Щораз, коли незаздрісний побут змушує стати свідком нарікання недолугого люду на злочинну бездіяльність й злодійську суть нинішніх посадовців (в Києві зокрема і в Україні вцілому), згадую пророчі застереження колишніх сов`єтських політв`язнів щодо віри, а тим паче співпраці з компартійними номенклатурниками. Останні, не з причини усвідомлення необхідності, а під тиском посталих всупереч їхнім забаганкам обставин, в серпні 1991-го цілковито «змінили» своє ставлення до ідеї державності українського народу. Насправді чужинців, рівно як й морально здеградованих та духовно розкладених зрадників, доля окраденого і зневаженого люду ніколи не цікавила. Справедливо критикований принцип накопичення статків і влади був для них (а там паче до виплеканої ними зміни) єдиним керунком дій і вчинків.  

Методи, якими послуговуються в своїй діяльності київський міський голова Віталій Кличко та його злодійкувате оточення, не є новими. В другій половині вже минулого століття їх апробували і певний час використовували мафіозні структури. Нині, жахіття котрих зрештою позбулись мешканці Апенінського півострова та північної частки американського континенту із заздрісними для його винахідників темпами практикують в Києві.

Вісімнадцятого лютого кілька українських новинарних сайтів повідомили громадськість про затримання в попередній день співробітниками Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України та Головного управління «К» Служби Безпеки України очільника об'єднання вільних профспілок «Солідарність» Станіслава Вітковського за вимагання. Вилучені в часі затримання документи свідчили, що Вітковський є членом Консультативної ради при Генеральній Прокуратурі України та помічником-консультантом народного депутата від «Блоку Петра Порошенка» Дмитра Білоцерківця. Запозичена у мафії схема здирництва виглядала наступним чином: Вітковський, відрекомендовуючись працівником Генеральної прокуратури України та помічником народного депутата з президентської фракції діючи за попередньою змовою з невстановленою слідством особою (не тяжко здогадатись що цією «невстановленою особою» є сам Білоцерківець), шляхом направлення в КМДА, правоохоронні та контролюючі органи скарг на нібито неправомірні дії директора Комунального Підприємства «Лісове господарство Конча-Заспа» Боярчука В.Б., вимагав у нього неправомірну вигоду в розмірі 10 000 доларів США за подальше неперешкоджання здійснення діяльності державного підприємства. Ні більше, ні менше. Або плати, або шляхом зведення на тебе наклепів (непричетність до яких шантажованому доведеться доводити у суді) буде створено чимало проблем і незручностей. В день затримання пану Вітковському було повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.189 (здирництво) КК України. До Печерського суду м. Києва було подано клопотання про обрання затриманому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. До речі, про схильність затриманого до криміналу свідчить і така деталь. На сайті формально очолюваної ним профспілки (членство якої складається з самого Вітковського та оплачуваної секретарки) відверто пропонується послуга з повернення невиплаченої зарплати або боргів. Повідомляється і про помірковану плату за цю «юридичну дію».

Подальші події засвідчили наявність певного глузду в тезі про неабиякі можливості нинішнього українського криміналітету. Інформацію про затримання Станіслава Вітковського власники (або редактори) кількох (але на щастя не всих) новинарних сайтів чомусь видалили. Можемо лише здогадуватись скількома асигнаціями заокеанського походження вони збагатились внаслідок цієї геть не демократичної і цілком безвідповідальної дії. Зникло ім`я Станіслава Вітковського і на сайті Верховної Ради. Кількома годинами після того, як на зап`ястках затриманого зімкнулись кайдани, його кар`єра помічника народного депутата різко увірвалась. Не повідомили засоби інформації і про подальшу долю головного героя геть не кіношного детективу. Довідатись про нинішній статус Вітковського (себто заарештований він чи ні) виявляється просто неможливо. Ані повідомлення у ЗМІ, ані чіткої відповіді з Генеральної прокуратури.

Спроможні відрізняти полову від пшениці чудово розуміють, що в цій підлій грі злодійкуватому шантажію Вітковському відведено незаздрісну роль виконавця чужих задумок і геть не хитрих, проте вкрай підлих комбінацій.

Згаданий вище (так тягне наголосити на тім що поки-що) народний депутат Дмитро Білоцерківець здирницько-шантажувального досвіду набрався в Криму, де в період з 2006-го по 2012-ий роки очолював виконком громадської організації «Севастополь без корупції». Перебираючись в березні 2014-го до Києва, він не йшов на пусте місце. Тут його чекали, й відразу запропонували місце в київській міській державній адміністрації. Мафія вміє подбати про тих, хто здатний на цинізм і підлість. Призначення Віталієм Кличком без проведення передбаченого в таких випадках конкурсу й на безальтернативній основі Дмитра Білоцерківця Директором Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища Київської Міської Державної Адміністрації та комунального підприємства «Київблагоустрій» донині в багатьох викликають справедливе обурення і логічний в таких випадках подив. Цілковито поділяючи почуття зневажених киян, мушу констатувати і без нагадування відомий факт, що самого Білоцерківця (а разом з ним і київського міського голову Віталія Кличка) думка платників податків жодним чином не цікавить. Не вони перші плюють на громаду, здоровий глузд й чесноту моралі.

