хочу сюди!
 

Марта

48 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 50-60 років

Замітки з міткою «проблема»

Жизнь полна всего про ох...енного...

Капец, настроение в говно, как и сама в говно... Шампанское делает свое грязное дело. Но по крайней мере не так становится больно.

Никого не еб..ут наши внутренние проблемы, наши неудачи, провалы, все это у нас и остается с нами.

Одно радует, мне по праву можно ныть, ибо я женского пола. И пусть хоть кто-то осудит меня за это, получит в тыкву.

Простите, кого обидела, и пусть Бог простит, ибо он так учит... 

Если сейчас уйти от задачи...

  Если сейчас уйти от задачи, то потом она настигнет в виде проблемы. (Захар Прилепин, писатель, журналист, «афганец»)

Не тікайте від проблем!

Сьогодні, на зупинці маршрутного таксі, побачив таку картину: стоять хлопець з букетом червоних троянд, і дівчина, уся така ображена, губки надула, ніхто їй не потрібен(парочка). Певно посварилися. Ну, хлопець намагається якось наладити стосунки, посміхається їй, намагається поговорити. А вона просто його ігнорить, мовчить. Ну він і так і сяк, а вона в ніяку. Пацан, мабуть , подумав: "а якого, вибачте, хрена я тут буду перед тобою дурака валять?" Взяв цей букет та з розмаху кинув його в урну для сміття і пішов геть. А дівчина сіла в маршрутку і поїхала...
Висновой: які дурнуваті люди!
Невже не можна просто сісти десь і поговорити? Якщо виник якийсь конфлікт, то візьміть і поговоріть один з одним. Якщо ви запідозрили його(її) в зраді, то поговоріть про це!!! Не тікайте від проблем...
Бережіть кохання...heart

Яд еды.







Куда ни глянь,одни добавки,

Но,как же кушать то дерьмо?
Пошли по телу сыпь и вавки,
В глазу соседки есть бельмо!


Вот йогурт! Из чего он сделан?
Из сливок,ягод,молока?
Рецепт давно уже утерян,
На что-то он похож слегка!


А колбаса? Одно названье,
В ней вместо мяса сои фарш,
Её вообще состоянье,
Вкус чуткий,огорчит лишь ваш!


Везде тут пальмовое масло,
Крахмал,краситель,ГМО,
Чтоб ваше чувство не угасло,
В красивом фантике дерьмо!


Едим мы то,что есть не нужно,
И пьём напитки-суррогат,
Нам отказаться всем бы дружно,
От всей еды,несущей яд!

Кличко "рулит"... Только куда?!

Я вот сегодня столкнулась с очередным результатом бреда "Отбитой головы"... Могу предположить, что не всех касается моя заметка, но всё же многих.
Речь о нововведении в общественном транспорте. А именно: вход и выход отныне с 9:00 и до 15:30, а также после 21:00 только (!) через переднюю дверь...
Я за положительные изменения в жизни обеими руками, но почему же у нас делается всё как не для людей?
Если речь идёт о контроле оплаты проезда, то "зайцы" были и будут у нас (!) всегда.
Если о уже ранее неоднократно поднятой теме установки турнекетов и подготовке людей к этому, то почему опять же всё через Ж? Насмотрелся в Дойчляндии на красивый и чистый транспорт, так примени ты это тут. Но только же с умом! А, опять забыла, у нас же синдром Альцгеймера налицо.
Почему тогда не на всех дверях? Жлобство?! Как быть мамам с колясками, пассажирам с собаками, детям с ранцами, кошёлкам-"жительницам поликлиник", которым просто "жизненно необходимо" кататься туда-сюда и которые своими габаритами способны задавить не только вышеупомянутых детей с ранцами,но и взрослого крепкого человека, с каким напором они прут, людям с чУмаданами, с покупками, например, с яйцами/помидорами/чем-то хрупким или мягким/нежным???!!! Про одежду и обувь, которой теперь придётся тереться "интенсивнее" (все же теперь стоят, как истуканы, в первой половине транспортного средства) я уже молчу.
Ведь пропускная способность полметра в ширину...
Я уже молчу сколько времени теперь занимает посадка/высадка...
А ещё я молчу как это выглядит в глазах у гостей столицы и как это им объяснить. Ведь не все же имеют или могут в силу нынешних обстоятельств возить свою драгоценную попу автомобилем. Или те же маршрутки взять, это ж как себя не любить нужно, чтобы ездить в этом катафалке метр на два... Другое дело - стать в полный рост. Именно из-за этого я и предпочитаю общественный транспорт всему вышеперечисленному.

