Тартак українські патріоти!
- 12.04.09, 20:51
-
-
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
За кілька років він навчиться зупиняти час, ловити кулі руками й убивати ворога самим поглядом. Про нього говоритимуть: він - перевертень. Знаменитий полководець Іван Сірко!
Ще деякі факти з життя Сірка
Іван Сірко приймав участь у франко-іспанській Тридцятирічній війні (1618-1648) на стороні французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Войська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Ґданськ морем дісталися французького порту Кале. Вели козаків полковники Сірко та Солтенко. У жовтні 1645 р. Іван Сірко брав участь в боях проти Іспанії у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона. А у 1646 саме завдяки військовому мистецтву запорожців спільно з армією принца Конде вдалося взяти неприступну фортецю Дюнкерк, що перебувала в руках іспанців, та мала стратегічне значення - її називали «ключем від Ла-Манша». На честь перемоги під булавою Івана Сірка встановлено пам'ятник на березі Ла-Маншу.
На додачу казка, а може й правда "Про козака-кобзаря"
Помирає старий кобзар. З останнім подихом вилетіла з тіла душа козацька і понеслась попід хмари. Аж тут їй перед вратами небесними загородили путь: з одного боку Пресвяті Ангели Пречисті, а з другого боку Сила Нечиста. І кажуть Чорти: «Заберем ми його в пекло вогняне на вічні муки, за безчинства його, за те що шаблею в літа молоді убив багато люду, спустив величезні ріки людських сльоз та крові» Кажуть Ангели: «Е ні, Сила Нечиста! Не буть по твоєму! Кров та сльози він проливав не безневинного люду, а ворогів, що нападали на його землю. Рубав він їх честно, у бою, захищаючи власну домівку. За це йому належить місце у Чертогах Райських!» Аж тут озвалася душа кобзаря козацька: «Душа козака вільна. За життя я ні під ким не був. І зараз вона нікому належати не зможе – ні в пеклі, ні в раю… А душа козака безсмертна в кобзі. І оживатиму я кожний раз, коли хтось заграє на її струнах!»
Арсеній Яценюк.
Ми уникли воєн, ми прощаємося з радянським менталітетом, ми виростили покоління, яке не заженеш в колгосп і найголовніше - ми усвідомлюємо: нині в Україні остання радянська влада.
Англійською мовою бездержавні народи визначаються як «не представлені». Не представлені на політичній карті, не представлені в історії… Жорстко, але влучно. Понад триста народів сучасного світу є "не представленими"; багато хто з них змагається за свою державність, часто – зі зброєю в руках. І українцям Незалежність не дісталась "даром". Про "даром" - чи не найпідліший з-поміж антиукраїнських міфів. Він сконструйований, щоби викреслити з колективної пам’яті українські визвольні змагання 1917-1921 років, масові виступи селян проти білих і червоних, спалені селянські республіки, відчайдушний спротив колективізації, який був приборканий Голодомором, повстанський рух 1940-х, знищених у таборах дисидентів, шістдесятників… Тієї одержимості, за яку нас глумливо обізвали "самостійниками", того прагнення брати безпосередню участь у справах світу, а не бути постачальником ресурсів для інших, посідати місце в історії, а не лише на карті, - усього цього з нас так і не витравили. Навіть ціною мільйонів виморених голодом, вбитих на громадянських і світових війнах, на порогах своїх хат й на чужині, замордованих і зниклих безвісти у геноцидному ХХ столітті. Не витравили, і це перше, чому я вірю в Україну.
СРСР надірвався, програв глобальне змагання і почав розкладатися. Але якби Україна не здвигнулася, він гнив би хтозна скільки, отруюючи все навколо себе. Україна відіграла величезну роль у відносно мирному демонтуванні Радянського Союзу; вона відвернула так впевнено пророковані їй війни на релігійному й етнічному ґрунті, збройні сутички і масові безлади. Навіть під час найбільш масових і рішучих протестів ми не били вітрин, не палили автівки й не грабували магазини. Попри все, ми довели свою здатність до самозбереження й самоорганізації. І це друге, чому я вірю в Україну.