Досвід Білоцерківця в справі шантажування посадовців і підприємців виявився вкрай доречним після розпродажу комунальної власності одним з попередників Кличка Леонідом Чернівецьким. Останній, зібравши зграйку однодумців (котрі як і Білоцерківець виявились геть нічим не пов`язаними з Києвом та киянами) уславився вмінням без зайвого розголосу й недотриманням передбачених в цій справі формальностей продати київські землі та заклади котрі підпадають під визначення «нерухомість». Поживившись, Чернівецький придбав собі громадянство Грузії, куди перевів більше двох мільярдів доларів. Формально гроші були його власністю, тож жодних претензій країна, котра надала йому громадянство й дозволила збудувати там кілька палаців, не мала. Нині вже протоптаним Чернівецьким шляхом вирушають і його наступники.

 Справу гону за особистим зиском (прикриваючись благородними гаслами необхідності навести лад в столиці України) Кличко й Білоцерківець спромоглись налагодити з гідним подиву розмахом. Уявіть собі ситуацію, коли до підприємця, котрий власними податками наповнює державну казну, приходить один з підлеглих Білоцерківця й повідомивши  про отриману від якихось «обурених громадян» письмову скаргу (проте не показуючи її шантажованому) пропонує два варіанти: або заклад, в якому здійснюється підприємницька діяльність рішенням міськвиконкому знищується, або підприємець сплачує «за нереагування на скаргу». В переважній більшості випадків, руйнуючи комунальними тракторами заклади харчування, продажу, знищуючи торгові ятки і навіть окремі виробничі цехи, підлеглі  Білоцерківця вже мали на ці ділянки замовників. Відразу після вивезення решток зруйнованих бульдозерами малих архітектурних форм, на їх місці поставали споруди, в яких вихідці з Кавказу пропонували сумнівної якості шаурму або такого ж ґатунку «східні солодощі». Не гребує «команда Кличка» й розчищенням ділянок задля подальшого продажу їх забудовникам.

Сумно, соромно і боляче. Нечисельна (нехай навіть і сотня тисяч їх набереться разом з родинами) зграя посадовців грабує чотири десятки мільйонів українців. Прикро, що злодії забувають історію. В Україні до тих, хто показово зневажав загал, ставлення було адекватним.

Панове посадовці! Вас набагато менше, ніж нас. Не провокуйте нову Коліївщину.

                                                                                                  Олесь Вахній

Навіть короткий проміжок часу здатний спричинити (або й навпаки, внаслідок певного осмислення та оприлюднення спочатку невідомої інформації) змінити сприйняття й трактування подій нещодавньої минувшини.

Пригадую, що початок так званого «Євромайдану», котрий з часом переріс в так само так звану «Революцію Гідності» (донині не можу второпати чиєї), від самих початків сприймався в патріотичних (а тим паче націоналістичних) середовищах неоднозначно. Репетуючий про «необхідність влитись в Європу» люд не обтяжував себе роздумами над мораллю, реальними потребами і здоровим глуздом. Ідеї побудови національної держави для більшості учасників того дійства були незрозумілими і навіть чужими.

Споглядаючи за встановленням наметів на проїжжій частині Хрещатику й Майдану Незалежності, а також першими сутичками з «Беркутом» в принципі справедливо обурених свавіллям режиму й паразитуючих на патріотичній фразеології раніше не помітних і нікому не відомих «радикалів», я розумів, що вся ця біганина й жорстка вовтузня, в кінцевому результаті приречена лише на заміну однієї постколоніальної і постокупаційної адміністрації іншою. Час засвідчив, що передбачення мене не зрадили.

Єдиним приємним враженням і спогадом початків «Майдану», є щира (навіть не показова) доброзичливість учасників у перші його дні. Проте, за досить короткий проміжок часу, на зміну їм прийшли розгубленість та підозра у нещирості тих, хто самовільно наділив себе правом керувати та ставити вимоги тогочасній владі.

Ще на початках дійства про котре пишу цей спогад, в кількох блогах котрі вів на інтернет-варіантах деяких газет та інтернет-сайтах, я оприлюднив статті «Приреченість чергового бидламу» й «Дещо прогресивна трансформація бидламу». В першій я виклав теоретичне обгрунтування причин існування держави (як суспільної інституції) й пояснив приреченість тогочасних подій котрі розгортались і відбувались в кількох містах України. Головний посил полягав в тім, що протест проти окремих посадовців або їхніх дій нічим не зашкодить тому ненормальному і неприродньому станові речей, котрий Україна успадкувала від почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Сав`єтського Саюзу. Стаття «Дещо прогресивна трансформація бидламу» окрім аналізу й оцінки подій, торкалась й факту присутності на Майдані Незалежності клириків діючих церков, котрі переймаючись рятунком душ, закликали до осмислення причин протесту його учасників, та покаяння й незастосування насилля наділених посадами.

Значний відсоток учасників «Євромайдану» становив злюмпенізований і неналаштований на конструктивну працю люд. Такі мало не щодня горлопанили нашіптувані їм гасла, але жодним чином не поспішали вдаватись до конструктивного протесту. Єдиним позитивом тих подій, було постання «Правого Сектору» й структуризація осередків політичної партії «Свобода». Саме «Правий Сектор» й «Свобода» на початках задавали радикальний тон й мали більш менш чіткі вимоги до постокупаційного режиму чужинців Азарова й Януковича.

Період так званої «Революції Гідності» вилонив цілу когорту політиків. Подальша діяльність кількох з них (як на громадській, так і в законотворчій царинах) є природньою формою очищення українського політикуму від морально розкладеного й духовно здеградованого елементу, але наплив немалої кількості майданівських вискочок в політичне життя України нині стала деструктивним чинником й великою перешкодою в справі побудови національної держави. Ну що ж… Україні не вперше довелось зіткнутись з ситуацією, коли голосисті себелюбці власним вереском глушать голос мудрих й прагнучих реальних змін та покращень.

