хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «майдан»

Чому ми програли Майдан? ч. 3

Зрештою, другим з-посеред її позитивних наслідків було названо "підвищення рівня національної свідомості (згуртованості та патріотизму)".

Проте серед її передумов сюжети, пов’язані з розвитком української політичної нації: "конфлікт між різними регіонами України", "нищення національної самобутності" та "незавершеність процесів попередніх революцій", – посіли лише 5-е, 9-е та 10-е місця.

Відповідно лише шостою з версій суті подій Революції виявилася "боротьба між Сходом і Заходом країни".

А як провідні ідеї Музею Майдану так само далекі 7-у, 9-у та 10-у позиції посіли "погляд на події з різних боків барикад", "примирення і консолідація української нації" та "Майдан як національна революція".

Отже, і економічні, і зовнішньополітичні, і національні мотиви, на думку українців, відігравали лише другорядну роль у подіях Революції Гідності.

Як не дивно це звучить для тверезих аналітиків, однак, у сприйнятті Майдану домінують мотиви етичного характеру, пов’язані з проблемами створення справедливого суспільства, визначенням долі та місця в ньому пересічної людини, стосунками між владою і людьми та людей між собою.

Так, 1-ю, 3-ю, 4-ю та 6-ю з передумов Революції опитані вважають "спробу узурпації влади командою В. Януковича", "посилення корупції", "посилення влади олігархів" та "системне порушення громадянських прав і свобод".

 

Першою та третьою причинами виходу людей на Майдан було названо "побиття студентів напередодні" та "бажання усунути В. Януковича і його команду", а найпершою версією суті подій Революції опитані визначили "усвідомлену боротьбу за захист прав".

Відповідно, 1-а, 2-а, 3-а, 6-а і 8-а з бажаних центральних ідей Музею Майдану – це "важливість демократії і прав людини", "героїзм майданівців, зокрема Небесної Сотні", "сила громадянського суспільства", "персональний вибір і соціальна відповідальність" та "важливість набутого досвіду і соціальних практик".

Однак, серед позитивних наслідків Революції з цими мотивами пов’язаний лише один, четвертий – "втеча В. Януковича та розпад його "команди"", відтак Майдан вирішив лише одну, найпростішу з проблем, що зумовили Революцію.

Натомість він приніс і великі негаразди у цьому плані, адже п’ятим негативним наслідком визначено "велику кількість вбитих українців на війні".

Щоб собі не гадали політики та аналітики, Революція Гідності, як й усі попередні Майдани, була рухом за встановлення справедливості у суспільних відносинах та захист базових прав людини – права на життя та гідне існування.

Адже найперший Майдан – Революція на граніті – був виступом проти Радянського Союзу – самого уособлення узурпації влади, офіційної брехні та підміни цінностей.

Другий – акція "Україна без Кучми!" – став відповіддю на безкарне вбивство відомого журналіста, третій – Помаранчеву Революцію – спровокувала спроба фальшувати результати президентських виборів.

Нарешті, на останній Майдан люди вийшли після того, як їх спочатку надурили з підписанням Асоціації з Євросоюзом, а потім брутально відгамселили.

На жаль, наслідком Революції Гідності, так само як і попередніх Майданів, встановлення справедливості не стало.

За такого порядку денного утримання гривні та відновлення армії, очищення банківської системи та отримання безвізу, створення Помісної Церкви та декомунізація, – усе це та безліч інших справжніх досягнень "колективного Порошенка" не мали в очах більшості українців аніякої ваги.

Адже годі пропонувати реформи людям, які прагнуть самої справедливості.

Встановлення справедливості, насамперед, очікують люди й від Володимира Зеленського.

Це переконливо доводять результати опитування, проведеного КМІС напередодні другого туру виборів.

Ось перелік десяти позицій, які набрали понад 5% відповідей на питання про невідкладні кроки, які має зробити наступний Президент у свої перші 100 днів:

–      знизити тарифи на комунальні послуги;

–      подати до парламенту законопроекти про зняття недоторканості з депутатів, суддів, Президента;

–      розпочати або пришвидшити розслідування найбільш резонансних корупційних злочинів;

–      розпочати переговори з Росією;

–      знизити зарплату топ-чиновникам;

–      розпочати переговори з ЄС та США щодо Донбасу і Криму;

–      пришвидшити розслідування злочинів проти Майдану;

–      ініціювати зміну системи парламентських виборів – скасування мажоритарних виборів і перехід до пропорційної системи з відкритими списками;

–      виставити на продаж приміщення, автівки та інші активи Державного управління справами, яке займається забезпеченням Президента;

–      ініціювати перезапуск антикорупційних органів (НАБУ, САП).

Усе це лише про справедливість і людське життя.

