Руслан Кухарчук: Собственные 13 часов взаперти 

http://vsenovosti.in.ua/vzglad/0438190

В Славянск приехал я на два дня – исключительно для того, чтобы посмотреть. Смотрел округу весь день. А в 18.30 решил посмотреть и центр – Площадь Ленина. Ту, где находится один из трех ключевых захваченных объектов – городская мэрия. 

Как раз в это время туда подъехала автоколонна с георгиевскими флагами. Уже на следующий день узнал, что это Олега Царева рук дело. А вечером в воскресенье не знал. Поэтому включил режим видеосъемки на фотоаппарате, подошел к одной остановившейся машине и группе мужчин средних лет, задал один вопрос «Откуда вы – из Славянска или приехали из других городов и областей?» 

Одному из них не понравилось, что я снимал и уж тем более, что задавал какие-то вопросы. Он начал действовать агрессивнее, требовал удалить видео. Я удалил, стараясь избежать конфликта. Но он совершенно окончательно заподозрил во мне непонятно кого. Попросил своих друзей присматривать за мной, а сам отлучился к мэрии. 

Через несколько минут возле меня появился двухметровый стройный мужчина лет 45 с автоматом через плечо и предложил пройти с ним. Я дал понять, что эта идея мне не нравится. Он дал понять, что пристрелит меня на месте. Точнее не дал понять, а сообщил совершенно понятно и недвусмысленно. Взял под руку и поволок к забарикадированной под потолок мэрии. Там меня передали таким же рослым и грозным бойцам. Меня поставили к мешкам с песком, обыскали, изъяли фотоаппарат. Руки за спину. Хомут плотно затянут. Дергаться и убегать бессмысленно – стреляют на поражение. Звать на помощь просто смешно – милиции в городе нет, а горожане и так напуганы. 

В общем два бойца повели меня в городской отдел милиции. Точнее – здание горотдела. Сейчас оно служит одной из баз ополченцев-боевиков. При этом вся центральная площадь города наполнена мирными гуляющими и сидящими горожанами, которые спокойно смотрят на все эти процедуры вооруженного задержания и спокойно продолжают есть мороженное, провожая нас взглядом. А идущие на встречу девчушки-подростки пытаются даже флиртовать с молодыми парнями в масках, ведущими мирного прохожего со связанными руками. В общем тут все давно привыкли к условиям военного времени, а поэтому никак не смущаются по этому поводу. 

Снаружи горотдел милиции тщательно забарикадирован, а внутри кипит работа, четко распределены функции, развешаны плакаты в стиле «Россия, помоги нам остановить киевскую хунту» (на русском и английском языках). Записывают ФИО и год рождения. Думал, после выяснения обстоятельств на этом все и закончится. Но как оказалось, все только начинается! Мой путь – в камеру за толстой дверью с длинным ключом. Ну и массивный засов для надежности. Раковина, трое нар, унитаз в полу. В общем обычная проза зековской жизни. Просто, когда впервые, - это все живо воздействует на общий тонус. Там оказался ровно в 19.00. «Нужно время для установления личности», - объяснили. Технику всю забрали – так что селфи сделать не удалось, сорри. 

Первая мысль – это все иллюзия, это не может быть правдой. Но эту мысль приходится оставить очень скоро. Главное – упокоиться, не паниковать и… настраиваться на худшее. Помогает. Особенно, когда вспоминаешь депутата горловского горсовета или плененных бойцов «Альфы». 

Несколько раз стучал в дверь, пытаясь выяснить свою судьбу. Парни в балаклавах все время ссылались на коменданта, который придет и все решит. Пытался подремать, но это бесполезная затея. 

И вот в 23.30 в камере открывается дверь и начинается главная программа вечера. Человека три в масках и автоматом в руках ором велят лечь носом в пол, руки по сторонам. В спину давят стволом автомата. На голову надевают пакет. И вот в этот волшебный и сказочный миг приходит истинное понимание тщеты жизни и все такое. Внутренне приготовился к худшему. 

Меня подняли и с пакетом на голове потолкали в неизвестном направлении. Вывели, как мне кажется, на улицу. Усадили на скамью. Велели достать все из карманов и отдать. В том числе деньги. Потом началась почти часовая беседа -допрос с периодичными стимулирующими ударами дубинкой по спине, кулаком по почкам и ладонями по ушам. Следы на теле остались красивые и зрелищные. Но показывать не буду – я ж не Булатов. 

Впрочем, на землю не валили, ногами не лупили (а в наше смутное время такое надо отмечать и за такое следует благодарить). А вот постоянные угрозы отрезать ухо и застрелить на месте – само собой. Для убедительности – ствол упирали в затылок. Должен признать, это действительно добавляло убедительности их словам. 
  
