в підконтрольних урядовим та президентським чинникам друкованих та електронних ЗМІ галас довкола Надії Савченко, насправді не є випадковим. Надія ніколи не належала до патріотичних середовищ й на відміну від спільнообвинуваченого з Клихом Миколи Карпюка ніколи не декларувала власної громадянської позиції.  Перешкодою в тім могло бути навчання в військовому закладі й прагнення отримати на плечі погони з п`ятикутною зіркою, котра є часткою сатанинської пентограми і нічогоспільного з українською культурою та геральдичими традиціями не має. Але нинішній владі вигідніше ліпити героя з людини котра ніколи не конфліктувала з нею, не декларувала вголос власної принциповості і незгоди з її діями та практикованною політикою. Тому і згадують про Карпюка, Клиха, Сенцова, Кольченко й Костенко вкрай рідко. Непідконтрольні й здатні на самостійні дії пасіонарії (навіть якщо вони і не належать до числа кришталево чистих) нинішньому режимові не потрібні.

                                                                                                 Олесь Вахній

Свідчення Клиха

З 12-го по 15-те травня 2016-го року, у львівському Палаці Спорту відбувся кубок світу зі змішаних єдиноборств.

Від самих початків постання в Україні Асоціації Професійних Видів Єдиноборств, її очільник, а також Президент Всесвітньої Федерації ММА (WMMAF) Андрій Вікторович Чистов, переймається розбудовою регіональних структур та проведенням міжнародних змагань. В нинішній, багатий на суспільні пертурбації час, не кожен день трапиться нагода зустріти людей котрі б залишались вірними власним баченням і переконанням. Справа пропаганди переваги здорового способу життя над гоном за тілесними насолодами багатьом нині видається позбавленою перспективи тратою часу. Проте життя, котре ставить перед людством свої виклики, розтавляє крапки над "І" неупереджено й водночас справедливо. Здобута в кривавих боях нашими предками слава, нині підтверджується на килимах спортивних арен та залів.

Україна має чудовий потенціал. Не дозволимо власним лінощам, байдужості й бюрократам його занедбати.

Відкриття. 

Другий зліва - заступник міністра в справах молоді і спорту - Ярослав Войтович

Четвертий зліва - Президент Європейської федерації кунг-фу - Микола Матулевський. 

П`ята зліва - Президент Федерації кунг-фу України - Солоділіна Людмила.

Перший зправа - Президент федерації кунг-фу Турецької Республіки - Абдурахман Акюз.

Учасники

Учасники

Команда Туреччини

Перемога легко не дається

Шлях до перемоги

Наймолодші учасники змагань

Краще "воювати" на килимі, а не в окопах

Радість перемоги й біль поразки

Шлях до перемоги

Давня гра, котра нині стала спортом

Перемога легко не дається

Емоції тяжко утримати

Початок

Двобій

Українки найсильніші. І найчарівніші

Четвертого травня, в часі планових відвідин Національного природнього парку «Гуцульщина», розташованого у Косівському районі Івано-Франківської області, до міністра екології та природних ресурсів України Остапа Семерака звернулись громадські активісти з пропозицією відвідати ті ділянки, котрі приймаюча сторона (себто місцеві бюрократи) для огляду йому не пропонували. Шлях котрим рухався міністр в супроводі міністерських челядників й місцевої влади, був перекритим, тож в міністра не лишалось іншого виходу як відреагувати на вимоги небайдужих до долі природнього ландшафту регіону.

Огляд проблемних територій виявився нерадісним. На території, котру так старано приховувала місцева знать від міністра, здійснювалась незаконна вирубка лісів у межах природно-заповідного фонду без отримання відповідних лімітів. Численні ледь прикриті пеньки, лисі схили гір у межах парку, самовільно захоплені та здані у приватне користування з порушенням норм законодавства лісові земельні ділянки.

 
За результатами масштабів побаченого та враховуючи численне ігнорування рішень ряду міністерських комісій Державною екологічною інспекцією в Івано-Франківські області, Остап Семерак дав доручення негайно звільнити начальника Державної екологічної інспекції в Івано-Франківській області Ігоря Стефурака. Голос небайдужих і принципових був почутий. Прикро, що заповзята в справі підлабузництва й запопадлива в справі виконання найабсурдніших вказівок пресслужба Міністерства екології та природніх ресурсів інформуючи громадськість про подію, подала відвідини території де здійснювались незаконні й несанкціоновані вирубки виключно ініціативою Остапа Семерака. Ну що ж, панове з лакейською душею. Прийде і на вас кара.

