Справу розбудови нації та базованої на її здобутках і вартостях держави, доречно порівняти зі зведенням будинку, де основою всьому є фундамент. Міць, зовнішність й практичність будівлі залежатимуть від мотивації, старанності, хисту, інтелекту, спритності та вподобань будівничих. Доля (насправді величезна кількість чеснот і талантів предків нинішніх українців) дарувала потужну й обнадійливу основу. Водночас, історія знає приклади, коли цілі народи (траплялось добровільно, а нерідко під тиском брутальної сили) ставали частиною національного проекту інших. Виклик з яким зіткнулася Україна нині, ставить питання руба: або ми доведемо право власного первородства на рідній землі, або скористаємося гірким досвідом суспільств що занепали й станемо часткою погною для поневолювачів.

Прагнення дослідити історію етнічної спільноти часткою котрої довелося побачити світ, з часом спричиняло виникнення великої кількості запитань: чому в підручниках савєцької історіографії відразу від періоду первісної людини (в ті часи дарвінська «теорія еволюції» не знала альтернатив) переходили до часів Русі? Процес совєтизації національностей вибивав з огляду школярів цілі тисячоліття, й порівняння шкільних посібників з історії Московії (в той час РСФСР), народів Кавказу або середньої Азії й Української Савєцької Соціалістичної Республіки був не на користь останньої. Нав’язаний стан речей не потребував пояснення. Малограмотні, неосвічені, не знайомі з історією є вразливими для брехні, а знання історії руйнувало ненауковий міф про етнічно-історичну «спільність українців, москвинів й білорусів».

Народна мудрість вчить: кинутий дурнем в річку камінь не відшукають і семеро мудрих. Справа руйнації фальшивих, складених царською, савєцькою і нинішньою шовіністично-кремлівською пропагандою наративів, вимагає копіткої й водночас виваженої праці. Тут не гоже вторувати хамовитим опонентам й дублювати їхню поведінку. Мудрість й аргументованість в цій справі є найкращим доказом правди. Знання історії вчить критичному аналізу подій, явищ, процесів та інформації. Протверезіння від асиміляторського чаду (розпочате навіть не відразу зі зникненням «імперії зла») показало світові створені предками українців шедевральні витвори мистецтва, й водночас штовхнуло кремлівських очільників до пошуку нових (також ненаукових) трактувань минулого. Нинішній етап відродження нації вимагає копіткої праці в усих царинах суспільного життя. Тішусь фактом того, що маємо порох в порохівницях. Буття дарує цій потребі гідних і спроможних ототожнити себе з народом до останньої клітини, котрим справа любові до рідного є набагато більшим аніж одягання у певні дні вишиванки та плач над незаздрісним сьогоденням. Ми маємо тих, кому прагнення діяти є набагато важливішим аніж обурення несправедливістю, й саме їхньою працею українці торують собі шлях в майбутнє.

Минуле відкривається у різноманітний спосіб. Історичні документи, хроніки, а в народу котрий не практикував писемності витвори його майстрів, котрі час перетворив в артефакти. Але зрозумілим і близьким воно стає лише в часи емоційного переживання. Війна засвідчила потребу в принциповому і чіткому розмежуванні правди й далеких від дійсності «теорій». Нехай пробачить мені читач за такий великий вступ, проте він є поясненням вагомості події про котру оповім нижче зокрема, й праці на ниві дослідження та оприлюднення минулого України в цілому.

Перше півріччя 2025-го року збагатило українську наукову історіографію поважними виданнями «Надбання Великої Скіфії» та «Велична Скіфія – Протоукраїна». Їх автор - член Національної Спілки Письменників України, почесний доктор мистецтвознавства Українсько-Американського університету «Конкордія», радник Президента Академії Наук Вищої Школи Микола Гладкий. Варто зазначити, що це вже сьоме і восьме видання дослідника праукраїнської спадщини і науковця. Як і попередні видання, всі вони віддруковані на якісному глянцевому папері (що суттєво збільшує якість і вартість), а вміст оповідає про маловідомі загалові часи становлення нації.

