Неспроможність нинішніх галасливих політиканів та посадовців подолати виклики часу (наприклад штучну, посталу геть не з нашої вини й накинуту ззовні економічну кризу), безпринципні й продажні політологи пояснюють кількасотлітньою бездержавністю українського народу, браком державницьких традицій й засиллям корумпованого елементу в усих гілках влади. Насправді, ця вкрай примітивна теза позбавлена глузду й логіки. Політично-економічний стан невеликих за розмірами, проте послідовних у справі відстоювання власних національних потреб балтійських держав (Литви й Естонії) свідчить, що балачки довкола відсутності в українських посадовців належного досвіду є звичайнісіньким виправданням продажності й недолугості. Зарозумілим і самозакоханим можновладцям бракує волі, принциповості, а головне —  прагнення і бажання усвідомити суть власного призначення й причин буття людини в цьому світі. Звідкіля візьметься любов до України у вчорашнього комсомольського або компартійного функціонера? Залишена у спадок від почилого геть не в Бозі Сов'єтського Союзу окупаційна адміністрація (котра після проголошення незалежності узурпувала владу й проголосила себе економічною та політичною елітою) спромоглась виховати гідних собі наступників. Цинічних, безідейних, безпринципних і вкрай меркантильних. Освіта фахових бюрократів жодним чином не свідчить про їхнє розуміння суті нинішніх суспільних процесів, уміння давати гідну відсіч проявам зовнішньої агресії (згадка про формально програні Румунії в міжнародному суді, а насправді подаровані на вимогу третьої сторони газові та нафтові родовища довкола острова Зміїний буде доречною) та викликам часу. Звідсіля й усі нинішні негаразди. Безпринципність й запопадливе запобігання міністерських челядників перед найвищими посадовцями є шляхом просування щаблями ієрархії. Посади дарують матеріальний добробут, нагоду покрасуватися перед телекамерами, засвідчивши власну вагомість, й уможливлює, безкарно ігноруючи реальні потреби та прагнення народу, вирішувати його долю.

Новітні міждержавні та міжцивілізаційні конфлікти (не обов'язково аби вони були збройними) кількох світових надпотуг за своєю суттю є боротьбою за майбутній устрій світу. Це жорстока й підла війна, в якій лише показово дотримуються загальновизнані правила й зобов'язання. Прикро визнавати, але нещирість, недотримання взятих на себе зобов'язань, ігнорування потреб незадіяних у "глобальній грі" держав і народів, нині перетворилися в норму. «Великі гравці» перекроюють карту світу на власний розсуд, тож єдиним шляхом порятунку ігнорованих й зневажених (Україна, певно, очолює перелік тих, кому випала ця незаздрісна доля) є чітке й усвідомлене протиставлення існуючому свавіллю власної організованості, консолідованості, чіткого усвідомлення причин змагу та його кінцевої мети.

Згадані вище продажні (проте вкрай галасливі) «політологи» свідомо уникають публічних обговорень причин виникнення держав, наявності в корені назви самоназви автохтонів та їх покликання. Існують французи (попри поділ на гасконців, бургундців, шампанців, нормандців та ін.) й існує Франція, існують німці (попри поділ на швабів, баварців, сілезців та ін.) й існує Німеччина, існують грузини (попри поділ на аджарців, мінгрелів, сванів та ін.) й існує Грузія, існують українці (попри поділ на гуцулів, лемків, бойків, волинян, слобожанців, поліщуків, надніпрянців та ін.) й існує Україна. Поділ людства не є чимось випадковим й неприроднім. Етнічні спільноти (нації) формувалися протягом тисячоліть на чітко окреслених територіях. Клімат, побут, флора й фауна, наявність або відсутність тих чи інших компонентів в їжі й питві, хімічний склад вживаного харчу, географічне розташування (наявність або відсутність гір, річок, лісів, степів), температура повітря безпосередньо впливали на формування генетичної особливості, менталітету, мови, культури, традицій й вдачі осідлої на них людності.

Досвід минулого й здоровий глузд (логіка) свідчать на користь необхідності існування в природі різномаїття. Одноманітність (для людей відсутність альтернативи) спричиняє всебічне зубожіння, унеможливлює поступ (прогрес) й викликає деградацію. Водночас, природа й всі її складові функціонують відповідно до певних, чітко окреслених законів і норм, переступ котрих загрожує зникненням природніх видів як на певних територіях, так і в цілому. Аналогічна ситуація стосується й створеного за Божим Образом людства. Практика засвідчила що найкращі й найідеальніші закони,  згідно з котрими можливе життя, викладені в Біблії. Переступ, занедбування, ігнорація або відхилення норм (моральна деградація) спричиняють всебічну розбещеність і загрожують дестабілізацією та зникненням цілих народів та цивілізацій.

Дружні, навіть приятельські стосунки між колишніми Президентами України та Грузії Віктором Ющенком та Михайлом Саакашвілі багатьма безпринципними посадовцями сприйнялись як керунок до “всебічного поглиблення добросусідських відносин”. Проте сумні реалії засвідчили: щира українська гостинність та плебейська натура посадовців уможливили проростання на українському грунтові зерен притаманного азійським та напівазійським народам хамовитого й брутального зловживання добротою. Українці (і це до нашої честі) так і не стали законодавцями мод у злодійській царині. Народна мудрість “ліпше бути окраденому, аніж злодієм” та Божа Заповідь “не вкради” є надійною перепоною перетину межі, за котрою відвіку практиковані чесноти сприймаються у збоченому й цілковито протилежному значенні. Попри один з найвищих у світі відсотків від загальної кількості населення засуджених та “конфліктуючих з законом”, українці не здеградували на радість недоброзичливцям остаточно. Сумне тому підтвердження — жахлива кількість жебраків. Зневірившись у пошуках правди, втомившись очікувати обіцяне “налагодження внутрішньої ситуації”, нащадки чубатих запорожців визбирують на узбіччях битих шляхів копійки й ховаються від реалій буття в алкогольній нірвані. Різати горлянки задля привласнення створеного працею ближніх майна (принаймні поки що) ніхто не вважає ознакою героїзму.

Уважні й непозбавлені вміння відрізняти полову від пшениці вже зауважили, що переважна більшість відверто паразитуючої на тілі нашого народу кримінальної еліти (“узаконені крадії”, москвинською “вори в законє”) є вихідцями з причорноморської частки Кавказу. Аби зрозуміти причини ідеалізації розбишацьких, шахрайських та крадійських традицій у кавказькому регіоні й серед грузинів зокрема, варто дослідити його історичне минуле. Кам'янистий й неродючий грунт, брак прісної води, а головне безугавні наскоки войовничих сусідів, провокували до адекватної реакції. Кровна помста й збройне заволодіння чужою отарою худоби перетворилися на форму й засіб виживання. З часом грабунок і жорстокість стосовно інших почали трактувати не гріхом, а хвацькою чеснотою. Злодійські традиції (“поняття”) для багатьох грузинів стали формою світосприйняття й загрожують стати часткою національної культури. Показово драконівські (для цивілізованого світу), проте цілковито виправдані методи поборення організованого крадійського руху в Грузії режимом Саакашвілі (здійснювані на вимогу міжнародних інституцій) насправді виявились методом експорту кримінальної еліти. Загрожуючи арештом «крадіям у законі», влада Грузії сприяла їхній еміграції та створенню поза межами етнічної батьківщини кримінальних угрупувань. Велика частка здобутого неправедним шляхом у країнах Європи та постсав’єтського простору (й Україні зокрема) пересилалась родичам кримінальників. І грузинські посадовці жодним чином не обурювалися цими аморальними «вливаннями в економіку». Значний відсоток затриманих за вчинення кримінального правопорушення «крадіїв» на прохання грузинських владних структур депортовувалися до Грузії, де за дивних й незрозумілих обставин звільнялись з-під варти й, повернувшись в Україну, продовжили злочинну діяльність. Цей факт перед всим світом засвідчив корумпованість і продажність грузинської номенклатури.

Аналіз сучасного стану речей засвідчує: прибулі з Грузії “крадії в законі” щораз більше опановують в Україні кримінальну ієрархію. Трагічна для українців і ганебна для грузинського народу статистика свідчить: переважна більшість представників грузинської діаспори в Україні так чи інакше причетні до криміналу. Грузини опановують усі царини злодійського ремесла. Шахрайство, крадіжки, продаж наркозілля, розбійні напади, викрадання людей задля шантажу рідних, здирництво, зваблення й розбещення неповнолітніх, гендлярство контрабандно завезеним крамом... Запровадження у травні Радою Національної безпеки і оборони санкційного списку з 111 осіб,  яким заборонено в’їзд до України, є малорезультативною напівмірою. Лише візовий режим та перевірка законності отримання вихідцями з Грузії українського громадянства буде захистом від свавілля закоханих у несправедливість і злочин.

Ігнорація здорового глузду й реальних (а не надуманих й штучно створених) потреб є свідченням байдужості до долі народу. Поборювати посталі проблеми й зло в найрізноманітніших його проявах є ознакою мудрості й переймання майбутнім. Задля збереження власної ідентичності та неповторності українці мусять очистити Батьківщину від некликаних й паразитуючих на її тілі чужинців. Щоб там не було, але всьому є межа. Терпінню українців — також.