Дещо раніше, а саме 15-го квітня,  під тиском справедливо обуреної громадськості, Генеральною прокуратурою був звільненим з посади прокурор Одеської Області Микола Стоянов. Згідно слів прокурора ГПУ Владислава Куценка, виконуючий обов’язки Генерального прокурора України Юрій Севрук врахував пропозицію президента і звільнив особу з заплямованою репутацією з посади. Звільнення відбулося відповідно до положень Закону України «Про прокуратуру» та Закону України «Про очищення влади». Обидва приклади звільнення з посад осіб до діяльності яких представники патріотично налаштовваної громадськгості мали претензії, є позитивним прикладом в справі побудови держави на принципах демократії та врахування думок широкого загалу.

Як і передбачалось, факт звільнення прокурора Одеської області, спричинив дискусію як в середовищі високопосадовців, так і в патріотичних колах щодо кандидатури на посаду. Небайдужі до долі України громадські активісти вже озвучили ім`я Сергія Василенка. Останній, за недовгий час праці в прокуратурі області зарекомендував себе належним чином. Згідно слів самих активістів, надісланий до Одеської обласної прокуратури з Києва Сергій Василенко не належав і не належить до місцевої корумпованої номенклатури, а його вміння шукати компроміси з громадськістю й прагнення дотримуватись в діях чітких рамок закону певно і стали причиною виникнення до нього симпатій. Ну що ж… Пане Президенте! Народ не вперше озвучує власні думки, поради і вимоги. Раджу почути їх.                                                                 

Сергій Василенко

Нинішній незаздрісний побут щораз більше дарує докази того, що лишена у спадок від почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Сав`єтського Саюзу постокупаційна, постколоніальна, постсав`єтська, і цілковито антинаціональна за духом, формою і змістом адміністрація, так і не стала на шлях побудови вільної і національної держави. Здолавши світову “імперію зла”, українці постали перед потребою очиститись від її адептів, котрі після проголошення незалежності так і не полишили владних посад. Стараннями так і непокараних комуністів, в Україні постала вкрай збрюрократизована, цинічна, й відверто українофобська орда посадовців, для якої єдиним керунком до дій є гін за особистим зиском й виконання вказівок зовнішніх потуг.

Тероризований найрізноманітнішими формами винародовлення український нарід заслуговує на кращу долю. Від самих початків проголошення нічим не закріпленої “незалежності”, найкращі сини і доньки українського народу не боялись ставати до двобою з аморальною і злочинною системою. Наслідком ув`язнень патріотів режимами Кравчука, Кучми, Ющенка і Януковича, в Україні постала когорта політрепресованих патріотів. Історія ще дасть цьому періоду злочинного свавілля тверезу оцінку, але час кидає нові виклики. Станом справ на час написання цих рядків, суголосно своїм попередникам корупційний режим олігарха Порошенко продовжує здійснювати злочинну політику винародовлення українського народу. Нині, за гратами утримується більше сотні осіб, для котрих прагнення служити рідному народові є єдиним мірилом доцільності всих дій і вчинків.

30-го жовтня, політв`язні постокупаційного режиму Порошенко оголошують одноденне, попереджувальне голодування. Кожен учасник вимушеної відмови від вживання їжі, заздалегідь подав письмове повідомлення адміністрації СІЗО про причини котрі спонукають вдатись до цієї дії. Кожен свідомо наразив себе на небезпеку, оскільки згідно “Правил утримання арештованих в слідчому ізоляторі”, відмова від вживання їжі є “грубим порушенням внутрішнього розпорядку”. Відповіддю на політично мотивоване голодування може бути кількадобове утримання в карцері. Тримайтесь брати і сестри! Україна з вами!

Одноденне голодування є першим і попереджувальним заходом в справі протидії свавіллю режиму Порошенка. Нешановні панове посадовці! Почуйте патріотів!

Олесь Вахній

Земний відголосок сакральної за змістом, відвічної боротьби між світлом та силами темряви не обмежується бойовими діями на частці східних теренів України. Тверезий аналіз подій, явищ та процесів, проводить чітку межу між правдою, здоровим глуздом й справедливістю з одного боку, й підлістю, брехнею та ходою облуди й душогубства з іншого.

