З найдавніших часів вода вважається джерелом усякого життя. Давні українці з особливою пошаною ставились до води. Вони охороняли і прикрашали джерела і криниці, наділяючи їх цілющими й магічними властивостями.

Вважалось, що велику чудодійну силу має не почата вода з криниці. У ній ку-пали немовлят, нею користувались, щоб зняти зурочення, або вилікувати хворобу Особливо вважали цілющою йорданську воду, освячену на Водохреща 19 січня.

Вода завжди була символом чистоти. Тому вважалось великим гріхом плювати у воду. Чиста вода є магічним способом як фізичного, такі морального, очищення людей. Вона була й засобом зцілення.

В нашому рідному краю ще з давніх часів існують криниці: Дем'янова; Саівська, Гаврюшенкова, Отченашева. І кожна з них має свою історію. Із покоління в покоління передається легенда про цілющі води Отченашевої криниці. Одна жінка мала сина, який дуже хворів, його ноги були вкриті глибокими ранами, які не заживали. Бідна мати де тільки не лікувала сина і в лікарів, і в знахарок, але ніщо не допомагало. Одного разу їй приснився сон: сивий дідусь з білою, як сніг бородою, сказав: «О третій годині ранку йди до Отченашевої криниці, набери води, дай пити сину, а ноги обкутуй полотняною тканиною, змоченою в цій воді. Так роби до повного зцілення сина».

Жінка виконала все що наказав їй - дідусь. І згодом син вилікувався.

Старожили нашого селища пам'ятають про пивзавод, який існував в Солоницівці до 1928 року. Пиво виготовлялось на цілющій воді, яка й досі тече з підгори. Завдяки смаковим властивостям води, солоницівське пиво в ті часи неодноразово мало вищі нагороди у Франції, Голландії, Германії.

А хто не знає про цілющі властивості Онуфрієвської води?

Ще з 17 століття під Онуфрієвською церквою існували самородні джерела з криничками в олтарі і під амвоном, до яких віруючі приходили для зцілення своїх хвороб. На ці джерела в ті часи приносили чудотворну Озерянську ікону. З підгори Курязького монастиря били цілющі джерела води.

В 1945 році лікар Є. Следзієвський дослідив Курязькі джерела і вважав їх цілющими. Він подав клопотання про побудову водолікувального закладу при цих джерелах, яке нажаль. не було прийняте до уваги. Цими цілющими джерелами і зараз користується місцеве населення і харків'яни.

Вода в нашому житті – це символ руху. Багато народних прислів'їв можна почути від старих людей: «Не вір воді, не втопишся», «не лізь у воду, не знаючи броду»...

Вода – це уособлення міцності, всесильності: «яка вода м'яка, а камінь точить».

Вода – це символ часу: «Іде, як вода по каменю», «Ще багато води упливе, доки те буде», «Вчорашньої води не доженеш», «Час, як вода, спливає».

І важливість цієї чарівної рідини важко переоцінити в нашому житті.

Підготувала Ніна Жиленко.

газета «Голос Солоницівки»

Минуле Зарічанки відноситься до середини XVII століття. Першими її поселенцями були три козаки – Явтушенко, Пономаренко, Саєнко.корінняродин яких залишились і дони ні, що пов'язані родинними стосунками.

Перші їх поселення знаходились на узбережжі широкої і повноводної річки Уди. Зараз це нижня частина вулиці Потьомкіна та в'їзд Некрасова. Чомусь ці поселення були названі Дурним хутором. Назва збереглася і до сьогодні.

Мій дід, Микита Іванович, був одним із нащадків роду Пономаренків. У першу світову війну 1914 року він служив у царській кінній армії, а під час Великої Жовтневої революції перейшов до кінної армії Будьонного. Якось запитала у нього: «Чим же вас купили більшовики?» А почула у відповідь: «Землею».