Ще одним реальним позитивом подій Майдану, став демонтаж боввана Володимиру Ульянову (Леніну) та подальший розпад (щоправда обійшлось це за активного втручання в цей процес СБУ) фракції Компартії у Верховній Раді. Прикро, що пертурбації відбуваються в Україні не в наслідок усвідомлення їх необхідності та доречності, а лише під тиском розлюченого натовпу та конфлікту псевдоеліт.

В часі самого «Майдану» довелось побачити чимало. П`яних біля наметів довгий час було більше ніж достатньо, значний відсоток перебуваючого в наметах люду вживали наркотичні препарати, між самими «майданівцями» з різних угрупувань («сотень») виникали сутички, когось ловили і били, інших зв`язаними водили від намету до намету, деяких скаліченими вивозили за місто і навіть намагались втопити. Випало мені бути свідком п`яної стрілянини, й обтяжитись вмовлянням одного з уламків «Правого Сектору» утриматись від застосовування зброї і сили стосовно інших. Окрім жертовності прихильників «Майдану» (харч й значний відсоток амуніції та інвентарю дарували кияни й співчуваючі з інших міст) траплялись й випадки крадіжок і навіть здирництва. Що поробиш, таким є наше постколоніальне суспільство.

17-го лютого, мені зателефонував один з очільників здається Дніпровського осередку Партії Регіонів на прізвище Пономарьов, який окрім того ще й очолював осередок дружинників мікрорайону Троєщина. Посвідчення дружинника давало змогу безкоштовного проїзду в громадському транспорті й формально узаконювало перевірку документів і затримання вихідців з Азії та Африки, котрі незаконно перетнули кордон і зграями вештались Києвом. Пономарьов запросив на мітинг в підтримку Азарова, який начебто мав відбутись біля стін Верховної Ради 18.02.14. Порадившись з друзями котрі перебували в «Комендатурі Майдану» (містилась вона на той час в приміщенні Київської міської ради і Київської міської адміністрації по вул. Хрещатик), я вирішив відвідати дійство на яке запрошував Пономарьов й довідатись про плани прихильників вже мало що контролюючого Януковича.

Просуваючись вул. Інституцькою до Будинку Офіцерів, я кілька разів натикався на сліди бійки. Спалені автівки, биті шибки, розкидане каміння… На той час це не було чимось новим, але видовище було вражаючим.

Біля входу в Мар`їнінський Парк з боку згаданого Будинку Офіцерів, я відразу побачив Пономарьова й кількох знайомих дружинників. Останні криком кричали на якихось осіб в цивільному. Зміст більш ніж емоційної лайки зводився до наступного: представників «Громадського формування з охорони правопорядку» запросили на провладний мітинг, але замість участі в ньому запропонували взяти до рук дерев`янні кийки і долучитись до побиття «майданівців» міліціонерами й найнятими злочинцями (яких вже на той час нарекли терміном «тітушки»).

-Ми не будемо людей бити, - верещав Пономарьов. -Ми це не підтримуємо.

За кілька хвилин, очолювані Пономарьовим дружинники пішли з парку, а я (оскільки був одягнутим в цивільне) отримав змогу пройтись поміж наметами найманців-«тітушок». В цей час, хтось подав команду сідати в автобуси, й майже всі хто був в парку кинулись до автобусів з номерами чорного кольору. Ця обставина дала мені змогу ідентифікувати транспорт як такий, що приналежний Міністерству Оборони. Біля одного з наметів я бачив тіло чоловіка. Я не бачив на ньому крові, але неприродньо білий колір рук й обличчя давали підстави вважати що він мертвий. Певно, це був один з «майданівців», котрого затримали самі «тітушки» й протримавши його певний час в полоні просто забили бідолаху до смерті.

Повертаючись до Майдану, я знову вийшов на вул. Інституцьку. В районі Національного Банку вже було чітко чути постріли. За газетною крамничкою котра стояла і нині стоїть на розі вул. Інституцька і Банківська, я бачив двох осіб в чорній формі без жодних розпізнавальних знаків. Один з них лежав на матрасі й з рушниці з оптичним прицілом цілився (або дивився) в бік Майдану, а інший з автоматом в руках стояв за ним спиною до нього й обличчям до нас. Відстань між мною й ще кількома особами котрі теж перебували на вулиці з одного боку й снайпером та його напарником з іншого, становила трохи більше ста метрів. Автоматник до когось звертався по рації й дивився в наш бік. За хвилину, з боку вул. Банківська, до нас підбіг невисокого зросту чоловік, також в чорній уніформі без розпізнавальних знаків, з великим, з білого металу пістолетом в кобурі котра висіла на поясі , але не з боку, а попереду.

-Пожалуйста, уйдітє, ето в вашіх інтересах.

Нам не лишалось іншого виходу як розвернутись і піти.

Про побачене я менше ніж за годину вже розповів друзям в «Комендатурі Майдану»

Той факт, що виголошувані на встановленій на Майдані сцені гасла були астрономічно далекими від здорового глузду й реальних потреб українського народу, давав мені підстави передбачати незаздрісну приреченість емоційного зриву. Нині, до числа «Героїв Майдану» зарахували злодійкуватого вірмена Нігояна, батьки якого втекли з Нагірного Карабаху й заробляли собі в Україні на прожиття гендлярством вирощених на хімікатах кавунами. Хіба це героїзм, випадково потрапити під кулю?

