Досить несподівана відвертість російського історика Лева Прозорова, як на мене. До речі, він позиціонує себе як патріот Росії, тим не менш це не заважає йому писати такі речі. 

Що нам з тих подій у московії? Нмд чітко всі крапки над ї розставив пан Корчинський. Дивимось, воно того варте.

Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор історичних наук

ЯК МОСКОВІЯ ПРИВЛАСНИЛА ІСТОРІЮ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

* Вперше надруковано у збірці Ярослава Дашкевича «Учи неложними устами сказати правду» (К.: Темпора, 2011. – 828 с.).

Створюючи свою ук­ра­їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере­бу­ва­ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак­­тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.

В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.

Розглянемо основні питання цієї проблеми.Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.

Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом "старшебратства" мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:

– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;

– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

Московити, великороси – хто вони?

Московити. У IX–XII ст. великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великоросами».

У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським».Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями.У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з слов’янською святинею – Києвом За короткий час (50–80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уроженець від мами мерянки, муромчанки, мокшанки... Так з’явилися на землі «Моксель» князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. В цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масове «перетікання» слов’ян із Придніпров’я на землі «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов’янам із плодючих земель Придніпров’я іти через непроходимі хащі і болота тисячі кілометрів в невідому напівдику глуш?На базі християнства на землі«Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на землях «Моксель» проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками 1872 р. –215с.).Із 7729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов’янського поховання.Антропологічні дослідження А.П. Богданова і Ф. К. Вовка, що проводили вивчення людських черепів,підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля «Моксель» ввійшла в склад Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі «Моксель» в складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування в 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, які використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в1240–1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі.

На період воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство був посаджений молодший брат Юрія – Ярослав Всеволодович, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заложники). Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на дочці хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирсысе князівство (1252–1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р. будучи іце дитиною.

Слід відзначити, що управлінська влада Ростово-Суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі рахувалися на другому, а то і на третьому місці.

Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується.

Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана уділь­ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди.

Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів.Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї.Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто,насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності.Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі. Великороси. Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV–XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залещанської землі», з Московїї, які ніколи не були Руссю.Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування «великоросів». На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета –світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором,правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII–XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський,Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших. Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо.Українців, які проявилися як нація в XI–XII ст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо

жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.

Так «старший брат»,«великорос» змушував жити «молодшого брата», «малороса» у жорстоких «обіймах любові».

СТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності»,що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні.За царювання Івана IV(Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі.

Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира  Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої "Залещанської" землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня).

Іван IV (Грозний) уперше 1547року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з

Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток:

літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі.

У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась

єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.

Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість

Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.

Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави.Для цього кожний іноземець,що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної тайни і зобов’язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «обробці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні після 30–50 років розсекречуються всі архіви. Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться! Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762–1796), яка не допускала думки про

те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової бази.

Тож, Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала

в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямах:

– збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а також з

інших країн – Польщі, Туреччини та ін.;

– вивчення, фальсифікація,переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи:«Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літопис» та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали

знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pp., «Історія Російська із найдавніших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. В «Скіфській історії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;

– написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII ст., а подавалися, що вони XI,

XIII, XIV ст. Всі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, в «Залещанській» землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які перебували у напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;

– для обґрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зводів. Усі ці зводи і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського є тільки у

переписаному вигляді, жодного оригінала. Жод­ного! Все це вказує на неймовірну за масштабами безсоромності й нахабства, фальсифікацію при створенні історії Держави Російської.

Не можна вічно жити в брехні!