Культура українців сягає в глибину тисячоліть. Нинішній обиватель (не з власної вини, а внаслідок цілеспрямованого плекання в часи поневолення) поверхово знайомий з історією Риму, Еллади, Єгипту та Північної Америки (переважно завдячуючи голівудівським кінострічкам та уривчастим спогадам шкільного предмету «історія»). Про минуле Посулля, Причорномор’я, Приазов’я та дніпровсько-дністерського межиріччя пригадає хіба-що окремі періоди часів Русі й козацтва. Але український чорнозем (рівно як і помор’я котре хижа Москва нарекла Новоросією) ніколи не були безлюдними, а його автохтони нічого спільного з іранськими (як це довгий час безпідставно трактувала савєцька історіографія) та угро-фінськими народами не мали. Тут вирувало бурхливе життя, а замешканий люд (одне з джерел націєтворення) формував світогляд не питаючи порад в чужинців й свідомо здійснював цивілізаційний вибір.

Реальна вагомість і вартість праці Миколи Гладкого на ниві збору артефактів, їх дослідження, вивчення, класифікації, введення в науковий обіг нових, раніше невідомих раритетів, доводить факт існування у скіфів (праукраїнців) потужної (послуговуючись новітньою термінологією конкурентоспроможної) культури. Ці видання не лише для науковців. На тлі відродження москвинського імперіалізму свідками котрого ми є, це ще й просвітлення та мотивація. Нам довгий час доводили, що скіфи приблукали до берегів Дніпра й Чорного моря з середньоазійського Межиріччя, що знайдені в їхніх похованнях золоті, срібні і бронзові витвори мистецтва створювали еллінські майстри, оскільки скіфи нібито цілковито перебували під впливом їхньої культури. Поза увагою таких «дослідників» лишався той факт, що один з семи найбільших філософів Еллади Анахарсіс був скіфом за походженням, а предки греків сприймали його чужинцем. (Доречі, постаті Анахарсіса присвячене одне з попередніх видань Миколи Гладкого). Його сентенції (вислови повчального характеру) вражали глибиною афінських філософів. Він не цурався «варварського» походження, а на кпини відповідав влучно. Не сперечаючись, не ображаючи і не принижуючи давньогрецьких шовіністів, а змушуючи їх себе поважати. А разом з собою і всю Скіфію. Доказом ненауковості «іранського походження скіфів» є і сучасні дослідження. На початку літа 2021-го року, мешканці селища Токівського на Січеславщині (наразі поки-що Дніпропетровщина) звернулися до істориків з пропозицією дослідити рештки знайденого в часі розкопок скіфського воїна, а по закінченню необхідних процедур знову поховати. Експертиза засвідчила чітко і недвозначно. Об’єкт дослідження був європейцем, а не приходьком чи приблудою. Людяним ставленням до не зітлілих решток предка, нащадки віддали йому належну шану й засвідчили генетичну спадковість. Нинішня кремлівська пропаганда, прагнучи привласнити собі минуле України, пустила гуляти мережею Інтернет побрехеньку, згідно котрої скіфи є вихідцями з Сибіру, й мандруючи з мало не від Великої Китайської Стіни, через тайгу й казахські степи, врешті-решт причвалали до берегів Чорного моря, де й осіли. Пригадую, як задовго до початку війни, московський історик, оповідаючи про скіфів вжив термін «наше Причорномор’я». Там вірили, що незалежність України явище тимчасове, й не позичивши в Сірка очей ширили виряжену в шати науковості блекоту. Вартість праці Миколи Гладкого полягає в тім, що він фактологічно руйнує далекі від дійсності міфи, дарує позитивні емоції, надихає, надає впевненості та оптимізму, спонукає до дії. Виважено, аргументовано й переконливо. Подані на сторінках його книг якісні фотозображення (з параметрами, спектральним аналізом, графічними ескізами та вказаним місцем знахідки) довготривалого періоду в історії України це доводять. Окрім самих артефактів (бронзові котли, вістря стріл й списів, мечі, золоті та срібні нашивки котрі зображають побут й бачення довколишнього світу) присутні й форми для лиття, себто речові докази того, що все це створювалося (відливалося) не в далекій Елладі і не на берегах Тигру чи Єфрату, а в самій Скіфії. 