Я не знаю прям что и делать?.. Выходить и ложится под КМДА? Писать иски в суды? Звонить на горячие линии?

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

100%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

ВАЖНО! Господа администраторы, SMS с e-mail не ходят! (МТС)

Если вы использовали сигнализацию на свой мобильный телефон путем отправки электронного сообщения из Интернет - то теперь эта услуга у оператора связи МТС остановлена...

Прошу заметить, без каких либо предупреждений и у всех абонентов в принципе... Несмотря на корпоративных или предоплаченный сервис, просто остановили и все...

Господа, не втыкаем и готовим паралельные каналы... Если кто использует такой сервис от других операторов - голосуем, пишем описание в коменты...


43%, 3 голоси

43%, 3 голоси

14%, 1 голос

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Театр збудовано, а драма - навколо нього

Архітектор театру на Подолі: Дискусія про будівлю в мережі – колосальна дикість



Олег Дроздов не уявляє собі, як можна переробити фасад театру з урахуванням думки городян

Елена Панченко Середа, 30 листопада 2016, 19:22

Олег Дроздов не уявляє собі, як можна переробити фасад театру з урахуванням думки городян Архітектор Олег Дроздов Фото: Костянтин Чегринський/KHARKIV Today

Цього тижня в епіцентрі великого скандалу опинився театр на Подолі. Не всім киянам сподобалося нове приміщення, яке звели на Андріївському узвозі. У мережі споруда вже обізвали "енергоблоком" і "крематорієм". "Апостроф" поспілкувався з автором проекту будівництва театру, харківським архітектором ОЛЕГОМ ДРОЗДОВИМ. Він розповів про всі перипетії і визнав, що краще було б зовсім не починати будувати в цьому місці. Резонанс, який викликав фасад нового театру в соціальних мережах, архітектор пов'язує з політикою і ізоляцією України від цивілізованого світу.

- Для початку розкажіть передісторію. Як до вас потрапив цей проект?

- Насамперед, проект називається "Завершення будівництва будівлі театру на Подолі". Взагалі, ініціатива бере свій початок ще в початку 1990-х, коли театр з театру-студії трансформувався в драматичний і став відомим, міським начальством того часу було вирішено побудувати театр. І був обраний будиночок, такий купецький двоповерховий, схожий на ті, які стоять праворуч і ліворуч від театру.

А ще раніше, на початку 1980-х, Андріївський узвіз став культовою вулицею і остаточно сформувався в туристичний атракціон, яким не був до цього часу. До цього він був більш секретний. Вже в перебудовний час на Андріївському узвозі почали проводити різні фестивалі, і, як завжди, таке бурхливе життя призвела до того, що все почало змінюватися.

І тоді було вирішено поруч з існуючим театром-студією, котрий вміщував 70 місць, побудувати традиційну будівлю театру з усіма його атрибутами, колосниками і так далі. Працювала команда, яка вибрала псевдоісторичну естетику з безліччю деталей. Тоді й сформувався подальший шлях пенопластового історизму. Фінансування то починалося, то припинялося, загалом, щось там відбувалося. Від перших ескізів, які є в інтернеті, він став сильно відрізнятися – він став в три рази більшим. Проте в самому залі на вузьких лавочках, як для профспілкових зборів, могло розміститися всього 170 осіб. Будівля була дуже лабіринтовою, і у неї був образ житлового будинку багатої людини, а не театру. Наприклад, в зал виходили три скляних вікна. Така ось симулякра, в якій повинен був оселитися театр.

Пізніше знайшовся відповідальний спонсор, який вирішив все-таки цей театр добудувати. Був конкурс портфоліо, який проводив директор театру разом з меценатом. Вже далі ми працювали одночасно з командою театру і командою "Рошену".

- Які були основні складності у вашій роботі?