Настав час, щоби українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалась би не на фальсифікованих Катериною II літописах і заново написаних у XVIII столітті «загальноруських літописних зводах», а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди мають знати правду.

http://www.universum.lviv.ua/journal/2011/6/dashk.htm

 

  Почти все гидронимы и топонимыЦентральной России – финские. Сама Москва – это название народа мокша и финское«вода» (Moks+Va). В середине XIII века эти земли назывались «страна Моксель» по

имени их народа мокша (самоназвание Moksel), именно от него киевляне стали называть жителей региона «москалями» еще задолго до появления города Москвы: это не уничижительное название, а самоназвание этноса мокша. Еще один финский топоним от названия реки Москва (точнее – народа мокша) – город Мокшан у ее истоков в Пензенской области. Другие финские топонимы Московии. Рязань (столица народа эрзя). Муром (столица народа мурома). Пермь (столица народа перми). Вятка (столица финнов-вятичей). Вологда (из вепсского vauged «белый» *valgeda). Суздаль (народ меря) и Шуя (тоже народ меря, название от финского «суо» - «болотистая местность»). А также Калуга, Ржев, Коломна, Кострома, Тверь, Пенза, Весьегонск (город веси), Холмогоры, Вычегда и топонимы чуди Ладога, Ихальнема, Кема, Кочевар, Майманга, Невлой, Пукаранда, Хяргокор, Чучепала – и тысячи других. Некоторые топонимы переделывались на звучание, похожее на «славянское» (т.н. субстратные названия, приспособленные к звуковому и грамматическому стилю русского языка). Например, тюркский город Орел, населенный испокон веков татарами-кипчаками, на их языке означал "дорога на подъем", а в русском языке стал означать хищную птицу. Аналогичная забавная «птичья» история произошла и со знаменитым городом Гусь-Хрустальный. На официальном сайте города сообщается: «Какое необычное название для города – Гусь-Хрустальный! Почему-то сразу представляются алмазные грани, в которых переливаются яркие лучи солнца. Город Гусь-Хрустальный почти затерялся на Владимирской земле среди лесов, озер и речек Мещеры. Город Гусь-Хрустальный – старейший центр стекольной промышленности! Отсюда и такое запоминающееся название города. Город Гусь-Хрустальный входит в состав Золотого кольца России. Символ города Гусь-Хрустальный - метровый хрустальный гусь, вышедший из рук мастера. Это очень красивое изделие, которым гусевчане очень гордятся». Действительно, на гербе города – гусь. Однако это – чудовищная нелепость. Гусь - это не птица, а изменившееся финно-угорское "кууси" - ель, еловая. Река, от которой назван город, протекает по лесному мещерскому краю, где ель действительно произрастает в большом количестве, а сама Мещера - это название финно-угорского племени. Аналогично и мерянский город Козельск имеет свое название не от «козла», а от реалий языка меря, это тоже субстратный топоним. Знаменитые Соловки (Соловецкие острова), имеют нерусское название, которое, в сущности, означает просто «острова»: саамское «suolov» - «остров». Редкие топонимы славянского звучания (Владимир, Ростов, Ярославль и Нижний Новгород) – вовсе не города местного населения, а крепости, построенные и названные так захватившими эти края киевскими князьями. С.М. Соловьев в "Истории России с древнейших времен" и в других работах всюду пишет о финских корнях России, например, неоднократно указывает, что \«Ростов Великий построен и населен финскою мерею». Он не считает его славянским городом, ибо «славяне там не жили». Не имеет никакого отношения к местному населению и Нижний Новгород. В пергаментной Лаврентьевской летописи сообщается, что в 1221 году князь Юрий, сын Всеволода Большое Гнездо, «заложил град на усть Окы и нарече имя ему Новъград». Показательно, что до 1340 года город не имел приставки «Нижний» (см. статью В.