21-го вересня, набрав чинності «Вирок» Святошинського суду м. Києва (виголошений 21.08.2017), згідно якого мене (Вахнія Олександра Віталійовича) було визнано виним в здійсненні погроз та завданні тілесних ушкоджень працівникові правоохоронних органів (ч.2.ст.245 КК України). Той факт, що я не опинився за гратами (суд «покарав» мене чотирма роками позбавлення волі з відтермінуванням на два роки) насправді не дарує жодних підстав для радощів. Постколоніальна, постокупаційна, постсав`єтська, посткомуністична і геть не українська за складом й духом адміністрація зайвий раз засвідчила, що є астрономічно далекою від потреб і вболівань українського народу.

В березні 2014-го року, подія котра спричинила постання згаданої кримінальної справи набула чималого розголосу. Цитуючи практиковану органами МВС й прокуратури протокольну термінологію, «гурт невідомих кількістю близько 30-ти осіб, зайшли до приміщення Святошинської прокуратури м Києва, відшукали старшого помічника прокурора Валентина Леонідовича Брянцева, завдали йому тілесних ушкоджень й змусили подати письмову заяву про звільнення». Стверджую, що атакованому помічникові прокурора (доречі, етнічному чужинцеві й нащадку андрофагів-людожерів) учасники дійства чітко пояснили причину візиту й вимог, тож змочена (певно від переляку й нервової перенапруги) сечею нижня частина костюма й власноруч подана заява апріорі не могли слугувати причиною для кримінального переслідування.

Того ж дня, українофобська за суттю і блювотворна за змістом, підконтрольна кремлівським розвідслужбам пародія на газету з назвою «Вести», виригнула в мережу Інтернет текст, в якому з неприхованим співчуттям підлому москвинові було визнано (доречі, з посиланням на мене), що вчинені стосовно нього дії є звичайнісінькою й цілком доречною люстрацією. Москвомовній газетці котра продукуєтьтся в Києві на вкрадені олігархом Курченко в українського народу кошти, вторували і завжди брехливі борзописці дикої Московщини. Там, Брянцева нарекли «відомим прокурором котрий принципово боровся з нацистами», а люстраційні заходи супроти співплемінника оголосили «свавіллям фашистів котрі незаконно захопили владу в Києві».

Свого часу, мені неодноразово доводилось викладати в мережу Інтернет біографічні дані істоти котру визнано «потерпілим внаслідок нападу». Після подання заяви про звільнення з органів прокуратури він імітував на лікарняному ліжку нервовий припадок й свідчив дізнавачам, що серед «нападників» обличчя котрих були приховані балаклавами, за статурою, вимовою, голосом, ходою та розрізом очей впевнено впізнає мене. Згідно запису в медичній довідці, внаслідок отриманих стусанів його деформований від природи кацапський череп збагатився геть не заздрісного розміру ушкодженями.

Вперше, ім`я підлого кар`єриста Валентина Брянцева стало відомим громадськості в часі судової розправи над учасниками акції «Україна без Кучми». Схильним швидко забувати нагадаю, що в 2001-му році, обурені цинічністю тогочасного президента громадські активісти, після покладання квітів до пам`ятника Тарасові Шевченку вдались до акцій протесту, за що й були спочатку жорстоко побиті спецпризначенцями з нині забороненого підрозділу «Беркут», а потім і арештованими. З жовтня 2001-го по грудень 2002-го, Старокиївський суд м. Києва чинив кривосуддя над небайдужими до долі рідного народу. Перед кожним засіданням, Брянцев хвацько роздавав інтерв`ю, в яких ще до вироку (себто до формального визнання вини підсудних), висловлювався в бік арештованих членів УНА-УНСО не інакше як «бандити». (До речі, засуджений нині в Московщині до 22-ох років ув`язнення Микола Карп`юк був одним з підсудних в тому процесі.) В часі виконання напередодні кожного судового засідання патріотами славня, Брянцев з єхидною посмішкою на вустах сидів розвалившись в м`якому кріслі й постукував пальцем по скроні, чим засвідчував зневагу до підсудних зокрема й України вцілому. Ухвалою міжнародних правозахисних інституцій, засуджені по справі «Україна без Кучми» визнані переслідуваними режимом Леоніда Кучми виключно з політичних міркувань. Троє з них, внаслідок отриманих в часі утримання в слідчому ізоляторі й «виправних установах» захворювань і травм вже відійшли до іншого світу, але для «державного обвинувача» Брянцева, причетність до вбивства тортурами, політично мотивованим обвинуваченням, наперед складеним вироком й тюремним ув`язненням жодним чином не стало причиною докору сумління. Що йому до ухвал європейських правозахисників? Формально незалежна Україна платить суттєво більшу плату аніж більшості пограбованих ним й його предками українців, не зобов`язує шанувати державні символи, й дозволяє на власний розсуд трактувати минуле й нинішнє буття автохтонів. То чому б не куражитись від вседозволеності котру дарує посада?

Доля звела мене з виродком влітку 2012-го року. Причиною особистого знайомства було здійснення Брянцевим прокурорського нагляду в порушеній проти мене кримінальній справі. Участь в знищенні майна закладу де здійснювались заборонені «Законом України» №1334-VI азартно-ігрові дії, корумпованими посадовцями з Управління МВС м. Києва й прокуратури трактувалося злочином. Той факт, що відразу після порушення проти мене кримінальної справи Брянцева перекинули до Святошинської прокуратури з іншого району, його завзяття в справі «нагляду» за органами досудового розслідування, суть «вказівок» котрі він «надавав» слідчим, дав підстави підозрювати його в приналежності до числа «чергових прокурорів» котрі слугують наділеному посадами криміналу. Чеснота докору сумління, дотримання вимог Кримінального Процесуального Кодексу та роздуми над мораллю для цієї категорії люду є пустопорожнім дзвоном.

Небайдужі до долі України громадські активісти донині не можуть зрозуміти, чому органи прокуратури не порушують безпосередньо, і не ініціюють порушення органами МВС кримінальних справ проти власників й орендарів ігрових зал та салонів. Друзі, стверджую, що наведення ладу й справа захисту громадян від свавілля й беззаконня, покликаних наглядати за дотриманням законності жодним чином не цікавить. Від самих початків порушеної проти мене кримінальної справи, Брянцев вперто відмовлявся бачити численні порушення з якими здійснювалось досудове розслідування. Скаргу з приводу незаконного обшуку в помешканні (відбувся без жодних дозвільних документів суду або слідчого, лише на підставі усної вказівки керівника Святошинського райвідділу) в часі якого працівники слідчо-оперативної групи підклали мені бойові набої й нібито привласнені в ігровому салоні мобільні телефони, старший помічник прокурора трактував «незначним порушенням», й уподібнюючись доісторичному оракулу пророкував, що суд на цю дрібницю жодним чином не відреагує. Так само, шантажуючи поданням про арешт (зайвий доказ схильності до садизму й упередженості), нешановний Валентин Леонідович вимагав впродовж двох діб ознайомитись з п`ятьма томами кримінальної справи.

В часі судового розгляду, суддя неодноразово ставила Брянцеву вкрай незручні запитання: чому наданий Брянцевим мобільний телефон який нібито належав «потерпілій» мережі «ЄВРОЛОТ» (власником якої є наближений до Путіна олігарх Олег Бойко), і який я нібито привласнив в часі протесної акції, має цілком інший imei аніж той що внесений до незаконного протоколу? Чому були проігноровані подані мною на ім`я тогочасних очільника МВС й генерального Прокурора скарги? Чому слідчі дії здійснювались «за ініціативою органів розшуку» але не на підставі подання слідчих, як того вимагає Кримінальний Процесуальний Кодекс? Чому копії телесюжетів котрі були відзняті запрошеними мною журналістами вилучались дільничими а не органами слідства? «Ухвалою» Святошинського суду м. Києва, в січні 2015-го я був цілковито виправданим. Згодом, законність «Ухвали» суду першої інстанції було підтверджено Апеляційним судом м. Києва та Вищим Спеціалізованим Судом. Але участь Брянцева у сфальсифікованій кримінальній справі не стала причиною адекватної реакції з боку Прокуратури. Старший помічник прокурора був пішаком у великій і підлій грі, але як і кожен репрезентант виплеканого комуністичним охвістям посадовців, є вигідним в справі виконання найпідліших замовлень. Таких позбуватись не поспішають.

