Село тонуло в яблуневому цвіті. Здавалося на нього знову налетіла біла снігова віхола, але під
сонячним промінням, вона набула рожевих відтінків. Люта зима, з хуртовинами та морозами,
стиралася з пам’яті – чого не можна було сказати про страшну війну, яка грозою
прокотилася через село – спочатку на схід, потім на захід. Десь там, за
небокраєм, вона пропала, вірилось – назавжди.
І хоч уже пройшов рік, як закінчилася війна, хтось ще й досі лив гіркі сльози по загиблих, хтось
ще й досі чекав на своїх рідних. Та, в старенькій хатинці, на краю села, вже нікого
не чекали.
Похоронка на третього сина, в
останні дні війни, забрала останню, крихітну надію в діда Грицька й баби
Параски. Танула ця надія і в їхньої
невістки – Марії. І лише два її синочки, ніяк не могли змиритися з думкою
проте, що в них уже немає тата, а найбільше меншенький – Миколка. Він і досі
вірив у диво.
Надходив Великдень…
Для Миколки це особливий день,
бо цього року, він власноруч несе
кошичок з пасочкою (раніше цю честь надавали Сашкові).
І ось це величне свято на
порозі.
Миколка сьогодні лягає
скоріше. Хлопчика клонить на сон. Вже засинаючи він просить Бога: «Боженьку мій
любий, завтра такий Великий День, а я й не пам’ятаю коли мама, та дідусь з
бабусею, радісно сміялися, а якщо й усміхнуться, то так сумно, що аж плакати хочеться. Я й плачу, тайком, аби
вони не бачили. Хоча мені здається, вони теж ховають, від нас з Сашком, сльози.
Господи, Ти воскресив Ісуса на
третій день – воскресити нашого татка. Я знаю, пройшло багато часу. Але хіба
для Тебе це перепона? Яка для Тебе різниця три дні, чи рік? – Ти все можеш, аби
захотів. Захочи, Боженьку, я Тебе благаю – сотвори ще одно диво. Не буду
брехати, що прошу Тебе лише заради рідних. Прошу й за себе – я навіть не знаю,
як це триматися за татову руку – а так би хотілось... так би хоті…»
… Миколка заснув…
На село опустилася ніч – на
село опустилася тиша. Ще де-не-де у вікнах маленьких хатинок тремтіли вогники.
Та ось погасли й вони. На темне небо викотився місяць – за ним і зорі не
забарилися. Село погрузилося в сон…
Цієї ночі, Миколці снився
тато, тато якого він знав тільки з старої світлини – молодий, усміхнений – з
розпростертими обіймами він йшов до нього.
-
Тату?! –
кинувся йому назустріч хлопчик. – Ти, як Ісус, воскрес?!
-
Синочку! Сталася
жахлива помилка – я не вмирав! – відповів тато. – Я йду до вас!
-
Синочку,
пора вставати, – раптом почувся шепіт над вухом й дивний сон відлетів,
розвіявся.
Миколка прокинувся…
У вікна ще заглядав місяць, як
село прокинулось від сну, ожило – вулиці заполонили люди – вони струмочками стікалися до Божого храму,
аби освятити паску. В одному з них, разом з мамою та бабусею, були й Миколка з
Сашком. Дідусь залишився вдома.
Спотикаючись у пітьмі, що
розлазилась навсібіч, Миколка все намагався пригадати деталі сну. Та вони
втікали від нього, залишаючи в пам’яті лише
останні слова «Я йду до вас!»
Ось, на горі, прорізаючи
хрестами темряву, до неба тягнуться бані місцевого храму. До нього, довгим
ланцюжком, крутою стежиною підіймаються
люди.
Ось вони минають стареньку
дзвіницю, розтікаються довкруж церковної споруди.
- Хлопці, стійте! Наше місце тут, – Марія зупиняє дітей.
Вона ставить великий
кошик з паскою на землю. Поряд, Миколка примощує свій, маленький. У ньому,
посередині вмостилася пасочка, обабіч кільце ковбаски, шматочок сала, грудочка
масла й сиру, корінчик хрону, сіль і звісно ж крашанки та свічечка. Хлопчик
оглядається на боки – і праворуч, і ліворуч них цілий ряд кошиків односельчан.
Правда, якби не слабеньке світло з
церковних вікон та білі рушнички, якими прикрита паска в кошиках, то
серед пітьми й не розгледів би.
Починається
служба Божа – всі хрестяться, моляться, співають разом з церковним хором.
Світає…
Ось лунає
«Христос Воскрес!» – у церкві враз спалахують всі, які тільки є лампочки. З
вікон вириваються снопи світла – темінь відступає. Миколка розпізнає радісні обличчя односельчан.