- Коли ми взялися за цей проект, це був такий лабіринт, що нам здавалося, місія нездійсненна. Але ми пропрацювали певний час і увірували в те, що у нас все виходить. Ми щосьзнесли, всередині якось спростили, бо для двохсот глядачів там було багато дуже-дуже дивного і незручного: треба було піднятися, щоб спуститися, перетиналися всі потоки, коли ти з гардеробу повертаєшся в зал, зустрічаєшся з тими, хто заходить... загалом, якась була страшна плутанина, але ми загалом впоралися. І нам це сподобалося.

- У чому була ідея вашого проекту?

- Про що був наш проект? Звичайно, про контекст Андріївського узвозу. Наша концепція була така, що одна з найцінніших речей – це якраз ступінчаста структура маленької парцеляції, ритміка цегляних будиночків, які, як правило, будувалися навіть без архітектора, артілями, і які мають свою принадність. І це якраз підкреслює те, що ми опустили наш карниз до цієї сходинки, виконаної із старовинної київського цегли, котру купували на різних звалищах. Це була окрема робота. Ідея була – успадкувати саму плоть, абсорбувати, щоб це була не якась підробка, а щоб плоть була справжня.

Друга ідея, яка доповнювала першу, це зелений пагорб, біля підніжжя якого знаходиться театр. Він у багатьох ракурсах зливається з нашим будинком, і для цього ми обрали такий природний матеріал – цинк-титан. Це не фарбування, це такий сплав, який з часом окислюється. Можете собі уявити які-небудь бронзові скульптури зі стажем більше 5-6 років, які, умовно, не сідають на коліна. Ось і цей матеріал отримає таку патину, стане схожим за своєю суттю, текстурою.

- Журналісти говорили, що архітектурно-містобудівна рада винесла певні зауваження, які ви не врахували. Прокоментуйте, будь ласка.

- Там були різні думки. Юридично вони носили рекомендаційний характер. Ми вислухали, напевно, дві третини виступів. З негативних там були, скажімо, думки про те, що "харків'яни не можуть зрозуміти київських скреп". Якісь конструктивні речі були, були версії, які ми перевіряли. Загалом, якісь ще зміни ми внесли, але використовували той же інструментарій, який у нас був, трохи змінили пропорції – нижню частину зробили трохи вищою і більшою. Десь знайшли можливість прибрати метр-півтора в одній частині, що ближче до Андріївського. А так всі геометричні параметри, які були, вони ж і залишилися. Він не став більшим чи меншим.

- Вам самому подобається ваш проект?

- Ви знаєте, це питання з розряду: а чи любите ви своїх дітей? Ми віддали цьому проекту дуже багато часу і віддали його для того, щоб знайти максимально професійне рішення. Це дуже важливий проект для нас, і нам він дуже близький. Там вже стоять наші підписи.

- А скільки людей працювало над цим проектом?

- Я думаю, що десь близько 30-40 осіб. Команда з 6-7 архітекторів в нашому офісі, група інженерів з усієї України – від інженерів по акустиці до тих, хто забезпечує систему пожежної безпеки; конструктори, всякі різні служби, багато-багато різних людей. Режисер, колектив театру, інші служби театру. Загалом, це була велика колективна безперервна робота протягом двох років.

- Після відкриття фасаду головний архітектор Києва Олександр Свистунов заявив, що він може бути скоригований з урахуванням думки жителів міста. Як ви ставитеся до цього?

- Давайте подумаємо, як ці думки можна зібрати. Нам потрібно акумулювати цю думку і її представити. Повинен бути для цього якийсь релевантний механізм, це раз. А вийде майже як колективний живопис або колективна театральна постановка. Я собі це так уявляю. Інша справа - проводити якісь слухання, щоб відповісти на питання: так чи ні. Зараз же не обговорюється, бути театру чи не бути. А обговорюється, яким він повинен бути. Я, наприклад, собі це не дуже добре уявляю, як абсорбувати цю колективна свідомість і як її направити. Напевно, це можливо. Я просто не знаю як.

- Мер Києва Віталій Кличко навіть сказав, що поки не буде схвалення киян, це будівля не буде введена в експлуатацію.

- Це слова політика. І одне, і інше. Добре було б, якщо б цей алгоритм хтось пояснив. Можливо, були якісь прецеденти.

- Як ви взагалі ставитеся до того резонансу, який викликала ваша робота?

