хочу сюда!
 

Оксана

46 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 41-46 лет

Заметки с меткой «неволя»

віршування в окупації

22. february - місяць лютий.

непримітний контур долі
по долоням юлиць голих
february креслить криво
снігоспадами примхливо
і сльоту у зморі сонну -
косооким хитрим блазнем
змерзлу волю у полоні
водить містом напоказ

ухопив у зашморг мокрий
древа всі малі й великі
долу гне хита і душить -
холод вдихує у душу
видноколо на заслони
й сонце зранене у схрони
нагло сховано на скон

закрутив сніги мов дзигу
дзвоном гулом тріском криги
мов скажені коні хури
перемелюють на хугу
простір-час-і вимір суті
усього в нестримній люті -
білим мороком хурдел
у льодовій брилі скуто
все в зимовій тій купелі...-
там життя в недолі білій
ледве дихаючи мліє
у судомі б"ється в брилі
нігті зламує об лід

...сніг спадає
тане
зтанув з неба знов сльотою
що захмаренням туманне
а в калюжах - вирій в скалках
птах в яких лиш випадковий
тінь мов явиться низинна
й одним помахом крила
промайне міраж оманний...



Ми йдемо шляхом Шевченка!



Автобіографія Тараса Шевченка

(Лист Т. Шевченка до редактора часописі »Народное чтеніе.«)

Я вполне сочувствую вашему желанію познакомить читателей »Народнаго Чтенія« съ исторіею жизни людей, выбившихся своими способностями и делами изъ темной и безгласной толпы простолюдиновъ. Подобныя сведенія поведутъ, мне кажется, многихъ къ сознанію своего человеческаго достоинства, безъ котораго невозможны успехи общественнаго развитія въ низшихъ слояхъ населенія Россіи. Моя собственная судьба, представленная въ истинномъ свете, могла бы навести не только простолюдина, но и техъ, у кого простолюдинъ находится въ полной зависимости, на размышленія глубокія и полезныя для обеихъ сторонъ. Вотъ почему я решаюсь обнаружить передъ светомъ несколько печальныхъ фактовъ моего существованія. Я бы желалъ изложитъ ихъ въ такой полноте, въ какой покойный С. Т. Аксаковъ представилъ свои детскіе и юношескіе годы, – темъ более, что исторія моей жизни составляетъ часть исторіи моей родины. Но я не имею духу входить во все подробности. Это могъ бы сделать человекъ, успокоившійся внутренно и успокоенный на счетъ себе подобныхъ внешними обстоятельствами. Все, что я могу покаместь сделать въ исполненіе вашего желанія, это представить вамъ въ короткихъ словахъ фактическій ходъ моей жизни. Когда вы прочтете эти строки, вы, я надеюсь, оправдаете чувство, отъ котораго у меня сжимается сердце и коснетъ грудь.

