Постать надзвичайно колоритного й знакового в українській політології початку й середини минулого століття Дмитра Донцова була, є, і ще довго буде дороговказом для українських націоналістів. Він не був пророком, але його поради і передбачення мають тверде наукове підґрунтя, без чого не обійтись національній революції, яким би шляхом вона не йшла. Можна беззаперечно стверджувати, що праця на ниві відродження нації вимагає хисту поєднати патріотичний ідеалізм з здоровими прагматизмом і реалізмом, з визначенням межі і різниці між ідеологією і політикою, між тактикою і стратегією на шляху здобуття національної держави. Нині, володіючи всима її атрибутами та зафіксованою на папері незалежністю, питання чи збережемось ми, українці, як нація, з порядку денного не знято. Ідея Української Самостійної Соборної Держави, котру сповідував і щиро та гаряче обстоював Дмитро Донцов, стоїть на першому плані всього свідомого українства. Кожен, хто відчуває себе її часткою, усвідомлює, що ідеалом мусить бути стан української нації де уможливлений вільний розвиток всих творчих сил. Журюсь, але цього не можна сказати про сьогодення.

Географічне розташування України, котре породжує певні політичні наслідки свідчать про надані Богом обов`язки перед рештою людства. Україна дійсно стоїть «на грані двох світів», і як казав Донцов: «Над нашим Дніпром вирішиться питання, чи здобуде собі Україна назад втрачене право первородства на Сході Європи, чи ні?». Кожен нарід, маючи свою культуру, мову, віру, історію, притаманну виключно для себе ментальність, ведучи змаг з іншими народами, вносить свою частку в розвиток світової спільноти.

«На чиїй творчості – Европи чи Московії – маємо виховувати молодь? В коло яких ідей маємо вводити молоді покоління – в москвинських чи європейських? Питання величезної ваги», – запитував Донцов і відразу ж на нього давав відповідь: «Україна, де змагалися за впливи на нашу душу Захід і Схід, залишалась при Московії з карикатурою замість власної хати». Москва, котра впродовж тривалого часу була окупантом в Україні, намагалась фізично і духовно нас знищити, вела безугавну колонізацію етнічних українських теренів, і донині залишилась нашим лютим ворогом. Великою помилкою є намагання звинуватити в наших бідах і негараздах виключно вже заборонену комуністичну ідеологію. У своїй статті «Лєнін як теоретик «пролетарського» асиміляторства» Донцов так означив це: «В світі основним фактом є боротьба народів, націй, а не кляс», і там само: «Цілий москвинський нарід є носієм національного гнету в Україні». Що маємо сьогодні? Посткомуністична Московія, утримуючи за собою Кубань, Слобожанщину, Вороніжчину, Орловщину і Курщину, окупувавши Крим та значну частину Донбасу й зрозумівши безперспективність політично-економічного тиску на Україну, наважилась на збройну агресію. Попередню кількарічну інформаційну атаку владні чинники принципово не помічали, а ліберальні політики трактували «шовінізмом окремих кремлівських посадовців». Про аналогічний стан справ Донцов писав ще в 1939-му році: «Ціла офіційна ідеологія драгоманівства уважала за недопустиму єресь говорити про боротьбу з Московщиною, навіть у минулім». Впродовж довгого часу в офіційних заявах формально українських політиканів ворогами подавались комуністи, фашисти, КГБ, НКВД, Сталін, Лєнін, Брєжнєв, але не породжена фінськими болотами москвинська біомаса.

На сторінках брошури «Модерне москвофільство», що вийшла друком у 1913-му році, Донцов торкнувся питань впливів поневолювачів на розвиток української культури та української політичної думки: «Майже ціле життя українське так пересякнуте москвинством, що кожному, хто має свій одмінний погляд на москвинську культуру, доводиться душитися в нім, як в густім, важкім тумані». І далі: «Нашим обов`язком є відкинути набік окрему теорію аполітично-культурно-сентиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту на аналізі природи національних рухів, національних відносин в Московії і вільну від таких впливів чужих концепцій, котрі небажані нам і не відповідають нашим потребам. Українство потребує нової орієнтації, коли воно не хоче, розуміється, зістатися навіки москвинським провансальством». Про негативний вплив культури та ідей поневолювачів на український нарід написано багато, але мало хто й донині спромігся дати такі чіткі оцінки, як Донцов у «Модерному москвофільстві». Він вимагав, щоби ми знищили в собі комплекс «національного гермафродитства», стали собою і почали розвивати в собі елементи повновартісної нації. Виразно бачимо: все, про що писав Донцов близько ста років тому, нині зарано називати віджилим або застарілим. Таким чином, праці Донцова про москвинську літературу, політику, ментальність слід розглядати не як намагання виховати в українця етнічну ненависть, а як спробу засвідчити, що за всим тим стоїть боротьба за збереження самобутності та змоги бути господарем на власній землі.

Кожна етнічна спільнота в усі часи мала свій провід, еліту чи, за Донцовим, «окрему положенням у суспільстві й духом верству «ліпших людей», як їх називала наша старовина, верству, яка поповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших». Формально Донцов ніколи не був членом Організації Українських Націоналістів, проте він завжди пильно слідкував за її діяльністю і, як міг, впливав на її ідеологічний підмурівок. Тому й не дивно, що саме в ОУН він бачив ту провідну верству, котра мала б очолити маси. «Західноєвропейському парламентаризму» та «інтернаціонально-демократичному» матеріялізму він протиставив «ідею ієрархізованої суспільности». «Ні демо-кратія, ні клясо-кратія, ні націо-кратія, лише аристо-кратія, каста ліпших людей». Так, Донцов поділяв націю, але він розрізняв тих, що «по крові рідні були землякам своїм, по мові й релігії теж, але ріжнились від них духом». Зовсім нещодавно від політиків та й рядових членів так званих «демократичних» партій та організацій доводилось чути: «люди того не сприймуть», «ще не час», «нехай вирішать громадські слухання», себто проповідувалось «ходіння в народ» – «робити та казати по-простому, щоби прості люди зрозуміли». У Донцова повна протилежність. Людей, котрі «свою амбіцію бачили не в тім, щоби за масою шкандибати, а лише щоби вести, щоб рішати часом проти волі пасивного загалу», він вважав саме тим орденом і проводом. Ідею «не ієрархізованого» суспільства Донцов вважав за «плебейську фантазію, в житті не існуючу, за яку природа жорстоко пімститься і над самими фантастами, і над нацією, яка зродила собі на згубу своїх апостолів черні».

Зупиняючись над характером і ролею провідної верстви у суспільстві, Донцов сформував той «ідеальний тип», котрий мусить вести за собою націю. Один з біографів і критиків Донцова Микола Сосновський у розвідці-дослідженні «Дм. Донцов – політичний портрет» писав про це: «Суспільство (нація) в розумінні Донцова –  це чітка «ієрархія суспільних функцій», що їх виконують суспільні кляси (за термінологією Донцова – «касти»), що ними керує найвища у цій ієрархії провідна кляса чи «правляча каста». «Ієрархізоване суспільство», – як уточнює Донцов, – є природнім наслідком нерівности людей щодо їхніх інтелектуальних, моральних і фізичних властивостей». Вже на власному досвіді ми переконалися, що ані злочинна комуністична система, котра хоч на словах і виступала проти еліти, та насправді мала свою провідну верству – комуністів, ані капіталістичний устрій від кастової побудови не відмовлялися. М. Сосновський резюмує з цього приводу: «Далекойдуче зрощування суспільства, наявність внутрішніх протирічностей, конфліктів тощо вимагає постійної координації та порядкування. Це створює особливу структуру відносин, у зв`язку з чим маємо справу з поляризацією суспільства на дві групи: правителів і підвладних». Дійсно: і тисячі років тому, і в часи Донцова, та, зрештою, і в нинішні дні, характер суспільства, його сила і доля будуть залежати виключно від того, яким є його «активний осередок», себто провідна чи правляча верства.

Проблемі «проводу і нації» Донцов присвятив чималу частину своїх праць. Ось цитата з його книжки «Дух нашої давнини»: «Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства. Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалости, ставити понад усе поняття чести й обов`язку, безоглядно вірити в свою справу і своє право провадити загалом». У Київській княжій державі провід репрезентував князь і його дружина, в часи Гетьманщини – старшина і козацтво. Після їх занепаду безпровідна і з часом закріпачена етнічна спільнота перетворилась в етнографічну біомасу «свинопасів». І лише на початку минулого століття роль «провідної верстви», своєрідного «ордену» перебрала на себе Організація Українських Націоналістів.