Справа оприлюднення створеного предками має доленосне значення для майбутнього. Маємо лишену у спадок потужну і багату культуру. Скіфи вміли замилуватися птахом, зайцем, оленем в часі спочинку або руху, закарбувати в пам’яті напругу кожного мускула, а потім відобразити це у вилитих з золота відтисках. Європейські філософи, монархи й військовики, захоплюючись військовим мистецтвом запоріжського козацтва, навряд чи підозрювали, що традиції козацького побратимства сягають скіфських часів. Але золоті нашивки на котрих зображено воїнів з натягнутими на луках титявами і котрі притулилися спиною один до одного, або обнявшись п’ють з однієї чаші, свідчить про давність традиції котра з часом успадкувалася козацтвом. Нинішні дослідники минувшини зрештою починають розуміти, що традиція висівання, догляду і збору зернових (пшениці) була ідентичною в трипільців (історія котрих сягає понад п’ять тисяч років), скіфів (історія котрих сягає двох тисяч років), слов’ян часів Русі, русинів часів Речі Посполитої, і навіть українців часів московського царату. Хіба передача знань між поколіннями не є доказом сталості, кровно-культурної єдності люду котрий жив на теренах нинішньої України та власної ролі в історії світових цивілізацій? Представлені мною праці Миколи Гладкого доводять цей факт, чим руйнують примітивні і ненаукові наративи та унапрямлюють нинішню історіографію в наукове, конструктивне, а головне вкрай дочасне русло.

                                                                                                Олесь Вахній

                                                                      Нині

Справа підтримки посталих за часів крававого сталінізму стереотипів та наративів підштовхує нинішніх кремлівських бузувірів до вдосконалення методів щедрого засівання блекоти в і без того потруєних душах москвинів й поневолених ними народів. Керуючись прагненням продовжити утримувати підконтрольну біомасу (гаразд, нехай і населення) в тенетах брехні та неправди, очільники хижої Московії проголосили 2024-ий рік «роком лейтенантської прози». Притаманна ще з часів раннього царату запопадливість зобов’язувала позбавлених честі, совісті, гідності та тверезого аналізу явищ і подій челядників до якнайскоршого виконання «ініціативи зверху». Ширити правду про події Другої Світової від нобелівського лауреата Олександра Солженіцина (до речі, лейтенанта) на московських болотах принципово відмовляються. Кремль потребує й толерує слухняних, покірних, здеградованих і зденаціоналізованих. Їхні імена та графоманство отримали благословення від КГБ ще за часів савєцького тоталітаризму, тож органи пропаганди не обтяжували себе пошуком кандидатур. На початку липня (нинішнього, 2024-го року), ютюб-канал «Телеком ТВ» (м. Волжськ, республіка Марій Ел, наразі це ще Московія) виригнув у світ майже дев’ятихвилинну передачу присвячену пам’яті канонізованого комуністами «савєцького письменника» Васіля Бикава. Форма викладу могла б стати непоганим сюжетом для монологу комічного жанру: двоє бандитів-партизан з вилученими у селян харчами нариваються на допоміжну поліцію, влаштовують стрілянину, потрапляють до німців(!), потім знову поліцаї їх катують й один з них зрікається «ленінських» поглядів… Але не про цю нісенітницю наразі мова. Слухаючи пашталакання та заковтування слини не наділеної даром ораторства й естетичного донесення думок екскурсовода волжського краєзнавчого музею (експонати якого навряд чи оновлювалися від часів слюнявого Леоніда Брєжнєва), фразеологія котрої була переповненою брехливо-упередженими термінами, вкотре ловив себе на думці, що жорстокість путінської вояччини в Україні має логічне пояснення, котре не обмежується лише генетичною схильністю до садизму. В Московії донині вірять, що перемогу у Другій Світовій Війні виборола не спілка країн Північної Америки та Британії, не її технології, котрими оснащували та озброювали сатанинську Робітничо-Селянську Червону Армію, не набагато щедріші, аніж нинішні фінансові і сировинні вливання Україні, а саме варвари, вбивці, грабіжники, гвалтівники та руйнатори з червоними зорями на кашкетах і шоломах. Ось ці, виплекані сталінською системою морально розкладені й духовно здеградовані істоти і є героями «творчості» Бикава.

