Много я в жизни плохого видал,
Как то мой дед в колодец упал,
Много грустил, и по деду скучал.
Было и так, что рыбак заплутал,
в сети свалился и рыб напугал,
в руку себе как то кайло загнал,
кот, как-то раз мой завтрак украл.

Видел, как люди друг друга ругали,
слышал, что дети кого-то пугали.
Чувствовал холод, вьюгу и стужу,
Был, как в сахаре без ужина тоже.
Много кому и зарплат не давали,
Часто и много с робот выгоняли.
и воровали и избивали,
газа и света не раз нас лишали.
Кайло не раз без дела стояло,
Сколько же раз мы копейки считали.

Но вот такого как здесь и сейчас,
я не видал, утверждаю не раз.
люди за правое дело стояли,
многие пали, с слезами молчали.
власть за народом мы отстояли,
в брате родном мы поддержку искали,
даже подарки успели собрать,
из уголков конфеты достать,
и залатавши раны свои,
мы поделиться хотели... увы.

Вместо того, что бы нас поддержать,
братик нас плакать заставил опять.
сколько хороших людей полегло,
сколько, скажите просто за что?
Так наболело сильно в груди,
что хоть кричи, хоть не кричи,
легче не станет от того в груди.
больно, обидно, ну просто за что??
мы же любили, как своего.
сколько общался с вами не раз,
вы же народ ну хороший как раз.
сколько же было у нас общих тем,
а в интернете плавает мем,
как мы дружили, смеялись, гуляли.
свадьбу не раз друг с другом играли.
Жаль, что вы слушали не те слова,
вот на пороге дурная война,
земли мы делим, не наши, ага.
мы умирая, сейчас НАВСЕГДА,
грош не получим, как и всегда.
люди очнитесь, я вас всех люблю,
даже при том, что так трудно живу!

Но на последок хочу вам сказать,
земли родные не дам я отнять,
не по тому, что вас не люблю,
просто я с голоду вот так умру.
и защищать их я буду как пес,
пусть только кайло в руках, я не трус,
кинусь как демон, как ангел прорвусь.
я защищаю себя и детей,
и зарплату в двадцать рублей,
остановитесь не дайте ЕМУ,
испепелить нас как саранчу.

ХайВей

Минуле Зарічанки відноситься до середини XVII століття. Першими її поселенцями були три козаки – Явтушенко, Пономаренко, Саєнко.корінняродин яких залишились і дони ні, що пов'язані родинними стосунками.

Перші їх поселення знаходились на узбережжі широкої і повноводної річки Уди. Зараз це нижня частина вулиці Потьомкіна та в'їзд Некрасова. Чомусь ці поселення були названі Дурним хутором. Назва збереглася і до сьогодні.

Мій дід, Микита Іванович, був одним із нащадків роду Пономаренків. У першу світову війну 1914 року він служив у царській кінній армії, а під час Великої Жовтневої революції перейшов до кінної армії Будьонного. Якось запитала у нього: «Чим же вас купили більшовики?» А почула у відповідь: «Землею».

У 1919 році сільською управою було виділено для родини земельний наділ 1 га, на якому він побудував свій будинок. Потім дідусь розділив свою землю синам, братам, онукам, де й досі проживають покоління Пономаренків. Таким же чином відбувся розподіл землі й у родинах Саєнків, Явтушенків. Тільки після 20-х років XX століття почалося інтенсивне заселення хутора, який змінив свою назву на Зарічанку.

Поруч із поселеннями перших поселенців знаходилися високі піщані насипи, які у народі назвали горбами. У 1910 році через них було прокладено залізницю, а у 50-ті роки XX століття засадили хвойними деревами.

Під горбами по узбережжю ріки тяглась стежина до першої криниці, побудованої з мореного дуба, яку називали Саївською. Вважається, що вона була побудована родиною Саєнків. Вода у цій криниці мала властивості лужності: нею прали білизну, мили волосся, яке після миття ставало шовковим. Населення Зарічанки користувалося цією криницею до 70-х років XX ст.

А на місці пісків було побудовано автопідприемство, яке працювало до 2000 року. Криницю було накрито залізобетонною спорудою, яка поросла верболозом і доступу до неї немає, а жаль.

У дитинстві ми часто бавилися на лісках і знаходили там кінські зуби, побитий череп'яний посуд, дивні ґудзики. Коли я показала ці знахідки своєму дідусеві, то він пояснив, що у далекому XVII ст. на цих пагорбах стояли татарські кошари. Шлях татарських орд пролягав саме через Зарічанку до цих пісків, бо навпроти через річку Уди існувала переправа. До наших часів Солоницівка-3 називається баркас. Татарські орди вели свої напади у 1680, 1691 роках. Звідси вони прямували на Деркачі, Вільшани, Богодухіа, Охтирку, Суми. Татари грабували населення, викрадали худобу, вбивали та забирали в неволю людей. Моєму дідусю розповідав його дід про те, що татари награбоване переправляли по річці Уди. Із роду в рід передається легенда про те, що у районі Солоницівки затоплена козаками баржа з дорогоцінностями і золотим конем.

Пройшли роки. Селяни збудували греблю, яка існує й зараз. Родина Саєнків побудувала млин, на якому мололи хліб. Тут же була й ступа, де товкли просо. Млином користувалася вся округа. Через річку, яка стала поступово звужуватися, збудували дерев'яний міст, який з'єднав Солоницівку з Дурним хутором. Після революції 1917 року хутір почали заселяти нові поселенці, і це місце стали називати Зарічанкою.

Взимку 1943 року у лютому-березні по долині річки Уди від Гаврилівки впродовж Зарічанки до Пісочина проходили оборонні рубежі Харкова, йшли запеклі бої. Оборону тримала 303 стрілецька дивізія, що була сформована з добровольців з Новосибірської області та Алтайського краю, а також 86 окрема танкова бригада. Між двома залізничними коліями встановлено обеліск загиблим воїнам.

З роками ріка Уди почала висихати, а з будівництвом автопідприемства виникла необхідність побудувати добротний залізобетонний міст, який з'єднав Зарічанку з Сумською трасою. У 80-х роках минулого століття побудували ще одне підприємство – МК-16, керівником якого є незмінний директор В. В. Діденко. Піклуючись про зручності для населення, він вирішив питання з Укрзалізницею про будівництво залізничної зупинки «Зарічанка», що раніше була на станції Подвірки. А в 90-х роках за залізничною колією розпочалося будівництво нового житлового масиву Зарічанки.

 

Матеріали підготувала Ніна Жиленко,

смт. Солоницівка

газета «Вісті Дергачівщини»