Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

У 30-х роках минулого століття у політичному житті села Бистра, як і по всій Ужанській Верховині, стала переважати проукраїнська орієнтація. Молоде, освічене у чехословацьких демократичних школах , покоління не було вже «угро-русами». Його представники стали активними носіями ідеї Української держави, ідеї Карпатської України. На виборах до Сойму цієї майбутньої держави 12 лютого 1939 року Бистрий проголосував одностайно – 385 голосів за УНО (Українське Національне Об’єднання ) і жодного голосу проти…

   А сільські події тих часів невпинно змінювали одна одну. У 1933 році пожежа винищила 12 бистрянських дворів. Корчмар Ицко Валдман продав свій маєток і переїхав із Бистрого, де «купив гостинницю». У листопаді 1935 р. єпископ «перемістив» о. Адальберта Грабара до села Голубиного на Свалявщині, а бистрянських гірників обслуговував волосянський о. В. Феделеш.    У жовтні-листопаді 1938 року Бистрий знову, як і в давнину, вимушений «воювати» із польськими терористами, котрих готували у м. Турка і направляли для дезорганізації господарського життя автономної, у рамках Чехословаччини, Підкарпатської русі. У військовому архіві Праги збереглися відомості про те, що 1938 року банда польських терористів у складі 30 чоловік проникла після півночі у село Бістра Верховіна, а потім вчинила напад на станцію Щербин, що на залізничній колії Великий Березний – Ужок. Наступного для такий же напад із стріляниною стався у Стужиці, де замінована вузькоколійка не вибухнула через несправність вибухового пристрою…    Проголошення незалежності Карпатоукраїнської держави збіглося у часі із приходом у село мадярських окупантів, які знову «ощасливили» бистрян новою назвою – Бістра Верховіна стала "мадярським" селом Гатарсейг.    Ще більш непокійні часи настали для мешканців Гатарсейг з вересня 1939-го. Поляки, затиснуті із двох боків арміями Гітлера і Сталіна, ринулися на південь. Ліси довкола Бистрого і навколишніх сіл наповнилися польськими біженцями. Десь тоді в урочищі Розсипанець знайшли двох убитих мадярських прикордонників. Вина лягала на місцевих мешканців, але ті одностайно твердили, що то є справа рук поляків. Власті знайшли «соломонове рішення». Привезли у Бистрий двох інших спійманих польських біженців і на сільському цвинтарі розстріляли…    Священиком у ті роки став Сіксай Гейза. Він пробув у Бистрому аж до ліквідації греко-католицької єпархії.    У 1939-40 рр. нелегально емігрували в СРСР, або, як тоді казали, «втікли у Росію», Юлія і Василь Кулики, Іван Варгулич, М.О.Мацак, П.В.Капко, П.Ф.Шоляк та багато інших. Більшість із них поповнили потім ряди військової чехословацької частини, що формувалася в СРСР. Так, Нінчак Михайло Дмитрович 1916 р.н. вступив до чехословацького батальйону у м. Бузулук, пройшов крізь бої від Соколова до Словаччини. Загинув  29.10.1944. Похований на меморіальному цвинтарі «Дукля». Чума Миколай Васильович, 1920 р.н. став чехословацьким воїном у м. Бузулук в січні 1943-го. Загинув під час бомбардування військового ешелона на станції Яхнівка на Чернігівщині 13.10.1943. І спить він вічним сном у братській могилі поблизу чернігівського села Світанок разом із загиблими побратимами із сусідніх верховинських сіл…    Загинули і чотири «добровольці» Червоної Армії, родом з Бистрого. У ряди визволителів стали вони у листопаді 1944-го й загубились на фронтах війни. Це – Повханич М.М., 1924 р.н., Повханич І.М., 1922 р.н., Кулик Ю.С., 1917 р.н., Іваньо Ю.Д., 1918 р.н.    У роки війни бистряни «допомагали» будувати сумнозвісну «лінію Арпада». За переказами, мадярські власті виганяли бистрян працювати на оборонних спорудах «лінії» аж у Жорнаву і Кострино.    Червонозоряні вояки вступили у Бистрий без боїв і кровопролиття. Обраний сільський комітет очолив Ю.М.Чума. Дещо пізніше побачили бистряни і радянських прикордонників. Ті забрали від села для власних потреб церковну фару. Обурений церковник Миколай Андрійович Нинчак вимагав залишити хоча б одну кімнату для священика о. Г. Сікся. Цього було достатньо, щоб Нинчак зник. Цього невинного, по суті, чоловіка забрали посеред ночі й досі він – «безвісті пропавший». Шість його малолітніх діточок взяв на власні плечі рідний брат М. Нинчак…    І як після такого випадку було вірити бистрянам, що нова влада – це «влада народу і для народу»?    У 1949 році о. Сіксай Гейза виїхав із села і деякий час обслуговував бистрян о. Іван Чийпеш із Волосянки. Але і його згодом запроторили у радянський концтабір, де в 1953 році він був убитий. Після Чийпеша у Бистрий приходив о. Іван Талабірчук із Тихого. Цей добровільно «перейшов у православіє» і довгі роки служив церковним громадам Бистрого, Лугу, Волосянки, Тихого, Сухого, Гусного і Ужка…    У 1949 році у Бистрому створили сільськогосподарську артіль « Червона Верховина». Головою цієї артілі із символічною назвою став С.М. Готра, бухгалтером – М.М.Крупінець, землеміром – Ю.Д.Клецканич.    Після укрупнення колективних господарств на початку 50-х років « Червона Верховина» увійшла до Волосянківського колгоспу імені Ілліча. За сорок радянських років бистрянських колгоспників очолювали бригадири Ю.П. Бучак, І.І. Страшкулич, М.І.Опаленик, П.М. Худа, М.Ф.Поляк, М.В.Варгулич, І.І.Кофель, Ю.Ф. Шоляк, М.М.Повханич, І.Ю.Шоляк, Ю.Ю.Кофель. Бистрянські рільники збирали, як правило, найвищі серед бригад колгоспу врожаї картоплі, славилися тваринницькими фермами.   Знаними людьми були чабани П.І. Чума, Ю.М.Келемець, І.Д.Петрунь, М.А.Івашкович… Багато добрих справ для рідного села є на рахунку І.С.Павлика. Попри політичну і духовне несвободу радянські роки не були для села Верховина Бистра найгіршими часами його історії. За короткий період село забуло про курні хати із солом»яними стріхами. Багато його мешканців одержали роботу і безоплатну освіту. Першим здобув вищу освіту І.С.Олень, а потім десятки бистрян успішно закінчували вузи.   З’явилися і запрацювали в цей період такі необхідні селу установи, як фельдшерський пункт, бібліотека, клуб, семирічна школа, дитячий садочок…  Найкраще характеризують той чи інший період долі окремих людей. Приміром, Івашковича Василя Михайловича вона була такою. Як і його ровесники, він навчався у Бистрянській семирічній і Волосянківській середній школах. Потім два роки випасав овець колгоспу Ілліча.   У 1968 році закінчив філологічний факультет Ужгородського університету. Працював на різних високих посадах в обласному центрі. А ще писав байки, вірші та сатиричні мініатюри, які публікував спочатку у районній газеті, а відтак і в інших виданнях. Сатиричні мініатюри В. Івашковича побачили світ окремою книжечкою -  « Зуб мудрості» у 1993 році. Того ж року В.М. Івашкович помер.  Були, звичайно, й інакші долі. Можна і треба про це сперечатися. Але чи варто заперечувати чи очорняти те добре, що було зроблено тоді у Бистрому?    Після ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії у 1949 році багато бистрянських вірників перестали відвідувати сільську церкву, що стала православною. За свідченнями Ю.В.Івашковича це були сім’ї С.А.Шоляка, І.С.Кулика, В.С.Халахана, С.М.Паденича, С.І.Варгулича, В.Ф.Келемеца, М.В.Кереляка та інших ( всього 15 сімей ). Сорок років проводили вони свої богослужіння таємно на квартирах священиків, аж поки не настали демократичні часи. Греко-католицькі активісти повели агітацію за повернення бистрянської церкви. На початку квітня біля сільського храму, де зібралися бистряни, це питання було поставлене на вибір громади. 227 бистрянських вірників висловилися «проти» існуючої доти православної віри і ніхто - «за». Новостворена греко-католицька громада була зареєстрована. Хоч церковні громади усіх навколишніх сіл і надалі залишалися православними, волосянківський о. Михайло Полянський більше у село Бистрий не приходив…    А невдовзі греко-католицькі вірники Верховини Бистрої щиро вітали один одного з нагоди проголошення Акта Незалежності України і стали громадянами нової Держави…