Період кількасотлітньої бездержавності українського народу донині ятрить й унеможливлює загоєння тяжких ран. В часи свавілля москвинських ординців в Україні (період посталого на візантійських хитрощах й азіятській жорстокості царату, а згодом його правонаступника в особі нівелюючого людські гідність і життя марксово-ленінського комунізму), здійснювалась цілеспрямована політика фізичного і духовного винародовлення українців. Наших предків цілеспрямовано виселяли поза межі України, фізично нищили, й здійснювали душогубську політику асиміляції. Прагнучи закріпитись, москвинські очільники зумисне заселяли терени України етнічно та расово чужим елементом. Населені песиголовці не вирізнялись наявністю інтелекту, а тим паче притаманних людині чеснот гідності, порядності, пошани прав інших. Факт існування їхніх нащадків в Україні, рівно як і штучно створена з помосковщених українців орда зденаціоналізованих моральних деградантів, є великим гальмом в справі поступу українського народу.

Час ставить власні вимоги й умови. Прагнучи зберегти контроль над формально (прикро, але нині поки-що дійсно формально) незалежною Україною, кремлівські узурпатори вдались до використання вартостей так ненависної їм західної цивілізації. Репетуючи про “права людини” й посилаючись на цілий ряд міжнародних угод, зграї паразитуючих на тілі українців чужинців було закинуто тезу про утиски москвинів й окацаплених українців. Практика брехливого трактування дійсності є звичною зброєю в арсеналі земного воїнства лукавого. Що їм до злочинів котрі стосовно українців чинили їхні предки? Мораль для атрофованих до правди душ москвинів та інших чужинців в Україні, є атавістичним пережитком.

Прагнення зберегти контроль над душами, фанатична віра в можливість відродження базованого на людожерських традиціях “рускава міра”, змушує нинішніх кремлівських очільників витрачати неабиякі кошти задля створення отруєної блекотою пропаганди. Одним з найважливіших чинників в справі подальшої денаціоналізації українців та збереження зайвої, шкідливої і вкрай огидної москвинської зграї, є реєстрація й продукування москвомовних джерел ширення брехні. Зайве дивуватись, що в Україні так вільно і так безперешкодно ширяться блювотні москвомовні газетки “Бульвар”, “Вести”, “Сегодня”, “Комсомольская Правда”, журнали “Репортер”, “Фокус” та десятки інших. Кремль не шкодує на справу духовної деградації українців та утримання власної п`ятої колони ні грошей, ні часу. Інспірована хижою Москвою агентура (рівно як й ідейні прихильники “Велікай Рассіі”) зі шкіри пнуться, але прагнуть довести наявність чисельної кацапської орди котра нібито повинна бути почутою. Будь-яку згадку про причини її з`яви трактують ксенофобією й проявом “національних утисків”. Недолюдки! Я знаю що ви генетичні покидьки і кретини, тому й не дивуюсь вашій підлості. Дарма стараєтесь, вдаючись до лайки справи повернення українців до рідного. Здолали вашу кляту царську імперію, здолали ваш комуністичний Саюз, здолаємо і вас. Ніхто без кари не залишиться. І той факт, що нинішня недолуга, нібито українська влада не в силах знайти на вас належної управи, жодним чином не свідчить про бажання толерувати вас в середовищі українських патріотів. Незаздрісна доля виродків Бузини й Калашнікова є лише початком.

Моя принципова діяльність на громадській ниві не лишилась непоміченою ворогами українського народу. В липні 2014-го, продуковане в Києві на кошти кремлівської погані друковане видання “Вести”, виригнуло в світ статтю в котрій набралось нахабства вдатись до образи моєї честі та гідності. Дозволю собі не обтяжуватись переказом кинутих в мій бік брехні і дурниць котрі були опубліковані в статті за авторством Анастасії Браткової, Ірини Чальян та Богдани Євсєєвої. Який з того толк? Відповіддю на хамську й українофобську поведінку виродків з “Вестей”, була атака на редакцію в липні 2014-го, вилучення й передача до пунктів вторсировини кількох партій накладу, биті пики кретинів котрі за матеріальну винагороду роздають її киянам.

Покидьки, зрозумійте! Нашим керунком до дій є гасло “В Україні по українському”. На нашій землі ви зайві. Рівно як і ваші огидні імітації газет, журналів і книжок. На все приходить час розплати. Дасте звіт і за глум, і за кров, і за зневагу, і за поневолення, і за привласнення нашої історії, і за брехливе трактування минулого та сучасного. За образу моєї гідності вам також доведеться відповісти. Це не погроза. Це відкрите визнання стану розпочатої вами війни.

