хочу сюди!
 

Sveta

33 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «чорнобиль»

У 32-і роковини Чорнобильської катастрофи

У 32-і роковини Чорнобильської катастрофи відбулось вшанування пам’яті ліквідаторів аварії на ЧАЕС

26 квітня 2018 року - 13:01

У 32-і роковини Чорнобильської катастрофи відбулось вшанування пам’яті ліквідаторів аварії на ЧАЕС

26 квітня, у 32-і роковини аварії на Чорнобильській атомній електростанції, відбулась церемонія вшанування пам’яті героїв-ліквідаторів, які віддали життя у боротьбі з наслідками аварії на четвертому енергоблоці ЧАЕС.

Від Президента Петра Порошенка було встановлено кошик з квітами до пам’ятного знаку «Воїнам Чорнобиля» та меморіального кургану «Героям Чорнобиля» на території Меморіального комплексу жертвам Чорнобильської катастрофи у Києві.

Кіно

Рекомендую до перегляду

Сховище ядерних відходів побудують прямо під Чорнобилем.

Ядерні відходи будуть зберігати під Чорнобилем 

Кабінет міністрів України запропонував побудувати сховище відпрацьованого ядерного палива в зоні відчуження, у районі Чорнобиля.Сховище ядерних відходів буде збудовано в районі Чорнобиля, в зоні відчуження. Про це ідеться у відповідному законопроекті Кабміну.."В даний час відпрацьоване ядерне паливо АЕС Україна (за винятком Запорізької АЕС, на якій з 2001 року експлуатується "сухе" сховище контейнерного типу) вивозиться на тимчасове зберігання і подальшу переробку до Росії. Вартість послуг російських спеціалізованих підприємств по зберіганню і переробці має стійку тенденцію до зростання зкожним роком ... Крім того, починаючи з 2013 року, Україна повинна прийняти з Росії для зберігання і подальшого захоронення високоактивні радіоактивні відходи, що утворюються в результаті переробки відпрацьованого палива українських АЕС", - наголошується в пояснювальній записці до законопроекту.

У документі наголошується, що відповідно до світової практики та положень вітчизняного ядерного законодавства, відпрацьоване ядерне паливо належить до категорії ядерних матеріалів, а не радіоактивних відходів, використання яких в подальшому не передбачається.

"Відпрацьоване ядерне паливо є цінною вторинною сировиною, що міститьдо 97% ядерних матеріалів, які можуть бути ефективно використані в реакторах наступного покоління", - наголосили в Кабміні.

Нагадаємо, у травні президент Віктор янукович підписав закон, яким дозволив перевезення ядерних матеріалів між РФ та Словаччиною через територію України.

Раніше повідомлялося, що Україна зібрала гроші на нове укриття для Чорнобиля. Загальна сума коштів, необхідних для завершення реалізації чорнобильських проектів, становить 740 млн євро.

Богдан Скробут. На Київській землі (поема)

8

Тим часом атомний характер

Страшенну силу в собі мав.

Уран - графітовий реактор

То завмирав, то вибухав.

Ренгенним світлом він світився

Неначе з кратера стовпом.

Незримим променем стелився

Пронизував усе кругом.

Дивився атом в небо оком

Так, ніби світ вже покорив.

Стовпом вогню з руїни блока

Він блідо-сірим світлом бив.

Із прірви вирваної в блоці

Розпадом атом вилітав

І осідав на кожнім кроці

Весняну землю застилав.

9.

Та більшою була загроза

Непоправимої біди

Як став басейн-барботер повним

Радіаційної води

Над ним, в „підвішеному" стані

Страшно розпечений „висів"

Реактор, виведений з ладу

В потужності мільйонних сил.

З хімічним грізним елементом

В басейн-барботері вода,

їх поєднання стало б смертним.

Нічим не стримана біда.

Біда була б непоправима

Непередбачена ніким...

Не допустить з'єднань між ними"

Завдання всіх було таким.

І неможливо це забути

Як відвернули від біди,

Як відкачали люди в муках

Десятки тисяч тонн води.

10¶

Так небезпеку відвернули

Той не розбуджений ще гнів.

І всі полегшено зітхнули

З фатальних тих тринадцять (!) днів

Полегшено... Хіба це слово

Зняло тягар з людських плечей?