- По-перше, я хочу розібратися в його природі. Я приймаю це на свій рахунок і на рахунок всієї команди - і з театру, і з "Рошену". Ми не були досить публічними, не було інформаційного поля навколо цього театру. Це абсолютно точно наша помилка. Занадто сильно всі були занурені в питання творення. А ці питання були дуже важливими.

Другий момент – це дуже професійна маніпуляція свідомістю, тому що ті картинки, які були вкинуті, і ті слова, які були написані, - це абсолютно точно замовна штука. Судячи зі стилю і з усього іншого, людина так не може писати. Це дуже професійна робота.

Третій момент – це те, що наше суспільство переживає таку глибоку незадоволеність всією ситуацією в країні, пов'язану з тим, що були дуже високі очікування, за це було заплачено колосальними жертвами і були ніби як потужні зусилля спрямовані на те, щоб перейти на інший щабель, а ми залишилися, а то й відступили на кілька кроків назад. І як би нічого такого не відбувалося для того, щоб така була реакція. Це виявилося просто приводом для того, щоб вилити той негатив, який накопичився. Тим паче це виявилося ще якось політично пов'язано з меценатом, хоча, я б сказав, що "Рошен" діє як соціально відповідальний бізнес.

Наступний, більш серйозний момент, це повна ментальна ізоляція від цивілізованого світу. Ми досі представляємо собою якийсь ізольований острів в цивілізаційному плані. По-перше, те, як ведеться взагалі вся ця дискусія в інтернеті. Я перший раз з цим зіткнувся. Звичайно, це колосальна дикість. Другий момент пов'язаний з тим, що Київ залишається герметичним містом з точки зору професійної культури. Я думаю, що це пов'язано з тим, що старше покоління окупувало своїми смаками це місто, і нав'язується такий образ міста через те, що сталося за останні 25 років. Це місто, наповнене майже утопічного розміру гігантами, просто величезними будівлями. Найстрашніше – що це житло, в якому точно є міні-ком'юніті, - це такі величезні в'язниці, які люди купують за власний кошт. І друга крайність - це ось цей пінопластовий псевдоісторизм, абсолютно позбавлений смаку, ірраціональний. І він заполонив практично всю основну історичну частину Києва. І, напевно, на Подолі він є взагалі домінуючою плоттю. І заповідник всього цього – сусідня Воздвиженка. І, напевно, противники нашого підходу до історичного середовища якраз апелюють ось до такого. Взагалі це мало зрозуміло комусь ще за межами України. Таке ставлення до середовища, до історії, взагалі до місця, міста, тому що такої кількості підробок, симулякрів немає ніде на планеті.

Ще одна важлива тема нашого будинку – це правдивість. Ось з того, з чого він складається, - це і є суть. Цей будинок побудований в таке дуже-дуже складний час. Це чудово, що у цей складний час витрачаються гроші на культуру. Цей будинок і всередині, і зовні є дуже прагматичним, дуже якісним з точки зору технології, з точки зору всіх цих поверхонь і матеріалів, які там будуть, естетичних і стійких до часу.

Що мене вразило у всьому цьому, так це те, що майже ніхто з городян не говорив про те, що це будівля театру. Я постараюся провести аналогію: уявіть собі, що величезна п’ятимільйонна громада (я думаю, Київ зараз налічує не менше), величезна християнська громада не потребує церкви. Мені здавалося, що це такий дефіцит, така необхідність в цьому місці, цьому будинку, який всі чекають. Але про це взагалі не йшлося. Не випадково я таку аналогію провів, тому що церква має свою інфраструктуру, вона відрізняється від усіх сусідніх будинків, на ній дзвіниця, це певний публічний простір, який має свою оболонку. Театр – приблизно те ж саме. І колосники – це його дзвони, вони потрібні для того, щоб забезпечити світ перфомансу, світ вистави, диво драматичного жанру. Це місце для всіх. Це публічний будинок. З точки зору масштабів, якщо це театр – тут не треба цього соромитися, цього приховувати.

- Може, проблема якраз в тому, що театр не варто будувати на Андріївському узвозі?