В моем допросе участвовали предположительно человек пять. Беседа наша делилась на несколько рубрик. Для начала – кто такой, зачем приехал из Киева, на кого работаешь, зачем делаешь фото и видео. (Отвлекусь: признание, что ты журналист из Киева, почти гарантирует заточение. Наш киевский брат у них устойчиво ассоциируется с теми, кто привел к власти «столичную хунту»). Из того, что особо вызвало во мне волнение, это реальная ненависть к украинскому языку. Мне в вину было предъявлено даже то, что меню на моем мобильнике украиноязычное. Приблизительно из таких вещей потом вызревают этнические геноциды.  

Вторая рубрика допроса – их желание объяснить и аргументировать свою позицию и мотив своих действий. «Мы – народ. Мы – не сепаратисты.  Боремся с нелегитимной киевской хунтой. Будем стоять до конца. Мы славяне, православные». И так далее. 

Третья рубрика – богословские беседы. Тщательно отсматривали все фото и видео на телефоне и фотоаппарате. Нашли кадры с богослужений, на которых я находился, а также коленопреклоненную уличную молитву моего отца за Украину. Так что поговорили также о вере, Боге и Библии. Кстати, возможно эта часть беседы немного снизила уровень агрессии и напора. 

Спустя час меня повели обратно в камеру, так и не снимая пакет с головы. Привели в этот раз в одиночную. Тут и находился до утра. В районе трех ночи зашел комендант – мужчина невысокого роста лет 50 с интеллигентной внешностью и в камуфляжном костюме. И приказал утром меня отпустить. Перед этим попросив меня лучше изучить историю славян и Славянска. 

В городе действует комендантский час – с 00.00 до 06.00 на улице появляться категорически запрещено. Поймают – отправят в камеру и на общественные работы. Так что уже в рабочее время в районе 7.30 в камеру зашел молодой боец и велел выйти на проходную. Там мне отдали фотоаппарат, телефон и – внимание! – все деньги до каждой гривны. А моему сокамернику подарили новую рубаху (прям с упаковкой) вместо кофты, которую ему порезали на допросе. Ну и чтобы закрепить последнее впечатлении любезным голосом предложили пройти на завтрак – завели в ополченческую столовку, где угостили макаронами с печенкой, вареньем и медом с чаем. Вывели на улицу, пожали руку и отпустили, так сказать, с миром. 

Ну вот как-то так. Постарался пересказать историю без предубеждений и с сохранением всех внутренних противоречий. Слов «террористы», «сепаратисты», «бандиты» в контексте данной истории избегаю умышленно. Хотя у меня есть достаточно оснований предполагать: если бы меня доставили в захваченное здание местной СБУ, все закончилось бы трагичнее. Потому что идеологически неблагоданадежных и журналистов доставляют именно в здание СБУ. Именно там удерживаются некоторые представители прессы и уже известные бойцы «Альфы». И то, что со мной работали именно местные ополченцы, которые базируются в милицейском горотделе, небесная милость какая-то. Особенно с учетом того, что в районе 11 вечера я услышал фразы из-за двери: «Кухарчука надо передавать в СБУ (здание СБУ. – Р.К.) С этим делом мы тут не разберемся». Потому что именно там базируется центральный штаб боевиков. Но обошлось, слава Богу! 

Тот факт, что меня не убили, не покалечили, не отправили в здание СБУ и не удерживали много суток – это из категории чуда. Потому что вся атмосфере в городе к этому располагает. И с другими поступают именно так. На выходе мне объяснили: «В городе идет война, сюда приезжать ни к чему!» 

На прессовавших меня боевиков зла не держу. Спасибо всем, кто беспокоился и молился. Украина будет единой и сильной. И да поможет нам Бог. 

P.S. Местные вооруженные ополченцы в принципе отлавливают не только тех, кто, по их мнению, идеологически неблагонадежен. Но и занимаются обычной милицейской работой – при мне упаковали одного за ДТП, второго за избиение матери, третьего – за хулиганство. Действующей милиции в городе нет. Даже гаишные автомобили находятся на службе у боевиков, правда, номера поснимали. 

P.P.S. Считаю важным подчеркнуть, что за время допроса, и за время пребывания в Славянске я не слышал слов «федерализация» или «отделение». Но часто слышал два мотива: война против самопровозглашенной власти в Киеве (хунта) и в защиту русского языка. По крайней мере, именно такое мотивационное настроение я усмотрел во всем, что происходит в Славянске. На разрешении этих вопросов стоит и сконцентрировать усилия всем нам. 

Исходное сообщение Анатолий_Иванов
Личная просьба - отпиши, как там в Киеве, а то как почитать разных авторов, мозг раком встает.

Я вам не скажу за целый Киев -
Целый Киев не совсем и цел,
И Подол немножко лихорадит
От последствий мандалайных дел.

Не скажу, что так уж здесь и плохо -
Всё-таки в продаже есть еда,
Девушки подолы приподняли,
Раз ушли на север холода.