Робота йшла цілодобово,

Напруженість думок, очей.

Напругу ту ніхто не міряв,

Ніхто на трудність не зважав,

Той подвиг, де життям платили

Зразковим всім навіки став.

Це подвиг? Бо зберіг пів людства

По всій Європі від біди

І від можливого погубства

Радіаційної води.

(далі буде)

Чорнобиль не має минулого часу

   26 квітня 2018 року в нашій школі  учнями 8-А класу було проведено  захід, присвячений  річниці Чорнобильської трагедії.

              Присутніми були  учні  7-Б, 8-В та 9-А класів, вчителі.

               На меті заходу було ознайомлення учнів з однією із трагічних сторінок України; вшанування пам’яті  трагічно загиблих під час ліквідації наслідків аварії, жертв чорнобильської катастрофи; розкрити  наслідки трагедії, щоб запобігти подібному лиху; допомогти учням визначити для себе моральні і ціннісні пріоритети.

                          Важливо пам’ятати та доносити правдиву інформацію до нових поколінь про трагедію, яка торкнулася мільйонів людей. Тоді ніхто не задумувався про наслідки, ніхто не думав про здоров’я, про пільги, нагороди. Люди йшли самовіддано виконувати завдання, тому що не можна було інакше. Сьогодні, ми по-іншому сприймаємо трагедію і оцінюємо величезний подвиг, який зробили 32 роки  тому всі, хто зупинив небезпеку ціною свого здоров’я. Хай залишиться у минулому й ніколи не повториться жах чорнобильської катастрофи. А пам’ять про ті події навчить нас цінувати мир і спокій

                  Емоційність, глибина почуттів, з якими виступали діти, настільки вразили глядачів, що навіть після завершального слова Ірини Григорівни, класного керівника 8-А класу, у залі ніхто з присутніх навіть не поворухнувся,запала мертва тиша...

[ Читать дальше ]

Хроніка - про те що вже ніхто не розповіть...

