Після установчого з'їзду політичної партії Конгрес Українських Націоналістів (надалі КУН або Конгрес), який відбувся в березні 1992-го року, впродовж року відбувався процес створення й реєстрації низових (себто районних, міських та обласних) осередків. Мені невідомі імена геть всих консультантів тогочасних очільників революційного відламу Організації Українських Націоналістів Ярослави Стецько та двох Омелянів, Кушпети з Нідерландів та Коваля з Бельгії, проте бандерівську традицію вирішувати все (і кадрові питання також) вкрай обмеженим колом осіб, я відчув на собі особисто. В січні наступного року, голова Київської організації КУН Леонід Ковальчук повідомив, що проводом ОУН(р) (а саме з його ініціативи й постав Конгрес), мені виявлено велику довіру, й призначено організаційним референтом київського осередку. Сам Ковальчук мешкав у Васильківському районі Київської області, й був людиною занадто емоційного характеру. Аналізуючи його діяльність з відстані часу, віддаю належне працьовитості й ініціативності, проте вважав і вважаю келійне прийняття рішень й наказні методи такими, що унеможливлюють реалізацію ініціатив низового членства, а з часом призводять й до занепаду середовищ.

Імпульсивний і навіть скандальний Ковальчук спричиняв безліч конфліктів з органами постколоніальної влади. Іноді вони мали глузд і логіку, проте нерідко траплялись ситуації, чіткого пояснення яким було годі шукати. Мені донині невідомі всі деталі й обставини його регіональної війни з тогочасним керівництвом Василькова й району. Стверджую, що про більшість з них я довідувався з газети “Шлях Перемоги”, яка на той час була офіціозом Конгресу.

В травні 1993-го року, Ковальчук звернувся до Ярослави Стецько з проханням роздрукувати кількатисячним накладом складену ним листівку, в якій викривались корупційні дії васильківських посадовців. В часі її поширення, працівники міліції затримали кількох васильківських активістів Конгресу. Подія не набула належного розголосу, й негативно позначилась на дисципліні. Аналізуючи ситуацію, я запропонував Ковальчуку вдатись до дій які б привернули увагу громадськості й спричинились до активнішого притоку членства. На його думку, таким заходом міг бути демонтаж пам'ятника Леніну у Василькові. Підсумовуючи розмову, ми постановили не інформувати київський провід про задум, а до виконання, окрім членства Конгресу залучити й представників інших, близьких за духом та переконаннями середовищ.

Заочне призначення оргреферентом київського осередку КУН, не перешкоджало виконанню мною обов'язків заступника голови націоналістичного (радикального) відламу київського осередку Спілки Української Молоді (СУМ), тож їхня участь в акції була логічною. Мій вибір зупинився на Романові Музиці й Ігореві Дуднику. Я свідомо не пояснював деталей запланованого й місця, проте швидка, без вмовлянь згода, була для мене свідченням довіри. Окрім Ігоря й Романа, також не обтяжуючись зайвими поясненнями, я запросив гурт дівчат з СУМу та Ліги Української Молоді (ЛУМ). Кошти (40 ам. Дол.) для замовлення й оплати автобусу яким мали їхати до Василькова учасники акції, я отримав з рук заступника Голови Центрального Проводу КУН Сергія Жижко.

Процес підготовки зайняв всього три доби. В день виїзду я довідався, що Леонід Ковальчук попереднього дня мав чергову сварку в адміністрації Василькова, й певно не контролюючи себе пригрозив десантом “30-ти СУМівців в камуфляжах, які завтра знесуть Леніна”. Довідавшись про необачність, я відмовив йому в участі. За кілька годин до виїзду, усним наказом Сергія Жижка, для контролю за ходом акції з ушкодження фалесоподібного боввана, до зібраного мною гурту був долучений референт Центрального Проводу Конгресу з молодіжних питань Сергій Квіт. Буквально за годину до збору біля розташованої на Подолі дзвіниці Миколи Доброго (туди мав під'їхати й замовлений мною в одному з автопарків Києва автобус), до нас цілком випадково долучився діяч студентського й правозахисного руху Євген Дикий.

Діставшись Василькова, я наказав водієві, який звичайно ж не знав дійсної мети, зупинитись недалеко від центру й чекати нашого повернення. Послані мною до найбільшого скупчення людей дівчата з листівками, відразу привернули увагу міліціонерів, тож невеличкий і непримітний гурт, в якому окрім мене були Сергій Квіт, Євген Дикий, Роман Музика, Ігор Дудник й член Конгресу Віра Сіянко, змогли непомітно дістатись до об'єкту що підлягав ліквідації. Кувалду і молот якими планувалось ушкоджувати, а також мегафон, довелось нести в торбинках.

Балакучість Ковальчука дійсно стала причиною збільшення кількості працівників МВС на вулицях, проте очікування виряжених саме в камуфляж парубків, зіграло того дня нам на руку. Я розумів, що успіх запланованого залежить від швидкості виконання. Почергово підсадивши разом з Євгеном на п'єдистал Романа й Ігоря, ми узабезпечили їх від будь-яких перешкод. Зрозуміло, що міліціонери не очікували такого зухвальства, тож їхня реакція була запізнілою. Сергій Квіт в мегафон почав зачитувати текст складеної Ковальчуком листівки, а Віра Сіянко плівковим фотоапаратом фіксувала подію.

Згідно даної мною поради ушкодити в першу чергу верхівку, Роман, впродовж хвилини бив монумент в ту частину яка зображувала обличчя. Наслідком майже двох десятків ударів, які супроводжувались найбрутальнішою лайкою працівників міліцій й вимогами негайно злізти, стала цілковита руйнація помітно непропорційного овалу який зображав голову. Ігор Дудник виявився фізично слабішим очікуваного. Міцно обійнявши лівою рукою вилитого з неякісного цементу Леніна, він спромігся кількома слабими ударами лише відбити поли довгого пальто.

Міліціонери не дали можливості Сергієві Квіту прочитати навіть третини тексту листівки. Брутально відібравши мегафон, його і Євгена Дикого повели до відділку міліції. Мене ж, тримаючи за поясок й руки, намагались змусити наказати Дуднику й Музиці злізти з пам'ятника. Їхні вимоги я задовільнив лише переконавшись, що завдані хлопцями ушкодження вже не підлягають реставрації.

Всих затриманих відразу доправили до кабінету очільника районної міліції. Ним виявилась особа з огидним кацапським прізвищем Воробйов. Він гарчав на підлеглих як пекельний цербер, а мені мало не захлинаючись слиною погрожував розстрілом. Згідно заздалегіть узгодженої в разі затримання поведінки, ми визнали себе націоналістами й відмовились відповідати на інші запитання. Хвилин за десять до кабінету зайшли двоє працівників Служби Безпеки України. Один з них, з вкрай огидним, схожим на жаб'ячу пику обличчям, підтримуючи істеричну лайку Воробйова пообіцяв мені “тюрму і нари”. Швидка з'ява в васильківському відділку міліції київських СБУшників підтвердила, що нас вже чекали, тож відволікаючий маневр з дівчатами які роздавали листівки в центрі містечка виявився доречним.

Складання протоколів й допити мене, Квіта, Дикого, Музики, Дудника, Сіянко й Голови ЛУМ Лариси Йолкіної (останню затримали прямо у відділку, коли вона зайшла туди з'ясувати нашу долю) зайняло більше двох годин. Нас намагались розвести по різних кабінетах, проте ми відмовлялись виконувати накази захисників антинародної системи. Воробйову довелось вдовільнитись моїм монологом, в якому я повідомив що вважав і вважаю марксово-ленінське вчення різновидом сатанізму. Я чув як працівники СБУ телефонували з його кабінету до Києва, й несамовито лаючи мене, Конгрес й місцеву міліцію, прохали подальших вказівок. Згодом, працівники міліції привели до райвідділу водія автобусу. Бідолаха доводив свою непричетність, й прохався як малолітній школяр.