Ведуча показово побіжно згадала про білоруське походження «лейтенанта, котрий став письменником», більше приділивши уваги його «пролетарському» походженню та «трудовій біографії», й наголосила, що власну писанину він самостійно перекладав з білоруської на москвинську. Потрібний і доречний факт в часи поетапного переходу (насправді повернення) від «савєцького інтернаціоналізму» до імперського шовінізму. Бикав «представник одного з братніх народів», а його ідеалізуючі дику орду «повісті» чітко вкладаються в рамки нівелюючої людські гідність, життя та національну ідентичність ідеології. Чому ж такого й не почухати поблажливо за вухом? Він збайдужів до рідного, хоч і користався ним іноді задля певного зиску й без найменшого докору сумління тішився благами, котрі дарувала комуністична «імперія зла». Що йому до спротиву савєцьким загарбникам в рідному поневоленому краю? Бути обласканим окупантом приємніше (комуністи «обрали» його депутатом 9-11 скликань Верховної Ради Білоруської Совєцької Соціалістичної Республіки, просунули до Всесоюзної Спілки Письменників, проголосили «Героєм соціалістичної праці», всучили окрім Ленінської ще з десяток різних премій) аніж відбувати ув’язнення в ГУЛАГівських таборах (знову відсилаю до нині сатанізованого Москвою лейтенанта Солженіцина). І Москва віддячує лакеєві навіть посмертним виданням його брехливої писанини та агіт-пропівськими відеопередачами з периферійних міст.

                                        В недалекому минулому.

Пригадую часи нині вже загиленого у небуття совєцького соціалізму. В другій половині 80-их років, я мав вже чітке розуміння злочинної суті комуністичної ідеології, котра насправді була ширмою в справі асиміляції немосковських народів. Не зтерлись в пам’яті і методи, котрими адепти того вчення та підневільні системі «гвинтики» формували масовість в читанні та відвідуванні кінотеатрів. Не питаючи згоди в учнів, їхніх батьків зобов’язували передплачувати жовтеняцько-піонерські газети та журнали й перегляд кінострічок пропагандивного змісту і низької якості. Ось так, сам того не бажаючи, спільно з однокласниками й учнями  парелельного, на рік-два старшими й так само молодшими, я вимушений був читати й споглядати низькоякісну ахінею, котра формувала у свідомості майбутніх савєцьких громадян збочений світогляд. Пригадую, що значний відсоток нав’язуваної як «позакласне читання» літератури я принципово навіть не шукав. Навіщо вбивати час й плекати несмак?

В часи навчання в Черкаському Державному Музичному Училищі (1986-90рр.), попри горбачовську «відлигу», згадана практика нав’язування літератури для прочитання й відвідувань кінотеатрів хоч і починала нидіти, але конвульсуючи завдавала прикрощів. Класна керівниця (омину згадку прізвища) на ім’я Наталя Вільївна (згідно її слів, насправді Віліївна, уральська татарка) вкупі з викладачкою москвинської мови (а заодно й комсомолкою-активісткою) на прізвище Крякушина, в часі так званої «Виховної години» (був такий ніби і предмет без підручників, нотувань та оцінок) з якогось дива заходилися лаяти західний світ, котрий надає притулок «нацистським злочинцям» і «бандерівцям-поліцаям». Більшість однокурсників навіть не імітували увагу. Хтось дрімав або мовчки щось малював в зошиті, решта стиха перемовлялись або розглядали стелю та мух на вікнах. Дочекавшись дзвоника, котрий свідчив про кінець півпари (дякувати Богові, але «Виховна година» обмежувалася лише сорокап’ятихвилинним «промиванням мізків»), Крякушина «закликала» (в ті часи «ініціатива» комсомольських активістів, котрі виконували вказівки компартійних ідеологів не визнавали альтернативи) організовано відвідати в «Будинку офіцерів» показ кінофільму «Знак біди», котрий був відзнятим за однойменною писаниною Васіля Бикава. Я був єдиним, хто відверто заявив, що дивитися комуністичну ахінею не маю жодного наміру, а тратити кошти та час просто шкода. Згадана «горбачовська відлига» вже спричинила постання «Демократичної платформи» в КПСС, розпочався процес виходу з лав партії і навіть привселюдного спалювання партійних квитків та викликів до військових комісаріатів задля рекруту до лав Савєцької Армії. Прямуючи до виходу, я повідомив правду всим, хто чув: савєцькі партизани насправді були терористами і провокаторами, а страта їх німцями або захисниками порядку з лав поліції були актом очищення суспільства від окупаційного бруду. Не знаю, чи «доповіли» мій короткий монолог «відповідним органам», оскільки ніхто мене нікуди не викликав. Звичайно, в подальшому це відзначилося на оцінюванні успішності Крякушиною, але перемога все одно була на моєму боці. Ніхто з моїх однокурсників на перегляд «Знаку біди» так і не з’явився. Аналогічними аргументами я відмовив однокурсників і від перегляду комуністичного паскудства з назвою «Завтра була війна», створеного за відверто антиукраїнською писаниною Боріса Васільєва. Це остаточно поставило крапку в подальшій практиці нав’язувати студентам Черкаського Державного Музичного Училища перегляд будь-яких фільмів.