Поза сумнівом, покоління тих, хто мріяв про Українську державу і 29 мільйонів тих, хто сказав "так" Незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року, уявляли цю державу принципово інакшою. У тих мріях не було зажерливої корупції, політичних репресій, ганебної бідності, непристойно глибокого соціального розшарування, жахливого владного свавілля… Важко було собі уявити, що через 20 років після здобуття Незалежності з України намагатимуться ліпити погіршену й потворну, зменшену копію СРСР і правитимуть нею по-радянськи. Тобто, грабуючи країну, вивозячи з неї все і нічого в неї не вкладаючи, поводячись з народом, як на окупованих територіях, звідки треба негайно висмоктати останню краплю. Але, переконаний, це вже останній контрнаступ минулих примар. Це - останній радянський режим. Не тому лише, що ми вичерпали відпущений нам історією ліміт помилок, некомпетентності й мерзотників при владі. Просто радянську спадщину розкрадено вже майже до краю, а для того, щоби не розтягувати, а творити й будувати, необхідні інші мізки, інші навички та інше виховання. Те, чого у нинішніх при владі немає.
Припускаю (хоча й і не впевнений), вони здогадуються, що треба зробити для дерадянізації країни: у політичному просторі, в економіці, у судочинстві, у соціальній сфері, однак точно нічого для цього не робитимуть. Тому, що кожний крок від радянщини - від "капіталізму для своїх", телефонного права, розкошів за бюджетний рахунок, зростаючих витрат на держапарат замість зростаючих пенсій - це удар по їхніх інтересах. Вони вирили провалля між державою і суспільством, між владою й людиною і кревно зацікавлені у його збереженні.
Натомість Україна, в яку я вірю, вимагає спільної праці і спільної відповідальності. Кожний починає з себе, зі свого робочого місця, зі свого бізнесу і навчання, зі свого обов’язку перед рідними і цілою країною. Але передовсім почати з себе має влада. Банально, але її треба виховувати і примушувати. Або влада боятиметься людей, або люди боятимуться влади. За великим рахунком, країни світу поділяються на дві категорії - там де влада служить людям, і там, де люди служать владі. Просто кажучи, якщо не вистачає на дитячі щеплення, треба продавати депутатський автопарк, гелікоптери і урядові санаторії. Інакше влада стає злочинною, а всі, хто це проковтне - співучасниками злочину. Коли урядовці зрозуміють, що оббирати дітей і пенсіонерів, одночасно влаштовуючи бенкети вартістю зо три міських бюджети і аморально, і небезпечно для них самих, тоді, повірте, питання освіти і охорони здоров’я, інвестицій і доступності житла вирішуватимуться у кільканадцять разів ефективніше. Коли правило, згідно з яким темпи збагачення міліонерів в уряді є прямо пропорційними падінню рівня життя в країні втратить свою безвідмовність, проблеми землі, судоустрою, виборчого законодавства не здаватимуться такими нездоланними.
Головна реформа, без якої Україні не прорватися, не злетіти, не стати успішною - перевернути всю державну машину з голови на ноги, з обслуговування себе самої на слугування людині. Поза цим всі інші реформи шкідливі, щонайменше - безглузді. Поза цим податкова реформа зводиться до нищення середнього класу, пенсійна - до збільшення пенсійного віку, адміністративна - до перейменування комітетів на служби, а освітня - на узаконення корупції.
Можливо, як полюбляють повторювати політологи за французьким аристократом Жозефом де Местром, кожний народ має той уряд, на який заслуговує. Але мені очевидно, що українці заслуговують на принципово інакше урядування і незмірно більш гідне життя. Залишимо осторонь штампи про роботящі руки та мудрі голови. Мабуть ми не найбільш працьовиті і не наймудріші, хоча за кордоном наші дуже продуктивні у наукових винаходах, мистецьких звершеннях і творенні іноземних економічних чудес. Справа наразі в іншому: у дедалі глибшому розумінні українцями нерозривності зв’язку між свободою й добробутом, дедалі меншим сподіванням на урядовців і більшим - на власні сили і усвідомленні своєї, а не чиєїсь відповідальності.Люди з різних регіонів, різних соціальних верств, різного віку і фаху, які не хочуть віддавати свій бізнес «дядям», брехати, давати хабарі, боятися чиновників, виїжджати у пошуках роботи за кордон, виживати, замість того, щоби жити. Не хочуть і не будуть. Зустрічаюсь із талановитою і сміливою молоддю, яку не заженеш у минуле і яка не відокремлює себе від своєї країни.