Після порушення проти мене кримінальної справи за побиття й змушення подати письмову заяву про звільнення, а також завдячуючи суспільній увазі до процесу, Брянцева перевели до Подільської прокуратури м. Києва. Нікчема й запопадливий виконавець злочинних вказівок виявився доречним і тут. За намовою київського представника московської фармацевтичної компанії «Мир-Фарм» Ніколая Сорокіна, Брянцев намагався вилучити в української фірми «Здраво» партію знеболюючого препарату «Налбуфін». Показово, що українське підприємство супроти якого руками Брянцева було вчинено рейдерську атаку, кілька разів здійснювало меценатські заходи для потреб учасників бойових дій. В часі незаконного опломбування вже готових ліків, кожну свою дію він узгоджував по телефону, й не цураючись присутніх поруч працівників МВС, щораз завищував свої послуги, посилаючись спочатку на приїзд журналістів, а згодом і на з`яву обурених учасників АТО. З плином часу, суд визнав дії працівників МВС та Подільської прокуратури (представником якої був Брянцев) неправомірними. Арешт накладений на ліки було скасовано, вже просрочену партію «Налбуфіну» повернуто фірмі «Здраво», а Брянцев отримав чергове підвищення. Нині, він обіймає посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні Прокуратури м. Києва.

Мені неодноразово доводилось чути огидні заспокійливі матнтри:

- Вгамуйся. Ще не наш час. В Україні при владі навіть не патріоти. На що нарікаєш і скаржишся?

Друзі мої любі! Влада в Україні дійсно є неукраїнською за духом, а тим паче за складом. Але прагнення служити ближнім й не стояти осторонь процесів котрі відбуваються довкола зобов`язують не мовчати на цинічну ходу підлості, брехні й несправедливості. Напередодні вимушеного люстраційного заходу, я неодноразово звертався по допомогу до багатьох наділених посадами й спроможностями. Про факт замовного кримінального переслідування за боротьбу з незаконним гральним бізнесом («державне обвинувачення» в якому супроти мене здійснював Брянцев), двічі оголошувалось з трибуни депутатським запитом у Верховній Раді. Я неодноразово давав інтерв`ю й продовжував нищити заклади морального розкладу і розбещення. Від самого постання кримінальної справи й до виголошення суддею виправдальної «Ухвали», журналісти здійснювали відповідний моніторинг й публікували звіти. Ті, чиї пороги я оббивав шукаючи захисту дивувались: як вдається без хабарів й принизливих вмовлянь домогтись такого розголосу? Але вдарити палець об палець заради захисту ніхто не поспішав.

Здогадуюсь, що ознайомившись з викладеними вище фактами, уважний читач поцікавиться причиною мого зневажливого випаду в бік західної частки українства котрий присутній в заголовку. Ну що ж… Дійшла черга і до цього. В день події, себто 11.03.2014., після люстраційних заходів й виховних процедур з Брянцевим, наслідком яких і постала спочатку його «Заява» про звільнення з органів прокуратури, а потім і кримінальна справа проти мене, я домігся зустрічі з заступником міністра внутрішніх справ львівцем Миколою Величковичем. Погодьтесь панове, набити зранку подібну до свинячого рила пику кацапа а вже ввечері того ж дня сидіти в кабінеті заступника міністра внутрішінх справ й вимагати належного реагування на факт боротьби з етнічно чужим елементом спроможеться не кожен. Період двадцятилітнього знайомства, обопільне членство в Соціал-Національній Партії України й зрештою викладені мною доводи що переслідувати українця за пригноблення москвина є проявом несправедливості його не переконали.

-От для чого ви його били? Це ж посадовець... Москалі вже на весь світ верещать що їхніх в Києві б`ють.

Зрештою, певно відмахуючись від мене як від набридливої мухи, галичанин Величкович запевнив що почув мене й зобов`язався владнати справу. Впродовж трьох тижнів, я двічі і навіть тричі на добу телефонував Величковичу і нагадував про необхідність перемогти невиселеного окупанта й захистити співплемінника. Гадаєте, «уродженець П`ємонту України» відреагував на відчайдушні спроби достукатись? Якби ж. Кожного разу я чув заспокійливе:

– Ну тебе ж поки-що ніхто не чіпає. Чого шуміти? Я пам`ятаю.

Прикро визнавати, але внутрішній стан давнього знайомого котрого щомиті можуть арештувати Величковича жодним чином не турбував. Відчуваючи, що Микола нічого спільного з національним солідаризмом не мав і мати не бажає, я звернувся по допомогу до уродженця Стрия Андрія Мар`яновича Левуса, тогочасного заступника Голови Служби Безпеки України. З Левусом нас єднало знайомство ще з першої половини 2000-их (щоправда, чув він про мене і набагато раніше). Про свою війну з кримінальним гральним бізнесом я оповідав йому ще в часи Революції Гідності. Знаючи про мій статус підозрюваного, Левус не обтяжився навіть зустріччю. Контакт здійснювався через одного з його блюдолизів, котрий з посмішкою в псевдокозацькі вуса вислуховував мої монологи, сьорбав низькоякісий замінник кави, й мовчки вирушав до будівлі центрального апарату Служби Безпеки. Щоправда, за кілька днів до мого затримання, після кількох десятків дзвінків й звернень через соціальну мережу, Левус влаштував мені зустріч з тогочасним заступником генерального Прокурора Миколою Голомшею. Самозакоханий уродженець села Тухля Сколівського району Львівської області без жодних радостей прийняв мене в кабінеті, й навіть не вислухавши суті справи, почав картати за «ушкоджену» палицею «лобову ділянку обличчя» москвина-прокурора. Мої апелювання щодо потреби очистити органи влади від етнічно чужого елементу й ворожої українцям бюрократії були пропущені повз вуха. Майже двогодинна зустріч вилилась у вимушене вислуховувавння хизувань його спортових досягнень. Виявилось, пан Микола відмінно володіє рукопашем, й більшість змагів вигравав достроково. Спроби повернути розмову в початкове русло переривались його пів-годинним спілкуванням з неукраїнцем Григорієм Суркісом, а потім оповіді про перемоги на м`яких тамтамах лились в мої вушні раковини з новою силою. Дві години проведені в кабінені виявились даремно втраченим часом.

Справа самозахисту від брехливо-упередженого обвинувачення в суді по справі боротьби з незаконним гральним бізнесом й водночас намаганням змусити москвина Брянцева звільнитись з органів прокуратури не обмежувалась лише побиттям його нікчемного тіла й зустрічами з посадовцями галичанського походження. Мною особисто, а також за моїм проханням, на ім`я тогочасного (нехай і виконуючого обов`язки) Генерального Прокурора Андрія Мохніцького (також львівця) було подано скаргу, в якій вказавши на антиукраїнську діяльність Валентина Брянцева, прохалось дати їй тверезу оцінку й звільнити ворога українського народу з органів прокуратури. Відповіді з Генеральної Прокуратури (але за підписом вже згаданого Голомші) не змусили на себе довго чекати. В антиукраїнських діях кацапа Брянцева, галичани Мохніцький і Голомша не відшукали жодної ознаки злочину. Так само, на захист Брянцева став й уродженець Яворівського району Львівської області Роман Говда, котрий всівся в крісло очільника прокуратури м. Києва завдячуючи перемозі Революції Гідності.