25 травня під час виборів, та в ніч підрахунку правопорядок пильнувала Свободівська Самооборона, що склала 14 груп загалом.
Під час варти було попереджено кілька провокацій на виборчих дільницях та затримано сепаратиста, що тероризував місцеве населення одного з районів міста та бив жінок.



samooborona.dp.ua

Від імені патріотичних организаций міста "колоради", провели закупку черенків від лопат на одному з місцевих ринків. Повідомляємо громадськість, будьте обережні! Можливі напади під прикриттям патріотів на мирних жителів.

Попереджуємо "колорадів" - напад на мирних містян означатиме початок кампанії по повній травлі жука в місті

Левченко: Слава Украине! Коломойский: Героям слава! Регионал Левченко пожертвовал 20 миллионов гривен батальону "Днепр"

„Прессе Украине” стали известны некоторые интересные подробности освобождения народного депутата Украины, одного из лидеров Партии регионов Николая Левченка.

По некоторым данным, вчера видного донецкого регионала Левченко задержала самооборона Днепропетровской области.

А уже сегодня она же отпустила Левченка и его автомобиль Mercedes S600.

Но огромную сумму денег, которую перевозил регионал с собой, он добровольно:) пожертвовал на днепропетровский батальон „Днепр”.

Как утверждают источники в самой днепропетровской самообороне, речь идет о 20 миллионов гривен наличными.

Что это были за деньги и куда перевозил их Левченко - нардеп не признался.

Также пока неизвестно, будет ли нардеп-регионал обращаться в правоохранительные органы по поводу этой истории.

Партия Регионов и сам Левченко никаких официальных комментариев не дают.

Напомним читателям „Прессы Украины”, что вчера в Покровском районе Днепропетровской области местной самообороной был остановлен для проверки автомобиль.

За рулем был депутат Верховной Рады регионал Николай Левченко.

В ходе обыска автомобиля завязалась драка, Левченка положили на асфальт и связали.

Потом приехала машина и повезла регионала в неизвестном направлении.

Как известно, одним из организаторов и спонсоров украинского батальона „Днепр”, который сейчас ведет боевые действия против террористов на Востоке Украины, является председатель Днепропетровской ОГА Игорь Коломойский.

- в нескольких
ключевых городах Восточной Украины созданы опорные позиции АТО (откуда
группы будут выезжать на задания и куда потом будут возвращаться).
Въезды в города укреплены блокпостами, тяжелой техникой, вертолетами и
спецназом. Туда же сотнями и сотнями перебрасывают силы ВВ и разного
спецназа, в том числе армейского. Это уже не секрет - вся информация
опубликована. Но других деталей нельзя. На карте - основные точки, где
сконцентрированы группы российских террористов (не граждане "за Россию",
а именно боевики из РФ или подконтрольные группировки). В какой момент
начнется АТО? Команды пока нет, но сил достаточно и начаться операция
может в любой момент. Как я могу судить по настроениям, пока задача в
том, чтобы укрепить города, куда еще не успели приехать туристы с
автоматами. Говорят, лояльных силовиков взбесило убийство альфовцев.
Ищут диверсантов. Живыми брать не собираются.

P.S. Почему об этом говорю публично. Во-первых, вся озвученная
информация есть в открытом доступе. Подчеркиваю - в открытом доступе. Я
лишь собрал все данные в один пост. Во-вторых, потому что вы, дорогие
мои друзья, сообщество истеричек. Простите, пожалуйста. Вы хотите знать
каждый шаг, каждую деталь. Главное требование: почему мы еще не выиграли
войну против огромной махины РФ? Надо прямо сейчас? Так не бывает.
Задействованы тысячи людей. Получится что-то или нет - другой вопрос. Но
прекратите истерику. Те, кому надо - работают.

Если хотите помочь - присоединяйтесь к силам самообороны в своих
городах и будьте готовы по звонку выдвинуться к отделению милиции или
зданию СБУ - везде, где надо будет пи***ть грушников и сепаратистов.
Берите пример с Днепропетровска и Одессы. В остальном - сохраняйте
спокойствие и не паникуйте - берегите нервы для работы "в поле".

Ну нет пока еще никакой войны, тем более с Россией... нам просто пытаются показать всю тупость новой власти... и мы должны понять, чем это все может закончиться, научиться анализировать ситуацию, научиться понимать и поддерживать друг друга, организовать местное самоуправление и группы самообороны...
Смотрите разведчика Сергея Разумовского от 02.03 - он уж почти прямым текстом говорит, что будет дальше, а юрист Татьяна Монтян - пытается ввести это все в правовое поле...
Встреча с Татьяной Монтян - http://blog.i.ua/user/1848695/1367552/
Сергей Разумовский. Украина - 2014: всё только начинается! 02.03.2014. - http://www.youtube.com/watch?v=EoVTgQ2x-FY#t=286

Газета „Таврія” 3 травня 2005 року рубрика „Люди і долі”

„ У Золочевській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки”

- Володимире Петровичу, що привело Вас до лав УПА?

