Госпіталь. Все біле навкруги.
Стіни пахнуть крейдою сирою.
Ми потроху набираємося сил,
Починаєм згадувати «волю».
Ось обід, і сердобольна медсестра
Друзів ще годує з ложки.
Я сиджу спиною до вікна,
Крапельки борщу на ковдрі трошки.
Осліпшого танкіста заздрість мучить,
Він згадує: вже двадцять днів сліпий.
Про подругу свою весь час канючить,
Відправить смс-ку просить їй.
Я відмовляюсь – слів, кажу, не знаю,
А він кричить: «Я дам слова, пиши!»
І диктувать почав: «Тебе я не кохаю,
Вважай, що я убитий, і не жди.»
Слухняно я на кнопки натискаю,
По правді жити будь-кого навчу.
Тому пишу: «Рідненька, я кохаю,
Чекай, я скоро в гості прилечу.
Луганськ – це рай. Про банди – то пусте.
Ну хай не рай – курортний Моршин – точно.
До речі, як ти дивишся на те,
Якби зненацька я осліпнув трошки?
Служба легка, тут днями в покер грають.
Я тут побився з хлопцями з Одеси.
Хочеш – приїдь, від скуки помираю» -
І госпіталя дав адресу.
Три дні затишшя, телефон мовчав.
Танкіст лежав, згорнувшись у клубочок.
Стіну незрячими очима все вивчав.
Вже не чекав нікого і нічого.
Та раптом скочив, нашорошив вуха.
І до вікна підбіг – усмішка на вустах.
І хоча ми не чули ще ні звука,
Голос коханої не сплутаєш ніяк!
Відмітили весілля тої ж днини –
Вояк боявся наречену відпустить.
Пробачення просив (неначе без причини).
А одне око все ж вдалося зберегти.
І я там був, я був героєм свята.
Допомагав товаришам не раз.
Тепер мене просила вся палата:
«Пиши!» Їх міг образить мій відказ.
«Пиши» - просили всі благально.
Ви вмієте самі, не зможу я.
«Ти зможеш! Слів не знаю я печальних.»
Я дам слова, а ти – люби життя!
19.07.2014
Надія Калина.