09.10.15., Шевченківський районний суд міста Києва, розпочне розгляд поданої мною заяви про захист честі, гідності та ділової репутації стосовно власників москвомовної газетки “Вести”. Наволочі, благайте в лукавого якому служите аби суд задовільнив мій позов цілковито і якнайшвидше. Не змушуйте мене молитовно перейматись про прискорення вашого переходу до тієї місцини де “панує плач і скрегіт зубів”. Правда на моєму боці. Здолаю.

Олесь Вахній

Я не належу до числа тих, хто радіє бідам і негараздам ближнього. Єхидні рукоплескання, до яких вдаються моральні деграданти з причини низки арештів активістів політичної партії “Свобода”, трактую доказом недолугості і українофобії. Не тіштесь дочасною несправедливістю, панове україноненависники й адепти неукраїнської за складом, духом і змістом адміністрації Порошенка-Яценюка-Гройсмана. Ці проблеми не є першими в історії українського народу. Вони дочасні, тож кличу не забувати, що на все приходить час розплати.

Аналізуючи причини того дійсно незаздрісного становища, в якому опинились активісти і навіть дехто з членів проводу “Свободи”, тяжко не помітити і їхньої (і навіть в першу чергу саме їхньої) в тім провини. Політична партія “Свобода” постала на частині решток Соціал-Національної Партії України, яка без перебільшення увірвалась в політичне життя України відразу після проголошення ще окупаційною Верховною Радою незалежності. Переважна більшість активістів СНПУ (себто задіяних в протирежимній і протисистемній боротьбі ще з часів вже зниклого СССР) вступати до лав “Свободи” принципово відмовились. Навчений гірким досвідом внутрішньопартійних чвар, котрі і стали однією з головних причин ослаблення, а згодом і саморозпуску СНПУ, очільник “Свободи” Олег Тягнибок від самих початків започаткував практику добору на керівні і відповідальні посади осіб не за наявністю необхідних харизми, досвіду і знань, а на основі особистого уподобання й рівня лояльності (яка нерідко межувала з запопадливістю і навіть підлабузництвом). Наслідки звичайно ж не змусили на себе чекати. Значний відсоток “свободівських” регіональних керівників, рівно як і членства всіх рангів та рівнів (починаючи з низового й закінчуючи найближчим оточенням Тягнибока) безпідставно повірили у сласну вагомість, самодостатність, і навіть месіанство. Вдала й нерідко доречно-емоційна риторика Тягнибока сприяла постанню віри в те, що “Свобода” є єдиним репрезантантом націоналістичного руху в Україні. Показово-зневажливе ставлення до нехай і нечисельних, проте достатньо мобільних і дієвих “несистемних” націоналістичних середовищ, а також партій котрі не мали аналогічних “свободівським” джерел фінансування, спричинило постання певного вакууму. “Свобода” бачила виключно себе, і кожен прояв незгоди, заперечення, або навіть і спроби зорганізувати дискусію, сприймався актом “співпраці з антинародним режимом”.

Першою перемогою “Свободи” було здобуття більшості місць на виборах до місцевих рад в 2010-му році в кількох західних регіонах України. Вистачило лише кілька місяців для того, аби значний відсоток виборців почав вголос нарікати на відсутність належних ініціатив в справі вирішення даних обіцянок в часі виборчої агітації й сподівань самих виборців. Факт паразитування багатьох депутатів місцевих рад від “Свободи” на ідеях націоналізму і патріотизму донині так і не спростований. Доречною буде згадка про депутата Івано-Франківської міської ради від “Свободи” Олега Гаркоти, котрий був затриманий в момент отримання неправомірної винагороди розміром в 30 тисяч американських доларів. Доречі, хабар Гаркота отримував в присутності очільника фракції “Свобода” Івано-Франківської міської ради. Не набагато краще повели себе й обрані від “Свободи” до Верховної Ради. Навіть серед рядового членства виникали запитання про причини включення до прохідної частки виборчих списків осіб, котрі до націоналізму жодного відношення не мали і не мають. Єдине що приємно і вигідно різнило фракцію “Свободи” від решти, це узгоджене і одностайне голосування.