- Одним словом не скажеш. Я народився у стародавньому селі Побужани Буського району на Львівщині, в патріотично налаштованій сімї. Колядуючи в дитинстві, ми також, на прохання односельчан, співали гімн „Ще не вмерла Україна”. Пізніше, навчаючись у Львові на кравця, я вступив до товариства „Зоря”, став симпатиком ОУН. Західна Україна тоді була під Польщею. Звістка про проголошення Закарпатської республіки викликала ще більшу політичну активність, ми брали участь в антипольських демонстраціях протесту. На той час мене, 18-річного, було прийнято до ОУН. А невдовзі прийшли „визволителі”.

- Маєте на увазі Червону Армію?

- Так. Я саме був на канікулах, і з обох сторін села ми обладнали дерев’янів брами, прикрасивши їх жовто-блакитними прапорами і квітами. Але директор школи Степан Кужіль, якого потім було репресовано, сказав нам: „Зніміть. Не ті йдуть”.

Він мав рацію.

Почались репресії проти прихильників незалежності України, переслідування за патріотичні ідеї, за те, що селяни не хотіли іти в колгосп. Як правило, арешти відбувалися вночі. До львівської в’язниці кинули моїх двоюрідних братів, які були патріотами. Карали й за дрібниці. Кілька днів за гратами перебував мій батько – тільки тому, що в гурті односельчан напівжартома відповів: „Молодь піде у колгосп, а стариків – на мило”. Одну селянку посадили на 5 років за те, що її маля, десь почувши пісню про примусову колективізацію, заспівало: „Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні ...” . Люди жахалися військових у формі НКВС.

- Виходить, що й серед західних українців були донощики?

- В сім'ї не без виродку. В селі такими вважалися Панько Дацький, який став головою колгоспу, та його родич. Якось Панька на деякий час посадили у тюрму, щоб він доповідав начальству про почуте в камері. За все скоєне і поплатився життям перед війною.

- Що сталося з Вашими братами?

- Із львівської тюрми їх випустили, запроторивши потім у золочівську.

В ніч з 23-го на 24 червня, після нападу Німеччини, у золочівській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки. Хоча у тюремному дворі гуркотіли два трактори, жителі м.Золочів чули постріли. З-поміж розстріляних виявилися і мої брати. Тіла вбитих – а частину з них підпалили, обливши бензином – посипали вапном і загорнули землею. Я був очевидцем розкриття цих могил. Поруч них неможливо було знаходитися без повязки, бо з часу трагедії минув тиждень і тіла вже розклалися. Люди пізнавали своїх по одягу чи інших ознаках... Камери в’язниці – закривавлені. Побачили й піч, де розжарювали металеві прути для звірячих катувань. Жахливе видовище.

Залишаючи Львів, кати з НКВС розстріляли політв’язнів кількох тюрем. В одній з них, деякі камери заклали цеглою, щоб люди задихнулися...

„Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями”

- Як сталося, що Вас не мобілізували на фронт?

- Не встигли. 22 червня надійшла команда, щоб молодь села прибула у райцентр. Посходились. А потім голова сільради сказав: „Треба – прийдуть за нами”. У вівторок вже нікого з начальства в райцентрі не було.

30 червня у Львові відбулися національні збори, де Стецько виголосив „Акт проголошення Української держави ”. З-поміж учасників зборів було багато молоді. Бажаючих записали до української армії. Деякий час жили в казармах, охороняли від грабіжників млини, крамниці тощо.

- А як німці відреагували?

- Холоднокровно. Коли вони потім заарештували Стецька і Бандеру, ми розійшлися хто куди. Я повернувся в село і знову став працювати на сепараторному пункті. Сюди я влаштувався після того, як радянська влада закрила у Львові училище, в якому навчався. Робив сир; возив, маючи посвідчення, сметану до районного маслозаводу. Це врятувало від робіт у Німеччині, бо молодь забирали туди.

У 1942 році розпочалось створення УПА – на добровільних засадах. Через деякий час вона вже не пускала німців у наші села. У Побужанах організувався загін самооборони, до якого увійшов і я.

- Вам доводилось брати участь в бойових діях?

- Сутички з німцями, які боялися УПА, були менші, аніж на Волині. Загін залучали тоді, коли наша сотня мала потребу в підкріпленні. Найдужче запам’ятався бій в районі Яричів. Ми переходили на інший терен. Під час переправи німці не витримали натиску, почали тікати. Серед нас були вбиті і поранені.