Мусимо визнати, що переважна більшість нинішнього парламенту та посаду формального очільника держави посідають особи, котрі вискочили з ейфоризованого натовпу. Для них заклики Донцова неактуальні, оскільки можуть образити знахабнілих квартирантів. Саме з вини цих «апостолів черні» українці погоджуються на вирішення власної долі чужинцями, зрівнянні власних голосів з ними в часі виборів. Хочеться вірити, що з часом, коли у проводі нації опиниться «ініціативна меншість», себто українські традиціоналісти, настане і доба прозріння нації. Споглядаючи на нинішнє буття, з сумом і болем доводиться константувати, що це прозріння (та й то, часткове) відбувається не внаслідок усвідомлення, а під гуркіт москвинської канонади.

Провідна верства не може бути «окремішньою» від нації. Вона мусить бути її складовою частиною. Спілкуючись з активістами українського визвольного руху, вивчаючи їх психологію, Донцов багато приділяв уваги расовим властивостям її членів. Він захищав тезу, що лише люди з конкретними расовими властивостям можуть стояти у проводі народу. Донцов не був теоретиком якоїсь расистської доктрини, він лише переніс на український грунт ті концепції, що вже на той час впроваджувалися в життя деякими державами Європи. За приклад брав життя і діяльність окремих політичних та громадських діячів. У вже згаданій праці «Дух нашої давнини» Донцов виділив чотири типи українців, а саме: «остійців», «динарів», «медитеранців» та «нордійців». Лише окремих вихідців з «медитеранців» і «нордійців», вважав Донцов, реально зачислити до «расово чистокровної» еліти нації. Знову апелюю до праці М. Сосновського «Дм. Донцов – політичний портрет»: «Донцов твердить, що тільки тоді, коли до голосу приходили елементи нордійські (княжа доба) або медитеранці (козаччина), в Україні наставав «момент нашого взлету». А тепер, згідно з його твердженням, серед українців переважають остійські елементи, філософія котрих під кожним оглядом неправильна й для України шкідлива».

Навколо цих тез виникло багато суперечок навіть у таборі його прихильників. Треба врахувати, що праці про «расову чистокровність» припадають на 30-40рр, коли дійсно духовно мобілізуюча на той час фашистівська ідеологія крокувала Європою. Надмірне захоплення Донцовим працями окремих італійських та німецьких расистів породило віру у те, що окремі типи українців через своє походження не можуть стати на чолі нації. Насправді українцям необхідні відвага й мистецтво вичекати, холоднокровність й динамічність, вміння осмислити й в разі необхідності миттєво відреагувати. З цієї причини відмежовувати від ролі еліти окремі расові типи українців лише тому, що вони керуються притаманними їм генетичними схильностями, було б нерозумним.

Розвиваючи розпочату іншими теорію «расової чистокровности», себто засуджуючи мішанину рас, націй, а з ними й культур, Донцов намагається науково застерегти від злочинних і націєвбивчих ідей інтернаціоналізму. Колишній в`язень савєцьких концтаборів, відомий публіцист Василь Барладяну в своїй статті «Націоналізм. Що це?» розвивав думки Дмитра Донцова наступним чином: «Наріжним каменем космополітизму-інтернаціоналізму є теорія уподібнення рас і народів шляхом їх фізичного і культурного змішання в ім`я побудови єдиної світової держави з єдиним народом, мовою та звичаями. Якщо шукати аналогію космополітизмові-інтернаціоналізмові в точних науках, то доведеться вдатися до фізики. У фізиці є поняття ентропії і теплової смерти Всесвіту. Що це? Усі процеси в природі нібито ідуть у напрямку вирівнювання температури різних систем і тіл (ентропія зростає). Коли температура вирівнюється,  процеси енергетичних  перетворень у системах чи тілах припиняються, що є смертю Всесвіту». Аналізуючи ці аргументи, психічно здорові люди з гіркотою споглядають на сучасних «патріотів», котрі замість боротьби з одвічним ворогом України, ще кілька років тому проголошували себе «непримиренними борцями з націоналізмом і расизмом».

Кожна еліта мусить бути носієм духовності власного народу. Саме від уміння подати загалові національні традиції, розвивати і пропагувати їх, залежить збереження отого духу та самобутності. У Донцова українець виступає як особистість, творіння Боже, що заперечує будь-яку владу окрім Божої. В українців відсутній «інстинкт стадности», і певно цим можна пояснити, що колгоспи так і не прижилися в Україні.

Побожність і віра були одвічною рисою українців. Чимала частина спадщини Донцова присвячена цій тематиці. У 1909-му році на Першому українському студентському з`їзді у Львові Донцов відчитав реферат на тему «Школа і релігія», де намагався довести недоречність навчання релігії в загальноосвітніх учбових закладах. Посилаючись на тогочасну науку, котра часто відкидала догми Церкви, він вказував на постання між ними «непроходимого провалля». В ті роки Донцов вважав, що вивчення релігії в школі сформалізує її до рівня одного з предметів й буде заважати правильному розумінню окремих явищ природи. З біографії Донцова відомо, що він, віддаючи данину моді, якийсь час перебував під впливом соціалістичних ідей. «Школа і релігія» є тому прикладом і доказом. Згодом, відходячи від марксизму, Донцов повністю оперся на християнство. Дехто з сучасних критиків намагається цю опору розглядати як данину часу та вимогу політичної ситуації, тобто потребою безбожному соціалізмові протиставити християнську мораль. У статті «Церква і націоналізм» Донцов виклав свій погляд на віру та її співвідношення з нацією. Звертаючи значну увагу на місце Церкви у житті нації, він наголосив, що похід проти Церкви є походом і проти нації. Перебуваючи в еміграції у так званому «вільному світі», бачачи всі хвороби Заходу і Сходу, Донцов попереджав у праці «Московська отрута»: «Питання про значіння релігії для людської спільноти знову випливає на порядок дня. Занедбане, нехтуване в минулому віці, воно стає – за останні десятиліття – кардинальною проблемою. Зі здвоєним завзяттям намагаються викорінити релігійні почуття в людських душах апостоли диявола (і не лише в Московії»). Заяложену тему «волі людини», яку як останній аргумент використовує нині сатанинська Москва, не оминув і Донцов. «До вільної людини» підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, «культуру» і мир за всяку ціну. Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе і жертву».

Цікаво, що комуністичну ідеологію та західну «демократію» Донцов теж розглядав як «віру». В вже згаданій «Московській отруті» він писав: «Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової «віри». В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В осередку всього ставиться не Бога, а «людину», «вільну людину», відірвану від контакту з Творцем. Така людина є «вільна» в родині, тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає «вільною» в державі й суспільстві, а тому має багато «прав» і мало обов`язків супроти спільного». До чого «вільна» людина довела весь «цивілізований світ» ми вже бачимо. А до чого ж може призвести вивищення прихотей і забаганок в зденаціоналізованій і перенаселеній не українцями Україні? Усвідомлюючи, що праці Донцова призначені для вибраних, все одно прикро споглядати як важко (хоч і впевнено) сприймаються ідеї націоналізму широким загалом. Нинішній збройний зудар з московською ордою в більшості випадків є проявом обурення злодійською атакою та реакцією на руйнації, збитки та вбивства. Мусимо зрозуміти: доки окрім свідомої власного призначення еліти не постане і національно й державно свідомого загалу, – годі мріяти про успіх національного здвигу. І знову доречними будуть поради Донцова: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Так, саме від того, коли ми змінимо свої недолугі бачення і трактування, залежить майбутнє нації. Крім нас того ніхто не зробить. Тож до бою.

«За Київ і Христа, проти Москви й антихриста».

                                                                                          Олесь Вахній

Нинішнє буття не є часом мовчанки творчої спільноти. Доля розпорядилась жити в добу технічного прогресу та людської закам`янілості, і не провина вченого люду та духовної еліти, що заклопотаному пошуком шляхів виживання загалові заклики до пошани національної гідності видаються пустопорожнім дзвоном. Суспільно-політична та духовно-моральна криза, помножившись на зухвалу ходу споживацької бездуховності, виштовхує чесноту національної самопошани до краю горизонту. Вражає і водночас обурює та легкість, з якою українці власне підмінюють чужорідним. В нинішньому урбанізованому й глобалізованому світі з його шаленою внутрішньою та зовнішньою міграцією дуже складно триматися рідного коріння. Окрім того, історичну пам’ять намагаються затерти й підмінити штучною упереджено-заполітизованою міфологією. Та попри те, земна мандрівка в сучасній історичній хвилині зробила нас свідками складних і водночас доленосних пертурбацій. Час виправляє помилки. В здавалось би вже безнадійний стан втручається Вища Сила, котра лагідно, і водночас наполегливо нагадує українцям про необхідність самоповаги та пошани вилоненого розумом та працею предків. І тоді пробуджується зацікавленість в збайдужілих і непоінформованих, з глибини єства зринають найсерйозніші запитання, а свідомі отримують заохоту до праці та підбадьорення для душі і тіла.