                                                                                                                 Олесь Вахній      

Журюсь (щоправда передбачено), але декларація незалежності та кілька загальнонаціональних зривів насправді не очистили Україну від намулу збоченого трактування подій минулого і сьогодення. Обрані внаслідок виборчих маніпуляцій та наділені посадами в органах виконавчої влади посадовці, усвідомлюючи дочасність свого перебування на верхівці суспільно-політичного Олімпу, докладають титанічних зусиль задля унеможливлення очищення загалу від нав`язаних у період окупації фальшивих стереотипів, кліше та бачень. Тріумф правди і справедливості загрожує їм втратою пільг, нічим не виправданих зисків (серед яких й немалі розмірами «заробітні плати») та притягненням до відповідальності за злочини проти українського народу.

Прагнучи заручитись на імітуючих вибори дійствах підтримкою, на жаль, поки що чисельної орди породжених уже спочилим (і геть не в Бозі) Савєтським Саюзом та народжених уже за часів незалежності, проте так і не вихованих на Божих Заповідях та національних традиціях деградантів, очільники постоколоніальної адміністрації ширили фальшиву тезу (і не припиняють цю злочинну практику донині) першочерговості «економічної стабілізації». Чужа, зла отрута нищить мозок і тіло, а на додачу – вбиває ще й душі. Про необхідність збереження національної ідентичності й існування чеснот обов`язку та моралі, бюрократи постокупаційної адміністрації воліють не згадувати.

Ігнорація існування, рівно як і ухиляння від вирішення викликів і проблем, жодним чином не нівелює їх актуальності. В ситуації, що склалась в Україні під сучасну пору, заклики до стриманості та посилання на необхідність “виваженої дискусії”, насправді лише озлоблюють небайдужих й штовхають до радикальних вчинків.

Кількасотлітній період окупації значної частини теренів України спочатку Московією («Російською Імперією») а потім її наступником Савєтським Саюзом, був часом цілеспрямованого винищення українців. Окрім фізичного терору, поневолювач практикував асиміляцію, безальтернативне світосприйняття, виселення автохтонів до інших регіонів «імперії зла» й заселення (насправді цілеспрямоване засмічення) теренів України етнічно та расово чужим елементом.

Як не прикро це визнавати, але в справі винародовлення українського народу брали участь й самі українці. Ім’я члена Політбюро ЦК КПСС Володимира Щербицького довіку асоціюватиметься зі зрадою, підлістю та пристосуванством.  Приналежний до поневоленого народу не ототожнював себе з рештою, а своєю запопадливістю і продажністю сягнув рівня найвищого компартійного керівництва в тоталітарній державі. Соромно і боляче, що український нарід вилонював з-поміж себе щойно згаданого та аналогічних йому виродків.

На початку березня 2013-го року, підлими, злодійкуватими й аморальними діячами постколоніальної адміністрації (серед яких був і всупереч волі киян призначений очільник міської адміністрації Олександр Попов, тогочасні «перший секретар» нині вже забороненої Комуністичної партії Петро Симоненко та віце-прем’єр-міністр режиму Януковича Олександр Вілкул) у Києві, на одному з будинків, що на вулиці Десятинній, коштом окрадених українців були встановлені меморіальні дошки, котрі незаслужено вшановували підлу, морально розкладену та духовно здеградовану погань. У часі сатанинського вертепу (імпровізованого номенклатурою мітингу), з вуст адептів сатанинського інтернаціоналізму виригувалась блекота, котра роки правління комуністичних песиголовців трактувала «часткою тисячолітньої історії» та «періодом економічного зросту».

Брехня спроможна дочасно крокувати світом, але ніколи не повертається. Закарбувавши в пам’яті ганебну подію, я дослідив довколишній простір розташованого на Десятинній будинку й очікував нагоди здійснити акт очищення рідної землі від злосмердючого випару вже викинутого на смітник історії гнойовика. Тішусь, що принагідний час не забарився. Боротьба на ниві протидії незаконним азартно-ігровим закладам дарувала нагоду гуртувати й задіювати невдоволений існуючим станом люд. Прагнучи унеможливити протидію з боку силових структур Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки я не інформував про намір реалізувати свій задум навіть однодумців з найближчого оточення. З цієї причини, мусив самостійно обтяжитись справою пошуку знарядь, якими мала бути знищеною постала несправедливість. Але результат засвідчив, що заходи обережності не були даремними. Задіяні в справі несанкціонованого жодним судом зовнішнього нагляду «нишпорки» змушені були мовчки споглядати за швидкоплинним дійством. Сподіваюсь, подані ними «звіти» засвідчать мою щирість.

14.06.2014 року зусиллями не приналежної до жодної з політичних партій молоді гранітні брили з прикріпленими до них залізними копіями облич Володимира Щербицького та одного з його заступників Ляшка були вщент розтрощені учасниками неформального, проте чисельнішого зібрання. Хвилинного мітингу напередодні дійства було достатньо, аби кожен з присутніх почув пояснення необхідності здійснення формально «недемократичних дій».

Принциповість та ідейна мотивація здолали «дух матеріалізму». Ми не споглядаємо, скрушно хитаючи головами на ходу підлості, брехні і несправедливості, й не мовчимо на спроби запровадження брехливо-упередженого трактування історії.

P.S. Кількома тижнями потому, з вуст керівника одного з територіальних відділів міліції Шевченківського р-ну м. Києва я довідався що «стурбована і ображена» внучка Володимира Щербицького подала заяву з вимогою репресувати мене (як ініціатора та організатора «безкровного атентату») шляхом порушення кримінальної справи й взяття під варту. Тішусь, що часи кровожерливої сталінщини минули. Дослідивши наявні документи, правоохоронці відмовили непокараній за злочини предка негідниці, оскільки так звані «меморіальні дошки» були встановленими посадовцями без відповідних на те узгоджень та дозволів.

Зло не вічне. Здолаємо.

                                                                           Олесь Вахній 

Лиха сукупність війни у східних регіонах, незаздрісного політико-економічного стану та спричинених короновірсною істерією «карантинних обмежень» на щастя не стала перешкодою для небайдужого до долі рідного народу люду. Обернути період дошкульних втрат в здобутки дається обраним. Період 201820 років виявився для дослідника праукраїнської старовини Миколи Гладкого доволі врожайним. П’ять поважних і ошатних книжкових видань суттєво збагатили українську історико-дослідницьку літературу. Верхівкою визнання його титанічної для української культури праці на дослідницькій ниві було присвоєння звання почесного доктора мистецтвознавства українсько-американського інституту «Concordia». З’ява кожної з книжок Миколи Гладкого була кроком в справі становлення реально незалежної від вчорашніх окупантів та політично-ангажованих шукачів зиску національно-культурної історіографії. Друковані видання донині, навіть попри «недобросовісну конкуренцію» з боку телебачення та мережі Інтернет, залишаються відчутно впливовою цариною мистецтва. Вітаючи пана Миколу з визнанням і вшануванням вкладу до національної скарбниці мусимо застановитись над його працею в справі дослідження минулого українців.

Акцентуючи увагу на скіфській тематиці (проте визнаючи і шануючи весь до- та післяскіфський період) дослідник минувшини прагне довести безперервність історичної канви нашого рідного краю від сивої давнини до нинішнього буття. Її творив один народ, котрий впродовж кількатисячолітнього історичного проміжку часу вживав різні терміни задля власного самоозначення. Докази цієї тези подаються науковому світові зокрема та загалові в цілому на сторінках видань, якими є «Золоті хвилі Скіфії», «Скіфські реліквії України», «Містерії скіфів та Знахар Еллади», «Спадщина царя Аріанта» та «Золотий епос скіфів».Праці Миколи Гладкого не мають нічого спільного з нудним, беззмістовним і вкрай рутинним академізмом. Викладені на сторінках світлини золотих і бронзових артефактів зачаровують своєю унікальною неперевершеністю навіть через прірву тисячоліть. Годі навіть намагатись відшукати аналоги в іменитих музеях світу. Кожна сторінка з повагою подає мистецькі предмети своєрідної поезії, котрі в свою чергу заслуговують на статус унікальних національних реліквій. Факт їхнього існування є дієвим доказом високого рівня культури наших предків, а також існування потужної і самодостатньої скіфської держави.

Структуризація національної пам’яті є тісно пов’язаною з історичною самоідентифікацією. Наявність унікальних вартостей і прагнень обґрунтовує існування спільнот, а також посилює об’єднавчі процеси й усуває елементи розбрату. Справа збереження затиснутої між славою минулого та викликами майбутнього ідентичності, окрім прагнення уникнути асиміляції криє в собі і певну ностальгійну природу. Переймання славними сторінками власної минувшини сприяє постанню самоусвідомлення набагато глибшого, аніж чуттєва реальність. Кожен народ має у власній історії «золотий вік» та період стагнації. Найчастіше, саме вони є джерелом самоусвідомлення, а інформація про них передавалась від покоління до покоління в усній формі. Фіни та естонці пишаються «Калевалою», індуси «Махабхаратою» та «Рамаяною», євреї «Торою», греки «Ілліадою» та «Одісеєю». Показово, що етноси минуле яких змальовано в цих сакральних творах (епосах) ними самими ніколи не ставились під сумнів. Час вимагає аби й українці нарешті ліквідували штучно створені у власній історії «білі плями», написали цілі розділи для шкільних й університетських підручників (а подані в виданнях Миколи Гладкого світлини артефактів стануть доказовою базою та ілюстративним матеріалом), й засвідчили світові доказ власної первородності на Богом даній їм землі. Зібрані автором даних праць обереги з цілісних сакральних обладунків тогочасного духовенства (жерців), магічні прикраси царів, воїнів, мисливців і землеробів є доказом практикування скіфами власних інститутів теології та мистецьких шкіл, вихованці яких створювали неперевершені шедеври.