Після затримання мене працівниками спецпідрозділу «Сокіл», й застосування вже остогидлим Святошинським судом домашнього арешту як запобіжного заходу (подія відбулась 03.04.2014), з вуст працівників МВС я почув чимало кпин й лайливих термінів в бік тогочасної відразупіслямайданної влади. Зізнаюсь, я стовідсотково з нею погоджувався в хвилини коли мої зап`ястя сковували кайдани, й не змінив власної думки донині. Тупі й жлобуваті галичани Мохніцький, Голомша, Величкович, Левус й Говда здобули впливові посади, але так і не скористалися ними задля перемоги Ідеї Нації. Хизування посадою взяло гору над здоровим глуздом. З цієї причини, маю підстави стверджувати що свавілля нелюстрованих з часів окупації та виплеканої ним ще підлішої і суттєво цинічнішої зміни, є наслідком егоїстичної самозакоханості й недолугості тих, хто прикриваючись патріотичними гаслами переймається виключно особистим зиском і кар`єрою. Плюю на вас, недоукраїнці. З вашої вини, Україна знову опинилася в злосмердючому болоті.

P.S. Етнічний москвин Брянцев в травні 2016-го року був обраним(!) Головою Ради Прокурорів України. Тієї України, котру притаманною лише кацапам звірячою ненавистю він ненавидить всією душею. Згідно оприлюдненої в ЗМІ інформації, нашвидко створена й очолювана Брянцевим Рада Прокурорів жодного разу так і не збиралась задля виконання покликання, але Брянцев, котрого вважають креатурою «людей Пшонки» подавав позов до суду проти новопосталої Ради Прокурорів (таким чином він свідомо ганьбив Україну) котра була обрана в травні 2017-го, й звинувачував органи влади (часткою яких він є сам) в утисках і недемократичності.

Микола Голомша позбувся прибуткової посади внаслідок дії «Закону про очищення влади» (запопадливе служіння в органах прокуратури в часи Януковича таки не минулись йому даром), й нині роздає для маловпливових телеканалів нецікаві інтерв`ю. Долучившись до «проекту» Наливайченка «Справедливість», опинився в оточенні Саакашвілі й сподівається повернути втрачену посаду.

Миколу Величковича й Андрія Левуса з часом усунули з обійманих посад. Нині, обоє є малопомітними і геть не впливовими депутатами Верховної Ради.

Андрій Мохніцький після кількох скандалів залишив посаду тимчасово виконуючого обов`язки, й нині веде непримітне й тихе життя небідного обивателя.

Роман Говда продовжує очолювати прокуратуру м. Києва. Серед його підлеглих, окрім відвертого українофоба Брянцева «працюють» й ті, що здійснювали «державне обвинувачення» в судах проти учасників Революції Гідності. Попри вимоги «Закону про очищення влади» й здоровий глузд, Говда вперто відмовляється бачити в їхніх діях ознаки злочину.

Доборолась Україна. До самого краю.

                                                                                                   Олесь Вахній

https://www.youtube.com/watch?v=wPo9Rp4tnPk

Сухе й не наділене доречними емоційними фарбниками повідомлення від 14-го липня про спільну операцію з затримання Службою Безпеки й Департаментом Внутрішньої Безпеки Управління Національної Поліції працівника карного розшуку Дніпровського Управління МВС в м. Києві, так і не опинилось в центрі уваги широкого загалу. «Пересічного українця» такою звісткою нині тяжко здивувати. Кілька слів про суть самої справи. Користуючись службовим становищем, офіцер правоохоронних органів вимагав 5 тис. доларів США неправомірної вигоди за вжиття заходів щодо закриття кримінального провадження, фігурантом якого є за дріб`язок втрапивший в поле зору дізнавачів звичайнісінький платник податків.

Старанне, кількахвилинне дослідження світлини зі статурою затриманого в часі отимання хабаря поліціянта та заретушованого обличчя дарувало мені можливість впізнати в ньому особу котра вчинила принаймні ще один злочин. 5-го січня, нині вже викритий хабарник, спільно з ще кількома десятками колег з Управління МВС м. Києва та Дніпровського Управління в якому він власне і працював, став на захист діяльності закладу в якому здійснювались заборонені «Законом України» від 15.05.2009.(№1334-VI) азартно-ігрові дії. Того дня, працівники МВС хвацько хизуючись звітували про затримання «прямо на місці скоєння злочину озброєного угрупування, котре здійснювало розбійні напади на заклади в яких здійснювались продажі державних лоторей». Проте фальш і нещирість речників силового міністерства в часі виголошення тріумфальних звітів про перемоги в царині боротьби зі злочинністю вже довгий час є причиною доречних кпин і насміхань. Забрехалися, панове фахові бюрократи. Зупиніться і покайтесь.

Пригадую, що факт захисту працівниками національної поліції закладу в якому чинилось беззаконня (попри часову близькість до всенародних святкувань Нового Року й Різдва), загал увагою не оминув. Судячи з коментарів читачів новинарних сайтів, українці відразу зрозуміли суть того, що відбулось насправді. «Озброєним злочинним угрупуванням» в дійсності був гурт громадських активістів, котрі найпримітивнішим, проте вкрай дієвим методом нищили заклади в котрих безвольний люд програвав зароблені гроші. Діяльність закладів «Лото-Маркет», «Золота підкова», «Українська національна лоторея» котрі насправді є не українськими і геть не лотореями уможливлюється ніде не зафіксованою, проте регулярною сплатою данини їх власниками керівникам регіональних управлінь МВС. Захисниками беззаконників виявились покликані до боротьби з ними.

Безкарність множить зло. Звиклий до здирництва й отримання неправомірних винагород працівник Дніпровського Управління поліції м. Києва поплатився за жадність і самовпевненість. Нехай суд належним чином оцінить його схильність до неналежного використання посвідчення офіцера поліції. Проте факт затримання одного з багатьох, насправді нічого не змінив.

Початок липня 2017-го року ознаменувався черговим "виходом з підпілля" азартно-ігрового гешефту. Духовно здеградований люд отримав нагоду позбуватись асигнацій в багатолюдних місцинах. Не дивуйтесь, якщо внаслідок програшу кількох сотень або навіть кількох тисяч гривень, оскаженілий внаслідок втрати деградант зірве свою злість на тих, хто випадково опиниться поруч. Підозрюю, що сумна статистика злочинів вчинених в стані озлоблення внаслідок програшу поповниться багатьма епізодами.

Прикро, соромно і боляче.

Олесь Вахній

Досліджуючи життя, буття і подальший шлях народів котрі спромоглись позбутися окупанта, політологи завжди знаходять логічне і не позбавлене глузду пояснення неспроможності здебільше етнічних спільнот впродовж довгого часу подолати притаманні цьому періоду виклики та перешкоди. Щойно звільнена з пут чужинського поневолення нація постає перед загрозою несвідомо залишитись спадкоємцем численних колоніальних стереотипів, практик і методів, котрі і надалі утримують її в ментальній, духовній, політичній та економічній залежностях від вчорашнього поневолювача. Прикро, але Україна в цій справі не стала приємним виключенням.

28-го червня нинішнього року (саме в день святкування постання Конституції), слідчий слідчого управління Національної поліції м. Києва, старший лейтенант поліції Павло Сухан особисто вручив мені повідомлення, що в період з 20.12.2016., мої конституційні права були тимчасово обмеженими з причини проведення стосовне мене негласних (розшукових) слідчих дій.

Суха і бездушна мова документу який складається всього з п`яти рядків, насправді лише зайвий раз засвідчила, що з проголошенням в серпні 1991-го року незалежності, Україна так і залишилась в багнюці практикованої ще в часи почилого (і геть не в Бозі) Савєтського Саюзу ненависті до кожного, хто наважився подати голос протесту проти свавілля узурпаторів влади.

Мені не вперше доводиться стикатись з надмірною увагою до своєї скромної персони з боку органів МВС, прокуратури та СБУ. Постколоніальна адміністрація скрегочучи зубами вже погоджується на показовий плюралізм (кажіть шановні платники податків все що вам заманеться, кінцеве рішення все одно буде не за вами). Але дієву протидію власному свавіллю нинішній режим боїться як лукавий свяченої води.

Причиною постання кримінальної справи №120161000116100 в рамках якої суд санкціонував  здійснення проти мене працівниками МВС слідкування, прослуховування засобів зв`язку (мобільних телефонів) й перегляд електронної пошти, є моя участь у протидії діяльності в м. Києві закладів де здійснюються азартно-ігрові дії. Що з того, що «Законом України» від 15-го травня 2009-го року, діяльність цих закладів є цілковито забороненою? Гроші для працівників органів МВС та прокуратури котрі їх «не помічають» жодним чином не смердять і не пахнуть. Дії громадських активістів котрі нищили ці заклади вже проголошені «розбійними нападами», а самі заклади де необачний і слабкий люд щодня залишає чималі гроші, в матеріалах кримінальної справи оголошено «розповсюджувачами кількох державних лоторей». 