Я – сынъ крепостнаго крестьянина, Григорія Шевченка. Родился въ 1814 г. Февр. 25, въ селе Кириловке Звенигородскаго уезда Кіевской губ., въ именіи одного помещика. Лишившись отца и матери на 8-мъ году жизни, пріютился я въ школе у приходскаго дьячка, въ виде школяра-попихача. Эти школяри въ отношеніи къ дьячкамъ тоже самое, что мальчики, отданные родителями, или иною властью, на виучку къ ремеслнникамъ. Права надъ ними мастера не имеютъ никакихъ определительныхъ границъ: они – полные рабы его. Все домашнія работы и выполненіе всевозможныхъ прихотей самого хозяина и его домочадцевъ лежатъ на нихъ безусловно. Предоставляю вашему воображенію представить, чего могъ требовать отъ меня дьячекъ, – заметьте, горькій пьяница, – и что я долженъ былъ исполнять съ рабской покорностью, не имея ни единаго существа въ міре, которое заботилось бы, или могло заботиться, о моемъ положеніи. Какъ бы то ни было, только въ теченіе двухъ-летней тяжкой жизни въ такъ называемой школе, прошелъ я граматку, часловець и, наконецъ, псалтирь. Подъ конецъ моего школьнаго курса, дьячекъ посылалъ меня читать, вместо себя, псалтирь по усопшихъ крепостныхъ душахъ и благоволилъ платить мне за то десятую копейку, въ виде поощренія. Моя помощь доставляла суровому моему учителю возможность больше прежняго предаваться любимому своему занятію, вместе съ своимъ другомъ, Іоною Лимаремъ, такъ что, по возвращеніи отъ молитвословнаго подвига, я почти всегда находилъ ихъ обоихъ мертвецки пьянымы. Дьячекъ мой обходился жестоко не со мною однимъ, но и съ другими школярами, и мы все глубоко его ненавидели. Безтолковая его придирчивость сделала насъ въ отношеніи къ нему лукавыми и мстительными. Мы надували его при всякомъ удобномъ случае и делали ему всевозможныя пакости. Этотъ первый деспотъ, на котораго я наткнулся въ моей жизни, поселилъ во мне на всю жизнь глубокое отвращеніе и презреніе ко всякому насилію одного человека надъ другимъ. Мое детское сердце было оскорблено этимъ исчадіемъ деспотическихъ семинарій милліонъ разъ, и я кончилъ съ нимъ такъ, какъ вообще оканчивають выведенные изъ терпенія беззащитные люди, – местью и бегствомъ. Найдя его однажды безчувственно пьянымъ, я употребилъ противъ него собственное его оружіе – розги, и, на сколько хватило детскихъ силъ, отплатилъ ему за все его жестокости. Изъ всехъ пожитковъ пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка съ кунштиками, т. е. гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы. Я не счелъ грехомъ, или не устоялъ противъ искушенія похитить эту драгоценность, и ночью бежалъ въ местечко Лисянку.

Тамъ я нашелъ себе новаго учителя въ особе маляра-діакона, который, какъ я скоро убедился, очень мало отличался своими правилами и обычаями отъ моего перваго наставника. Три дня я терпеливо таскалъ на гору ведрами воду изъ речки Тикача и растиралъ на железномъ листе краску медянку. На четвертый день терпеніе мне изменило, и я бежалъ въ село Тарасовку къ дьячку-маляру, славившемуся въ околотке изображеніеме великомученика Никиты и Ивана Воина. Къ сему то Апеллесу обратился я съ твердою решимостью перенести все испытанія, какъ думалъ я тогда, неразлучныя съ наукою. Усвоить себе его великое искусство хоть въ самой малой степени жедалъ я страстно. Но, увы! Апеллесъ посмотрелъ внимательно на мою левую руку и отказалъ мне на отрезъ. Онъ объяснилъ мне, къ моему крайнему огорченію, что во мне нетъ способности ни къ чему, ни даже къ шевству или бондарству.

Потерявъ всякую надежду сделаться когда-нибудь хоть посредственнымъ маляромъ, съ сокрушеннымъ сердцемъ возвратился я въ своє родное село. У меня была въ виду скромная участь, которой мое воображеніе придавало, однако жъ, какую-то простодушную прелесть: я хотелъ сделаться, какъ выражается Гомеръ, пастыремъ стадъ непорочныхъ съ темъ, чтобы, ходя за громадскою ватагою, читать свою любезную краденую книжку съ кунштиками. Но и это не удалось мне. Помещику, только что наследовавшему достояніе отца своего, понадобился расторопный мальчикъ, и оборванный школяръ-бродяга попалъ прямо въ тиковую куртку, въ такіе же шаровары и, наконецъ, – въ комнатные козачки.