 

Адже і комунальні тарифи люди розглядають, насамперед, як "несправедливі", і відкриті списки ввижаються запобіжником від потрапляння до Ради недоброчесних політиків, і переговори з Росією та західними союзниками потрібні для того, щоб на Сході припинили гинути "наші діти, брати та чоловіки".

Таке беззастережне прагнення до справедливості здається наївним у наш раціональний час.

Але свята Тора вчить нас, що всі народи світу мають дотримуватися лише семи заповідей, три з яких стосуються суспільного ладу: не вбивати, не грабувати та встановити справедливий суд.

І душа кожної людини підсвідомо несе в собі це знання, отримане безпосередньо від її вищого джерела.

Однак, аби створити таке суспільство, треба, насамперед, виконувати найпершу заповідь – вірити в єдиного Бога.

Не просто носити хреста, кіпи чи хіджаба, ходити до церкви, синагоги чи мечеті, палко молитися, суворо постувати та справляти численні свята. А повсякчасно пам’ятати про Того, Хто створив цей світ, встановив йому закони та доручив нам його доглядати і виправляти. Не лише президентам – кожному.

Чому ми програли Майдан? ч. 2

Ця цифра, практично, збігається з відсотком тих, хто, попри все, досі підтримує Революцію Гідності.

Навряд чи хтось вважає, що участь у виборах двох останніх лідерів Майдану змінило би ситуацію.

Рейтинг Яценюка знаходиться поза зоною видимості, а Кличка на виборах мера сьогодні готові підтримати лише 18% киян.

Але і в опонентів ситуація не краща. Згаданих під час опитування двох лідерів Антимайдану – Віктора Януковича і Миколу Азарова – на виборах умовно репрезентували Юрій Бойко та Олександр Вілкул, які спільно отримали в першому турі 16%.

Решту майже 48% зібрали ті, кого можна назвати "обличчями Не Майдану" – Володимир Зеленський, Анатолій Гриценко, Ігор Смешко та інші знані, малознані та зовсім не знані діячі, які грали на цих виборах політичну масовку.

Отже, не випадає розглядати виграш Зеленського як перемогу реакції. Антимайдан програв так само, як і Майдан. Перемогу святкував Не Майдан. Але чого він хоче?

У лютому цього року Центр Разумкова провів опитування, під час якого намагався з’ясувати, як ставиться населення, зокрема прихильники провідних на той час кандидатів в Президенти, до 15 нагальних питань розвитку України. Виявилося, що ставлення це досить амбівалентне.

Так, жодна з запропонованих альтернатив не набрала більше 50% прихильників по семи проблемах:

- обмеження повноважень Президента,

- ринок і конкуренція або державне регулювання;

- залучення іноземних виробників та інвесторів або протекціонізм;

- індивідуальні пенсії або солідарна пенсійна система;

- приватизація або державне господарство;

- реформа освіти;

- співпраця з МФВ.

Ще по шести питаннях частка прихильників однієї з альтернатив ледь перевищує 50%:

- мир на українських, а не російських умовах;

- інтеграція до ЄС та НАТО;

- підтримка української мови;

- жорстка політика стосовно Росії;

- скасування медичної реформи;

- заборона продажу землі.

І лише два питання набрали абсолютну більшість голосів: 65% опитаних виступають за децентралізацію та понад 70% вимагають знизити комунальні тарифи.

 

Цікаво відзначити, що прихильники лише двох кандидатів мали яскраво виражені політичні переконання.

Так, Порошенка підтримували "реформатори", які прагнули продовження чинної політики, а Бойка – "реакціонери", які прагнули повернути все так, як було навіть не за Януковича, а за "дорогого Леоніда Ілліча".

Натомість показники прихильників Зеленського були практично тотожні середнім показникам серед усіх опитаних. Тобто виборцем Зеленського відпочатку був "пересічний українець" без вираженого політичного обличчя.

Найпростіше назвати прихильників Зеленського "інфантильними дебілами", які самі не знають чого прагнуть і очікують від свого обранця дива на будь-який смак.

Але демократія, за всіх вад, має щонайменше одну чесноту – вимагає поваги до "маленької людини", яка здатна в одну мить скинути з владного Олімпу будь-якого зарозумілого представника "еліти".

Тому краще все ж таки з’ясувати, чого насправді хоче "маленький українець". І в цьому нам знов-таки стануть у нагоді камертони Майдану.

Згадане опитування "Соціоінформу" містило низку запитань, порівняння відповідей на які дає змогу отримати чітке уявлення про очікування українців від Майдану та, відповідно, про причини сьогоднішнього розчарування.

Це питання про:

–    передумови Революції Гідності,

–    причини виходу людей на Майдан,

–    суть подій Революції Гідності,

–    5 основних позитивних та

–    5 основних негативних наслідків Революції,

–    а також про бажану центральну ідею Музею Майдану (відзначимо, що, попри все розчарування, дві третини опитаних вважають потрібним створення такого музею).