Спочатку сотнею, яка стояла в сусідньому селі, командував Орел. Одного разу німецьке командування запропонувало йому зустрітися. Сотенний висунув умову: зустрінусь, якщо дасте зброю. Про це довідались у Проводі УПА, двічі викликали його до себе, але він не поїхав. Тоді приїхали звідти. Сотню вишикували. Зі словами „Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями!” представник Проводу застрелив сотенного. Звичайно, рішення – помилкове, бо Орел вважався винятковим командиром. За контакти з німцями, що заборонялося, можна було покарати в інший спосіб.

- А що, сотні бракувало зброї?

- І зброї, і набоїв. Ще на початку війни ми підбирали радянські гвинтівки. Пригадую, як через село йшло майже 100 червоноармійців. Ми попередили їх, що на тому краї вже німці, але командир не звернув на це уваги. Дехто з солдатів почав кидати зброю. Дійшовши до околиці, червоноармійці попіднімали руки. Ви не уявляєте, скільки тоді їх здавалося в полон. Дороги – перекриті, паніка...

- УПА воювала з партизанами?

- ворожнеча існувала, але на наших теренах траплялися тільки випадкові сутички.

-Чому? Адже ворог був спільний – фашисти.

- Наш сотенний Бульба якось зустрівся з представниками Ковпака. Але вони відмовилися від спільних дій проти німців. Ось і пішла ворожнеча. Тим більше, що інколи ковпаківці грабували наші села, забираючи продукти. Одного разу і на хуторі неподалік Побужан зчинився галас. Ми кинулись туди, відкрили вогонь. Партизани відступили в ліс.

- А під час звільнення Західної України УПА вела бойові дії проти Червоної армії?

- На наших теренах ніхто не чіпав частини Червоної армії, які проходили й лісом, і через села. Зустрічаючись близько з радянськими солдатами, ми не чіпали їх, а вони – нас. Українська повстанська армія вела війну проти частин НКВС.

Коли жив уже в Токмаку, якось став свідком однієї розмови в магазині. Мовляв, бандерівці стріляли нашим у спини. Дивлячись в очі тих покупців, я сказав: „Брехня! Ні ззаду, ні спереду ми не стріляли в регулярні частини”.

„В лютому 1945-го, у Золочівській в’язниці, народився мій син”

- Володимире Петровичу, за яких обставин Вас заарештували?

- 2 листопада 1944-го мене і Григорія Романюка сотенний відпустив додому за продуктами і переодягтися. На околиці села нас попередили про облаву. Сховалися у клуні з неглибоким погребом. Невдовзі почули російську мову. Під клуню почали підкопувати, потім кинули гранату. Мого супутника було поранено. Довелось вийти зі схованки.

- Зброю при собі мали?

- Якби мали, постріляли би себе, щоб уникнути тюрми. У клуні солдати НКВС знайшли іржаву гвинтівку: „О, прі – оружіє”. З кількома односельчанами нас доставили до камери попереднього ув’язнення, а потім перевезли до золочівської тюрми. 12 листопада сюди посадили і мою дружину Емілію, яка була вагітною.

- А її за що?

- За зв’язок з УПА. Дружина доставляла продукти в ліс.

На першому допиті начальник райвідділу НКВС Лемешко почав розпитувати, хто розстріляв голову колгоспу Панька Дацького. „Не знаю, - кажу, - я того дня з батьком сіяв просо. Чув дзвони в селі”. „А в какой банде ти бил?” „У банді я не був”. „Нам ізвєстно, что ти бил в УПА”. „Якщо відомо, то навіщо розпитуєте?” Через кілька днів мене допитував майор Яковлєв. Сказавши, що вони розбили нашу сотню і знайшли архів, слідчий почав перелічувати прізвища: „Знаєш таких? В лєсу бил с німі в одной бандє?” „Не знаю. А ліс поруч, я все життя до нього ходив”. Мого прізвища у списку не могло бути, бо з загону самооборони до нього не вносили. Майор почав люто бити, я впав з табуретки. Він – ногами... Опритомнів, коли мене облили водою. Вже після свого терміну покарання, приїхавши додому погостювати, я випадково зустрівся з Яковлєвим. Було так. Сидимо в чайній райцентру зі знайомим дільничним. Заходить Яковлєв, якого я впізнав одразу. „Здорово, Харченко! Что, давай по 100 грамм?” „Цю людину знаєш?” – запитує дільничний, показуючи на мене. „Нєт, нє знаю”. „А він тебе на все життя запам’ятав”. „А-а-а. Ну, понімаєш, такоє врємя било...” Ще щось промимривши, Яковлєв вийшов із чайної..

- Відчуття ненависті до слідчого залишилося?

- Я людина віруюча, своїх ворогів простив.

