Практика вихолощення з України базових вартостей спричинила трагічні наслідки. Впродовж довгого часу, пантеон постатей і періодів котрі слугували опертям українській історіографії, обмежувався епохою Русі (та й ту звузили лише до однієї з її часток,  а саме Київської) та добою козаччини. Новітні суспільно-політичні пертурбаціїдещо розширили її періодом визвольних змагань 1917-21 років та часами боротьби УПА за незалежність. Насправді, світ, який оточує нас нині колись був цілком інакшим. Історія України є набагато ширшою, а наявні в запасниках музеїв відлуння інших історичних епохпотребують вивчення та зобов’язують до принциповості в справі збереження власної ідентичності. З цієї причини,упереджено ігноровані та несправедливо забуті (певно що внаслідоккількасотлітньої бездержавності) здобутки славних предків та незадіяні нині надбання тисячоліть заслуговують на дослідження, пошану і обов’язкове запровадження в життя. Погляд в бік власних джерел нерідко спричиняє мудрі реформи, оскільки постала на унікальному менталітетові культура поєднує минуле з сучасним й завжди здатна принести багаті плоди в майбутньому.

Нові часи приносять нові виклики. Сучасність фіксує спроби виряджених в шати  «політологів», «фахівців» та «незалежних експертів» (в дійсності українофобів-хижаків та нікчемних себелюбців) очорнити минуле України. Подання світові предків українців варварами та дикунською ордою є актом приниження національної гідності, а його мета - позбавити нас (як автохтонів) майбутнього. Затирання інформації про надбання тисячоліть (рівно як і її спотворення) породжують духовну порожнечу. Справа осмисленого протиставлення правди наступу брехливої упередженості та свідомого перекручення історичних фактів зобов’язує до праці зі збереженими впродовж тисячоліть українським чорноземом артефактами. Створені предками кераміка, вироби з неопаленої глини, а також з бронзи, срібла, золота й міді є моральною зброєю, оскільки дають підстави бачити в них людей мистецтва, самодостатньої й здатної до конкуренції з іншими культури та високохудожньої поетичної натури. Барви котрі знаменували ту епоху донині не поблякли хоч і зникли з людської пам’яті.

Ширені сучасними україноненависниками побрехенькиподають світові скіфів (нарід, що мешкав на теренах сучасної України у VII-IIIст. до н.е., самоназва сколоти) кровожерливими дикунами, котрі безугавно конфліктували між собою, практикували безмірне вживання хмільних напоїв з черепів знищених суперників і навіть родичів й труїли власний мозок конопляними воскуреннями. Тверезий аналіз більш ніж пів-тисячолітнього періоду існування їхньої державності доводить, що дійсність насправді була геть інакшою. Аналіз скіфської ювелірної образотворчості (золоті та срібні нашивки з зображеннями довкілля та фауни, фантазійних грифонів (розміри виробів сягали від мініатюрних до поважних), окрім написаної нелітерними знаками оповіді про світовідчуття наших предків породжує доказ спроможності фіксувати постале перед взором з надзвичайною точністю, рівно які створювати народжені уявою суміші звірів з птахами та рибами. Задурманені наркотичними травами й алкоголем ніколи б не спромоглися створити шедевральні (не лише для свого часу) й наближені до реалістичних життєвих образів прикраси та відзнаки ієрархії і суспільного стану. Досліджуваний нині археологами та дослідниками матеріал був формою вираження естетичних потреб, моральних та етичних норм, спробою пояснити світ. Майстерність скіфських ливарників з бронзи, срібла і золота шліфувалась десятиліттями, і певно що кожен майстер передавав власний досвід учням або кровним нащадкам.

Процеси, котрі відбуваються в Україні зокрема й світі в цілому, під сучасну пору породжують астрономічну кількість інформаційного сміття й шумовиння, і унеможливлюють справу тверезого осмислення першочерговості духовного над скороминучим епатажним несмаком. Ім’я скіфського династа Аріанта (приблизно 585 – 480 рр. правління до н.е.) більшості українців ні про що не скаже. Проте його вклад в справу зміцнення скіфської (себто праукраїнської) держави та реалізацію мудрих (не лише на той час) і вкрай потрібних державотворчих задумів винагороджує його поважним місцемв пантеоні передових та прогресивних монархів. «Батько історії» Геродот, в написаній ним «Історії» (IV.81) зафіксував такий факт: прагнучи дізнатися кількість підвладного боєздатного люду, Аріант звелів кожному воїну принести по бронзовому вістрю стріли. Приголомшений кількістю, цар обтяжив майстрів наказом відлити зі знесених доказів «живих душ» котел. Геродот стверджує, що на власні очі бачив витвір скіфських ливарників котрий вражав розмірами. Згідно його свідчень, він  вміщував шістсот амфор, а товщина стінок сягала шести пальців. Не тяжко здогадатись, що згодом встановлений за велінням спадкового монарха в місцевості Екзампей (кам`яне плато на нинішньому кордоні Кіровоградської та Миколаївської областей висотою 269 метрів,що є найвищою точкою правобережних степів й межує з лісостепом) поміж верхніми витоками двох річок символ чисельності, могутності та величі скіфів задіювався в часі культово-обрядових дійств. Ймовірно, що певні статистичні дані розмірів загальноскіфської святині є завищеними, але це жодним чином не применшує історичного значіння. Факт його постання є першим на теренах нинішньої України зафіксованим актом підрахунку (переліку) населення. В наступні століття і навіть тисячоліття, прагнення відшукати і заволодіти мистецьким витвором бентежило не одного авантюриста й шукача дочасної слави, але скіфи вміли ховати і зберігати речі, котрі криють в собі сакральний зміст.

Нинішній час ставить перед українцями недвозначні виклики. Ким ми є на власній землі? Перекотиполем і рештками малокультурних й малоспоріднених племен та кочівників чи нащадками етнічної спільноти, котра в різні історичні періоди послуговувалась різними термінами задля самоозначення, проте була творцем та носієм гідної пошани й збереження культури?

P.S. Небайдужість до долі рідного народу спільно з закоханістю в мистецтво зобов’язують до дій. Ухвалою Новоукраїнської районної ради Кіровоградської області (саме в цій місцині і розташований Екзампей), на гербі району зображено котел, стінки якого прикрашує притаманний скіфам орнамент. Але невблаганний в своєму плинові час, вимагає вшанування події на загальнодержавному рівні. Впродовж двох десятків років, київський дослідник старовини Микола Гладкий відшуковував та досліджував створені предками українців скіфами артефакти. Занурення в історію вилонило задум належним чином вшанувати мистецтво праукраїнців та ініційованого Аріантом дійства. Ось так і виникла ідея встановити в Києві монумент у вигляді скіфського котла. Ініціатива знайшла підтримку і серед небайдужих депутатів Київської міської ради, один з яких, Михайло Ковальчук (фракція «Батьківщина») вже підготував відповідне звернення на ім’я київського очільника. Гідне вшанування факту першого переліку (підрахунку) мешканців території, на котрій нині розташована держава Україна, сприятиме патріотичному вихованню молоді, прагненню активніше досліджувати власну історію та збільшенню кількості мистецьких об’єктів, котрі можуть викликати зацікавлення у туристів. Єднання довкола історії здатне припинити чвари й примирити носіїв різних політичних переконань, що є вкрай актуальним для нинішнього буття України.

Котлу Аріанта в Києві бути!

                                                                                             Олесь Вахній

Зусиллями бездуховних матеріалістів, нинішній світ переживає шокуючу “переоцінку вартостей”. Світоглядам і поведінці, котрі споконвіку осуджувались й вважались неприродніми та аморальними, підшуковують “наукові пояснення”, й окрім права на існування уможливлюють перетворитись в гегемона у людських взаємостосунках. Явище егоїзму (скрайня форма себелюбства, потурання примхам, ігнорування здорового глузду та потреб оточуючих), завжди викликало осуд й адекватний остракізм. Віднещодавна, збочений розум випестуваної й пригодованої когорти політологів, пустив гуляти світом новий “політологічний термін” “національний (або державний) егоїзм”. Нещиро та завуальовано, світовій спільноті намагаються пояснити причини нереагування на донині практиковане окремими країнами та фінансово-світоглядними корпораціями свавілля в стосунках з упереджено вибраними й рештою світу.