Значний відсоток народів мають неабиякі підстави для журби. Впродовж довгого часу події їхнього минулого фіксувались, укладались та отримували оціночні судження етнічно та духовно чужим елементом. Завойовник Галії Гай Юлій Цезар стверджував що саме він напише історію поневолених автохтонів, очільник непримиренних апачів Джеронімо (Гоякла) бідкався недолею, оскільки життя території де мешкали його співплемінники впродовж кількох століть, для оселеного після завоювання на ній люду починалось з часів колонізації вихідцями з Європи. Геродот зафіксував у власній «Історії» факт бурхливого життя в праукраїнських степах, але занотовані ним чутки й перекази вимагають реального і правдоподібного доказу. Не кожному народові пощастило задокументувати процес народження власної національної свідомості, коли етнічна спільнота усвідомлює ким вона є, і до чого прагне. Відсутність у скіфів писемності жодним чином не є свідченням їхньої культурної відсталості. Замість ієрогліфів або літерних знаків на камінні, піщаних або гранітних плитах, глиняних або дерев’янних табличках, вони звертались до тогочасного світу та своїх нащадків власними виробами з золота та бронзи. Викладені в книжках світлини золотих нашивок (розмір від мініатюрних до кількох сантиметрів) були зрозумілими сучасникам, і чітко означювали соціальний статус володаря. Завдячуючи цьому, Україна часів Великої Скіфії постає перед нащадками розмальованим найсоковитішими фарбами полотном, яке наші талановиті предки наповнили несамовитими і неймовірними образами. Майстри працею яких були створені ці речі зруйнували помилкову тезу згідно якої вага й розміри виробів з дорогоцінного металу впливає і на його вартість. Шану до вміння створити золоту нашивку вага якої менше грама, на якій досить точно зображені звірі яких наші предки наділяли магічно-тотемічними властивостями, а також надійно відлиті петлі якими вони кріпилися до полотняного або конопляного одягу ніхто і ніколи не скасує.

Справа дослідження дописемних культур вимагає вміння тверезо працювати з наявним в запасниках музеїв та отриманим в часі пошуку й систематизації матеріалом. Висновки та оцінки нерідко можуть стати сенсаційними й здатними суттєво змінити уяву про віддалене від нинішнього немалим проміжком часу. Автор наочно доводить, що мати-земля не лише зберегла, а й притаманними лише їй методами і засобами передає людству немалу кількість предметів котрі змальовують вир життя в праукраїнських степах кілька тисяч років тому. Можливо нинішній світ свідомо не бажає, а можливо і боїться (оскільки це змусить інакше поглянути на минуле людства) визнати факт існування на теренах нинішньої України в часи сивої давнини потужних культур. Середньостатистичний обиватель (рівно як і значний відсоток дипломованих науковців) нічого не чули і не знають про життя доантичної Європи, проте вже спроможні пригадати що шість тисяч років тому на берегах Дніпра в специфічній культурній та географічній ніші вже квітла Трипільська Культура. Аналогічно потужним доказом існування цивілізаційних осередків на праукраїнських теренах є ще не до кінця досліджені (але вже засвідченні фактом буття в минулому) культури, «ямників», «катакомбників», «сабатинівців», «зрубників», кіммерійців, сарматів. Так сталось, що доказів скіфського життя збереглось найбільше.

Схиляючи голови в пошані праць «батька історії» Геродота та сучасних йому і пізніших літописців (від Фукідіда до Лева Диякона) маємо обов’язок уважно поставитись до збережених невблаганним в своєму плинові часом та щедрою на плоди землею доказів. А вони є набагато змістовнішими, аніж оповіді еллінських та візантійських фіксаторів подій. Геродот закарбував назву скіфської столиці (Гелон) та згадав про здійснений династом Аріантом перший в історії України перелік населення. В часі того дійства, як доказ власної реальності, кожен скіф передав через уповноваженого на те родового вождя, або й доправив особисто по бронзовому вістрю стріли. З зібраного «матеріалу» був відлитий великих розмірів котел, що є свідченням потужних ливарних традицій. Проте ніхто з давніх істориків чомусь і словом не обмовився про золоті витвори мистецтва тотемічного"звіриного стилю". Мовчанку (а можливо і незнання) поважних істориків та літописців якраз і компенсують артефакти, частина з яких викладена на сторінках видань про які наразі йдеться. Перед читачем (так, саме читачем скіфських нелітерних та неієрогліфічних знаків) наші предки постають людьми мистецтва: художниками, хіміками-металознавцями (оскільки виготовлення врятованих від знищення плугами тракторів бронзових котлів, а також золотих оберегів та інших предметів вимагали відповідних знань), ливарниками, ювелірами, а також наділеними потужною фантазійною уявою естетами. Міцний каркас звіриного стилю століттями єднав у потужну спільноту та утримував непорушність і цілісність скіфської держави, а також прославляв її творців далеко за межами.

Український чорнозем (котрий без перебільшення можна назвати ще не відкритим для всієї цивілізації золотим Лувром) нині щедро ділиться скарбами котрі впродовж тисяч років оберігав від ненаситних поглядів байдужого до власної минувшини люду. В час, коли українці постали перед складним і незаздрісним вибором шляхів майбутнього і взагалі можливості подальшого існування, врятовані грунтами від руйнації часом артефакти є дієвим доказом того, що тут завжди вирувало життя. Окрім вміння тримати непорушними кордони впродовж століть і захищати Батьківщину від некликаних зайд (доречною буде згадка про невдалий похід перського царя Дарія з метою заволодіння праукраїнськими теренами) скіфи дійсно були неперевершеними майстрами. Нагодою отримати експозиційний матеріал з предметами їхнього виробництва (будь-то бронзові котли, золоті нашивки на яких як вище згадано з гідною подиву і захоплення точністю відображені риси та частини тіл звірів, псалії та зброю) пишатимуться найповажніші музеї світу.

Дароване славним минулим натхнення помножує сили й позбавляє зневіри. Вміння служити народові в тій ситуації, в якій випало жити, бути носієм національних вартостей та чинником духовного зв’язку поколінь, є чеснотою і мистецтвом. Найближчим часом, серія книжок скіфської тематики автором яких є поважний Микола Гладкий вже вшосте збагатиться. Науково-енциклопедичне видання «Сакральні обереги родичів Аріанта» буде підсумком багаторічної праці на ниві збору та рятунку від зникнення артефактів.

Під сучасну пору, українці так і не спромоглись озброїтись ідеологічним розумінням власної античної спадщини. Предківські смаки і традиції для багатьох (певно навіть і для більшості) видаються археологічними закам’янілостями. Вища Сила, котра передала авторові артефакти з котрими небайдужий до власної минувшини читач ознайомиться на сторінках видань, є дієвим доказом того, що українцям, в жилах яких переважає скіфська кров, є чим пишатись, перейматись, і за що змагати.

Олесь Вахній

Практика вихолощення з України базових вартостей спричинила трагічні наслідки. Впродовж довгого часу, пантеон постатей і періодів котрі слугували опертям українській історіографії, обмежувався епохою Русі (та й ту звузили лише до однієї з її часток,  а саме Київської) та добою козаччини. Новітні суспільно-політичні пертурбаціїдещо розширили її періодом визвольних змагань 1917-21 років та часами боротьби УПА за незалежність. Насправді, світ, який оточує нас нині колись був цілком інакшим. Історія України є набагато ширшою, а наявні в запасниках музеїв відлуння інших історичних епохпотребують вивчення та зобов’язують до принциповості в справі збереження власної ідентичності. З цієї причини,упереджено ігноровані та несправедливо забуті (певно що внаслідоккількасотлітньої бездержавності) здобутки славних предків та незадіяні нині надбання тисячоліть заслуговують на дослідження, пошану і обов’язкове запровадження в життя. Погляд в бік власних джерел нерідко спричиняє мудрі реформи, оскільки постала на унікальному менталітетові культура поєднує минуле з сучасним й завжди здатна принести багаті плоди в майбутньому.

Нові часи приносять нові виклики. Сучасність фіксує спроби виряджених в шати  «політологів», «фахівців» та «незалежних експертів» (в дійсності українофобів-хижаків та нікчемних себелюбців) очорнити минуле України. Подання світові предків українців варварами та дикунською ордою є актом приниження національної гідності, а його мета - позбавити нас (як автохтонів) майбутнього. Затирання інформації про надбання тисячоліть (рівно як і її спотворення) породжують духовну порожнечу. Справа осмисленого протиставлення правди наступу брехливої упередженості та свідомого перекручення історичних фактів зобов’язує до праці зі збереженими впродовж тисячоліть українським чорноземом артефактами. Створені предками кераміка, вироби з неопаленої глини, а також з бронзи, срібла, золота й міді є моральною зброєю, оскільки дають підстави бачити в них людей мистецтва, самодостатньої й здатної до конкуренції з іншими культури та високохудожньої поетичної натури. Барви котрі знаменували ту епоху донині не поблякли хоч і зникли з людської пам’яті.