Зважте, попри всі розчарування і тотальну недовіру правлячій верхівці, у разі повторення референдуму 1991 року, більше половини українців знов проголосували би за Незалежність. Понад три чверті вважають себе патріотами України. І навіть серед молоді, яку влада буквально витискає з країни, патріотів більше половини. Тому, що чітко розуміють, де Батьківщина, а де – режим. І тому я вірю в Україну.
Попри всю внутрішню суперечливість та розмитість концепції «Русского міра», в ній є принаймні одна чітка риса: народи, які населяють території, що їх російське керівництво вважає «своїми», упродовж останніх століть зазнали системної та всеохоплюючої русифікації. У її основі лежала русифікація мовна й культурна, але вона була лише засобом зміни світогляду, способу життя та психології підкорених народів. А кінцевою метою було використання підготовленого в такий спосіб «біологічного матеріалу» для реалізації амбіцій керівництва російської держави. Проте історія русифікації засвідчила її різну «ефективність» у випадку різних народів. І ті, хто зміг опиратися цьому явищу, опинились у більш виграшному становищі щодо добробуту й свого місця у світі.
ПОГЛИНАЙ І ВОЛОДАРЮЙ
З народження Московської держави відбувається постійне прирощення нею сусідніх земель Русі. До того ж і монголи подали залежній од них у всьому Московії приклад поводження із сусідами.
Першою жертвою асиміляції стала Новгородська республіка, яка після завоювання феодально-абсолютистською Москвою в 1478 році з процвітаючого торговельно-економічного центру міжрегіонального значення перетворилася на депресивний регіон російської держави. Після цього жертвами асиміляційної політики стали народи Поволжя та Сибіру.
У період існування Російської імперії (1721–1917) політика примусової асиміляції спрямовувалася на народи, що в культурному сенсі були значно розвиненішими за саму метрополію. Першою жертвою стала українська Гетьманщина. Українську мову, традиції та спосіб життя витісняють у позбавлене прав селянське середовище, а повноправну частину суспільства методом «батога та пряника» примушують до перетворення на «нормальних русскіх». В обмін на це її представники одержували доступ до найвищих державних посад, про що, зокрема, свідчить постать імператорського канцлера кінця ХVІІІ століття Безбородька, який у полеміці з росіянами заявляв, що «немає більших росіян як малороси».
Наступними жертвами стали поляки, білоруси та українці, приєднані внаслідок поділів Речі Посполитої та Віденського конгресу земель. 16 вересня 1831 року було створено спеціальний «Західний комітет», завдання якого полягало в започаткуванні масштабної програми русифікації українських та білоруських земель, що раніше перебували під контролем поляків, аби «зрівняти Західний край у всіх відношеннях із внутрішніми губерніями», а тогочасний «голова російського МВС» Пьотр Валуєв підготував спеціальний «Нарис про засоби обрусіння Західного краю». 25 червня 1840-го Ніколай I видав указ, згідно з яким усі справи як по урядовій, так і по судовій частині, не виключаючи справ дворянських і депутатських зборів, а також взагалі всі акти, хоч якого роду й найменування вони були, треба було писати лише російською мовою, а 18 липня заборонив використовувати назви Білорусь і Литва, які відтепер іменувалися «Північно-Західний край». Було заборонено Греко-католицьку церкву, закриті уніатські і василіянські школи, що сприяли раніше бодай якомусь збереженню білоруської й української культури. Натомість посилився контроль за освітою на цих територіях з боку РПЦ.