Невблаганний в своєму плинові час ставить перед людством жорсткі й недвозначні виклики. Реагуючи на них, світові інституції (зокрема ООН), запровадили в міждержавних стосунках низку норм та правил. Журимось, але угоди та домовленості про заборону урядам країн самостійно втручатися у внутрішні справи  інших, не завжди стають керунком до дій на практиці.

Сучасний світ поділений на “терени впливу” («зони інтересів») кількома національними та наднаціональними надпотугами. Посталий по Другій Світовій Війні світоустрій влаштовував переможців, держави нейтралітету, і навіть переможених. Призвичаївшись до стабільності як до абсолюту, країни довколоатлантичного регіону кількадесят років навіть найрадикальніші зміни сприймали тимчасовим відхиленням від непохитно-сталого стану. Саме егоїстичними міркуваннями керувалися західні ліберали, реагуючи на розпад СССР й з’яву нових країн в Східній Європі та Середній Азії. (Доречними будуть згадки про недружні щодо України висловлювання президентом США Бушем-старшим, канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер). В уяві наділених владою, зміна політичного напрямку комуністичної Москви в бік демократизації та ринкової економіки, мусили вгамувати й прагнення поневолених народів. Навіть після 1991-го року, в їхній поведінці відчувалося підсвідоме роздратування «новими гравцями», а значний відсоток радників донині ностальгують за практикованими в часи існування “імперії зла” простими рішеннями.

Сита Європа потребує прогнозований схід континенту, передбачуваний, без підстав для хвилювання. Але земне буття має власні закони. Глобальні пертурбації зобов`язали змінити риторику, й не лише на словах визнати право звільнених народів брати участь у вирішенні проблем регіонального і навіть планетарного масштабу. Проте західний обиватель, вкупі з впливовим меркантильним олігархатом, продовжували трактувати українців навіть не різновидом москвинів, а саме москвинами. Національне самоусвідомлення та постання (нехай насправді і формально) незалежної України сприймались  фантомом, а голос істориків, котрі науково спростовували брехливо-упереджену тезу “єдиного коріння трьох східнослов’янських народів” залишався непочутим. Існуванню такого ненормального стану речей, сприяла й неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація в Україні. Власною безхребетно-підлабузницькою поведінкою та імітацією діяльності, вона лише законодавчо оформлювала стан справ, який виникав і складався не за її участі, а тим паче усвідомлення та ініціативи.

Західний світ не лінується вустами державних мужів запевняти, що прагне справедливості в цілому світі, обстоює свободу окремої людини й національних спільнот. Насправді, майже вся його політико-мілітарна стратегія спрямовується виключно на власний захист та експорт сповідуваного світосприйняття. Навіть у своїх доповідях про право на свободу решти світу й покривджені права людини, «правозахисники» першочергово переймаються власною безпекою, а не моральним християнським обов’язком протидіяти свавіллю. Перенасичене суспільство опановане релігійною індиферентністю й надмірною толерацією різних форм збочень. Ідеалом цього суспільства є виключно матеріальний добробут, який, на його думку, забезпечить безугавний технічний поступ.   

Тверезий аналіз явища “національного (державного) егоїзму” пророкує йому згубний кінцевий результат. Він не толерує здоровий змаг (який в свою чергу є джерелом і натхненником поступу), оскільки це загрожує втратою стабільності. Але він започатковує кінець позитивній першочерговості витворених європейцями вартостей з усіма випливаючими економічними і культурними наслідками. Тенденція до безвихідного індивідуалізму, який раніше чи пізніше призведе до знищення суспільства в цілому, є підставою для занепокоєння. Замість підтримки новопосталих держав Східної Європи, котрі стали б заборолом азіятській експансії (зокрема й шовіністично-агресивному наступу китайського комунізму), Захід їх просто ігнорує, чим риє могилу й решті цивілізації.  

Нерішучістю, безугавним перейманням фальшивим розумінням стабільності та страхом перед змінами, нині вдало користають й маніпулюють прагнучі домінування не лише на євразійському просторі кремлівські чинники. Попри розпад СССР та підконтрольного йому «соціалістичного табору», Москва продовжує вірити у власну місію надлюдського масштабу, претендує на монополію в царині духовності й не відреклася мети опанувати світ. Головним аргументом кремлівської камарильї є твердження про необхідність втримати мир і порядок на території де проживає “понад сто народів”. Чи можете, кажуть великодержавники, уявити собі хаос і ту боротьбу та різанину, якби не стало впорядковуючої сили Росії? Ви, західні народи, не обтяжитеся вгамуванням розбурханого Сходу Європи, тож не перешкоджайте країні, котра є членом Ради Безпеки ООН. Прагматичний західний матеріаліст, не бажаючи ускладнень, розмірковує приблизно так: сто народів, великих і малих, боротьба всих проти всих... Хто тут може дати раду? Яка мілітарна потуга з Заходу опанує незрозумілий і неспокійний простір? Досить з нас етнічних війн в колишній Югославії. Тож дідько з ним. Московщина впродовж століть «доглядала» за цим регіоном. Нехай тримає в своїх пазурах і в подальшому.

Вимушене застосування Заходом методів “психологічної війни” відносно Московії внаслідок інтервенцій на терени вже незалежних Грузії в 2008-му й України нині, насправді є лише формою самозахисту. Західні достойники чудово поінформовані, що соціальним та політичним устроєм імперії є тоталітарна тиранія з необмеженою владою над всіма регіонами, проте продовжують вірити, що наслідком “експорту західних вартостей” з часом буде прихід до влади суттєво демократичнішого диктатора, свавілля якого в свою чергу обмежить демократичний парламент. Час засвідчує, що ці сподівання є помилковими, марними, і вкрай шкідливими.   

Теза про необхідність законсервувати існуючу систему рівноваги «центровими державами», й таким чином зберігати планетарний мир і спокій, насправді не витримує критики. ХХ-те століття, якщо дивитися з точки зору військової стратегії, було побудоване на принципах “стіни” й “діалогів”. (Згадка про Берлінський мур та “залізну заслону” (унеможливлення контактів з рештою світу) є доречною.) Військові дії в Криму та прикордонні України є поверненням до ідеології “стіни”. Мета Москви – розділити людей, а штучний кордон з часом зіштовхне їх лобами.

Спричинені окупацією Криму незначні санкції та звернення Заходу до Кремля  насправді є малоефективними. Дії шукачів діалогу з кремлівськими узурпаторами, (байдуже якими міркуваннями вони керуються) доречно наректи злочинною бездіяльністю. Практикуючі їх, змушені будуть  заплатити набагато більшу ціну. Мова не йде про співчуття несправедливо покривдженій Україні. Знахабніла від безкарності Московія загрожує безпеці решти світу. Тішимось, що світова спільнота декларує своє обурення свавіллям кремлівської хунти, співчуває Україні, і натякає на прихильність. Але в суті речі, реальна свобода ще три десятки років тому підсав’єтських народів її жодним чином не турбувала. Даремно. В гібридній війні проти Заходу Україна стала форпостом європейських вартостей, й стримує імперські амбіції вчорашніх КГБістів. Раціональний пошук спільного добра зобов’язує до далекоглядності.

Попри штучні рамки, реалії життя унаочнюють існування сил і середовищ котрі не бажають миритися з несправедливістю. Ідеалістичне світосприйняття покривджених, насправді є великою зброєю. Новітні технології (зброя Заходу) не завжди здатні конкурувати з винахідливістю і завзяттям (зброєю зневажених). Окрім віри в Господа, великою силою й невичерпним джерелом натхнення та енергії є Ідея Нації. Націоналізм ставить постулат власної національної держави найвищою формою організації. Її головним призначенням є захист автохтонів (державотворчої етнічної спільноти) від проявів зовнішньої агресії, унормування взаємостосунків та уможливлення реалізації закладених (дарованих) Творцем талантів.