А тоді, в тюрмі, Лемешко хотів мене завербувати під час одного з допитів. „Хочеш на свободу?” – запитує. „Хто ж не хоче. Відправте на фронт”. „На фронтє бєз пебя обойдьомся. Будєш с намі сотруднічать – устроім побіг. Вот пістолет, убьйош прєдсєдатєля сєльсовєта Божінського і станєш прісматріваться, кто чєм дишит в сєлє. Сообщєнія будеш оставлять в дуплє верби...”. Бути стікачем я відмовився. Сподівався, що й так випустять, не маючи доказів моєї участі в УПА. Але надії на свободу не виправдались.

- Може, через Вашу відмову?

- Могло і так бути. В лютому 1945-го, у золочівській в’язниці, народився мій син. Один із слідчих, якому не бракувало людяності, надав мені п’ятихвилинне побачення з дружиною і сином, попередивши, щоб не розповідав про це у камері, бо там – провокатор. А що за п’ять хвилин скажеш? ..

У Листопаді чи грудні того ж року нас відправили товарним поїздом до Львова, причепили ще кілька вагонів і – на Воркуту. Пройшовши карантин, частина з нас потрапила на шахту №20.

„- Сдаем Врагов „народа!”

„ – Принимаем врагов народа!”

- На який термін Вас засудили?

- До Воркути відправили без вироку. Тільки на початку 1947-го я розписався на якомусь документі, що ознайомлений з вироком Особливої наради МВС СРСР, яка засудила мене на 8 років позбавлення волі по статтях за зраду Батьківщині.

- Покарання відбували на шахті №20?

- Більше половини терміну працював на різних шахтах, куди переводили. Вантажив під землею породу і вугілля, а на поверхні вивантажував з вагонів стояки для шахт. Потім був у гірничо-рятувальній і пожежній бригадах. Скрізь лиха зазнав.

- Як годували ув’язнених?

- Від тієї їжі ми часто голодували. Менш загартовані прибалтійці пухли. Вони крошили хліб у котелки з водою, щоб наповнити живіт, вгамовуючи відчуття голоду. Хворіли на цингу. А це не тільки випадання зубів. Ткнеш пальцем у тіло – він провалюється. Люди ходили по смітниках їдалень, шукаючи рибячі головки тощо. Одного разу, зібравши на смітнику картопляні шкуринки, я зварив собі юшку. Почав їсти. Одна ложка, друга... Ні, думаю, хай буду голодний, аніж пухлий. Їжа і кількість хліба залежали від виконаної норми, яка становила 52 тонни за зміну. Норму не завжди виконували, бо вугільні пласти – різні.

До 1948-го політичних в’язнів утримували з „побутовиками”. А це – крадії, вбивці...

- Напевно, навмисно утримували?

- Так. Вони крали у нас хліб, махорку і так далі; бувало, забивали до смерті. Потім політв’язнів відокремили від „побутовиків”, перевівши в інший табір. Запамяталося, як під час передачи конвойні віддавали команди: „Сдаем врагов народа!” „Принимаем врагов народа!”

- Яких наглядачів було більше – добрих чи поганих?

- Поганих. Якось один старшина, прагнучи вислужитись, переслідував мене, щоб я став стікачем. Обіцяв і їжу кращу, і посилки від рідних. Я відмовився. Потім сказав, що мене вже підозрюють і зі мною ніхто не хоче розмовляти. В одному з таборів служив оперуповноважений Прохоров. Противна людина, страшна. Одного разу на моєму нічному чергування сталася пожежа на стовбурі шахти. Погасивши її, я трохи відкрутив кран, щоб вода не замерзла у шлангові. Була зима, мороз за 40 градусів. Позбігалося начальство. Бачу, що Прохоров натискує ногою на шланг. „У тебе шланг замерз”. „Ні, - відповідаю, - неправда”. Не вийшло в нього „пришити” мені шкідництво майна. За гасіння пожежі одержав подяку від табірного начальства.

„З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році”

-Листувались політв’язням дозволяли?

- Два листа в рік ми могли написати близьким і рідним. Першого і останнього табірного листа від дружини я отримав на початку 1947-го. Її було засуджено військовим трибуналом на 10 років, і покарання вона відбула у мордовському таборі. Нашого сина виховувала її сестра. Під час переїзду в інший табір я загубив конверт з адресою дружини, тому листування обірвалося.

Листувався з батьками і своєю сестрою, яких через мене відправили в заслання у Красноярський край та Іркутську область. Передавали потайки листи й через вільнонайманих. Якось сестра необережно відправила лист у моєму ж конверті, розгорнувши його навиворіт. Цензор помітив це, доповів Прохорову, бо лист був понад обмежену норму. Почалося з’ясовування. Словом я потрапив в ізолятор, у холодну камеру. Начальник пожежної охорони поклопотав за мене перед начальником табору. Оскільки я працював сумлінно, перевели в загальну камеру ізолятора, з правом виведення на роботу. А через 6 місяців закінчився термін мого ув’язнення.