А. Кучкина «Горький – Нижний Новгород», «Русская речь», №1, 1973), это означало, что Великий Новгород тогда воспринимался как «чужой», «иностранный». Так, собственно, и было: Новгородская Республика была самостоятельным государством. Украинский историк Владимир Белинский замечает в книге «Страна Моксель»: «Великороссы – не являются изначально славянским народом, никогда им не были и в тех условиях быть им не могли. Даже среди основной массы великороссов славяне, выходцы из Поднепровья, составляли ничтожно малую долю процента». В.О. Ключевский, профессор Московского университета и Московской Духовной Академии, приемник С.М. Соловьева на кафедре русской истории Московского университета, писал ("Исторические портреты", Москва, 1990 год, стр. 41): "...Великорусское племя... было делом новых разнообразных влияний... притом в краю, который лежал вне старой коренной Руси и в ХII в. был более инородческим, чем русским краем... Финские племена водворялись среди лесов и болот центральной и северной России еще в то время, когда здесь не заметно никаких следов присутствия славян". На стр.41-42: "В области Оки и верхней Волги в XI- XII вв. жили три финские племени: мурома, меря и весь. Начальная киевская летопись довольно точно обозначает места жительства этих племен: она знает мурому на нижней Оке, мерю по озерам Переяславскому и Ростовскому, весь в области Белоозера. Ныне в центральной Великороссии нет уже живых остатков этих племен; но они оставили по себе память в ее географической номенклатуре. На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сел, рек и урочищ. Прислушиваясь к этим названиям, легко заметить, что некогда на всем этом пространстве звучал один язык, которому принадлежали эти названия, и что он родня тем наречиям, на которых говорят туземное население нынешней Финляндии и финские инородцы среднего Поволжья, мордва, черемисы". К. Валишевский в своей книге "Иван Грозный", изданной в России в 1912 году, писал на стр. 16: "Съ этнографической точки зрънiя девять десятыхъ страны [Московии] имъли только то русское населенiе, которое оставила здъсь прокатившаяся волна недавняго колонизацiоннаго движенiя. Не было необходимости въ то время "скресь" русскаго, чтобы найти татарина и особенно финна. Основой населенія вездъ являлось финское племя". Еще ранее эту мысль высказал Н.М. Карамзин: "жили тогда...: Меря вокруг Ростова и на озере Клещине, или Переславском; Мурома на Оке, где сия река впадает в Волгу; ... Чудь в Эстонии и на Восток к Ладожскому озеру; Нарова там, где Нарва; ... Весь на Белеозере; Перьм в Губернии сего имени; ... Печора на реке Печоре. Некоторые из сих народов уже исчезли в новейшие времена или смешались с Россиянами..." (Н.М. Карамзин "История государства российского ", том I, стр. 45.) В.О. Ключевский на стр. 44: "...Наша великорусская физиономия не совсем точно воспроизводит общеславянские черты... именно, скулистость великоросса, преобладание смуглого цвета лица и волос и особенно типический великорусский нос, покоящийся на широком основании, с большой вероятностью ставят на счет финского влияния". Интересно, что когда в 2000-2005 годах ученые РАН проводили первое в России исследование генофонда русского народа, то ожидали найти в нем пусть примесь финской крови – но все же и славянскую составную. (См. нашу статью «Лицо русской национальности» в №15 за 2006 г., а также статью Дарьи Лаане и Сергея Петухова «Лицо русской национальности» в российском журнале «Власть» (приложение к изданию «Коммерсантъ») в №38, 26 сентября 2005 г., стр. 54-60, и еще один рассказ об этих исследованиях в русском издании журнала «NEWSWEEK», 2005, № 27 (57)). Результаты шокировали ученых: оказалось, что русский этнос по своим генам
является финским этносом, а не славянским (и вообще не индоевропейским). Он
абсолютно идентичен мордве (3 генетические единицы различия, это полная
генетическая идентичность) и находится в ближайшем родстве финнам Финляндии,
эстонцам Эстонии и татарам Татарстана (30 генетических единиц, ближайшее
родство) – а вовсе не индоевропейцам беларусам, с которыми гены русских абсолютно расходятся. А вот беларусы генетически идентичны западным балтам