Обов’язком українських націоналістів є протидія наступу нівелюючих людську гідність й національну ідентичність підлості, брехні й несправедливості. Матеріалістичному егоїзмові ми протиставимо духовно здоровий ідеалістичний фронт всієї Європи. Ця боротьба не є примітивним протестом утискам і зневазі. Ми прагнемо суттєво більшого. Усвідомлення, якою має бути кінцева мета, відчутно зміцнює сили. З тим і переможемо.

Олесь Вахній

Земне буття не належить до числа безпечних прогулянок. Болючі для тіла й терзаючі душу виклики, насправді мають логічне пояснення сакрального змісту. Окрім кари за переступ, трактовані трагедією удари долі є й формою випробувань, гарту, очищення, і навіть зміцнення.

Процес видалення з золота домішок, вимагає розтоплення злитку до рідкого стану в високотемпературному жерлі. Згадане сакральне сприйняття посталих бід і негараздів, дарує незрозумілу безвіркам-обивателям силу і міць. Біблійні пророки та в'язні концтаборів окупаційної москвинської системи лишили спогади, в яких свідчили, що єдиним джерелом фізичної міці й духовної наснаги була ВІРА.

Справжня (а не показово-нещира й базована на неосмислених догмах) віра має чітке пояснення.

1) Віра в Господа, котрий створивши Всесвіт, Землю і людину, ніколи не відрікався своєї батьківської любови до своїх творінь. Лишитись вірним Йому, спромоглись на жаль не всі. Брак віри згубив душі багатьох, але саме завдяки вірі а Нього, вірні здолали здавалось би нездолане.

2) Віра в кінцеву перемогу правди над брехнею і лихом. Земне воїнство лукавого неперебірливе в методах крадіжки душ. Прагнучи почути від катованого або тероризованого недолею зречення, рівно як й спровокувати вуста матеріаліста похвалити ситість, безвірки вдаються до найпідліших методів. Потугам нечестивців, свідомі власного призначення й причин буття людини в цьому світі протиставляли щиру любов до ближнього і Батьківщини. Безпринципні себелюбці, кар'єристи й шукачі чуттєвих насолод, звірячою ненавистю ненавидять ідеалістів. Вони здатні вбити тіло, але ВІРА всеодно сильніша за них.

3) Віра в дароване Творцем майбутнє. Суттєво краще ніж дочасна земна мандрівка. Вірному Творцеві, воно буде винагородою за вірність, принциповість, стійкість і незламність.

Нехай Господь благословить кожного віруючого.

Амінь.

                                                                                                   Олесь Вахній

Прагнення пізнавати і творити красу є неодмінним атрибутом людства. Від самих початків виокремлення всього, що крім практичної користі, викликало ще й відчуття захвату й дарувало естетичну насолоду, відбувався діалог між людиною-митцем (творцем) і людиною, для якої (або яких) річ, котра викликала позитивні емоції, була створеною. Недаремно періоди присутності її в особистому і суспільному житті прийнято вважати періодом духовного піднесення. Відгуком первісної людини на красу життя було творення малюнків на (або в) стінах священних місць. Примітивні зображення на скелях та в неолітичних печерах завжди хвилюватимуть закоханих в історію та надихатимуть художників. 

Краса конкретна, і є притаманною кожній людині. Здебільшого вона визначається відразу, рідше – через пізнання чогось передуючого. Більшість інформації, яку людина отримує від світу, надходить візуальним шляхом. Зображення, знаки і тексти по-своєму комунікують з глядачем та передають закладені в них образи і змісти. Нинішній світ є непогано поінформованим про життя античних греків, котрі досить вдало фіксували в скульптурах красу гармонії тіла і духу. Та що знає світ про тогочасне життя азовсько-причорноморських степів та праукраїнського лісостепу? Ці терени ніколи не були безлюдними, а факт відсутності інформації про життя замешканих народів у той історичний відрізок часу в шкільних підручниках є формою духовного окрадення.

Скіфи. Землероби і сезонні кочівники, позбавлені страху воїни і творці самодостатнього світогляду, котрий впродовж багатьох століть унеможливлював духовне та фізичне поневолення. А ще – творці речей і предметів, котрі і через дві з половиною тисячі років не можуть залишити закоханих у рукотворну чарівність байдужими. Власними виробами з бронзи та золота, котрі були засобами передачі змістів, скіфські майстри розмовляли не лише зі своїми одноплемінниками та чужинцями-сучасниками. Тримаючи в руках золоту пластину з зображенням грифона або зайця в часі руху, мимоволі відчувається прагнення майстра розповісти нащадкам про свій світ та власне в ньому «я». Та чи гідні ми бути для них співрозмовниками? Невміння бачити красу є проблемою не лише митця. Неспроможність адекватно відреагувати гукові предків, відкритися їм, прийняти послання і ввійти в діалог з тими, хто власними творіннями вийшов до своїх нащадків на зустріч, є великим гальмом в справі подальшого поступу. Кличу схаменутись, вибратися з трясовини споживацтва й егоцентризму та спробувати зрозуміти і почути написані нелітерними знаками послання.

Модерна культура кохається у вмінні фотографа зафіксувати соту частку миті з використанням найновітніших технологій. Це справді мистецтво. Аналогічно, нинішній люд (рівно, як і більшість еллінів часів Гомера, Езопа та Трої) милується анатомічно правильно виділеними м’язами скульптурних олімпійців. Але нинішній світ чомусь не бачить (а можливо – просто не знає), що сучасні еллінським скіфські майстри (кров яких нині тече в жилах українців) також створювали неповторні і неперевершені мистецькі об’єкти. Для самих скіфів термін «естетика» мав практичний зміст. Краса завжди є ексклюзивною. Спробую роз’ятрити уяву читача золотими нашивками, вага яких всього 0,02 грама, розміри дещо більші від людського нігтя, на яких зображено напад котячого хижака на оленя або вівцю, полювання орла на зайця, або двобій вепрів. Зафіксувати на золотій пластині напружені частини звірячих тіл, зобразити страждання жертви, передати дух часу… Хіба це не гідна подиву й захопленню майстерність? Наразі відома здебільше поціновувачам старовини скіфська звірина символіка характеризується реальними, з водночас стилізованими, згідно з художніми законами декоративності, зображеннями. Котячі хижаки, птахи, вепри, коні, зайці… Візитною карткою скіфського звіриного стилю є золоті та бронзові зображення оленів з жертовно підігнутими ногами та орнаментальними рогами. На окрему увагу заслуговують фантастичні грифони (своєрідне уособлення злих сил у вигляді напівлевів-напівптахів), котрих нерідко зображували роздираючими коней або оленів. Весь довколишній світ наші предки вважали одухотвореним. Їхнє уявлення про світоустрій знаходило відображення в повсякденній поведінці, реакції на виклики умов, часу і обставин, в образотворчому мистецтві.

Аналогічного захвату заслуговують й зображення самих скіфів, як цілої постаті, так і в багатофігурних композиціях побуту (лікування, братання,  полювання з луком або списом, хліборобство, приручення коней, доїння овець, дублення шкіри і навіть батальні сюжети). Відсутність збільшуваного скла, яке нині до послуг кожного ювеліра, не було для скіфських майстрів перешкодою в справі вдалої передачі рис обличчя, одягу, дій та настрою зображених. Нинішні дослідники старовини визнають, що скіфські ювеліри часто перевищували своїм артистизмом вироби своїх колег з Південних Балкан (Давньої Греції) та розкиданих по узбережжях Чорного, Азовського та Середземного морів колоній.

Ще одним витвором мистецтва скіфських майстрів є бронзові котли з ніжкою та ручками (а нерідко ще й орнаментом, нащадком якого є українські вишиванки), розмір котрих сягав від мініатюрних прикрас або невеличких амулетів, які швидше всього мали магічно-сакральне призначення, до одного метра. Його призначення не обмежувалось посудом, в якому готували страву.