Справжній письменник, рівно як і дослідник та митець ніколи не погодиться втішатись здобутим й скніти в межах комфорту, віруючи що осягнув найвищого рівня. Своєрідне «п’ятикнижжя» (себто наочний доказ праці котра має всі ознаки остаточного осягнення) для багатьох могло б стати доказом самодостатності й віри у здійснення суттєвого вкладу. Нині, можемо втішатись тим фактом, що для збирача й дослідника скіфського періоду української минувшини Миколи Гладкого (як і всякої непересічної та сформованої особистості) справу поступу є принциповою навіть тоді, коли чимало інших спотикалися спокусою спочинку в рамках зручного гетто. Мине небагато років, й насичені легендами та міфами проте потребуючі реальних доказів кількатисячолітньої історії українців, немов казку починатимуть наукові публікації словами:

- У не такі віддалені часи, коли загал зневірювався й втікав з України в пошуках щастя на чужину, жив поміж нами дивний чоловік, для якого прагнення віднайти і врятувати від розпаду на іржавий пил створеного предками не було пустопорожнім дзвоном.

Цьогорічна Покрова, скориставшись особою вже згаданого почесного доктора мистецтвознавства україно-американського інституту «Concordia» Миколи Гладкого збагатила Україну щедрим, ошатним, видрукованим на глянцевому папері енциклопедичним дарунком «Золоті обереги великої Скіфії». Кожне з п’яти попередніх  видань пана Миколи зацікавлювало світлинами артефактів й змушувало до вивчення скіфського періоду. Новітнє видання суттєво різниться від попередніх наявністю описів, чим відразу дає належно непоінформованим (прикро, але таких чимало) немалий пласт інформації. 

Практикований світом вимір вже облишив практику визначення цивілізованості народу відсотком миючих руки перед вживанням харчу та належним користуванням вбиральнею, туалетним папером й зубною щіткою. Їх обов'язковість в побуті вже давно є аксіомою. Рівень освіченості й культури визначається знанням власної історії та ставленням до створенного прабатьками прабатьків. Нація (себто етнічна спільнота, котра здобула державність,) для якої матеріальні творіння предків є лише музейними експонатами, за огляд яких іноземний турист готовий заплатити ціну вартості вхідного квитка до кола праведних і передових народів ніколи не потрапить. Суспільство без національної пам`яті є здеградованим. Створене пращурами найбільше потребують нащадки. Без нього вони відкриті до асиміляції й вимираюча спільнота душевних інвалідів, поєднаних хіба-що спільним походженням.

Справа вивчення та розуміння минулого, рівно як і опанування знань про процеси та їхні передумови, котрі формували наш історичний досвід, уможливить здійснити аналіз того, ким ми є, чого досягли, і яким можемо уявити та навіть планувати майбутнє. Мусимо вивчати історію, котра не обмежується знанням подій минулого, а й пояснює сьогодення та сприяє здоровому поступу. Поділене на раси та етнічні спільноти людство в кожній з них породило власне окреслення культури. Етнічність наших предків формувалась в специфічному довкіллі та конкретній географічній ніші. Ці історично зумовлені чинники суттєво вплинули на світосприйняття та спосіб вираження й кваліфікації світу.

Трагічної ознакою української минувшини є знищення її матеріальних слідів. Що таке історія без реальних доказів? Розриті бульдозерами з ініціативи «дипломованих археологів» тисячолітні могили позбуваються призначення візуального нагадування про життя, котре колись вирувало. Звістка про знахідку селянином на городі або земельному паї виробу з бронзи, якому понад дві тисячі років, навряд чи потрапить на перші шпальти друкованих видань, але це жодним чином не свідчить про її реальну вагомість. Насправді, віднайдений голос давніх артефактів є джерелом або принаймні доказом глибини нашої цивілізації. В часи мало не всезагальної апатії та спустошення свідомості ця здавалось би буденна подія насправді є актом нагадування Матір`ю Землею українцям, що саме вони є автохтонами, й окрім споживання дарованих щедрим і родючим чорноземом плодів, мають обов`язок шанувати рясно политу кров`ю і потом землю предків.

В колі історичних пам’яток мистецтва творіння скіфських майстрів посідають окрему нішу. Періоди в минулому України, котрі відносяться до-, або після скіфських часів, різняться суттєвою «бідністю» на вироби з золота. Правдоподібно скіфи перейняли в своїх попередників кіммерійців мистецтво лиття з бронзи, проте ані самі кіммерійці, ані сармати, котрі майже кількома століттями потому залюднили вже скіфські терени, не практикували масового «виробництва» з дорогоцінних металів. Певно саме ця обставина і зобов`язує кожного небайдужого до минулого та долі рідного народу уважніше придивитись саме до «золотого» періоду прадавньої України.

Створені скіфськими майстрами вироби «звіриного стилю» (своєрідна «теологічна фауна») зачаровують фантазійною уявою та вмінням детально змалювати побачене. Здебільше золота, рідше срібна лита й тиснута торевтика вражає навіть нинішніх майстрів вмінням детально відобразити кожну частку тіла і кінцівок. На відлитих близько двох тисяч років тому пластинах (вага яких від чверті одного грама до кількох та розмірами від дійсно мініатюрних до кількох сантиметрів) донині без новітніх електронних пристроїв й склозбільшуваних засобів реально розглянути людські риси обличчя, напружені в часі руху м`язи звірів, без зусиль розрізнити горду поставу, спочинок або вираз страждання підданих нападу грифонами. Щоб зафіксувати в пам`яті образ нерухомого оленя, сполоханого зайця або ширяючого в небесній купелі птаха, рівно як і кожного мускулу завмерлої на поверхні води жабки, майстер мусив годинами, а можливо і днями непорушно (аби не злякати) спостерігати за ними, обтяжуючись через певний проміжок часу увіковічненням зафіксованого пам`яттю образу.

Факт відсутності в скіфів літерної або ієрогліфічної писемності спонукає до більш уважного вивчення значінь створених їхніми майстрами образів. Вміння зафіксувати сучасним фотографом у світлині соту частку миті звичайно ж є мистецтвом, але мусимо визнати, що вміння передати настрій, відчуття і навіть емоції у виробі вимагає неабиякого таланту.

Окремої уваги заслуговує вивчення і дослідження значінь створених скіфськими майстрами образів. Втішаючись вмінням предків підмічати та фіксувати тонкощі й водночас остерігаючись ризиків неправильного тлумачення, автор «Золотих оберегів великої Скіфії» вдається до пошуків джерела натхнення та з`ясування їхнього духовного змісту. Серед відтиснутих на золотих пластинах сцен побутового і батального жанру нерідко трапляються двоє воїнів, котрі міцно обійнявшись п`ють з одного рогу або чаші, та лучники з накладеними в натягнуті титяви стрілами, котрі, стоячи спиною один до одного, надійно перехрестили ноги аби в часі захисту від атакуючого ворога підбадьорюватись взаємним торканням (а отже не самотністю) і водночас не заважати вражати нападників. Хіба це не прототип практикованого вже в більш пізні часи козаками побратимства? Що може означати дерево з плодами, котре лучники прикривають власними тілами? Його важливість в скіфському світогляді не викликає сумніву, і факт готовності пожертвувати життям задля захисту це доводить. Сакральним значінням цієї сцени може бути захист чогось вкрай важливого у духовному вимірі. Рідна земля (себто територія замешкання) трактувалась скіфами спадком батьків і боргом перед ще ненародженими. Ось так започатковані у сиву давнину традиції (а з ними і світогляд) переживають своїх творців й надихають нащадків.

Нехай добрий приклад пана Миколи Гладкого надихає і нас в ці непрості часи.