Сталася подія, яка ніби обухом в чоло мене вдарила. Помер керівник експедиції з дослідження наслідкв аварії на ЧАЕС ім. В. І Леніна Весна видалася теплою в тому 1986 році. А щорічна весняна експедиція нашого відділу чогось забарилася і ми мали вийти на воду тільки після першотравневих свят, а не в середині квітня, як звичайно. Тож, щоб не гаяти такого приємного і квітучого часу, я з братом Юрком вирішили поїхати в ліс і поїсти шашличків з горілочкою. Не пам'ятаю, з якого дива, але в нас був напад благопристойності, тож поїхали цілком офіційно і правильно — він з дружиною Алочкою, а я з мамою, двома машинами в ліс десь під Фастовим. Поставили намети і взялися готувати шашлики. Я не пам''таю вже хто купував і замочував м'ясо, але шашлики вдалися добрі, а ліс — щедрим на дубові дрова. Горілку на обох взяли і я і Юрко, отже, нам її вистачило із доброю лихвою. Але ми чесно вихлебтали її всю. Та й поснули. Це була ніч із 26 на 27 квітня. Вночі мені стало зле і я прокинувся. Але бачу — Юра не спить, я до нього — чого? - питаю. А він мав звичку слухати БіБіСі англійською, щоб вдосконалювати знання англійської (ми тоді обидва підробляли перекладами). От і каже, щойно передали англійці, що у нас в Чорнобилі сталися якісь негаразди. Я здивувався, але мені і в голову не прийшло, що на ЧАЕС може щось статися і я рішуче заперечив англійську “пропоганду” Проте Юра сказав, що варто вертатися терміново додому — у нього сім'я, діти, та й я тоді мав сім'ю. От, з самого ранку, начхавши на алкогольний “вихлоп”, почали вибиратися з тих нетрів, куди заїхали. Ми трохи побоювалися ДАІ, не тому, що не справимося з керуванням машинами, а тому, що визначити, що ми нетверезі — не треба було й трубки! Годі того, щоб глянути на наші посоловілі очі і на непевні рухи. Але ГАІшники стояли самі такі вже накачані “антидотом", що від їхніх пик можна було люльку прикурювати і не пробували нас перевірити. От тоді я захвилювався — не так часто на дорогах так багато міліції і, що собливо цікаво — всі геть п'янючі, як чіпки! Це неспроста, казало мені передчуття недоброго. Відвіз маму і мотанувся до Києва, до жінки. Машка перелякана, Київ гуде і всі норовлять десь драпонути подалі. В кількох словах змалювала мені ситуацію — слід брати малу Наташку і їхати якнайдалі. А мені з роботи телефонує шеф — взавтра бути на роботі і то — конче! Зранку!!! Я розумію всіх — і шефа — він начальник експедиції і переживає — слід відходити,а я - його заступник (нашим жаргоном - “продкомісар”) заступник отримував гроші на всі дні на членів експедиції і відповідав за харчування люду. Тож мав купити необхідні харчі в Києві — то були часи, коли не все можна було легко і вільно купити в першому-ліпшому кіоску! Слід було їхати на базу з відповідним листом і вже там придбати необхідні дефіцинтні продукти. Пам'таю, що на кожного члена експедиції видавалося 1,72 крб. На добу. Це були не такі вже й малі гроші. Я міг запросто всіх прохарчувати, а решту повернути людям. Умудрявся годувати цілком пристойно експедицію з розрахунку 0,65 — 0,71 крб. на добу, потім, як стане бажання, поясню, як цього можна було досягти — поділюся безцінним досвідом бувалого “продкомісара”. І Машку як не зрозуміти!? Ми не мали спільних дітей, але Наташку я дуже любив і люблю досі — хороша дитина вона. Докладно розмірів небезпеки на той час не знав ніхто, але ми мали спеціальну освіту і могли уявити приблизно хоча б! Тож я влив у себе 0,5 л кави і літру мінералки, заправив машину, а Машка зібрала дитину й себе за той час. Натиснув на газ і за кілька годин був у Одеській області, в Кривому Озері — там мешкав товариш її батька, який і надав їм прихисток, а я того ж дня відправився назад. Ліг спати, скільки там залишалося вже до ранку, і пішов на роботу. Шеф повідав, що ідемо не 5-го, а 2-го травня в плавання, тож часу мало — слід скупитися терміново. Я взяв машину і поїхав за м'ясом, маслом та тушівкою на базу, а потім і за рештою продуктів. Словом, не підвів нікого і ще 30-го увечері завантажив холодильники на “Вернадському” необхідними продуктами. Хліб ми купували в день виходу, щоб не черствів зайве. І так — найкращий хліб як був, так і залишається - “український” київської випічки. Він може зберігатися понад 10 днів і не втрачати харчових якостей. Зрівнятися з ним може тільки черкаський “український”, але черкаський був на 200 г. легшим і тому не таким вигідним — більші буханці краще зберігаються і менше сохнуть, а тільки черствіють. Отже експедиція була зібрана і готова до виходу. 1-ше травня — ніхто не примусить, а от 2-ге пора виходити! Експедиція вийшла, як і звичайно, ми, трохи гідрологів та хіміків. Незвично те, що в складі експедиції — Валера, працівник відділу радіоекології. Вони їздили самі і не приєднувалися до інших — у них свої моніторингові точки і проби, нам з нами незручно їхати було. А цей раз — поїхали. Але і це не насторожувало — в нас часто бували найрізноманітніші люди — і навіть працівники інших установ, з інших республік і навіть іноземці. Це не несподіванка. Моя задача — в перші ж години - переписати всіх, встановити графік чергування по камбузу і вивісити його в кают-компанії. Домовитися з Анею (коком) про харчування на день виходу та інші звичні щоденні задачі.  