Людям, які вчилися за часів марксизму-ленінізму й до сьогодні чують звідусіль мантри про економічний занепад, першими на думку спадають, звісно, економічні мотиви будь-яких подій.

Дійсно, за результатами опитування другою з передумов Революції було названо "погіршення економічної ситуації".

Проте, ця тема не знаходить подальшого розвитку ані у розумінні суті подій Майдану, ані у баченні центральної ідеї Музею.

 

Єдине, де про неї знову згадується, це при визначенні негативних наслідків Революції, третім з яких названо "економічну кризу та безвладдя".

Насправді, ми маємо справу з класичною "відповіддю з телевізора", адже економічного погіршення не було перед Революцією, так само як не сталося кризи після неї.

Досліджуючи події, які від самого початку отримали назву Євромайдану, природно очікуєш домінування у них зовнішньополітичних мотивів, насамперед, європейського фактору.

Адже, другою з причин виходу людей на Майдан опитані обрали "відмову підписати асоціацію з ЄС".

Так само першим і третім з-посеред позитивних наслідків Революції було названо "підписання Асоціації з ЄС" та "набуття чинності безвізового режиму та біопаспортів".

Однак, як центральна ідея Музею Майдану "боротьба за європейський вибір" посіла лише п’яте місце.

Ба більше, четвертим варіантом суті подій Революції опитані назвали "переворот за підтримки Заходу", а восьмим фактором серед її передумов визначили "спробу країн Заходу посилити контроль над Україною".

 

Не дає задовільного пояснення і спроба звернутися до протилежного зовнішньополітичного фактора – російського.

Так, другою версією суті подій Революції було обрано "боротьбу за незалежність України".

Але при цьому серед її передумов "проросійська політика влади" посіла лише сьому позицію, а "визволення України з-під впливу Росії та боротьба за незалежність" було визначено лише останнім, п’ятим серед основних позитивних наслідків Революції.

Натомість, першим, другим та четвертим серед наслідків негативних було названо "війну з РФ", "АТО" та "втрату територій (окупація АРК та Донбасу)".

Не випадково, за такої контраверсійної оцінки російського вектору подій останніх років, ідея "Геть від Москви!" як провідна для Музею Майдану отримала схвалення лише 3% опитаних і посіла 11-у позицію.

Передостанньою версією є національні мотиви Революції.

 

Чому ми програли Майдан?

Чому ми програли Майдан?
Віталій Нахманович _ Середа, 24 квітня 2019, 13:53
Версія для друку
Віталій Нахманович
Історик і етнополітолог (Київ).
Науковий співробітник Музею історії Києва

Господи, як же помирати набридло!

к/ф "Той самий Мюнхгаузен"

У минулу неділю Президентом України з трикратною перевагою голосів була обрана людина, чий політичний досвід обмежується багаторічним глузуванням з усіх провідних політиків країни, а політичний образ тотожний обличчю гротескного кіногероя.

При цьому переможець нікого не надурив, адже він не обіцяв геть нічого.

Якщо хтось вважає, що Україна вчергове перемогла у національному виді спорту – бігу по граблях, – він глибоко помиляється.

Чи не вперше у новітній історії Україна опинилася на самому вістрі світового політичного тренду.

Адже протягом останніх п’яти років найбільші демократичні країни послідовно очолили антисистемні популісти: Нарендра Моді в Індії та Джоко Відодо в Індонезії (2014), Родріго Дуерте на Філіппінах (2016) та Дональд Трамп у США (2017), Андрес Мануель Лопес Обрадор у Мексиці (2018) та Жаїр Болсонару в Бразилії (2019).

І в Європі Україна не пасе задніх.

Згідно з великим дослідженням, оприлюдненого у листопаді 2018 року британською "Гардіан", за останні 20 років сукупна частка голосів, відданих за популістські партії різного спрямування у 31 європейській країні, зросла з 7% до 25%.

Кількість європейців, які живуть в країнах, до уряду яких входить хоча б один міністр-популіст, збільшилася з 12,5 млн у 1998 до 170,2 млн у 2018 році, тобто – до третини населення Євросоюзу.

Зрештою, комедійний актор з дипломом криворізького юриста на чолі держави – це ще не найгірший варіант, порівняно з багатостраждальною Венесуелою, яку вже вдруге поспіль очолює водій автобуса з атестатом середньої школи з околиці Каракаса.

Біда в тому, що у Венесуели, на відміну від нас, багато нафти, натомість у нас, на відміну від Венесуели, навколо забагато Росії.

Це означає, що жартувати часу немає.

Отже, чим швидше ми визнаємо, що поразки зазнав не особисто Петро Порошенко, а всі ті, хто ототожнює себе з Майданом – тим більше в нас шансів утримати Україну від чергової втрати державності.

І соціологія, якою останніми місяцями наповнений інформаційний простір, дає нам достатньо матеріалу для тверезого аналізу.