З 1860-х років, після розгрому чергового польського повстання, відбулася наступна, цього разу на порядок потужніша хвиля русифікації Польщі. Як висловився тогочасний Віленський губернатор Муравьйов: «Что не доделал русский штык – доделает русская школа». Посилилася русифікація й українців та білорусів. Валуєвський циркуляр 1863 року майже повністю заборонив використання української мови. Зусиллями РПЦ в білоруських та українських селах створюються початкові церковно-приходські школи, освіта в яких мала підкреслено релігійно-русифікаторську спрямованість. Семінаристам заборонялося розмовляти рідною мовою. 1876 року було видано Емський указ, який доповнив Валуєвський циркуляр і призвів до остаточної заборони використання української мови.
При Алєксандрє III вістря русифікації було спрямоване проти польської, оскільки українська та білоруська мови уже були заборонені: продовжувалося її витіснення із сфер адміністрації, суду та шкільної освіти, у гімназіях було не дозволялося навіть розмовляти польською. Шкільні програми з історії складалися в проросійському дусі. У 1885 році російська стала єдиною мовою викладання і в початкових школах. Одночасно скорочувалася кількість навчальних закладів, унаслідок чого до кінця XIX століття за рівнем письменності Польща виявилася на одному з найостанніших місць у Російській імперії. Фактично щодо поляків застосовувалися ті ж самі методи, що в попередньому столітті були апробовані щодо українців автономної лівобережної Гетьманщини.
Наприкінці 1890-х років із посиленням процесів централізації почався новий виток русифікації «національних околиць», метою якої було визначено «ліквідацію сепаратистських устремлінь» неросійських народів, їх розчинення в «російській культурній спільності». Тепер її жертвою мала стати й Фінляндія, де раніше русифікація здійснювалася переважно в адміністративно-правовій сфері й практично не торкнулася культури й освіти, обмежуючись перейменуванням на російський копил населених пунктів. Хвиля планомірної русифікації була пов’язана з ім’ям призначеного наприкінці 1898 року генерал-губернатором Фінляндії Ніколая Бобрікова. Уже 1900 року було видано Маніфест про мову, який оголосив російську третьою офіційною мовою фінської адміністрації після шведської та фінської. Наступного року було ухвалено закон про призов до війська, який ліквідував окремі фінські збройні сили й уключив їх до складу російської армії. Лише брак часу, якого до моменту розпаду імперії залишилося менше ніж два десятиліття, та згуртований опір політиці русифікації з боку фінської громадськості, що збирала багатотисячні демонстрації протесту, урятував Фінляндію від тих наслідків, які ця політика мала в інших регіонах імперії, зокрема і в Україні.
ОПІР РІЗНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ
Русифікація була спільною бідою народів імперії. Після включення до її складу народів Кавказу та Середньої Азії вони також зазнали її впливу. Однак опір асиміляції в окремих народів був різний і приніс якісно відмінні результати. Головним захисним механізмом народів Кавказу та Середньої Азії у цей час була їх значна відмінність од росіян як у мовному, так і релігійному сенсі, замкненість способу життя та віддаленість від метрополії. Хоч та частина їхніх еліт, яка прагнула інтегруватися в російське середовище, досить швидко втратила свою ідентичність.
Натомість у випадку європейських народів ефективність опору цілком залежала від їхньої рішучості та організованості. Адже потенційні можливості для цього були: від напівлегальних до радикальних. Окрім кривавих повстань проти імперії 1830 та 1863 років, Польщі для протидії русифікації у 1880–1890-х роках активно створювалися таємні навчальні заклади, у яких викладали польську мову, історію й культуру. Був навіть створений таємний Університет у Варшаві, що постійно мігрував, змінюючи місце проведення занять. Величезну роль у вихованні патріотичної свідомості молодих поляків відіграли жінки: термін matka Polka досі означає сильну відважну особу, готову до спротиву в умовах заслання чи навіть смерті чоловіка. До 1901 року система таємної освіти охопила майже третину населення країни. Водночас під час російсько-японської війни 1904–1905 років Юзеф Пілсудський відвідав Японію, де домовився про фінансування повстання в Польщі й організації польських легіонів для участі у війні проти Росії, і створив Бойову організацію Польської соціалістичної партії, яка лише 1906 року знищила 336 чиновників російської окупаційної адміністрації та військовослужбовців.