Так і не отримавши жодних інструкцій, СБУшник наказав Воробйову звільнити нас, проте пообіцяв мені “розмову в іншому місці”. Запопадливість з якою міліціонери виконували накази вчорашніх КГБістів була вкрай огидною. Найнеприємнішим в часі повернення до Києва було скигління водія, який нарікав, що з нашої вини може мати великі неприємності.

Повернувшись надвечір до Києва, я зустрів біля “бюра” (штабу) КУН Леоніда Ковальчука. Він повідомив, що в письмовій формі на ім'я Ярослави Стецько подає на мене скаргу за усунення його від участі в справі, недисциплінованість й порушення субординації. Проте довідавшись про успішне втілення в життя запланованого відразу змінив думку, і не приховував радощів.

Доля Романа Музики, який ушкодив верхню частину боввана, склалась трагічно. Якщо не зраджує мені пам'ять, наприкінці осені чи навіть на початку зими того ж 1993-го року, до мене в розпачі зателефонувала СУМівка Тетяна П., яка підтримувала з ним дружні стосунки. Як виявилось, батьки Романа повідомили про його загибель в часі бойових дій так званого “експедиційного корпусу “Арго” УНА-УНСО” в Грузії. Зустрівшись з ними наступного дня, я провів їх до підвального приміщення в провулку Шевченка, де була розташована “контора” (штаб) УНА-УНСО. Відверто недружня зустріч нас тогочасним очільником Дмитром Корчинським, тон яким він розмовляв з матір'ю, й підтвердження факту загибелі одним випадково присутнім при зустрічі учасником бойових дій, були гнітючими. Шкодую, що не зміг втримати Романа від помилки.

                                                                                                                              Олесь Вахній

З мегафоном - Сергій Квіт. На п`єдесталі пам`ятнику - Роман Музика. Спиною в білій безрукавці - Олесь Вахній. Підсаджують - Ігоря Дудника. Зігнувся підсаджуючи - Євген Дикий.

Як і передбачали реально незалежні й так само реально незаангажовані аналітики, зміна політичної верхівки в Україні внаслідок перемоги Майдану, жодним чином не змінила лишені у спадок ще від сатанинського Сов`єтського Союзу політичний устрій та форму стосунків владної верхівки з народом. Нинішня діяльність осіб котрі опинились в кріслах президента, прем`єр-міністра, голови Верховної Ради та їхнє найближче оточення, продовжують ганебну практику узурпації влади. Ігноруючи здоровий глузд й реальні потреби українського народу, «вчорашні другі» в уряді Януковича та викинуті на смітник історії невдахи режиму Ющенка, нині оголосили себе «батьками нації». Насправді, їхня діяльність є суцільним деструктивом й дискредитацією національної ідеї. Проте гріховне прагнення засвідчити загалові власну вагомість й будь-що утримати владу в руках, змушує їх вдаватись до дій і вчинків за які з часом обов`язково доведеться дати звіт.

Про практиковану постколоніальною адміністрацією Кравчука-Кучми-Ющенка-Януковича а нині й Порошенка форму стосунків високопосадовців та їх оточення з народом, не писали хіба-що ледачі, або вузькофахові видання. Безугавні заклики «потерпіти-почекати» (бо «не на часі») та звинувачення в приналежності до міфічних «провокаторів», були і залишаються головними відповідями на всі звернення, прохання і вимоги. Найбезневинніші прояви незгоди, як і в часи комуністичного тоталітаризму, цинічно трактують «замахом на державний устрій» й жорстоко переслідують.

Починаючи з другої половини 90-их років вже минулого століття, українські націоналістичні середовища щороку на свято Покрови (себто 14-го жовтня) зорганізовували масові заходи. Окрім традційних молитов до Божої Матері, відбувались й вшанування запоріжських козаків котрі вважали Богородицю своєю покровителькою, та вояків Української Повстанської Армії. Деякі літописці останньої стверджують, що саме 14-го жовтня 1942-го року, відбулось створення УПА як такої.

Зорганізовані націоналістами заходи в той день завжди наражались на спротив репрезантантів системи. Посадовці через суд добивались заборони маршів та пішої ходи, а силовики кийками карали кожного, хто спромігся піднятись з колін й ігнорувати вказівки антинародної системи.

Лишений Порошенку у спадок Януковичем ненормальний стан речей, рівно як й небажання вирішувати не одну сотню реальних перепон та проблем, обурював кожного незгідного з існуванням несправедливості. Зайве дивуватись, що саме в день святкування Покрови, про них вкотре вирішили нагадати владі.

Про заплановані заходи, пішу ходу й мітинг біля стін Верховної ради, владу було поінформовано у передбачений спосіб. Окрім вимоги нарешті визнати Українську Повстанську Армію воюючою саме за постання української держави потугою в часі Другої Світової війни, від парламентарів вимагалось засудити злочинну комуністичну ідеологію та прийняти рішення про амністію стосовно осіб, супроти яких порушувались кримінальні справи насправді з політичних міркувань. На жаль, прийняття вкрай важливих рішень було зірване особами котрі в часи свавілля Януковича гуртувались у фракціях Комуністичої Партії, Партії Регіонів, та багатьма членами фракцій «Батьківщина» і «Удар». Зареєструвавшись в сесійній залі, значний відсоток депутатів відразу її залишив. Зрозуміло, що відсутність кворуму позбавив Верховну Раду можливості належним чином виконувати свої функції. Саме поведінка депутатів і спровокувала учасників мітингу до активного наступу. Щойносформовані спецпідрозділи МВС виявились гідними продовжувачами дій і справ своїх попередників з «Беркуту». Ніким не планований конфлікт таки відбувся.

Того ж дня, навіть не позичивши в Сірка очей, Петро Порошенко на всю країну оголовив про зрив «запланованого російськими спецслужбами другого фронту в столиці».

-Посоромтесь пане Петре ось так брехати. Впевнений, що насправді Ви чудово розумієте мотивації людей котрі довідавшись про ігнорацію їхніх вимог, вдались до спроби підійти до одного з входів до Верховної Ради. Спецпризначенці з МВС яких кинули стримувати народний гнів, насправді були лише штучно створеною перешкодою. Аморально нарікати на отримані ними тілесні ушкодження. Позбавляючи громаду можливості бути почутою, вони, але в першу чергу Ви, поставили себе поза межами українського народу.

Я не маю сумніву в тім, що зумисне не прийняті закони про визнання Української Повстанської Армії воюючою за постання української держави потугою, рівно як і звільнення з в`язниць осіб супроти яких свого часу з політичних міркувань були порушені крімінальні справи, наступним складом парламенту таки будуть прийняті. Доречі, дозволю собі одне передбачення. Цей список поповниться іменами і прізвищами й тих, кого за участь в протестах біля стін Верховної Ради 14.10.14. вже нарекли «провокаторами» й «екстремістами».

Шлях до правди є дійсно тяжким. Торуючим його доводиться стикатись з легіоном воїнів лукавого, до числа яких належить практикована і нинішнім режимом самовпевненість у власній непомильності. Дарма стараєтесь, панове. Ми приречені на перемогу. Прикро, що ви цього донині так і не зрозуміли.