Позитивним наслідком так званої «Революції Гідності» є вимушена (на жаль не усвідомлена необхідністю а вимушена) декомунізація частини суспільного життя України, а також усвідомлення частиною українців того, що хижа Московщина є головним ворогом України під сучасну пору. Прикро і боляче, що це доходить до загалу після смерті кількох тисяч а можливо і десятків тисяч здатних до праці, але такою є кара за бездуховність і обмеженість. Там, де ігноруються глузд і розум, до голосу приходять обставини. Прикро, що українці пізно пробудились, боляче за кожного загиблого, але життя вимагає поступу. Без нього – занидіння і смерть.

                                                                                          Олесь Вахній

15-го травня 2009-го року, "Законом" Верховної Ради України №1334-VI було запроваджено заборону на діяльність будь-яких закладів де здійснюються азартно-ігрові дії. Прийняттю закону передували звернення небайдужих до долі Батьківщини громадян, церков й громадських організацій. Показово, що власниками азартно-ігрового бізнесу в Україні були москвинські підприємства. Окремі з них (а згодом і геть всі) для прикриття мали рестрацію в офшорних зонах. Бездушних виродків ніколи не цікавила мораль і здоровий глузд. Гін за прибутком позбавляв їх навіть роздумів з приводу подальшої долі узалежнених фальшивою вірою в прибуток шляхом натиску на клавішу комп'ютерного симулятора. Наслідком легкодоступності закладів де здійснювалась чорна справа морального розкладу й духовного розбещення, стало погіршення криміногенної ситуації й виведення без перебільшення кількох мільярдів гривень за межі України.

Практика паразитування на гостинності, рівно як і зловживання негараздами та скрутою, не належить до числа винаходів новітнього часу. Історія дала тверезу оцінку явищу як такому, а європейська спільнота спромоглась законодавчо узабезпечити себе від проявів фінансового та політичного гендлярства й нав`язування безальтернативних «проектів». Прикро визнавати, проте зусиллями і стараннями теоретиків створення неприродньої «сірої раси», в Україні буйним квітом квітне процес морального розкладу та деградації автохтонів й заселення її теренів нічим не поєднаним з історією та минулим етнічно та расово чужим елементом. Репрезентанти останнього, без найменшого докору сумління вимагають для себе зиску на призначених Творцем для українців теренах.

21-го вересня 2016-го року, в часі засідання парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, наділена постколоніальною, постокупаційною, посткомуністичною і постсав`єтською адміністрацією громадянством України Хатія Деканоїдзе (грузинка, для котрої посада є лише нагодою особистої наживи та знаряддям запровадження й реалізації вимог і вказівок зовнішніх наднаціональних і сатанинських за суттю потуг) вдалась до показової істерики. Причиною нещирого проте екзальтованого вибрику, слугувало запитання народного депутата Андрія Лозового, котрий вказавши їй на відверту українофобію, поцікавився наявністю або відсутністю бажання припинити злочинну діяльність й залишити терени України. Нагадаю, що вказівкою Петра Порошенко (доречі з процесуальним порушенням всих передбачених в такій ситуації вимог) Деканоїдзе отримала громадянство України й посаду очільника національної поліції.

Відразу після її втечі з зали в котрій відбувалось засідання, я поцікавився причиною бездіяльності очолюваної нею структури в справі боротьби з етнічною злочинністю. Відповідь злодійкуватої грузинки особисто для мене була передбачуваною. Досвід спілкування з ментально азійським кавказьким людом засвідчив, що цивілізована дискусія для них є чужою і незрозумілою. В пошані вміння обдурити («розвести») й скористатись хвилинною слабістю.

https://www.youtube.com/watch?v=XIg0pMJNmqg

Зізнаюсь, що зафіксована оператором телеканалу розмова з Деканоїдзе є неповною. Хвилиною пізніше (знаючи що розмову вже ніхто не фіксує), на пропозицію зібрати докупи (байдуже яким чином) співплемінників й залишити Україну, Деканоїдзе відповіла лайкою й невживаними в храмі та освічених колах термінами і словами. Дідько з нею (це я про лайку). Іншого від злодійкуватої чужинки я і не чекав. Але повернути награбоване в мого народу, відмовитись від громадянства й дати звіт за злочини їй таки доведеться.

Україна для українців!

В Україні по українському!
Олесь Вахній

Станіслав Клих - ліворуч

Зізнаюсь, що переважна більшість власних думок з приводу нерадісних для всього українського загалу й незаздрісних для мене особисто фактів про котрі нижче йтиме мова, були викладені мною на папері ще восени 2015-го року. Єдиним стримуючим чинником в справіїх оприлюднення, було прохання адвоката Марини Дубровіної (котра здійснювала захист Станіслава Клиха в суді м. Грозний) не поспішати з цим. Проте невгамовний в своєму плинові час ставить власні вимоги і кидає щораз зухваліші виклики. Розпочаті 04.05.16. судові дебати в справі Карпюка-Клиха поклав край пошуку і збору доказів та свідчень як обвинуваченням, так і захистом. 19.05.16. суд присяжних (який складався з етнічних чеченців) визнав їх причетними до формувань збройних загонів з українців котрі в період 1994-го 1995-го воювали на боці чеченських бандформувань та вбивствах солдафонів москвинської армії. Стверджую, що чеснота совісті (котра для людей честі і гідності не є пустопорожнім дзвоном) не дозволяє мені зоставатись нехай і вимушено пасивним споглядачем несправедливості.