Першим і, можливо, найболючішим фактом є те, що Євромайдан не лише не став об’єднавчою цінністю, а й взагалі припинив бути цінністю для більшості українців.

Щойно 16 квітня було презентовано результати масштабного всеукраїнського дослідження, проведеного львівським "Соціоінформом" на замовлення Національного Музею Революції Гідності.

Згідно з ним, за минулі 5 років ставлення до Майдану змінилося кардинально.

Якщо під час подій його підтримували 58% опитаних, а не підтримували 32%, то наразі підтримують лише 35%, а не підтримують, відповідно, 55%.

При цьому частка тих, хто за цей час змінив своє ставлення до Майдану на позитивне, є незначною в усіх регіонах і становить у середньому 4% опитаних.

Натомість втратив Майдан за минулі п’ять років майже половину прихильників, адже якщо 31% опитаних підтримували його тоді й підтримують зараз, то 27% тоді підтримували, але зараз не впевнені, що він був потрібний.

 

На пряме запитання лише 48% відповіли, що, на їх думку, Майдан об’єднав Україну, натомість, 36% – що він її розколов.

І, можливо, найстрашніше: лише 5% опитаних вважають, що примирення і консолідація української нації має бути центральною ідеєю майбутнього Музею Майдану.

Сучасне ставлення до Майдану має своїм наслідком відповідне ставлення до його лідерів.

Так, вісім політиків найчастіше асоціювалися в опитаних з Майданом: Арсеній Яценюк, Петро Порошенко, Віталій Кличко, Юлія Тимошенко, Олег Тягнибок, Дмитро Ярош, Ольга Богомолець та Олег Ляшко. Їх згадували від 1% (Ляшко і Богомолець) до 26% (Яценюк) опитаних. Порошенка згадали 20%.

У першому турі президентських виборів "обличчя Майдану" (Порошенко, Тимошенко, Ляшко, Богомолець і Руслан Кошулинський, який офіційно репрезентував Тягнибока і Яроша) разом отримали менше 37% голосів.


на Майдане развернули огромный баннер [видео]

"Свинарчуків Порошенка за ґрати": на Майдане развернули огромный баннер [видео] - https://www.facenews.ua/video/2019/313178/
Представители Национального корпуса и Национальных дружин выдвинули требования в связи с журналистским расследованием о схемах по разворовыванию в оборонном комплексе Украины.
Коррупция в оборонке: активисты на Майдане развернули баннер

Национальный корпус требует:

Взять под стражу и арестовать счета и имущество первого заместителя Секретаря СНБО Олега Гладковского, участников схемы: Игоря Гладковского, Виталия Жукова, Андрея Рогоза, руководства ГК "Укроборонпром", а также директоров всех государственных предприятий, которые были участниками схемы, за совершенные ими преступления (как минимум, ст. 191, 364, 368, 369, 369-2 УК Украины);

Назначить всем виновным в хищении оборонного бюджета максимальные сроки лишения свободы с конфискацией принадлежащего им имущества;

Обнародовать материалы всех уголовных производств, связанных с хищением средств оборонного бюджета в части, которая не касается информации с ограниченным доступом;

Генеральному прокурору - еженедельно отчитываться о состоянии расследования уголовных производств, связанных с хищением средств оборонного бюджета.

Об этом заявил во время акции на Майдане Незалежности руководитель центрального штаба Национального корпуса Родион Кудряшов.

"Мы говорим о тех молодых людях, нашего с вами возраста, которые вместо того, чтобы пойти на фронт, строить наше государство, как это делаем мы, в общественной деятельности, в политической деятельности, просто напросто грабят", - подчеркнул он.

Коломойский обещал взорвать ДнепроГЭС?

Посмотреть на Днепрогэс, пока не взорвали! 
Так решил для себя Николас Купенский, профессор Йельского университета (США), который в свое время защитил диссертацию по теме Днепрогэса. 
Дело было в 2014 году, после Майдана Достоинства. Ник имел украинские корни, поэтому с интересом следил за драматическими событиями в Украине. Из СМИ он узнал, что олигарх Коломойский пригрозил взорвать Днепрогэс, если к Запорожью приблизятся российские войска. Времени на раздумья у Николаса не было, поэтому профессор срочно вылетел из Америки в Киев. Но оказалось, что информация об угрозе для знаменитой гидроэлектростанции была выдумана и распространялась московскими пропагандистами. Благодаря этому фейку американский ученый побывал в Украине и воочию увидел изменения в нашей стране. После этого он потерял интерес к России и Москве, где некогда учился и где у него остались друзья. 

В прошлом году Николас также посетил Грузию. Отдых в Батуми ему понравился больше, чем Таиланд.