                                                                                       Олесь Вахній     

Неспроможність нинішніх галасливих політиканів та посадовців подолати виклики часу (наприклад штучну, посталу геть не з нашої вини й накинуту ззовні економічну кризу), безпринципні й продажні політологи пояснюють кількасотлітньою бездержавністю українського народу, браком державницьких традицій й засиллям корумпованого елементу в усих гілках влади. Насправді, ця вкрай примітивна теза позбавлена глузду й логіки. Політично-економічний стан невеликих за розмірами, проте послідовних у справі відстоювання власних національних потреб балтійських держав (Литви й Естонії) свідчить, що балачки довкола відсутності в українських посадовців належного досвіду є звичайнісіньким виправданням продажності й недолугості. Зарозумілим і самозакоханим можновладцям бракує волі, принциповості, а головне —  прагнення і бажання усвідомити суть власного призначення й причин буття людини в цьому світі. Звідкіля візьметься любов до України у вчорашнього комсомольського або компартійного функціонера? Залишена у спадок від почилого геть не в Бозі Сов'єтського Союзу окупаційна адміністрація (котра після проголошення незалежності узурпувала владу й проголосила себе економічною та політичною елітою) спромоглась виховати гідних собі наступників. Цинічних, безідейних, безпринципних і вкрай меркантильних. Освіта фахових бюрократів жодним чином не свідчить про їхнє розуміння суті нинішніх суспільних процесів, уміння давати гідну відсіч проявам зовнішньої агресії (згадка про формально програні Румунії в міжнародному суді, а насправді подаровані на вимогу третьої сторони газові та нафтові родовища довкола острова Зміїний буде доречною) та викликам часу. Звідсіля й усі нинішні негаразди. Безпринципність й запопадливе запобігання міністерських челядників перед найвищими посадовцями є шляхом просування щаблями ієрархії. Посади дарують матеріальний добробут, нагоду покрасуватися перед телекамерами, засвідчивши власну вагомість, й уможливлює, безкарно ігноруючи реальні потреби та прагнення народу, вирішувати його долю.

Новітні міждержавні та міжцивілізаційні конфлікти (не обов'язково аби вони були збройними) кількох світових надпотуг за своєю суттю є боротьбою за майбутній устрій світу. Це жорстока й підла війна, в якій лише показово дотримуються загальновизнані правила й зобов'язання. Прикро визнавати, але нещирість, недотримання взятих на себе зобов'язань, ігнорування потреб незадіяних у "глобальній грі" держав і народів, нині перетворилися в норму. «Великі гравці» перекроюють карту світу на власний розсуд, тож єдиним шляхом порятунку ігнорованих й зневажених (Україна, певно, очолює перелік тих, кому випала ця незаздрісна доля) є чітке й усвідомлене протиставлення існуючому свавіллю власної організованості, консолідованості, чіткого усвідомлення причин змагу та його кінцевої мети.

Згадані вище продажні (проте вкрай галасливі) «політологи» свідомо уникають публічних обговорень причин виникнення держав, наявності в корені назви самоназви автохтонів та їх покликання. Існують французи (попри поділ на гасконців, бургундців, шампанців, нормандців та ін.) й існує Франція, існують німці (попри поділ на швабів, баварців, сілезців та ін.) й існує Німеччина, існують грузини (попри поділ на аджарців, мінгрелів, сванів та ін.) й існує Грузія, існують українці (попри поділ на гуцулів, лемків, бойків, волинян, слобожанців, поліщуків, надніпрянців та ін.) й існує Україна. Поділ людства не є чимось випадковим й неприроднім. Етнічні спільноти (нації) формувалися протягом тисячоліть на чітко окреслених територіях. Клімат, побут, флора й фауна, наявність або відсутність тих чи інших компонентів в їжі й питві, хімічний склад вживаного харчу, географічне розташування (наявність або відсутність гір, річок, лісів, степів), температура повітря безпосередньо впливали на формування генетичної особливості, менталітету, мови, культури, традицій й вдачі осідлої на них людності.

Досвід минулого й здоровий глузд (логіка) свідчать на користь необхідності існування в природі різномаїття. Одноманітність (для людей відсутність альтернативи) спричиняє всебічне зубожіння, унеможливлює поступ (прогрес) й викликає деградацію. Водночас, природа й всі її складові функціонують відповідно до певних, чітко окреслених законів і норм, переступ котрих загрожує зникненням природніх видів як на певних територіях, так і в цілому. Аналогічна ситуація стосується й створеного за Божим Образом людства. Практика засвідчила що найкращі й найідеальніші закони,  згідно з котрими можливе життя, викладені в Біблії. Переступ, занедбування, ігнорація або відхилення норм (моральна деградація) спричиняють всебічну розбещеність і загрожують дестабілізацією та зникненням цілих народів та цивілізацій.

Дружні, навіть приятельські стосунки між колишніми Президентами України та Грузії Віктором Ющенком та Михайлом Саакашвілі багатьма безпринципними посадовцями сприйнялись як керунок до “всебічного поглиблення добросусідських відносин”. Проте сумні реалії засвідчили: щира українська гостинність та плебейська натура посадовців уможливили проростання на українському грунтові зерен притаманного азійським та напівазійським народам хамовитого й брутального зловживання добротою. Українці (і це до нашої честі) так і не стали законодавцями мод у злодійській царині. Народна мудрість “ліпше бути окраденому, аніж злодієм” та Божа Заповідь “не вкради” є надійною перепоною перетину межі, за котрою відвіку практиковані чесноти сприймаються у збоченому й цілковито протилежному значенні. Попри один з найвищих у світі відсотків від загальної кількості населення засуджених та “конфліктуючих з законом”, українці не здеградували на радість недоброзичливцям остаточно. Сумне тому підтвердження — жахлива кількість жебраків. Зневірившись у пошуках правди, втомившись очікувати обіцяне “налагодження внутрішньої ситуації”, нащадки чубатих запорожців визбирують на узбіччях битих шляхів копійки й ховаються від реалій буття в алкогольній нірвані. Різати горлянки задля привласнення створеного працею ближніх майна (принаймні поки що) ніхто не вважає ознакою героїзму.

Уважні й непозбавлені вміння відрізняти полову від пшениці вже зауважили, що переважна більшість відверто паразитуючої на тілі нашого народу кримінальної еліти (“узаконені крадії”, москвинською “вори в законє”) є вихідцями з причорноморської частки Кавказу. Аби зрозуміти причини ідеалізації розбишацьких, шахрайських та крадійських традицій у кавказькому регіоні й серед грузинів зокрема, варто дослідити його історичне минуле. Кам'янистий й неродючий грунт, брак прісної води, а головне безугавні наскоки войовничих сусідів, провокували до адекватної реакції. Кровна помста й збройне заволодіння чужою отарою худоби перетворилися на форму й засіб виживання. З часом грабунок і жорстокість стосовно інших почали трактувати не гріхом, а хвацькою чеснотою. Злодійські традиції (“поняття”) для багатьох грузинів стали формою світосприйняття й загрожують стати часткою національної культури. Показово драконівські (для цивілізованого світу), проте цілковито виправдані методи поборення організованого крадійського руху в Грузії режимом Саакашвілі (здійснювані на вимогу міжнародних інституцій) насправді виявились методом експорту кримінальної еліти. Загрожуючи арештом «крадіям у законі», влада Грузії сприяла їхній еміграції та створенню поза межами етнічної батьківщини кримінальних угрупувань. Велика частка здобутого неправедним шляхом у країнах Європи та постсав’єтського простору (й Україні зокрема) пересилалась родичам кримінальників. І грузинські посадовці жодним чином не обурювалися цими аморальними «вливаннями в економіку». Значний відсоток затриманих за вчинення кримінального правопорушення «крадіїв» на прохання грузинських владних структур депортовувалися до Грузії, де за дивних й незрозумілих обставин звільнялись з-під варти й, повернувшись в Україну, продовжили злочинну діяльність. Цей факт перед всим світом засвідчив корумпованість і продажність грузинської номенклатури.

Аналіз сучасного стану речей засвідчує: прибулі з Грузії “крадії в законі” щораз більше опановують в Україні кримінальну ієрархію. Трагічна для українців і ганебна для грузинського народу статистика свідчить: переважна більшість представників грузинської діаспори в Україні так чи інакше причетні до криміналу. Грузини опановують усі царини злодійського ремесла. Шахрайство, крадіжки, продаж наркозілля, розбійні напади, викрадання людей задля шантажу рідних, здирництво, зваблення й розбещення неповнолітніх, гендлярство контрабандно завезеним крамом... Запровадження у травні Радою Національної безпеки і оборони санкційного списку з 111 осіб,  яким заборонено в’їзд до України, є малорезультативною напівмірою. Лише візовий режим та перевірка законності отримання вихідцями з Грузії українського громадянства буде захистом від свавілля закоханих у несправедливість і злочин.