мазурам Мазовы – северным полякам. Однако удивление генетиков было бы куда как меньшим, если бы они не верили бредовой пропаганде царизма и СССР про «славянские корни русских», а внимательнее изучали труды серьезных и честных историков. РУСИФИКАЦИЯ РОССИИ В течение веков финское население Московии,
некогда завоеванное киевскими захватчиками, управлялось властью киевского
происхождения: князья, дружина и попы, которые для укрепления власти крестили
финнов и обращали их в свой язык. Постепенно эта «элита» растворилась в финской
среде, но вот киевский язык с огромной примесью церковного болгарского языка
поповских книг – остался и заменил у финнов их язык. В итоге финны стали
говорить на московском языке, который в разные эпохи назывался по-разному:
вначале он был русский (пока был киевским языком русинов-украинцев), потом с
финским влиянием стал называться московским, потом Ломоносов ему пишет
«Грамматику» как российскому языку, и только в первой половине XIX века этот
язык впервые именуется «русским языком» в эпоху Пушкина. С этих пор в наше
сознание вбивалось представление о «великом и могучем русском языке», который,
вообще-то говоря, не был никогда ни «русским», ни «языком». Тут уместно вспомнить о том малоизвестном факте, что Владимир Даль (родом датчанин, писатель, лексикограф, этнограф) не является автором «Толкового словаря живого великорусского языка». Такой книги он никогда не писал. В изданной в 1890 году биографии Даля сказано на стр. 14: «В 1849-1859 гг. был управляющим удельной конторой в Нижнем-Новгороде, а по выходу в отставку жил в Москве и занимался окончанием и изданием своего «Толкового словаря великорусского наречия». Это же название книги Даля сообщается в «Словаре Геннади», т. I, стр. 276. То есть Даль писал словарь вовсе не языка, а НАРЕЧИЯ, так как, предполагаю, называть крайне РАЗНОЛИКИЕ финно-славянские и тюрко-славянские говоры России «языком» было просто ненаучно, ибо в их основе лежали вовсе не славянские этносы. И далее мы увидим, что это действительно так. В средние века сельское население Московии продолжало говорить на своих родных языках. Интересная деталь: во время войны Московии и ВКЛ 1654-67 гг. гарнизон оккупантов в Минске состоял в июне 1656 года из 20 конных рейтар и 270 пеших ратников, последние «татары да мордва, русского не знают». Это были рекруты Московии, набранные из сельского населения вокруг Москвы. Они были крещенные и имели русские имена и фамилии, да вот языку еще не научились. Сегодня русские составляют 80% населения РФ при числе в 116 млн. человек. Некая мизерная «околославянская» составная в лице
беларусов и украинцев в них есть. «Околославянская», так как ни беларусы, ни
украинцы тоже не были славянами. Исследования генофонда русского этноса РАН, о
которых говорилось выше, нашли, что восточные украинцы – это те же финны по генам
(почему и тянутся к родственной финской России), а жители Западной Украины
генетически очень близки татарам и, очевидно, смесь сарматов с днепровскими
балтами. Что касается беларусов, то они тоже не славяне, а западные балты,
которые только весьма близки к славянским генам, поскольку от западных балтов и
произошли сами славяне. Причем западными балтами по генам являются и жители
российских Смоленской, Брянской, Курской областей и части Псковской и Тверской:
это исторические кривичи (то есть беларусы), которые в прошлом были
балтоязычным народом. Но эта беларуская балтская составная в русском этносе все-таки крайне незначительная, просто мизерная. Куда как больше тюркская составная: например, все казаки России (этнические тюрки) не считались при царизме «великороссами» и «славянами», но были поголовно переписаны в паспортах из национальности «казак» в национальность «русский» в 1930-е во время борьбы с подавлением казацкого сепаратизма. При переписи населения в царской России было
32 млн. татар, а нынешняя перепись в РФ показала, что их всего 5,5 млн. (3,8%