Смотрите также:

«Я рожден рабом в империи, но больше никогда уже им не буду»

       Вот такую эмоциональную публикацию прочла у Аркадия Бабченко, российского военного журналиста со сложной и интересной судьбой, живущего в Украине. Она адресована, в основном, тем, кто меряет здобутки только колбасой и доходами. Тоже немаловажные вещи. Всё это у нас будет. Пока же есть только самое главное, чего люди с неизжитым рабским мышлением, увы, не в состоянии оценить.

  


«Сказать, что Майдан изменил мою жизнь - это ничего не сказать. Круче человеческую жизнь может изменить только уже непосредственно смерть, но у меня пока еще не cудьба. 
Ни дня, ни минуты, ни секунды, никогда ни о чем не жалел. 
Это одни из лучших дней моей жизни.
Украине удалось то, что не удалось еще ни одной стране. Ни одной! Все страны Восточной Европы и те из стран Западной Европы, что попали под имперскую пяту, смогли вырваться из-под неё только тогда, когда начинала разваливаться сама империя. Польша, ГДР, Финляндия, страны Балтии, Кавказ - вырывались только тогда, когда империя становилась слабой.
Украина - единственная, кто вырвалась из Мордора на пике его очередного взлета к могуществу.
Единственная в Европе.
Единственная в мире. 
Никто. Не смог. Сделать. То. Что смогли. Мы.
В те дни в том месте собралось невероятное сообщество совершенно уникальных людей на планете. Это были лучшие люди, которых я встречал в своей жизни. Не за колбасу. За свободу. За достоинство. 
Люди готовы были умирать за свое человеческое достоинство. И умирали. И победили.
И когда после этого я сталкиваюсь с очередным пароксизмом меньшовартости, меня перекособочивает, как ногтем по стеклу. 
Еще раз: Никто. В мире. Не смог. Сделать. Того. Что смогли. Мы.
А не жалеешь? Ведь мог бы сейчас относительно нормально и сытно существовать...
Ты так ничего и не понял, дружище.. В Империи. И всю жизнь был рабом.
И только там, на четвертом десятке, обрел свое достоинство.
И рабом я.
А теперь иди. Нам больше не о чем разговаривать. 
Как замечательно сказал кто-то вчера в ленте - я не смогу объяснить тебе смысл революции достоинства, если ты не понимаешь, что такое достоинство. 
За два месяца, проведенные мной на Майдане, я готов отдать еще пять лет страха, травли, прессинга, беженства, расстрелов, бункеров и спецопераций.
Плевать. Я уже победил.
Я ТОГДА уже победил.
Всё».

День Гідності та свободи України - 5 років...

Хай би що, там не казали, але люди добрі, ми 5 років тому назад спробували ціною своїх життів,
 та здоров`я відстояти свою гідність! Слава полеглим, та тім, хто досі захищає нашу Неньку, нашу
замлю.  Слава героям! Слава Україні!!! З Днем гідності, та свободи!!!


Диалектика зрады: гниение изнутри

Пять главных черт зрадофилии в Украине. По мнению автора

На критические высказывания о «зраде», а это у нас уже что-то вроде национальной ценности, часто можно услышать — а как же Майдан? Разве Майдан не «зрада»? Как на святое посягаешь? Хороший вопрос. Как раз на его примере можно прояснить — и что такое «зрада», и чем она отличается от реального протеста.

Подумаем логически: что изменилось с 2014 года? Лидеры те же? Те же. Враги те же? И они те же. Цели те же? Тоже да. Всё то же. Так откуда же появляется дух зрады? Вопрос этот не столь прост, и для ответа на него не обойтись без некоторых подходов из сферы культурной антропологии и социальной психологии.

Софистика

Итак, представим гипотетического зрадофила на Майдане, зимой 2014-го. Сразу спросим: назвал бы он «зрадниками» и «барыгами» Путина с Януковичем? Разумеется, нет. Янукович или Путин никого не предавали. Они просто враги. Называть их «зрадниками» было бы настолько неправильно, что даже мозг зрадофила не вынес бы подобного насилия над логикой. «Зрада» — это борьба со своими.

«Зрадофил на Майдане» ставил бы вопросы прямо и бескомпромиссно.

  • Почему свержение Януковича не закончено «за несколько часов»?
  • Почему протестующие сидят в палатках, а не размещены в пятизвёздочных отелях?
  • Почему они вынуждены пить кофе из термоса, а не Chateau Lafite Rothschild урожая 1976 года, и из бокалов?

Неужели народные герои не заслужили Chateau Lafite? Зрадофил непревзойдён в изыскании самых софистических вопросов. И это явление не слишком новое. Например, немцы, познакомившись с большевизмом, категорически запрещали своим солдатам вступать в дискуссии с «русскими». «Русскими» в то время называли всех носителей этой заразы, в том числе и рождённых на берегах Днепра. «Русские» — это мастера диалектики (я бы сказал — софистики), и спорить с ними опасно для душевного здоровья и логического мышления.