Кличу заплющити очі і уявити скіфський степ. Вечір. Сонце ось-ось сховається за горизонтом, тому й не шле вже променів. Довкола багаття, в центрі якого стоїть котел, зібрались всі, крім вартових. Вдягнутий в полотняну або конопляну сорочку старійшина вислуховує звіти старших родів. Поступовий перехід від світлого часу доби до ночі спричиняє характерний відблиск золотих нашивок на його вбранні. Ряди стрімко втікаючих зайців, хижаків, що їх переслідують, оленів, де зображення самців нескладно відрізнити від самок, воїнів, котрі захищають стійбище від чужинців… Відблиски золота від язиків багаття заворожують і зачаровують. Після вечері, де зварену страву ділили між всіма, слово бере найстарший за віком. З його вуст линуть неодноразово почуті оповіді про славне минуле. Щоразу вони збагачуються новими деталями та завжди доречними висновками і повчаннями. Так жили наші предки впродовж тисячі років. Вони були господарями землі, котру спромоглися захистити від орд перського царя Дарія, не дозволили талановитому співплеміннику Анахарсісу запровадити чужинський і аморальний культ. Під оповідь найстаршого засинали найменші і наймолодші. Старші і сильніші мотивовувалися почутим. Мужнє і водночас мудре лице старійшини не видавали жодних ознак надмірного хвилювання і турботи. День минув у праці, вдале полювання та засіяні ділянки давали впевненість у неголодній зимі. Але душу ятрили думки про далеких нащадків. Чи матимуть вони пам’ять, самоусвідомлення, гідність і чи зрозуміють болі та переймання своїх предків? Чи лишаться вірними їхній боротьбі? Чи шануватимуть здобуте в кривавих сутичках і тяжкій праці? Шануватимуть кургани, в одному з яких у визначену долею днину поховають і його, чи нещадно розорють? Як поставляться до невбитих часом творінь його родичів? Потрактують несмаком і викинуть як потворний непотріб, переплавлять у цяцьку сумнівної вартості, чи таки замилуються красою? 

Українці, агов! Почуйте голос предків!

                                                                                 Олесь Вахній

Базована на досвіді століть і навіть тисячоліть народна мудрість «не все золото, що блищить» навчає оцінювати людей та події не за їхньою зовнішньою ознакою або барвами рекламування, а за якістю і суттю. Відразу після звалу до пекельної прірви сатанинської імперії зла (Сав’єтськаго Саюзу) воїни лукавого накинули на шию українцям тугий аркан лібералізму, злочинною суттю якого є ігнорація здорового глузду та моралі й толерація найогидніших збочень. Керуючись звірячою ненавистю до впродовж століть позбавленого власної державності українського народу, так і не усунена від владних важелів окупаційна адміністрація заходилась виховувати і формувати гідну себе самої зміну. Постала в часи формальної незалежності «політико-економічна еліта» та слугуюча їй зграя безпринципних «держслужбовців» продовжують започатковану ще москвинським царатом політику фізичного та духовного винародовлення українців. На щастя, навіть після років фізичного терору, голодоморів, силових примушень брати участь в загарбницьких війнах та нав’язуванні збоченого світогляду, серед українців залишились ті, для кого чесноти самоповаги й національної гідності не є пустопорожнім дзвоном.

Посталий внаслідок вимог нездеградованого люду Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» (від 9 квітня 2015 року) дав чітку і недвозначну оцінку символам вбивств і людомору. Підставою для журби є той факт, що вимоги згаданого закону свідомо ігноруються. Яка різниця бюрократам постколоніальної адміністрації до болю українського народу? Царина її зацікавленості – гін за особистим зиском і славою. Причетні до неї не є першими в історії людства вцілому й України зокрема, проте усвідомлення потреби очиститись від нездорового атавізму має бути керунком в діях небайдужих і принципових патріотів.

Згідно розповіді парубків, котрі надіслали мені світлину потоптаної червоної ганчірки з зображенням перехрещених серпа і молота, її власник не приховував ностальгійних поглядів за часами комуністичного тоталітаризму. Події відбувались в одному зі спальних районів української столиці. Спробу переконати в помилковому розумінні минулого України й дійсності москвомовний виродок потрактував втручанням у особисте життя. Я не обтяжувався уточненнями деталей виховної роботи, проте кілька зіткнень його нікчемного тіла з асфальтом позбавили бажання вдаватись до подальших проявів українофобії. Нехай не забуває, хто в Україні господар.

Випадок, про котрий оповім нижче, відбувався на іншому континенті, в інших географічних широтах, але його головним героєм також є Українець.

Наприкінці 90-их, після років переслідувань в часи безбожного атеїзму та втрати сподівань на позитивні зміни вже в часи формальної незалежності, родина віруючих християн вимушена була емігрувати до Сполучених Штатів. Вже в новій країні оселення і без того немала родина поповнилась хлопчиком. Осілі поза межами етнічної батьківщини українці не поспішали ассимілюватись й долучились до життя українського євангельсько-баптиського братства. Зрозуміло, що і виховання дітям родина та церква дали відповідне.

Життя християнина не обмежується спілкуванням з однодумцями, тож безбожний світ кинув народженому вже на чужині нащадкові запорізьких козаків глумливий виклик. Знаючи, що світогляд християнина зобов’язує його до активної протидії гріху, викладач американської загальноосвітньої школи поставила вимогу синові емігрантів сісти за одну парту з трансвеститом. Відмову викладач потрактувала ознакою ксенофобії й відіслала учня до директора, аби той покарав його за «гендерну зневагу». Вислухавши пояснення героя цієї коротенької оповіді, директор викликав викладачку і поцікавився в присутності учня, чи питала вона в нього згоди змінити парту, за якою здобуває знання. З’ясувавши, що спроба пересадити є лише ініціативою самої викладачки, директор прочитав їй майже півгодинну лекцію про необхідність поважати думки і бажання народжених в Сполучених Штатах й попередив, що в майбутньому за аналогічні дії він поставить питання про доцільність її перебування на викладацькій посаді. Кількома днями пізніше, зустрівши героя оповіді в шкільному коридорі, директор загальновідомим жестом і посмішкою засвідчив власну підтримку поведінці народженого вже в Америці українця.

Ось так. Нібито і нічого особливого. Але… Лише віра рухає горами, а сміливість і міста бере. Зло не вічне. Власними небайдужістю і принциповістю його і здолаємо.  

                                                                                           Олесь Вахній

Цьогорічний, вже двадцять перший згідно літочислення від року свого постання театральний фестиваль «Мельпомена Таврії - 2019», як і очікувалось та передбачалось не лише невтомними на ниві театрального мистецтва організаторами та посвяченими в тяжкий процес підготування колегами, став черговим поважним та вагомим культурно-мистецьким дійством. Реальна вартість фестивалю не обмежується загальноукраїнським масштабом. Подія без перебільшення європейської ваги. Показово, що безпосередньо театральній частині фестивалю передувала міжнародна науково-практична конференція «Культурна дипломатія в контексті сучасної європейської та вітчизняної драматургії». Сам захід відбувся 16-го травня в стінах Херсонського державного університету. Драматурги, перекладачі і мистецтвознавці з України, Португалії, Туреччини та Грузії презентували міжнародний проект португальського і херсонського театрів, зорганізували для студентів і викладачів незабутній майстер-клас, ділились досвідом, набували його і шукали шляхи подолання викликів обставин, умов і часу.Особливу увагу викликала звістка про проект португальського режисера Руї Мадейра, котрий найближчим часом розпочне готувати до постановки на сцені херсонського театру п’єсу «Легенда про Педро та Інеш».

Відкриття помітного в культурно-мистецькому житті дійства відбулось 17-го травня в Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша. Згідно наданої присутнім журналістам та культурознавцям багаторічним директором та невтомним організатором фестивалю Народним артистом України Олександром Книгою інформації, в його часі глядачі матимуть нагоду побачити виступи 36-ти театральних колективів з Румунії, Грузії, Ізраїлю, Білорусі, Польщі, Молдови, Туреччини, Азербайджану, Литви, Вірменії та України. З вуст головних режисерів та сценаристів-постановників присутнім була донесена теза, що жодна політична перипетія (а їх в нинішній Україні більше, ніж достатньо) не повинна стати на шляху поступу українців. Виступи промовців скрасились креативною кінцівкою конференції, в часі якої присутні на ній, а згодом і глядачі театру насолодились малюнками, ескізними проектами до вистав та ескізами театральних костюмів сценографа Київського театру ім. Івана Франка Андрія Александровича-Дочевського.

