Минуле Зарічанки.

Минуле Зарічанки відноситься до середини XVII століття. Першими її поселенцями були три козаки – Явтушенко, Пономаренко, Саєнко.корінняродин яких залишились і дони ні, що пов'язані родинними стосунками.

Перші їх поселення знаходились на узбережжі широкої і повноводної річки Уди. Зараз це нижня частина вулиці Потьомкіна та в'їзд Некрасова. Чомусь ці поселення були названі Дурним хутором. Назва збереглася і до сьогодні.

Мій дід, Микита Іванович, був одним із нащадків роду Пономаренків. У першу світову війну 1914 року він служив у царській кінній армії, а під час Великої Жовтневої революції перейшов до кінної армії Будьонного. Якось запитала у нього: «Чим же вас купили більшовики?» А почула у відповідь: «Землею».

У 1919 році сільською управою було виділено для родини земельний наділ 1 га, на якому він побудував свій будинок. Потім дідусь розділив свою землю синам, братам, онукам, де й досі проживають покоління Пономаренків. Таким же чином відбувся розподіл землі й у родинах Саєнків, Явтушенків. Тільки після 20-х років XX століття почалося інтенсивне заселення хутора, який змінив свою назву на Зарічанку.

Поруч із поселеннями перших поселенців знаходилися високі піщані насипи, які у народі назвали горбами. У 1910 році через них було прокладено залізницю, а у 50-ті роки XX століття засадили хвойними деревами.

Під горбами по узбережжю ріки тяглась стежина до першої криниці, побудованої з мореного дуба, яку називали Саївською. Вважається, що вона була побудована родиною Саєнків. Вода у цій криниці мала властивості лужності: нею прали білизну, мили волосся, яке після миття ставало шовковим. Населення Зарічанки користувалося цією криницею до 70-х років XX ст.

А на місці пісків було побудовано автопідприемство, яке працювало до 2000 року. Криницю було накрито залізобетонною спорудою, яка поросла верболозом і доступу до неї немає, а жаль.

У дитинстві ми часто бавилися на лісках і знаходили там кінські зуби, побитий череп'яний посуд, дивні ґудзики. Коли я показала ці знахідки своєму дідусеві, то він пояснив, що у далекому XVII ст. на цих пагорбах стояли татарські кошари. Шлях татарських орд пролягав саме через Зарічанку до цих пісків, бо навпроти через річку Уди існувала переправа. До наших часів Солоницівка-3 називається баркас. Татарські орди вели свої напади у 1680, 1691 роках. Звідси вони прямували на Деркачі, Вільшани, Богодухіа, Охтирку, Суми. Татари грабували населення, викрадали худобу, вбивали та забирали в неволю людей. Моєму дідусю розповідав його дід про те, що татари награбоване переправляли по річці Уди. Із роду в рід передається легенда про те, що у районі Солоницівки затоплена козаками баржа з дорогоцінностями і золотим конем.

Пройшли роки. Селяни збудували греблю, яка існує й зараз. Родина Саєнків побудувала млин, на якому мололи хліб. Тут же була й ступа, де товкли просо. Млином користувалася вся округа. Через річку, яка стала поступово звужуватися, збудували дерев'яний міст, який з'єднав Солоницівку з Дурним хутором. Після революції 1917 року хутір почали заселяти нові поселенці, і це місце стали називати Зарічанкою.

Взимку 1943 року у лютому-березні по долині річки Уди від Гаврилівки впродовж Зарічанки до Пісочина проходили оборонні рубежі Харкова, йшли запеклі бої. Оборону тримала 303 стрілецька дивізія, що була сформована з добровольців з Новосибірської області та Алтайського краю, а також 86 окрема танкова бригада. Між двома залізничними коліями встановлено обеліск загиблим воїнам.

З роками ріка Уди почала висихати, а з будівництвом автопідприемства виникла необхідність побудувати добротний залізобетонний міст, який з'єднав Зарічанку з Сумською трасою. У 80-х роках минулого століття побудували ще одне підприємство – МК-16, керівником якого є незмінний директор В. В. Діденко. Піклуючись про зручності для населення, він вирішив питання з Укрзалізницею про будівництво залізничної зупинки «Зарічанка», що раніше була на станції Подвірки. А в 90-х роках за залізничною колією розпочалося будівництво нового житлового масиву Зарічанки.

Матеріали підготувала Ніна Жиленко,

смт. Солоницівка

газета «Вісті Дергачівщини»