У стихійному повстанні в Одесі 18 грудня 1960 року віддзеркалилася більшість негараздів тодішнього СССР, про які не люблять згадувати шанувальники міфічного «смачного пломбіру» та ковбаси по 2.20.
У неділю вранці до горілчаного відділу крамниці на розі вулиць Іванова та Мизикевича (зараз – Дальницька та Степова) завітав солдат строкової служби. Історія не зберегла для нас його ім’я, прізвище, за непідтвердженими даними, Бєляєв. Ніщо не віщувала чогось надзвичайного – служивий узяв пляшку горілки «Московская особенная».
Продавець Юра на псевдо «Рибак», брутально порушив норми совєтської торгівлі. Бо продав горілку людині в робочому, точніше солдатському, одязі. З подальших подій випливає, що вояк перебував у самоволці, і йому продали горілку виготовлену підпільними цеховиками, а продаж пальонки підривав горілчану монополію Компартії СССР.
Вояк з горілкою, вийшов за ріг крамниці, і там прямо з горла, почав гасити власні труби, що палали пекельним вогнем. Як на лихо, армійський сніданок, що перебував у солдатському шлунку, вирішив подивитися – хто ж там заливає пожежу душі? Якщо відкинути метафори – захисник СССР почав блювати.
По завершенню очисної процедури, він стрімко повернувся в крамницю, де звинуватив продавця в продажу паленої горілки, та почав вимагати компенсації моральних збитків новою пляшкою за рахунок закладу. Продавець відреагував в кращих традиціях совєтської торгівлі: відлупцював бідолаху та викинув на вулицю.
В ті часи не існувало Інтернету, телебачення в СССР робило перші кроки. Реальне життя – єдине джерело розваг, що дарувало людям мало цікавих подій. Тому біля крамниці зібралася юрба.
Натовп привернув увагу міліції, що випадково проходила повз. П’яний солдат для них справжня знахідка: якщо випив – значить при грошах. Отже його треба затримати, пограбувати, і передати військовій комендатурі на розправу.
Аби швидше понишпорити в солдатських кишенях, держиморди примусили водія першої-ліпшої вантажівки доправити їх у міліційний відділок.
Щоб зрозуміти подальші події, варто пригадати реалії тодішнього СССР. У колгоспах ще панувало «Второе крепостное право (большевиков) – ВКП(б)». Сталінське закріпачення промислових робітників тільки почали потроху скасовувати у 1955 році.
Натомість визиск набирав нових форм: комуністична влада зрізала розцінки на оплату праці та, водночас, підвищувала ціни на товари і послуги. До того ж у торгівлі панував дефіцит – більшості товарів просто не існувало в роздрібній торгівлі.
На додачу до цього, понад 20% населення СССР, пройшли через тюрми й концтабори, тому без симпатій ставилася до більшовицьких карально-репресивних органів: міліції, КГБ, суддів та прокурорів.
Народ заходився визволяти сердешного солдата. Його конвоїри отримали на горіхи. Разом з ними натовкли пику й невинному водію вантажівки. Народний вуличний суд вирішив покарати й продавця горілки – але той уже встиг зачинити крамницю та втекти через службовий вихід.
Поки розбурканий люд розмірковував, що робити із зачиненою крамницею, для відновлення соціалістичного порядку прибуло 20 міліціонерів. Їх викликав по телефону якийсь стукач.
Із засобів для механічної обробки населення прибулі мали лише свистки: кийки тоді ще не запровадили, а видача вогнепальної зброї потребувала виконання складних бюрократичних процедур.
Міліціонери сміливо кинулися на юрбу, сподіваючись розігнати збурений натовп демонстрацією посвідчень. Але народ не кинувся врозтіч. Навпаки, карателі швидко помітили, що їх з усіх боків оточило кількасот розлючених громадян.
З усіх бойових мистецтв міліціонери володіли лише навичками грабунку п’яних та гуртового побиття беззахисних затриманих. Блакитні мундири усвідомили – прийшов час розплати за всі паскудства міліції: їх зараз битимуть від усієї душі та щирого серця.