Ігнорація здорового глузду й реальних (а не надуманих й штучно створених) потреб є свідченням байдужості до долі народу. Поборювати посталі проблеми й зло в найрізноманітніших його проявах є ознакою мудрості й переймання майбутнім. Задля збереження власної ідентичності та неповторності українці мусять очистити Батьківщину від некликаних й паразитуючих на її тілі чужинців. Щоб там не було, але всьому є межа. Терпінню українців — також.

                                                                                                                 Олесь Вахній      

Журюсь (щоправда передбачено), але декларація незалежності та кілька загальнонаціональних зривів насправді не очистили Україну від намулу збоченого трактування подій минулого і сьогодення. Обрані внаслідок виборчих маніпуляцій та наділені посадами в органах виконавчої влади посадовці, усвідомлюючи дочасність свого перебування на верхівці суспільно-політичного Олімпу, докладають титанічних зусиль задля унеможливлення очищення загалу від нав`язаних у період окупації фальшивих стереотипів, кліше та бачень. Тріумф правди і справедливості загрожує їм втратою пільг, нічим не виправданих зисків (серед яких й немалі розмірами «заробітні плати») та притягненням до відповідальності за злочини проти українського народу.

Прагнучи заручитись на імітуючих вибори дійствах підтримкою, на жаль, поки що чисельної орди породжених уже спочилим (і геть не в Бозі) Савєтським Саюзом та народжених уже за часів незалежності, проте так і не вихованих на Божих Заповідях та національних традиціях деградантів, очільники постоколоніальної адміністрації ширили фальшиву тезу (і не припиняють цю злочинну практику донині) першочерговості «економічної стабілізації». Чужа, зла отрута нищить мозок і тіло, а на додачу – вбиває ще й душі. Про необхідність збереження національної ідентичності й існування чеснот обов`язку та моралі, бюрократи постокупаційної адміністрації воліють не згадувати.

Ігнорація існування, рівно як і ухиляння від вирішення викликів і проблем, жодним чином не нівелює їх актуальності. В ситуації, що склалась в Україні під сучасну пору, заклики до стриманості та посилання на необхідність “виваженої дискусії”, насправді лише озлоблюють небайдужих й штовхають до радикальних вчинків.

Кількасотлітній період окупації значної частини теренів України спочатку Московією («Російською Імперією») а потім її наступником Савєтським Саюзом, був часом цілеспрямованого винищення українців. Окрім фізичного терору, поневолювач практикував асиміляцію, безальтернативне світосприйняття, виселення автохтонів до інших регіонів «імперії зла» й заселення (насправді цілеспрямоване засмічення) теренів України етнічно та расово чужим елементом.

Як не прикро це визнавати, але в справі винародовлення українського народу брали участь й самі українці. Ім’я члена Політбюро ЦК КПСС Володимира Щербицького довіку асоціюватиметься зі зрадою, підлістю та пристосуванством.  Приналежний до поневоленого народу не ототожнював себе з рештою, а своєю запопадливістю і продажністю сягнув рівня найвищого компартійного керівництва в тоталітарній державі. Соромно і боляче, що український нарід вилонював з-поміж себе щойно згаданого та аналогічних йому виродків.

На початку березня 2013-го року, підлими, злодійкуватими й аморальними діячами постколоніальної адміністрації (серед яких був і всупереч волі киян призначений очільник міської адміністрації Олександр Попов, тогочасні «перший секретар» нині вже забороненої Комуністичної партії Петро Симоненко та віце-прем’єр-міністр режиму Януковича Олександр Вілкул) у Києві, на одному з будинків, що на вулиці Десятинній, коштом окрадених українців були встановлені меморіальні дошки, котрі незаслужено вшановували підлу, морально розкладену та духовно здеградовану погань. У часі сатанинського вертепу (імпровізованого номенклатурою мітингу), з вуст адептів сатанинського інтернаціоналізму виригувалась блекота, котра роки правління комуністичних песиголовців трактувала «часткою тисячолітньої історії» та «періодом економічного зросту».

Брехня спроможна дочасно крокувати світом, але ніколи не повертається. Закарбувавши в пам’яті ганебну подію, я дослідив довколишній простір розташованого на Десятинній будинку й очікував нагоди здійснити акт очищення рідної землі від злосмердючого випару вже викинутого на смітник історії гнойовика. Тішусь, що принагідний час не забарився. Боротьба на ниві протидії незаконним азартно-ігровим закладам дарувала нагоду гуртувати й задіювати невдоволений існуючим станом люд. Прагнучи унеможливити протидію з боку силових структур Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки я не інформував про намір реалізувати свій задум навіть однодумців з найближчого оточення. З цієї причини, мусив самостійно обтяжитись справою пошуку знарядь, якими мала бути знищеною постала несправедливість. Але результат засвідчив, що заходи обережності не були даремними. Задіяні в справі несанкціонованого жодним судом зовнішнього нагляду «нишпорки» змушені були мовчки споглядати за швидкоплинним дійством. Сподіваюсь, подані ними «звіти» засвідчать мою щирість.

14.06.2014 року зусиллями не приналежної до жодної з політичних партій молоді гранітні брили з прикріпленими до них залізними копіями облич Володимира Щербицького та одного з його заступників Ляшка були вщент розтрощені учасниками неформального, проте чисельнішого зібрання. Хвилинного мітингу напередодні дійства було достатньо, аби кожен з присутніх почув пояснення необхідності здійснення формально «недемократичних дій».

Принциповість та ідейна мотивація здолали «дух матеріалізму». Ми не споглядаємо, скрушно хитаючи головами на ходу підлості, брехні і несправедливості, й не мовчимо на спроби запровадження брехливо-упередженого трактування історії.

P.S. Кількома тижнями потому, з вуст керівника одного з територіальних відділів міліції Шевченківського р-ну м. Києва я довідався що «стурбована і ображена» внучка Володимира Щербицького подала заяву з вимогою репресувати мене (як ініціатора та організатора «безкровного атентату») шляхом порушення кримінальної справи й взяття під варту. Тішусь, що часи кровожерливої сталінщини минули. Дослідивши наявні документи, правоохоронці відмовили непокараній за злочини предка негідниці, оскільки так звані «меморіальні дошки» були встановленими посадовцями без відповідних на те узгоджень та дозволів.

Зло не вічне. Здолаємо.

                                                                           Олесь Вахній 

Лиха сукупність війни у східних регіонах, незаздрісного політико-економічного стану та спричинених короновірсною істерією «карантинних обмежень» на щастя не стала перешкодою для небайдужого до долі рідного народу люду. Обернути період дошкульних втрат в здобутки дається обраним. Період 201820 років виявився для дослідника праукраїнської старовини Миколи Гладкого доволі врожайним. П’ять поважних і ошатних книжкових видань суттєво збагатили українську історико-дослідницьку літературу. Верхівкою визнання його титанічної для української культури праці на дослідницькій ниві було присвоєння звання почесного доктора мистецтвознавства українсько-американського інституту «Concordia». З’ява кожної з книжок Миколи Гладкого була кроком в справі становлення реально незалежної від вчорашніх окупантів та політично-ангажованих шукачів зиску національно-культурної історіографії. Друковані видання донині, навіть попри «недобросовісну конкуренцію» з боку телебачення та мережі Інтернет, залишаються відчутно впливовою цариною мистецтва. Вітаючи пана Миколу з визнанням і вшануванням вкладу до національної скарбниці мусимо застановитись над його працею в справі дослідження минулого українців.

Акцентуючи увагу на скіфській тематиці (проте визнаючи і шануючи весь до- та післяскіфський період) дослідник минувшини прагне довести безперервність історичної канви нашого рідного краю від сивої давнини до нинішнього буття. Її творив один народ, котрий впродовж кількатисячолітнього історичного проміжку часу вживав різні терміни задля власного самоозначення. Докази цієї тези подаються науковому світові зокрема та загалові в цілому на сторінках видань, якими є «Золоті хвилі Скіфії», «Скіфські реліквії України», «Містерії скіфів та Знахар Еллади», «Спадщина царя Аріанта» та «Золотий епос скіфів».Праці Миколи Гладкого не мають нічого спільного з нудним, беззмістовним і вкрай рутинним академізмом. Викладені на сторінках світлини золотих і бронзових артефактів зачаровують своєю унікальною неперевершеністю навіть через прірву тисячоліть. Годі навіть намагатись відшукати аналоги в іменитих музеях світу. Кожна сторінка з повагою подає мистецькі предмети своєрідної поезії, котрі в свою чергу заслуговують на статус унікальних національних реліквій. Факт їхнього існування є дієвим доказом високого рівня культури наших предків, а також існування потужної і самодостатньої скіфської держави.