Іван ЦИГАНИН.

"Карпатська зірка" -2009 рік.

 

Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

Кінець ХУІІ і початок ХУІІІ століть стали для бистрян важкою добою. І причиною тому були не тільки і не стільки згадувані вже сутички із сусідами – поляками, а повний упадок у ті часи господарства всієї Ужанської Верховини. Господарський двір домінії Другетів у Великому Березному ( майорня ) спалено дощенту. Така ж доля спіткала і сусіднє село Луг. В урбарі 1691 року згадано, що « їх випалили орди текалівські», тобто повстанські загони курців Імре Текелі. Поменшало і мешканців Бистрого. Того ж 1691-го в урбарі згадано лише сім бистрянських ґаздівств. Три із них були шолтеськими, але вже сплачували « дань» і відбували панщину нарівні із кметями, через що всі три родини бистрянських Шолтесів обробляли тоді тільки половину земельного наділу ( « телека» ) , а друга його половина пустувала. Інші чотири газди Бистрого були кметями.

Становище верховинських сіл непокращилося й після того, як вся Унгварська домінія перейшла у руки Міклоша Берчені – чоловіка останньої із роду Другетів. Своїх підданих, в т.ч. й мешканців Бистрого, Берчені всупереч їх волі зробив активними учасниками анти австрійської війни 1703-1711 рр. По тій війні всі маєтки Берчені австрійська держава конфіскувала. Перепис 1715 р. облікував у селу Бистра 11 газдівств, що сплачували дань. 9 із них мали земельні наділи, а двоє були желярами.