Олесь Вахній

Мистецтво було і залишається одним із найважливіших чинників духовного життя людства. Воно стимулює творчу діяльність та збагачує життя людини емоційними переживаннями і роздумами. Радянська кінематографія, де кіно розглядалось як „найважливіше із всіх мистецтв” й виконувало роль ідеологічного впливу на широкі маси населення, була орієнтованою виключно на внутрішній ринок. Замкненість й відсутність альтернативи зробила її рентабельною й такою, що приносить досить великі кошти в бюджет держави. Проте матеріалістична ідеологія й притаманна для тоталітарних держав адміністративно-наказна система не сприяли вільному розвиткові національних культур народів СРСР вцілому й української зокрема. Значний відсоток продукованих художніх, документальних й науково-публіцистичних фільмів (станом справ на початок й середину 80-их років ХХ ст., Україна продукувала 12-14 художніх фільмів й виконуючи держзамовлення близько 30-ти телевізійних одиниць), програм та телепередач були замовними й покликаними пропагувати переваги практикованого в Радянському Союзі політичного устрою. Наслідком цього, радянська кінопродукція (а українська не з власної волі була її складовою) виявилась непідготовленою до нових умов та неконкурентноспроможною.

Примітивне трактування комерційної діяльності виключно як пошуком вигоди, економічного зиску та прибутків, не сприяє розвиткові культури і нині. Відразу після проголошення Україною незалежності, іноземні кінокомпанії та діячі шоу-бізнесу неодноразово звертались до урядових чинників з пропозиціями приватизувати кіностудію ім. Олександра Довженка. Згідно висновків і оцінок, павільйони кіностудії відповідали світовим стандартам, а обслуговуючий персонал був достатньо кваліфікованим. На жаль, об'єктивні труднощі (притаманні для суспільств періоду суспільних пертурбацій і реформацій) та ряд суб`єктивних причин змусили урядові чинники щороку зменшувати фінансування української кіноіндустрії. Недофінансування кіновиробництва поставило у вкрай скрутне становище всі державні кіностудії. Вони змушені були працювати у режимі скороченого робочого тижня; виникла заборгованість із сплати комунальних послуг, інших платежів до бюджету. Відповідно, деякі комерційні структури намагалися скористатися такою ситуацією та незаконно здійснити перерозподіл державного майна (ЗАТ «Одеська кіностудія», Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка, тощо). Нині, павільйони кіностудії ім. Олександра Довженка здані в ренту комерційним структурам й використовуються не за призначенням (зокрема під склади) а кваліфіковані робітники звільнені. Про рівень кваліфікації робітників кіностудії свідчить наступний факт. Згідно підрахунків створених в 70-их роках минулого століття на всих кіностудіях СРСР науково-практичних груп „НОП” (наукової організації праці) допоміжні роботи по підготовці та розстановці освітлювальних приладів на кіностудії „Мосфільм” забирали в середньому 40 хвилин, в той час, як на кіностудії ім. О.Довженка витрачалось часу на ці роботи приблизно в 2 рази менше. Продаж Ялтинської кіностудії, перетворення Одеської кіностудії в житловий мікромасив, перетворення відомої кіностудії „Укркінохроніка” в навчальні корпуси Київського Державного Університету театрального мистецтва, розвал славетної „Київської кіностудії науково-популярних фільмів” також є свідченням занепаду нинішнього українського кіновиробництва. Ця обставина є однією з причин неспроможності творити власний, художньо-повновартісний й якісний продукт.

Нині, національний інформаційно-культурний простір заповнений продуктом переважно неукраїнського походження. Йдеться передусім про глобальну культурно-інформаційну експансію західних країн, зокрема США, яка створює дедалі відчутнішу загрозу безпеці українського суспільства. Низькопробні розважальні кінофільми, бойовики, що штовхають на сумнівні “подвиги”, нав’язлива й інколи аморальна реклама, підривають духовне й інтелектуальне здоров’я нації, сприяють девальвації моральних і загальнолюдських гуманістичних вартостей, культурних національних традицій. Поступове витіснення вищих вартостей та ідеалів утилітарними, прагматичними, технократичними орієнтаціями і глобалізаторськими імперативами мислення позначається на формуванні власної, української національної свідомості.

Початок ХХІ століття ознаменувався проривом Польщі в Європейському кіно, завдяки постановкам ряду високобюджетних фільмів („Вогнем і мечем” Є.Гофман). Український кінематограф зробив спробу піти аналогічним шляхом, проте вона була провальною. Глядач не сприйняв фільмів знятих навздогін чужим ідеям. (Ю.Г.Іллєнко „Молитва за гетьмана Мазепу” (бюджет 10млн. грн.), М.П.Мащенко „Богдан Хмельницький” І серія (бюджет 7 млн. Грн.).

Протягом 2009 року Державна служба кінематографії України підготувала декілька нормативно-правових актів з метою забезпечення політики державного протекціонізму виробництва національних фільмів, розширення джерел фінансування національного кіновиробництва, стимулювання розвитку національної кіноіндустрії, технічного переоснащення галузі. Попри те, комерціалізація телеканалів не сприяє витворенню власниками національної телепродукції. Як засвідчила практика, купівля дозволу на прокат фільму або передачі, оплата дублювання з іноземної на українську або дублювання російською мовами, є суттєво дешевшим аніж фінансування створення власних програм. У 2008 році в кінотеатрах було продемонстровано 198 назв фільмів. 87 картин було дубльовано, 36 — озвучено, 51 — субтитровано і 24 картини — із синхронним перекладом у залі. За перше півріччя 2009р. в Україну ввезли 86 назв фільмів. З них: 51 — продубльовано, 7 — озвучено, 24 — субтитровано і 4 — озвучені у залі. Станом на 31 грудня 2009 р. Державною службою кінематографії України видано 11855 прокатних посвідчень. З них для кіно-театрального показу – на 147 назв; для телевізійного показу – на 4961 назву; відео прав – на 6747 назв. В тому ж 2009 році, Експертною комісією з питань публічного демонстрування кіно- і відеофільмів Міністерства культури і туризму України переглянуто 1176 фільмів. Серед них: за зверненням дистриб’юторських фірм – 724 фільми; за зверненням правоохоронних органів – 452 фільми. Заборонено до публічного показу 414 фільмів. Експертною комісією з питань визначення художньої якості фільмів іноземного виробництва та їх належності до високохудожнього, експериментального, авторського кіно переглянуто 5 фільмів і рекомендовано Державній службі кінематографії України відшкодувати дистриб’юторським компаніям витрати на субтитрування фільмів державною мовою. Окремої уваги заслуговує той факт, що однією з умов замовників для українських кінорежисерів є виробництво кінопродукції російською мовою.

Телебачення – складна знакова система. Воно поєднує образ, письмовий текст, голос, музику, звукові ефекти. Кожний з цих знаків може самостійно впливати на споживача. Разом вони створюють новий ірреальний світ реального глядача. Якщо глядач підліткового віку, то телебачення для нього стає також і «збірником» зразків і моделей поведінки. Вражаючий ефект телебачення, окрім його власне змістової спрямованості, - це сам факт його існування, його доступність, його здатність звести сотні мільйонів громадян до рівня пасивних глядачів протягом значної частини їхнього життя. Дослідники встановили, що нині майже в кожному помешканні телевізор увімкнений в середньому сім годин на добу. Телебачення мінімізує особистісні взаємодії всередині родини й спільноти. Одне й те ж джерело інформації може передавати певні стереотипи і точки зору безпосередньо мільйонам людей, ускладнюючи розмежування реального та вигаданого, заспокоюючи або мобілізуючи їх, фрагментуючи їхнє сприйняття, притупляючи їхню уяву й критичні судження, знижуючи смак. На жаль, згідно підрахунків, переважну більшість нинішньої української телепродукції становлять музичні відео-кліпи та розважальні й соціальні телепередачі. Проте ведучі останніх нерідко демонструють упередженість (що є наслідком надмірної політизації всього суспільного життя) або фахову некомпетентність.

