Думки в невпопад,
                       на душі якось сумно і холодно…
Тебе вже давно
                       не чекаю й не кличу у сні,
Та знов зорепад
                       нагадав як спокусливо й солодко
З тобою удвох
                       малювали ми крила весні.


Я знала – не мій,
                       та в думках все одно через відстані
Летіла в твій світ, 
                       цілувала тебе і до дна
Нектар пила твій
                       і здавалось всі зорі непізнані
Зовуть нас в політ,
                       у якому лиш наша весна…


Я знаю, що ти –
                      лиш бажана, намріяна вигадка,
І знову клянусь,
                      що забуду тебе – тільки так.
Ми різні світи…
                     І до слів цих давно уже звикла я,
Та тільки чомусь
                     я без тебе не звикну ніяк…

Ти так далеко. Мабуть теж не спиш.
Не подолати кілометрів нам, я знаю,
Та мрій їм не скорити. Сум облиш,
Давай придумаємо сон, де ми літаєм.

Я зір з небес не хочу – зовсім ні,
Давай політ свій ми зупинимо у полі
І у волосся ти вплетеш мені
Волошки сині, що очам моїм під колір.

Ти обійми мене і в очі глянь.
Ні, я не плачу! Це краплинки мого неба.
Я стільки снів із мрій і сподівань
Збирала усмішок росиночки для тебе!

Ти обійми мене. Ми вдвох підем
Блукати полем, що волошками іскриться...
Давай удвох з надією заснем,
Що цей наш сон обов’язково нам присниться.

О, мой застенчивый герой,
ты ловко избежал позора.
Как долго я играла роль,
Не опираясь на партнера!

К проклятой помощи твоей
я не прибегнула ни разу.
Среди кулис, среди теней
ты спасся, незаметный глазу.

Но в этом сраме и бреду
я шла пред публикой жестокой -
все на беду, все на виду,
все в этой роли одинокой.

О, как ты гоготал, партер!
Ты не прощал мне очевидность
бесстыжую моих потерь,
моей улыбки безобидность.

И жадно шли твои стада
напиться из моей печали.
Одна, одна - среди стыда
стою с упавшими плечами.

Но опрометчивой толпе
герой действительный не виден.
Герой, как боязно тебе!
Не бойся, я тебя не выдам.

Вся наша роль - моя лишь роль.
Я проиграла в ней жестоко.
Вся наша боль - моя лишь боль.
Но сколько боли. Сколько. Сколько.

1960-1961
Белла Ахмадулина

*** ну просто не змогла стриматися, щоб не розмістити у блозі!
...рядки так влучно лягли у душу...

Цілунок був п'янкий...
Мов сон напівсвідомий.
І погляд був розгублений такий,
І серце до судоми
Зібгалось у куточку зліва...
І я крізь біль - була щаслива!
Й сміялась весело і п'янко...
Була тобі я не коханка,
Не люба й мила чарівниця,
І не дружина-помічниця,
Ні подруга, а ні знайома...
Майнула по обличчю втома,
Промчалась тінь розчарування,
Що не було у нас кохання,
Що дарував ти не мені
Сповиті в щастя ночі й дні.
І що робитиму тепер?..
В повітрі маревом завмер
Твоїх очей і слів малюнок...
Чужий! ...спасибі за цілунок.

Довкола гамір, шум... і натовп у екстазі,
Немов молитву, ловить тихі фрази...
Скипає, шаленіє у жалю
Від слів простих "тебе люблю..."
...А я - усе продовжую любити!
У світлі, в темряві, у пустоті, у квітах,
Продовжую картатись і кричати -
Нечутно, німо! Для усіх - мовчати.
Й хапати твої очі у мигтінні
Вогнів, шумів, і мови жеботінні,
І животіти настроєм, і пити
Палке очікування сплющеної миті.
Й судома сполохом майне у скронях,
І задрижить бажання у долонях,
В словах - молитвах, у словах - прокльонах!
Й чекаю - незворотньо й неминуче -
На доторки, на погляди пекучі,
На схвалення моїх найперших звуків -
Й на теплі, спраглі, рідні твої руки,
І на невміле ще твоє вітання.
На сон - у сні... на втрачене кохання.

Той вірш написаний давно...
І різні чули його люди.
Можливо, правди в нім не буде,
Та він для мене - мов вино -
П'янке, терпке... цей смак забути
Не можу я через роки,
Бо тої дивної отрути
З твоєї пила я руки...

Ти - не знаєш.
Я - не знаю.
Загубились
У собі.
Не чекаєш.
Не чекаю...
Ні мені,
А ні тобі -
Не пізнати,
Не відчути
Біль утрати,
Біль спокути.
Бо - не мали.
Бо - не вміли...
Було мало,
Було біло,
Чисто так
І так разюче!
Дивний смак
І смак пекучий -
Не пізнаний,
Не жаданий...
Лише - рани,
Стерті рани
Залишили
У минулім.
Відболіли.
Відстаждали.
І назавтра -
Все забули...

Промчав по обрію очей
Промінчик босий...
Із серця спрагло потече -
мов спів срібноголосий -
Тоненька нитка болю.
Сумую за тобою...
За порухом твоїм...
Щодень я плачу.
Вустам шепчу чужим -
"Карай, палаче..."
Просипався зерном у сміх
Сліпий окраєць...
Й, впустивши шанс на гріх,
Постукаю до раю.

Сонце світить - та не гріє...
Я сказати не посмію,
Як мені потрібен ти.
Як лякаюсь самоти...
Як я плачу уночі!
Як сьогодні - три мечі,
Три золочених мечі
Болем в серце увійшли -
Слова три в мені зійшли,
Без останку, без жалю
Схлипом: "я тебе люблю..."

Тебе люблю...
До стогону,
До схлипу,
До спалаху надії
У очах.
Аж до судоми
З ароматом липи,
Аж до безмежжя
У прогірклих снах.
І до крайнеба,
І до третіх півнів,
До цокотіння
Золотих підків...
До стужі півночі,
До спеки півдня,
Аби лиш... ти
Любові захотів.