У Фінляндії відбувалися масові страйки та демонстрації, активно вживалася тактика «пасивного опору». Наприклад, 1902 року на призовні пункти до російської армії з’явилася лише половина фінських призовників. Урешті-решт, після низки прикрих прецедентів російський уряд дійшов висновку про «ненадійність фінських солдатів» і зменшив квоту їхнього призову, замінивши податком на звільнення від військової служби. 16 червня 1904 року було вбито генерал-губернатора Бобрікова, який проводив політику русифікації, а після початку російсько-японської війни фіни, як і поляки, зуміли домовитися про фінансову допомогу від японського уряду. Врешті-решт маніфестом од 17 жовтня 1905 року російський імператор змушений був припинити дію русифікаційних законів та позбавити нового генерал-губернатора надзвичайних повноважень.
У підсумку національна дискримінація неросійських народів стала одним із визначальних чинників розпаду імперії Романових. Польща й Фінляндія, які пізнали всі принади співіснування з російським керівництвом у межах однієї держави, одразу категорично відмовилися від ідеї її перетворення на федеративних засадах, а відтак створили власні національні держави, які до початку Другої світової війни фактично нівелювали результати попередньої русифікації. Натомість українці, білоруси, народи Кавказу та Середньої Азії змушені були відчути всі принади співжиття ще й у межах «рівноправного» Союзу.
РАДЯНСЬКА ДОБА: «НОВА ІСТОРИЧНА СПІЛЬНОТА»
Більшовицька русифікація радянської доби була поставлена на «індустріальні рейки», здійснювалася з розмахом та глибиною, притаманною лише тоталітарним режимам. Успіхам русифікації в нових умовах сприяла нова ідеологічна основа, адже вона в цей час подавалася не як поглинання одним народом інших, а всього лише як участь у формуванні нібито єдиної для всіх «нової історичної спільноти – радянський народ». А російська мова стала платформою такого злиття, «мовою міжнаціонального спілкування».
Процес асиміляції підсилювався масштабним переміщенням населення із одних кінців імперії до інших, з традиційно національно самобутньої сільської місцевості (не тільки сіл, а й малих міст, що відігравали роль адміністративних, культурно-освітніх та економічних центрів) до великих міст, спосіб життя в яких уніфікувався в процесі реалізації комуністичних економічних експериментів. Уже в 1958–1959 роках в українських великих містах рідною мовою навчалася абсолютна меншість дітей: Івано-Франківськ – 39,4%, Київ – 26,8%, Дніпропетровськ – 17,4%, Одеса – 8,1%, Луганськ – 6,5%, Харків – 4,1%, Донецьк – 1,2%. У результаті якщо російською в містах УРСР 1970 року не володіли лише 7,4% жителів, то українською – 30,6%. Частка людей, що вважали рідною російську, у містах перевищувала в півтора рази частку росіян (45,1% та 30,2% відповідно).
Більше від України русифікація торкнулася лише Білорусі, де, ймовірно, було пройдено критичну точку неповернення, коли в 1995 році 83,3% білорусів на референдумі проголосували за російську як державну. Фактично відбулося зросійщення найближчої до Москви неросійської країни, чого Кремль домагався століттями. Пасивність білорусів стосовно власної державності призвела, зокрема, й до нинішньої економічної катастрофи, яка, на думку багатьох економістів, набуде ще помітніших масштабів.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ІМУНІТЕТ
Натомість у решті республік СРСР, за винятком Казахстану (людські втрати якого під час голодомору 1932–1933 років оцінюються в 1,5–2 млн людей) та Киргизії (де індустріалізація супроводжувалася жорсткою русифікацією, у якій взяла участь частина місцевої еліти), частка носіїв російської мови, культури та ідентифікації чітко узгоджувалася із часткою росіян та асимільованих ними переселенців з інших республік. Частка тих, хто вважає російську рідною, серед титульних народів цих країн найбільшою є в молдаван – 2,5%, у решти вона не перевищує 1%. Ці дані важливі тому, що відбивають самоусвідомлення людей: відмовляючись зректися своєї мови й культури, вони залишалися й менш сприятливими до інших рівнів русифікації: звичаєвого, ціннісного тощо. Окремим чинником стало переміщення російського населення як носія русифікації до тих регіонів СРСР, де воно масово не жило. Українські Крим і Донбас, країни Балтії (насамперед, Латвія) отримали викривлену структуру суспільства, наслідки чого відчутно й досі.