Звістка про арешт росіянським ФСБ Станіслава Клиха для більшості його знайомих викликала реакцію котра провокується гучним громом в погожу днину. Як так? За що і чому? Клих (на відміну від спільнообвинуваченогоКарпюка) ніколи вголос не засуджував нинішніх кремлівських верховодів, а регулярні відвідини базованих в Москві й Петербурзі шовіністичних й націоналістичних партій та організацій, тим паче особисте знайомство з багатьма очільниками й активістами імперського і правого руху, давали підстави підозрювати його у відсутності державницького патріотизму. В побуті він звичайно дозволяв собі лайливі вислови в бік комуністично-тоталітарного минулого (адепти тієї сатанинської системи репресували його предків), та жартівливі кпини з нинішнього москвинського буття. Але сповідником примітивних москвофобських поглядів і переконань Клих ніколи не був. Ну що ж… Підозрюю що доля (точніше вологі, холодні і смердючі камери слідчих ізоляторів) змусили його кардинально змінити думку.

Початок нашого знайомства припадає на літо-осінь 1991-го року. На той час ми обоє були членами Спілки Української Молоді. На відміну від мене, Станіслав не належав до активу й ніколи не виділявся схильністю до різкостей і радикальних вчинків. Єдине чим він врізався в мою пам’ять, був принесений ним в жовтні того року на агітаційний концерт котрий відбувався на Майдані Незалежності прапор УССР, за спалення якого мені довелось відбути сім діб адміністративного арешту.

Наше ближче знайомство розпочалось наприкінці 1993-го року. На той час Станіслав доволі часто відвідував офісні кімнати Української Національної Асамблеї та Української Народної Самооборони (УНА-УНСО) котрі винаймались в Товариства Української Мови в Музейному провулку, а згодом були перебазовані до провулку Тараса Шевченка м. Києва. Пригадую, що тогочасне керівництво УНА (в першу чергу в особі нині вже мало кому відомого Голови Виконкому Віктора Мельника) ставилось до Станіслава з поблажливістю, але без поваги. Його показова запопадливість й водночас нерішучість викликали зневагу не лише в Мельника, але й у більшості УНСОвців. Але то були проблеми виключно Клиха. Доречі, час засвідчив, що хамовитий в побуті Мельник таки мав рацію. Стас не завжди і не в усьому був щирим, а його дії і поведінка зрештою здобули логічне пояснення. Особи котрі збирали інформацію для спецслужб мало в кого викликали і викликають повагу, але нехай це поки-що лишиться в минулому, й не стане каменем спотикання в справі вирішення його долі. Ті, хто вдавався до його послуг (маю на увазі Службу Безпеки) виявились набагато підлішими, аніж це може охопити людська уява, й цинічно самоусунулись від допомоги несправедливо оббріханомуінформатору й арештованому громадянину України їхніми колегами з ФСБ.

До пам’яті приходять наполегливі спроби Станіслава зконтактувати мене з керівниками УНА (щоправда посада Голови Київського осередку Спілки Української Молоді (СУМ) давала мені цю змогу і без старань сторонніх осіб), рівно як і надмірна зацікавленість майже всим що відбувалось в націоналістичному середовищі. Нині, вже не є таємницею що це не було випадковістю. Ну і нехай. Я пробачаю, а Господь оцінить і воздасть.

Насправді, Станіслав цікавився не лише діяльністю «скрайньоправих». З цього приводу доводилось чути різні думки, нерідко з кардинально протилежними висновками, але факт лишається фактом: саме з вуст Клиха (можливо це було свідоме нашіптування, оскільки не тяжко передбачити якою буде реакція) ще в 1996-98рр. я довідувався про деструктивну діяльність об`єднання гомосексуалістів «Ганімед». Силовими зусиллями київських скінхедів та активістів нині вже неіснуючої Соціал-Національної Партії, переважна більшість заходів неприхильних до традиційного і природного співіснування й співжиття унеможливлювалась ще на самих початках. Дозволю собі не вдаватись з цього приводу в деталі, не конкретизовувати методи й не перераховувати заходи котрими це середовище ослаблювалось. Доречі, боротьба з содомітським світоглядом зобов`язувала поборювати й його носіїв. Розгін «тематичних» дискотек, фізичний вплив на оплачуваних наднаціональними масонськими організаціями функціонерів «Ганімеду», відвідини редакції содомітського журнали «Один из нас» з вимогою припинити діяльність (внаслідок нашого з Станіславом візиту, котрий спричинив приїзд підрозділу спецпризначенців) один з меценатів друкованого видання (громадянин Польщі) просто втік з України), нерідко супроводжувався й конфіскацією грошових асигнацій. Революціонери також люди, а природніх потреб харчуватись, одягатись, відпочивати й допомагати потребуючим ніхто для нас не скасовував. Неприємним спогадом про Стаса є його ставлення до грошей. Він завжди хотів мати більше. Навіть ціною втрати поваги до себе з боку тих, з ким кілька годин до цього «йшов на справу». Нині, має час в тім покаятись.

Біблійні заклики співчувати тим хто завдає прикрощі, мають глузд й пояснення. Гріховні схильності й негідні вчинки людини ще не є доказом її остаточної нікчемності. Життя нерідко змушує покаятись навіть найостаннішого розбишаку. Іноді, ще до каяття він наважиться на вчинок котрий зможе приємно вразити і неабияк допомогти. Після зорганізованого Службою Безпеки мого арешту в липні 1998-го року, саме Клих відшукав мого колишнього однокурсника, й умовив його відвідати мене в ув’язненні. Подарований ними адміністрації так званої «виправної установи» комп’ютер, в подальшому суттєво полегшив мій побут.