Мама здіймає з кошиків рушнички. Закріплює на пасочках по свічечці. Запалює їх.
Ось, з церковного храму виходить процесія з хоругвами. Її очолює священик. Він урочисто розмахує кадилом. До Миколки
доноситься п’янкий запах ладану. Не встигає він розвіятися, як у руках
священика, опиняється кропило.
-
Христос
Воскрес! – ділиться з громадою радісною
вісткою.
-
Воістину
Воскрес! – роздається у відповідь.
Ось священик
зупиняється навпроти Миколки й на нього летять бризки води:
-
Христос
Воскрес!
Хлопчик
зойкає, сміється, стріпуючись від водяних крапель і щасливо відказує:
-
Воістину
Воскрес!
Священик йде
далі. Всі навколо христяться, а з ними й Миколка. Його
очі блищать від зворушення…
Непомітно
плине час – служба закінчується. Усі поспішають по домівках. Повертається
додому і їхня сім’я – Миколка з кошичком у руці, попереду. Та раптом він
зупиняється:
-
Бери за
ручку, з другого боку! – пропонує він Сашкові.
-
Тобі
важко? – турботливо перепитує братик.
-
Зовсім
ні! Але давай удвох – це ж наше спільне свято!
-
Он ти про
що! – усміхається Сашко. – Коли так, то я мамі допоможу! А для тебе це вперше!
Так що вперед!
-
До речі,
– обзивається бабуся, – кажуть «хто
першим на вулиці принесе паску, у того нива рясно вродить».
Ці слова, окриляють малого і
він вже не йде, а летить додому – і пасочка у його руці, мов пір’їнка, і старі черевички
на його ногах такі ладні, і так хороше у
нього на душі, аж співати хочеться.
Бабуся, торкається рукою
невістки:
-
Викапаний
твій Петро, маленьким! – ронить сльозу, киваючи головою на Миколку, який гордо
дріботить вулицею.
З-за плотів
зиркають на нього старенькі односельчани, ті що не змогли піти до церкви.
-
Христос
Воскрес! – вітається до них Миколка. Йому так і хочеться добавити «соньки!». Та
він лише щасливо усміхається.
-
Воістину
Воскрес! – відповідають ті.
« А чи це не Парасиного
Петра козарлюга?! А й справді викапаний Петро!» – гомонять між собою.
Ці слова
поновлюють Миколчині сили й він не чує землі під ногами – летить разом з величним
звуком церковних дзвонів – він бачить
себе не маленьким хлопчиком – а Посланцем Божим, який несе світові радісну
вістку про Воскресіння Хрестове!
Ось уже і
їхній двір. На воротях – «у червоних чоботях», – чомусь майнуло в голові
малого, стоїть дідусь. Виглядає.
«Викапаний
тато, але сивий», – пригадує татову світлину Миколка і в кутиках його очей бринять
сльози. – От якби він мене зараз бачив».
- Христос Воскрес, дідусю!
«Викапаний Петро, у дитинстві», –
змахуючи непрохану сльозу, згадує сина старенький:
-
Воістину
Воскрес, онучку!
Він відриває
малого від землі. Пригортає до грудей. Цілує в чоло. Опускає на землю.
-
Багатими
будемо! – звертається до жіноцтва, що підходить. – Наш Миколка, перший на
кутку, приніс паску.
Жінки
усміхаються. До нього підбігає Сашко:
-
Христос
Воскрес, дідусю!
-
Воістину
Воскрес, онучку! – той пригортає й цілує його. – Тебе вже й не підніму –
великий, – виправдовується.
-
Христос
Воскрес! – вітаються з дідусем мама й
бабуся.
-
Воістину
Воскрес, мої любі! – відповідає дідусь,
цілуючись з ними. – Сьогодні Великий День! – додає загадково, та вони цього не
помічають.
Усі заходять
до хати – Миколка попереду – у руках кошичок з його першою Пасхою. Він
відкриває сінешні двері, двері у світлицю – за столом сидить солдат…
-
Тато!? –
у малого випадає з рук кошичок – крашанки котяться по долівці.
Схвильований солдат підводиться
– простягає назустріч руки. Губи його тремтять, а очі вкриває підозріла волога…
-
Тато!? – за
спиною, в Миколки, чується Сашків вигук. За ним мамин зойк: «Петре!» і бабусине:
«сину-у!».
Зі словами «Христос Воскрес!» – всі кидаються до нього в
обійми.
– Воістину Воскрес! – відказує солдат і голос
його тоне серед поцілунків...
– Воістину Великий День! – схлипує бабуся й всі дружно
розмазують радісні сльози…
А за вікном, виспівували дзвони… а за вікном,
біло-рожевим квітом буяла весна…
21.01.2013