Час поставив свої вимоги, й започаткована Тягнибоком практика підбору “вигідних”, “потрібних” і “слухняних” дала збій. Від “Свободи” відійшла налаштована на безкомпромісну боротьбу з неукраїнською системою молодь (“СІЧ”), а колишні депутати, котрі внаслідок перемоги Майдану отримали посади у виконавчій владі, виявились безідейними і меркантильними себелюбцями. Дозволю собі не оприлюднювати терміни, якими винагороджував Олег Тягнибок тимчасово виконуючого обов`язки генпрокурора Олега Махніцького (знаю їх зі слів присутніх на тій нараді), але куди ж друже Олеже ти дивився раніше? Чому не чув слів тих, для кого націоналізм є змістом життя, а не формою реалізації особистих забаганок?

Після позачергових, вимушених перемогою Революції Гідності виборів до Верховної ради (2014-й рік), значний відсоток вже колишніх депутатів від “Свободи” просто зникли з політичного і суспільного обрію. Їх не було помітно до обрання депутатами, їх не помітно і після припинення депутатських повноважень. Чому? Та тому, що ці люди ніколи націоналістами не були. Ну що ж.... Дякуємо вам панове за те, що голосували за кілька потрібних законопроектів в часи свавілля Януковича, але справа служіння Україні цим не обмежується.

Аналізуючи той незаздрісний стан в якому опинилась партія “Свобода” після подій біля Верховної ради 31-го серпня нинішнього року, не можу не пригадати і проблему з котрою стикався особисто. Навесні 2012-го року, в Києві постала громадська ініціатива, котра ставила за мету протидіяти мережам азартно-ігрових закладів, власниками яких були громадяни Росії. Про упередженість, до якої вдавались органи досудового розслідування МВС й прокуратури, я інформував громадськість неодноразово. Відразу після виборів 2012-го року, в часі яких “Свобода” тріумфально здобула кілька десятків депутатських крісел, я звернувся до Юрія Сиротюка з проханням захистити від свавілля і й утисків. Юрко чудово знав, що я належу до націоналістичного середовища ще з часів почилого (і геть не в Бозі) Савєцького Саюзу, але на мою пропозицію зустрітись відповів без належного ентузіазму. Наша зустріч відбулась в одному з орендованих приміщень київським осередком “Свободи” по вулиці Саксаганського. Мій монолог Сиротюк майже не слухав. В часі моїх відвідин він активно спілкувався друзями в одній з соцмереж. На лишену мною йому скаргу в письмовій формі, я так і не дочекався відповіді.

Не кращим, і навіть ганебним чином повели себе депутати від “Свободи” (Іллєнко, Левченко) в часі голосування за арешт народного депутата Ігоря Мосійчука. Нагадаю, що подія відбулась 17-го вересня, після того, як колишній член КПСС Шокін продемонстрував в сесійній залі Верховної Ради змонтоване і сфальсифіковане відео нібито отримання Мосійчуком хабара. Для патріота, а тим паче націоналіста, видається дикою ситуація, коли чужинець Гройсман, порушивши всі норми і вимоги належної в таких випадках процедури, ставить на голосування вимогу взяти українця під арешт. Прикро, ганебно і боляче, що українці котрі трактують себе націоналістами, цю злочинну ідею підтримали. Ганьба вам, хлопці! До кінця вашого віку, ганьба! Спілкуючись зі “свободівцями”, довелось почути тезу про існування конкуренції між “Свободою” й Радикальною партією, до якої належав Мосійчук. Божевілля та й годі. Яка між українцями може бути конкуренція в годину наступу підлості, брехні, несправедливості і винародовлення? Покайтесь, панове! Прийде час, і за це доведеться дати звіт. І в цьому дочасному житті, і після фізичної смерті також.

Від самих початків долучення до націоналістичного руху, я ніколи не відвертався від тих, хто зазнав утисків від постокупаційного, постколоніального, посткомуністичного і постсав'єтського режиму. Так мусить чинити кожен, для кого доля України і прагнення служити ближнім не є пустопорожнім дзвоном. Маючи не один десяток претензій до “Свободи” я не піду шляхом ігнорації бід, проблем і негараздів, який вже пройшли чимало “свободівців”. Маю принципи, і прагну втілити їх в життя. З цієї причини, переймаюсь незаздрісною долею кожного, кого паразитуючий на патріотичних гаслах режим піддає репресіям і утискам. Зло не має права на тріумф.