Неспроможність протиставити іноземним виробникам власну продукцію, спричинилась до засилля на екранах України продукції іноземного виробництва. Окремі телеканали приділяють чимало часу транслюванню документальних, науково-пізнавальних та інших фільмів неукраїнського виробництва. Згадана вище комерціалізація телебачення унеможливлює творчий пошук для молодих випускників режисерських факультетів (10-12 осіб щороку). Обставини примушують їх реалізовувати вимоги й вказівки роботодавців.

Окремої уваги заслуговує незаздрісна доля українського кінопрокату. Більшість побудованих ще за часів Радянського Союзу клубів в селах, селищах й містечках пустують, а наявні в містах клуби й кінотеатри приватизовані й слугують виключно для збагачення власників. Значний відсоток з-поміж них перебудовані й використовуються за іншим призначенням. Розвал кінопрокату опосередковано спричинився до тяжких економічних наслідків в кіновиробництві та кінопромисловості країни. Незважаючи на зростання кількості відвідувань кіно середньостатистичним українцем, пропозиція у сфері кіно-обслуговування не відповідає запитам суспільства. З одного боку, завдяки приватним інвестиціям, іде реконструкція та переоснащення діючих міських кінотеатрів та будівництво багатозальних кінотеатрів у торговельних центрах. З іншого боку, відбувається зменшення загальної кількості міських кінотеатрів. Під сучасну пору, значення такого показника, як забезпечення сучасними кінотеатрами в розрахунку на 100 тисяч міських жителів, складає в Україні 0.5. Це у 15 разів менше, ніж у Франції, та вдесятеро менше, ніж в інших європейських країнах. Слід враховувати, що переважна частина міських кінотеатрів, особливо реконструйованих і переоснащених, знаходиться у великих містах. Станом справ на 31 грудня 2009 року демонстрація фільмів здійснювалася лише в 151 районному кінотеатрі (при тому, що в Україні налічується 490 районних центрів). На 28504 сільські населені пункти налічувалося лише 1595 сільських стаціонарних кіноустановок (з яких працювали 596) та 90 пересувні відео-проекційні комплекси. Для порівняння: у 1995 році кількість кіно-видовищних закладів у районних центрах та сільській місцевості становила 13209. Через поганий (а іноді й аварійний) стан приміщень, застаріле обладнання, демонстрація фільмів у цих кінотеатрах стає практично неможливою та неефективною, що призводить до їх масової ліквідації та перепрофілювання. У той же час, відповідно до європейських стандартів в Україні необхідно мати не менше 1000 сучасних кінозалів.

Здатність національних засобів масової інформації створювати ефективні противаги іноземній інформаційній експансії значною мірою обумовлюється можливостями продукувати власну медіа-продукцію - конкурентну, привабливу та затребувану українцями. Проте, слід зазначити, наша держава має досить обмежені можливості у цьому плані, що пояснюється насамперед відсутністю економічних механізмів, і в першу чергу податкових, які б сприяли виробництву національного медійного продукту. Існуюча кон’юнктура телевізійного та радіоринку України не є сприятливою для вироблення національного продукту, питома вага якого є обмеженою у змістовому наповненні телеканалів. Їх програми заповнені переважно продукцією імпортного виробництва невисокої художньої якості. Власникам і менеджменту українських телеканалів бракує економічних стимулів для вироблення та просування оригінальних українських проектів та програм. Дослідники культурної глобалізації та інформатизації суспільства описують процес виникнення «культурної залежності», за якої нація через відсутність національної конкурентноздатної медіа індустрії цілковито залежить від імпорту, наприклад, американської кінопродукції. Функціонуючі в Українні закордонні (в першу чергу російські) ЗМІ є виразниками чужих вартостей, непритаманних для регіональних культур. Вони нав'язують чужий стиль життя, споживчі зразки та комерціоналізм, внаслідок чого руйнуються національні традиції та мораль. За даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, кількість вітчизняного продукту на загальнонаціональних українських телеканалах не перевищує 30%. Не набагато кращою залишається ситуація і в радіоефірі .

Кінофільм – унікальний продукт споживача, вартість якого визначається в сфері людських розумових та емоційних потреб. Унікальність цього продукту зумовлює індивідуальність затрат суспільної праці на виробництво окремого фільму. З огляду на тенденції, що спостерігалися протягом останніх 10-15 років стратегічними пріоритетами в галузі кінематографії на найближчі роки повинні стати:
• забезпечення стабільних джерел фінансування вітчизняного кіновиробництва;
• забезпечення присутності вітчизняних фільмів на світовому ринку кіно;
• створення належних правових та економічних засад для розвитку національного кіномистецтва в ринкових умовах;
• модернізація кіно-виробничих потужностей;
• забезпечення доступу населення до творів кіномистецтва, задоволення попиту на українську кіно-продукцію.

З метою наповнення кіноринку національною продукцією урядовим чинникам необхідно розробити низку програм метою яких повинно бути виховання кадрів, котрі б виробляли якісну й необхідну для українського інформаційного простору продукцію. Окрім того, варто розробити низку держзамовлень на виготовлення конкретної відеопродукції, фінансування яких здійснювалось би коштами державного бюджету, а також дослідити й в разі необхідності матеріально підтримувати вже існуючі проекти. Заслуговує на увагу й здійснення суворішого контролю за виконанням телеканалами вимог щодо кількості трансльованих в кінопрокаті й телебаченням продуктів українського й іноземного виробництва.

                                                                                      Олесь Вахній

 Перелік злочинів комуністичного тоталітаризму не обмежується масовими розстрілами, цілеспрямовано зорганізованими голодоморами,політичними репресіями, нищенням культурних здобутків, замовчуванням або брехливим потрактовуванням подій минулого, й масовим виселенням автохтонів за межі етнічної Батьківщини з метою подальшої асиміляції. Трагічним спадком всього пострадянського простору є штучна люмпенізація загалу й витворення духовно здеградованої орди, котру безпідставно нарекли «народом».

Моральне збочення міцно вкорінилось в неприродному й нездоровому середовищі позбавлених усвідомлення причин власного буття в цьому світі. Ідеалізуючи аморальний триб життя й непритаманну цивілізованій людині поведінку вилонених з їхніх надр лояльних будь-якій владі знаменитостей одноденок, вони з  пекельною завзятістю вивищують в побуті власні до абсурду безглузді забаганки над здоровим глуздом, загальноприйнятими вартостями, почуттям такту й обов`язку супроти ближніх.

Наслідком кількастолітньої бездержавності українського народу є й суттєвий брак зцементовуючих націю державотворчих, й водночас демократичних традицій. Цей ненормальний стан речей відгукується нині збоченим трактуванням чеснот самоповаги, пошани приватної власності, права, усвідомленого самообмеження в справі здійснення певних дій або вчинків, культури поведінки й вміння гармонійно поєднувати власне з загальним. Претендуюче на традицію хамство сатанізує почуття обов'язку, нівелює гідність особистості й потрактовує демократію як необмежену вседозволеність, а право на самореалізацію зрівняло з безкарною всеспроможністю.

Чи не час покласти цьому край?

