Холод, дощ, негода  на  дворі

останнє листя прямує до землі.

Це осінь нам показує стрептиз

свої багряні шати скидає в низ.

Але без похоті  ця  голизна,

кому приємна така от новизна.

Чорні і непохитні стоять всі крони,

каркають  на  них  лиш  каркарони.

Стебла самі по собі повсихали,

гілячки  листя собі  поскидали,

що  захотіли  те  й  зробили,

от самураї,себе на харакірі засудили.

А хто пташок подалі всіх послав,

всіх гарних і співучих повиганяв?

Хто хазяйнує тут? У чому справа?

Кому потрібна,така ото розправа?

Це ж осінь з вітром так зійшлася,

що  аж  пиль  за ними понеслася.

Не витримало небо,заплакало дощами,

щоб ця пиль не стояла перед очами.

Обличчя обдуває прохолодний вітерець,

танцю осені, крутого, видатний творець.

Хлопець  він  моторний, хоч  куди  козак,

гудуть від жаху електричні проводи,це так!

Зі стін злітають навіть дахи,

коли  він робить свої  махи.

Він  гарячкує, іде  в рознос,

коли не до вподоби йому прогноз.

Погляньте! Він як дитина грається тепер,

постановкою складних прем’єр

зайнятий  цей  режисер.

Осені чудовий він партнер.

Вона стрімко крила розправляє,

коли він з нею вихором кружляє

у  піруетах  бездоганих

по площах й вулицях прибраних.

Вони мають вигляд – карнавальних,

сяють розмаїттям кольорів натуральних,

яскравих, барвистих, полум’яних,

від зелених, аж до багряних.

Це  па-де-де  чарує  все  живе,

все що ворушиться в танок іде.

І пташки з ними весело кружляють,

так потихеньку у вирій  відлітають.

Плоди  вже  зібрані  давно,

відкрите  навстіж  моє  вікно,

а за вікном, летять ключом, журавлі,

небесні кораблі,їм мало місця на землі.

От і летять собі за небокрай,

курличуть,мене кличуть:

- “Давай,  злітай, злітай,

курли,курли,ходи,ходи”- мені кажуть.

“Ти  повір  у  чудеса,

поглянь лиш у небеса

води тут, мегатони  блукають,

атмосферний тиск собою понижають.”

Повіривши у ці дива

за  ними  я  майнув.

Віра мені тайну цю відкрила

і у небо,безмежне я полинув.

Тому  що  ми така  є нація

не страшна нам левітація

і притаманна телепортація,

в раю вже буде реінкарнація.

Європа,Азія у ній Китай,

чудес тут,хоч відбавляй.

Америка,Атлантика,Європа.

Опа! Я вже в Україні, в дома.

Отакий миттєвий мій вояж,

неймовірний,як осені пейзаж,

в якому,свій,вона веде танок,

скидає  за  листком  листок.

Осінь  навмисно все  оголяє,

це вона так землю підготовляє,

до  сну  глибокого,  зимового

і сорому у цьому,нема ніякого.

У сні, ми сорому  не  відчуваємо,

а проснувшись,щось там одягаємо.

І  робиться  це все навмисно,

але кажуть,що воно корисно.

Справа зими – покрити теплою ковдрою,

а весни – прикрасити чарівною обновою,

а справа людини – не робити шкоди

для  цієї  ніжної, чарівної  природи!

^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^

>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>

кажуть осінь - чудова пора... кожному своє, як мовиться, але літо і зима видаються кращими. Крім сонячних відтінків на листках, що опали і лежать під оголеними деревами, ніяких асоціацій, пов`язаних з осінню не з`являється... хоча ні... згадав один невеличкий випадок у дитинстві, такий собі... розкажу, все одно робити поки нічого...

... якщо ви вирішили читати далі (а ви читаєте ), то можете підключити уяву (вона у вас точно є і в хорошому стані ), не надто вживайте потім поганих слів і т. п. , це специфічна невеличка історія, на любителя ...

Отже сталося коли мені десь... н-да, років сім стукнуло. Наче зараз пам`ятаю...

Невеличка сільська школа початкових класів, одна вчителька на... м-м-м... так, шість учнів - одним словом ідилія...

... трава вже трошки прижовкла, небо все більше часу насувалося хмарами, ніби готуючи з них собі теплу пухнасту перину для зимової пори. Дерева ж навпаки - почали скидати з себе теплих кольорів начиння і воно в незліченній кількості форм і відтінків наситило, вже сонливу землю.

Ти ходиш по цих осінніх візерунках, наче по казкових сюжетах, листаєш тендітні, золотаві сторінки у що раз новий свій невеличкий твір цього незбагненно затаєного, мрійливого СВІТУ ОСЕНІ...

І от ми - учні першого класу, семирічні дітлахи (а на той момент ми вийшли удвох - я і моя сусідка, з нас і складався перший клас)), разом із нашою першою учителькою (тільки гарні і хороші про неї спогади )), неспішно мандрували тією казкою, збираючи опале листя аби потім виклеїти у альбомі якийсь малюнок. Чудово навкруги, краса довкола, та ще й коли дивишся на світ ще дійсно очима дитячими.

... отак збираємо, перебираємо ті листочки і раптом...

ДУМКА!..

якось так, сама собою...

це ж ми зараз діти (глянув на однокласницю). От виростем... Вона стане жінкою, я чоловіком. А що далі? Це ж треба буде ОДРУЖИТИСЬ !!!... Я мало не впав...

Ну, нічого собі, думаю, - думки у 7 років... Я ж дитина і маю думати ЯК ДИТИНА ! По тому взяв себе в руки, дозбирали ми ті листочки і далі йшло все як і до цього. На такому "серйозному" рівні про це так більш і не задумувався.

 Та це просто... історія до слова, як ведеться... Ця пора року таки має свої принади. І найбільш прикрашає її опадаюче листя... То ніби салют самої природи перед довгим зимовим спочинком... справжній САЛЮТ ОСЕНІ...

P.S.

... і наостанок про... такою уявляється осінь...

  ...

А.Качан