Кличу кожного небайдужого не стояти осторонь і не бути споглядачем несправедливості, котру чинять нині на наших очах вчорашні комуністи й адепти режимів Кучми і Януковича з прокуратури, МВС та СБУ. “Свобода”, а з нею і всі практиковані її членством і навіть активом недолугості, є дочасними. Неприємні, навіть болючі, загрозливі для ідеї, але всеодно дочасні. Арештовані за події біля Верховної ради 31-го серпня, рівно як і оббріханий Ігор Мосійчук підлягають негайному звільненню. Спірні питання в середовищі націоналістів і близьких до них, з`ясуються без втручання моральних деградантів з СБУ, МВС та прокуратури. Все решта упереджене пашталакання від лукавого.

Олесь Вахній   

Процеси котрі відбуваються в Україні під сучасну пору, важко назвати аморальними. Вони взагалі поза межами моралі. Так і не покарані за злочини проти українського народу прибічники оголошеного в розшук Віктора Януковича, об`єднавшись з “колишніми суперниками” з оточення нинішніх президента та прем`єр-міністра, без найменшого докору сумління продовжують здійснювати визиск українського народу. Зміна кольорів партійної приналежності владної верхівки, жодним чином не змінила її суті. Наділені посадами продовжують здійснювати владні повноваження всупереч здоровому глузду й потребам українського народу. Зневажений загал, щораз більше і активніше вимушений відповідати на прояви утисків і безугавних звинувачень в “промосковській позиції”. Зупиніться панове можновладці. Не провокуйте лиха.

Прагнучи набути прихильність втомленого політичними перепетіями загалу, нинішні високопосадовці з МВС, СБУ і прокуратури, започаткували практику публічних арештів осіб котрі внаслідок перемоги Майдану посіли відповідальні посади, проте не були приналежними до кола самообраної псевдоеліти. Сподіваюсь, читач ще не забув показового, здійсненого з грубим порушенням вимог чинного Кримінально-Процесуального Кодексу затримання Голови ДСНС Сергія Бочковського та його заступника Василя Стоєцького. Нагадаю, що подія відбулась 25-го березня нинішнього року в часі робочого засідання уряду. Відзвітувавши перед телекамерами про “успіх”, очільник МВС Арсен Аваков подався у власних справах, змусивши органи досудового розслідування шукати докази надуманого злочину.

17-го вересня, в приміщенні інформаційної агенції “InterFax” відбулась прес-конференція нині вже колишнього очільника ДСНС. Кличу не дивуватись, що звітувати перед журналістами (та зрештою і загалом) про перебіг досудового розгляду “гучної корупційної справи” вимушений сам підозрюваний. Ініціатори її постання певно вже давно про неї забули, а слідчі та прокуратура котра зобов`язана наглядати за дотриманням законності й підтримувати обвинувачення, ой як не хочеться постати перед загалом в іпостасі фахових брехунів.

Прес-конференція Сергія Бочковського, Василя Стоєцького, та захисника Ігоря Федоренка.

 http://trash.interfax.com.ua/files/20150917102656.mpg 

Царина дотримання прав людини в нинішніх українських реаліях є астрономічно далекою від практикованої в країнах, які високопосадовці намагаються подати загалові за взірець. Чи не найбільшим недоліком в діяльності органів досудового розслідування й прокуратури, є цинічна і зухвала ігнорація презумпції невинності. Кожен, хто потрапив до їх всеперемелюючих жорен, готовий годинами розповідати про численні порушення вимог чинного Кримінально-Процесуального Кодексу в часі досудового розслідування, й небажанні помічати їх органами прокуратури. Показова зневага гідності й свавільне трактування законів, нерідко стає причиною антидержавних і геть не патріотичних настроїв. Дійсно, хто шануватиме державу котра зневажає своїх громадян?

Влітку нинішнього року (як помічнику народного депутата) мені довелось бути присутнім на засіданні Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. В часі обговорення долі арештованих осіб котрих громадським об`єднанням “Комітет Визволення Політв`язнів” визнано переслідуваними нинішньою владою з політичних міркувань, я поставив запитання особі котра репрезентувала Генеральну прокуратуру про причини нереагування (насправді ігнорації) на численні порушення вимог Конституції й КПК, ще молодий (але вже бездушний) челядник без найменшої емоції на обличчі зачитав в чім саме декого з арештованих підозрюють, й повідомив, що крапку в справі поставить суд. Іншими словами, прокуратура самоусунулась від необхідності реагувати на порушення законів, й поклала справу надання їм оцінки на суд. Дозволю собі гіпотетично допустити, що суд визнає цілі слідчі дії такими що відбулись з порушенням вимог Конституції і КПК (такі позитивні преценденти в новітній історії України на щастя вже є). Хто дасть в такому разі звіт за злочин? Як правило, органи прокуратури у таких випадках оскаржують виправдальний вирок, чим продовжують покривати свавілля слідчих МВС. Та хіба це нормально?