Лицемірні побрехеньки про відсутність інформації, котра б унаочнювала негативні для людського організму наслідки тютюнопаління, здатні окрім іронічної посмішки викликати й бурхливу хвилю справедливого обурення. Нині на кожній коробці для цигарок надрукований чорним шрифтом заклик узабезпечювати дітей від блювотворного диму доповнюється надписом, котрий звістує про вміст й вагу хвороботворних смол та нікотину.

Статистика свідчить, що активні споживачі продукту спалення й вдихання диму завезеної з Америки травички є суттєво вразливішими для більшості фізичних недугів. Тютюновий дим забруднює людський організм, ускладнює кровообіг, погіршує розумові здібності й послаблює імунно-захистну систему в справі протистояння серцево-судинним захворюванням, туберкульозу, раку легенів, а ослаблена нервова система палільників ускладнює життя оточуючих схильністю до конфліктів та нічим не виправданого в побуті ризику. Вкрай високий відсоток послідовників започаткованого тубільцями збочення, мільярдні прибутки виробників, врешті гарантована Конституцією толерація, уможливлюють нинішню ходу брутального побутового нахабства й безкультур'я. Буду відвертим: в присутності палільника почуваюсь загорнутим у змащений олією папір й кинутим на розпечене вугілля оселедцем. Це не комплекс. Це природня й здорова реакція на відхилення від норми. Чому не питаючи дозволу і згоди, мене примушують вдихати огидний злосмердючий дим й перетворюють в «пасивного споживача нікотину»? Переймаючись станом власного здоров'я (щоранку бігаю підтюпцем, виконую вправи, загартовуюсь холодною водою, надаю перевагу природньому а не штучному харчу), прагну не бути тягарем близьким і дати нації всебічно повновартісних нащадків, а не спадково кволий й вічно немічний баласт. Як громадянин, виборець та платник податків, маю право знати спрямування бюджетних витрат.

Споглядаючи на нинішнє буття, переконуюсь в існуванні великої несправедливості. Чому гроші не йдуть на розвиток потребуючих дотацій галузей? Тому що левова частка зібраних податків витрачається на обіцяне чинним законодавством та затверджене кількома постановами Верховної Ради безоплатне лікування «потерпілих» від надмірної пристрасті до тютюну, алкоголю й наркотиків. Я не ханжа і не цинік, але таку форму трати державних коштів (рівно як і дії спрямовані на позбавлення чистого повітря та спричиненого його (нехай і короткотривалою) відсутністю вбивства нервових клітин) потрактовую формально узаконеним пограбуванням й замахом на особисту свободу. Ось тут і сходяться в смертельному зударі дві непримиренні світоглядні концепції, котрі нерідко кожну людину ставлять на роздоріжжі. Мова йде про мало не протилежне одне-одному сприйняття закладеного в основи демократичного устрою «права». Проблема прадавня. Спричиняючи деградацію, гріховна забаганка вимагає рівності з усвідомленням потреби.

Нинішні соціальні та політичні пертурбації примушують державних чільників все частіше звертатись за досвідом до «передових країн світу» (так охрестили економічно розвинуті держави Західної Європи та Північної Америки). Запозичення та адаптування до власного менталітету досвіду та кращих здобутків інших, є одним з чинників удосконалення як окремих націй та народів, так і цивілізації вцілому. Зважуючи та аналізуючи чималий об'єм інформації, тамтешня еліта зрозуміла, що спроби переконати затятих палільників в шкідливості їхньої звички, є даремно потраченими зусиллями. Даючи тверезу оцінку проблемам котрі існують нині й можуть з'явитися з часом, там, нарешті, наважилися сказати рішуче і твердо: «Досить».

 Аби не бути голослівним, обтяжу себе цитуванням конкретних фактів. Чотирьох працівників медичної компанії Weyko.ink. звільнили за відмову пройти тест на вживання тютюнових виробів. Інша компанія – Scotts Mirakle-GroCo. взагалі звільнила всих палільників. Вклавши 5 мільйонів доларів у будівництво власного фітнес-центру й клініки, керівники повідомили, що палільники є основними споживачами послуг медичного страхування. Власники Humana Inc. збільшили щомісячну платню лише тим, хто гидує цигаркою, а General Mills Inc. зменшила оплату палільників на 20 $. Керівництво японського концерну Triumph International запровадило штрафні санкції розміром 480 $ за паління її працівниками в робочий час. (Дані оприлюднені інформаційною агенцією JOBJOIN.Com). Показово, що обмеження палільників в спромозі труїти себе й довколишніх, ніхто не нарікає несумісною з демократичним устроєм тиранією й обмеженням людських прав або громадянських свобод. Цивілізований світ не соромиться називати речі власними іменами й захищати покривджених. Щиро зичу в тім гараздів й остаточної перемоги. Роздуми в часі написання статті, зобов'язали мене до спроби передбачити й можливі аргументи опонентів. Підозрюю, що вони не вірять в щирість благородних й ідеалістичних намірів. Ну що ж, невіра є виключно вашою проблемою панове, а моє прагнення скоротити вашу чисельність зобов'язує до поборення та спростування брехливих звинувачень.

Під сучасну пору в тютюновій галузі задіяно, без перебільшення, кілька десятків (якщо не сотень) мільярдів євро та доларів. Час, щороку й щоразу, кидає все новіші й все зухваліші виклики, вирішення котрих унеможливлюється браком коштів та неправильним й несправедливим розподілом фінансових ресурсів. Упереджуючи можливі й поборюючи посталі кризові явища й ситуації, уряди багатьох країн законодавчо створюють умови для перепрофілювання як усієї тютюнової галузі, так і окремих «брендів», підприємств, концернів, тощо. Антитютюновою рекламою та збільшенням податків, виробників цигарок примушують братись за продукування товарів побутового вжитку й запроваджувати новітні досягнення науковців. Здоровий глузд свідчить, що дослідження космосу й виробництво альтернативних існуючим джерел енергії, є суттєво важливішим, аніж трата коштів на яскраве оздоблення висушеного, подрібленого й загорнутого в папір зілля. Зрозуміло, що для тютюновиробників освоєння нових джерел заробітку пов'язане з ризиком, котрий ставить долю багатьох транснаціональних концернів під загрозу. Матеріалістичне світосприйняття та гін за наживою примушують їх нагоду отримати немалий прибуток вивищити над справедливими вимогами громадськості й національних урядів, а також потребою людства удосконалюватись й гармонійно співіснувати з природою. Ігноруючи загальновідоме й не потребуюче доказів, рятуючи “ім'я та престиж марки”, приховуючи нажиті на здоров'ї інших кошти, потіснені магнати заходились скуповувати підприємства на значній території колишнього Сов'єтського Союзу. Паралельно розпочалась істерична рекламна кампанія вже знеславленого на Заході продукту. Свідоме труєння українців, молдаван й москвинів перетворилось в узаконений заробіток. Головними гравцями на цьому ринку є американські та німецькі фірми й концерни. Ставлення  всього українського загалу й кожного українця зокрема до тютюнопаління не є особистою або приватною справою. Тут заторкуються національні інтереси. Хто ми? Господарі на рясно зрошеній кров'ю й потом предків землі чи знаряддя заробітку злочинних амбіцій чужинців й обслуговуючого їх зденаціоналізованого елементу? Координація дій з європейськими супротивниками тютюнопаління є чудовою нагодою долучитись до духовно-здорового антиглобалістського руху. Кличу потрактовувати кожну придбану цигарку актом обкрадання рідного народу та зради. Варто пам'ятати, що наповнення державної казни знайшовшому в Україні притулок тютюнопродукуючому капіталу, є однією з форм економічно-політичного узалежнення.