Ширені сучасними україноненависниками побрехенькиподають світові скіфів (нарід, що мешкав на теренах сучасної України у VII-IIIст. до н.е., самоназва сколоти) кровожерливими дикунами, котрі безугавно конфліктували між собою, практикували безмірне вживання хмільних напоїв з черепів знищених суперників і навіть родичів й труїли власний мозок конопляними воскуреннями. Тверезий аналіз більш ніж пів-тисячолітнього періоду існування їхньої державності доводить, що дійсність насправді була геть інакшою. Аналіз скіфської ювелірної образотворчості (золоті та срібні нашивки з зображеннями довкілля та фауни, фантазійних грифонів (розміри виробів сягали від мініатюрних до поважних), окрім написаної нелітерними знаками оповіді про світовідчуття наших предків породжує доказ спроможності фіксувати постале перед взором з надзвичайною точністю, рівно які створювати народжені уявою суміші звірів з птахами та рибами. Задурманені наркотичними травами й алкоголем ніколи б не спромоглися створити шедевральні (не лише для свого часу) й наближені до реалістичних життєвих образів прикраси та відзнаки ієрархії і суспільного стану. Досліджуваний нині археологами та дослідниками матеріал був формою вираження естетичних потреб, моральних та етичних норм, спробою пояснити світ. Майстерність скіфських ливарників з бронзи, срібла і золота шліфувалась десятиліттями, і певно що кожен майстер передавав власний досвід учням або кровним нащадкам.

Процеси, котрі відбуваються в Україні зокрема й світі в цілому, під сучасну пору породжують астрономічну кількість інформаційного сміття й шумовиння, і унеможливлюють справу тверезого осмислення першочерговості духовного над скороминучим епатажним несмаком. Ім’я скіфського династа Аріанта (приблизно 585 – 480 рр. правління до н.е.) більшості українців ні про що не скаже. Проте його вклад в справу зміцнення скіфської (себто праукраїнської) держави та реалізацію мудрих (не лише на той час) і вкрай потрібних державотворчих задумів винагороджує його поважним місцемв пантеоні передових та прогресивних монархів. «Батько історії» Геродот, в написаній ним «Історії» (IV.81) зафіксував такий факт: прагнучи дізнатися кількість підвладного боєздатного люду, Аріант звелів кожному воїну принести по бронзовому вістрю стріли. Приголомшений кількістю, цар обтяжив майстрів наказом відлити зі знесених доказів «живих душ» котел. Геродот стверджує, що на власні очі бачив витвір скіфських ливарників котрий вражав розмірами. Згідно його свідчень, він  вміщував шістсот амфор, а товщина стінок сягала шести пальців. Не тяжко здогадатись, що згодом встановлений за велінням спадкового монарха в місцевості Екзампей (кам`яне плато на нинішньому кордоні Кіровоградської та Миколаївської областей висотою 269 метрів,що є найвищою точкою правобережних степів й межує з лісостепом) поміж верхніми витоками двох річок символ чисельності, могутності та величі скіфів задіювався в часі культово-обрядових дійств. Ймовірно, що певні статистичні дані розмірів загальноскіфської святині є завищеними, але це жодним чином не применшує історичного значіння. Факт його постання є першим на теренах нинішньої України зафіксованим актом підрахунку (переліку) населення. В наступні століття і навіть тисячоліття, прагнення відшукати і заволодіти мистецьким витвором бентежило не одного авантюриста й шукача дочасної слави, але скіфи вміли ховати і зберігати речі, котрі криють в собі сакральний зміст.

Нинішній час ставить перед українцями недвозначні виклики. Ким ми є на власній землі? Перекотиполем і рештками малокультурних й малоспоріднених племен та кочівників чи нащадками етнічної спільноти, котра в різні історичні періоди послуговувалась різними термінами задля самоозначення, проте була творцем та носієм гідної пошани й збереження культури?

P.S. Небайдужість до долі рідного народу спільно з закоханістю в мистецтво зобов’язують до дій. Ухвалою Новоукраїнської районної ради Кіровоградської області (саме в цій місцині і розташований Екзампей), на гербі району зображено котел, стінки якого прикрашує притаманний скіфам орнамент. Але невблаганний в своєму плинові час, вимагає вшанування події на загальнодержавному рівні. Впродовж двох десятків років, київський дослідник старовини Микола Гладкий відшуковував та досліджував створені предками українців скіфами артефакти. Занурення в історію вилонило задум належним чином вшанувати мистецтво праукраїнців та ініційованого Аріантом дійства. Ось так і виникла ідея встановити в Києві монумент у вигляді скіфського котла. Ініціатива знайшла підтримку і серед небайдужих депутатів Київської міської ради, один з яких, Михайло Ковальчук (фракція «Батьківщина») вже підготував відповідне звернення на ім’я київського очільника. Гідне вшанування факту першого переліку (підрахунку) мешканців території, на котрій нині розташована держава Україна, сприятиме патріотичному вихованню молоді, прагненню активніше досліджувати власну історію та збільшенню кількості мистецьких об’єктів, котрі можуть викликати зацікавлення у туристів. Єднання довкола історії здатне припинити чвари й примирити носіїв різних політичних переконань, що є вкрай актуальним для нинішнього буття України.

Котлу Аріанта в Києві бути!

                                                                                             Олесь Вахній

Зусиллями бездуховних матеріалістів, нинішній світ переживає шокуючу “переоцінку вартостей”. Світоглядам і поведінці, котрі споконвіку осуджувались й вважались неприродніми та аморальними, підшуковують “наукові пояснення”, й окрім права на існування уможливлюють перетворитись в гегемона у людських взаємостосунках. Явище егоїзму (скрайня форма себелюбства, потурання примхам, ігнорування здорового глузду та потреб оточуючих), завжди викликало осуд й адекватний остракізм. Віднещодавна, збочений розум випестуваної й пригодованої когорти політологів, пустив гуляти світом новий “політологічний термін” “національний (або державний) егоїзм”. Нещиро та завуальовано, світовій спільноті намагаються пояснити причини нереагування на донині практиковане окремими країнами та фінансово-світоглядними корпораціями свавілля в стосунках з упереджено вибраними й рештою світу.

Невблаганний в своєму плинові час ставить перед людством жорсткі й недвозначні виклики. Реагуючи на них, світові інституції (зокрема ООН), запровадили в міждержавних стосунках низку норм та правил. Журимось, але угоди та домовленості про заборону урядам країн самостійно втручатися у внутрішні справи  інших, не завжди стають керунком до дій на практиці.

Сучасний світ поділений на “терени впливу” («зони інтересів») кількома національними та наднаціональними надпотугами. Посталий по Другій Світовій Війні світоустрій влаштовував переможців, держави нейтралітету, і навіть переможених. Призвичаївшись до стабільності як до абсолюту, країни довколоатлантичного регіону кількадесят років навіть найрадикальніші зміни сприймали тимчасовим відхиленням від непохитно-сталого стану. Саме егоїстичними міркуваннями керувалися західні ліберали, реагуючи на розпад СССР й з’яву нових країн в Східній Європі та Середній Азії. (Доречними будуть згадки про недружні щодо України висловлювання президентом США Бушем-старшим, канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер). В уяві наділених владою, зміна політичного напрямку комуністичної Москви в бік демократизації та ринкової економіки, мусили вгамувати й прагнення поневолених народів. Навіть після 1991-го року, в їхній поведінці відчувалося підсвідоме роздратування «новими гравцями», а значний відсоток радників донині ностальгують за практикованими в часи існування “імперії зла” простими рішеннями.

Сита Європа потребує прогнозований схід континенту, передбачуваний, без підстав для хвилювання. Але земне буття має власні закони. Глобальні пертурбації зобов`язали змінити риторику, й не лише на словах визнати право звільнених народів брати участь у вирішенні проблем регіонального і навіть планетарного масштабу. Проте західний обиватель, вкупі з впливовим меркантильним олігархатом, продовжували трактувати українців навіть не різновидом москвинів, а саме москвинами. Національне самоусвідомлення та постання (нехай насправді і формально) незалежної України сприймались  фантомом, а голос істориків, котрі науково спростовували брехливо-упереджену тезу “єдиного коріння трьох східнослов’янських народів” залишався непочутим. Існуванню такого ненормального стану речей, сприяла й неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація в Україні. Власною безхребетно-підлабузницькою поведінкою та імітацією діяльності, вона лише законодавчо оформлювала стан справ, який виникав і складався не за її участі, а тим паче усвідомлення та ініціативи.

Західний світ не лінується вустами державних мужів запевняти, що прагне справедливості в цілому світі, обстоює свободу окремої людини й національних спільнот. Насправді, майже вся його політико-мілітарна стратегія спрямовується виключно на власний захист та експорт сповідуваного світосприйняття. Навіть у своїх доповідях про право на свободу решти світу й покривджені права людини, «правозахисники» першочергово переймаються власною безпекою, а не моральним християнським обов’язком протидіяти свавіллю. Перенасичене суспільство опановане релігійною індиферентністю й надмірною толерацією різних форм збочень. Ідеалом цього суспільства є виключно матеріальний добробут, який, на його думку, забезпечить безугавний технічний поступ.   

Тверезий аналіз явища “національного (державного) егоїзму” пророкує йому згубний кінцевий результат. Він не толерує здоровий змаг (який в свою чергу є джерелом і натхненником поступу), оскільки це загрожує втратою стабільності. Але він започатковує кінець позитивній першочерговості витворених європейцями вартостей з усіма випливаючими економічними і культурними наслідками. Тенденція до безвихідного індивідуалізму, який раніше чи пізніше призведе до знищення суспільства в цілому, є підставою для занепокоєння. Замість підтримки новопосталих держав Східної Європи, котрі стали б заборолом азіятській експансії (зокрема й шовіністично-агресивному наступу китайського комунізму), Захід їх просто ігнорує, чим риє могилу й решті цивілізації.  