- А тепер до вас питання, і я думаю, що кожен повинен на нього відповісти. Що треба було зробити з будівлею театру, яка зараз добудовується, на думку кожного? Я думаю, що, за сьогоднішніми цінами, будівля театру, котру ми переробляли. вже коштувала 5-6 млн доларів. Там колосальні роботи, там мільйони бетонів, палі, зміцнення схилів, які робили попередні будівельники, інженери. І що з цим? Місто повинен був продати це під офіс? Взагалі все це знести, засипати землею? Яка думка городян, цікаво, з цього приводу? Напевно, є місця, які найбільше могли підходити для цього. От якщо ми зараз уявимо, що не було нічого. Але ми напевно знаємо, що кожен клаптик землі в центрі, де хотілося б бути театру (а це не просто будівля, це успішна трупа, на чиї вистави квитки розкуплені заздалегідь), вже зайнятий. Ми говоримо зараз про сучасний театр з дуже високою сучасною технологією. Ось ми просто зважили одне і інше. Ми зробили свій вибір. Ці гроші, які витрачені (насправді їх було набагато більше, вони безсовісно розкрадені, там десятки кримінальних справ щодо будівництва цього театру), ці розкрадені гроші – це було даремно? Нам здалося, що соціально відповідально його закінчити. Та що там він може бути.

- А якби там не було нічого?

- То ми б рекомендували його не починати. Абсолютно точно.

- А крім всяких відгуків від "експертів" в соціальних мережах, напевно, ви почули якесь професійне думку з приводу проекту. Було таке?

- Ви знаєте, було. Є думки, які я поважаю і які мені близькі. Були там слова підтримки, була дуже тонка дискусія, тому що це пов'язано з тим, що важливо всю історію знати від початку і до кінця, те, в якому контексті ми працювали.
Елена Панченко
https://apostrophe.ua/ua/article/society/kiev/2016-11-30/arhitektor-teatra-na-podole-diskussiya-o-zdanii-v-seti--kolossalnaya-dikost-/8604


25%, 2 голоси

75%, 6 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Лечение происходит

Я начинаю по немногу приходить в себя. Подруга помогла разобраться в себе. Она вообще видит меня насквозь и всегда помагает мне разложить все по полочкам. В этом есть плюс и минус. Плюс, конечно же в том, что у меня есть истинный друг, который всегда поможет, выслушает, подскажет. Минус - почему же я сама не могу до этого дойти? Неужели я настолько примитивна и слабая? В общем, главное, что помощь есть и она действует. Суть моей проблемы заключается в том, что я всем завидю. Неосознанно. Меня огорчают успехи других людей, меня нервируют худые девушки, мне завидно, что у других есть что рассказать, а у меня нет. НО БЛИН, ЭТО ЖЕ МОИ ПРОБЛЕМЫ!!! Сегодня я это осознала. Не могу сказать, что это прям открытие для меня, то тем не менее, время от времени, мне нужно самой себе проговаривать эти простые истины. Нельзя выбрасывать во вселенную столько ненависти и зависти, сколько выбрасываю. Я не могу контролировать свои эмоции и мимику. Поэтому то и моя подруга, которая знает меня ОЧЕНЬ хорошо, все это поняла и мне пояснила. Сегодня я жила другой жизнью, другими мыслями. Я каждую минуту останавливала себя на плохих репликах, злых мыслях, обсуждениях встречных людей, я искренне радовалась успехам подруг. Еще я сделала одну важную для себя вещь: удалилась с Вконтаке и с Фейсбука. Поясню почему. Я каждый день маниакально заходила в эти соцсети и читала новости других людей. Я ждала сообщений для себя, которых не было так много, как раньше. Я, опять таки, завидовала успехам друзей, погружалась в дыбильную депрессию по поводу того, что кто-то поехал отдыхать за границу, а я - нет. Корче, дабы избавиться от этого бреда ( в смысле своих мыслей) я удалила свои странички. Начинаю жить реальностью. Буду пробовать чаще улыбаться, буду искренне радоваться успехам других и принимать все, что посылает мне мир. Мой друг ( ну, помните, я о нем писала?) сказал мне банальную фразу, которая, тем не менее, очень мне запомнилась. Он говорит: не парься, ведь жизьнь меняется каждые два часа. Я подумала, блин, а ведь он прав. Я не могу знать, что будет со мной через эти два часа! А может я заключу сделку на миллион! А может я встречу свою сдьбу, а может я буду неимоверно счастлива от простых вещей! Надо верить в хорошее, чтобы Вселенная верила в меня и могла с удовольствием инвестировать в меня свои планы. Мир не любит зануд, злюк и дураков. А я для себя была именно такой. Я искренне хочу сегодня попрощаться с собой прежней. Могу лишь пожелать себе удачи.