Для нових австрійських і мадярських урядників домінії, що прибули у колишній маєток Другетів, цей маєток був чужим. Із бігом часу урядники ті мінялися, але їхні бажання – витрясти із бідних розорених сіл домінії побільше готових дукатів були незмінними. Тому розміри данини і відробітків на панських роботах постійно зростали. Усунути зловживання панів, а заодно і покращити становище кріпацького люду, взялася сама королева Марія Терезія. Її Урбарний декрет  мав за мету « дати шор кетським даням і відробіткам», тобто врегулювати всі селянські повинності. Ця терезіанська « регуляція» проходила під наглядом і безпосереднім керівництвом спеціально призначених королевою комісарів. У Бистрому, так само і в інших селах скликали сільських старійшин й поважних газдів. Кожен із цих представників села клявся Богом і всіма святими, що на всі запитання відповідатиме чесно: « …же я, што буду звіданий повім по правді, не затаю так мі Боже, свята Тройце…». Потім у присутності « феодешура» ( землепана ), або його представника, селяни відповідали на запитання, котрі стосувалися як усіх повинностей кріпаків, так і господарського життя села в цілому. Далі записані відповіді писар прочитував вголос, а представники села ставили під ними власноручні підписи. На радість нащадків час милостиво зберіг ті свідчення бистрян із року 1773-го. Чеський історик Франтішек Габріель опублікував їх у 1934 році. Відповідно терезіанського Урбару цілий телек на землях четвертої, найгіршої категорії, куди віднесено і Верховину Бистру, мав становити всього 38 угрів ( ораниці – 26, луки – 12 ). Тоді ж двадцять три бистрянська ґаздівства разом користували понад п’ять цілих наділів.

Отже, на одне ґаздівство припадало в середньому близько 8 угрів. Подібний показник по всіх 14 селах Ужанської Верховини, де переважали селянські господарства із земельними ділянками розміром одна-дві восьмини телека, становив 7 угрів. Відповідними до земельних наділів мали бути і повинності. « Всяка дань  мусит така быти, який єсть кмецький телек», гласив перший розділ Урбару. Але надії бистрян на справедливе врегулювання їх відносин із урядниками домінії були марними. І далі їх примушували робити, коли і скільки треба, незважаючи на встановлені Урбаром норми. Навіть фізичні розправи за непослух збереглися. В Урбарі записано: « Аж бы кметь воланый быв до роботы, а про лінивство не прийшов бы, 12 палиць ся му дає». Подібна «настанова» на практиці відкривала шлях для жорстоких фізичних кар. У 1957 році науковець В.М. Мельник записав від бистрянського мешканця Чуми Ф.А. переказ « Панщина у Бистрому». Наведу його частину: « Бистряни відробляли панщину у Ставному, де прокладали дорогу. Панські гайдуки дали розказ аби кожний накормив і напоїв свої волы, жебы не тратили на то час, коли будуть робити. Так і зробили, а по обіді стали до роботы. Воли чотири рази перейшли ріку і води не пили а п’ятий раз одна пара стала на ходу хапати воду. Як то увидів панський гайдук, скочив на коні у ріку і так побив візника, що плечі му почорніли, як головня».

У 1848 році, коли настав таки кінець епохи кріпосного рабства, Верховина Бистра була середнім за величиною і дуже бідним селом. У 30 дворах тут мешкали понад 500 чоловік. Виходить у середньому по 16 і більше на один двір. Такі ж середні цифри у сусідніх селах тоді були такими : Луг – 8, Волосянка – 8, Тихий – 9, Ужок – 12, Гусний – 13…

У ХІХ ст. « філія Лубня» формально належала ще до Бистрянської парохії. Але умови складалися так, що від'єднання Лубні від Бистрого було вже лише питанням часу. По-перше, із Лубні до Ставного ближче, ніж до Бистрого. По-друге, Лубню підпорядкували Ставненському нотаріату. По-третє, у Ставному була поштова, а з 1906 – і залізнична станції. Тому після пожежі бистрянської церкви у 1917 році фактична розлука Бистрого і Лубні була оформлена офіційно – Лубня стала частиною парохії у Ставному.

Бистрянська церковна хроніка повідомляє: « Котрі были священиками у Верховині Бистрій от давніх часів не знати, бо метрики церковні згоріли, але знаєме, що в ХІХ ст. був о. Ковтан, котрий дуже довго жив у Бистрому, тут умерла і жінка його; Василь Ковтан переселився потім до Волосянки». Згадано і сина Василя Ковтана, що народився і виріс у Бистрому, виучився на священика й отримав фару у Словаччині. Згадує церковна хроніка й мараморошського священика Олександра із бистрянської династії Івашкевичів – «сина бувшого півце – учителя Івашковича».

Про першу світову війну в церковній хроніці сказано так: « Великі бої у Карпатах. Русска царська армія перейшла гори і військо было уже в Костринах, а козацькі патрулі на конях у Солі. У Бистрому война знищила фару і побочні будинки. Русска армія два рази перейшла войною селом ще дві бистрянська дівки забрали з собою. Горе, страх, отчаяніє у людей, учитель на фронті, діти безграмотні, неурожайні роки, всягды нужда, смуток, смерть»…До того ж 6 грудня 1917 р. згоріла дотла і бистрянська церква. Цій події у згадуваній хроніці присвячено цілий розділ « Церков горит».

У 1919 році, як неопресвітер, прибув у Бистрий о. Павло Манайло. Півцеучитель Миколай Грабар відступив йому власну квартиру, а церковно-приходську школу переобладнали для богослужіння, перегородивши шкільний клас дошками. Щосуботи церковник виносив шкільні лави й виставляв у класі церковні атрибути. Будувати нову фару громада села доручила спершу « ужгородському мурнику», але коли той виявився, м’яко кажучи, « нечесним», роботи успішно продовжив бистрянських майстер Юрко Кофель із батьком. Отець Мануйло близько чотирьох років служив у Бистрому, збирав гроші до церковної каси, але будівництво фари так і не закінчив. Учитель М. Грабарзатребував повернути квартиру. Єпископ перевів о. П. Манайла до Новоселиці, а вірників Бистрого обслуговував о. Сильвестр Лупиш із Ужка, а по його смерті – 75-річний волосянський парох о. Симеон Ревтій.