Всяка експедиція починається з того, що начальник збирає всіх в кают-компанії і в присутності капітана і за його жвавої допомоги читає лекцію з техніки безпеки. Присутні мають бути всі, крім вахтенних матросів і офіцера. Бо з цієї миті починається власне експедиція і наступає повна відповідальність начальника і капітана за наші життя — вода не жарт. І не думайте, що на Дніпрі безпечне плавання. Шторми бувають такі, що й баржі перекидають. А решта загроз життю! Словом, є що казати їм. Але ми всі все це знаємо напам'ять, всі не перший і не другий раз на кораблі. Проте цього разу шеф настояв особливо суворо, щоб забралися всі, і навіть я, який не любив таких заходів, в одному приміщенні. І не даремно. Лекція була стисліша — про звичні заборони — не стрибати із спардеку у воду — не було забагато мови. Шеф вперше сказав, що задача експедиції незвична і незвичайна. Ми маємо дослідити радіоактивне забруднення акваторії Дніпра і відібрати необхідні проби для відділу радіоекології. Цим, по суті, експедиція повністю міняла напрямок своєї діяльності, хоча ніхто не заважав відібрати і звичайні проби та пройти моніторингові точки за планом всіх співробітників. Просто була визначена додаткова задача, як з часом стала основною. Крім того він сказав кодову фразу: “Звичйно, ця робота пов'язана з певною небезпекою, кожен може відмовитися. Але ця робота має бути виконана. Якщо ми не підемо — відправлять спеціалістів з Москви. Самі знаєте, як їм важлива наша — чужа земля і ми самі. Якщо не знайдуть в Москві — поїдуть військові, а їхня компетенція нам відома. Тут зараз зібрані: 1. спеціалісти різних профілів, необхідні для виокнання цієї роботи; 2. люди, які добре знають місцевість, яку будемо досліджувати; 3. громадяни України, для яких ця земля — рідна. Отже, вирішуйте, але врахуйте, якщо не ми, то хто краще цю роботу виконає?” На цей час кораблю підійшов і до шлюзу і почав шлюзування. На всіх була оформлена перепустка в Чорнобильську зону і міліція, яка контролюквала вхід на водосховище, перевіривши корабля та пасажирів, нас пропустила. Ми зайшли до набережної у Вишгороді і шеф зсадив всіх жінок на беріг, а також молодих хлопців, у кого ще не було дітей. Перепитав ще раз — може хтось не піде. Тим, що зійшли, сказав, щоб ніде не показувалися і сиділи вдома. На цьому місці ми мали їх забрати на зворотному шляху. Час названо і ми пішли далі. Але вияилося, що на кораблі залишилася ще одна жінка. Кок. Без кока їхати неможливо, але ми вирішили, що готувати їсти може один з мотористів, якраз той самий, з ким вона “крутила любов” і взяв на себе додаткову (і не малу!!) роботу,а ми всі йому постановили допомагати. Аню висадили в Лютежі з вимогою бути там, коли вертатимемося (шеф дуже добре вмів розраховувати час і виконання роботи) і пішли далі.  Чому я так детально все описую? Та тому, що з тих, хто залишився на кораблі на той час сьогодні живий тільки один. Так, автор цих рядків. І це моє завдання — віддати їм належне, згадати, бо якщо я не напишу — то нікому вже буде. Я досі не знаю, чому так сталося, що вижив я один і чому Бог мене вберіг — ми жили в однакових умовах і їли однакову їжу. Ту, що я заготував у Києві, а я заготував ту, яка була вироблена ще до аварії. Всі в мене брали антидот (крім шефа — той був абсолютний абстинент) не тому, що нам видавали, а тому, що за родом роботи я використовував етиловий спирт як розчинник і в мене його було багато. Отже, на кораблі було двоє непитущих (я питущий, але спирт пити не хотів з принципу — я не вживаю хімреактивів, а спирт був для мене саме реактивом тоді! Хоча взагалі я не проти перекинути чарку). І ми прожили найбільше — шеф помер у листопаді 2010 року і саме на його похороні я зрозумів, що написати ці спогади вже не просто примха, а обов'язок перед товаришами. Я ще живий і, здається, здоровий. Може, мені допомогло моржування, може ще щось,але я не хворів і тільки втратив кілька зубів,а більше й нічого. До того ж втрата кількох зубів за такий період часу невелика дивина і всіма це добре знано.  Робота в нас була проста і звична, хіба що в кожен вихід на човнах брали Валеру з дозиметром. Де не де він просив відібрати додаткові проби (60 л води в основному), що не складало особливих незручностей. Щоправда, була й дивовижна задача — Микола Маковський мав набрати 80 кг найрадіоактивнішого мулу, який ми знайдемо. Окремо пишу, як це відбувалося: Стоячи на кормі в звичайній своїй одежі (шорти і майка) донним батометром на тросі вибиралася порція мулу з дна якогось тихого виру. Потім батометр відкривався (ніяких рукавиць!) голими руками і вибирався долонею в поліетиленовий мішок, який він тримав межи колін. Всі в цей час займалися своєю роботою. За один раз можна було підняти до 350-400 г. мулу. І так всі 80 літрів. Робота забарна і шеф піщов йому на допомогу. Все це зайняло десь із годину часу на борту (і всю решту життя у Миколи через який