Панове палільники! Ви обмежуєте волю нації. Ганьба вам! Геть цигарку!

                                                                                                        Вахній Олесь      

Зусиллями бездуховних матеріалістів, нинішній світ переживає неприродну “переоцінку вартостей”. Світогляди і форми поведінки котрі споконвіку засуджувались й вважались неприродними та аморальними, нині намагаються нібито “науково пояснити”, й дарувати їм не лише право на існування, а й можливість перетворитись в гегемона у взаємостосунках між людьми. Явище егоїзму (скрайня форма себелюбства, потурання примхам, ігнорування здорового глузду та потреб оточуючих), завжди викликало осуд й адекватний остракізм. Віднещодавна, збочений розум на жаль чисельної, випестуваної або й просто пригодованої когорти політологів, пустив гуляти світом новий “політологічний термін” “національний (або державний) егоїзм”. Таким чином, світовій спільноті намагаються пояснити причини нереагування на свавілля котре донині практикується деякими країнами або світоглядними потугами в стосунках з упереджено вибраними або й рештою світу.

Невблаганний в своєму плинові час нерідко ставить перед людством жорсткі й недвозначні виклики. Реагуючи на них, міжнародні інституції, в першу чергу ООН, запровадили в міждержавних стосунках низку норм та правил. На жаль, останні не завжди стають керунком до дій на практиці. Угоди та домовленості про заборону урядам країн самостійно втручатися у внутрішні справи інших, в дійсності не завжди стає керунком у діях. Чимало хто донині дотримується на перший погляд найлегшої “політики національного (або державного) егоїзму”.

Нинішній світ поділений на “терени впливу” між кількома національними та наднаціональними надпотугами. Посталий після Другої Світової війни стан речей влаштовував переможців, держав нейтралітету, і навіть переможених. Призвичаївшись до нинішньої стабільності як до абсолюту, більшість країн довколоатлантичного світу ще донедавна навіть найрадикальніші зміни сприймали тимчасовим відхиленням від вже звичного для них стану речей. Саме егоїстичними міркуваннями керувалися керівники західного світу, реагуючи на розпад СССР й з’яву нових країн в Східній Європі та Середній Азії. (Доречними будуть згадки про недружні щодо України висловлювання президентом США Бушем-старшим, канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер). В їхній уяві зміна політичного курсу комуністичної Москви в бік демократизації та запровадження ринкової економіки, повинна була вгамувати й змаг поневолених народів в справі боротьби за незалежність. Проте навіть після 1991-го року, в поведінці багатьох західних очільників відчувалося підсвідоме роздратування з’явою нових незалежних держав. Деякі з їхніх радників донині сповнені ностальгії за простими рішеннями, які практикувалися в часи існування “імперії зла”.

Ситій Європі потрібен прогнозований схід континенту, передбачуваний, такий, що не даватиме підстав для хвилювання. Віднещодавна, навіть попри власні небажання, їй довелося змінити риторику, й не лише на словах визнати право новопосталих країн брати участь у вирішенні проблем регіонального і навіть планетарного масштабу. Проте західний обиватель, а тим паче впливовий довколоатлантичний олігархат, продовжують трактувати українців навіть не різновидом москвинів, а саме москвинами. Національне самоусвідомлення українців та постання (нехай насправді і формально) незалежної України сприймається як фантом, а пояснення істориків, котрі науково заперечують брехливо-упереджену тезу про “єдине коріння трьох братніх східнослов’янських народів”, їх жодним чином не турбують. Існуванню такого ненормального стану речей, сприяла й неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація в Україні. Власною безхребено-підлабузницькою поведінкою та імітацією діяльності впродовж всих років формальної незалежності, вона лише законодавчо оформлювала стан справ який виникав і складався не за її участі, а тим паче усвідомлення та ініціативи.

Західний світ не лінується щодня в пресі, на радіо та телебаченні, а також вустами державних мужів стверджувати що прагне справедливості в цілому світі, обстоює свободу кожної людини й кожної нації. Насправді, майже вся політико-мілітарна стратегія Заходу спрямовується виключно на власний захист та експорт сповідуваного світосприйняття. Навіть у своїх доповідях про право на свободу решти світу й покривджені права людини, очільники Заходу посилаються в першу чергу на власну безпеку, але не на моральний християнський обов’язок протидіяти свавіллю окремих світових надпотуг. Нинішнє західне суспільство опановане релігійною індиферентністю й надмірною толерацією різних форм збочень. Ідеалом цього суспільства є виключно матеріальний добробут, який, на його думку, забезпечить безугавний технічний поступ.

Тверезий аналіз явища “національного (державного) егоїзму” засвідчує, що його кінцевий результат є згубним. Він не толерує навіть здоровий змаг (який в свою чергу є джерелом і натхненником поступу), оскільки це загрожує втратою вже наявної стабільності. Саме гін Заходу за насправді дочасними ситістю і навіть перенасиченістю, уможливив постання і зміцнення на світовій арені сповідників далеких від нині визнаних цивілізованими вартостями й стосунками більш ніж півторамільярдної Африки, майже трьохмльярдної Азії, та вкрай агресивної ісламсько-арабської спілки. Таким чином, практикований західним світом “національний (державний) егоїзм” започатковує кінець позитивній першочерговості витворених європейцями вартостей з усіма випливаючими з цього факту економічними і культурними наслідками. Замість того, щоб підтримати новопосталі держави Східної Європи, котрі стали б заборолом азіятській експансії (зокрема й шовіністично-агресивному наступу китайського комунізму), Захід їх руйнує, чим риє могилу на лише новопосталим державам, а й всьому людству.

Нерішучістю, безугавним перейманням фальшивим розумінням стабільності та страхом Заходу перед змінами, нині вдало користуються й маніпулюють прагнучі домінування не лише на євразійському просторі кремлівські чинники. Відомо, що навіть попри розпад СССР та підконтрольного йому соціалістичного табору”, Москва продовжує вірити у свою високу місію надлюдського масштабу, претендує на монополію в царині духовності й не відреклася від мети опанувати світ. Головним аргументом нинішньої кремлівської камарильї є твердження про необхідність втримати мир і порядок на території де проживає “понад сто народів”. Чи можете, кажуть великодержавники, уявити собі хаос і ту боротьбу та різанину, якби не стало впорядковуючої сили Росії? Ви, західні народи, не обтяжитеся вгамуванням розбурханого Сходу Європи, тож не перешкоджайте країні, котра є членом Ради Безпеки ООН. Прагматичний західний матеріаліст, не бажаючи ускладнень, розмірковує приблизно так: сто народів, великих і малих, боротьба всих проти всих... Хто тут може дати раду? Яка мілітарна потуга з Заходу опанує незрозумілий і неспокійний простір Східної Європи? Дідько з ним. Московщина впродовж століть претендувала на гегемонію в цьому регіоні. Нехай тримає це в своїх лапах і в подальшому.

Вимушене застосування Заходом методів “психологічної війни” відносно Московії внаслідок її озброєних інтервенцій на терени вже незалежних Грузії в 2008-му й України нині, насправді є лише формою самозахисту. Західні очільники чудово поінформовані, що соціальним та політичним устроєм Московії є тоталітарна тиранія з необмеженою владою над всіма регіонами, проте продовжують вірити, що наслідком “експорту західних вартостей в Росію” з часом буде прихід до влади суттєво демократичнішого очільника, свавілля якого в свою чергу обмежить демократичний парламент. Час засвідчує, що ці сподівання є помилковими, марними, і дуже шкідливими.