Багато молодих бистрянських хлопців не вернулися з фронтів світової війни. Залишилися навічно і під стінами Перемишля, і в болотах Полісся, і у водах італійської Піяви…

Інші повернулися покаліченими – Юрій Кулик, Олекса Черінка, Василь Чума та ін. Не стало і держави, котру боронили. У новоствореній Чехословацькій Республіці село отримало і нову офіційну назву – Бістра Верховіна.

У березні  1927 року Бистра отримала і свого пароха. Ним став Адальберт Грабар із воловецької Розтоки. Через два роки всі будівельні роботи на фарі були закінчені, й А. Грабар запропонував сільській громаді будувати нову церкву. Село на той час числило 900 греко – католицьких душ у 120 сімейних домах і 7 осіб єврейської віри, котрі утримували дві сільські корчми – верхню і нижню. Церковними кураторами тоді були: Миколай Худа – касир, Миколай Нинчак – церківник, Юрій Кофель, Миколай Шоляк і Федор Шоляк на прізвисько Базілік, сільський бирів – Кофель Іван на прізвисько Гера. Організаційну роботу по будівництву нового храму очолили сам парох А.Грабар і головний куратор М. Худа. За дорученням громади вони знайшли інженера Еміліана Егрешія, професора учительської семінарії, котрий зробив проект – план « на подобу греко-католицької церкви в Мукачеві», та вибрали « майстра -  ставителя Енріко Комінотто, італійця, із Перечина». Бюджет новобудови становив 106 тисяч чехословацьких крон і був непосильним для села. Тому священик пропонує укладати договір тільки на 1929 рік, а потім зібрати гроші для нового договору. Село підтримало, а єпископ затвердив таку пропозицію.

У церковній хроніці описано, як нелегко споруджували бистряни найбільшу свою святиню. Ми ж зупинимося лише на окремих, цінних для історії, деталях. Насамперед це – опис звичаю « посвячення першого основного каменя». Єпископ Петро Гебей уповноважив на це Лютянського окружного намісника о. Федора Бачинського. Той передоручив благословити основний камінь волосянському пароху о. Владимиру Феделешу, котрий і зробив це наприкінці липня 1929 року.

«У фундаменті на круглому місці вівтаря ( апсиди ) – громадний камінь на глибині пів – друга метра; у ньому видовбана глибока ( 20х20 см ) діра, де покладені фотографії, різні газети, гроші й хроніка села Бістра…» - сказано у хроніці. Далі, коли після благословення майстер закриває діру камінною плитою, наведено діалог:

« - Отче, тоты письма нихто не буде читати!

- Дав би Бог, аби не читав, бо тогды буде церква а не развалини!»

По завершенні будови сам о. Грабар благословив і покропив місце святою водою, а « внутрі яблока, під золотим хрестом, поставив такі ж речі і хроніку села, як і в першому, основному камені».

Не легшою справою видалося і забезпечення нової церкви всіма необхідними атрибутами, і насамперед образами, церковними книгами й посудом. У хроніці описана найбільша пожертва Андрія Чуми, Чапінкового, який для бистрянської церкви приніс із сусіднього польського села Волосатого церковні книги « Євангеліє», « Великий Служебник із трьома « Літургіями» та виготовив на власні кошти для головного престолу ікону « Передача ключів Царства Небесного св. Петрові» вартістю 5 тисяч крон ( хроніка містить детальний опис цієї символічної ікони ).

І ще така деталь. У багатьох  виданнях довелося читати, що бистрянську церкву збудували в т.ч. і за гроші із Америки». Це не так. Із Америки бистряни, як каже автор хроніки, « не дістали і цента». Головну пожертву для церкви зробили самі мешканці Бистрого коштами, невтомним трудом і безмежним терпінням…

   До 1909 р. Г. Стрипський працює у Трансільванському музеї м. Коложвар, а далі – шкільним інспектором у Мараморош-Сігеті. Відтоді ж починає збирати етнографічні матеріали у селах жупи Унг для Мадярського Народного Музею в Будапешті. Із 1910 р. аж до смерті працює в етнографічному відділі названого музею… За публікацію про найдавніший румунський друк латинкою (Євангеліє ХVІ ст. ) Стрипського обрано членом Румунської академії наук. За науково-дослідну роботу в царині давніх закарпатських рукописів і стародруків 4 березня 1914 року Гіадора Миколайовича прийнято дійсним членом історико-філологічної секції НТШ (Наукове Товариство ім. Шевченка), яке виконувало тоді роль Української академії наук. 

  У 1916 році Гіадор Стрипський видавав у Будапешті журнал «Украніа» - перше угорськомовне друковане видання, повністю присвячене Україні. Із 1918 р. пропагував ідею «самостійної України» і видав згодом на цю тему брошуру на угорській мові «Малоросія або Хто такі українці?»…
1907 року в Унгварі окремою книжечкою під псевдонімом видано нарис Стрипського «Записки із Верховини». Це – художньо опрацьовані подорожні нотатки і враження автора нарису від першого знайомства із Ужанською Верховиною.