Спасибо, что выслушали. Всем хорошего вечера и классного воскресенья. Давайте будем добрыми:)

Как справится с ситуацией в которой ты-"слабое звено"?

Есть люди-шансы…Они приходят тогда, когда ты не готов

Они приходят в жизнь неожиданно, без предупреждения и очень часто тогда, когда ты не готов. Как маяк. Как ориентир. Как стимул.

 Они больше умеют, больше знают, лучше чувствуют свою связь с Космосом, лучше понимают себя и по-доброму относятся к миру. Они вступают с тобой в отношения. Нельзя сказать, чтобы ты сознательно хотел быть в отношениях с человеком, до чьего уровня не дотягиваешь.

 Скорее, это твой дух, твоя глубинная сущность нуждается в помощи, в росте, в осознании себя и происходящего. И зовет… Того, кто может помочь. И человек-шанс приходит. А поскольку другого механизма у Вселенной, кроме любви, нет, то между людьми происходит замыкание. И из двоих один однозначно будет уровнем (или даже не одним) ниже по своему развитию, а другой будет старательно тянуть того, кого, как он думает, любит.

 Человек-шанс понимает другие механизмы, он видит реальность глубже и тоньше, картина мироздания для него открывается полнее и многограннее. Он знает, что любовь – это равноценность. Это один уровень. Все остальное больно и мучительно. Поэтому дорисовывает, допридумывает, достраивает то, чего в другом человеке нет. Он хочет избежать дисбаланса. Ему остро нужен человек такого же уровня, а с тем, на кого выпала карта, гармонии не получается. “Рожденный ползать летать не может”.

 Парадокс в том, что тот, кто призывал помощь на уровне духа, на уровне личности этого не помнит. И его эго начинает бой. За автономию. За отстаивание ценностей своего уровня – в них комфортнее. За навязывание этих ценностей тому, кто их уже перерос, – так можно не чувствовать свою недостаточность. Можно было взлететь… Понять о себе многое… Достичь высокого… Но старое держит.

 Если бы эго так не активничало и не создавало проблемы там, где их не бывает, когда себя слышишь, то человек бы понял – шансы Вселенная дает редко. Приходит тот, у кого можно учиться и идти за ним, причем это будет нежно и с любовью. Но не случается. Эго кричит человеку: “Мы сами с усами, нам ничего вашего не нужно. А если и нужно, то скрасить наше существование на том уровне, где мы есть”. И чем больше расстояние между ступеньками, тем сильнее кричит.

 Помогающая душа начинает страдать. Ее давят, прессуют, ставят в рамки, в которых она не просто счастливо, никак существовать не может – это не ее уровень и не ее среда. А поскольку этот человек уже хорошо умеет себя слышать, начинается внутренний конфликт: быть собой или сохранять отношения.

 Сохранять отношения – это впасть в глубокую эмоциональную созависимость. Один человек будет постоянно придавлен другим, потому что превосходит по многим параметрам и его будут опускать на свой уровень, другой – будет ощущать свою ущербность и отыгрываться за это. Этот человек тоже страдает: над ним совершается насилие – его тянут туда, куда ему не надо. Тяжелый, мучительный путь, развитие которого видно с самого начала.

 Здесь нет рецептов. Каждый сам складывает пазлы своей жизни и своего духовного развития. Но я уверена, отступление от своей сути наказуемо (можно и так сказать), пребывание в мире с осознанием, кто ты и для чего ты, – это счастье и к счастью. Пусть не сию секунду… Надо только подождать чуточку дольше… душу своего уровня… или душу-шанс, если ты к нему готов.



Ист.: http://vocrugdaocolo.ru/est-lyudi-shansy-oni-prihodyat-togda-kogda-ty-ne-gotov/

Для Janniks или Проблема не всегда связана с географией...

Аэропорт не всегда может решить проблему человека, помните Высоцкого – «Открыли Лондон, Дели, Магадан – открыли все, - но мне туда не надо». Но еще чаще  проблемой человека является не географическая точка. Тут и космодром бессилен.