Теза про необхідність законсервувати існуючу систему рівноваги між кількома світовими надпотугами, й таким чином зберігати мир і спокій в світі, насправді не витримує критики. ХХ-те століття, якщо дивитися з точки зору військової стратегії, було побудоване на двох принципах: “стіні” й “діалогах”. (Згадка про Берлінський МУР та “залізну заслону” (себто унеможливлення контактів з рештою світу), будуть доречними.) Військові дії в Криму та в окремих регіонах Східної України є поверненням до ідеології “стіни”. Мета Москви – спочатку розділити людей, а штучна “стіна” з часом зіштовхне їх лобами.

Нинішні усні звернення Заходу до Москви з приводу окупації Криму насправді є малоефективним методом стримання. Дії тих, хто шукає діалогу з Москвою, з погляду на ті чи інші меркантильні або політичні міркування, доречно наректи злочинною бездіяльністю. Практикуючі їх, змушені будуть найближчим часом заплатити набагато більшу ціну. В данім випадку, мова не йде навіть про співчуття несправедливо покривдженій Україні. Знахабніла від безкарності Московія ставить під загрозу безпеку самих Сполучених Штатів та країн Європи. Поки що, представники світових надпотуг вимушені декларувати своє обурення свавіллям кремлівської хунти, співчувати Україні, навіть натякати на прихильність, але в суті речі, реальна свобода ще три десятки років тому поневолених народів їх жодним чином не турбує. Логіка підказує, що їм варто проявити далекоглядність саме з точки зору власної безпеки в майбутньому.

На щастя, реалії життя, незважаючи на штучні рамки, доводять, що в світі існують сили, котрі не бажають миритися з існуючою несправедливістю. Ідеалістичне світосприйняття впродовж століть або й тисячоліть покривджених, насправді є великою зброєю. Новітні технології (зброя Заходу, яку до речі активно скуповують або й просто викрадають країни Азії) не завжди здатні здолати винахідливість і завзяття (себто зброю зневажених і покривджених). Окрім віри в Господа, великою силою й невичерпним джерелом натхнення та енергії є Ідея Нації. Націоналізм ставить постулат власної національної держави як найвищої форми організації нації. Головним призначенням держави є захист автохтонів (державотворчої етнічної спільноти) від проявів зовнішньої агресії, унормування між ними стосунків, та уможливлення реалізації закладених (дарованих) Творцем талантів.

Обов’язком українських націоналістів є змаг проти наступу нівелюючих людську гідність й національну ідентичність підлості, брехні й несправедливості. Матеріалістичному егоїзмові ми протиставимо ідеалістичний фронт духовно здорових ідеалістів самого Заходу та Східної Європи. Наша боротьба не є примітивним протестом проти утисків і зневаги. Ми прагнемо суттєво більшого. Усвідомлення, якою має бути кінцева мета, відчутно зміцнює сили. З тим і переможемо.

Олесь Вахній

Притаманні менталітетові москвинів зухвале, ігноруюче загальноприйняті норми моралі хамство та брехливо-упереджене трактування дійсності, сприяли постанню фальшивого міфа про “російську міць і богообраність”. Насправді, позірна хвалькуватість й брутально-галаслива претензійність є астрономічно далекою від дійсності. Черговий зудар українців з слов`янізованою алтайсько-угро-фінсько-татарською сумішшю уявно могутніх ординців, засвідчив, що останні насправді є геть не такими, як це подає на кожному кроці кремлівська пропаганда. Прагнення українців стати повновласними господарями на рідній землі вилонило притаманну періоду стагнації хвилю ентузіазму серед не наділених посадами й мільйонними статками. Нинішні події засвідчили, що навіть попри ослаблення злочинними діями постколоніальної адміністрації, наший нарід всеодно виявився сильнішим.

Так і не розпочатий після задекларування челядниками окупаційної адміністрації на папері незалежності процес принципових і докорінних змін та категоричного заперечення практикованого в часи поневолення, з часом всеодно поставив свої вимоги. Зрозуміло, що справа усунення чинників залежності від Московії є важкоздійсненною і довготривалою. Вона не повинна обмежуватись примітивною декларативністю й малоефективними поверховими змінами. Процес усунення вже зненавиджених мільйонами, проте донині практикованих відносин й запровадження базованих на Божих Заповідях й наших національних традиціях, вимагає принциповості від наділених вмінням відрізняти полову від пшениці. Штучне відтермінування процесу десовєтизації та дерусифікації України, загрожує згубою.

На жаль, практикована окупаційним, бездуховним за змістом і суттю, матеріалістично-комуністичним режимом нівеляція людської гідності та ідеалістичного світосприйняття, і нині не позбулась цинічних адептів. Протидія злочинній системі вцілому, зобовязує до поборення і конкретних її репрезентантів зокрема.

Власником лотореї “Патріот” яку використовують в мережах азартно-ігрових закладів “КІНГ”, “ЄВРОЛОТ” та “ЛОТОСТАР” є громадянин нашого формально федералізованого північно-східного сусіда Олег Бойко. Останьому належить й інвестиційний холдинг “Finstar”, до якого входить зареєстрована на Кіпрі кампанія “Cehriba Investments Limited”, котра в свою чергу є власником згаданої вище лотореї “Патріот” та її аналогу в Московії “Побєда”. Таким чином, левова частка втрачених лудоманами (себто закоханими до безтями в нездорові і неприродні почуття, котрі виникають в часі азартно-ігрових дій) коштів, через кіпрські офшори потрапляють на банківські рахунки москвинського мільярдера. Згідно оприлюднених Олегом Бойко звітів, він щороку добровільно (інша справа чи дійсно добрвільно) офірує чималі суми в справу “зміцнення обороноздатності російської армії”. Таким чином, лишені українськими деградантами в купюроприймальних щілинах “одноруких бандитів” асигнації, йшли на купівлю зброї яку використовують нині для вбивств українців. Зміна політичного керівництва в Україні після (поки-що ще не цілковитої) перемоги Майдану, цей ненормальний стан речей жодним чином не змінив.

Згідно оприлюднених звітів, в період двох з половиною останніх років, азартно-ігрові заклади ““КІНГ”, “ЄВРОЛОТ” та “ЛОТОСТАР” заробили” більше трьох мільярдів гривень, з яких лише 720 мільйонів були передані державі як податок. Цифри не на користь України й її мало не стагнуючої нині економіки. Ось так. Доки Україна витрачає сили на боротьбу з ворогом назовні, зсередини її точить підлий хробак. Окрім того, москвинський товаровиробник непогано заробляє на поставці в Україну й самих ігрових автоматів, які згідно висновків експертів (доречним буде запитання про ціну цих висновків) нарекли лотоматами.

Формальним регулятором діяльності мереж з поширення всих видів лотерей є Міністерство фінансів. Його товстозаді челядники за останні два роки не ініціювали жодних змін в існуючому стані речей, й не запропонували Верховній Раді для розгляду жодних унормовуючих пропозицій та документів. Доречним буде запитання й про причини (а можливо і ціну) безініціативності. Військові дії на Сході України та рокіровки в депутатських фракціях Верховної Ради, уможливили лишити поза увагою той факт, що згідно “Закону про державні лотереї” від 2012-го року, відсутність (внаслідок неприйняття) нових нормативно-правових актів, не є підставою для припинення діяльності. На жаль, відтермінування (підозрюю що зумисне) прийняття закону, не є підставою для припинення діяльності мереж які “надають послуги в розіграші моментальних лотерей”. Таким чином, з березня нинішнього року, заклади в яких-здійснюються азартно-ігрові дії припинили сплату податків. Згідно пояснень аморальних власників мереж “КІНГ”, “ЄВРОЛОТ” та “ЛОТОСТАР”, винними в цій ситуації є не вони, а депутати ВР, котрі замість того аби працювати, товчуть один одному пики біля трибуни.