Изобретеніе комнатныхъ козачковъ принадлежить цивилизаторамъ Заднепровской Украины, полякамъ; помещики иныхъ національностей перенимали и перенимають у нихъ козачковъ, какъ выдумку, неоспоримо умную. Въ краю, некогда козацкомъ, сделать козака ручнымъ съ самаго детства – это тоже самое, что въ Лапландіи покорить произволу человека быстроногаго оленя. Польскіе помещики былаго времени содержали козачковъ, кроме лакейства, еще въ качетве музыкантовъ и танцоровъ. Козачки играли, для панской потехи, веселыя двусмысленныя песенки, сочиненныя народною музою съ горя, подъ пьяную руку, и пускались передъ панами, какъ говорятъ поляки: сюды-туды-навприсюды. Новейшіе представители вельможной шляхты, съ чувствомъ просвещенной гордости, называютъ это покровительствомъ украинской народности, которымъ-де всегда отличались ихъ предки. Мой помешикъ, въ качестве русскаго немца, смотрелъ на козачка более практическимъ взглядомъ и, покровительствуя моей народности на свой манеръ, вменялъ мне въ обязанность только молчаніе и неподвижность въ углу передней, пока не раздастся его годосъ, повелевающій подать тутъ же возле него стоящую трубку, или налить у него передъ носомъ стаканъ воды. По врожденной мне продерзости характера, я нарушалъ барскій наказъ, напевая чуть слышнымъ голосомъ гайдамацкія унылыя песни и срисовывая украдкою картины суздальской школы, украшавшія панскіе покои. Рисовалъ я карандашемъ, который – признаюсь въ этомъ безъ всякой совести – укралъ у конторщика.

Баринъ мой былъ человекъ деятельный: онъ безпрестанно ездилъ то въ Кіевъ, то въ Вильно, то въ Петербургъ и таскалъ за собою, въ обозе, меня для сиденія въ передней, подаванія трубки и тому подобныхъ надобностей. Нельзя сказать, чтобы я тяготился моимъ тогдашнимъ положеніемъ; оно только теперь приводитъ меня въ ужасъ и кажется какимъ-то дикимь и несвязнымъ сномъ. Вероятно, многіе изъ русскаго народа посмотрятъ когда-то по моему на свое прешедшее. Странствуя съ своимъ бариномъ съ одного постоялаго двора на другой, я пользовался всякимъ удобнымъ случаемъ украсть со стены лубочную картинку и составилъ себе такимъ образомъ драгоценную коллекцію. Особенными моими любимцами были историческіе герой, какъ-то: Соловей Разбойникъ, Кульневъ, Кутузовъ, козакъ Платовъ и другіе. Впрочемъ, не жажда стяжанія управляла мною, но непреодолимое желаніе срисовать съ нихъ какъ только возможно верныя копіи.

Однажды, во время пребыванія нашего въ Вильно, въ 1829 г. декабря 6-го, панъ и пани уехали на балъ въ такъ называемые рессурсы (дворянское собраніе) по случаю тезоименитства въ Бозе почившаго Императора Николая Павловича. Ве доме все успокоилось, уснуло. Я зажегъ свечку въ уединенной комнате, развернулъ свои краденныя сокровища и, выбравъ изъ нихъ козака Платова, принялся съ благоговеніемъ копировать. Время летело для меня незаметно. Уже я добрался до маленькихъ козачковъ, гарцующихъ около дюжихъ копыть генеральскаго коня, какъ позади меня отворилась дверь, и вошелъ мой помещикъ, возвратившійся съ бала. Онъ съ остервененіемъ выдралъ меня за уши и надавалъ пощечинъ – не за моє искусство, нетъ! (на искусство онъ не обратилъ вниманія) а за то, что я могъ бы сжечь не только домъ, но и городъ. На другой день онъ велелъ кучеру Сидорке выпороть меня хорошенько, что и было исполнено съ достодолжнымъ усердіемъ.