У 1919 році сільською управою було виділено для родини земельний наділ 1 га, на якому він побудував свій будинок. Потім дідусь розділив свою землю синам, братам, онукам, де й досі проживають покоління Пономаренків. Таким же чином відбувся розподіл землі й у родинах Саєнків, Явтушенків. Тільки після 20-х років XX століття почалося інтенсивне заселення хутора, який змінив свою назву на Зарічанку.

Поруч із поселеннями перших поселенців знаходилися високі піщані насипи, які у народі назвали горбами. У 1910 році через них було прокладено залізницю, а у 50-ті роки XX століття засадили хвойними деревами.

Під горбами по узбережжю ріки тяглась стежина до першої криниці, побудованої з мореного дуба, яку називали Саївською. Вважається, що вона була побудована родиною Саєнків. Вода у цій криниці мала властивості лужності: нею прали білизну, мили волосся, яке після миття ставало шовковим. Населення Зарічанки користувалося цією криницею до 70-х років XX ст.

А на місці пісків було побудовано автопідприемство, яке працювало до 2000 року. Криницю було накрито залізобетонною спорудою, яка поросла верболозом і доступу до неї немає, а жаль.

У дитинстві ми часто бавилися на лісках і знаходили там кінські зуби, побитий череп'яний посуд, дивні ґудзики. Коли я показала ці знахідки своєму дідусеві, то він пояснив, що у далекому XVII ст. на цих пагорбах стояли татарські кошари. Шлях татарських орд пролягав саме через Зарічанку до цих пісків, бо навпроти через річку Уди існувала переправа. До наших часів Солоницівка-3 називається баркас. Татарські орди вели свої напади у 1680, 1691 роках. Звідси вони прямували на Деркачі, Вільшани, Богодухіа, Охтирку, Суми. Татари грабували населення, викрадали худобу, вбивали та забирали в неволю людей. Моєму дідусю розповідав його дід про те, що татари награбоване переправляли по річці Уди. Із роду в рід передається легенда про те, що у районі Солоницівки затоплена козаками баржа з дорогоцінностями і золотим конем.

Пройшли роки. Селяни збудували греблю, яка існує й зараз. Родина Саєнків побудувала млин, на якому мололи хліб. Тут же була й ступа, де товкли просо. Млином користувалася вся округа. Через річку, яка стала поступово звужуватися, збудували дерев'яний міст, який з'єднав Солоницівку з Дурним хутором. Після революції 1917 року хутір почали заселяти нові поселенці, і це місце стали називати Зарічанкою.

Взимку 1943 року у лютому-березні по долині річки Уди від Гаврилівки впродовж Зарічанки до Пісочина проходили оборонні рубежі Харкова, йшли запеклі бої. Оборону тримала 303 стрілецька дивізія, що була сформована з добровольців з Новосибірської області та Алтайського краю, а також 86 окрема танкова бригада. Між двома залізничними коліями встановлено обеліск загиблим воїнам.

З роками ріка Уди почала висихати, а з будівництвом автопідприемства виникла необхідність побудувати добротний залізобетонний міст, який з'єднав Зарічанку з Сумською трасою. У 80-х роках минулого століття побудували ще одне підприємство – МК-16, керівником якого є незмінний директор В. В. Діденко. Піклуючись про зручності для населення, він вирішив питання з Укрзалізницею про будівництво залізничної зупинки «Зарічанка», що раніше була на станції Подвірки. А в 90-х роках за залізничною колією розпочалося будівництво нового житлового масиву Зарічанки.

Матеріали підготувала Ніна Жиленко,

смт. Солоницівка

газета «Вісті Дергачівщини»

И таки здравствуйте! Кто знает где взять информацию о достоверности истории родника? Меня интересует история родника в окрестностях пгт Солоницевка: http://blog.i.ua/user/435934/287678/

Просьба к тем, кто владеет информацией или знает где взять информацию о роднике поделиться ею.

Спасибо за внимание.