Змаг за побудову цивілізованої держави зобов’язує небайдужих до долі ближніх й Батьківщини реагувати на кожне порушення і навіть найменший прояв утиску. Упередженість, рівно як і страх перед нібито всемогутньою бюрократичною системою є великим гальмом в справі поступу й побудови демократичної держави. Почуваюсь зобов`язаним подати і свій голос на захист несправедливо покривджених.

01.04.2015 року, захисник Токарев Геннадій Володимирович, подав заяву про злочин до Генеральної прокуратури України, в якій просив внести відомості про вчинене кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, та розпочати досудове розслідування стосовно посадових осіб, котрі 25.03.2015 року не маючи жодних доказів вини (а з цієї причини і цілком незаконно) затримали в приміщенні зали засідань Кабінету Міністрів України Голову ДСНС Сергія Бочковського та його заступника Василя Стоєцького.

09.04.2015 року, захисник надіслав адвокатський запит до Генеральної прокуратури України, щодо внесення (себто, чи відбулось воно) відомостей до ЄРДР, та надання інформації про стан розслідування.

08.05.2015 року (тобто через 38 діб), надійшла відповідь згідно якої “підстав для внесення “Повідомлення про злочин” в ЄРДР не вбачається”. Необізнаних з тонкощами юриспунденції інформую, що згідно вимог чинного КПК, органам досудового розслідування надається 24 години (одну добу) для прийняття рішення про відкриття кримінальної справи, або відмову в ній.

Оскільки постанова про відмову в порушенні кримінальної справи була прийнята набагато пізніше аніж впродовж доби (відповідь в якій повідомлялось про відмову в порушення справи була реакцією на запит від 09.04.15.), неправдиво обвинувачені Бочковський та Стоєцький, а також їхній захисник, цілком доречно і справедливо побачили в цьому прояв впевненості у безкарності органами МВС та прокуратури й доказ їхньої упередженості.

15.05.2015 року, слідчому судді Печерського районного суду м. Києва було подано скаргу на бездіяльність прокурора щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (в порядку ст. ст. 303,304 КПК України).

05.06.2015 року, слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва, ухвалив зобов’язати відповідальних осіб прокуратури м. Києва внести подані у скарзі відомості до ЄРДР. В даному судовому засіданні був представник прокуратури м. Києва А.С. Софієв, котрий відразу отримав копію ухвали.

В зв’язку з тим, що відомостей від прокуратури м. Києва на вже на ухвалу суду не надходило, 01.07.2015 року, адвокатом був направлений запит. Відповідь на запит також донині не надійшла.

24.07.2015 року, адвокат подав скаргу в прокуратуру м. Києва. Відповідь чекають і нині.

30.07.2015 року, адвокатом подана заява про злочин до Генеральної прокуратури України, щодо невиконання рішення суду.

12.08.2015 року, отримана відповідь про направлення заяви про злочин до прокуратури м. Києва.

19.08.2015 року, направлена скарга до слідчого судді Печерського районного суду м. Києва, про зобов’язання внести відомості. Абсурд, але захисники просять суд зобов`язати виконати судову ухвалу. Справа донині не призначена до розгляду. Кидається в очі той факт, що органи прокуратури дозволяють собі вважати за ніщо ухвалу суду. Але нехай хтось інший дозволить собі повестись аналогічно. Арешт гарантований.

01.09.2015 року минуло п’ять місяців з моменту подачі заяви про злочин. Інформації про реакцію прокуратури на скарги наразі не маю. Виконувати ухвали суду певно не в її правилах.

P.S. Здогадуюсь, що дехто з марновірів, дорікне мені “захистом” звинувачених в корупції. Проте реакція прокуратури на скарги (точніше відсутність будь-якої реакції), є зайвим свідченням упередженості й надуманого обвинувачення. І неправової держави також.