В січні 2015-го року, доля дарувала мені тріумфальне відчуття перемоги в судовій залі над працівниками прокуратури котрі виконуючи замовлення москвинських власників ігрових мереж намагались будь-що визнати мене злочинцем і ув`язнити. Радіючи «Ухвалі» котра звела нанівець працю проплачених прокурорів, слідчих й працівників карного розшуку Головного Управління МВС в м. Києві (останні почали «потерпати» найбільше внаслідок зменшення кількості закладів котрі щомісяця сплачували їм «данину») я розумів, що війна на ниві захисту моралі й протидії корумпованості ще не скінчилась. Радію, що передчуття мене не зрадили.

Водночас, як практикуючий християнин, вважаю своїм обов`язком застерегти звиклих до безкарності працівників МВС та прокуратури.

Панове! Не ви перші, хто паразитуючи на дочасних бідах й негараздах українського народу намагається заткнути рота або фізично знищити захисників щирості і правди. Згадайте незаздрісну долю своїх попередників. Зупиніться і покайтесь! Зло не вічне, а ваша брехня не всесильна. З Божою допомогою й небайдужістю ближніх ми вас здолаємо.

Слава Україні!

                                                                            Олесь Вахній  

Геть не темної (оскільки подія відбулась у центрі української столиці на непогано освітлюваній вулиці) і ще не теплої ніченьки з 20-го на 21-ше березня 2017-го року, донині «не встановленими слідством особами» (навряд чи цю дію міг вчинити одинак), від нижньої частини бронзового пам`ятника Миколі Щорсу по самісіньке коняче коліно було від`єднано одну з передніх кінцівок. Падіння з кількаметрової висоти геть не легкої вагою залізяки та спричинений контактом з підмурівком гуркіт жодним чином не став причиною уваги новітньої поліції. Що їй до подій на вулицях міста? Але мова не про самозакоханих поліцаїв, а про не позбавлений натяку на естетику бовван одному з ворогів української державності (котрий постав ще в часи окупації) й демонтаж якого (байдуже, чи з причини прийнятого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу.

Пам’ятник харизматичному, проте обділеному чітким усвідомленням причин бутя людини в цьому світі Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської Ради (тяжко зрозуміти, яке він до неї мав відношення) 30-го квітня 1954-го року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виник ще в 1936-му. Роком раніше (в 1935-му) кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін запропонував (альтернативи цій пропозиції зрозуміло що не існувало) Олександру Довженко створити фільм про «українського Чапаєва», що останнім і було запопадливо втілено в життя. Ось так маловідомий виходець з Чернігівщини і перетворився в народного героя. Роботи зі встановлення монументу розпочалися 1940-го року, однак з причини початку бойових дій Другої Світової Війни на теренах України і втечі комуністично-окупаційних зграй з Києва восени 1941-го, реалізацію сталінського проекту було відтерміновано на кілька років.

Монумент про який іде мова, являє собою композицію коня з припіднятим у стременах вершником загальною висотою 13,8 метрів. Статую виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті висотою 6,5 метрів. Вгорі постамент прикрашений карнизом та барельєфами із зображеннями, котрі упереджено трактують сав’єтсько-українську війну 1918-21років. Фігуру Щорса за проектом було запропоновано зобразити з піднятою рукою, у якій він тримає картуз. Однак, цю ідею адепти сталінської інтерпретації марксового вчення потрактували надто вульгарною (розмахувати призначеним для покриття маківки предметом гардеробу дозволялося лише Володимиру Уль`янову, на псевдо Ленін), тому справу тримання кашкета (а заодно й вуздечки) передали іншій кінцівці. Авторами монументу є скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.

Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силует дійсно є витвором мистецтва. Бронзове лиття досить правдоподібно передають форми тіла, риси обличчя та частини одягу. Зайве дивуватись, що замилувані в творіння людських рук зарахували його до числа об`єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнаним одним з найкращих в світі.

Нинішні заклики патріотично налаштованої громадськості демонтувати гранітно-бронзову суміш мають глузд, чітке пояснення і логіку. І саме вони, в часі процесу відродження нації й збройного спротиву войовничому та водночас злодійкуватому зовнішньому чиннику, котрий прагне втягти Україну до антицивілізаційного й згубного москвинського світу («русскага міра»), мають стати мірилом в справі вирішення його подальшої долі. Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність.

Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, внаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні в справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на бутя. Супутний соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував і українські революційні та культурологічні середовища. В подальшому, байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917-го року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання української держави. Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий, і зрештою й сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей й практиками механічної зрійняйлівки, котрі аж ніяк не приховували своєї ненависті до України й українців.

Невблаганий в своєму плинові час жорстоко покарав марновірів в байки і побрехеньки про всезагальну рівність. Незаздрісна доля згаданих вище є яскравим тому доказом. Прагнучи полегшити справу утримання українців в стані поневолення, окупаційний режим заходився створювати нову, нічим не пов`язану з національними традиціями «пролетарську культуру». Особа Миколи Щорса виявилась для архітекторів «безнаціонального й безкласового суспільства» вкрай доречною, оскільки згідно офіційного повідомлення він загинув в бою з антагоністами «пролетарського інтернаціоналізму» й прихильниками національної незалежності. (Правдоподібну версію вбивства Щорса троцькістами згадували лише лічені особи і в геть не велелюдних місцинах.)

На жаль, проголошена в 1991-му році насадженою москвинами в часи поневолення адміністрацією псевдонезалежність й привласнення нею собі владних повноважень унеможливили початок процесу донесення до загалу правдивої історії. Неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація жодним чином не прагнула реальних змін в звичній для неї, проте збоченій в дійсності системі координат. Так і не покарана УССРівська верхівка залишила за собою домінування в економічній царині. Формально незалежна Україна продовжувала (і продовжує нині) жити згідно унормованих в часи поневолення правил. Щорічні показово-помпезні псевдопрощі 9-го травня до місцин в яких вже давно зітліли рештки нікчемних садистів і вандалів зі злочинної Савєцкої Армії, святкування запровадженого в часи комуністичного свавілля 8-го березня, збереження пільг тим хто мотивувався злочинними ідейками Маркса, Леніна і Сталіна й відмовляв українцям не лише у власній державі, а й в праві на існування. Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку стосовно себе, поневолена нація визнає власну безсилість й неспроможність бути господарем на власній землі. Хіба факт дотеперішнього вшанування зрадника не є проявом стану духовного рабства й моральної деградації? Якщо ми кращі, мусимо довести це чином.

Згадані вище здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу є символом брехливо-тенденційної інтерпретації змагу українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адепти комуністичного псевдовчення апелюють нині навіть не до «доказової бази» котра постала на брутальних фактах савєцької дезинформації. Єдиним аргументом прихильників його збереження є скигління про художню вартість. Про злочинну практику руйнування більшовиками храмів (а Щорс воював саме на їхньому боці) незгідні скромно замовчують. Така поведінка є маніпулятивним використанням подій української минувшини й унеможливлює здоровий поступ.

В часі ініційованих активістами патріотичних середовищ дискусій, посадовці Київської міської державної адміністрації навіть не позичивши в Сірка очей, спочатку посилались на його культурну вартість, а нині цинічно брешуть про відсутність коштів в міськомубюджеті. Гроші.Ось тут доля й екзаменує українців на усвідомлення першочерговості й національну свідомість. Що є головнішим в справі вирішення долі прикріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття? Нещире скигління про високі тарифи й малі пенсії, і як наслідок «потребау державним коштом компенсовувати витрати незахищеним верствам» чи гідність, вшанування знищенних оккупантами українців й історична справедливість? Зрештою, суспільство вже поінформоване про започаткування музею тоталітаризму. Чому без сумніву що чудовий експонат для його фонду донині не доправлений до місця призначення?