Структуризація національної пам’яті є тісно пов’язаною з історичною самоідентифікацією. Наявність унікальних вартостей і прагнень обґрунтовує існування спільнот, а також посилює об’єднавчі процеси й усуває елементи розбрату. Справа збереження затиснутої між славою минулого та викликами майбутнього ідентичності, окрім прагнення уникнути асиміляції криє в собі і певну ностальгійну природу. Переймання славними сторінками власної минувшини сприяє постанню самоусвідомлення набагато глибшого, аніж чуттєва реальність. Кожен народ має у власній історії «золотий вік» та період стагнації. Найчастіше, саме вони є джерелом самоусвідомлення, а інформація про них передавалась від покоління до покоління в усній формі. Фіни та естонці пишаються «Калевалою», індуси «Махабхаратою» та «Рамаяною», євреї «Торою», греки «Ілліадою» та «Одісеєю». Показово, що етноси минуле яких змальовано в цих сакральних творах (епосах) ними самими ніколи не ставились під сумнів. Час вимагає аби й українці нарешті ліквідували штучно створені у власній історії «білі плями», написали цілі розділи для шкільних й університетських підручників (а подані в виданнях Миколи Гладкого світлини артефактів стануть доказовою базою та ілюстративним матеріалом), й засвідчили світові доказ власної первородності на Богом даній їм землі. Зібрані автором даних праць обереги з цілісних сакральних обладунків тогочасного духовенства (жерців), магічні прикраси царів, воїнів, мисливців і землеробів є доказом практикування скіфами власних інститутів теології та мистецьких шкіл, вихованці яких створювали неперевершені шедеври.

Значний відсоток народів мають неабиякі підстави для журби. Впродовж довгого часу події їхнього минулого фіксувались, укладались та отримували оціночні судження етнічно та духовно чужим елементом. Завойовник Галії Гай Юлій Цезар стверджував що саме він напише історію поневолених автохтонів, очільник непримиренних апачів Джеронімо (Гоякла) бідкався недолею, оскільки життя території де мешкали його співплемінники впродовж кількох століть, для оселеного після завоювання на ній люду починалось з часів колонізації вихідцями з Європи. Геродот зафіксував у власній «Історії» факт бурхливого життя в праукраїнських степах, але занотовані ним чутки й перекази вимагають реального і правдоподібного доказу. Не кожному народові пощастило задокументувати процес народження власної національної свідомості, коли етнічна спільнота усвідомлює ким вона є, і до чого прагне. Відсутність у скіфів писемності жодним чином не є свідченням їхньої культурної відсталості. Замість ієрогліфів або літерних знаків на камінні, піщаних або гранітних плитах, глиняних або дерев’янних табличках, вони звертались до тогочасного світу та своїх нащадків власними виробами з золота та бронзи. Викладені в книжках світлини золотих нашивок (розмір від мініатюрних до кількох сантиметрів) були зрозумілими сучасникам, і чітко означювали соціальний статус володаря. Завдячуючи цьому, Україна часів Великої Скіфії постає перед нащадками розмальованим найсоковитішими фарбами полотном, яке наші талановиті предки наповнили несамовитими і неймовірними образами. Майстри працею яких були створені ці речі зруйнували помилкову тезу згідно якої вага й розміри виробів з дорогоцінного металу впливає і на його вартість. Шану до вміння створити золоту нашивку вага якої менше грама, на якій досить точно зображені звірі яких наші предки наділяли магічно-тотемічними властивостями, а також надійно відлиті петлі якими вони кріпилися до полотняного або конопляного одягу ніхто і ніколи не скасує.

Справа дослідження дописемних культур вимагає вміння тверезо працювати з наявним в запасниках музеїв та отриманим в часі пошуку й систематизації матеріалом. Висновки та оцінки нерідко можуть стати сенсаційними й здатними суттєво змінити уяву про віддалене від нинішнього немалим проміжком часу. Автор наочно доводить, що мати-земля не лише зберегла, а й притаманними лише їй методами і засобами передає людству немалу кількість предметів котрі змальовують вир життя в праукраїнських степах кілька тисяч років тому. Можливо нинішній світ свідомо не бажає, а можливо і боїться (оскільки це змусить інакше поглянути на минуле людства) визнати факт існування на теренах нинішньої України в часи сивої давнини потужних культур. Середньостатистичний обиватель (рівно як і значний відсоток дипломованих науковців) нічого не чули і не знають про життя доантичної Європи, проте вже спроможні пригадати що шість тисяч років тому на берегах Дніпра в специфічній культурній та географічній ніші вже квітла Трипільська Культура. Аналогічно потужним доказом існування цивілізаційних осередків на праукраїнських теренах є ще не до кінця досліджені (але вже засвідченні фактом буття в минулому) культури, «ямників», «катакомбників», «сабатинівців», «зрубників», кіммерійців, сарматів. Так сталось, що доказів скіфського життя збереглось найбільше.

Схиляючи голови в пошані праць «батька історії» Геродота та сучасних йому і пізніших літописців (від Фукідіда до Лева Диякона) маємо обов’язок уважно поставитись до збережених невблаганним в своєму плинові часом та щедрою на плоди землею доказів. А вони є набагато змістовнішими, аніж оповіді еллінських та візантійських фіксаторів подій. Геродот закарбував назву скіфської столиці (Гелон) та згадав про здійснений династом Аріантом перший в історії України перелік населення. В часі того дійства, як доказ власної реальності, кожен скіф передав через уповноваженого на те родового вождя, або й доправив особисто по бронзовому вістрю стріли. З зібраного «матеріалу» був відлитий великих розмірів котел, що є свідченням потужних ливарних традицій. Проте ніхто з давніх істориків чомусь і словом не обмовився про золоті витвори мистецтва тотемічного"звіриного стилю". Мовчанку (а можливо і незнання) поважних істориків та літописців якраз і компенсують артефакти, частина з яких викладена на сторінках видань про які наразі йдеться. Перед читачем (так, саме читачем скіфських нелітерних та неієрогліфічних знаків) наші предки постають людьми мистецтва: художниками, хіміками-металознавцями (оскільки виготовлення врятованих від знищення плугами тракторів бронзових котлів, а також золотих оберегів та інших предметів вимагали відповідних знань), ливарниками, ювелірами, а також наділеними потужною фантазійною уявою естетами. Міцний каркас звіриного стилю століттями єднав у потужну спільноту та утримував непорушність і цілісність скіфської держави, а також прославляв її творців далеко за межами.

Український чорнозем (котрий без перебільшення можна назвати ще не відкритим для всієї цивілізації золотим Лувром) нині щедро ділиться скарбами котрі впродовж тисяч років оберігав від ненаситних поглядів байдужого до власної минувшини люду. В час, коли українці постали перед складним і незаздрісним вибором шляхів майбутнього і взагалі можливості подальшого існування, врятовані грунтами від руйнації часом артефакти є дієвим доказом того, що тут завжди вирувало життя. Окрім вміння тримати непорушними кордони впродовж століть і захищати Батьківщину від некликаних зайд (доречною буде згадка про невдалий похід перського царя Дарія з метою заволодіння праукраїнськими теренами) скіфи дійсно були неперевершеними майстрами. Нагодою отримати експозиційний матеріал з предметами їхнього виробництва (будь-то бронзові котли, золоті нашивки на яких як вище згадано з гідною подиву і захоплення точністю відображені риси та частини тіл звірів, псалії та зброю) пишатимуться найповажніші музеї світу.

Дароване славним минулим натхнення помножує сили й позбавляє зневіри. Вміння служити народові в тій ситуації, в якій випало жити, бути носієм національних вартостей та чинником духовного зв’язку поколінь, є чеснотою і мистецтвом. Найближчим часом, серія книжок скіфської тематики автором яких є поважний Микола Гладкий вже вшосте збагатиться. Науково-енциклопедичне видання «Сакральні обереги родичів Аріанта» буде підсумком багаторічної праці на ниві збору та рятунку від зникнення артефактів.