Вибір Месхетинського (Ахалцихського) професійного драматичного театру, (Грузія) виставою якого було відкрито театральну (себто найголовнішу) частину фестивалю, не був випадковим. Приналежна до української класики п’єса Івана Франка «Украдене щастя» вкотре по-справжньому змусила пережити незаздрісну долю героїв. Акторська вправність помножившись на талант литовського режисера Лінас-МаріюсЗайкаускаса, мінімум декорацій, а з позасценового озвучення лише гавкіт собак та містерійні українські пісні і мелодії,зворушувала глядачів до сліз. Долучились до участі в спектаклі й чотири вокалістки театру ім. М.Куліша. Режисер наполягав аби автентика линула до слухачів голосами автохтонів. Зрозуміти трагічну долю жінки (Анни), котру обманним шляхом рідні брати змусили вийти заміж за нехай і доброго, проте нелюбого чоловіка (Миколу), зануритись в біль чоловіка, котрий, розуміючи душевний стан своєї дружини, змушений пробачати їй холодність, й водночас, задля того, аби прогодувати себе і її, вимушений тяжко працювати, зрештою, набратись сил хоч і не схвалювати, проте з належним співчуттям поставитись до незаздрісної долі парубка (Михайла), якого силоміць відіслали до війська… Двобій кохання з обов’язком. Буття засвідчило: зруйновані долі не мають майбутнього. Велич Івана Франка якраз і полягає у вмінні донести, що поневолений і бездержавний народ приречений борсатись в трагічних тенетах гону за особистим зиском, втрати любові до ближнього та вимушеного виживання. 

Впродовж фестивального тижня (з 17-го по 25-те травня) мешканці Херсону та чималий десант закоханого в театр люду зі всієї України отримали нагоду переглянути 38 вистав. До речі, про щойно згаданих гостей міста. Прибулих зі Львова, Одеси, Харкова, Миколаєва, Полтави і, звичайно ж, Києва саме для перегляду конкретних сценічних постановок, рівно як і шукачів естетичної насолоди від гри акторів випадало зустрічати щодня і неодноразово. В ці дні, недоброзичливо налаштований стосовно української державності люд вчергове отримав гучного і дзвінкого ляпаса. Україна не пасе задніх в царині збереження та поширення культури.

Як і в попередні роки, організатори фестивалю не обмежились стінами Херсонського драмтеатру. Були задіяні й інші локації, а частина вистав відбувались просто відкритого неба. 19-го травня, акторами вже згаданого Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша біля стін новопосталого, а тому і геть (сподіваюсь що поки-що) не історичного храму Святої Трійці було подано на суд глядачів моновиставу «Юда» (режисер Сергій Павлюк, Юда – заслужений артист України Сергій Михайловський) за мотивами поеми Лесі Українки «На полі крови». Світлий час доби жодним чином не псував світлові ефекти, а гра актора (скрашений емоційністю монолог гончара) не лишала байдужими навіть випадкових глядачів.Дієвий доказ доречності і подальшого розвитку практики співпраці діячів мистецтва й духовенства. Ніхто, окрім них, не поверне українцям нищену в часи комуністичного атеїзму духовність. Хіба це не підстава для низького вклону і подяки?

                                                                                 Олесь Вахній

Певно, лише один перелік наукових праць, присвячених вивченню літературної та художньої спадщини Т. Шевченка, становитиме поважне кількатомне видання. Бібліографічні покажчики літератури налічують близько двадцяти тисяч праць найрізноманітніших жанрів, нерідко протилежних за висновками (але однозначно, що переважно схвальних) оцінок, й безліч трактувань. Дійсно, геній Тараса Шевченка беззаперечний. Гармонійно поєднані в ньому потяг до знань з нелицемірною християнською любов’ю до ближнього та титанічна праця над помноженням закладених Творцем талантів, зробили з народженого кріпаком будителя занедбаної гідності українського народу. Донедавна його намагалися загнати в рамки атеїста, революціонера-демократа, гуманіста, борця з царатом, інтернаціоналіста (бачте, товаришував з поляками, казахами, а у засланні з росіянами, ще й намалював портрет афро-американця), зробити антиклерикалом й однодумцем таких шовіністів, як лихої пам’яті Віссаріон Бєлінський. Упереджене трактування його поглядів було і залишається далеким від реальності, а згадка про пашталакання новітньої бузини не заслуговує навіть на місце на сторінках шанованих видань.

Духовні та культурні надбання нації зміцнюють її й не дозволяють зникнути або перетворитись на погній для інших. Певно саме тому наїздники й поневолювачі переписують й каструють історію поневолених. Не оминуля ця «ревізія» й Шевченка. Об’єктивні історики та біографи вже давно усвідомили той факт, що повновартісне дослідження  життєвого шляху або окремих подій неможливе без вивчення тогочасних соціальних, політичних, економічних й культурних умов. Без знання цих важливих деталей неможливо зробити належні висновки й зрозуміти, що саме спонукало до тих чи інших вчинків. Ігнорування (байдуже, свідоме воно, чи ні) призводить до викривленого сприйняття.

Навіть поверхове ознайомлення з творчістю Шевченка подарує нагоду звернути увагу на той факт, що автор досить-таки часто і в найрізноманітнішій формі звертався до Всевишнього: заклики, молитви, прохання, іноді навіть обурення (саме на останні найчастіше посилалися «дослідники-шевченкознавці» часів московсько-комуністичної окупації, поспішаючи з висновками далекими від дійсності), проте факт значного відсотку віршів і поем побудованих на сюжетах зі Старого і Нового Заповітів є показовим. Старозаповітну тематику становлять переважно переспіви псалмів та своєрідне викладення подій, згадуваних у «Біблії». Перша спроба переспіву датується кінцем грудня 1845 р. На той час Шевченко вже був зрілим й сформованим поетом, мав цілком стійкі й визначені погляди та переконання. Перебуваючи в селі В’юнища (неподалік Переяслава на Київщині), Шевченко написав цикл «Псалми Давидові». Термін «псалом» (або «псальма») грецького походження, й означає піснеспів. Збірник псалмів - «Псалтир», успадкував назву від струнного інструменту «псалтеріон», котрий нагадує гуслі або арфу, і під акомпонімент котрих псалмоспівці ділились з народом покладеними на душу Творцем роздумами та почуттями. Однозначно, що за життя автори та виконавці псалмів були людьми шанованими, адже дар пророків давався обраним. Одним з них був і цар Давид. Тематично псалми поділяються на декілька груп:

1)благальні (котрі в свою чергу поділяються на особисті й всенародні),

2)подячні (також особисті та всенародні),

3)псалми, котрі мають на меті розбудити й укріпити довіру до Божої опіки,

4)царські (їх в свою чергу промовляв сам цар, або народ молився ними за царя),

5)псалми-гімни Сіонові (як Божій оселі)

6)псалми-моління

7)процесійні гімни (співані в часі обрядів на прославу Бога-царя)

8)псалми історично-повчального змісту та суті

Постановами перших Вселенських Соборів, було канонізовано всього 150 псалмів (хоча, певна річ, їх було суттєво більше). Оскільки значний відсоток з них були складені царем Давидом, з часом його ім'я стало об'єднавчою назвою для всіх решти. Перш ніж дослідити ті, за переспів котрих взявся Шевченко, дозволю собі процитувати один з коментарів-пояснень часів панування комуністично-атеїстичної диктатури: «Т.Шевченко звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби. Релігійна форма пса­лмів давала можливість втілити в них думки, які суворо переслідувала цензура». Що тут скажеш? Нехай ця брехня залишиться на совісті Олеся Гончара (автора виданої в часи бездержавності передмови до «Кобзаря»).