Під сучасну пору, травмована війною Україна стоїть перед колосальними викликами, спричиненими зовнішньою агресією та необхідністю здійснення докорінних реформ. Великим гальмом в справі їх реалізації, є зріст політичного популізму. (Це я про бюрократів, котрі практикуючи «доплати за високу продуктивність праці» верещать про відсутність в бюджеті коштів.) Мусимо зрозуміти, що інституція з атрибутами державності котра є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяє зневагу гідності автохтонів, є цинічною профанацією національної держави.

Цього року, зусиллями небайдужих до доліУкраїни, вдалось призупинити фінансування державним коштом значної частини так званих «ветеранських організацій», керівництво й членство яких відверто декларувало свою антинаціональну і антидержавну суть. 23-го травня, з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у Верховній Раді було ліквідовано комісію у справах «колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни». Непотрачених на українофобську орду більше ніж 20 мільйонів гривень достатньо для демонтажу пам`яника котрий вихваляє зрадника й період окупації. Відмовляючись від виконання власних обов`язків, влада провокує патріотів до радикальних дій. Мовчанка на зло, робить споглядача співучасником злочину. На щастя, відпиляна нога щорсового жеребця (а можливо і кобили) засвідчила, що окрім збайдужілого обивателя й самозакоханих кар`єристів в Україні наявний і духовно здоровий люд.

Нинішні посадовці-управлінці є гідними продовжувачами лихих комуністичних традицій й духовними (а нерідко і фізичними) нащадками тих, хто разом зі Щорсом допомагав поневолювати Україну. Прагнення і болі українців для них є чужими і незрозумілими. Лицемірне скигління про відсутність коштів або необхідність узгодити демонтаж з одним або і кількома міністерствами є проявом небажання здійснювати оновлення й гоном за легким політичним зиском. Посада для них стала методом визиску українців, формою задоволення нездорових забаганок й просто заробітку. Практикований нинішньою бюрократією цинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним.

Історія знає приклади, коли патріотично налаштований люд змушував владу йти на поступки. Під тиском патріотів Київська міська рада ухвалила перейменувати значний відсоток вулиць й демонтувати кілька псевдоісторичних монументів котрі возвеличували поневолювачів. До переліку несумісних з ідеєю української державності «архітектурних витворів» потрапив і негарцюючий кінь з вершником Щорсом. Так само, і геть не з власної ініціативи, на діяльність москвинських банків в Україні Президентом були накладені обмеження й застосовані санкції. Час минув, і про вкрай доречну (хоча і запізнілу) ухвалу, рівно як і про необхідність закрити фінансову резидентуру хижої Москви в Україні починають забувати. Це влаштовує і владу, і сповідників ідеї комуністичного реваншу. Але зло не вічне. Здолаємо.

                                                                                                       Олесь Вахній

Забиваючи осикові кілки в тіло комуністичної імперії зла (себто переможеного і знищеного Савєцкаго Саюзу), політв`язні часів кацапського поневолення й активісти націоналістичних організацій застерігали український загал від участі в побудові української держави неочікувано для самої себе суверенізованої окупаційної адміністрації. Виродки котрі в часі бездержавності українського народу обіймали в насаджених Москвою органах влади посади, ідеєю державності автохтонів (а тим паче їх історичними болями та нагальними потребами) ніколи не переймалась. Показовою в цій справі є поведінка вчорашніх компартійних номенклатурників. Позбувшись кремлівського контролю, адепти фальшивої ідейки «братства радянських народів» були першими, хто використовуючи корупційні схеми розпочав злочинну справу привласнення майна українського народу. Вихована і випестувана ними зміна (нерідко з числа прямих нащадків) є в тисячу крат цинічнішою, підлішою, й схильною до найаморальніших злочинів.

Провладні «політологи» та «політичні експерти» донині не пояснили причини масової згоди (точніше нестримного бажання) змінити українське громадянство на кацапське посадовцями різних рівнів та рангів Криму та частини Донбасу після окупації цих теренів весною 2014-го року. Час від часу, новинарні сайти «оновлюють» інформацію про кількість, і навіть викладають персональні дані працівників прокуратури, КГБ-СБУ, МВС й колишніх формально українських військовиків котрі опинившись на тимчасово непідконтрольних теренах заходились «розбудовувати суверенні республіки». Загал змушують повірити в «активність ФСБ» й «низькі в порівнянні з російськими» зарплати формально українських посадовців. Поза увагою як правило проплачених пустомель (згаданих вище «політологів» й «політичних експертів») залишається етнічна приналежність особового складу структур котрі без найменших вагань стали під москвинський триколор, їхнє минуле та біографія їхніх предків. Тяжко зрозуміти, яку відданість українському народові очікували від аморальної адептки останнього москвинського імператора Миколи ІІ Наталії Поклонської. Для слов`янізованої угро-фінки, предки якої були цілеспрямовано оселені в Україні в часи окупації, прагнення, а тим паче потреби українського народу є не лише незрозумілими, а й цілковито чужими. В цивілізованій країні, посадовця котрий ототожнює себе з чужинською історією просто звільняють й позбавляють змоги посідати відповідальні посади в майбутньому. На жаль, здоровий глузд в Україні застосування на практиці не знаходить. Трагічні наслідки такого геть не державницького підходу в кадровім питанні донині не стали причиною відповідної реакції. Теза згідно якої найголовнішим гальмом в справі поступу українців є нинішня номенклатура, значний відсоток якої становлять етнічні чужинці та випестуваний постколоніальною адміністрацією безідейний, проте матеріалістичний за трибом життя люд, є такою що цілковито відповідає дійсності. Очистити Україну від бруду і намулу є найголовнішою потребою сьогодення.

Ім`я нинішнього очільника Ради Прокурорів України, прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні прокуратури міста Києва Валентина Брянцева, вже неодноразово ставало причиною збурення і протестів в патріотичному середовищі. Власник двох квартир (одна з яких завбачливо оформлена на його батька), земельної ділянки в Ленінському районі Криму, «скромного» рахунку в банку з іноземним походженням статутного капіталу й акцій в ПАТ «АК Сатер» (це все про Валентина Брянцева) розпочинав прокурорську кар`єру водієм «вищестоячого» колеги (нині вже покійного внаслідок непомірного вжиття алкоголю) Едуарда Спатара. Автівку, котрою доводилось «підвозити» керівника, Брянцев заправляв власним коштом. Цього вимагають незадекларовані на папері, проте активно практиковані взаємостосунки в прокурорському середовищі. Нижчий рангом зобов`язаний слугувати наділеному вищим. Про мораль тут згадувати не прийнято. Інакше, «просування службовими щаблями» урветься рівнем помічника прокурора району. Кріпацька запопадливість Брянцева була поміченою, тож кар`єра підлабузника ще в часи Кучми розпочалась відразу з Генеральної Прокуратури. Нащадок болотяної мордви і мокші ніколи не обтяжувався роздумами над мораллю, й з цієї причини погоджувався на роль виконавця найбруднішої і найпідлішої роботи. «Державне обвинувачення» в часі судових розглядів (здебільше це були замовні й політично мотивовані справи) Брянцев підтримував справно і без найменших докорів сумління. Зрештою, не є таємницею той факт, що людські почуття і чесноти кацапському людиноподібному гумусу не є притаманними.

http://bandavzakone.byethost12.com/p0259.htm?i=1

http://zdravo.in.ua/ru/o-kompanii/press-tsentr/item/692-vdkritiy-list-zvernennya-do-prezidenta-ukrayini-vd-kolektivu-kompanyi-farmarketingu-zdravo

http://lustraciya.org/publikacii/kievskij-uboz-pod-kryshej-gpu-vypolnyaet-rossijskij-zakaz.html

http://tyzhden.ua/Society/76993

В часі судової розправи над учасниками громадянської кампанії «Україна без Кучми», Брянцев, як один з прокурорів обвинувачення хвацько роздавав інтерв`ю журналістам, в яких найостаннішими словами обзивав українських патріотів. Міжнародні правозахисні організації визнали засуджених за участі Брянцева особами котрі переслідувались з політичних мотивацій. Внаслідок тюремного ув`язнення, здоров`я більшості засуджених за цією справою суттєво погіршилось. Нині, трьох з них вже немає серед живих, але що до того прокуророві-вбивці? Ненависть до українців котрі не хочуть жити часткою рідної йому Московщини глушить в Брянцева навіть найбезневинніші прояви співчуття до упереджено і брехливо обвинувачених.