Після Другої світової війни русифікації більшою чи меншою мірою зазнали й країни соцтабору, особливо ті, які входили до інтеграційних утворень, що їх контролював Кремль, як-то Організація Варшавського договору (ОВД) та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). У більшості з них російську мову було введено як обов’язкову до вивчення; державний, партійний та економічний менеджмент, особливо в перші десятиліття після Другої світової, проходив підготовку в СРСР; радники, різні категорії «фахівців» та дислоковані тут військові збройних сил СРСР доповнювали справу.
Найуспішнішим такий процес «зближення соціалістичних націй» був у Польщі та Болгарії. У результаті чого в наші дні за оціночними даними російською мовою в Болгарії певною мірою володіє до 5 млн осіб, а кількість тих, хто вивчав російську перед розпадом комуністичного блоку, досягла 1 млн осіб. У Польщі за даними Євростату російська – теж мова, яку дорослі поляки знають краще за будь-яку іншу іноземну, хоча ситуація серед молодшого покоління змінюється. Варто водночас зазначити, що під час «комуни» в Польщі збереглося дві більш-менш вільні інституції, не подолані радянщиною: католицька церква та селяни, котрих неможливо було схилити до колгоспної системи (лише 21% землі належав державі). В Угорщині, Чехії, Румунії вона значно поступається англійській та німецькій.
Історичний виклик для народів окресленого нами регіону полягає в тому, що процеси творення «новой исторической общности – советский народ» і «зближення соціалістичних націй» було перервано після розпаду СРСР, однак нині їм знаходиться замінник. Ще 1999 року було ухвалено спеціальний закон, що встановлював форми підтримки «співвітчизників» – шляхи розширення «Русского міра» (від втручання у програми вивчення історії в країнах-сусідках до сприяння проросійським організаціям – Ред). Сьогодні реалізація проекту «Русскій мір» покликана продовжити його в умовах наявності формальних політичних кордонів. Україна зазнавала спроб русифікації упродовж трьох століть. Попри це, завдяки відмінностям у структурі та психології суспільства, спротиву активних і небайдужих, збройним повстанням проти окупації, вдалося зберегти національну ідентичність. Нинішні русифікаторські спроби спрямовані якраз на нейтралізацію цих чинників, які визначили ефективність опору в минулому. Тож, аби не повторити сумного досвіду Білорусі, українцям слід рішуче захищати свій економічний, інформаційний та культурний простір.
"Ви молитеся за сенаторів, містер Хейл?" — "Ні, я дивлюся на сенаторів і молюся за нашу країну".
Едуард Хейл
Згадаймо розпад Австро-Угорщини чи хоча б Югославії. Так сталося 20 років тому і з СРСР. Однак чи справді набуття Україною власної державності було лише примхою долі, капризом, наслідком збігу геополітичних обставин, побічним продуктом боротьби за владу Ґорбачова і Єльцина? Чи, навпаки, реалізацією внутрішньої логіки розвитку нації, тієї генеральної лінії, яка часами губилася під тиском зовнішніх сил, але врешті-решт не могла не вийти на поверхню історичного процесу?
Щоб погодитися з першим поглядом, доведеться не помітити, забути невдалий досвід визвольних змагань, зусилля поколінь українських дисидентів у складі різних країн, збройний спротив радянському монстрові, врешті-решт, мрію без перебільшення мільйонів, відверту чи приховану, що «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».
До того ж, згадуючи про сприятливий розклад, не слід забувати й не менш серйозні перешкоди. А саме: геть не ілюзорну потугу всього Радянського Союзу, побудованого на силі й насильстві, з його армією, міліцією й таємною поліцією. Байдужість, якщо не ворожість, ключових гравців на міжнародній арені, які страшенно боялися появи незалежної й непередбачуваної України. Численну «п’яту колону» носіїв певного типу свідомості, які сприймають себе як носіїв цивілізації, а своїх опонентів – як варварів. Нарешті, силу звички величезної кількості людей, які не воліли й не уявляли іншого життя, окрім як за колючим дротом.