Нерішучістю, безугавним перейманням фальшивим розумінням стабільності та страхом перед змінами, нині вдало користають й маніпулюють прагнучі домінування не лише на євразійському просторі кремлівські чинники. Попри розпад СССР та підконтрольного йому «соціалістичного табору», Москва продовжує вірити у власну місію надлюдського масштабу, претендує на монополію в царині духовності й не відреклася мети опанувати світ. Головним аргументом кремлівської камарильї є твердження про необхідність втримати мир і порядок на території де проживає “понад сто народів”. Чи можете, кажуть великодержавники, уявити собі хаос і ту боротьбу та різанину, якби не стало впорядковуючої сили Росії? Ви, західні народи, не обтяжитеся вгамуванням розбурханого Сходу Європи, тож не перешкоджайте країні, котра є членом Ради Безпеки ООН. Прагматичний західний матеріаліст, не бажаючи ускладнень, розмірковує приблизно так: сто народів, великих і малих, боротьба всих проти всих... Хто тут може дати раду? Яка мілітарна потуга з Заходу опанує незрозумілий і неспокійний простір? Досить з нас етнічних війн в колишній Югославії. Тож дідько з ним. Московщина впродовж століть «доглядала» за цим регіоном. Нехай тримає в своїх пазурах і в подальшому.

Вимушене застосування Заходом методів “психологічної війни” відносно Московії внаслідок інтервенцій на терени вже незалежних Грузії в 2008-му й України нині, насправді є лише формою самозахисту. Західні достойники чудово поінформовані, що соціальним та політичним устроєм імперії є тоталітарна тиранія з необмеженою владою над всіма регіонами, проте продовжують вірити, що наслідком “експорту західних вартостей” з часом буде прихід до влади суттєво демократичнішого диктатора, свавілля якого в свою чергу обмежить демократичний парламент. Час засвідчує, що ці сподівання є помилковими, марними, і вкрай шкідливими.   

Теза про необхідність законсервувати існуючу систему рівноваги «центровими державами», й таким чином зберігати планетарний мир і спокій, насправді не витримує критики. ХХ-те століття, якщо дивитися з точки зору військової стратегії, було побудоване на принципах “стіни” й “діалогів”. (Згадка про Берлінський мур та “залізну заслону” (унеможливлення контактів з рештою світу) є доречною.) Військові дії в Криму та прикордонні України є поверненням до ідеології “стіни”. Мета Москви – розділити людей, а штучний кордон з часом зіштовхне їх лобами.

Спричинені окупацією Криму незначні санкції та звернення Заходу до Кремля  насправді є малоефективними. Дії шукачів діалогу з кремлівськими узурпаторами, (байдуже якими міркуваннями вони керуються) доречно наректи злочинною бездіяльністю. Практикуючі їх, змушені будуть  заплатити набагато більшу ціну. Мова не йде про співчуття несправедливо покривдженій Україні. Знахабніла від безкарності Московія загрожує безпеці решти світу. Тішимось, що світова спільнота декларує своє обурення свавіллям кремлівської хунти, співчуває Україні, і натякає на прихильність. Але в суті речі, реальна свобода ще три десятки років тому підсав’єтських народів її жодним чином не турбувала. Даремно. В гібридній війні проти Заходу Україна стала форпостом європейських вартостей, й стримує імперські амбіції вчорашніх КГБістів. Раціональний пошук спільного добра зобов’язує до далекоглядності.

Попри штучні рамки, реалії життя унаочнюють існування сил і середовищ котрі не бажають миритися з несправедливістю. Ідеалістичне світосприйняття покривджених, насправді є великою зброєю. Новітні технології (зброя Заходу) не завжди здатні конкурувати з винахідливістю і завзяттям (зброєю зневажених). Окрім віри в Господа, великою силою й невичерпним джерелом натхнення та енергії є Ідея Нації. Націоналізм ставить постулат власної національної держави найвищою формою організації. Її головним призначенням є захист автохтонів (державотворчої етнічної спільноти) від проявів зовнішньої агресії, унормування взаємостосунків та уможливлення реалізації закладених (дарованих) Творцем талантів.

Обов’язком українських націоналістів є протидія наступу нівелюючих людську гідність й національну ідентичність підлості, брехні й несправедливості. Матеріалістичному егоїзмові ми протиставимо духовно здоровий ідеалістичний фронт всієї Європи. Ця боротьба не є примітивним протестом утискам і зневазі. Ми прагнемо суттєво більшого. Усвідомлення, якою має бути кінцева мета, відчутно зміцнює сили. З тим і переможемо.

Олесь Вахній

Земне буття не належить до числа безпечних прогулянок. Болючі для тіла й терзаючі душу виклики, насправді мають логічне пояснення сакрального змісту. Окрім кари за переступ, трактовані трагедією удари долі є й формою випробувань, гарту, очищення, і навіть зміцнення.

Процес видалення з золота домішок, вимагає розтоплення злитку до рідкого стану в високотемпературному жерлі. Згадане сакральне сприйняття посталих бід і негараздів, дарує незрозумілу безвіркам-обивателям силу і міць. Біблійні пророки та в'язні концтаборів окупаційної москвинської системи лишили спогади, в яких свідчили, що єдиним джерелом фізичної міці й духовної наснаги була ВІРА.

Справжня (а не показово-нещира й базована на неосмислених догмах) віра має чітке пояснення.

1) Віра в Господа, котрий створивши Всесвіт, Землю і людину, ніколи не відрікався своєї батьківської любови до своїх творінь. Лишитись вірним Йому, спромоглись на жаль не всі. Брак віри згубив душі багатьох, але саме завдяки вірі а Нього, вірні здолали здавалось би нездолане.

2) Віра в кінцеву перемогу правди над брехнею і лихом. Земне воїнство лукавого неперебірливе в методах крадіжки душ. Прагнучи почути від катованого або тероризованого недолею зречення, рівно як й спровокувати вуста матеріаліста похвалити ситість, безвірки вдаються до найпідліших методів. Потугам нечестивців, свідомі власного призначення й причин буття людини в цьому світі протиставляли щиру любов до ближнього і Батьківщини. Безпринципні себелюбці, кар'єристи й шукачі чуттєвих насолод, звірячою ненавистю ненавидять ідеалістів. Вони здатні вбити тіло, але ВІРА всеодно сильніша за них.

3) Віра в дароване Творцем майбутнє. Суттєво краще ніж дочасна земна мандрівка. Вірному Творцеві, воно буде винагородою за вірність, принциповість, стійкість і незламність.

Нехай Господь благословить кожного віруючого.

Амінь.

                                                                                                   Олесь Вахній

Прагнення пізнавати і творити красу є неодмінним атрибутом людства. Від самих початків виокремлення всього, що крім практичної користі, викликало ще й відчуття захвату й дарувало естетичну насолоду, відбувався діалог між людиною-митцем (творцем) і людиною, для якої (або яких) річ, котра викликала позитивні емоції, була створеною. Недаремно періоди присутності її в особистому і суспільному житті прийнято вважати періодом духовного піднесення. Відгуком первісної людини на красу життя було творення малюнків на (або в) стінах священних місць. Примітивні зображення на скелях та в неолітичних печерах завжди хвилюватимуть закоханих в історію та надихатимуть художників. 

Краса конкретна, і є притаманною кожній людині. Здебільшого вона визначається відразу, рідше – через пізнання чогось передуючого. Більшість інформації, яку людина отримує від світу, надходить візуальним шляхом. Зображення, знаки і тексти по-своєму комунікують з глядачем та передають закладені в них образи і змісти. Нинішній світ є непогано поінформованим про життя античних греків, котрі досить вдало фіксували в скульптурах красу гармонії тіла і духу. Та що знає світ про тогочасне життя азовсько-причорноморських степів та праукраїнського лісостепу? Ці терени ніколи не були безлюдними, а факт відсутності інформації про життя замешканих народів у той історичний відрізок часу в шкільних підручниках є формою духовного окрадення.

Скіфи. Землероби і сезонні кочівники, позбавлені страху воїни і творці самодостатнього світогляду, котрий впродовж багатьох століть унеможливлював духовне та фізичне поневолення. А ще – творці речей і предметів, котрі і через дві з половиною тисячі років не можуть залишити закоханих у рукотворну чарівність байдужими. Власними виробами з бронзи та золота, котрі були засобами передачі змістів, скіфські майстри розмовляли не лише зі своїми одноплемінниками та чужинцями-сучасниками. Тримаючи в руках золоту пластину з зображенням грифона або зайця в часі руху, мимоволі відчувається прагнення майстра розповісти нащадкам про свій світ та власне в ньому «я». Та чи гідні ми бути для них співрозмовниками? Невміння бачити красу є проблемою не лише митця. Неспроможність адекватно відреагувати гукові предків, відкритися їм, прийняти послання і ввійти в діалог з тими, хто власними творіннями вийшов до своїх нащадків на зустріч, є великим гальмом в справі подальшого поступу. Кличу схаменутись, вибратися з трясовини споживацтва й егоцентризму та спробувати зрозуміти і почути написані нелітерними знаками послання.