Восени 2014-го, вже після перемоги Майдану, виконуючи замовлення представників московських фармацевтичних кіл, Брянцев ініціював накладення арешту на майно київського підприємства «Здраво», власники якого кілька разів жертвували власну продукцію для потреб учасників нинішньої війни на сході. Згідно розповідей працівників українського фармацевтичного підприємства, кожну свою дію Брянцев в телефонному режимі узгоджував з замовником, й щоразу навіть не соромлячись запрошував більшу оплату за свої рейдерські дії.

https://www.youtube.com/watch?v=XTP0gKm3CTA

Згодом, українське фармацевтичне підприємство довело в суді першої інстанції, в Апеляційному суді й Вищому Спеціалізованому Суді абсурдність та упередженість дій Брянцева. Але україноненависник так і не отримав належної кари, хоча і збагатився на десять тисяч умовних одиниць заокеанського походження. Більше того: старанне виконання непогано оплаченого замовлення, стало причиною чергового кар`єрного зросту.

Навесні 2012-го року, особисто мені довелось познайомитись з Брянцевим безпосередньо. Причина знайомства булла геть не прозаїчною. Генетично підлий москвин фабрикував проти мене кримінальну справу в якій протидію незаконному гральному бізнесу намагався подати «цинічним хуліганством» й грабунком. На мою спробу побалакати й з`ясувати причину упередженості, Брянцев цинічно порадив псячою кацапською мовою «сушити сухарі або вішатись». Причину показової люті й зверхнього ставлення я довідався двома роками пізніше. Мережа вже неіснуючих гральних закладів «Євролот» знищення майна якої було ініційовано мною, насправді мала московських власників. Прагнучи узабезпечити себе від протидії з боку патріотів, київське представництво московської мережі гральних закладів «Євролот» винагородило Брянцева одноразовим траншем розміром у вісімдесят тисяч гривень. Єдиною умовою в часі передачі коштів, було доведення у суді вчинення мною злочину. На щастя, суддя наважилась бути чесною і неупередженою. Але невідроблені гроші Брянцеву кишеню не муляють.

Колегою Брянцева в справі показового україноненависництва є і слідчий прокуратури м. Києва Максим Кокоша. Останній, спромігся кілька разів уславитись своєю показовою зневагою до носіїв української мови, хабарництвом й свідомим порушенням вимог Кримінального Процесуального Кодексу. В часі подій котрі вже ввійшли в історію як Революція Гідності, Кокоша не менше п`яти разів «підтримував» в Святошинському суді м. Києва клопотання про взяття під варту затриманих спецпризначенцями спецпідрозділу «Беркут» громадян котрі вийшли на мирний протест. Трьох з них, затриманих ще 18.02.2014. (в день, коли прихильні Януковичу силовики розпочали цілеспрямований розстріл учасників «Євромайдану») за наполяганням Кокоші арештували наступного ж дня. Серед «доказів вини» арештованих, окрім брехливих «рапортів» садистів з «Беркуту», були й «Протоколи огляду місця події». Сіра речовина котра симулює розум в генетично дурнуватій голові кацапа Кокоші навіть не обтяжила свого володаря роздумами над правдивістю оперованих в суді документів. Який огляд місця події може відбуватись під прицільним вогнем снайперів та автоматників?

Змаг за побудову Української Самостійної Соборної Держави зобов`язує кожного свідомого українця до протидії свавільній ході вже розгромленого, але ще недобитого комуністичного атавізму. Боротьба з підлістю, брехнею і несправедливістю не обмежується лише скасуванням недолугих постанов та законів й запровадженням нових. Носієм сатанинської антинаціональної системи є морально розкладений і духовно здеградований людиноподібний елемент. Земне воїнство лукавого складається з погані котра має імена, обіймає посади, й нерідко виряжається в шати «потерпілого». Дарма стараєтесь, покидьки. Ми здолали москвинську імперію, її комуністичну наступницю і вигнали з України вашого співплемінника Януковича. Від кари вам не втекти. Кайтесь, оскільки час розплати вже не за горами.

                                                                                   Олесь Вахній

Пісні у виконанні Олега Скрипки вперше в своєму житті довелось почути ще в середині 80-их вже минулого ХХ-го століття. На "українському" (савєцькому ж звичайно) телебаченні, раз в тиждень здійснювався показ молодіжної програми "Гарт". Манера виконання пісень, неприродні (себто невживані) але показово перекручені і гіперболізовані діалектизми видавали в Скрипці україноненависника. Певно в той час він таким і був, і я не соромлюсь зізнатись, що мріяв фізично знищити його за першої ж нагоди.

На щастя, невгамовний в своєму плинові час ставить свої умови. Процес відродження нації впевненою і переможною ходою йде до кожного українця, і жодна лиха сила його вже не в спромозі зупинити.

14-го березня, з нагоди Дня Добровольця, Вже давно і не українофоб Олег Скрипка, разом з Ансамблем пісні та танцю Збройних Сил України, у присутності студентів та викладачів Києво-Могилянській Академії виконав Гімн Організації Українських Націоналістів, й запропонував зробити його гімном української армії.

Ідея була б вартою уваги, якби існувала УКРАЇНСЬКА АРМІЯ. Нинішню постсавєцьку зграю недолугого і несвідомого люду навіть армією назвати тяжко. Тож не їм, донині святкуючим 9-те травня й 23-тє лютого паразитувати на славних сторінках української минувшини.

Непогане оранжування гімну приховує примітивне, і геть не художнє виконання. Але дух все одно захоплює. От що значить сила слова й генетично закладений гук крові.

Мине час, й нашарування з недолугого й паразитуючого на українській національній ідеї елементу впаде і згине. Лишаться усвідомлення необхідності,непідробна щирість й нелицемірна любов до ближнього. З тим і переможемо.

Слава Україні!

                                                                                                                    Олесь Вахній 

https://www.youtube.com/watch?v=qfgVmSv7mlU

Щораз, коли незаздрісний побут змушує стати свідком нарікання недолугого люду на злочинну бездіяльність й злодійську суть нинішніх посадовців (в Києві зокрема і в Україні вцілому), згадую пророчі застереження колишніх сов`єтських політв`язнів щодо віри, а тим паче співпраці з компартійними номенклатурниками. Останні, не з причини усвідомлення необхідності, а під тиском посталих всупереч їхнім забаганкам обставин, в серпні 1991-го цілковито «змінили» своє ставлення до ідеї державності українського народу. Насправді чужинців, рівно як й морально здеградованих та духовно розкладених зрадників, доля окраденого і зневаженого люду ніколи не цікавила. Справедливо критикований принцип накопичення статків і влади був для них (а там паче до виплеканої ними зміни) єдиним керунком дій і вчинків.  

Методи, якими послуговуються в своїй діяльності київський міський голова Віталій Кличко та його злодійкувате оточення, не є новими. В другій половині вже минулого століття їх апробували і певний час використовували мафіозні структури. Нині, жахіття котрих зрештою позбулись мешканці Апенінського півострова та північної частки американського континенту із заздрісними для його винахідників темпами практикують в Києві.