Період, коли Т. Шевченко вперше вдався до спроби викласти (переспівати) кілька псалмів побутовою на той час українською мовою, був досить загрозливим для його життя. Він тяжко хворів, а деякі лікарі запевняли, що жити йому лишилося зовсім небагато. Доречі, кількома днями пізніше (покінчивши з циклом «Псалми Давидові») Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт». Закономірно, що людина, яка очікує переходу в світ інший, починає згадувати пройдений життєвий шлях, давати оцінки вчинкам й подумки дедалі частіше звертатися до Господа. Однозначно що в той період Шевченко щодня читав «Біблію» (що зайвий раз свідчить про його побожність). Взявши до рук «Святе Письмо» й «Кобзар», звіривши тексти, ми не знайдемо жодних відхилень від першоджерела. Отже, в цьому випадку ми маємо справу зі звичайнісіньким переспівом, і ні з чим іншим.

Цикл «Псалми Давидові» складається з десяти віршів. Найбільше серед них псалмів повчального характеру. Це пс.1, 52, 81, 93. Далі — псалми благальні 12, 43, 52, по одному псалму-молінню 132, гімн Сіонові як Божій Оселі 136, та гімн на вославу Господа 149. Нам не дано (та й навіщо?) проникати в найпотаємніші закутки душі, й дізнаватись, що саме спонукало Шевченка вибрати для переспіву саме ці псалми, а не якісь інші, проте форма й зміст засвідчують: вони дійсно є переспівом, і ні чим іншим.

Згодом Шевченко повертався до постаті царя Давида в поемі «Царі». Ось тут дійсно, реально відшукати закамуфльований протест проти тогочасного самодержавства. На кількох описаних у «Старому Заповіті» подіях (котрі трапились з Давидом за часів його царювання) Шевченко стверджує, що зосередження необмеженої влади в одних руках загрожує зловживанням становищем, й нерідко штовхає на гріховні вчинки. Давидові впала в око Версавія, дружина воїна Урії. Він звабив її, а довідавшись, що та вагітна від нього, дав підлеглим вказівку, аби ті доклали зусиль до загибелі Урії. Закономірно що «…вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господові» (Самуїла ІІ;11,27). За гріх Давид жорстоко поплатився. Відомо, що атеїсти використовували кілька розділів з поеми «Царі», аби виставити Шевченка у вигідному для себе світлі, але віруючі не знайдуть у творі навіть натяку на зневагу до Господа. Аналогічною за тематикою до «Царів» є й поема «Саул». Йдеться про першого ізраїльського царя Саула, який жив у ХІст. до н.е. З «Біблії» знаємо, що давні євреї, впавши в гріх самовпевненості та гордині, звернулися до пророка Самуїла, аби той настановив над ними царя. Самуїл молитовно звернувся до Господа й отримав відповідь: «Слухай голос народу в усьому, що вони тобі скажуть: то не тебе вони відкинули, ні, вони мене відкинули, щоб я не царював над ними» (Самуїл І;8:7). Господь попереджав через Самуїла євреїв, що цар, якого він настановить, буде жорстоким, бездушним, жадібним, підлим і войовничим. Попри попередження та пророкування Самуїла, євреї стояли на своєму. І «Господь же сказав до Самуїла: «Вволь їхню волю, настав царя над ними». (Самуїла І;8:22). Пророк Самуїл, з-поміж веніяминян (одне з колін Ізраїлевих) за вказівкою Господа обрав молодого вродливого хлопця на ім’я Саул і помазав його. Попри подаровану Господом благодать, Саул «не ходив його стежками», а продовжував грішити і чинити зло. За це Творець відвернувся від нього. Життєвий шлях Саула для багатьох є повчальним. По-перше, євреї, просячи настановити над ними царя, чинили це за прикладом сусідніх народів, для котрих проголошувати царів богами та тесати на їхню честь боввани в ті часи було нормою. Господь засуджує євреїв за відмову віддавати йому належне, і як кару посилає їм жорстокого царя. По-друге, на прикладі Саула Господь вчить, що Він милує, але й карає. Зухвале ігнорування Саулом Божих Заповідей призвело його до божевілля. Гадаю, Шевченко свідомо звернувся саме до образу царя Саула. Тогочасні досить-таки поширені серед забитого селянства мрії та легенди про «доброго царя» суттєво перешкоджали як національному визволенню, так і правильному сприйняттю даної людству Творцем правди.

Рівно через 12 років після створення поеми «Царі» Шевченко ще раз звернувся до «Псалмів» царя Давида. Змальовуючи в поемі «Неофіти» юнака, котрого за щиру й непохитну віру в правдивого Бога Живого закутим у кайдани везуть на страту, автор вкладає в його вуста згадуваний раніше 149-й псалом. Але тут він набуває цілком іншого, ніж у циклі «Псалми Давидові», змісту. В данім разі він сприймається і як молитва, і як гімн Господу, і як свідчення впевненості юнака в істинності шляху пізнання Бога. Згодом з-під пера національного пророка народиться знамените «Подражаніє 11-му псалму». Тут доречною буде згадка, що переважна більшість біблійної тематики Шевченка написана незадовго (буквально за три роки) до смерті. Це також переспів, де йдеться про віру в щиру любов Творця до своїх творінь й впевненість, що Він не залишить їх в біді, прийде і захистить від беззаконня.

Окрім переспіву псалмів, авторство яких приписують Давидові, Шевченко вдавався до переспіву й інших пророків. Такими є «подражаніє» (хоча знову ж таки, якщо взяти до рук першоджерело, то ми переконаємося, що це таки переспів) пророків Ісаї «Глава 35» та Єзикиїла. Дійсним «подражанієм» (себто використанням чогось як основи), є переспів 14-го розділу з пророкування пророка Осії. Останній у своїх промовах засуджував євреїв, які відступилися від правдивого Бога. Він не боявся картати за ідолопоклонство, зневагу до народних традицій, викривав грішне життя і мас, і самопроголошеної еліти. Тут вперше автор вдається до заміни образу стародавнього Ізраїлю тогочасним образом України. Щиро переймаючись безрадісним буттям Батьківщини, автор вказує на причини занепаду: «…безчестіє і зрада, і криводушіє огнем». Шевченко застерігає українців від проявів зневаги супроти України, оскільки за ці вчинки винних «розпнуть, розірвуть, рознесуть». За основу пророкування Осія взяв стародавню молитву. Будь-яке звернення до Творця закінчується сподіванням на ліпші часи або проханням. Шевченко не відходить від цього правила. Хіба не є актуальною і нині його віра що «слово нове меж людьми криком пронесе і люд окрадений спасе»?

Новозаповітньої тематики в Шевченковому «Кобзарі» небагато: лише поема «Марія» та вірш «Во Іудеї во дні они». Масакра Іродом новонароджених діточок у Віфлеємі та околиці засвідчила, що необмежена влада провокує до злочину. Не оминув Шевченко й нагоди порівняти ситуацію в Іудеї з тогочасною трагічною долею України, звернувшись до Христа з проханням захистити і його, і весь народ «…од п’яного царя-владики» (тогочасного російського монарха Олександра ІІ).

У поемі «Марія» Шевченко звертається до образу тієї, яка народила Христа. Поема починається молитвою до Богородиці за тих, хто зазнає кари і мук за свій народ, з прохання до Божої Матері зглянутися на страждання, дати сили «хрест, кайдани донести до самого, самого краю», просить зіслати їм «благий кінець», за що в подяку обіцяє «псалмом і тихим, і веселим» оспівати її трагічну «святу доленьку». Швидше за все сама поема і є тим, «подячним псалмом». Неможливо оминути увагою той факт, що, змальовуючи нелегкий життєвий шлях Марії (жила в «…убогій і чужій хатині»; породивши сина була вимушена переховувати його від Ірода; аби прогодувати, пішла в найми; коли син виріс і пішов «меж люди», пішла вслід за ним), її почуття та переживання, Шевченко з великою любов’ю говорить про Марію-матір. Годі шукати народ, котрий частіше, ніж українці молитовно звертається до тієї що вилонила Христа. Шевченко залишається вірним народним традиціям. Невідповідність фактам, викладеним у «Біблії» про зачаття Христа, жодним чином не нівелює поему, не позбавляє її конкретного повчального змісту. Навіть упереджені трактувальники «Кобзаря» розуміють, що, описуючи муки Богородиці, Шевченко закликав до пошани та наслідування її життєвого трибу.