Модерна культура кохається у вмінні фотографа зафіксувати соту частку миті з використанням найновітніших технологій. Це справді мистецтво. Аналогічно, нинішній люд (рівно, як і більшість еллінів часів Гомера, Езопа та Трої) милується анатомічно правильно виділеними м’язами скульптурних олімпійців. Але нинішній світ чомусь не бачить (а можливо – просто не знає), що сучасні еллінським скіфські майстри (кров яких нині тече в жилах українців) також створювали неповторні і неперевершені мистецькі об’єкти. Для самих скіфів термін «естетика» мав практичний зміст. Краса завжди є ексклюзивною. Спробую роз’ятрити уяву читача золотими нашивками, вага яких всього 0,02 грама, розміри дещо більші від людського нігтя, на яких зображено напад котячого хижака на оленя або вівцю, полювання орла на зайця, або двобій вепрів. Зафіксувати на золотій пластині напружені частини звірячих тіл, зобразити страждання жертви, передати дух часу… Хіба це не гідна подиву й захопленню майстерність? Наразі відома здебільше поціновувачам старовини скіфська звірина символіка характеризується реальними, з водночас стилізованими, згідно з художніми законами декоративності, зображеннями. Котячі хижаки, птахи, вепри, коні, зайці… Візитною карткою скіфського звіриного стилю є золоті та бронзові зображення оленів з жертовно підігнутими ногами та орнаментальними рогами. На окрему увагу заслуговують фантастичні грифони (своєрідне уособлення злих сил у вигляді напівлевів-напівптахів), котрих нерідко зображували роздираючими коней або оленів. Весь довколишній світ наші предки вважали одухотвореним. Їхнє уявлення про світоустрій знаходило відображення в повсякденній поведінці, реакції на виклики умов, часу і обставин, в образотворчому мистецтві.

Аналогічного захвату заслуговують й зображення самих скіфів, як цілої постаті, так і в багатофігурних композиціях побуту (лікування, братання,  полювання з луком або списом, хліборобство, приручення коней, доїння овець, дублення шкіри і навіть батальні сюжети). Відсутність збільшуваного скла, яке нині до послуг кожного ювеліра, не було для скіфських майстрів перешкодою в справі вдалої передачі рис обличчя, одягу, дій та настрою зображених. Нинішні дослідники старовини визнають, що скіфські ювеліри часто перевищували своїм артистизмом вироби своїх колег з Південних Балкан (Давньої Греції) та розкиданих по узбережжях Чорного, Азовського та Середземного морів колоній.

Ще одним витвором мистецтва скіфських майстрів є бронзові котли з ніжкою та ручками (а нерідко ще й орнаментом, нащадком якого є українські вишиванки), розмір котрих сягав від мініатюрних прикрас або невеличких амулетів, які швидше всього мали магічно-сакральне призначення, до одного метра. Його призначення не обмежувалось посудом, в якому готували страву.

Кличу заплющити очі і уявити скіфський степ. Вечір. Сонце ось-ось сховається за горизонтом, тому й не шле вже променів. Довкола багаття, в центрі якого стоїть котел, зібрались всі, крім вартових. Вдягнутий в полотняну або конопляну сорочку старійшина вислуховує звіти старших родів. Поступовий перехід від світлого часу доби до ночі спричиняє характерний відблиск золотих нашивок на його вбранні. Ряди стрімко втікаючих зайців, хижаків, що їх переслідують, оленів, де зображення самців нескладно відрізнити від самок, воїнів, котрі захищають стійбище від чужинців… Відблиски золота від язиків багаття заворожують і зачаровують. Після вечері, де зварену страву ділили між всіма, слово бере найстарший за віком. З його вуст линуть неодноразово почуті оповіді про славне минуле. Щоразу вони збагачуються новими деталями та завжди доречними висновками і повчаннями. Так жили наші предки впродовж тисячі років. Вони були господарями землі, котру спромоглися захистити від орд перського царя Дарія, не дозволили талановитому співплеміннику Анахарсісу запровадити чужинський і аморальний культ. Під оповідь найстаршого засинали найменші і наймолодші. Старші і сильніші мотивовувалися почутим. Мужнє і водночас мудре лице старійшини не видавали жодних ознак надмірного хвилювання і турботи. День минув у праці, вдале полювання та засіяні ділянки давали впевненість у неголодній зимі. Але душу ятрили думки про далеких нащадків. Чи матимуть вони пам’ять, самоусвідомлення, гідність і чи зрозуміють болі та переймання своїх предків? Чи лишаться вірними їхній боротьбі? Чи шануватимуть здобуте в кривавих сутичках і тяжкій праці? Шануватимуть кургани, в одному з яких у визначену долею днину поховають і його, чи нещадно розорють? Як поставляться до невбитих часом творінь його родичів? Потрактують несмаком і викинуть як потворний непотріб, переплавлять у цяцьку сумнівної вартості, чи таки замилуються красою? 

Українці, агов! Почуйте голос предків!

                                                                                 Олесь Вахній

Базована на досвіді століть і навіть тисячоліть народна мудрість «не все золото, що блищить» навчає оцінювати людей та події не за їхньою зовнішньою ознакою або барвами рекламування, а за якістю і суттю. Відразу після звалу до пекельної прірви сатанинської імперії зла (Сав’єтськаго Саюзу) воїни лукавого накинули на шию українцям тугий аркан лібералізму, злочинною суттю якого є ігнорація здорового глузду та моралі й толерація найогидніших збочень. Керуючись звірячою ненавистю до впродовж століть позбавленого власної державності українського народу, так і не усунена від владних важелів окупаційна адміністрація заходилась виховувати і формувати гідну себе самої зміну. Постала в часи формальної незалежності «політико-економічна еліта» та слугуюча їй зграя безпринципних «держслужбовців» продовжують започатковану ще москвинським царатом політику фізичного та духовного винародовлення українців. На щастя, навіть після років фізичного терору, голодоморів, силових примушень брати участь в загарбницьких війнах та нав’язуванні збоченого світогляду, серед українців залишились ті, для кого чесноти самоповаги й національної гідності не є пустопорожнім дзвоном.

Посталий внаслідок вимог нездеградованого люду Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» (від 9 квітня 2015 року) дав чітку і недвозначну оцінку символам вбивств і людомору. Підставою для журби є той факт, що вимоги згаданого закону свідомо ігноруються. Яка різниця бюрократам постколоніальної адміністрації до болю українського народу? Царина її зацікавленості – гін за особистим зиском і славою. Причетні до неї не є першими в історії людства вцілому й України зокрема, проте усвідомлення потреби очиститись від нездорового атавізму має бути керунком в діях небайдужих і принципових патріотів.

Згідно розповіді парубків, котрі надіслали мені світлину потоптаної червоної ганчірки з зображенням перехрещених серпа і молота, її власник не приховував ностальгійних поглядів за часами комуністичного тоталітаризму. Події відбувались в одному зі спальних районів української столиці. Спробу переконати в помилковому розумінні минулого України й дійсності москвомовний виродок потрактував втручанням у особисте життя. Я не обтяжувався уточненнями деталей виховної роботи, проте кілька зіткнень його нікчемного тіла з асфальтом позбавили бажання вдаватись до подальших проявів українофобії. Нехай не забуває, хто в Україні господар.

Випадок, про котрий оповім нижче, відбувався на іншому континенті, в інших географічних широтах, але його головним героєм також є Українець.

Наприкінці 90-их, після років переслідувань в часи безбожного атеїзму та втрати сподівань на позитивні зміни вже в часи формальної незалежності, родина віруючих християн вимушена була емігрувати до Сполучених Штатів. Вже в новій країні оселення і без того немала родина поповнилась хлопчиком. Осілі поза межами етнічної батьківщини українці не поспішали ассимілюватись й долучились до життя українського євангельсько-баптиського братства. Зрозуміло, що і виховання дітям родина та церква дали відповідне.

Життя християнина не обмежується спілкуванням з однодумцями, тож безбожний світ кинув народженому вже на чужині нащадкові запорізьких козаків глумливий виклик. Знаючи, що світогляд християнина зобов’язує його до активної протидії гріху, викладач американської загальноосвітньої школи поставила вимогу синові емігрантів сісти за одну парту з трансвеститом. Відмову викладач потрактувала ознакою ксенофобії й відіслала учня до директора, аби той покарав його за «гендерну зневагу». Вислухавши пояснення героя цієї коротенької оповіді, директор викликав викладачку і поцікавився в присутності учня, чи питала вона в нього згоди змінити парту, за якою здобуває знання. З’ясувавши, що спроба пересадити є лише ініціативою самої викладачки, директор прочитав їй майже півгодинну лекцію про необхідність поважати думки і бажання народжених в Сполучених Штатах й попередив, що в майбутньому за аналогічні дії він поставить питання про доцільність її перебування на викладацькій посаді. Кількома днями пізніше, зустрівши героя оповіді в шкільному коридорі, директор загальновідомим жестом і посмішкою засвідчив власну підтримку поведінці народженого вже в Америці українця.

Ось так. Нібито і нічого особливого. Але… Лише віра рухає горами, а сміливість і міста бере. Зло не вічне. Власними небайдужістю і принциповістю його і здолаємо.  

                                                                                           Олесь Вахній

Цьогорічний, вже двадцять перший згідно літочислення від року свого постання театральний фестиваль «Мельпомена Таврії - 2019», як і очікувалось та передбачалось не лише невтомними на ниві театрального мистецтва організаторами та посвяченими в тяжкий процес підготування колегами, став черговим поважним та вагомим культурно-мистецьким дійством. Реальна вартість фестивалю не обмежується загальноукраїнським масштабом. Подія без перебільшення європейської ваги. Показово, що безпосередньо театральній частині фестивалю передувала міжнародна науково-практична конференція «Культурна дипломатія в контексті сучасної європейської та вітчизняної драматургії». Сам захід відбувся 16-го травня в стінах Херсонського державного університету. Драматурги, перекладачі і мистецтвознавці з України, Португалії, Туреччини та Грузії презентували міжнародний проект португальського і херсонського театрів, зорганізували для студентів і викладачів незабутній майстер-клас, ділились досвідом, набували його і шукали шляхи подолання викликів обставин, умов і часу.Особливу увагу викликала звістка про проект португальського режисера Руї Мадейра, котрий найближчим часом розпочне готувати до постановки на сцені херсонського театру п’єсу «Легенда про Педро та Інеш».