населения РФ). При этом татары – сегодня в РФ второй по численности народ после
русских. Понятно, что за это время татары просто «записались в русских» - и
ныне не менее 40 млн. русских являются предками тех 32 млн. татар XIX века.
Причем и в предыдущие века Орда массово записывалась «в московиты», а половина
дворянских родов России – это мурзы Орды. Однако костяк русского этноса составляют именно славянизированные финны. Поэтому давайте внимательнее взглянем на самих финнов – коренное население всей Центральной России. РУССКИЕ ФИННЫ Название «финно-угорские языки» вошло в научный оборот в середине XIX века. Прародиной финно-угров принято считать Волго-Камье. И Волга, и Кама – и вообще все реки региона – образованы финно-угорскими языками. На севере территория этноса простиралась до самых северных окраин (которые финны захватывали у родственных им саамов, имеющих около трети финской лексики), на юге – до устья Белой, на западе – до границ с нынешними Смоленской, Брянской и Курской
областями РФ (в прошлом – этнической кривичской частью ВКЛ, тут в средние века
проходила граница между Европой и Азией – по границе между ВКЛ и Московией), на востоке – до Уральского хребта. Все народы финно-угров жили (до своей русификации) или продолжают жить на территории РФ, кроме: финнов Финляндии, эстонцев Эстонии, народа ливов в Латвии и венгров (угров) Венгрии, которые некогда мигрировали с Волги в Центральную Европу. Поэтому этнически и исторически Центральная Россия – это Великая Финляндия финно-угорских народов. Доктор филологических наук, профессор И.С. Галкин из Йошкар-Олы писал в статье «Финно-угорские языки» («Русская речь», №3, 1972): «Живые финно-угорские языки распределяются по следующим пяти подгруппам: 1) прибалтийско-финская (финский, эстонский, карельский; вепсский, ижорский [коренное население нынешней Ленинградской области], водский и ливский [в Латвии] языки), 2) угорская (венгерский, хантыйский и мансийский), 3) пермская (коми-зырянский, коми-пермяцкий и удмуртский), 4) волжская (мордовский: эрзянский [Рязани] и мокшанский [Москвы] и два марийских языка: лугово-восточный и горномарийский), 5) саамская. К исчезнувшим языкам относят мещерский, муромский и мерянский. Последний, по мнению большинства ученых, был близкородственным марийскому. …Пользоваться письменностью из всех финно-угорских народов раньше других начали венгры. Венгерская письменность на латинице с некоторыми дополнительными буквами для изображения специфических венгерских звуков известна с конца XII века». Прерву цитату и замечу, что не так давно Госдума РФ отвергла просьбу Карелии перейти на латиницу, которая точно так и аргументировалась: кириллица не позволяет изображать специфические финские звуки. В Москве нашли, что финны России должны писать только на кириллице, а, дескать, латиница – это «сепаратизм» и «русофобия». Поразительное решение московских депутатов, учитывая, что сами они – русифицированные финны! Далее в статье: «Письменность на финском и эстонском языках, также основанная на латинице, появилась в XVI веке. Создателем финской письменности считают епископа М. Агриколу, а создатели венгерской и эстонской письменности неизвестны. В XVI веке для предков современных коми священником Стефаном Пермским была создана древнепермская письменность на основе греческого и славяно-русского алфавитов. После смерти создателя (1395 г.) она через 2-3 столетия была предана забвению и в XVII веке заменена славяно-русской. При раскопках древнего Новгорода были найдены впервые два карельских текста XIII века в полтора десятка слов. О судьбе древней карельской письменности науке более ничего не известно». Народы, жившие далее зоны «русификации», не потеряли свои языки (то есть не исчезли бесследно и с концами этнически в русском этносе, подобно мещере, муроме, мери, чуди, веси и пр.): в XVIII веке появилась письменность на марийском, мордовском и удмуртском языках, а Великая Октябрьская социалистическая революция даровала свою письменность даже