В сенсі теми важливо звернути увагу на вже згадувану поему «Неофіти». Сюжет не взято з «Біблії», але, попри художні домисли автора, вона і нині (та й навряд чи коли-небуть) не втратила актуальності. Від самих початків постання Христової Церкви, богослови й клир не дарма закликають вірних вчитися стійкості у вірі в перших християн. В основу поеми взято дійсні події часів давньоримського імператора Нерона, який, самопроголосившись богом, жорстоко переслідував християн. У поемі розвиваються дві рівнозначні сюжетні лінії: в одній автор зображує тогочасний Рим (зокрема самодурство Нерона та його оточення), інша є описом життєвого шляху матері й сина. Син, прийнявши християнство, з гідністю несе свій хрест, страждає і гине, але не відрікається від правдивого Бога. З великою симпатією говорить поет і про його матір. Втративши єдиного сина, «…помолилась в перший раз за нас розп’ятому. І спас тебе розп’ятий син Марії, і ти слова його живії в живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого Істинного Бога ти слово правди понесла». Такі рядки про матір, яка, втративши свого єдиного сина, взялася сама нести Слово Боже поміж людей, продовжуючи тим самим його справу, міг написати лише той, хто сам мав непохитну віру.

Шевченко свідомо звертався до біблійної тематики. Сміливо проводив паралелі. Свого часу Господь за гріхи покарав єврейський народ позбавленням держави. Автор «Кобзаря» недвозначно давав зрозуміти, що негаразди українського народу також кара Божа. Чвари, гріховний триб життя, байдужість до долі ближніх… Чи не той стан справ і нині? Навряд чи застороги стосувалися виключно його сучасників. Актуальні вони й нині. Чи не час прислухатися?

                                                                                                                 Олесь Вахній

Задум викласти на папері геть не радісні думки з приводу «довгоочікуваного надання українському православ’ю канонічного визнання» виник в мене задовго до «сенсаційного повідомлення» президентом Порошенком про саме його ініціативу в цій справі. Підконтрольні фракції Верховної Ради не забарилися з підтримкою, й 19-го квітня 2018-го року, 268 народних депутатів України позитивно проголосували за «Проект постанови про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію православної церкви в Україні». Перевага політичного чинника в справі змагу за постання незалежної саме від Москви церкви була зрозумілою і відчутною від самих початків. Збройний зудар з вчорашнім окупантом та деструктивна роль москвинського православ’я в Україні зокрема й на світовій арені загалом, зобов`язували до дій. Проте застережень з приводу методів створення ПЦУ (Православної Церкви України), рівно як і стосовно осіб, котрі формально цей процес очолювали, залишили по дійству вкрай неприємний осад.

Починаючи з весни 2018-го року, про «історичну доцільність автокефальної православної церкви» не писали хіба-що ледачі. Порівняння рівнів довіри Церкві й державі в українському суспільстві, засвідчує, що це неспіввимірні величини. Усвідомлюючи це, влада обтяжилася (певно дурним прикладом Московщини) створенням підконтрольної інституції. Керунок міркувань в цій справі був виключно меркантильним. «Новий Заповіт» вчить християн терпеливості, молитви, узгоджених з Божими Заповідями вчинків, жертовності, принциповості і, водночас, рішучості. Патріотичне словоблуддя Петра Порошенка (особи, котра посідала в тому історичному часі крісло очільника (Президента) постколоніальної, постокупаційної і посткомуністичної адміністрації), звичайно, мало глузд, пояснення і логіку. Майже істеричне оспівування події, про котру мова (тут і «перемога над Москвою», і «усунення несправедливості», і «пречудова гра українських дипломатів») позбавляла змоги дати явищу тверезу оцінку. Поза увагою запопадливих перед посадовцями фахових політологів і нікому не відомих «релігієзнавців» лишається факт, що станом справ на час охрещення князем Володимиром Києва (988 рік від Р.Х.), Константинополь перебував в духовній єдності з Римом, а знайдені археологами на території Волині й Криму рештки ротонд де відправи відбувались за римо-католицьким обрядом, датуються сотнею років до того справді історичного дійства. Поділ церкви на православну і католицьку відбувся задовго до 1054-го року. «Принциповому» конфлікту теологів й істориків передував цілий пласт вчинків й забаганок тогочасної політичної еліти. Константинопольський василевс (монарх приєднаних до Риму греків) попри страх перед римським військом, не втрачав сподівань позбутися васальності. Етнічно-національний чинник (златинщені римляни сприймалися еллінами хоч і не дикими, та все ж завойовниками), різниця в культурі та менталітетові, в богослужбових обрядах (Римська Церква практикувала месу, а греки укладену Іоаном Золотоустом літургію) були лише додатком. З історичної перспективи, виокремлення православ’я спричинило постання в обох церквах величезної кількості богословів і філософів, й зобов`язувало до широкої євангелізації. Перші офіційні кроки до пошуку взаєморозуміння і примирення між вселенською (католицькою) і православною церквами відбулись в 60-их роках вже минулого ХХ століття, але їм передували дискусія і приклади мирного співжиття вірних обох церков в регіонах спільного замешкання. Тож і справою цілковитого відновлення єдності Східної і Західної Церков, аналогічно й подолання новітнього конфлікту між Константинопольським патріярхатом та озлобленим на нього за Томос москвинським православ`ям, буде наслідком в першу чергу усвідомлення необхідності, а потім вже і спричинених цим великої кількості дій та вчинків самих вірян та єреїв. Вірю, що дієвий крок нелицемірної турботи про спільне благо не змусить на себе чекати впродовж століть. Ватикан і Константинополь вже засвідчили готовність до відкритого діалогу. Настане час і штучно пересвареної східної ортодоксії.

Постання ПЦУ нехай навіть і зі статусом митрополії, а не патріархату дійсно є хоч і не згубним, проте не слабким копняком по імперсько-реваншистським намірам очільників інтернаціональної Московщини. Цілковито підконтрольна кремлівській верхівці, котра донині практикує тоталітарні методи управління Москвинська Православна Церква (РПЦ) цупко вкорінилась в український грунт, й неприховано ототожнює себе з неприхильним до України світоглядом. Постале ж з ініціативи колишнього компартійного функціонера Леоніда Кравчука утворення, котре очолив митрополит Філарет (Денисенко) виявилось слабкою альтернативою.

Нині, позиції «Державницької Церкви» (термін почутий з вуст знайомих посадовців та експертів, близьких до Служби Безпеки України, що свідчить про його широку вживаність в цих колах) посилились об`єднанням Української Православної Церкви Київського Патріярхату (УПЦ КП) з Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ) й переходом до канонізованого Варфоломієм утворення двох митрополитів з Української Православної Церкви Московського Патріярхату (УПЦ МП). «Об’єднавчий собор» відбувся 15-го грудня 2018-го року в Соборі Софія Київська. Нинішній (не перший навіть в новітній історії) процес «повернення від Москви до України» розпочався в 2014-му році, й був спричинений деструктивною позицією РПЦ, духовенство якої, з метою протидії суспільним пертурбаціям в Україні, схвально поставилося і навіть долучилося до антиукраїнських виступів та військової агресії. Але кількість громад, котрі з московського православ’я перейшли до «українського» впродовж чотирьох років війни не перебільшувала трьох десятків. Процес дещо пожвавішав після запевнення Варфоломія надати Томос, а факт його підписання спричинив перехід ще кількох десятків громад. 17-го січня 2019-го року, Верховна Рада ухвалила «Закон №4128д» котрий суттєво полегшує «перехід від Москви до Константинополя», але масового «навернення» очікувати наразі не доведеться.