- А як потім склалася Ваша доля?

- З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році. На той час вже звільнився і працював кочегаром в одному з воркутинських дитсадків, оскільки мусив перебувати в засланні понад три з половиною роки. Про адресу дружини – а після ув’язнення вона була на спец поселені майже два роки – довідався від її родичів. Деякий час ми жили у Воркуті, а потім переїхали до батьків у Красноярський край. Тут теж мені було важко дихати, але краще, аніж на Півночі. Напевно далася взнаки робота на шахтах.

Мав намір оселитися в рідному краї, але знайомий дільничний відрадив: „Тут тебе начальство „з’їсть”. Намагався прописатися в іншому районі Львівщини, де знайшов роботу, але в міліції мені наказали виїхати протягом 24-х годин. Коли моя сестра завербувалася у Левадне, до місцевого колгоспу, ми вирішили переїхати у Токмак. Оселилися тут і мої батьки. До виходу на пенсію і трохи потім працював робітником тарного складу райспоживспілки. Пропонували посади завідуючого складом (а потім – заступника), але я відмовився, бо різне могло статись і крайнім міг опинитися через колишнє ув’язнення. Трудова книжка списана подяками. За сумління отримав чимало грамот. Дружина весь час працювала в дитсадку „Золота рибка”. У нас дві онучки і п’ять правнуків.

„Мені хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі”

- Можу уявити Ваші почуття після перемоги Віктора Ющенка на виборах.

- Я плакав, коли дивився телесюжет про помаранчеву революцію. Народ піднявся проти злочинної влади. Україна все-таки стала по-справжньому незалежною, за що я боровся з молодих літ. Я відчуваю якусь причетність до перемоги помаранчевої революції. Мені , 84-річному, хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі.

- Володимире Петровичу, а 9 травня Ви відзначаєте?

- Звичайно.

- Недавно Президент України із жалем говорив про те, що й досі немає згоди поміж ветеранів Великої Вітчизняної війни та Української повстанської армії, тоді як порозуміння з німцями, японцями та поляками знайдено. Влучне порівняння, чи не так?

- Згоден. Я за те, щоб ветерани УПА, піднявши жовто-блакитні прапори, мали змогу пройти у святковій колоні разом з ветеранами Великої Вітчизняної війни в день Перемоги. Це було б прекрасно. Ми вже літні люди, нам треба знайти примирення у своїх серцях.

Інтервю вів

В.Глянь.

Від автора.

На підставі ст.1 Закону „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні ” Володимир Петрович Герасимчук та його дружина Емілія Данилівна були реабілітовані на початку 90-х років.

9:41 21.12.2015р.

Скоро будуть сумні роковини.

15 серпня 2016 року Володимира Петровича Герасимчука не стало. Світла йому пам'ять і царство небесне. Мабуть Бог забрав його до себе в часі небезпеки для України на посилення світлого воїнства.

Невідомі намагалися захопити Солом'янську РДА в Києві, у охорони відібрали зброю

Все бы ничего, да вот только оборонять уже нечего в миру. Тут или на войну иди или на роботу. Не один из вариантов видимо не устраивает некоторых ребят в городе Херсон. Группировка создана, контакты с местной милицией налажены можно плечи расправить и назад в 90-е. Сначала бригада замахнулась по крупному, совершив попытку захватить пенобетонный завод ООО «Энерджи продакт» в Новой Каховке http://www.t.ks.ua/krovoprolitiyu-v-novoy-kahovke-protivostoyala-miliciya-i-rabochie-zavoda 

Потом по законам рекламы - срыв заседание круглого стола в пресс-клубе «Новый день» на тему: «Проблемы информационной безопасности и европейской интеграции Украины», что проходил в Херсоне 23.04.2014 г. http://khersonline.net/novosti/obschestvo/23016-samooborona-hersona-snova-oskandalilas.html особо рекламы не вышло да и толку мало... Безысходность событий заставляет показывать авторитет любому встречному при самых простых обстоятельствах. Журналист издания "Гривна. Новый формат" Кирилл Горелов испытал на лице силу местной самообороны да и камеру разбили http://igcp.eu/hronika-prestupleniy/ukrainskomu-zhurnalistu-razbili-kameru-vozle-hersonskoy-obladministracii?language=ru.

По городу пошли слухи, что обратившись к лидеру «бригады» из самообороны Денису Лошкареву можно решать те или «иные» проблемы, так как дела у ребят не очень цена вопроса не большая. Народные судьи не просто принялись за работу, а без особого разбора и с агрессивным усердием. Дошло до вмешательства в семейные разборки и проникновение в частный дом.

  В семье произошел конфликт супружеской пары состоявшей в розводе. Безугловым Игорем и его бывшей женой Казачинской Ксенией. Ксения не в состоянии решить проблему, обратилась в поддержку в местную самооборону, те в свою очередь долго не разбераясь и не обращая внимание на решение суда принялись решать проблему так как посчитали нужным.  