Олесь Вахній

Прагнення донести до загалу власне бачення подій та процесів, котрі відбуваються в Україні під сучасну пору, зобов`язує до ретельного збору інформації та дослідження першоджерел. Що поробиш, такі вимоги журналістської етики. Жертвуючи кількома годинами особистого часу щодня, журналіст докладається до поступу суспільсва в бік вдосконалення.

Впродовж двох останніх тижнів, скориставшись наданими окремими інтернет-мережами майданчиками (блогами на сайтах газет і форумах), я оприлюднив власні зауваження з приводу гучного затримання працівниками МВС очільника ДСНС Сергія Бочковського та його заступника Василя Стоєцького. Нагадаю, що подія відбулась 25-го березня нинішнього року в часі засідання Кабінету Міністрів. З тих пір, внаслідок втрати фахового керівника, Державна Служба з Надзвичайних Ситуацій кілька разів ставала об`єктом уваги і критики не лише журналістів, а й всього загалу. Доречними будуть згадки про «рятівну місію» до Непалу Зоряна Шкіряка (мандрівка до цієї екзотичної країни обійшлась бюджету України в кілька мільйонів) й пожежу на нафтосховищі поблизу Василькова, внаслідок чого загинуло п`ятеро осіб.

Кілька днів тому один з читачів новинарних інтернет-сайтів надіслав мені посилання на статтю депутата ВР сьомого скликання Анатолія Вітіва, котрий суголосно з оприлюдненими мною висновками і думками ставив цілком логічне запитання про причини призначення головою обласних підрозділів ДСНС Волинської області пана Грушовінчука В.В.

http://visti-kamenia.com/blog/povernennya-volodimira-grushovinchuka-ce-svidchennya-vidverto-kontrrevolyuci-05086

Користуючись нагодою, а також наявною інформацією, ставлю перед собою за мету доповнити матеріал пана Анатолія відомими мені фактами. Право загалу на інформацію ніхто не скасовував, а її оприлюднення не криє в собі жодної ознаки злочину.

Як очільник Волинського осередку політичної партії «Свобода», Анатолій Вітів мусив би згадати той факт, що генерал ДСНС В. Грушовінчук підпадає під дію «Закону про люстрацію». Перебуваючи при посаді впродовж п`ятнадцяти років, він не уславився перейманням справою оновлення, а тим паче удосконаленням матеріально-технічної бази обласних підрозділів ДСНС. Жив, не тужив, ніколи не перечив і вчасно звітував. Системі такі вигідні.

Останні перевірки довели його невідповідність обійманій посаді. Як виявилось, лише кожна друга захисна споруда була проінвентеризованою, стільки ж не мали необхідної документації, і кожна третя не готова до використання за призначенням. В самих підрозділах ДСНС області стан значної частини службових приміщень не відповідав вимогам статутів. Наслідок невідповідності посаді Грушовінчука засвідчили й події в часі літніх пожеж на лісових торфовищах. Воду для гасіння підвозили кінним транспортом в невеликих за об`ємом діжках. Але кого, окрім селян, котрі вимушені нюхати продукти горіння, це турбує?  

16.03.15. в часі засідання державної комісії  прем`єр-міністр заявив про серйозні недоліки в роботі Волинської територіальної підсистеми, котра входить до Єдиної системи цивільного захисту. Реагуючи на акцентованому прем`єр-міністром недоліку, тогочасний очільник ДСНС Сергій Бочковський звернувся з листом-поданням до губернатора Волині з проханням дати оцінку діяльності Грушовінчука. Дев`ятьма днями пізніше на Бочковського показово одягнули кайдани, а двома днями згодом (27.03.15) звільнений з посади наказом Зоряна Шкіряка (останній в день затримання Бочковського був призначеним на посаду тимчасово виконуючого обов`язки голови ДСНС й відразу звільнив всих обласних голів з посад) Грушовінчук дав неправдиво обтяжуючі покази проти затриманих. Не тяжко здогадатись, що побрехеньки (перепрошую, покази) про події, які начебто відбулись в 2014-му році (за рік до порушення кримінальної справи) і про які (якщо вони насправді і мали місце) Грушовінчук впродовж  року мовчав, якраз і стали причиною повернення його на посаду. Системі такі вигідні.

Щоправда, дозволю собі підтримати Анатолія Вітіва в підозрі існування і більш вагомого аргументу. Але Грушовінчук (та і Зорян Шкіряк також) в тім навряд чи признаються.

                                                                                         Олесь Вахній