Вісімнадцятого лютого кілька українських новинарних сайтів повідомили громадськість про затримання в попередній день співробітниками Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України та Головного управління «К» Служби Безпеки України очільника об'єднання вільних профспілок «Солідарність» Станіслава Вітковського за вимагання. Вилучені в часі затримання документи свідчили, що Вітковський є членом Консультативної ради при Генеральній Прокуратурі України та помічником-консультантом народного депутата від «Блоку Петра Порошенка» Дмитра Білоцерківця. Запозичена у мафії схема здирництва виглядала наступним чином: Вітковський, відрекомендовуючись працівником Генеральної прокуратури України та помічником народного депутата з президентської фракції діючи за попередньою змовою з невстановленою слідством особою (не тяжко здогадатись що цією «невстановленою особою» є сам Білоцерківець), шляхом направлення в КМДА, правоохоронні та контролюючі органи скарг на нібито неправомірні дії директора Комунального Підприємства «Лісове господарство Конча-Заспа» Боярчука В.Б., вимагав у нього неправомірну вигоду в розмірі 10 000 доларів США за подальше неперешкоджання здійснення діяльності державного підприємства. Ні більше, ні менше. Або плати, або шляхом зведення на тебе наклепів (непричетність до яких шантажованому доведеться доводити у суді) буде створено чимало проблем і незручностей. В день затримання пану Вітковському було повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.189 (здирництво) КК України. До Печерського суду м. Києва було подано клопотання про обрання затриманому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. До речі, про схильність затриманого до криміналу свідчить і така деталь. На сайті формально очолюваної ним профспілки (членство якої складається з самого Вітковського та оплачуваної секретарки) відверто пропонується послуга з повернення невиплаченої зарплати або боргів. Повідомляється і про помірковану плату за цю «юридичну дію».

Подальші події засвідчили наявність певного глузду в тезі про неабиякі можливості нинішнього українського криміналітету. Інформацію про затримання Станіслава Вітковського власники (або редактори) кількох (але на щастя не всих) новинарних сайтів чомусь видалили. Можемо лише здогадуватись скількома асигнаціями заокеанського походження вони збагатились внаслідок цієї геть не демократичної і цілком безвідповідальної дії. Зникло ім`я Станіслава Вітковського і на сайті Верховної Ради. Кількома годинами після того, як на зап`ястках затриманого зімкнулись кайдани, його кар`єра помічника народного депутата різко увірвалась. Не повідомили засоби інформації і про подальшу долю головного героя геть не кіношного детективу. Довідатись про нинішній статус Вітковського (себто заарештований він чи ні) виявляється просто неможливо. Ані повідомлення у ЗМІ, ані чіткої відповіді з Генеральної прокуратури.

Спроможні відрізняти полову від пшениці чудово розуміють, що в цій підлій грі злодійкуватому шантажію Вітковському відведено незаздрісну роль виконавця чужих задумок і геть не хитрих, проте вкрай підлих комбінацій.

Згаданий вище (так тягне наголосити на тім що поки-що) народний депутат Дмитро Білоцерківець здирницько-шантажувального досвіду набрався в Криму, де в період з 2006-го по 2012-ий роки очолював виконком громадської організації «Севастополь без корупції». Перебираючись в березні 2014-го до Києва, він не йшов на пусте місце. Тут його чекали, й відразу запропонували місце в київській міській державній адміністрації. Мафія вміє подбати про тих, хто здатний на цинізм і підлість. Призначення Віталієм Кличком без проведення передбаченого в таких випадках конкурсу й на безальтернативній основі Дмитра Білоцерківця Директором Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища Київської Міської Державної Адміністрації та комунального підприємства «Київблагоустрій» донині в багатьох викликають справедливе обурення і логічний в таких випадках подив. Цілковито поділяючи почуття зневажених киян, мушу констатувати і без нагадування відомий факт, що самого Білоцерківця (а разом з ним і київського міського голову Віталія Кличка) думка платників податків жодним чином не цікавить. Не вони перші плюють на громаду, здоровий глузд й чесноту моралі.

Досвід Білоцерківця в справі шантажування посадовців і підприємців виявився вкрай доречним після розпродажу комунальної власності одним з попередників Кличка Леонідом Чернівецьким. Останній, зібравши зграйку однодумців (котрі як і Білоцерківець виявились геть нічим не пов`язаними з Києвом та киянами) уславився вмінням без зайвого розголосу й недотриманням передбачених в цій справі формальностей продати київські землі та заклади котрі підпадають під визначення «нерухомість». Поживившись, Чернівецький придбав собі громадянство Грузії, куди перевів більше двох мільярдів доларів. Формально гроші були його власністю, тож жодних претензій країна, котра надала йому громадянство й дозволила збудувати там кілька палаців, не мала. Нині вже протоптаним Чернівецьким шляхом вирушають і його наступники.

 Справу гону за особистим зиском (прикриваючись благородними гаслами необхідності навести лад в столиці України) Кличко й Білоцерківець спромоглись налагодити з гідним подиву розмахом. Уявіть собі ситуацію, коли до підприємця, котрий власними податками наповнює державну казну, приходить один з підлеглих Білоцерківця й повідомивши  про отриману від якихось «обурених громадян» письмову скаргу (проте не показуючи її шантажованому) пропонує два варіанти: або заклад, в якому здійснюється підприємницька діяльність рішенням міськвиконкому знищується, або підприємець сплачує «за нереагування на скаргу». В переважній більшості випадків, руйнуючи комунальними тракторами заклади харчування, продажу, знищуючи торгові ятки і навіть окремі виробничі цехи, підлеглі  Білоцерківця вже мали на ці ділянки замовників. Відразу після вивезення решток зруйнованих бульдозерами малих архітектурних форм, на їх місці поставали споруди, в яких вихідці з Кавказу пропонували сумнівної якості шаурму або такого ж ґатунку «східні солодощі». Не гребує «команда Кличка» й розчищенням ділянок задля подальшого продажу їх забудовникам.

Сумно, соромно і боляче. Нечисельна (нехай навіть і сотня тисяч їх набереться разом з родинами) зграя посадовців грабує чотири десятки мільйонів українців. Прикро, що злодії забувають історію. В Україні до тих, хто показово зневажав загал, ставлення було адекватним.

Панове посадовці! Вас набагато менше, ніж нас. Не провокуйте нову Коліївщину.

                                                                                                  Олесь Вахній

Навіть короткий проміжок часу здатний спричинити (або й навпаки, внаслідок певного осмислення та оприлюднення спочатку невідомої інформації) змінити сприйняття й трактування подій нещодавньої минувшини.

Пригадую, що початок так званого «Євромайдану», котрий з часом переріс в так само так звану «Революцію Гідності» (донині не можу второпати чиєї), від самих початків сприймався в патріотичних (а тим паче націоналістичних) середовищах неоднозначно. Репетуючий про «необхідність влитись в Європу» люд не обтяжував себе роздумами над мораллю, реальними потребами і здоровим глуздом. Ідеї побудови національної держави для більшості учасників того дійства були незрозумілими і навіть чужими.

Споглядаючи за встановленням наметів на проїжжій частині Хрещатику й Майдану Незалежності, а також першими сутичками з «Беркутом» в принципі справедливо обурених свавіллям режиму й паразитуючих на патріотичній фразеології раніше не помітних і нікому не відомих «радикалів», я розумів, що вся ця біганина й жорстка вовтузня, в кінцевому результаті приречена лише на заміну однієї постколоніальної і постокупаційної адміністрації іншою. Час засвідчив, що передбачення мене не зрадили.

Єдиним приємним враженням і спогадом початків «Майдану», є щира (навіть не показова) доброзичливість учасників у перші його дні. Проте, за досить короткий проміжок часу, на зміну їм прийшли розгубленість та підозра у нещирості тих, хто самовільно наділив себе правом керувати та ставити вимоги тогочасній владі.

Ще на початках дійства про котре пишу цей спогад, в кількох блогах котрі вів на інтернет-варіантах деяких газет та інтернет-сайтах, я оприлюднив статті «Приреченість чергового бидламу» й «Дещо прогресивна трансформація бидламу». В першій я виклав теоретичне обгрунтування причин існування держави (як суспільної інституції) й пояснив приреченість тогочасних подій котрі розгортались і відбувались в кількох містах України. Головний посил полягав в тім, що протест проти окремих посадовців або їхніх дій нічим не зашкодить тому ненормальному і неприродньому станові речей, котрий Україна успадкувала від почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Сав`єтського Саюзу. Стаття «Дещо прогресивна трансформація бидламу» окрім аналізу й оцінки подій, торкалась й факту присутності на Майдані Незалежності клириків діючих церков, котрі переймаючись рятунком душ, закликали до осмислення причин протесту його учасників, та покаяння й незастосування насилля наділених посадами.