Відверто кажучи, я не в захваті від щойнорозпущеного складу українських парламентарів. Підозрюю, що не набагато кращим він буде й після чергових виборів. Але не цинічним розбещувачам душ й грабіжникам, котрі на справедливий закид про аморальність такого методу заробітку відповідають, що до ігрових зал ніхто й нікого силоміць не заганяє, про це заявляти.

Зло підлягає знищенню.

Олесь Вахній

Для спостережливих і спроможних відрізнити полову від пшениці, процеси, котрі нині відбуваються на українському політичному Олімпі, не видаються чимось нелогічним і незрозумілим. Прагнення певних політико-економічних угруповань цілковито узурпувати владу в Україні й контролювати суспільні процеси помітне навіть неозброєним оком. Формальна (оскільки задекларована на папері але не наповнена реальним змістом) незалежність, ще донедавна під тиском світової спільноти та вимог й ініціативи громадськості, зобов'язувала постколоніальну, постокупаційну й посткомуністичну адміністрацію (котра не маючи на те жодного морального й юридичного права нареклась “економічною й політичною елітою”) до певних державотворчих кроків. Саме цим чинникам і завдячуємо з'яві Конституції (нехай і вкрай недосконалої) та законодавчим декларуванням прав і свобод громадянина у царині стосунків із владою.

Нині, навіть на ці незначні здобутки й права розпочато брутальний наступ. Практикована модель державної влади створила оптимальні умови для приходу в неї олігархів та підконтрольних політиканів. Прикро визнавати, проте альтернативи зухвалому наступові воїнів лукавого в Україні донині так і не постало. Чільники й активісти подрібнених на немалу кількість (а з цієї причини й малопомітних в суспільному житті) партій та організацій патріотичного та націоналістичного спрямувань, здається, несамовито закохались в показові голосіння з причини браку єдності та порозуміння. Споглядаючи їхню примітивну вовтузню, гублячись в назвах й забуваючи імена “вождів” та “голів”, зайвий раз пересвідчуюсь у наявності великої прірви між виголошуваними закликами та реальними вчинками. Значний відсоток претендентів на “національну еліту” є звичайнісінькими пройдисвітами, себелюбцями, кар'єристами та цинічними гравцями на патріотичній фразеології. Про потребу “єднатись в ім'я України” нині не говорить хіба-що ледачий. Проте далі гучних заяв та підписань немалої кількості “угод” і “меморандумів”, справа ніколи не заходила. Політичні пігмеї та паразитуючий на ідеях елемент з найрізноманітніших довколаполітичних утворень, хизуються знайомством з політологами, депутатами або міністрами, полюбляють виголошувати довжелезні монологи, переконуючи оточуючих у власній вагомості. Водночас, ганебні взаємопоборення та взаємозвинувачення у найрізноманітніших гріхах і злочинах вже давно перетворились в трагічну норму. Відсутність чітко окресленої національної стратегії й єдиного, авторитетного керівного штабу обеззброїла патріотично налаштовану громадськість й прирекла її на вислуховування мітингових та телевізійних солоспівів так званої “опозиції”. Остання, боячись втратити посади й нагоду муляти очі телеглядачам, скніє в тенетах “толерантщини” й критики виключно Януковича та його оточення.

Наслідком дезорганізованості українського руху є постання цілої когорти відверто українофобських та паразитуючих на патріотичних гаслах середовищ. Попри їхню формальну полярність і навіть показове протистояння, факт скоординованості і наявність логіки в діях, заявах й оприлюднюваних вимогах, не помічають лише екзальтовано-упереджені. Під сучасну пору, дві потуги, які маючи спільну мету діють в справі її досягнення різними методами, узурпували право репрезентувати політичні уподобання загалу, монополізували політичне поле, й почергово здійснюють акт цілеспрямованого винародовлення українців. Привладні й об'єднані членством в Партії Регіонів поки-що вдало жонглюють соціальними та популістськими гаслами. Вони не цураються слухати козацьких пісень і навіть одягати вишиванку, проте апелювання до історичної справедливості нічого окрім роздратування в них не викликає. Аналогічно реагують вони й на застереження економістів, оскільки соціальний популізм з часом дорого обійдеться стабільності національної валюти. Імітуючі їм опозиційність опоненти, нерідко маніпулюючи патріотичною фразеологією й граючи на національних та духовних почуттях, без найменшого докору сумління дискредитують національну ідею. Кілька років тому, маючи реальну владу в руках, вони спромоглись зовнішніми запозиченнями й однобічними поступками на певний час приховати окремі проблеми. Їх цікавив виключно політичний ефект, але не здоровий глузд й усвідомлення відповідальності. Переважна більшість почергово привладних та опозиційних є вихідцями з окупаційної номенклатури, а виплекана нею зміна характеризується безпринципністю, надмірною самозакоханістю, й здатністю до найаморальніших вчинків. Терміном “українець” вони окреслюють всих без виключення наділених громадянством, а заклики до збереження етнічності трактують “расизмом” й нещодно поборюють. Період перебування при владі засвідчив, що і одні й інші здійснюють політику неконкурентної економіки, сприяння імпорту, використання адмінресурсу та дискримінації малого бізнесу. Нібито опозиційні “Батьківщина” та “Фронт Змін”, а тим паче привладна “Партія Регіонів” ніколи не погодяться визнати окупантами вбивць з Совєцької Армії, які в часі Другої Сітової війни здійснювали грабунки, вбивства, руйнацію та гвалтування. Не погодяться вони й на люстрацію та справедливу кару осіб які в період російської окупації працювали в каральних та адміністративних органах. Їх не турбує, що прийнятий ними закон про продаж землі в дійсності є актом привласнення чужинцями майна українців на формально законних підставах. Часта зміна фракцій їхніми репрезентантами у Верховній Раді, є зайвим свідченням відсутності стійких принципів й сталих переконань. Критика ж політики суперників є виключно персоніфікованою, й не спрямована на цілковиту зміну антинаціональної системи.

Замах на право народу самостійно вирішувати власну долю дарував чергову нагоду переконатись у потребі витворення нарешті єдиного й чітко скоординованого фронту націоналістичних та патріотичних середовищ. Покладатись на “прозріння й розуміння” посадовців і підконтрольних магнатам та наднаціональним потугам депутатів, рівно як і загравання з окремими політико-фінансовими угрупованнями або й самими політиками – справа згубна й недоречна. Україні потребує силу котра б принципово й послідовно відстоювала потреби українського народу. Нинішній наступ на здобутки, попри всю трагічну його суть, насправді є скороминучим – хоча й ганебним та болючим – рядочком (навіть не сторінкою) в новітній історії України. Коаліції, партії та політики, рівно як і їхні забаганки та амбіції – явища дочасні. Вже завтра вони підуть у небуття, чільники та активісти знову розбіжаться по взаємопоборюючих партіях і блоках, а їхні такі бучні й гучні (з погляду сьогодення) заяви викликатимуть нерозуміння, осуд і навіть огиду в нащадків. Метушня затягує необачних цупко й надовго. Але чи варто погоджуватися грати за правилами, котрі нав'язує безпринципний й аморальний суперник?

Олесь Вахній