рік, а йому тоді було біля 30 років). Не знаю, хто додумався до такої задачі — всі розуміли що це і чим скінчиться, але Мковський був лімітчиком в Академії наук — не мав київської прописки і жив у гуртожитку. Він не міг відмовитися від такої задачі із багатьох міркувань, які не були актуальні для нас, киян. Отже його тупо відправили на смерть. І робилося це без всякого показного героїзму, хоча і ми і той, хто його спорядив(живий і здоровй член АН УАН сьогодні) знали, про що йдеться. Потім ми були в Прип'яті. В місті я не відмічав наших відряджень — навіщо? Там черги, а в нас відрядження на Дніпро, тож відмітити його можна хоч і в самому Києві! Ех, якби ж то я знав, чим це обернеться! Нам всім потім прийшлося через суд доводити, що ми були в Чорнобилі в травні 1086 року. А докумнетів було вдосталь, щоправда, не ті, що вимагалися по закону — бортовий журнал, графік відбору проб, за якими було написано понад 50 звітів до ВР СРСР, перепустки в зону відчуження з відмітками посадовців і списком учасників, але якби я тобі відмітив у Прип'яті наші посвідчення — нам не прийшлося доводити очевидних фактів через суд і гаяти час. Та ми не знали, що ми — ліквідатори. Не було такого слова на той час. Ми, жартома, (хороші жарти!) називали себе “хібакусі” - ті хто пережив атомне опромінення в Хіросімі та Нагасаці. Зате скільки ходило анекдотів!!!! вони складалися прямо на ходу, з життя.  Бачили і просто злочинне нехтування життям людей внаслідок того, що їм не сказали про небезпеку. Зокрема, в Сорокошичах ми побачили зграйку дітлахів, які гралися в піску. Коли Валера підійшов до того піску, його дозиметр зашкалило. Ми сказали в селі, щоб забрали дітей з того небезпечного місця, але селяни не вірять вченим в шортах і подраних майках, босим і загорілим. Я, до того ж, на той час відпустивши бороду. Поголив череп — ніяк не викликав довіру в простих людей, які довіряли Щербицькому і Романенку, а ті з екрану Телевізора! І Шпльт Газет доводили, що ніякої небезпеки нема. До слова, потім і нам заборонили сповіщати людей про небезпеку, а що це не помогло, то заборонили Валері казати НАМ про рівні опромінення. Ясно, що це не завадило ні йому ділитися інформацією з нами, ні нам — з мешканцями тих місць, де нас носило. Так ми працювали (із систематичними заходами в Київ, щоразу наш прихід викликав паніку та істерику в тих, хто там залишався — вони навіть боялися з нами розмоляти) до кінця навігації. А через півтора місяця помер перший з нас — Валерій Петрович Горбик. Можна сторінками розповідати про ті уявні жахи, які нагромадила обивательська фантазія і ті реальні, які не настільки помітні, як уявні, але дієвіші. Проте — навіщо? Це сотні разів описано в різних документальних та художніх роботах. Не хочу. Можу тільки нагадати, як наші працівники, хто мав рідню чи знайомих у Москві чи Пітері, їздили туди і як ті москалі та пітерці ставилися до нас, як зачумлених. А я взимку був у Москві і мені сильно розболілися зуби. Проте місцева лікарка мене прийняла без всяких упереджень і, взнавши, що я ліквідатор, а нам на той час уже дали посвідчення і медалі, віднеслася дуже співчутливо і сердечно. Різні люди є! Потім в експедиції був змінний склад — після травневого виходу приходили інші люди. Незмінними були тільки начальник, команда, дозиметрист і я. Мені довелося дуже складно вести облік хто коли і скільки разів харчувався на кораблі, щоб решту грошей повернути кожному. Досі пам'ятаю, що харчування в тій екседиції склало 0,73 крб в добу на людину. А решта — майже карбованць щодня, я мав повернути всім, хто ходив, хай навіть і на 5-6 діб. І далеко не всі загинули — перемерли тільки ті, хто був у травневому виході. І не слід казати, що тільки від радіації — люди вмирають і від хвороб і інших причин. Але так уже склалося — що тих всіх нема. Якось дуже вже спрямовано! І я досі дуже ображаюся, коли мені хтось заздрить на мої чорнобильські пільги (а їх постійно не виконує держава), не потрібний мені безплатний проїзд в метро і на трамваї, поверніть Горбина і Пироженка. І Колю Маковського, Васю, Валеру Жука, Яблонського Славу — хочу з ним випити зеленого чаю!Не терба нас славити — я хочу почути вічне бурчання Вовки Зайченка! Вони за віком всі, кого перерахував, повинні були б жити досі — мої ровесники, а якщо старші то не набагато! Вічна вам пам'ять друзі мої. Ви, як справжні козаки, сказали ”Хто, якщо не ми” і стали на шляху стихії. І не простої, а незвіданої на той час стихії!І боролися і перемагали хоча б тим, що Київ не прийшлося евакуювати, бо придумали, як спинити хвилю радіоактивного мулу, що котився водорю з Прип'яті. Не буду казати про тих, хто відправив вас на смерть, вони теж не мали особливого вибору. Але честі також, бо коли прийшов час розрахунків — визнати нас потерпілими — всі пощезали, сховалися за порожніми словами, при тому не забувши себе записати в ліквідатори. Хоча їхня участь була умовна — вони там були працювали нашими руками і дихали нашими легенями, вдихаючи порох та куряву тих місць. Але годі з ними. Я не про них кажу і називати навіть не хочу. 