Незалежна Україна будувалася силами кількох категорій діячів, різноспрямованих, ба навіть протилежних за своїми пріоритетами, цілями, переконаннями, життєвим досвідом.
Група перша: ідеалісти, які здобуття власної держави сприймали як кінцеву мету, що ж до решти завдань, то вони мали «вирішуватися самі собою». Ентузіасти, фахівці та інтелектуали, які донедавна були далекі від спротиву системі, проте щиро її не любили й так само щиро прийняли гасла національного відродження.
Група друга: вчорашні радянські функціонери, що швидко побачили перспективи кадрового просування. Так звані червоні директори – міцні (й не дуже міцні) господарники, які найкраще були обізнані з «реальним сектором» життя й сподівалися підлаштувати його під свої потреби. Бізнесмени-початківці, нещодавні «кооператори» з необмеженими амбіціями та апетитами. Представники кримінального світу, що сунули в бізнес зі специфічними уявленнями про способи його ведення. Усі вони виявилися тісно пов’язаними спільними інтересами, а згодом і спільними проектами.
А ще була маса простих українців, які, попри безлад і злидні, повірили в щирі наміри новостворених еліт й задовольнялися обтічними зразками красномовності першого президента. Це було простіше, ніж вибудувати реальну демократію на засадах реального поділу влади, рівних можливостей і конкуренції ідей, ніж трансформувати економіку, яка зводилася до купи заводів-гігантів, що гнали нікому не потрібну «оборонку» й непридатний для вживання ширвжиток.
І ніхто або майже ніхто навіть не замислювався над тим, що проголошення незалежності – не кінець довгого шляху, а лише його початок. Ніхто або майже ніхто не згадував крилатого вислову: «Ми створили Італію, тепер залишилося створити італійців». Ніхто або майже ніхто не розставив крапок над «і»: спільна держава, спільна мова, спільна культура – не кінцева мета, а інструмент для вирощування політичної нації з метою утвердження таких засад суспільства, як чесність, гідність, освіченість, відкритість новому і, вже як наслідок, добробут.
Романтизм завжди має на споді відтінок безвідповідальності. А новим відповідальним, компетентним елітам не було звідки взятися. Порочне коло: їх треба було вирощувати, спираючись на потенціал усієї країни, але керівники держави саме в цьому й не були зацікавлені.
Розумів він це чи ні, правлячий клас старанно опирався появі діячів нової генерації й, головне, нового типу і, навпаки, займався селекцією тих, хто приймав новостворені правила гри. Частково він толерував зовнішні вияви патріотизму й національної свідомості, насправді ж від самого початку, згідно зі своєю внутрішньою логікою, витискав усі змістовні вияви українськості на маргінеси суспільного життя.
Правовий нігілізм, дискредитація надій, формування типового для третього світу корпоративного капіталізму, що базується на корупції та особистих стосунках (і, навпаки, гальмування вкрай необхідних економічних реформ), відсутність гуманітарної та мовної політики – до всіх цих гріхів ідея незалежної України не має жодного стосунку.
Можна скільки завгодно перераховувати згаяні можливості, згадувати змарнований час. Можна шукати й знаходити винних у тому, що на двадцятому році самостійного існування країна так само далека від ідеалів свободи й демократії, як і наприкінці вісімдесятих. І все ж, тверезо усвідомлюючи всі гріхи і поразки, слід так само тверезо сказати: шанси не втрачено. Незалежність (доки нинішня влада остаточно її не здала) – не порожній звук. Незалежність – це збереження можливості перезавантаження. Це, врешті-решт, відчуття відповідальності за країну загалом, а не окрему провінцію імперії.
Кожному, хто нині констатуватиме поразку українського проекту, можна порадити один мислений експеримент: хай уявить на хвилинку, що Україна досі залишилася в СРСР... Того, старого – з ЦК, Афганістаном, таборами... Чи нового – з вертикаллю влади, Чечнею, міжетнічними сутичками... Уявили?