Відкриття помітного в культурно-мистецькому житті дійства відбулось 17-го травня в Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша. Згідно наданої присутнім журналістам та культурознавцям багаторічним директором та невтомним організатором фестивалю Народним артистом України Олександром Книгою інформації, в його часі глядачі матимуть нагоду побачити виступи 36-ти театральних колективів з Румунії, Грузії, Ізраїлю, Білорусі, Польщі, Молдови, Туреччини, Азербайджану, Литви, Вірменії та України. З вуст головних режисерів та сценаристів-постановників присутнім була донесена теза, що жодна політична перипетія (а їх в нинішній Україні більше, ніж достатньо) не повинна стати на шляху поступу українців. Виступи промовців скрасились креативною кінцівкою конференції, в часі якої присутні на ній, а згодом і глядачі театру насолодились малюнками, ескізними проектами до вистав та ескізами театральних костюмів сценографа Київського театру ім. Івана Франка Андрія Александровича-Дочевського.

Вибір Месхетинського (Ахалцихського) професійного драматичного театру, (Грузія) виставою якого було відкрито театральну (себто найголовнішу) частину фестивалю, не був випадковим. Приналежна до української класики п’єса Івана Франка «Украдене щастя» вкотре по-справжньому змусила пережити незаздрісну долю героїв. Акторська вправність помножившись на талант литовського режисера Лінас-МаріюсЗайкаускаса, мінімум декорацій, а з позасценового озвучення лише гавкіт собак та містерійні українські пісні і мелодії,зворушувала глядачів до сліз. Долучились до участі в спектаклі й чотири вокалістки театру ім. М.Куліша. Режисер наполягав аби автентика линула до слухачів голосами автохтонів. Зрозуміти трагічну долю жінки (Анни), котру обманним шляхом рідні брати змусили вийти заміж за нехай і доброго, проте нелюбого чоловіка (Миколу), зануритись в біль чоловіка, котрий, розуміючи душевний стан своєї дружини, змушений пробачати їй холодність, й водночас, задля того, аби прогодувати себе і її, вимушений тяжко працювати, зрештою, набратись сил хоч і не схвалювати, проте з належним співчуттям поставитись до незаздрісної долі парубка (Михайла), якого силоміць відіслали до війська… Двобій кохання з обов’язком. Буття засвідчило: зруйновані долі не мають майбутнього. Велич Івана Франка якраз і полягає у вмінні донести, що поневолений і бездержавний народ приречений борсатись в трагічних тенетах гону за особистим зиском, втрати любові до ближнього та вимушеного виживання. 

Впродовж фестивального тижня (з 17-го по 25-те травня) мешканці Херсону та чималий десант закоханого в театр люду зі всієї України отримали нагоду переглянути 38 вистав. До речі, про щойно згаданих гостей міста. Прибулих зі Львова, Одеси, Харкова, Миколаєва, Полтави і, звичайно ж, Києва саме для перегляду конкретних сценічних постановок, рівно як і шукачів естетичної насолоди від гри акторів випадало зустрічати щодня і неодноразово. В ці дні, недоброзичливо налаштований стосовно української державності люд вчергове отримав гучного і дзвінкого ляпаса. Україна не пасе задніх в царині збереження та поширення культури.

Як і в попередні роки, організатори фестивалю не обмежились стінами Херсонського драмтеатру. Були задіяні й інші локації, а частина вистав відбувались просто відкритого неба. 19-го травня, акторами вже згаданого Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша біля стін новопосталого, а тому і геть (сподіваюсь що поки-що) не історичного храму Святої Трійці було подано на суд глядачів моновиставу «Юда» (режисер Сергій Павлюк, Юда – заслужений артист України Сергій Михайловський) за мотивами поеми Лесі Українки «На полі крови». Світлий час доби жодним чином не псував світлові ефекти, а гра актора (скрашений емоційністю монолог гончара) не лишала байдужими навіть випадкових глядачів.Дієвий доказ доречності і подальшого розвитку практики співпраці діячів мистецтва й духовенства. Ніхто, окрім них, не поверне українцям нищену в часи комуністичного атеїзму духовність. Хіба це не підстава для низького вклону і подяки?

                                                                                 Олесь Вахній

Певно, лише один перелік наукових праць, присвячених вивченню літературної та художньої спадщини Т. Шевченка, становитиме поважне кількатомне видання. Бібліографічні покажчики літератури налічують близько двадцяти тисяч праць найрізноманітніших жанрів, нерідко протилежних за висновками (але однозначно, що переважно схвальних) оцінок, й безліч трактувань. Дійсно, геній Тараса Шевченка беззаперечний. Гармонійно поєднані в ньому потяг до знань з нелицемірною християнською любов’ю до ближнього та титанічна праця над помноженням закладених Творцем талантів, зробили з народженого кріпаком будителя занедбаної гідності українського народу. Донедавна його намагалися загнати в рамки атеїста, революціонера-демократа, гуманіста, борця з царатом, інтернаціоналіста (бачте, товаришував з поляками, казахами, а у засланні з росіянами, ще й намалював портрет афро-американця), зробити антиклерикалом й однодумцем таких шовіністів, як лихої пам’яті Віссаріон Бєлінський. Упереджене трактування його поглядів було і залишається далеким від реальності, а згадка про пашталакання новітньої бузини не заслуговує навіть на місце на сторінках шанованих видань.

Духовні та культурні надбання нації зміцнюють її й не дозволяють зникнути або перетворитись на погній для інших. Певно саме тому наїздники й поневолювачі переписують й каструють історію поневолених. Не оминуля ця «ревізія» й Шевченка. Об’єктивні історики та біографи вже давно усвідомили той факт, що повновартісне дослідження  життєвого шляху або окремих подій неможливе без вивчення тогочасних соціальних, політичних, економічних й культурних умов. Без знання цих важливих деталей неможливо зробити належні висновки й зрозуміти, що саме спонукало до тих чи інших вчинків. Ігнорування (байдуже, свідоме воно, чи ні) призводить до викривленого сприйняття.

Навіть поверхове ознайомлення з творчістю Шевченка подарує нагоду звернути увагу на той факт, що автор досить-таки часто і в найрізноманітнішій формі звертався до Всевишнього: заклики, молитви, прохання, іноді навіть обурення (саме на останні найчастіше посилалися «дослідники-шевченкознавці» часів московсько-комуністичної окупації, поспішаючи з висновками далекими від дійсності), проте факт значного відсотку віршів і поем побудованих на сюжетах зі Старого і Нового Заповітів є показовим. Старозаповітну тематику становлять переважно переспіви псалмів та своєрідне викладення подій, згадуваних у «Біблії». Перша спроба переспіву датується кінцем грудня 1845 р. На той час Шевченко вже був зрілим й сформованим поетом, мав цілком стійкі й визначені погляди та переконання. Перебуваючи в селі В’юнища (неподалік Переяслава на Київщині), Шевченко написав цикл «Псалми Давидові». Термін «псалом» (або «псальма») грецького походження, й означає піснеспів. Збірник псалмів - «Псалтир», успадкував назву від струнного інструменту «псалтеріон», котрий нагадує гуслі або арфу, і під акомпонімент котрих псалмоспівці ділились з народом покладеними на душу Творцем роздумами та почуттями. Однозначно, що за життя автори та виконавці псалмів були людьми шанованими, адже дар пророків давався обраним. Одним з них був і цар Давид. Тематично псалми поділяються на декілька груп:

1)благальні (котрі в свою чергу поділяються на особисті й всенародні),

2)подячні (також особисті та всенародні),

3)псалми, котрі мають на меті розбудити й укріпити довіру до Божої опіки,

4)царські (їх в свою чергу промовляв сам цар, або народ молився ними за царя),

5)псалми-гімни Сіонові (як Божій оселі)

6)псалми-моління

7)процесійні гімни (співані в часі обрядів на прославу Бога-царя)

8)псалми історично-повчального змісту та суті

Постановами перших Вселенських Соборів, було канонізовано всього 150 псалмів (хоча, певна річ, їх було суттєво більше). Оскільки значний відсоток з них були складені царем Давидом, з часом його ім'я стало об'єднавчою назвою для всіх решти. Перш ніж дослідити ті, за переспів котрих взявся Шевченко, дозволю собі процитувати один з коментарів-пояснень часів панування комуністично-атеїстичної диктатури: «Т.Шевченко звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби. Релігійна форма пса­лмів давала можливість втілити в них думки, які суворо переслідувала цензура». Що тут скажеш? Нехай ця брехня залишиться на совісті Олеся Гончара (автора виданої в часи бездержавності передмови до «Кобзаря»).

Період, коли Т. Шевченко вперше вдався до спроби викласти (переспівати) кілька псалмів побутовою на той час українською мовою, був досить загрозливим для його життя. Він тяжко хворів, а деякі лікарі запевняли, що жити йому лишилося зовсім небагато. Доречі, кількома днями пізніше (покінчивши з циклом «Псалми Давидові») Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт». Закономірно, що людина, яка очікує переходу в світ інший, починає згадувати пройдений життєвий шлях, давати оцінки вчинкам й подумки дедалі частіше звертатися до Господа. Однозначно що в той період Шевченко щодня читав «Біблію» (що зайвий раз свідчить про його побожність). Взявши до рук «Святе Письмо» й «Кобзар», звіривши тексти, ми не знайдемо жодних відхилень від першоджерела. Отже, в цьому випадку ми маємо справу зі звичайнісіньким переспівом, і ні з чим іншим.