Забрать у отца детей насильственным путем заработав как и до так и во время процесс.

Вечером 29.06.2014 г. Ксения, ее мама и Денис Лошкарев с боевой командой прибыли к дому, где проживал Игорь с детьми, проникли на территорию частного домовладения и пытались проникнуть в дом, который находился под охраной.

На место происшествия прибыли сотрудники милиции и охраны, а также представители Игоря. Стороны конфликта начали документировать события, при этом, как утверждает представитель Игоря – Александр, люди похожие на представителей «Самообороны» вели себя дерзко, агрессивно, высказывали какие-то претензии к нему в частности и пытались провести задержание Александра с применением физического воздействия и все это в присутствии работников милиции и охраны, которые наблюдали за происходящим со стороны и не вмешивались.  

На требование Александра к «Самообороновцам» предъявить документы представился только один – Лошкарёв Денис, остальные только отворачивали лица не имея желания отвечать на вопросы. Свои действия Александр снимал на телефон, что очень смущало людей из «Самообороны», которые грозились разбить телефон. На обращения Александра к сотрудникам милиции вывести посторонних лиц с территории домовладения сотрудники не реагировали, а один вообще заявил, что им поступило указание не вмешиваться.  

Все это время бывшая жена Игоря – Ксения пыталась проникнуть в дом, что в конце-концов ей и удалось. Проникнув в дом через форточку Ксения бегала по дому, собирала какие-то вещи и предметы, и намеревалась вынести их из дому чему препятствовал Александр. Вещи конечно же Ксения передала своей матери, которая беспрепятственно и благополучно скрылась с ними.

Естественно на крики Александра о помощи задержать воровку милиция не реагировала.

Тем временем Ксения впустила в дом «Самооборонровцев» и закрылись изнутри. «Самообороновцы» принялись выбивать двери в кабинет Игоря. Сотрудники милиции не вмешивались. Все дружно смотрели.

Через некоторое время в доме слышались крики Игоря с просьбой о помощи и звуки свидетельствовавшие о драке. Наконец-то открылась дверь и бравые хлопцы из «Самообороны» выволокли на крыльцо хозяина дома. Попытки Игоря войти в дом долго у него не получались, так как «Самооборона» не пускала!!! А что милиция? А милиция не вмешивалась,

В процессе, некоторые сотрудники милиции, которым делали неоднократные замечания по ситуации, немного помялись и решились войти в дом. За ними зашел Игорь. Дверь захлопнулась. Тишина. И тут какого-то черта что-то или кто-то потянул Александра за язык сказать - «Вот это ребята вы попали», который держал в руке мобильный телефон, давая понять бравым хлопцам, что он снял все на видео.

Денис Лошкарёв не растерялся и в следующую секунду вцепился в телефон Александра, а в следующее мгновение еще четыре «Самообороновца» накинулись на Александра, повалили на землю и завладели мобильным телефоном и часами. Примечательно то, что Александр сопротивлялся около двух минут и звал на помощь милицию, сотрудники которой находились во дворе, но почему-то на помощь так никто и не пришел.

Тем временем, пока Александр ездил в отделение милиции оформлять заявление по факту открытого завладения его имуществом, Ксения попыталась забрать детей с собой, Игорь ей препятствовал в этом, а сотрудники милиции в свою очередь объяснили Ксении, что не могут ее выпустить из дому с детьми, так как для этого нет законных оснований. Ксения начала утверждать, что дети находятся в запущенном состоянии и нуждаются в медицинской помощи.

Прибывшие на место происшествия работники скорой медицинской помощи показаний для госпитализации детей не нашли и удалились, но Ксению это не остановило, она пыталась выйти с детьми из дома, чему препятствовал Игорь. Дети рыдали и звали папу на помощь. И тут доблестные герои Украины называемые себя «Самообороной» во главе с Лошкарёвим Денисом ничего другого не придумали как на глазах у малолетних детей напасть на их отца и избивать его, тем самым дав возможность Ксении выйти с детьми из дома. Работники милиции присутствовали при этом действии, но за хозяина дома и отца детей не заступились.

Как только Игоря отпустили он выбежал на улицу в надежде на то, что бывшая жена еще не успела забрать детей, но увы.

Вызывать милицию не пришлось, все были там и все видели. Как только местная «Самооборона» удалилась сотрудники милиции принялись проводить следственные действия по фиксации обстоятельств совершенного преступления.

Примечательно еще и то, что руководитель Херсонской «Самообороны» Денис Лошкарев неоднократно звонил во время событий своему покровителю – начальнику УМВС Украины в Херсонской области Фабрину М.И., с которым активно консультировался по сложившейся ситуации. И тут есть о чем подумать…