Звільнившись весною 2003-го року, я поставив за мету унапрямити неконтрольовані системою й націоналістичним рухом вуличні середовища в здорове русло. На той час я вже не мав сумніві в тім, що показова доброта Станіслава (він надавав мені можливість ночувати у власному помешканні) також була часткою плану СБУ по нагляду за мною. Журюсь, що не зміг здійснити все заплановане, але совість моя чиста. Я не мовчав а діяв.

Станом справ на час мого звільнення, Станіслав очолював молодіжний підрозділ «Громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону». Фінансування (щоправда вкрай скудне) надходило з бюджету м. Києва, проте посвідчення давали право безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Вкладені в шкіряні чохли на котрих було викарбувано «МВС» картонні папірці з світлиною й гербовою печаткою дарували чимало можливостей. Збитий мною і Станіславом гурт патріотів, допомагав нам використовував їх за належним призначенням. Зазвичай, об’єктами нашої уваги ставали вихідці з країн Азії та Африки, більшість з котрих перебували в Україні без жодного дозволу. Пригадую, що присутністькількох міцних хлопців пробуджувала в Клиху раніше малопомітну хоробрість. Мені не соромно зізнатись в тім, що перед тим як передати затриманих нелегалів міліціонерам, ми позбавляли їх наявних в кишенях українських й іноземних грошових знаків. Частина вилучених в азіятів і хамітів коштів йшли на підтримку політв’язнів.

Востаннє я спілкувався з Станіславом влітку 2014-го. Наші стосунки на той час вже були натягнутими. Понад рік (ще до дійства котре нарекли Революцією Гідності) він очолював осередок Партії Регіонів в одному з районів Києва, й певно уявивши себе непохитним, спробував вдатись до шантажу, вимагаючи з мене чималу суму за мовчанку про дії котрі Карний Кодекс трактує розбійним нападом, і котрі ми разом вчинили ще до мого першого арешту. Нині, я не шкодую що стримав друзів котрі за цей вчинок планували забити йому пару цвяхів в голову. Шкодую за втраченими нервовими клітинами, але нехай і те лишається в минулому. Йому нині набагато гірше. Зайвий доказ на користь того, що справу кари за деякі злочини краще віддати в руки Творцеві.

Восени того ж 2014-го, з газет та публікацій в мережі Інтернет, я довідався про арешт Станіслава Клиха в Орлі, куди він поїхав нібито на запрошення блудниці з котрою влітку того ж року мав гріховні чуттєві насолоди на нічних пляжах поблизу Коктебеля. Від кари за гріх ще ніхто не тікав. Тому і прикрість в котру він втрапив, трактую належною, передбаченою Біблією карою за не практикований праведниками триб життя.

В часі спілкування з його вбитою горем матір’ю й правозахисниками (котрі зрештою і познайомили мене зі згаданим вище захисником Мариною Дубровіною) довідався і про «дані ним покази», в котрих він «свідчить» що разом зі мною в грудні 1994-го та січні-лютому 1995рр. воював на боці чеченців проти штурмуючих Грозний Збройних Сил Російської Федерації. Стверджую, що за час нашого знайомства і наших стосунків, це перший випадок коли я не ображаюсь на нього за брехню. Зрештою, за що? Ознайомившись з копією (вона також була викладена в мережу Інтернет) його скарги до міжнародних правозахисних інституцій в якій він оповідав про методи отримання від нього свідчень, я постановив собі щодня молитись за того, хто можливо і без докору сумління інформував формально українські спецслужби про відомі йому мої дії та вчинки. Як християнин, я пробачаю йому негідну й непорядну поведінку.

Роздуми з приводу становища в котрому опинився Станіслав Клих, а також про можливі для мене наслідки катуванням вибитих з нього свідчень, на даний час не дарують жодної втіхи. Прагнучи захистити себе й допомогти упереджено оббреханому, я змушений був потратити кілька днів задля отримання копії власної залікової книжки. Це напевно єдиний поки-що задокументований доказ, котрий свідчить що в період грудня 1994-го й січня 1995-го рр., особисто я за межі України не виїжджав, й участі в збройному конфлікті на боці чеченських бандформувань не брав. Нині мені відомо, що в той час (бурхливі 90-ті вже минулого століття), нишпорками з МВС та перейменованого в СБУ КГБ за мною (й за кількома активістами націоналістичного руху також) здійснювався нагляд. Даю згоду на оприлюднення звітів. Можливо вони допоможуть упередженооббреханому ворогами інформатору Служби Безпеки.