Цикл «Псалми Давидові» складається з десяти віршів. Найбільше серед них псалмів повчального характеру. Це пс.1, 52, 81, 93. Далі — псалми благальні 12, 43, 52, по одному псалму-молінню 132, гімн Сіонові як Божій Оселі 136, та гімн на вославу Господа 149. Нам не дано (та й навіщо?) проникати в найпотаємніші закутки душі, й дізнаватись, що саме спонукало Шевченка вибрати для переспіву саме ці псалми, а не якісь інші, проте форма й зміст засвідчують: вони дійсно є переспівом, і ні чим іншим.

Згодом Шевченко повертався до постаті царя Давида в поемі «Царі». Ось тут дійсно, реально відшукати закамуфльований протест проти тогочасного самодержавства. На кількох описаних у «Старому Заповіті» подіях (котрі трапились з Давидом за часів його царювання) Шевченко стверджує, що зосередження необмеженої влади в одних руках загрожує зловживанням становищем, й нерідко штовхає на гріховні вчинки. Давидові впала в око Версавія, дружина воїна Урії. Він звабив її, а довідавшись, що та вагітна від нього, дав підлеглим вказівку, аби ті доклали зусиль до загибелі Урії. Закономірно що «…вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господові» (Самуїла ІІ;11,27). За гріх Давид жорстоко поплатився. Відомо, що атеїсти використовували кілька розділів з поеми «Царі», аби виставити Шевченка у вигідному для себе світлі, але віруючі не знайдуть у творі навіть натяку на зневагу до Господа. Аналогічною за тематикою до «Царів» є й поема «Саул». Йдеться про першого ізраїльського царя Саула, який жив у ХІст. до н.е. З «Біблії» знаємо, що давні євреї, впавши в гріх самовпевненості та гордині, звернулися до пророка Самуїла, аби той настановив над ними царя. Самуїл молитовно звернувся до Господа й отримав відповідь: «Слухай голос народу в усьому, що вони тобі скажуть: то не тебе вони відкинули, ні, вони мене відкинули, щоб я не царював над ними» (Самуїл І;8:7). Господь попереджав через Самуїла євреїв, що цар, якого він настановить, буде жорстоким, бездушним, жадібним, підлим і войовничим. Попри попередження та пророкування Самуїла, євреї стояли на своєму. І «Господь же сказав до Самуїла: «Вволь їхню волю, настав царя над ними». (Самуїла І;8:22). Пророк Самуїл, з-поміж веніяминян (одне з колін Ізраїлевих) за вказівкою Господа обрав молодого вродливого хлопця на ім’я Саул і помазав його. Попри подаровану Господом благодать, Саул «не ходив його стежками», а продовжував грішити і чинити зло. За це Творець відвернувся від нього. Життєвий шлях Саула для багатьох є повчальним. По-перше, євреї, просячи настановити над ними царя, чинили це за прикладом сусідніх народів, для котрих проголошувати царів богами та тесати на їхню честь боввани в ті часи було нормою. Господь засуджує євреїв за відмову віддавати йому належне, і як кару посилає їм жорстокого царя. По-друге, на прикладі Саула Господь вчить, що Він милує, але й карає. Зухвале ігнорування Саулом Божих Заповідей призвело його до божевілля. Гадаю, Шевченко свідомо звернувся саме до образу царя Саула. Тогочасні досить-таки поширені серед забитого селянства мрії та легенди про «доброго царя» суттєво перешкоджали як національному визволенню, так і правильному сприйняттю даної людству Творцем правди.

Рівно через 12 років після створення поеми «Царі» Шевченко ще раз звернувся до «Псалмів» царя Давида. Змальовуючи в поемі «Неофіти» юнака, котрого за щиру й непохитну віру в правдивого Бога Живого закутим у кайдани везуть на страту, автор вкладає в його вуста згадуваний раніше 149-й псалом. Але тут він набуває цілком іншого, ніж у циклі «Псалми Давидові», змісту. В данім разі він сприймається і як молитва, і як гімн Господу, і як свідчення впевненості юнака в істинності шляху пізнання Бога. Згодом з-під пера національного пророка народиться знамените «Подражаніє 11-му псалму». Тут доречною буде згадка, що переважна більшість біблійної тематики Шевченка написана незадовго (буквально за три роки) до смерті. Це також переспів, де йдеться про віру в щиру любов Творця до своїх творінь й впевненість, що Він не залишить їх в біді, прийде і захистить від беззаконня.

Окрім переспіву псалмів, авторство яких приписують Давидові, Шевченко вдавався до переспіву й інших пророків. Такими є «подражаніє» (хоча знову ж таки, якщо взяти до рук першоджерело, то ми переконаємося, що це таки переспів) пророків Ісаї «Глава 35» та Єзикиїла. Дійсним «подражанієм» (себто використанням чогось як основи), є переспів 14-го розділу з пророкування пророка Осії. Останній у своїх промовах засуджував євреїв, які відступилися від правдивого Бога. Він не боявся картати за ідолопоклонство, зневагу до народних традицій, викривав грішне життя і мас, і самопроголошеної еліти. Тут вперше автор вдається до заміни образу стародавнього Ізраїлю тогочасним образом України. Щиро переймаючись безрадісним буттям Батьківщини, автор вказує на причини занепаду: «…безчестіє і зрада, і криводушіє огнем». Шевченко застерігає українців від проявів зневаги супроти України, оскільки за ці вчинки винних «розпнуть, розірвуть, рознесуть». За основу пророкування Осія взяв стародавню молитву. Будь-яке звернення до Творця закінчується сподіванням на ліпші часи або проханням. Шевченко не відходить від цього правила. Хіба не є актуальною і нині його віра що «слово нове меж людьми криком пронесе і люд окрадений спасе»?

Новозаповітньої тематики в Шевченковому «Кобзарі» небагато: лише поема «Марія» та вірш «Во Іудеї во дні они». Масакра Іродом новонароджених діточок у Віфлеємі та околиці засвідчила, що необмежена влада провокує до злочину. Не оминув Шевченко й нагоди порівняти ситуацію в Іудеї з тогочасною трагічною долею України, звернувшись до Христа з проханням захистити і його, і весь народ «…од п’яного царя-владики» (тогочасного російського монарха Олександра ІІ).

У поемі «Марія» Шевченко звертається до образу тієї, яка народила Христа. Поема починається молитвою до Богородиці за тих, хто зазнає кари і мук за свій народ, з прохання до Божої Матері зглянутися на страждання, дати сили «хрест, кайдани донести до самого, самого краю», просить зіслати їм «благий кінець», за що в подяку обіцяє «псалмом і тихим, і веселим» оспівати її трагічну «святу доленьку». Швидше за все сама поема і є тим, «подячним псалмом». Неможливо оминути увагою той факт, що, змальовуючи нелегкий життєвий шлях Марії (жила в «…убогій і чужій хатині»; породивши сина була вимушена переховувати його від Ірода; аби прогодувати, пішла в найми; коли син виріс і пішов «меж люди», пішла вслід за ним), її почуття та переживання, Шевченко з великою любов’ю говорить про Марію-матір. Годі шукати народ, котрий частіше, ніж українці молитовно звертається до тієї що вилонила Христа. Шевченко залишається вірним народним традиціям. Невідповідність фактам, викладеним у «Біблії» про зачаття Христа, жодним чином не нівелює поему, не позбавляє її конкретного повчального змісту. Навіть упереджені трактувальники «Кобзаря» розуміють, що, описуючи муки Богородиці, Шевченко закликав до пошани та наслідування її життєвого трибу.

В сенсі теми важливо звернути увагу на вже згадувану поему «Неофіти». Сюжет не взято з «Біблії», але, попри художні домисли автора, вона і нині (та й навряд чи коли-небуть) не втратила актуальності. Від самих початків постання Христової Церкви, богослови й клир не дарма закликають вірних вчитися стійкості у вірі в перших християн. В основу поеми взято дійсні події часів давньоримського імператора Нерона, який, самопроголосившись богом, жорстоко переслідував християн. У поемі розвиваються дві рівнозначні сюжетні лінії: в одній автор зображує тогочасний Рим (зокрема самодурство Нерона та його оточення), інша є описом життєвого шляху матері й сина. Син, прийнявши християнство, з гідністю несе свій хрест, страждає і гине, але не відрікається від правдивого Бога. З великою симпатією говорить поет і про його матір. Втративши єдиного сина, «…помолилась в перший раз за нас розп’ятому. І спас тебе розп’ятий син Марії, і ти слова його живії в живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого Істинного Бога ти слово правди понесла». Такі рядки про матір, яка, втративши свого єдиного сина, взялася сама нести Слово Боже поміж людей, продовжуючи тим самим його справу, міг написати лише той, хто сам мав непохитну віру.

Шевченко свідомо звертався до біблійної тематики. Сміливо проводив паралелі. Свого часу Господь за гріхи покарав єврейський народ позбавленням держави. Автор «Кобзаря» недвозначно давав зрозуміти, що негаразди українського народу також кара Божа. Чвари, гріховний триб життя, байдужість до долі ближніх… Чи не той стан справ і нині? Навряд чи застороги стосувалися виключно його сучасників. Актуальні вони й нині. Чи не час прислухатися?

                                                                                                                 Олесь Вахній