Під сучасну пору, українці так і не спромоглись озброїтись ідеологічним розумінням власної античної спадщини. Предківські смаки і традиції для багатьох (певно навіть і для більшості) видаються археологічними закам’янілостями. Вища Сила, котра передала авторові артефакти з котрими небайдужий до власної минувшини читач ознайомиться на сторінках видань, є дієвим доказом того, що українцям, в жилах яких переважає скіфська кров, є чим пишатись, перейматись, і за що змагати.

Олесь Вахній

Практика вихолощення з України базових вартостей спричинила трагічні наслідки. Впродовж довгого часу, пантеон постатей і періодів котрі слугували опертям українській історіографії, обмежувався епохою Русі (та й ту звузили лише до однієї з її часток,  а саме Київської) та добою козаччини. Новітні суспільно-політичні пертурбаціїдещо розширили її періодом визвольних змагань 1917-21 років та часами боротьби УПА за незалежність. Насправді, світ, який оточує нас нині колись був цілком інакшим. Історія України є набагато ширшою, а наявні в запасниках музеїв відлуння інших історичних епохпотребують вивчення та зобов’язують до принциповості в справі збереження власної ідентичності. З цієї причини,упереджено ігноровані та несправедливо забуті (певно що внаслідоккількасотлітньої бездержавності) здобутки славних предків та незадіяні нині надбання тисячоліть заслуговують на дослідження, пошану і обов’язкове запровадження в життя. Погляд в бік власних джерел нерідко спричиняє мудрі реформи, оскільки постала на унікальному менталітетові культура поєднує минуле з сучасним й завжди здатна принести багаті плоди в майбутньому.

Нові часи приносять нові виклики. Сучасність фіксує спроби виряджених в шати  «політологів», «фахівців» та «незалежних експертів» (в дійсності українофобів-хижаків та нікчемних себелюбців) очорнити минуле України. Подання світові предків українців варварами та дикунською ордою є актом приниження національної гідності, а його мета - позбавити нас (як автохтонів) майбутнього. Затирання інформації про надбання тисячоліть (рівно як і її спотворення) породжують духовну порожнечу. Справа осмисленого протиставлення правди наступу брехливої упередженості та свідомого перекручення історичних фактів зобов’язує до праці зі збереженими впродовж тисячоліть українським чорноземом артефактами. Створені предками кераміка, вироби з неопаленої глини, а також з бронзи, срібла, золота й міді є моральною зброєю, оскільки дають підстави бачити в них людей мистецтва, самодостатньої й здатної до конкуренції з іншими культури та високохудожньої поетичної натури. Барви котрі знаменували ту епоху донині не поблякли хоч і зникли з людської пам’яті.

Ширені сучасними україноненависниками побрехенькиподають світові скіфів (нарід, що мешкав на теренах сучасної України у VII-IIIст. до н.е., самоназва сколоти) кровожерливими дикунами, котрі безугавно конфліктували між собою, практикували безмірне вживання хмільних напоїв з черепів знищених суперників і навіть родичів й труїли власний мозок конопляними воскуреннями. Тверезий аналіз більш ніж пів-тисячолітнього періоду існування їхньої державності доводить, що дійсність насправді була геть інакшою. Аналіз скіфської ювелірної образотворчості (золоті та срібні нашивки з зображеннями довкілля та фауни, фантазійних грифонів (розміри виробів сягали від мініатюрних до поважних), окрім написаної нелітерними знаками оповіді про світовідчуття наших предків породжує доказ спроможності фіксувати постале перед взором з надзвичайною точністю, рівно які створювати народжені уявою суміші звірів з птахами та рибами. Задурманені наркотичними травами й алкоголем ніколи б не спромоглися створити шедевральні (не лише для свого часу) й наближені до реалістичних життєвих образів прикраси та відзнаки ієрархії і суспільного стану. Досліджуваний нині археологами та дослідниками матеріал був формою вираження естетичних потреб, моральних та етичних норм, спробою пояснити світ. Майстерність скіфських ливарників з бронзи, срібла і золота шліфувалась десятиліттями, і певно що кожен майстер передавав власний досвід учням або кровним нащадкам.

Процеси, котрі відбуваються в Україні зокрема й світі в цілому, під сучасну пору породжують астрономічну кількість інформаційного сміття й шумовиння, і унеможливлюють справу тверезого осмислення першочерговості духовного над скороминучим епатажним несмаком. Ім’я скіфського династа Аріанта (приблизно 585 – 480 рр. правління до н.е.) більшості українців ні про що не скаже. Проте його вклад в справу зміцнення скіфської (себто праукраїнської) держави та реалізацію мудрих (не лише на той час) і вкрай потрібних державотворчих задумів винагороджує його поважним місцемв пантеоні передових та прогресивних монархів. «Батько історії» Геродот, в написаній ним «Історії» (IV.81) зафіксував такий факт: прагнучи дізнатися кількість підвладного боєздатного люду, Аріант звелів кожному воїну принести по бронзовому вістрю стріли. Приголомшений кількістю, цар обтяжив майстрів наказом відлити зі знесених доказів «живих душ» котел. Геродот стверджує, що на власні очі бачив витвір скіфських ливарників котрий вражав розмірами. Згідно його свідчень, він  вміщував шістсот амфор, а товщина стінок сягала шести пальців. Не тяжко здогадатись, що згодом встановлений за велінням спадкового монарха в місцевості Екзампей (кам`яне плато на нинішньому кордоні Кіровоградської та Миколаївської областей висотою 269 метрів,що є найвищою точкою правобережних степів й межує з лісостепом) поміж верхніми витоками двох річок символ чисельності, могутності та величі скіфів задіювався в часі культово-обрядових дійств. Ймовірно, що певні статистичні дані розмірів загальноскіфської святині є завищеними, але це жодним чином не применшує історичного значіння. Факт його постання є першим на теренах нинішньої України зафіксованим актом підрахунку (переліку) населення. В наступні століття і навіть тисячоліття, прагнення відшукати і заволодіти мистецьким витвором бентежило не одного авантюриста й шукача дочасної слави, але скіфи вміли ховати і зберігати речі, котрі криють в собі сакральний зміст.

Нинішній час ставить перед українцями недвозначні виклики. Ким ми є на власній землі? Перекотиполем і рештками малокультурних й малоспоріднених племен та кочівників чи нащадками етнічної спільноти, котра в різні історичні періоди послуговувалась різними термінами задля самоозначення, проте була творцем та носієм гідної пошани й збереження культури?

P.S. Небайдужість до долі рідного народу спільно з закоханістю в мистецтво зобов’язують до дій. Ухвалою Новоукраїнської районної ради Кіровоградської області (саме в цій місцині і розташований Екзампей), на гербі району зображено котел, стінки якого прикрашує притаманний скіфам орнамент. Але невблаганний в своєму плинові час, вимагає вшанування події на загальнодержавному рівні. Впродовж двох десятків років, київський дослідник старовини Микола Гладкий відшуковував та досліджував створені предками українців скіфами артефакти. Занурення в історію вилонило задум належним чином вшанувати мистецтво праукраїнців та ініційованого Аріантом дійства. Ось так і виникла ідея встановити в Києві монумент у вигляді скіфського котла. Ініціатива знайшла підтримку і серед небайдужих депутатів Київської міської ради, один з яких, Михайло Ковальчук (фракція «Батьківщина») вже підготував відповідне звернення на ім’я київського очільника. Гідне вшанування факту першого переліку (підрахунку) мешканців території, на котрій нині розташована держава Україна, сприятиме патріотичному вихованню молоді, прагненню активніше досліджувати власну історію та збільшенню кількості мистецьких об’єктів, котрі можуть викликати зацікавлення у туристів. Єднання довкола історії здатне припинити чвари й примирити носіїв різних політичних переконань, що є вкрай актуальним для нинішнього буття України.

Котлу Аріанта в Києві бути!

                                                                                             Олесь Вахній

Зусиллями бездуховних матеріалістів, нинішній світ переживає шокуючу “переоцінку вартостей”. Світоглядам і поведінці, котрі споконвіку осуджувались й вважались неприродніми та аморальними, підшуковують “наукові пояснення”, й окрім права на існування уможливлюють перетворитись в гегемона у людських взаємостосунках. Явище егоїзму (скрайня форма себелюбства, потурання примхам, ігнорування здорового глузду та потреб оточуючих), завжди викликало осуд й адекватний остракізм. Віднещодавна, збочений розум випестуваної й пригодованої когорти політологів, пустив гуляти світом новий “політологічний термін” “національний (або державний) егоїзм”. Нещиро та завуальовано, світовій спільноті намагаються пояснити причини нереагування на донині практиковане окремими країнами та фінансово-світоглядними корпораціями свавілля в стосунках з упереджено вибраними й рештою світу.