Пил ли Chateau Lafite Rothschild тот же Яценюк? Весьма вероятно. Так почему на Майдане обсуждали Януковича и европейский выбор, а не высшую справедливость: достойны ли вожди Майдана своих героев? Вот что интересовало бы «зрадофила». Не с «Беркутом» бы он боролся, а за чистоту рядов. А «беркутовцы», как сказала бы народная героиня Надя, это «вполне самостоятельные люди», с которыми «можно договориться».

И если бы Майдан забыл про европейский выбор, забыл про режим Януковича и превратился бы в междоусобное побоище, где группы зрадофилов со своими атаманчиками и атаманками устроили безобразную драку под объективами «Громадского» и «Russia Today» — вот это и был бы настоящий Майдан зрадофилов! Всё было бы заснято по самым строгим стандартам Би-Би-Си и показано всему миру вместе с сочинской Олимпиадой.

Нулевое доверие

Мудрые западные социологи нашли простой и крайне надёжный индикатор, характеризующий атмосферу в обществе. Это так называемый индекс взаимного доверия (interpersonal trust). Чтобы его измерить, проводят опрос, где респондентов просят ответить: «считаете ли вы, что большинству людей можно доверять?»

Результаты подобных измерений оказались очень культуро-специфичны. Наивысший индекс доверия оказался у народов Северной Европы. В странах Африки и Южной Америки этот показатель падает до ничтожных величин. В этих обществах полагают, что люди не заслуживают никакого доверия. Интересно, что среди населения развитых стран в большей степени склонны к доверию люди богатые, образованные и религиозные. Каждый из этих признаков по отдельности положительно коррелирует с уровнем доверия.

Нетрудно догадаться, что в Украине индекс доверия невысок. Что-то около 24% — на уровне Бангладеш, России и Пакистана. Не знаю всех технических деталей опрашивания, но, по-моему, в реальности у нас он должен быть даже ниже. Существенно ниже.

Отсутствие доверия в обществе блокирует способность людей к совместному действию. Попробуйте договориться в обычном украинском подъезде о каком-нибудь общеполезном деле по дому. Попробуйте «поднять» на что-либо село. Если это не коррупционная продажа какого-нибудь рекреационного леса, где всем «заплочено», то будет много противоположных мнений и яркого скептицизма. И только.

Нетрудно заметить связь между недоверием в обществе и уровнем коррупции. «Чего можно ждать от всех этих падлюк, которые меня окружают?» — думает наш человек. Нужно урвать от них, пока не урвали от меня. Попал к кормушке — подтягивай родню на хлебное место. Доверяй только куму. Родычайся с начальством.

Зрадофил принципиально смотрит на общество исподлобья и ищет в действиях окружающих понятные для себя мотивы. Растёт политический пессимизм, подозрительность и… правильно, поиск «зрады».

Поэтому, когда мы слышим в результатах очередного соцопроса о доверии институтам, что «украинцы не доверяют» (президенту, парламенту, армии, СБУ, детским садам, ЖЭКам, спортклубам…) следует помнить, что украинцы никому не доверяют.

Если бы недоверие к институтам, например, к Верховной Раде, имело под собой реальные основания — народ бы не голосовал раз за разом, десятилетие за десятилетием, за одних и тех же людей. И при этом в массовых количествах являлся на избирательные участки.

Рустикальный пессимизм

Есть ещё один интересный социологический индикатор — так называемый уровень счастья. В данном случае социологи определяют, какая часть населения чувствует себя счастливой. Украина постоянно бьёт антирекорды в таких опросах. По последним данным, несчастливее украинцев чувствуют себя только в Йемене, Сирии и в Венесуэле.

Налицо очевидная социально-психологическая неадекватность. С объективной точки зрения, действительно, с Канадой и Финляндией нам в счастье не тягаться. Но чувствовать себя «такими же несчастными», как люди, которые семь лет сидят под бомбами, отведали зарина и кассетных бомб, видели своими глазами отрезание голов на площади?.. Соотечественники, вы в своём уме?

Причина здесь видится вот в чём. Украина — это сельская страна, и наше общество — это сельское общество. Село мы уважаем и чтим. Мы все родом из села. Мы все горожане в первом-втором поколении. Помимо прочего, рустикализм (сельскость) нашего общества — это распространённость нашего бытового язычества.

Поясним. Американец на вопрос «Как дела?» (How are you?) обязательно ответит «Прекрасно!» (Fine!) Отвечать иначе невежливо и чревато. Ты же не лузер? Для человека протестантской культуры быть «лузером» — это быть человеком падшим, лишённым благодати. Лишённым по своей вине и воле.

Не так в Украине. Автору доводилось слышать, как пожилая женщина в селе делала замечание приехавшей из города молодёжи — не надо так веселиться, нехорошо, примета плохая. «Пороблять». «Наврочать». Для своей же безопасности следует быть мрачным и недовольным жизнью. Или по крайней мере казаться таковым. Невежливо у нас быть весёлым и оптимистичным.