Мені не тяжко здогадатись, чому Клиха силоміць змусили до самообмови та до надання брехливо обтяжуючих мене свідчень. В тогочасну пору, я належав до ще не чисельної когорти українських націоналістів, котрі в часи свавілля режимів Кравчука і Кучми відверто заявляли, що кольорові забарвлення москвинського шовінізму насправді не мають жодного значення. Москва (байдуже, монархічна, комуністична чи нинішня диктаторсько-«демократична») від самих початків свого постання є ворогом всього що не вкладається в витворені куцим розумом її керманичів штучні рамки. Зміні підлягає не її владна верхівка, а фальшива шкала вартостей, котра за будь-якого правління штовхає москвинів та підвладні їм народи до конфлікту з рештою світу. Здогадуюсь, що спалені мною у вересні 1991-го року саморобні триколори в часі конференції «Общіє істокі васточнаславянскай культури», мої публікації в газетах і журналах, виступи на мітингах, телебаченні й зібраннях, ініціатива виносу на Всеукраїнське Віче (вересень 1991-го) гасла «Київ проти Москви», унеможливлення «Імперскава марша» (листопад 2006-го) й  ходи адептів москвинського православ`я до місцини де зариті окупанти (так званий «пагорб слави») (червень 2014-го), рівно як і побиття підконтрольних їм адептів «рускава міра» в Києві, для ФСБ є достатнім доказом моєї ненависті до державного утворення під назвою Росія. Про це доречі йдеться і у вибитих в Клиха «свідченнях». Згідно цих«показів», моя нелицемірна любов до України є «протиправною екстремісткою діяльністю» й змушувала бути «націоналістом, ненавидіти москвинів й прагнути вбивати їх». В данім випадку, логічним буде запитання до вже колишнього прем`єра Яценюка, адже в цих же показах (ці кілька сторінок також оприлюднені) було й згадане його ім`я, як учасника бойових зіткнень в Грозному в новорічну ніч з 1994-го на 95-ий. Оприлюднення цієї частини показів Клиха в Яценюка викликало сміх, а його запопадливі секретарі й секретарки дозволили собі з цього приводу вкрай примітивні спроби зімітувати жарт. Мені тяжко зрозуміти ці дешеві кпини. Невже показані Клихом в клітці шрами на тілі від кілька добового стояння на колінях й так само кілька добового перебування в кайданах є чимось кумедним і смішним? Невже нешановному пану Арсенію тяжко взяти власну залікову й завіривши в нотаріуса копії довести що принаймні в цій частині покази є такими що не відповідають дійсності? Я не маю жодного сумніву в упередженості росіянських судів й прокуратури, але для світової спільноти це вагомий доказ на користь абсурдності всієї справи. Не гоже сміятися з людини котра втрапила в халепу. Навіть якщо вона і не гідна побутової поваги.

На жаль, доля не звела мене віч-на-віч з поганцям икотрі ще кілька років тому, отримуючи оплату відз овнішніх потуг звинувачували мене, Станіслава Клиха й голову політичної партії СПАС Едуарда Коваленка в співпраці з москвинськими  спецслужбами. З цього приводу, грантоїди-антифашисти навіть склали листа й розіслали його до посольств кількох західних країн з проханням не надавати нам в'їздних віз. Ну що панове, ви отримали доказ того що плід вашої хворобливої уяви є астрономічно далеким від дійсності? Вибачення було б вкрай доречним. Але ви на нього навряд чи наважитесь. І ця обставина є підставою для цілковитої зневаги вас і вашого матеріалістичного світогляду.

Здійнятий в підконтрольних урядовим та президентським чинникам друкованих та електронних ЗМІ галас довкола Надії Савченко, насправді не є випадковим. Надія ніколи не належала до патріотичних середовищ й на відміну від спільнообвинуваченого з Клихом Миколи Карпюка ніколи не декларувала власної громадянської позиції.  Перешкодою в тім могло бути навчання в військовому закладі й прагнення отримати на плечі погони з п`ятикутною зіркою, котра є часткою сатанинської пентограми і нічогоспільного з українською культурою та геральдичими традиціями не має. Але нинішній владі вигідніше ліпити героя з людини котра ніколи не конфліктувала з нею, не декларувала вголос власної принциповості і незгоди з її діями та практикованною політикою. Тому і згадують про Карпюка, Клиха, Сенцова, Кольченко й Костенко вкрай рідко. Непідконтрольні й здатні на самостійні дії пасіонарії (навіть якщо вони і не належать до числа кришталево чистих) нинішньому режимові не потрібні.

                                                                                                 Олесь Вахній

Свідчення Клиха

З 12-го по 15-те травня 2016-го року, у львівському Палаці Спорту відбувся кубок світу зі змішаних єдиноборств.

Від самих початків постання в Україні Асоціації Професійних Видів Єдиноборств, її очільник, а також Президент Всесвітньої Федерації ММА (WMMAF) Андрій Вікторович Чистов, переймається розбудовою регіональних структур та проведенням міжнародних змагань. В нинішній, багатий на суспільні пертурбації час, не кожен день трапиться нагода зустріти людей котрі б залишались вірними власним баченням і переконанням. Справа пропаганди переваги здорового способу життя над гоном за тілесними насолодами багатьом нині видається позбавленою перспективи тратою часу. Проте життя, котре ставить перед людством свої виклики, розтавляє крапки над "І" неупереджено й водночас справедливо. Здобута в кривавих боях нашими предками слава, нині підтверджується на килимах спортивних арен та залів.

Україна має чудовий потенціал. Не дозволимо власним лінощам, байдужості й бюрократам його занедбати.

Відкриття. 

Другий зліва - заступник міністра в справах молоді і спорту - Ярослав Войтович

Четвертий зліва - Президент Європейської федерації кунг-фу - Микола Матулевський. 

П`ята зліва - Президент Федерації кунг-фу України - Солоділіна Людмила.

Перший зправа - Президент федерації кунг-фу Турецької Республіки - Абдурахман Акюз.