Въ 1832 г. мне исполнилось 18 летъ, и такъ-какъ надежды моего помещика на мою лакейскую расторопность не оправдались, то онъ, внявъ неотступной моей просьбе, законтрактовалъ меня на четыре года разныхъ живописныхъ делъ цеховому мастеру, некоему Ширяеву, въ Петербургъ. Ширяевъ соединялъ въ себе качества дьячка-спартанца, дьякона-маляра и другаго дьячка-хиромантика; но, не смотря на весь гнетъ тройственнаго его генія, я въ светлыя весеннія ночи, бегалъ въ Летній Садъ рисовать со статуй, украшающихъ сіе прямолинейное созданіе Пеі|)а. Въ одинъ изъ такихъ сеансовъ познакомился я съ художникомъ Иваномъ Максимовичемъ Сошенкомъ, съ которымъ я до сихъ поръ нахожусь въ самыхъ искреннихъ братскихъ отношеніяхъ. По совету Сошенка, я началъ пробовать акварелью портреты съ натуры. Для многочисленныхъ грязныхъ пробъ, терпеливо служилъ мне моделью другой мой зеилякъ и другъ, козакъ Иванъ Нечипоренко, дворовый человекъ нашего помещика. Однажды помещикъ увиделъ у Нечипоренка мою работу, и она ему до того понравилась, что онъ началъ употреблять меня для снятія портретовъ съ любимыхъ своихъ любовницъ, за которые иногда награждалъ меня целымъ рублемъ серебра. 1837 г. Сошенко представилъ меня конференцъ-секретарю Академіи Художествъ, В. И. Григоровичу, съ просьбой освободить меня отъ моей жалкой участи. Григоровичъ передалъ его просьбу В. А. Жуковскому. Тотъ сторговался предварительно съ моимъ помещикомъ и просилъ К. П. Брюлова написать съ него, Жуковскаго, портретъ, съ целью розыграть его въ частной лотерее. Великій Брюловъ тотчасъ согласился, и вскоре портретъ Жуковскаго былъ у него готовъ. Жуковскій, съ помощью графа Вельегорскаго, устроилъ лотерею въ 2.500 р. ассигнаціями, и этою ценою куплена была моя свобода, въ 1838 г. апреля 22.

Съ того же дня началъ я посещать классы Академіи Художествъ и вскоре сделался однимъ изъ любимейшихъ учениковъ-товарищей Брюлова. Въ 1844 г., удостоился я званія свободнаго художника.

О первыхъ литературныхъ моихъ опытахъ скажу только, что они начались въ томъ же Летнемъ Саду, въ светлыя безлунныя ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращеннаго жизнію въ школе, въ помещичьей передней, на постоялыхъ дворахъ и въ городскихъ квартирахъ; но, когда дыханіе свободы возвратило моимъ чувствамъ чистоту первыхъ леть детства, проведенныхъ подъ убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне. Изъ первыхъ, слабыхъ моихъ опытовъ, написанныхъ въ Летнемъ Саду, напечатана только одна баллада »Причинна.« Когда и какъ писались последовавшія за нею стихотворенія, объ этомъ теперь я не чувствую охоты распространяться. Краткая исторія коей жизни, набросанная мною въ этомъ нестройномъ разсказе въ угожденіе вамъ, правду сказать, обошлась мне дороже, чемъ я думалъ. Сколько летъ потерянныхъ! И что я купилъ у судьбы своими усиліями – не погибнутье Едва-ли не одно страшное уразуменіе своего прошедшаго. Оно ужасно, оно темъ более для меня ужасно, что мои родные братья и сестры, о которыхъ мне было тяжко вспоминать въ своемъ разсказе, до сихъ поръ крепостные. Да, м. г., они крепостные до сихъ поръ!

 Примите и т. д.     Т. Шевченко.
1860, февраля 18.
»Кобзар« 1 і 2 томи
Прага, 1896

Кавказ
 (уривок)

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої крові –
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави бога,
Великого бога.

Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх. А дівочих,
Пролитих тайне серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки – море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям Слава.
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!