Излишне подчёркивать, что образы успешных политиков у нас и у тех же американцев противоположны диаметрально.

Украинец не просто не хочет казаться довольным. Он никогда не отвечает за свои проблемы (их «поробили», «наврочили»). Он слишком вжился в роль обиженного. Этой осенью автору довелось быть свидетелем самой настоящей дискуссии между священником и прихожанами, которая разыгралась прямо на Литургии (!), во время проповеди. Проповедь была о благодарности (Лк. 17:12-19). Священник в качестве примера неосторожно упомянул о повышении пенсий. Народ не понял — а чего это быть благодарным «за эти копейки»? Ну не забрали же, а дали! — убеждал батюшка. И не Гройсману быть благодарным, а Богу. Эти аргументы понимания у прихожан не добавили. «Маловато будет! Ма-ло-ва-то!» — твердил народ.

Закралась мысль, что будь среди 10 евангельских исцелённых наши люди, они бы не только не поблагодарили Христа, но и выдвинули бы какие-нибудь претензии. Похоже, в нашей культуре в принципе нет такой добродетели как благодарность. Ибо нет такого блага, которого бы каждый из нас не считал себя достойным. И не просто достойным, а прямо-таки несправедливо обделённым, обойдённым. Неблагодарность и недовольство жизнью. Гремучая смесь. Озлобленный пессимист по культуре и коллективному сознанию. Зрадофил.

Инфантилизм

Не так давно появилась у нас мода натягивать на наших политических лидеров образ Черчилля. Как только мода на Ли Куан Ю прошла, сразу появилась мода на Черчилля. «Черчилль не отдыхал на Мальдивах!» — грустит известный зрадофил. Да, досадно. Но напомним, что сделал сэр Уинстон сразу же, как стал премьер-министром. 13 мая 1940 года он выдал нации речь, где прямо заявил, что (цитирую) ему «нечего предложить народу кроме крови, тяжёлого труда, слёз и пота» (I have nothing to offer but blood, toil, tears and sweat).

Вот так прямо и заявил, можете проверить. Открытым текстом заявил! И не обманул!

Помимо этого, Черчилль был по украинским понятиям самым настоящим «олигархом» и «барыгой» — из рода герцогов Мальборо по отцу, внуком американского финансового туза Леонарда Джерома по матери. Так и вошёл в историю — с дорогущей гаванской сигарой и бокалом французского коньяка в руке. Не исключено, что ими он и вдохновлялся, когда писал речь с обещаниями крови и пота для своей нации.

Стенающему об отсутствии в Украине своего «Черчилля» зрадофилу следовало бы подойти к зеркалу, перечитать речь «Blood, toil, tears, and sweat» и честно ответить себе на вопрос — а я бы за него проголосовал?

Конечно же, нет. Нам нужна победа за «несколько часов», мир, европейские зарплаты и пенсии. И копеечная коммуналка «с украинским газом». Тоже сейчас и немедленно.

Что было не так с англичанами? Наверное, англичане умели соотносить желаемое и возможное. А главное — понимали невыученную зрадофилами школьную истину: «пятёрка» нужна тебе, а не учителю.

Поясним на примере. Во время Азиатского финансового кризиса 1997 года в Таиланде люди собрали две тонны золота (!) чтобы поддержать свою падающую валюту. Сразу замечу, Таиланд — королевство. Как живёт местный король (тогдашний наследный принц), где он отдыхает и что вытворяет — это притча мирового масштаба. Гуглите. Скажем так, Мальдивы — это для него слишком мелко. Таиландцы об этом не знали? Насколько мне известно, они вообще не задавали такого вопроса. Связи не видели. Потому как стабильный бат нужен был им самим, они золото не для короля собирали.

Для автора настоящим прозрением стали события конца 2016 года, когда украинское правительство объявило о национализации ПриватБанка. Тысячи людей, называющие себя патриотами, ломанулись… нет, не сдавать золото. Косяки зрадофилов потянулись в кассы снимать вклады и разрывать депозиты. Зачем? Кто-то очередной раз понял, что своя рубаха ближе к телу (см. выше о нулевом доверии). А кто-то прямо говорил — хочу сделать гадость «Пете».

Казалось бы, какая демонстрация патриотизма может быть приятнее: положить лишние деньги на депозит под повышенный тогда для обуздания паники процент! И стране плечо подставил, и сам внакладе не остался. Но нет. У зрадофила иная психология. Сломаю себе ногу — пусть мама помучается.

В зрадофильском сознании всё это доведено до абсолюта. Если гитлеровцы бомбят Лондон (зрада, аж сльози течуть), то кто виноват в этом? Гитлер? Как бы не так. Черчилль виноват. Да-да, именно так: бомбят немцы, а виноват Черчилль.