   Великий Березний (Закарпатської області) належить до невеличких гірських селищ, які майже завжди поступаються рівнем соціально-економічного розвитку низинним містам. У радянський період райцентр Ужанської долини досяг помітного промислового прогресу, проте більшість підприємств з відомих причин припинила свою діяльність. Нині селище повертає собі статус торгового містечка, яке отримало ще 1778 року. Адже саме ця галузь переважає у приватному бізнесі, який поступово стає визначальним у економічному становищі населення.   Наприкінці 18 століття Великий Березний був популярним торговельним центром не лише для жителів селища і довколишніх сіл, але й Перечинщини, Турківщини Львівської області. Такому визнанню сприяв найбільшою мірою ярмарок, який проводився щотижня у нижньому кінці. Сюди з своїм крамом з’їжджалися селяни і ремісники навіть з Ужгородщини, які тільки торгівлею могли заробити гроші для сплати податків, придбання посуду, сільськогосподарських знарядь, одягу та взуття.   Треба відзначити, що про великоберезнянський ярмарок збереглося чимало переказів, анекдотів, спогадів. Адже то було не просто місце для продажу-купівлі, а й для розваг, веселощів, цікавого дозвілля веселунів, витівників. Одні просто демонстрували свої таланти, інші прагнули заробити копійчину, треті організовували щось на зразок сьогоднішніх гральних закладів. Словом, хтось виграшно торгував, а дехто необачно тринькав свої статки. Відвідували залюбки ярмарковий майдан і звичайні любителі видовищ, які не мали за душею ні цента. Часто приїжджали на двох возах сусіди чи куми, які обували одну пару чобіт пополам: з купки сіна виглядала одна взута нога. Жартівники-пустуни нерідко «викривали» таких пихатих газдів.   Популярною була корчма, яка запрошувала відвідувачів написом: «Гоп, стуй! Ту є добрий напуй. Днесь - за гроші, завтра - дарьмо». Звичайно, особливий інтерес до ярмарку мали селяни, котрі купували-продавали худобу, овочі, збіжжя. Непоганий збут мали і місцеві та приїжджі ремісники, які не лише пропонували готові речі, але й на очах виконували замовлення. Словом, великоберезнянський ярмарок багато чим нагадував описаний Гоголем Сорочинський.   Як би не було, але дозвіл на проведення таких ярмарків мали тоді далеко не всі і більші містечка. Тому й не дивно, що у Великому Березному облюбували собі місце для проживання і занять торгівлею підприємливі євреї, котрі заснували низку крамничок, корчем, великих спеціалізованих магазинів. Уся центральна вулиця від парку до залізничної станції була розбудована різними торговельними закладами та єврейськими помешканнями. Розвинута торговельна мережа спонукала і розвиток заготівельної сфери, хлібопекарської галузі, виробництва ковбасних виробів. Десятки літ діяла фабрика з випуску газованих солодких напитків «Грюнфельд», яку купували і в Ужгороді та інших містах Закарпаття. По товари у наше селище приїздили жителі сусідніх районів Львівщини, які виконували замовлення для сусідів, родичів, за безцінь скуповували тут худобу та відправляли у різні місця Європи навіть купці з Будапешта і Праги. Великий Березний мав вигідне розташування на торговельному шляху , який з’єднував Прикарпаття і Словаччину.    У такому середовищі звичайним явищем була і діяльність лихварів, яких у Великому Березному було досить багато як для невеликого селища. Мінімальний лихварський відсоток складав 16-20, а «нормальний» - від 30 до 50 річних. Нерідко за невиконання умов позики доводилося удвічі збільшувати суму виплати боргу. Бідні селяни були дуже пригнічені лихварськими поборами і часто позбувалися своїх господарств, стаючи злидарями.   Значним імпульсом для зміцнення статусу торгового містечка стало прокладання залізниці через Великий Березний до Львова. Тепер товари мали ще більше можливостей для перевезень на далекі відстані. Тому вагони з дешевою худобою відправлялися з станції селища досить часто. На будівництві залізниці були зайняті спеціалісти з різних країн, які хотіли розважатися і відпочивати цивілізовано. Тому при цукрарнях, корчмах облаштовували шашкові та шахматні столи. А у ресторані Валдмана на подвір’ї бажаючі грали у кеглі. Таким чином торговельна мережа прислужилася і розвитку спорту у нашому селищі.   У роки війни багато торговельних закладів у Великому Березному закрилися не лише через економічну скруту, а й через переслідування та виселення євреїв, яким належала переважаюча частина магазинів, кав’ярень, продовольчих цехів. У повоєнні часи монополію на торговельне обслуговування жителів Великого Березного отримала райспоживспілка, пайовиками якої стало практично усе працююче населення. Колектив об’єднав цілу мережу закладів, які займалися не лише продажем, а й заготівлею сировини, виробництвом ковбасних, кондитерських виробів, випічкою хліба, випуском безалкогольних напоїв, пошиттям білизни, організацією громадського харчування і т. ін.. Великоберезнянські кооператори здобували перемоги на професійних конкурсах, славу мав випечений ними хліб, кондитерські вироби.   Нині торгівлею у селищі займаються переважно приватні підприємці, які надали нового змісту діяльності колишніх кооперативних закладів. Працюють у селищі ринок, ресторани, кав’ярні, супермаркети, магазини. Торговельна мережа широко розгалужена, надає різноманітні послуги на рівні сучасних міст. Відчувається, що традиції цього виду обслуговуючої сфери мають міцне і давнє коріння.                                                                                                            Віталій Грега

Невицьке (угор. Nevicke) - село Ужгородського району, Закарпатської області розташоване на правому березі річки Уж на відстані 12 км від м. Ужгород.Історія села тісно пов'язана з Невицьким замком, розташованим неподалік на горі вулканічного походження на висоті 260 м н.р.м. Проведені розкопки дають підстави припустити, що замок побудували в 12-13 ст. на місці більш ранньої дерев'яної фортеці.