Федір Бортник - шлях страждань і пошуків

За десяток років, уже на схилі віку, він зібрав і опублікував маловідомі матеріали про яскравих особистостей, причетних до історії Радивилова, – письменників Модеста Левицького і Юрія Горліса-Горського, лікаря-просвітянина Петра Шепченка, священика Іоанна Петровського, воєначальника армії УНР Максима Борового, винахідника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у різних виданнях спогади про пережите в 30 – 50-і роки, про знайомих та друзів, які стали жертвами політичних репресій.

Цікава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився він 1911 року в Радивилові. Батько керував цегельнею князя Урусова, а також мав власну цегельню, мати шила жіночий одяг. У 1918 – 1919 роках Федір навчався в українській народній школі, затим до 1926 – в польській семирічці. У 1924 році отав членом молодіжної організації "Пласт"" і перебував у ній, ведучи активну діяльність, до 1928-го, коли та була заборонена польською владою. У 1929 – 1933 роках навчався в гімназії в Бродах. У 1931-му вступив до Організації українських націоналістів. "Після смерті матері в лютому1928-го, – розповідав мені Федір Каленикович, – я почав жити самостійно, займався малярством, яке давали добрі прибутки, тож мав змогу поступити на навчання до гімназії, до 5 класу, і за чотири роки здобув там атестат зрілості. Затим два роки вчився на юридичному факультеті університету в Львові.

У бібліотеці Федора з’явилися перші видання творів І.Котляревського, прекрасне єкатеринославське видання творів T.Шевченка, праці про Україну, видані ще до Першої світової. Усе це було конфісковано й знищено польською поліцією після арешту Бортника" у серпні 1937 року в справі Ярослава Старуха (згодом командувач УПА в Закерзонні). Під слідством Федір перебував у Дубенській тюрмі до березня 1939-гo. Але 1 вересни, коли розпочалася Друга світова війна, його заарештували знову – і відправили у польський концтабір Береза-Картузька. Звідти звільнили червоноармійці 18 вересня. Повернувшись додому, завідував 4-класною школою в селі Сестрятині. Однак примара репресій не відступилась. Бортником зацікавилися енкаведисти, і з 24 грудня 1939 року він опинився на довгій дорозі страждань по тюрмах і таборах Радянського Союзу як "социально опасный элемент" (Дубно, Київ – Лук’янівка, Миколаїв, Старобєльськ, Красноярськ, Норильськ).

Строк ув’язнення закінчився рівно через дев’ять років, 24 грудня 1947-гo. Через півроку приїхала дружина.

Федір Бортник залишився працювати на вугільних шахтах Норильська, здобув освіту гірничого інженера-геолога. Реабілітований 1960 року. Отоді й з’явилася надія знайти застосування своїм знанням та силам в Україні. Але зустрів упередженість і недовіру. З неабиякими труднощами відкупив колись “експропрійовану” половину батьківської хати. Зайнявся садівництвом, дослідницькі статті став друкувати в спеціалізованих журналах. Лише з початком перебудови зрозумів, що недалеко той час, коли зможе всім розповісти правду про своїх мужніх товаришів-патріотів, про своє життя. Його публікації з’явилися в місцевій періодиці, у збірнику “Із криниці печалі”, підготовленому обласною редакційно-видавничою колегією з випуску книг серії “Реабілітовані історією”. Утвердження незалежності України мовби окрилило вже немолодого інтелектуала. Бортник неодноразово виступав на науково-теоретичних конференціях, присвячених історії краю, його повідомлення увійшли у випущені збірники. Листувався з літераторами, науковцями, діячами української діаспори. Зокрема, про його краєзнавчі інтереси та напрацювання схвально відгукувалися письменник Федір Погребенник, доктор медичних наук Євген Боровий. До останніх днів (а помер він у віці 92 років) не полишав Федір Каленикович і захоплення юності – малярства, писав ікони. Деякі роботи художника експонувалися в Бродах, Радивилові.

 

Володимир ЯЩУК.