хантыйскому и мансийскому языкам. Этим народам, конечно, куда как более повезло по сравнению со своими братьями, которых русифицировали вначале киевляне – а потом сами ими русифицированные финны Московии. Безусловно, коренное финское население Московии, перешедшее на «славянский» язык и создававшее в этом переходе «русский язык» России, не могло не оставить в нем своего финского «отпечатка». Он есть – и он настолько огромен, что нынешний «великий и могучий русский язык», как я полагаю, никак нельзя называть «славянским языком». Это максимум финно-славянский язык, но никак не «славянский» или «восточно-славянский» в группе условно с беларуским и украинским языками. Я бы определил по лексике, грамматике и другим признакам
беларуский язык – как балто-славянский, а украинский язык – как
сармато-славянский (ибо чисто славянскими назвать эти языки все-таки весьма
трудно). При этом они все равно на порядки ближе языкам славян Польши, Чехии,
Словакии – чем языку славянизированных финнов России. Во всяком случае –
беларуский и украинский языки (пусть и не чистые славянские) демонстрируют
грамматику индоевропейских языков, и только один русский язык основан на
неиндоевропейской грамматике. ФИНСКИЙ «РУССКИЙ ЯЗЫК» Вначале немного о финских языках. У них есть ряд уникальных особенностей, которые – не удивляйтесь – являются одновременно во многом и уникальными особенностями русского языка. Во-первых, они обладают так называемой гармонией гласных – она заключается в уподоблении звукового состава не первого слога слова звуковому составу первого слога как основы, так и суффиксов. Другая особенность – полное отсутствие скопления согласных в начале слова. Как считают лингвисты, в финно-угорском праязыке большинство слов состояло из двух слогов и все они оканчивались только на гласный звук. Префиксов в финно-угорских языках практически нет, а словообразование осуществляется путем суффиксации и словосложения. В большинстве финно-угорских языков нет особой формы для выражения будущего времени. Им свойственна многопадежность: в эстонском языке 14 падежей, удмуртском – 15, финском – 17, коми – 10, венгерском – 22, пермском – 18. В отличие от индоевропейских языков, финно-угорские при одних и тех же падежных окончаниях различают два вида склонения существительных: основное и притяжательное. Среди служебных частей речи отсутствуют предлоги, вместо них употребляются послелоги. Подлежащее, выраженное личным местоимением первых двух лиц, как правило, упускается: марийское «тольым», финское «tulin» - «я пришел» - вместо «мый тольым», «mina tulin». Финские языки не знают глагола «иметь», и вместо него употребляется «быть». Сказуемое в предложении, как правило, ставится в самом конце. Наконец,
финские языки – это окающие языки, и сей окающий акцент сразу выдает любого
финно-угра, на каком бы языке он ни говорил: на русском, английском или
немецком. Это оканье создается специфической мелодикой языка, выделяющей ударно
звуки «о» (мелодика «причитания»). Когда комики «русские бабки» или персонажи
якобы «исторических» фильмов об «истории Руси» усиленно окают, то они этим не
свою «русскость» показывают, а свою финскость и как раз нерусскость. А комики
«русские бабки» повторяют вполне похоже и финскую мелодику языка, присущую
мордве и прочим коренным народам Москвы и ее окружения. Окающий акцент «русских
бабок» - это и есть в чистом виде акцент мордвы, коми и прочих финнов,
говорящих на русском языке. Так вот все эти особенности – в огромной степени выражены в русском языке, что кардинально отличает его от беларуского, украинского и вообще от всех славянских и индоевропейских языков. И это
позволяет говорить о том, что русский – не славянский язык, а финно-славянский.
Ко всему следует добавить и то обстоятельство, что так называемые «русские
маты» - это именно финно-угорские маты. Эту тему мы подробно рассматривали в ряде статей в нашей газете. Забавный факт – в заповедях российских казаков сказано: «Знай: мат еще в 13 веке придумали враги русского народа для оскорбления наших Матерей и Веры». Это неправда, так как маты «изобрели» сами