                                                     І знову нині

Пригадую реакцію багатьох політв’язнів комуністичних концтаборів на проголошення в серпні 1991-го року неочікувано для самої себе суверенізованою окупаційною адміністрацією «незалежності». Значний відсоток з-поміж них не вірили вчорашньому компартійному функціонерові Леоніду Кравчуку, і їхні закиди в бік перефарбованих вчорашніх посадовців мали логічне пояснення. Підозри й застереження виявилися не марними. Ініційований путінським оточенням «рік лейтенантської прози» не забарився відшукати прихильників і в постсавєцькій Україні. Згідно звітів в соціальних мережах та літературних сайтів, в селі Велика Северинка, що поблизу Кропивницького, 19-го червня     відбулося ганебне дійство, спрямоване на пропаганду графоманії «письменника-лейтенанта», започаткування якого сягає 60-70-их років вже минулого століття. В ті часи, компартійні органи плекали «листування з видатними людьми», а керівництво регіональних закладів культури були в тій справі слухняним і бездумним знаряддям. Створений в сільській школі «музей Васіля Бикава» пропагував астрономічно далеке від дійсності трактування суті Другої Світової Війни. В 2020-му році поствасєцькі сталіністи встановили  в тому ж селі й меморіальну дошку. Війна на східних теренах з прихильниками відновлення москвинської імперії, оспівувачем збройної орди котрої був помосковщений білорус, для них  виявилася пустопорожнім дзвоном. Раби, підніжки й бруд Москви.

В 1944-му, Васіль Бикав брав дієву участь в окупації України, руйнував інфраструктуру й привласнював майно українців. Для нього не було моральною дилемою цинічно замовчувати факти скотської поведінки савєцької солдатні на окупованих теренах України та Східної Європи. Його манили стосунки між савєцькими вбивцями й базоване на інтернаціоналістичному атеїзмі збочене моралізаторство. Хіба для поневолених українців або білорусів Савєцький Саюз міг бути Батьківщиною? Служіння тим, хто силоміць заганяв у колгоспи, здійснював політику асиміляції, влаштовував розстріли у Биківні і Куропатах, гнав в Сибір і Казахстан, є звичайнісінькою зрадою. Я можу зрозуміти селянина, котрого силоміць мобілізували, і котрий, вцілівши на війні, не хвалився «героїчними вчинками», оскілки розумів, що ніс зло народам Європи. У Бикава згадати й написати про вбивства та грабунки цивільних савєцькими мерзотниками сил і мужності не виявилося. І це принципово різнить його від непроукраїнського Солженіцина, котрий не схилився перед ідолами імперії. Проте шанувати окупанта (за посталою за часів савєцького поневолення традицією) в Україні вперто продовжують. Нинішні сільські «діячі культури» замість того, аби викинути брехливу писанину в макулатуру, продовжують нав’язувати учням формально вже незалежної України сталінські кліше. Навіщо змушувати учнів Великосеверинівського ліцею вже в роки незалежності читати брехню від окупанта, вивчати уривки з його огидної писанини і декламувати їх? Знаючи, що думка передує вчинкам, знахожу лише одне пояснення: відсутність національної свідомості й очікування орди, котра виховувалася писаниною Бикава та інших вбивць, грабіжників, ґвалтівників і руйнаторів з лейтенантськими (і не лише) погонами.

Не дочекаєтеся. 

                                                                                             Олесь Вахній