За народними переказами першу дерев'яну фортецю на цьому місці побудувала слов'янська княгиня задовго до приходу угорських племен у Придунайську низовину. Фортеця слугувала укриттям для жінок та дітей у разі нападу ворогів. Звідси й назва замку повязана з словом "невистка", тобто наречена або дівчина. Перші мешканці Невицького, імовірно, були замковими селянами, які виконували різні роботи, пов'язані з утриманням фортеці.

Стратегічно форпост мав дуже вдале розташовування, адже саме в цьому місці вузька долина р. Уж починає розширюватися, що дозволяло свого часу контролювати торгівельний шлях з Угорщини, який проходив через Ужоцький перевал в Галицько-Волинське князівство та до Польщі.

Відомо, що у в 1279 р. угорський король Ласло IV Кун (р. п. 1272 - 1290) передає землі Ужанського комітату трансільванському воєводі Фінті з роду Обо (Аба). У 1290 р. король Андраш III (р.п. 1290-1301) призначив жупаном Ужанського комітату угорського феодала Омодея(брата Фінті Обо), місцем проживання якого була саме Невицька фортеця

За господарювання Другетів на місці дерев'яної фортеці розпочинається будівництво кам'яного замку, який до початку 15 ст. був центром їхніх володінь. Після того як управління маєтностями Другетів було перенесене до Ужгорода, Невицький замок перетворився на форпост для захисту підступів до Ужгородського замку.

Посеред двору виділявся також двоповерховий палац із центральною чотириповерховою баштою-донжоном. Загальна площа замчища становить близько 1500 кв. м.

Ще багато цікавого про Невіцьке та замок дивитись тут

Селище Ясіня (гуцул. діалект Єсінє, угор. Korosmezo, чеськ. Jasna) Рахівського району, Закарпатської області розташоване в долині між Свидовецьким та Чорногорським хребтами на берегах річок Лазещина і Чорна Тиса.

Селище вперше згадується в 1555 р. Назву воно дістало від ясеневого лісу, в якому галичанин Іван Струк зробив затишну кошару для зимівлі своїх овець, оскільки велика хуртовина завадила йому повернутися з отарою додому. Сам пастух дістався рідного села, а навесні повернувся сюди і знайшов своїх тварин не лише цілими і здоровими, а ще й із приплодом. Чабан так зрадів,що вирішив тут оселитися - зрубав кілька ясенів і збудував собі хату. Вдячний пастух також спорудив дерев'яну каплицю, а ясен відтоді став символом селища і відобразився у його назві.

Нині на місці каплиці стоїть дерев'яна хрещата одноповерхова церква Вознесіння Господнього, 1824 р., яку називають "струківською". Храм став візитівкою селища та його окрасою.

Багато цікавого про Ясіня можна побачити тут

Село Лазещина (угор. Mezohat) Рахівського р-ну, Закарпатської області розташоване вздовж річки Лазещини, біля підніжжя гір Говерла (2061 м) і Петрос (2020 м) та неподалік гори Близниця (1883 м). Це останнє поселення Закарпатської області перед Яблуницьким перевалом.Село відоме з кінця 17 ст. Саме тут традиційно проводять фестиваль "Гуцульська ріпа" - свято на честь головного карпатського овочу - ріпи (інші назви - мандибурка, бараболя, бульба).

В селі на цвинтарі збереглася дерев'яна церква св. Петра і Павла, збудована 1827 р.

Між Ясінями і Лазещиною в урочищі Плитоватий стоїть ще одна дерев'яна церква, Преображення Господнього, 1780 р.

В селі розташований бугельний витяг:дорога - 350 м , траса - 450 м, перепад висоти 90 м.

Повний опис тут

Солотвино (Солотвина, Марамороське Солотвино, Солотвин; рум. Ocna Slatina, угор. Faluszlatina , угор. Aknaszlatina, словац. Selo Slatina, словац. Slatinskе Doly, нім. Salzgruben)селище Тячівського р-ну, Закарпатської обл., знаходиться в Мармароській котловині на правому березі р. Тиса.

Соляні копальні були найціннішим скарбом цього краю й давали найбільші прибутки угорському урядові. З 15 ст. для добування, збереження і охорони солі були запрошені німецькі сакси. Крім місцевих жителів тут працювали також засуджені на каторгу та кріпаки з сусідніх сіл.

Нині Солотвино відоме Українською алергологічною лікарнею та мінералізованими озерами. На базі Української алергологічної клініки лікують бронхіти, астму, алергію за допомогою тепло й електролікування, питної терапії, масажу.

Солотвинські озера виникли внаслідок просідання порід під час видобутку. Перше та найбільше з озер, Кунігунда, виникло в 1902 р., внаслідок просідання на 20 м відкритої соляної копальні "Кунігунда", звідки і назва озера.

Протягом року температура води не опускається нижче 17 °С. Концентрація солей - 146-150%, підвищена концентрація іонов брому, містить лікувальну ропу та сульфідні грязі.

Музей історії солекопалень, що діє з 1974 р. Експонати музеюілюструють історію видобутку солі на території Закарпаття. Тут представлені інструменти та особисті речі солекопів, спеціальні інженерні конструкції.