русские – то есть славянизированные финны Московии - и изобрели задолго до 13
века, так как в Европе единственным матерящимся РУССКИМИ МАТАМИ народом
являлись венгры. Они, как известно, ушли с Волги в Центральную Европу задолго
до нашествия татар – и еще до крещения этих мест. В средние века беларусы и украинцы не знали матов (как и все славяне и вообще все индоевропейцы). А вот
матерились только финно-угры (или, вероятно, одни угры) Волго-Камья, а также
выходцы оттуда – венгры (и, предположительно, болгары, которые ранее жили в
этом регионе, ниже Казани: ученые пока спорят, являлись предки болгар тюрками
или уграми). Как считают исследователи вопроса, маты сформировались в
финно-угорской (или чисто угорской) среде еще в период первобытного общества,
где они служили вовсе не оскорблением, а выражением доминирования (равно как у
обезьян или дикарей показ половых органов или имитация соития служат цели
демонстрации своей силы в социальной иерархии). Добавлю также, что маты найдены и на берестяных грамотах Новгорода XI-XII веков, писавшихся местными саамами – то есть финнами. Так что «враги русского народа» тут не виноваты: маты являются
«местным изобретением». Доктор филологических наук, профессор В.К. Журавлев анализировал в журнале «Русская речь» (№3, 1972) финскую составную в русском языке. Он писал, что русский этнос – это в огромной мере этнос русифицированных финнов, из которых многие народности (Мурома, Меря, Мещера и т.д.) полностью русифицировались, не оставив даже своих языков. В.К. Журавлев отмечал: «Группа лингвистов (Б.А. Серебренников, В.И. Лыткин, П.С. Кузнецов, А.М. Селищев и др.) видит объяснение некоторых специфических особенностей русского языка именно в финно-угорском влиянии. М. Фасмер, крупнейший специалист по русской этимологии и славянским древностям, подчеркивал, что финно-угорское влияние особенно ярко проявляется в русском устном народном творчестве. Не отвергал финно-угорского влияния на русский язык и академик А.А. Шахматов. Около полувека назад немецкий языковед Э. Леви выдвинул теорию финно-угорского субстрата (языковой подосновы) русского языка». Вот так: русский язык, как оказывается, возник на основе финно-угорских языков (точнее – на славянизации финно-угров). Сей научный факт только потому не афишируется в России, что он полностью опровергает нелепый миф о каком-то общем происхождении русского языка – и языков беларуского и украинского. Те-то как раз НИКАКОГО ФИННО-УГОРСКОГО СУБСТРАТА (ЯЗЫКОВОЙ ПОДОСНОВЫ) В СЕБЕ НЕ ИМЕЮТ. В.К. Журавлев перечисляет следующие основные финские черты в русском языке. Неразличение «а» и «о» в безударном положении. Неразличение «ц» и «ч». Противопоставление твердых и мягких согласных в русском языке. Переход «е» в «о», особенно в безударном положении: «несу» – «нес», а по говорам и «н’осу» - «н’ос». Профессор пишет: «Русский язык в отличие от других индоевропейских и славянских языков не только не сократил число падежных форм, но, наоборот, у нас наблюдается тенденция увеличения их числа: появляется как бы два родительных падежа (вкус чая и стакан чаю) и два предложных (живу в лесу и пою о лесе). А из всех языков мира именно финно-угорские характеризуются большим числом падежей: венгерский – 21-22, пермский – 17-18, финский – 15-17. Это дает основание и здесь видеть финно-угорское влияние. В отличие от других славянских языков русский язык более последовательно ликвидировал родовые различия в формах множественного числа, а в некоторых говорах «растворяется» категория среднего рода. И в этом видят финно-угорское влияние на русский язык, так как финно-угорские не знают категории рода. Полагают также, что и частица «-то», употребляемая изредка в русском литературном языке («а рыба-то жареная») и широко в русских народных говорах, обязана своим происхождением финно-угорскому влиянию. Нечто похожее обнаруживается, например, в марийском и коми языках (Б.