Если бы зрадофилы наличествовали в Англии во время Черчилля, они бы не проявляли «холодную английскую ярость», наращивая выпуск истребителей и роя окопы на берегу Ла-Манша. Они бы разбили палаточный лагерь на Даунинг-стрит и потребовали у Черчилля ответ — где «самые современные» истребители? Почему не защитили Ковентри? Почему немецкие подводники топят британские суда сотнями?

Как правильно сражаться с гитлеровскими подводниками и бомбардировщиками? Верно — нужно сделать гадость Черчиллю. Это был бы твёрдый шаг к победе! Не грех было бы взять у Гитлера оружие, чтобы разнести по кирпичам Вестминстерский дворец с Палатой лордов. Абсурд? А не абсурд ли то, что происходит в Украине?

Савченко ведь именно это и пыталась сделать — взять оружие у Путина, чтобы бороться с Путиным путём обстрела… украинской Верховной Рады. Российскими минами. Ну не на выборах же через год менять Раду, правда? Нет, только обстрелами. А потом мы всё равно выберем тех же самых депутатов (см. ниже).

Похоже на бунт инфантильного подростка против родителей. Вот только избранные органы власти — это не родители. И Путин — не дедушка.

Таки да, популизм

На Западе популизм рационален. Политик-популист обещает (и часто выполняет) то, чего хотят его избиратели. Хотят низких налогов. Снижает. Хотят меньше иммигрантов. Ужесточает порядок въезда. Западный популист наступает на интересы одних, чтобы угодить своему электорату. А если электорат сам не знает, что ему нужно — то как ему угодить? Здесь выходит на сцену популист украинский.

Чего хотят зрадофилы? Ну, как сказать… Очень много чего. Хотят радикальных реформ медицины, и чтобы прогнали Супрун. 1000 «оплотов» в войска немедленно и низких налогов. Борьбы с вражеской пропагандой и доступа к Вконтактам. Чтобы «стреляли за коррупцию» и чтобы кум мог «порешать». Много чего ещё.

Зрадофил противоречив как затурканная Галина из известного анекдота. Невыполнение невыполнимых обещаний рождает зраду. И требует политиков специфического пошиба. Украинский политик-популист всегда выступает за всё хорошее и против всего плохого. Политическую программу для него ваяют на коленке нанятые политтехнологи. Он её даже не читает. И его избиратели её не читают. Они любят ушами, как чебурашки.

С 1990 года у нас проводятся свободные выборы. Лишь один президент из пяти был в должности два срока. Избиратель как перчатки меняет президентов, но голосует за одних и тех же депутатов. И даже мысли не имеет о моральной ответственности за свой выбор. Украинский избиратель-зрадофил ходит голосовать, как светловолосая старшеклассница в мини-юбке ходит в негритянские трущобы. За чистой романтикой. И с аналогичным результатом. Ходит раз за разом, и всё ещё уверен в своей моральной цнотливости. Не виноватая я, они в Раду сами пришли! Миномётами их! И добивать уральским «калашниковым»!

Вот такие черты национального характера составляют, по мнению автора, риски развития зрадофилии в Украине. Со всеми вытекающими из них последствиями.

Ещё в 2015-м один блогер заметил, что поговорка «рыба гниёт с головы» переводится у нас не совсем верно. Точнее, совсем не верно. Это латинское выражение из «Симпозиона» Плутарха звучит как «Piscis primum a capite foetat» — «Рыба воняет с головы». Именно воняет, а не гниёт. Воняет через жабры. А гнить начинает во внутренностях, в брюхе, откуда и исходит запах. Даже не поверил сразу. Посмотрел в Lingvo. Да, всё верно — так и есть, «foeteo» — издавать зловоние! Гений Плутарха понимал особенности социальной механики исключительно чётко.

Наше коллективное сознание совершенно извратило смысл плутарховской мудрости. Извратило в понятном и выгодном для себя смысле. Народ (то есть мы) чист и безгрешен. Это плохая власть начинает гнить «с головы» и портить «сверху» девственно свежую тушку. Аж сльози течуть, как представлю себе эту душераздирающую картину.

А картина получается откровенно мрачная. Судя по частой характеристике украинцев как «селюков» российскими комментаторами, и лавинообразной поддержке «зрадофильских» настроений ольгинскими бот-сетями, московские политтехнологи наконец поняли нашу слабую сторону. И будут бить в неё сильно, насколько смогут. Помним: Украина не терпела поражений на поле боя. Все катастрофы украинской государственности — это результат внутренних раздоров, которые и открывали ворота с севера. Надо бы уже изживать рустикализм и «зраду» из национального характера.

Обидно было бы в ХХІ веке снова оказаться в Орде, и снова по своей глупости.

https://petrimazepa.com/dialektika_zrady_gnienie_iznutri