Дивитись багато старих фото та опис про Солотвино тут

  Іван Андрійович Варгулич (1909-1942) із верховинського села Бистра був серед тих, хто зі зброєю в руках став на шляху коричневої чуми фашизму ще в 1936-1939 рр.. на теренах Іспанської республіки.
     Народився і виріс майбутній антифашист у гірському селі нашого краю Верховина Бистра (Великоберезняського району Закарпатської області). Його родина належала до малоземельних, тому Іван був змушений податися на заробітки.
     Спочатку опинився у словацькому містечку Міхаловце, а потім емігрував аж у Бельгію. Тут, у місті Льєж, пішов працювати на вугільну шахту, а потім через скорочення шахтарів став безробітним. Без довгих вагань записався добровольцем іспанської республіканської армії.
      Документально засвідчено, що у 1938 році Іван Варгулич воював у Іспанії в складі інтернаціональної бригади 45-ої дивізії, тричі був поранений. Сам про один з епізодів маловідомої для наших сучасників війни розповідав так:
     «Коли надійшла команда про відкликання інтернаціональної бригади з Іспанії, розпочалася евакуація у напрямку до французького кордону. Але війська профашистського диктатора Франко наступали дуже швидко. Тоді командування республіканської армії  звернулося до нас з проханням зупинитися і стримати наступ франкістів, прикривши таким чином організований відступ республіканців до Франції. Кожен вирішував за себе добровільно. У числі добровольців опинився і я. У наступному бою мене поранило у шию та ногу...».    Цілком очевидно, що мова іде про заключні акорди громадянської війни в Іспанії і, зокрема, про бої у грудні 1938-го та лютому 1939-го у провінції Каталонія на північ від міста Барселона.
   Подальша доля іпсанського волонтера  з Ужанської Верховини була наступною: концтабори Аржелес в Іспанії і Боре на півдні Франції, звідки волонтерів інтернаціоналістів відправили по своїх країнах. Так учорашній камрадо (по-іспанськи товариш) Варгулич знову опинився у бельгійському місті Льєж. Знову працював там у шахті, а коли німецькі фашисти окупували країну, переїхав до німецького міста Гельсінкірхерхорст. Звідси попросився у відпустку до рідного села.
   Була вже осінь 1940-го. Деякий час Іван перебував у своїх сестер, але ті жили бідно і бути на утриманні їх сімей невдовзі не схотів. До того ж, ним зацікавилися мадярські жандарі.
     А сталося це так. Василь Вудмаска, бойовий побратим Івана по іспанській війні і його земляк, розповів про їх пригоди у далекій Іспанії своїй дружині Олені Лукан, а та довела все до відома жандарів. Не чекаючи арешту,  11 березня 1941 року поблизу с. Сянки Іван Варгулич перетнув кордон СРСР. Червоні прикордонники повезли його у селище Сколе. І почалися довгі допити. Та обставина, що Іван перебував і працював деякий час на території Німеччини, давала змогу енкаведистам підозрювати його у шпигунстві. Не допомагала і участь у боротьбі із фашистами в Іспанії...
   16 грудня 1941 року «особлива нарада» засудила І. А. Варгулича  на 5 років ув’язнення і вислала у Вятський табір, де 30 липня 1942 року він помер. Так радянська влада оцінила діяльність добровольця-антифашиста.