Значний відсоток учасників «Євромайдану» становив злюмпенізований і неналаштований на конструктивну працю люд. Такі мало не щодня горлопанили нашіптувані їм гасла, але жодним чином не поспішали вдаватись до конструктивного протесту. Єдиним позитивом тих подій, було постання «Правого Сектору» й структуризація осередків політичної партії «Свобода». Саме «Правий Сектор» й «Свобода» на початках задавали радикальний тон й мали більш менш чіткі вимоги до постокупаційного режиму чужинців Азарова й Януковича.

Період так званої «Революції Гідності» вилонив цілу когорту політиків. Подальша діяльність кількох з них (як на громадській, так і в законотворчій царинах) є природньою формою очищення українського політикуму від морально розкладеного й духовно здеградованого елементу, але наплив немалої кількості майданівських вискочок в політичне життя України нині стала деструктивним чинником й великою перешкодою в справі побудови національної держави. Ну що ж… Україні не вперше довелось зіткнутись з ситуацією, коли голосисті себелюбці власним вереском глушать голос мудрих й прагнучих реальних змін та покращень.

Ще одним реальним позитивом подій Майдану, став демонтаж боввана Володимиру Ульянову (Леніну) та подальший розпад (щоправда обійшлось це за активного втручання в цей процес СБУ) фракції Компартії у Верховній Раді. Прикро, що пертурбації відбуваються в Україні не в наслідок усвідомлення їх необхідності та доречності, а лише під тиском розлюченого натовпу та конфлікту псевдоеліт.

В часі самого «Майдану» довелось побачити чимало. П`яних біля наметів довгий час було більше ніж достатньо, значний відсоток перебуваючого в наметах люду вживали наркотичні препарати, між самими «майданівцями» з різних угрупувань («сотень») виникали сутички, когось ловили і били, інших зв`язаними водили від намету до намету, деяких скаліченими вивозили за місто і навіть намагались втопити. Випало мені бути свідком п`яної стрілянини, й обтяжитись вмовлянням одного з уламків «Правого Сектору» утриматись від застосовування зброї і сили стосовно інших. Окрім жертовності прихильників «Майдану» (харч й значний відсоток амуніції та інвентарю дарували кияни й співчуваючі з інших міст) траплялись й випадки крадіжок і навіть здирництва. Що поробиш, таким є наше постколоніальне суспільство.

17-го лютого, мені зателефонував один з очільників здається Дніпровського осередку Партії Регіонів на прізвище Пономарьов, який окрім того ще й очолював осередок дружинників мікрорайону Троєщина. Посвідчення дружинника давало змогу безкоштовного проїзду в громадському транспорті й формально узаконювало перевірку документів і затримання вихідців з Азії та Африки, котрі незаконно перетнули кордон і зграями вештались Києвом. Пономарьов запросив на мітинг в підтримку Азарова, який начебто мав відбутись біля стін Верховної Ради 18.02.14. Порадившись з друзями котрі перебували в «Комендатурі Майдану» (містилась вона на той час в приміщенні Київської міської ради і Київської міської адміністрації по вул. Хрещатик), я вирішив відвідати дійство на яке запрошував Пономарьов й довідатись про плани прихильників вже мало що контролюючого Януковича.

Просуваючись вул. Інституцькою до Будинку Офіцерів, я кілька разів натикався на сліди бійки. Спалені автівки, биті шибки, розкидане каміння… На той час це не було чимось новим, але видовище було вражаючим.

Біля входу в Мар`їнінський Парк з боку згаданого Будинку Офіцерів, я відразу побачив Пономарьова й кількох знайомих дружинників. Останні криком кричали на якихось осіб в цивільному. Зміст більш ніж емоційної лайки зводився до наступного: представників «Громадського формування з охорони правопорядку» запросили на провладний мітинг, але замість участі в ньому запропонували взяти до рук дерев`янні кийки і долучитись до побиття «майданівців» міліціонерами й найнятими злочинцями (яких вже на той час нарекли терміном «тітушки»).

-Ми не будемо людей бити, - верещав Пономарьов. -Ми це не підтримуємо.

За кілька хвилин, очолювані Пономарьовим дружинники пішли з парку, а я (оскільки був одягнутим в цивільне) отримав змогу пройтись поміж наметами найманців-«тітушок». В цей час, хтось подав команду сідати в автобуси, й майже всі хто був в парку кинулись до автобусів з номерами чорного кольору. Ця обставина дала мені змогу ідентифікувати транспорт як такий, що приналежний Міністерству Оборони. Біля одного з наметів я бачив тіло чоловіка. Я не бачив на ньому крові, але неприродньо білий колір рук й обличчя давали підстави вважати що він мертвий. Певно, це був один з «майданівців», котрого затримали самі «тітушки» й протримавши його певний час в полоні просто забили бідолаху до смерті.

Повертаючись до Майдану, я знову вийшов на вул. Інституцьку. В районі Національного Банку вже було чітко чути постріли. За газетною крамничкою котра стояла і нині стоїть на розі вул. Інституцька і Банківська, я бачив двох осіб в чорній формі без жодних розпізнавальних знаків. Один з них лежав на матрасі й з рушниці з оптичним прицілом цілився (або дивився) в бік Майдану, а інший з автоматом в руках стояв за ним спиною до нього й обличчям до нас. Відстань між мною й ще кількома особами котрі теж перебували на вулиці з одного боку й снайпером та його напарником з іншого, становила трохи більше ста метрів. Автоматник до когось звертався по рації й дивився в наш бік. За хвилину, з боку вул. Банківська, до нас підбіг невисокого зросту чоловік, також в чорній уніформі без розпізнавальних знаків, з великим, з білого металу пістолетом в кобурі котра висіла на поясі , але не з боку, а попереду.

-Пожалуйста, уйдітє, ето в вашіх інтересах.

Нам не лишалось іншого виходу як розвернутись і піти.

Про побачене я менше ніж за годину вже розповів друзям в «Комендатурі Майдану»

Той факт, що виголошувані на встановленій на Майдані сцені гасла були астрономічно далекими від здорового глузду й реальних потреб українського народу, давав мені підстави передбачати незаздрісну приреченість емоційного зриву. Нині, до числа «Героїв Майдану» зарахували злодійкуватого вірмена Нігояна, батьки якого втекли з Нагірного Карабаху й заробляли собі в Україні на прожиття гендлярством вирощених на хімікатах кавунами. Хіба це героїзм, випадково потрапити під кулю?

Позитивним наслідком так званої «Революції Гідності» є вимушена (на жаль не усвідомлена необхідністю а вимушена) декомунізація частини суспільного життя України, а також усвідомлення частиною українців того, що хижа Московщина є головним ворогом України під сучасну пору. Прикро і боляче, що це доходить до загалу після смерті кількох тисяч а можливо і десятків тисяч здатних до праці, але такою є кара за бездуховність і обмеженість. Там, де ігноруються глузд і розум, до голосу приходять обставини. Прикро, що українці пізно пробудились, боляче за кожного загиблого, але життя вимагає поступу. Без нього – занидіння і смерть.

                                                                                          Олесь Вахній

15-го травня 2009-го року, "Законом" Верховної Ради України №1334-VI було запроваджено заборону на діяльність будь-яких закладів де здійснюються азартно-ігрові дії. Прийняттю закону передували звернення небайдужих до долі Батьківщини громадян, церков й громадських організацій. Показово, що власниками азартно-ігрового бізнесу в Україні були москвинські підприємства. Окремі з них (а згодом і геть всі) для прикриття мали рестрацію в офшорних зонах. Бездушних виродків ніколи не цікавила мораль і здоровий глузд. Гін за прибутком позбавляв їх навіть роздумів з приводу подальшої долі узалежнених фальшивою вірою в прибуток шляхом натиску на клавішу комп'ютерного симулятора. Наслідком легкодоступності закладів де здійснювалась чорна справа морального розкладу й духовного розбещення, стало погіршення криміногенної ситуації й виведення без перебільшення кількох мільярдів гривень за межі України.