Зусилля Петра Порошенка та його оточення в справі «боротьби» за постання незалежного від Москви православ’я з точки зору сьогодення було прагненням світської влади отримати ще одну форму контролю над свідомістю загалу. Історія має аналогічні приклади й донині потерпає від їх наслідків. Так було в Московії за часів царату, коли Петро І (Романов), позбавивши Церкву змоги обирати Патріярха, звів її до рівня звичайнісінького міністерства, так відбулось і в Англії, де король зневажив заклик Папи Римського до моральності й «посприяв» постанню «незалежної від Ватикану англіканської церкви». Обидві структури відверто позиціонують себе такими, що послідовно обстоюють «державні інтереси». Але призначення Христової Церкви є цілком інакшим. Те, що Церква зберігає в собі й несе людям, є поза конкуренцією, оскільки дає перспективу вічності, на яку не здатне жодне суспільно-політичне явище. Сумнівів в тім, що слухняні нинішній світській владі та далекі від віри очільники УПЦ КП (адже на базі саме цього утворення і постала ПЦУ) погодяться стати знаряддям Господа в справі піднесення і підтримки потребуючого духовного очищення від надмірної матеріалізації українського народу, більше ніж достатньо. Аналіз їхньої запопадливої перед світською владою поведінки та діяльності ставить цю справу під великий сумнів. Доречною буде згадка про участь Філарета (Денисенка) в започаткованій атеїстами ще в часи відвертої окупації ганебній практиці псевдопрощ до місцин, котрі в часи поневолення проголосили «Пагорбом Слави» й щороку 9-го травня змушували і змушують нині загал влаштовувати там велелюдні імітації жалю за загиблими поневолювачами. Філарет (Денисенко) без найменшого докору сумління співає «вічна пам’ять» матеріалістам окупантам, а офіціоз УПЦ КП «Голос Православ’я» згадуючи події Другої Світової Війни в травні 2014-го року опустився до вжиття терміну «Велика Вітчизняна». Даючи тверезу оцінку таким діям, доводиться визнати що заміна промосковських кліриків з УПЦ МП нібито проукраїнськими з УПЦ КП для владної верхівки є лише зміною підконтрольних фаворитів. Прикро, але ПЦУ принаймні на момент створення виявилась структурою геть не зорієнтованою на служіння своєму народові, а сповідувана мораль (рівно як і переймання духовністю українців) для нагородженого Петром Порошенко званням «Герой України» Філарета (Денисенка), його оточення, та «обраного» місцеблюстителем ПЦУ митрополита Єпіфанія, є далекою від біблійних засад.

Причетність зовнішніх (розташованих геть не близько до України) чинників котрі вплинули на Патріярха Варфоломія в справі згоди надати самопроголошеному Київському Патріярхатові автокефальної канонічності в короткому часі стане відомою і широкому загалові. Наприкінці 2009 року, в часі зустрічі з Філаретом (Денисенком), разом з Проводом Всеукраїнської громадської організації «Чесне Слово», мною було поставлено питання про доречність повернення українського православ’я в лоно Константинопольської Церкви-Матері. Відповідь була очікуваною. Він бачив себе лише Патріярхом, а думка Варфоломія (пригадую, що Філарет не обтяжував і не стримував себе вибором термінів стосовно нього) з цього приводу, рівно як і справа дотримання канонів його жодним чином не турбували. Співчуваю вимушеному маневруванню Філарета (Денисенка), до котрого він вдавався впродовж більшої частки свого життя. Період комуністичного атеїзму провокував до нещирості й підлабузництва, і полишив вкрай негативний відбиток. Не тяжко здогадатись, що нинішня «згода» УПЦ КП, УАПЦ і кількох присталих на «вмовляння» громад з УПЦ МП на Томос зі статусом митрополії була наслідком виконання вимог світських чинників (маю на увазі найвище політичне керівництво України). Дозвіл на відправу літургії й треб «мовою, котру обере громада» (себто і москвинською також) є зайвим свідченням відсутності патріотизму. Розмови про необхідність зберегти власну автентичність виявилися пустопорожнім дзвоном. Горе людині, яка перестає бути собою. Наслідком втрати власної ідентичності є втрата віри. Формальний розрив з Москвою жодним чином не став причиною очищення від започаткованих і практикованих нею практик.

Нефаховість задіяних в постанні ПЦУ силовиків (в першу чергу Служби Безпеки України) й адмінресурсу є ще одним чинником котрий грає не на користь новопосталій церкві. Вихованим КГБістами «розвідникам» й колишнім компартійно-комсомольським функціонерам потреби українського народу (а, тим паче, Христової Церкви) є чужими і незрозумілими. Виклики «на розмови» кліриків УПЦ МП до СБУ (факт масового і геть не закамуфльованого залякування відбувся незадовго до «об`єднавчого Собору» на Сіверщині та Волині), рівно як і примітивні, створені за зразком продукованих на шпальтах комуністичного журналу 20-30-их років минулого століття «Безбожник» карикатури на священнослужителів (нехай і підконтрольних дикій і хижій Москві), грають проти української справи зокрема, й християнства загалом. Значний відсоток «церковних громад», котрі «постановили» перейти з УПЦ МП до ПЦУ, розташовані на території владних і урядових об’єктів. Показовою в цій справі є подія, котра відбулася в часі Різдва на території вінницького училища Департаменту поліції охорони МВС. Розлютований вимогою керівництва поліційного учбового закладу «перепідпорядкуватись» новопосталій ПЦУ, клірик УПЦ МП, котрий був настоятелем, демонтував з майже збудованого храму купол. Екзальтований вчинок адепта москвинського світу не здивував (іншого від нього годі і чекати), але дії ректора й деканату нічим не різняться від свавілля їхніх попередників з НКВД. До постання Томосу (навіть в часі спровокованої на Донбасі війни) вони без найменшого докору сумління дозволяли ширити московську блекоту серед майбутніх захисників закону й конституції, а рішення передати збудований за участі промосковського жерця храм ПЦУ було ухвалене внаслідок неофіційної вимоги керівництва МВС й уряду. Та чи породило слухняне виконання вказівки формально української бюрократії й вимушений конфлікт з промосковським священником в душах бездушних виконавців свідомість й патріотизм? Маю в тім великий сумнів.

Варто визнати, що серед митрополитів і кліру УПЦ МП (структури котра донині здійснює ідеологічну колонізацію) було і залишаються нині чимало патріотично налаштованих осіб. Митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук) вже довгий час не згадує (не поминає) на Літургії московського патріарха. Задовго до приходу до влади Петра Порошенка він організовував конференції, де пояснював священству й вірним, що хрещення киян, а згодом і всієї Руси-України запрошеними з Константинополя священниками відбулось задовго до заснування Москви, й закликав до визнання недійсною накладену за наказом згаданого вище москвинського царя Петра Романова на гетьмана Івана Мазепу анафему. Інколи, сказати «ні» є більшою відповідальністю, аніж сказати «так». Методи, якими творилась ПЦУ, викликали в митрополита Софронія (Дмитрука) належну відразу. Залишатись в єдності з відвертими українофобами в УПЦ МП є болючим і неприємним, але брати участь в дійстві (так званому «соборі», де першу скрипку намагався грати очільник світської влади (Петро Порошенко) він сприйняв справою негідною санові. Чим в такому разі ПЦУ відрізняється від РПЦ, Патріярха якій «обирали» в 1943-му за наказом Сталіна? Прикро, але митрополит, котрий не боявся відверто заявляти свою незгоду з шовіністичним курсом УПЦ МП від участі у згаданому дійстві відмовився, й зіславшись на хворобу обмежився відеозверненням. Аналогічними міркуваннями керувались й настоятелі кількох монастирів та багатьох парафій УПЦ МП, для котрих вказівки світської влади не є дороговказом.

Світ, у якому все можливе (в данім випадку згода очільників ПЦУ бути знаряддям світської влади), і мало що правдиве, не є світом Євангелія. Вітаю православних братів з постанням довгоочікуваної канонічної церкви. Кроком до очищення України від москвинського намулу стало ближче. Проте аналіз наданих прав ПЦУ Вселенським Патріярхом, а головне людські якості осіб, котрі брали дієву участь в цьому процесі і навіть педалювали його, дає підстави для сумніву в його дієвості.

                                                Член Проводу ВГО «Чесне Слово» Олесь Вахній