Невблаганний в своєму плинові час ставить перед людством жорсткі й недвозначні виклики. Реагуючи на них, світові інституції (зокрема ООН), запровадили в міждержавних стосунках низку норм та правил. Журимось, але угоди та домовленості про заборону урядам країн самостійно втручатися у внутрішні справи  інших, не завжди стають керунком до дій на практиці.

Сучасний світ поділений на “терени впливу” («зони інтересів») кількома національними та наднаціональними надпотугами. Посталий по Другій Світовій Війні світоустрій влаштовував переможців, держави нейтралітету, і навіть переможених. Призвичаївшись до стабільності як до абсолюту, країни довколоатлантичного регіону кількадесят років навіть найрадикальніші зміни сприймали тимчасовим відхиленням від непохитно-сталого стану. Саме егоїстичними міркуваннями керувалися західні ліберали, реагуючи на розпад СССР й з’яву нових країн в Східній Європі та Середній Азії. (Доречними будуть згадки про недружні щодо України висловлювання президентом США Бушем-старшим, канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер). В уяві наділених владою, зміна політичного напрямку комуністичної Москви в бік демократизації та ринкової економіки, мусили вгамувати й прагнення поневолених народів. Навіть після 1991-го року, в їхній поведінці відчувалося підсвідоме роздратування «новими гравцями», а значний відсоток радників донині ностальгують за практикованими в часи існування “імперії зла” простими рішеннями.

Сита Європа потребує прогнозований схід континенту, передбачуваний, без підстав для хвилювання. Але земне буття має власні закони. Глобальні пертурбації зобов`язали змінити риторику, й не лише на словах визнати право звільнених народів брати участь у вирішенні проблем регіонального і навіть планетарного масштабу. Проте західний обиватель, вкупі з впливовим меркантильним олігархатом, продовжували трактувати українців навіть не різновидом москвинів, а саме москвинами. Національне самоусвідомлення та постання (нехай насправді і формально) незалежної України сприймались  фантомом, а голос істориків, котрі науково спростовували брехливо-упереджену тезу “єдиного коріння трьох східнослов’янських народів” залишався непочутим. Існуванню такого ненормального стану речей, сприяла й неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація в Україні. Власною безхребетно-підлабузницькою поведінкою та імітацією діяльності, вона лише законодавчо оформлювала стан справ, який виникав і складався не за її участі, а тим паче усвідомлення та ініціативи.

Західний світ не лінується вустами державних мужів запевняти, що прагне справедливості в цілому світі, обстоює свободу окремої людини й національних спільнот. Насправді, майже вся його політико-мілітарна стратегія спрямовується виключно на власний захист та експорт сповідуваного світосприйняття. Навіть у своїх доповідях про право на свободу решти світу й покривджені права людини, «правозахисники» першочергово переймаються власною безпекою, а не моральним християнським обов’язком протидіяти свавіллю. Перенасичене суспільство опановане релігійною індиферентністю й надмірною толерацією різних форм збочень. Ідеалом цього суспільства є виключно матеріальний добробут, який, на його думку, забезпечить безугавний технічний поступ.   

Тверезий аналіз явища “національного (державного) егоїзму” пророкує йому згубний кінцевий результат. Він не толерує здоровий змаг (який в свою чергу є джерелом і натхненником поступу), оскільки це загрожує втратою стабільності. Але він започатковує кінець позитивній першочерговості витворених європейцями вартостей з усіма випливаючими економічними і культурними наслідками. Тенденція до безвихідного індивідуалізму, який раніше чи пізніше призведе до знищення суспільства в цілому, є підставою для занепокоєння. Замість підтримки новопосталих держав Східної Європи, котрі стали б заборолом азіятській експансії (зокрема й шовіністично-агресивному наступу китайського комунізму), Захід їх просто ігнорує, чим риє могилу й решті цивілізації.  

Нерішучістю, безугавним перейманням фальшивим розумінням стабільності та страхом перед змінами, нині вдало користають й маніпулюють прагнучі домінування не лише на євразійському просторі кремлівські чинники. Попри розпад СССР та підконтрольного йому «соціалістичного табору», Москва продовжує вірити у власну місію надлюдського масштабу, претендує на монополію в царині духовності й не відреклася мети опанувати світ. Головним аргументом кремлівської камарильї є твердження про необхідність втримати мир і порядок на території де проживає “понад сто народів”. Чи можете, кажуть великодержавники, уявити собі хаос і ту боротьбу та різанину, якби не стало впорядковуючої сили Росії? Ви, західні народи, не обтяжитеся вгамуванням розбурханого Сходу Європи, тож не перешкоджайте країні, котра є членом Ради Безпеки ООН. Прагматичний західний матеріаліст, не бажаючи ускладнень, розмірковує приблизно так: сто народів, великих і малих, боротьба всих проти всих... Хто тут може дати раду? Яка мілітарна потуга з Заходу опанує незрозумілий і неспокійний простір? Досить з нас етнічних війн в колишній Югославії. Тож дідько з ним. Московщина впродовж століть «доглядала» за цим регіоном. Нехай тримає в своїх пазурах і в подальшому.

Вимушене застосування Заходом методів “психологічної війни” відносно Московії внаслідок інтервенцій на терени вже незалежних Грузії в 2008-му й України нині, насправді є лише формою самозахисту. Західні достойники чудово поінформовані, що соціальним та політичним устроєм імперії є тоталітарна тиранія з необмеженою владою над всіма регіонами, проте продовжують вірити, що наслідком “експорту західних вартостей” з часом буде прихід до влади суттєво демократичнішого диктатора, свавілля якого в свою чергу обмежить демократичний парламент. Час засвідчує, що ці сподівання є помилковими, марними, і вкрай шкідливими.   

Теза про необхідність законсервувати існуючу систему рівноваги «центровими державами», й таким чином зберігати планетарний мир і спокій, насправді не витримує критики. ХХ-те століття, якщо дивитися з точки зору військової стратегії, було побудоване на принципах “стіни” й “діалогів”. (Згадка про Берлінський мур та “залізну заслону” (унеможливлення контактів з рештою світу) є доречною.) Військові дії в Криму та прикордонні України є поверненням до ідеології “стіни”. Мета Москви – розділити людей, а штучний кордон з часом зіштовхне їх лобами.

Спричинені окупацією Криму незначні санкції та звернення Заходу до Кремля  насправді є малоефективними. Дії шукачів діалогу з кремлівськими узурпаторами, (байдуже якими міркуваннями вони керуються) доречно наректи злочинною бездіяльністю. Практикуючі їх, змушені будуть  заплатити набагато більшу ціну. Мова не йде про співчуття несправедливо покривдженій Україні. Знахабніла від безкарності Московія загрожує безпеці решти світу. Тішимось, що світова спільнота декларує своє обурення свавіллям кремлівської хунти, співчуває Україні, і натякає на прихильність. Але в суті речі, реальна свобода ще три десятки років тому підсав’єтських народів її жодним чином не турбувала. Даремно. В гібридній війні проти Заходу Україна стала форпостом європейських вартостей, й стримує імперські амбіції вчорашніх КГБістів. Раціональний пошук спільного добра зобов’язує до далекоглядності.

Попри штучні рамки, реалії життя унаочнюють існування сил і середовищ котрі не бажають миритися з несправедливістю. Ідеалістичне світосприйняття покривджених, насправді є великою зброєю. Новітні технології (зброя Заходу) не завжди здатні конкурувати з винахідливістю і завзяттям (зброєю зневажених). Окрім віри в Господа, великою силою й невичерпним джерелом натхнення та енергії є Ідея Нації. Націоналізм ставить постулат власної національної держави найвищою формою організації. Її головним призначенням є захист автохтонів (державотворчої етнічної спільноти) від проявів зовнішньої агресії, унормування взаємостосунків та уможливлення реалізації закладених (дарованих) Творцем талантів.

Обов’язком українських націоналістів є протидія наступу нівелюючих людську гідність й національну ідентичність підлості, брехні й несправедливості. Матеріалістичному егоїзмові ми протиставимо духовно здоровий ідеалістичний фронт всієї Європи. Ця боротьба не є примітивним протестом утискам і зневазі. Ми прагнемо суттєво більшого. Усвідомлення, якою має бути кінцева мета, відчутно зміцнює сили. З тим і переможемо.

Олесь Вахній