А все це написав я в пам'ять про дійсного Героя — Олександра Йосиповича Сакевича, який зумів організувати всю роботу, підбодрити і настроїти людей, і сам взяти участь у найнебезпечніших роботах. Його не стало з нами в листопаді 2010 року. Інтелігентна людина, прекрасний вчений, і педагог, він водночас був і патріотом України, нашим другом і просто ми його називали “батько”. Маю схавлити вибір керівництва — не знаю, хто міг би так добре організувати той виїзд як він, але так жаль, що не буду бачити його більше, навіть на фотографіях — він не любив фотографуватися. Ні тоді, на в наступні роки, а експедиція тривала кілька років — нема жодної фотки його на Вернадському, який нам став плавучим домом. І досі теплі почуття в серці до тієї величезної плавучої залізяки.  Якщо хтось не згоден — хай заперечить, а я переконаний — ось так робляться подвиги! Не “звершуються”, а саме “РОБЛЯТЬСЯ” тяжкою роботою, довго і наполегливо...

На лінії вогню

Більше тижня наші рятувальники мужньо долають вогонь на Київщині, Житомирщині та у зоні відчудження. Найчастіше їм доводиться відпочивати між змінами саме так - спати на землі чи у наметі неподалік від місця загоряння. Причина банальна: щоб доїхати до частини, потрібен бензин, який видають в обмеженій кількості.

Я багато років боровся за покращення умов роботи рятувальників - придбання нової техніки, підвищення зарплат та збільшення фінансування будівництва житла. Щоб ідучи у пекло, вогнеборці відчували вдячність і підтримку держави. Завдяки цій боротьбі вони отримують зараз по 8 тисяч гривень і більше, а не 3-4 тисячі, як раніше.

Дякую, хлопці, за ваш щоденний подвиг. Ми цінуємо і поважаємо вас!








Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

Допоможіть знайти фільм

Допоможіть знайти фільм "Черный аист" (1993р., Білорусь)