А. Серебренников). Считается, что и частица «-ка» в повелительном наклонении (взгляни-ка! запишемтесь-ка!) связана с финно-угорским влиянием. Аналогично – в коми-пермяцком, где частица «-ко» выражает значение слабой просьбы (В.И. Лыткин). Кардинальное отличие синтаксиса русского языка от синтаксиса других славянских языков заключается в весьма широком распространении так называемых номинативных предложений типа «Ночь. Зима.». Даже то обстоятельство, что в русском языке глагол в форме прошедшего времени не изменяется по лицам, склонны объяснять финно-угорским влиянием (Р. Готьо, В. Скаличка). Конструкции «я имею» в других индоевропейских и славянских языках соответствует русская конструкция «у меня есть». Этот оборот свойственен финно-угорским языкам, и его распространение в русском языке объясняют их влиянием». Вот проверьте сами себя – русскоязычные читатели: вы обязательно скажете в рамках грамматики финского языка, не знающей глагола «иметь» - «У меня есть семья». Когда все славяне (беларусы, украинцы, поляки, чехи и пр.) и все индоевропейцы (немцы, англичане, французы и пр.) на своих языках говорят «Я имею семью». Почему вы говорите по финской грамматике, а не по индоевропейской – выражая свои мысли заменой глагола «иметь» (которого нет у финнов) на глагол «быть»? Русский язык нас финнизирует – как иначе на это смотреть? Плюс огромный пласт финской лексики в русском языке. Всего этого с лихвой достаточно для
очередного доказательства того факта (уже доказанного российскими генетиками),
что русские – это не славяне, а финны. А сам русский язык – это не славянский
язык, а смешение финно-угорских языков с болгарским книжным
(церковно-славянским). Ясное дело, он никакого отношения не имеет к беларускому
и украинскому языкам (абсолютно ни в чем на них не похож), которые никак нельзя
ставить в один ряд «восточно-славянских языков» с этим финно-болгарским языком. Можно ли на основании некоторых славянских черт в русском языке (отнюдь не преобладающих в лексике и грамматике, а уступающих финским и тюркским чертам) – относить этот язык к «славянским»? Сомневаюсь. «ЖГОНСКИЙ ЯЗЫК» Известнейший советский лингвист А.И. Попов писал в книге «Из истории лексики языков Восточной Европы» (Л., 1957): «В Ветлужском районе (Горьковская обл. [ныне Горький – Нижний Новгород]) и Нейском (Костромская обл.) среди русского населения до сих пор существует особый жаргон (арго) – так называемый «жгонский язык», который подчиняется правилам русской грамматики, но его лексический запас состоит преимущественно из марийских слов». Имеем ли мы право такой «жгонский язык» тоже именовать «восточно-славянским языком» только на том основании, что он подчиняется правилам русской грамматики (которая, кстати, сама полуфинская)? А.И. Попов так не считает. Но ведь и в самом русском языке славянская лексика составляет только мизерную часть, а основной лексический запас – это тюркские и финно-угорские слова. В принципе, русский язык не отличается от «жгонского
языка»: его равно не понимает ни один славянин, хотя все славяне прекрасно
понимают все другие НАСТОЯЩИЕ славянские языки. И, соответственно, русские
потому не понимают без переводчика языки славян (даже живя всю жизнь в Украине,
не понимают украинский), что говорят именно на «жгонском языке», который по
форме как бы «славянский», а по сути – финский с огромным пластом тюркской
лексики. Что же касается украинцев и особенно беларусов, забывших свой язык и
перешедших на русский, то научное определение всеми нами любимого русского
языка как все-таки финно-славянского – заставит, может быть, иначе взглянуть на
ценность своих действительно индоевропейских языков. Когда люди поймут, что
вместо своих славянских языков предпочитают говорить на финно-славянском, хотя
никакого отношения к финнам не имеют, - то, может быть, с уважением отнесутся к
языку своих предков, от которого сегодня отказались.

От такий собі тортик. Напевно що смачний.