На жаль, оточення виявилося не щільним: міліціонерам вдалося врятувати двох товаришів, які раніше намагалися затримати солдата, і чкурнути зі швидкістю, якій позаздрили б усі професійні стаєри світу. Рятуючись від граду каміння, вони забарикадувалися в одному з найближчих дворів.
Повсталий народ жбурнув по сховищу держиморд залишки каміння, і повернувся до крамниці Юри Рибака. Де зустрів нового міліціонера – старшого лейтенанта Ентіна. Міськвідділ МВД вислав його на мотоциклетну розвідку.
Повстанці захопили мотоцикл і заходилися його трощити. Водієві мотоцикла народний суд визначив вищу міру соціального захисту – смертну кару. Працівника каральних органів зв’язали і поклали на трамвайну колію.
На щастя міліціонера, жоден водій трамваїв не погодився плямувати руки об нього. Їх можна зрозуміти – вони були звичайними гуманними людьми, а всі бузувіри, на кшталт Землячки і Папаніна, працювали в МВД та КГБ.
Поки одесити умовляли водія трамваю привести у виконання народний вирок, міліціонер утік. Не виявилося серед тих людей катів – вони не вміли ані вбивати, ані добряче в’язати. В іншому разі, вони працювали б у репресивних комуністичних органах.
Оскільки всі захисники комуністичного режиму полишили поле бою, повстанці вирішили, що треба брати трофеї в держави, яка стільки років визискувала їх. Збурений люд розпочав експропріацію майна крамниць комуністичної імперії.
Першою стала крамничка, де працював винуватець усіх тих подій, крутій та гендляр Юра Рибак. Повсталий народ виломив двері крамниці, у надії знайти горілчаного баригу. Але того як водою змило. Неможливість поквитатися месники компенсували трофеями з його крамниці.
Московсько-більшовицький режим вислав пожежні машини з наказом розігнати повстанців водометами. Для довідок: пожежний брандспойт здатен не тільки збити людину з ніг, але й завдати досить значних ушкоджень. Додайте до того, що поливати юрбу мали зимовим морозним днем, холодною водою.
Не все сталося, як гадалося. Одесити атакували пожежні машини, вивели їх із ладу та змусили пожежників тікати.
Короткий грудневий день добігав кінця. З настанням сутінок, кількість повстанців досягла кількох тисяч. Панівний режим червоної імперії вислав на придушення бунту два взводи солдат строкової служби з дозволом відкривати вогонь на ураження.
Комуністична влада, яка називала себе «народною», не вагаючись, віддавала накази стріляти в народ, за найменшої загрози своєму пануванню. О 10-й вечора центр повстання на Молдаванці оточили вояки. Треба віддати належне командувачу військовим округом Амазаспу Бабаджаняну – він заборонив військовикам стріляти в повсталих одеситів.
З настанням ночі народ почав розходитися по своїх оселях. День гніву пересічних одеситів минув. Внаслідок повстання ніхто не загинув, лише декілька міліціонерів на власній шкірі зрозуміли, що не тільки вони, але і їх можуть добряче віддухопелити.
Щойно люди розійшлися по домівках, настав час чекістів. Удень вони нишпорили серед повсталого народу, винюхуючи імена найбільш активних, аби згодом запроторити їх у буцегарні.
В ніч на 19 грудня 1960 року, в Одесі заарештували 124 особи. Слідство по їх справі тривало менше місяця. Для покарання «антисоветчиков» і залякування простих громадян, влаштували відкритий суд.
Трьом особам впаяли 15 років концтаборів за полярним колом. Одна жінка, Валентина Блайвас, отримала 13 років ув’язнення, за заклики «бити мєнтов», які вона начебто виголошувала.
Ще дев’ять осіб отримали терміни від 12 до 10 років. Через деякий час новий суд по тій же справі, відправив на «малолітку» ще п’ятьох неповнолітніх хлопчаків.
Якщо відкинути белькотіння комуністичної пропаганди, то варто відзначити – повстання на Молдаванці показало, що прості люди ненавидять карально-репресивну систему КПСС, і чекають лише зручної нагоди, аби поквитатися з її карателями і катами. Між народом та диктатурою компартії лежала прірва. Без терору комуністичний режим приречений на повалення. Що і відбулося в 1991 році, щойно ЦК КПСС припинило силоміць утримувати владу, узурповану в 1917 році.