Учасники

Учасники

Команда Туреччини

Перемога легко не дається

Шлях до перемоги

Наймолодші учасники змагань

Краще "воювати" на килимі, а не в окопах

Радість перемоги й біль поразки

Шлях до перемоги

Давня гра, котра нині стала спортом

Перемога легко не дається

Емоції тяжко утримати

Початок

Двобій

Українки найсильніші. І найчарівніші

Четвертого травня, в часі планових відвідин Національного природнього парку «Гуцульщина», розташованого у Косівському районі Івано-Франківської області, до міністра екології та природних ресурсів України Остапа Семерака звернулись громадські активісти з пропозицією відвідати ті ділянки, котрі приймаюча сторона (себто місцеві бюрократи) для огляду йому не пропонували. Шлях котрим рухався міністр в супроводі міністерських челядників й місцевої влади, був перекритим, тож в міністра не лишалось іншого виходу як відреагувати на вимоги небайдужих до долі природнього ландшафту регіону.

Огляд проблемних територій виявився нерадісним. На території, котру так старано приховувала місцева знать від міністра, здійснювалась незаконна вирубка лісів у межах природно-заповідного фонду без отримання відповідних лімітів. Численні ледь прикриті пеньки, лисі схили гір у межах парку, самовільно захоплені та здані у приватне користування з порушенням норм законодавства лісові земельні ділянки.

 
За результатами масштабів побаченого та враховуючи численне ігнорування рішень ряду міністерських комісій Державною екологічною інспекцією в Івано-Франківські області, Остап Семерак дав доручення негайно звільнити начальника Державної екологічної інспекції в Івано-Франківській області Ігоря Стефурака. Голос небайдужих і принципових був почутий. Прикро, що заповзята в справі підлабузництва й запопадлива в справі виконання найабсурдніших вказівок пресслужба Міністерства екології та природніх ресурсів інформуючи громадськість про подію, подала відвідини території де здійснювались незаконні й несанкціоновані вирубки виключно ініціативою Остапа Семерака. Ну що ж, панове з лакейською душею. Прийде і на вас кара.

Дещо раніше, а саме 15-го квітня,  під тиском справедливо обуреної громадськості, Генеральною прокуратурою був звільненим з посади прокурор Одеської Області Микола Стоянов. Згідно слів прокурора ГПУ Владислава Куценка, виконуючий обов’язки Генерального прокурора України Юрій Севрук врахував пропозицію президента і звільнив особу з заплямованою репутацією з посади. Звільнення відбулося відповідно до положень Закону України «Про прокуратуру» та Закону України «Про очищення влади». Обидва приклади звільнення з посад осіб до діяльності яких представники патріотично налаштовваної громадськгості мали претензії, є позитивним прикладом в справі побудови держави на принципах демократії та врахування думок широкого загалу.

Як і передбачалось, факт звільнення прокурора Одеської області, спричинив дискусію як в середовищі високопосадовців, так і в патріотичних колах щодо кандидатури на посаду. Небайдужі до долі України громадські активісти вже озвучили ім`я Сергія Василенка. Останній, за недовгий час праці в прокуратурі області зарекомендував себе належним чином. Згідно слів самих активістів, надісланий до Одеської обласної прокуратури з Києва Сергій Василенко не належав і не належить до місцевої корумпованої номенклатури, а його вміння шукати компроміси з громадськістю й прагнення дотримуватись в діях чітких рамок закону певно і стали причиною виникнення до нього симпатій. Ну що ж… Пане Президенте! Народ не вперше озвучує власні думки, поради і вимоги. Раджу почути їх.                                                                 

Сергій Василенко

Нинішній незаздрісний побут щораз більше дарує докази того, що лишена у спадок від почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Сав`єтського Саюзу постокупаційна, постколоніальна, постсав`єтська, і цілковито антинаціональна за духом, формою і змістом адміністрація, так і не стала на шлях побудови вільної і національної держави. Здолавши світову “імперію зла”, українці постали перед потребою очиститись від її адептів, котрі після проголошення незалежності так і не полишили владних посад. Стараннями так і непокараних комуністів, в Україні постала вкрай збрюрократизована, цинічна, й відверто українофобська орда посадовців, для якої єдиним керунком до дій є гін за особистим зиском й виконання вказівок зовнішніх потуг.

Тероризований найрізноманітнішими формами винародовлення український нарід заслуговує на кращу долю. Від самих початків проголошення нічим не закріпленої “незалежності”, найкращі сини і доньки українського народу не боялись ставати до двобою з аморальною і злочинною системою. Наслідком ув`язнень патріотів режимами Кравчука, Кучми, Ющенка і Януковича, в Україні постала когорта політрепресованих патріотів. Історія ще дасть цьому періоду злочинного свавілля тверезу оцінку, але час кидає нові виклики. Станом справ на час написання цих рядків, суголосно своїм попередникам корупційний режим олігарха Порошенко продовжує здійснювати злочинну політику винародовлення українського народу. Нині, за гратами утримується більше сотні осіб, для котрих прагнення служити рідному народові є єдиним мірилом доцільності всих дій і вчинків.

30-го жовтня, політв`язні постокупаційного режиму Порошенко оголошують одноденне, попереджувальне голодування. Кожен учасник вимушеної відмови від вживання їжі, заздалегідь подав письмове повідомлення адміністрації СІЗО про причини котрі спонукають вдатись до цієї дії. Кожен свідомо наразив себе на небезпеку, оскільки згідно “Правил утримання арештованих в слідчому ізоляторі”, відмова від вживання їжі є “грубим порушенням внутрішнього розпорядку”. Відповіддю на політично мотивоване голодування може бути кількадобове утримання в карцері. Тримайтесь брати і сестри! Україна з вами!

Одноденне голодування є першим і попереджувальним заходом в справі протидії свавіллю режиму Порошенка. Нешановні панове посадовці! Почуйте патріотів!

Олесь Вахній