      Василь Васильович Брензович був ровесником Чехословацької Республіки. Але в 1942 році такої держави вже не було (Закарпаття, яке до війни входило до складу Чехословаччини, на той час було окуповане Хортиською Угорщиною) і його мобілізували до "мадярської" армії й відправили на Східний фронт, де і перейшов на бік Червоної Армії. Як громадянин Чехословаччини, був відразу направлений до чехословацької військової частини в СРСР. Пройшов відповідну підготовку водія танка і став воїном другого танкового батальйону 1 Чехословацької танкової бригади. Того самого батальйону, де командиром танкової роти був і майбутній Герой Радянського Союзу та Чехословаччини Степан Вайда ...
      Фронтові дороги танкіста Василя Брензовича невіддільні від шляхів його військової частини. На початку 1945-го всі три батальйони Чехословацької танкової бригади поповнили особовий склад, в т.ч. і за рахунок закарпатських «добровольців». Отримали від радянського командування і 65 нових танків Т-34. Прискорений курс навчання проходив у словацькому місті Кежмарок, звідси через польську територію Чехословацьку танкову бригаду перекинули у Верхню Сілезію. А потім її зарахували до складу радянської 38-ї армії і чехословацькі танкісти наступали в напрямку Моравської Острави. Для другого танкового батальйону, у складі котрого воював В. Брензович, найважчим став бій за польське місто Творкув. Зустрівшись тут із німецькими «тиграми» й «пантерами», 2-й батальйон танкової бригади вимушений був зайняти кругову оборону, командування якою взяв на себе командир танкової роти поручик Степан Вайда. Після того бою він стане капітаном, а ще Героєм Чехословаччини і Героєм Радянського Союзу. Але посмертно...
      Під вечів 6 квітня 1945 року ворожий снайпер обірвав життя мужнього командира, котрий був родом із Тячівщини. А свободнік 2-го батальйону вийшов із того бою живим. За умілі дії Василя Брензовича нагородили орденом Червоної Зірки.
      А ще в бою за м. Творкув чехословацьких танкістів вразила смерть їх побратима із 1-го танкового батальйону Івана Країла. Він згорів у своїй бойовій машині, згорів так, що жодних останків не залишилося. Тому і похорону його тоді не було...
      Моравську Остраву – сталеливарну і кам’яновугільну базу фашистів захищали 18 піхотних та кілька танкових дивізій, а також корпус озброєних до зубів есесівців. Побудовані заздалегідь укріплення німці зміцнили ще й закопаними в землю танками і протитанковими гарматами, створили «зондеркоманди» есесівців, озброєних фауст-патронами. А командувач цього угрупуваня німецьких військових частин фельдмаршал Шернер наказав ще й розстрілювати кожного, хто самовільно спробує залишити бойову позицію. Чехословацькі танкісти розпочали наступ 15 квітня у складі 38-ої армії генерал-полковника Москаленка з метою вийти на рубіж автостради Опава – Острава.
    І запалахкотіли на опавських полях, мов смолоскипи, і радянські, і чеські танки. 16 квітня згорів у танку десятник Сабов Михайло Дмитрович, родом із с. Іза. Із далекого м. Бузулук прийшов він сюди до маєтку Альбертовце, де його, обгорілого, хоронили друзі – танкісти.
Наступного дня – 17 квітня 1945 року згорів у танку 19-річний Михайло Декет із Тячівщини. Лише 2 лютого 1945-го він став танкістом 3-го батальйону і впав невдовзі за опавське село Болатіце.
     Того ж 17 квітня в бою за це ж Болатіце загинув і свободнік В. В. Брензович... Їх, та всіх тих, що загинули в цьому бою , хоронили 19 квітня на південно-західній окраїні села...   Завдяки сотням і тисячам таких, як вони, тут, під Опавою, німцям не вдалося зупинити наступаючих. Тікаючи, вони підпалили місто. 21 квітня чехословацькі танки у складі радянського війська вступили в палаючу Опаву...
      30 квітня 1945-го на куполі спаленого берлінського рейхстагу замайорів Прапор Перемоги. Того ж 30 квітня танкісти Чехословацької бригади увійшли у Моравську Остраву. Свободніка Василя Брензовича, як і всіх тих, що в ім’я Перемоги згоріли у жертовному вогні Великої війни, серед переможців вже не було...
    ...А під високими Бескидами, у затраченому серед гір і лісів селі Сухий (Великоберезняського району Закарпатської області) продовжували ждати воїна-танкіста дружина Марія Боринська і трирічний синочок Василько.
      Збереглася погосподарська книга тодішньої Сухівської сільради за 1946-1947 роки, яка дає змогу побачити, яким було життя солдатської вдови і її сина. Вони проживали в господарстві № 52 разом із матір’ю Бернзовича В.В. і її трьома дітьми. Колгоспу і ті роки ще не було і сім’я трудилася на чотирьох гектарах землі, із яких засівали ( переважно вівсом і житом ) майже три гекрати. Мали в господарстві одного коня і три корови. І все це утримували на своїх плечах дві жінки – мати загиблого ( Пайзяк Ганна ) і її невістка...
     Зберігся досі і протокол комісії по призначенню пенсій і допомог при Округовому Народному Комітеті у Великому Березному від 30 жовтня 1945 року, згідного котрого сім’ї загиблого фронтовика призначено щомісячну допомогу в розмірі 125 пенге. А на зворотньому його боці відмічено, що 09.11.1945 згаданій сім’ї виплачено відразу за жовтень і листопад 250 пенге, а 04.12.1945 їм виплачено вже 50 радянських рублів за грудень. З 1 жовтня 1946 року сім’ї загиблого військовослужбовця призначено пенсію в сумі 214 карбованців.
       В 1947 році Марія Олексіївна із п’ятирічним сином перейшла в господарство № 23 Крайнянського Степана, тобто вдруге вийшла заміж.
       Малий Василько про свого батька чув, звичайно, часто, але не міг його пам’ятати. А ще дуже не любив гратися у «руських і німців», тобто у війну, котра забрала у нього батька. Змалку закохався у гармошку і добре на ній грав. Невідомий фотограф вдало зафіксував мить, коли хлопець із улюбленою гармошкою сидить поряд із своїми ровесниками ( Василь Цигак і Василь Готра ), котрі гордяться своїми гімнастерками і фуражками із зірками...
По війні прах воїнів із багатьох опавських сіл перепоховали на військовий цвинтар м. Глучін. Тут зійшлися разом і Василь Брензович, і Михайло Декет, і Михайло Сабов, і Іван Країло, і багато інших, хто згорів на тій війні у прямому і переносному значенні. А в Сухому давно вже померла колишня солдатська вдова Марія і давно не живе у селі її єдиний син...

Виписка із особової справи Брензовича Василя:
«Дата і місце народження: 22.11.1919, Суха, Велика Березна.
Фах: землероб.
Освіта : 8 класів сільської школи.
Сімейний стан: жонатий, одна дитина.
Дата вступу до закордонної частини: 10.03.1944.
Військова частина: 1 чехословацька танкова бригада, 2-й танковий батальйон.
Звання: свободнік.
Особове число: 15877.
Коли і де загинув: 17.04.1945, с. Болатіце, окр. Опава, згорів у танку.
Документ про смерть: наказ 1 чех. танк. бриг. № 23/45 від 19.04.1945.
Місце поховання: південно-західна окраїна с. Болатіце.
Нагороди: Чехословацький бойовий хрест зр.1939р.; Чехословацький бойовий хрест зр. 1939 р., медаль за хоробрість, радянський орден Червоної Зірки».







На фото: 1. Василь Брензович ( у центрі ) та Василь Цигак (стоїть у чорному одязі).
2. Василь Брензович (третій зліва);
3. Пенсійне посвідчення Марії Брензович