Річниця ядерної катастрофи на Чорнобильскій АС




Богдан Гордасевич Вічная пам'ять і вічная слава всім правдивим героям-ліквідаторам катастрофи на Чорнобильській Атомній станції імені Володимира Ільїча Леніна.
Керувати
Подобається · Відповісти · 1 хв
Богдан Гордасевич
Богдан Гордасевич Мене дивує, чому дотепер не розкажуть, що це була не техногенна аварія, тобто не технічний збій в роботі атомного реактора, а дико безглуздий науковий експеримент: спроба керувати ядерною реакцію в реакторі з водяним охолодженням без води (!) в системі, а виключно твелами опускаючи і піднімаючи їх. Зрозуміло, що реактор без води почав перегріватися, а аварійне скидання всіх твелів не зупинило нарощування перегріву і тоді оператори запанікували і запустили воду у вже розпечений реактор, що спричинило газо-динамічний вибух реактора, після чого пішла неконтрольована реакція графіто-уранової суміші, але дякувати Богу ланцюгової реакції не сталося, бо інакше я б цього не писав, а ви б - не читали.
Керувати
Подобається · Відповісти · 3 хв
Богдан Гордасевич
Богдан Гордасевич Коли ми вже відучимось брехати: перший секретар Центрального комітету КПРС в Україні і член Політбюро ЦК КПРС Щербицький привів на демонстрацію 1-го травня свою внучку, як були і інші діти провладних комуністів, бо вони відігравали ключову роль у виставах під час демонстрації. Причому знаючи про радіацію і в цьому найбільший жах ситуації!
Керувати
Подобається · Відповісти · 18 хв
Раїса Кириченко
Раїса Кириченко На 1 травня було дуже тепло. Всі пішли на парад. Я ніколи не забуду.як покупала 6-річного сина та побачила, що вся ванна вкрита його волоссям. Восени 1986 була в Києві, в госпітала МВД і бачила солдатиків-строковиків, які РУКАМИ, в брезентових рукавицях, збирали радіоактивний графіт. Вони були, мов скелети, обтягнені СІРИМ ПЕРГАМЕНТОМ, без волосся, без брів, без зубів!!! Їм не ставили променеву хворобу і вони помирали...У моєї сусудки чоловік поїхав в Чорнобиль в травні 1986 (брали всіх в примусовом порядку), через місяць повернувся важко хворим. Поховали в вересні. залишилось 2 дітей. Вони не мали статус чорнобильців...
12
Керувати
Подобається · Відповісти · 2год
2 відповіді · 2 год
Renat Nomerovskyy
Renat Nomerovskyy я памятаю як у нас в класі була дівчинка з Чорнобиля. вона постійно хворіла і була дуже блідою, аже білою. вона зламала палець та лікар її на рентгент послав.
ренгенолог завів її не рентген, та пішов за ширму. вискочив із зі ширми за матюками "якого хера? я ж просив нічого не чипати!".
а вона нічого не чіпала. воно просто "фоніла".
через декілька місяців вона лягла в лікарню. і з відти вже не повернулась.
я не памятаю як її звали.
але я памятаю її жовту косу та бліди руки із прожилками вен... :( :( :(
2
Керувати
Подобається · Відповісти · 1год
Роман Корконішко
Роман Корконішко Речівка кінця 80-х, пам'ятаю. Правда, інфи спочатку зовсім не було, ширився між людьми поголос, мама казала,щоб не йшов під сонце. Погода стояла сонячна, просто спека. Але на парад вигнали.
5
Керувати
Подобається · Відповісти · 3год
Olya Doroshenko
Olya Doroshenko ПОЛИНОВИЙ СЛІД

Зоря Полин упала із небес –...Побачити більше
6
Керувати
Подобається · Відповісти · 2год
Maria Viktorovna
Maria Viktorovna Вонючий совок, людські життя ніщо для цієї махіни
13
Керувати
Подобається · Відповісти · 3год
3 відповіді · 1 год
Хазар Хазар
Хазар Хазар Там говорилося ще в одному варіанті: хай живе КПСС на ЧОрнобильській, Хмельницькій, ще й на Рівненській АЕС
Керувати
Подобається · Відповісти · 2год
Василь Володимирович
Василь Володимирович Комуняцькі потвори.
7
Керувати
Подобається · Відповісти · 3год
Галина Глазова
Галина Глазова хто ще хоче повернутися в совок?
4
Керувати
Подобається · Відповісти · 3год
1 відповідь
Зураб Кутелія
Зураб Кутелія А вони хочуть ще ссср не розумию.
Керувати
Подобається · Відповісти · 1год
Сергей Корниенко
Сергей Корниенко Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!
Керувати
Подобається · Відповісти · 3год

Фототур у Чорнобиль

Фототур у Чорнобиль – це зoвсім нoвий підхід дo пoдорожі. Це гарна можливість пoбачити Зoну зсередини, а не з вікна задушного транспорту. Серед дикої прирoди і напівзакинутої культури радіoактивного Пoлісся.