Думок неупокоєна корида

втика у серце глузду ятаган,

Бо в цьому місті навіть панахида –

маленький різнобарвний балаган.

Тут всім не так. Тут всьому недогода.

Грабель тут не засвоєно урок,

бо мудрість пересічного народу

напевне, найбрехливіша з казок.

Тож, множаться гетьманчики та юди,

втрачають сенс всі клятвені слова,

І в кожній хаті з краю є приблуда

що паном себе вільно почува.

Сьогодні про небо мовчать дерева,

Сьогодні будинки кричать про розлуку,

Не сіють свіжість фонтанні леви,

Не губи а вітер цілує руки.

І десь відлетіло гаряче літо,

І грається вічністю сивий лютий,

І ходить сірість холодним світом

Та вимага кольори забути.

Сьогодні гами згубили ноти,

Сьогодні рай скасували точно,

В думках царюють одні марноти

І марити щастям уже порочно.

І час провалився в сумне анданте,

І погляд здається чомусь лукавим…

Чого я хочу, офіціянте?

Зігрітись просто. Будь ласка, кави.

Пісня.

 

Поринь  у  забуття

І  спомин  минулого   життя

Сном   стане  як  буття

Не  в  сон  ти  свій  зявися  знову

Ясної  думки  і  життя.

 

 

 

Дао

 

Душа озветься іменем своїм

А розум Мудрістью наповнить „я”

Осяє шлях мого життя.

 

 

Слава

 

Славо Богине

Ладо Люба

Ангел ти наш перемоги

Воїв витязів Хранитель

А більше все ж –коханню Ти розрада й поміч.

 

 

Буда

 

Буття і небуття

Уздрівши ледь

Душа у вирій полетить

А та „нірвана” –просто мить.

 

 

Відчиняю я серце - лети!
Та у нім залишаєшся вперто...
Ні прогнати тебе, а ні стерти -
Необачно заплутавсь в нім ти.
Серед безлічі зайвих дрібниць,
У тенетах мовчанок і бруду,
Серед сліз, і зітхань, і облуди
Ти завмер, нахилившися ниць.
Мов маленький метелик у сітці,
Втратив сили, принишк і завмер...
Часом здасться, що ти в нім умер,
Проклинаючи плетива всі ці.
Та лиш сонечко зблисло - ожив!
Тріпотів розфарбованим тільцем,
І сяйнув життєдайним промінцем,
Й знову серце моє полюбив.

Торохтить у вікна хуртовина,

Завиває відьмою, проте

Ніч іде на другу половину,

До фіналу світлого іде,

Де зима надіями рясніє,

Де не страх, а добре слово є,

І на небі сонце мов Месія,

Що тепло, як рибу, роздає.

За подихом небесної блакиті,
За ламаними спинами горбів,
Є дивний кінь, якого я не видів,
І навіть уявить собі не смів.
У нього з літа бабиного грива,
У нього хвіст з туманів і дощів,
На ньому тихо їде Бозя сивий
І висипає зорі з рукавів.

Сьогодні бачила Одарка,

Від поту витерши чоло,

Як в небі Бог полоще хмарку,

Над поворотом на село.

Носили бджоли липня злото,

Далекий сріблом блимав став,

А в полі нудилась робота,

Допоки Бог забаву мав.

ЗАГЛЯДАЄ ОСІНЬ У ЛЮСТЕРКО,
ЗОЛОТУ ГУАШ КЛАДЕ НА ЩІЧКИ,
"А ЧИ ГАРНА Я? ВРОДЛИВА? МИЛА?"-
У БЕРЕЗИ ВСЕ ПИТА, В СМЕРІЧКИ .
" А ЧИ ДО ВПОДОБИ .ВАМ ОБНОВИ?
ВЖЕ, ПОВІРТЕ, ФАРБИ НЕ ЖАЛІЛА,
ВСЕ ЗМІШАЛА, ЩО ДЛЯ СЕРЦЯ МИЛЕ.
ЗАКВІТЧАЛА Я ЛЮДСЬКІ ОСЕЛІ.
ФРУКТІВ, ОВОЧІВ НАСИПАЛА В КОМОРИ.
ЗВІРІВ ДО ЗИМИ ПІДГОТУВАЛА.
І ПТАХІВ ВІДПРАВИЛА ЗА МОРЕ..."
ЗАГЛЯДАЄ ОСІНЬ У ЛЮСТЕРКО,
НА ВУСТА КЛАДЕ ГУАШ БАГРЯНУ,
ОЧІ ПІДФАРБОВУЄ БЛАКИТТЮ,
ЩО ВЗЯЛА У НЕБА ВРАНЦІ - РАНО..
.

   

На краю стояло сонце

Виливало ясний цвіт

І промені остані

Кидало нам у слід.

По хвилях променів чарівних

Ми слухали мелодії дрібні

Бо сонечко всміхалось

Дарувало нам свій прівіт.